Текст книги "Містичний вальс"

Автор книги: Наталя Очкур

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Глава 21

– Пані, пані, що з вами? Вам погано?

Світлана розплющила важкі, мов свинцем налиті, повіки, і огляділась. Вона знаходилась в салоні старенького трамвая, на одинарному сидінні. Вже зовсім стемніло, за вікном пропливали жовтенькі плями ліхтарів. Над нею схилився схвильований юнак, зовсім ще хлопчик – років шістнадцяти, не більше. Доволі високий і міцний, він мав ніжні блакитні очі, які дивились на неї співчутливо, золоте волосся, що виблискувало, засліплюючи, навіть у тьмяному, як від каганця, світлі трамвайної лампи, міцне, квадратне підборіддя і плечі шириною із Дніпро. У Лани склалося враження, що десь вона його вже бачила, ось тільки – де, пригадати не вдалося.

– Де я? – хрипкувато спитала Лана. Хлопчина стурбувався ще більше.

– У Львові. Хіба ви…

– Я знаю, – Світлана силувалась всміхнутись – не вийшло. – Хіба можливо сплутати Львів з будь-яким іншим містом на землі? Я маю на увазі… яке сьогодні число?

Розважливо і терпляче, як розмовляють із безумними, хлопець відказав:

– Двадцять п’яте грудня.

– А рік… рік який?

– Дві тисячі перший. Послухайте, пані, може, вам краще до лікаря?

Повільно, бо кожен рух викликав конвульсивні, майже нестерпні болі, Лана похитала головою.

– Не треба мені до лікаря. Як я сюди потрапила?

– До Львова?

– До трамвая.

На обличчі юнака промайнув вираз, який міг означати тільки одне: «зовсім погана».

– Увійшли. На попередній зупинці. Ви були такою блідою, і очі, мов скляні, я вирішив спочатку, наркотиками накачались, але не схоже. А потім ви сіли і відразу ж знепритомніли. Ось я і кинувся… подумав, може, потрібна допомога?

– Ні, дякую. Хіба що… котра година?

– За п’ять хвилин восьма, – поглянувши на свій франтівський годинник на ланцюжку, котрий він дістав із внутрішньої кишені чорного пальта, мовив хлопець. Він взагалі виглядав піжоном, а порівняно зі своїми, поголовно вбраними у куртки та кеди ровесниками здавався просто лордом британської корони.

Отже, дві години пройшло з тих пір, коли вона зомліла біля невідомо звідки вирослої стіни, поруч із офісом «Галичмедсвіту». Два місяці в Рутенії – і дві години у Львові. День, прожитий там, дорівнював хвилині земного життя. Шістдесят днів – шістдесят хвилин. Вона нічого не втратила. Окрім серця. І, здається, розуму.

Обережно повертаючи голову так, ніби та була кришталевою і будь-якої миті могла зірватися із плеч, Лана огляділа себе. Все було, як мало бути – пальто, накинуте, але не защепнуте, як вона звичайно носила, діловий костюм, блюзка, чобітки, лівий – зі зламаним підбором… вона таки зламала його. А ось руки порожні… Лана подивилась на підлогу. Торбинка, полотняна, на шворці, та, що була із нею в Рутенії, лежала біля сидіння, запилена так, ніби Лана пройшла з нею тисячу доріг.

– А це? – важко було не тільки говорити, а ще й ворушитися, тому вона просто вказала очима на торбинку, і юнак знову зрозумів її вірно.

– Була у вас в руках. Потім випала, як ви зомліли. Дивно якось…

– Що?

– Така вишукана пані, а торба, як у вівчаря… ой, даруйте, Бога ради! – хлопчина зніяковів. – Це, звичайно, не моя справа! Я взагалі-то…

– Все добре. Куди йде цей трамвай?

Юнак якось дивно всміхнувся – тільки зараз Лана помітила, що в салоні, крім них, нікого більш не було.

– В депо.

– З моїм щастям, – Світлана зітхнула, підняла торбинку, яка виявилась несподівано пузатою, немов напханою доверху чимось цупким, і розв’язала шворки. В торбинці, поверх її фольклорного одягу, лежали мобільний телефон, паспорт і гаманець. Як же це сталося? Вона точно пам’ятала, що на судилищі нічого в руках не тримала, та й у Чорний ліс ходила без торби. Ліс, поле… пригадавши ще дещо, Лана повільно підняла праву руку, і сріблясте сяйво персня, якого ніколи не було у неї в цьому житті, який вона ні за що не надягла б на палець за оцю його фривольність, різонуло їй очі, мов блиск меча.

– Прикольна каблучка, правда ж? – озвався юнак із багатозначним усміхом. – Я її одразу припас. Просто так носите, чи… це ваша улюблена поза?

Світлана закашлялась, тамуючи сміх.

– Синку, – нарешті озвалась вона, – я тут десь слоїка маю, то накапай мені туди молока.

Хлопчик спалахнув.

– Якого молока?

– Того, що в тебе на губах не обсохло.

Поставивши таким чином юнака на місце, Лана зав’язала торбинку, важко підвелася і визирнула у вікно. Додому, треба додому, до Києва, туди, де чари важкого сну, забуття, марення, у якому вона невідомо де блукала дві години, розвіються і вона поверне собі спокій. Вона не хотіла зараз думати про перстень, про одяг у торбинці, про те, що її валіза з речами десь лежить собі в теплій квартирі, в тій, де мешкає жінка, так схожа на королеву з її сну та маленьке зеленооке хлопченя, якого вона мала нагоду побачити дорослим, сама при цьому не постарішавши. Ні, із затятим відчаєм сказала собі Лана, вона не поїде за речами, хай їм грець, нічого з ними не станеться, може, Ія якось… це ж треба, ледь не додала подумки «королева» – перешле їх до столиці, а ні, то біс із ними, із тими блюзками та спідницями, але не здатна вона зараз бачити ті співчутливі бурштинові очі, і відповідати на питання, на які Ія і сама прекрасно знає відповідь. Ія… руда відьма із золотими очима, яка уві сні чомусь була суперницею, а в житті – товаришкою. І той її загадковий брат… Олексій… Олекса… Олесь. Він це чи ні? Лана зітхнула. А як і він, то що? Де його шукати? Що сказати по відшукуванню? Та ні, це не може бути він, то все мара, облуда, сумне видиво, яке ніколи не обросте плоттю реальності, міраж, де знайомі їй люди вбралися в князівські шати, і набули невластивих їм рис, або… вона таки з’їхала з глузду. Ось вона, дійсність – Львів, старенький трамвай, що стогне-стукотить колесами…

Лана ще раз глянула у вікно… здається, трійка, вони десь на вулиці Сахарова… та юнак, що дивиться на неї зніяковіло та стривожено. Ось це – правда, а решта – лише плід її хворої уяви. Головне – у неї є паспорт і гроші, отже зараз вийти, пересісти на одиничку, на вокзал – і додому. Байдуже, що контракт так і не підписаний, байдуже, що попереду самотні різдвяні канікули, байдуже, що таємничий пан Олексій Яницький – ще один Олекса чи той самий? – так і не відшукався, принаймні, кинувши погляд на дисплей мобільного, зауважила собі Лана, судомно ковтаючи кислуватий присмак у роті, доки вона була в Рутенії, ніхто їй не телефонував. Воно й не диво – пройшло усього дві години, хто ж стурбується?

І вона… Їй немає ніякого сенсу лишатися тут. Їй нема про кого піклуватися, ніхто не потребує її допомоги, навіть вилікувати когось вже неможливо, з усмішкою подумала вона, бо ліків не залишилось. О, так, а ще їй слід добряче подумати над тим, що вона скаже пану Стояну про зразки нового антибіотика і про те, куди вони поділися, бо щось підказує їй, що розповідь про те, як у потойбічній країні Рутенії вона вилікувала хворого на крупозну пневмонію короля за допомогою нових ліків, навряд чи буде зарахована як ще один випадок вдалого їх випробування.

І раптом, коли Світлана вже стояла на сходах, чекаючи, доки вагончик дотягнеться до зупинки, їй сяйнула думка – а жебрак же! Отой старий, що вона його поселила в «Замку Лева»! Треба його провідати! Обов’язково, перед тим, як виїхати зі Львова! Чому це для неї так обов’язково, Лана навіть не замислювалась, просто вирішила скористатись вдалим збігом обставин і пройтись трохи до готелю. Вона вже вискочила із трамвая і, кульгаючи через зламаний каблук, пройшла кілька кроків у напрямку до парку імені Богдана Хмельницького, коли за спиною почулось важке дихання, а потім юнак із вагончика засапано проказав:

– Ой, яка ж ви моторна, пані, і це на зламаному підборі. Тут тільки помирали, а я схаменутись не встиг, як схопились і побігли. Я проведу вас, гаразд? Не годиться такій файній жінці самій ходити містом, коли темно.

– Тут зі мною нічого не трапиться, – Лана зупинилась, вирішивши зачекати хлопця. Він наблизився, усміхнувся.

– Сподіваюсь на те. Та я все ж пройдуся з вами – про всяк випадок. Бо випадки бувають різні. А куди ви зібралися, якщо не секрет? Що це вам, у парк на ніч припекло?

– Та я не в парк. Я тут одного дідуся хочу провідати… дізнатись, як у нього справи. Він зупинився в «Замку Лева».

Хлопець присвиснув.

– Люба пані, нічого вам туди йти – тільки час змарнуєте. Якщо ваш дідусь зупинився у «Замку Лева», то справи у нього добре. Я б сказав, прекрасно. Ви хоч уявляєте, скільки там коштує номер… він у якому мешкає?

– У напівлюксі.

– Шоколадно, – видав парубок, ледь не облизуючись. – Прийміть мої запевнення, що у того старого справи йдуть значно краще, ніж у мене.

– Не те, щоб я вам не вірила, юначе, – ні до чого не зобов’язуюча балачка хлопця подіяла на Лану, наче теплий плед, і дівчина зігрілась та розслабилась, – проте я все ж волію переконатись в цьому особисто.

– Бажання леді, – парубок засміявся, розводячи руками – мовляв, проти жіночого свавілля я безсилий.

Він провів її до дверей одного з особняків, в яких розташований готель, обережно, шанобливо – аби вона, не дай Біг, не подумала поганого – підтримуючи її під лікоть на крутих сходах, і зупинився, чекаючи, доки вона увійде у вестибуль. Та Лана вагалася – їй хотілось сказати хлопцю щось добре, тепле, подякувати якимись особливими словами за те, що він згаяв стільки часу заради практично незнайомої людини, проте, як на гріх, нічого доброго на думку не спадало. І тоді Лана простягнула йому руку і просто сказала:

– Дякую.

Юнак схилився над її рукою так низько, що ледь в попереку не зламався, ніжні вуста на мить торкнулись шкіри.

– І вам спасибі.

– За що ж?

– За прогулянку. Ви така гарна. Даруйте, якщо я ляпнув щось не те – ну, тоді, про каблучку…

– Все добре. А як же тебе звуть, рятівнику?

– Ну, я ж не врятував. Намагався тільки. Ви б і без мене впорались. Жінки, – від усміху на щоках у хлопця заграли ямочки, і Лана згадала, де бачила його – миттєво, так, ніби спалах блискавки освітив темне небо її свідомості, – взагалі прекрасно обходяться без мужчин.

– Ну, не так уже й прекрасно, як тобі здається. І все-таки?

– Славко.

– Скорочене від Борислава?

Усмішка збігла з вуст юнака.

– А як ви… ім’я доволі рідкісне. Всі думають – від Ярослава або В’ячеслава.

– А я не думаю, – Лана взялась за металеву ручку і, перш ніж відчинити двері, довго дивилась на молоденького чатового, який першим зустрів її біля воріт Зорева. – Я знаю.

Глава 22

Розкішний номер, у якому замість неї оселився старий жебрак, був порожнім. Причому не таким порожнім, як щойно залишений, де без великої напруги можна відшукати сліди нещодавнього перебування людини, а зовсім порожнім – таким, ніби його прибрали днів зо два тому, а потім у ньому ніхто не жив. І при цьому в кімнаті пахтіло ладаном, мандаринами і хвоєю; нічого дивного в цьому не було б, якби десь на тумбочці біля ліжка лежала забута мандаринка, або шкірка від неї, якби в кутку стояла невеличка ялинка – але ж нічого подібного тут і близько не було. Ні, ялинка була – строкато вбрана, у різнокольорових кульках і цукерках, але штучна, і пахтіти вона не могла, а от звідки взявся запах цитрусових і ладану – то знав, певно, лиш Пан Бог. Лана зайшла ще у ванну, частково з цікавості, частково – тривожачись за старенького; випраної одежі там не було. Ото ще пригода, починаючи сердитись, і радо відчуваючи, що гнів приносить їй бодай тимчасове полегшення, подумала вона – ну і куди подався цей дідусь у вогкому лахмітті, коли на вулиці мороз і мокрий сніг? Чи так уже зрадів, що отримав гроші, що вирішив втекти від гріха подалі, доки та дивачка, що виклала таку суму, не отямилась, не повернулась, і не відняла свій внесок назад? Можливо і таке, проте… чомусь Лані у це не вірилось. Не хотілось вірити, що старець, який з такою вдячністю, не принижуючи своєї і, що дуже важливо, її гідності, прийняв від неї допомогу, міг подумати, що вона пожалкує про свій порив. Проте факт залишався фактом – номер був порожнім, і не скидалось на те, що тут хтось з’явиться. Знизавши плечима, Лана вийшла в коридор.

– Він пішов годину тому.

Зачувши знайомий голос, Лана, що причиняла двері, підскочила і озирнулась, відчуваючи, що мимохіть її вуста розпливаються у посмішці.

– Крістіане! Ти? Що ти тут робиш?

– Я? – вбивчо елегантний у своєму сірому костюмі, та з темно-сірою шовковою краваткою, яку вмів зав’язувати – як неодноразово переконувалась Лана на власні очі – із витонченою недбалістю – Крістіан Мюллер, начальник відділу імпорту ліків і один із співвласників компанії «Острайхфарм», відлипнув від стіни, що напроти номера, і підійшов до неї, привітно сяючи лагідними зеленуватими очима. Губи його, здавалось, навік склалися у сардонічну мефістофельську гримасу – усміх віковічного спокусника, а русяве волосся, розтріпане, як у дворового хлопчиська, різко контрастуючи із загальним офісним виглядом – дорогими черевиками, діловим костюмом – створювало імідж студента, який, прагнучи справити на роботодавця правильне враження, вбрався не у свої речі. Загалом Крістіан був дуже симпатичним, хоч і невисоким, як для чоловіка – одного зросту з Ланою. – Я тут живу. Тимчасово. Зупинився на кілька днів, поверхом вище, у люксі. Сюди спустився у справі, і бачив, як звідти, – Крістіан кивнув на номер, – виходив якийсь дід.

– А в якій же справі ти сюди спустився? До дівки ходив?

– А ти ревнуєш? – із надією спитав австрієць.

– Ні.

Крістіан зітхнув.

– Піднімешся до мене? Може, чогось вип’ємо?

Світлана вагалась недовго.

– Так, чом би й ні? Розкажеш, як це вийшло, що католик опинився на Різдво так далеко від дому.

– Все дуже просто, – говорив Крістіан вже у своєму номері, прямуючи до бару. – І дуже сумно. Бізнес стає нашою релігією, нашою вірою, Богом, якому ми здатні принести будь-які жертви – свій час, сім’ю, себе… Що будеш пити?

– Горілку.

– Що? – від здивування рука Крістіана здригнулась, і дороге французьке вино, яке він наливав у тонкостінний бокал, тонкою цівкою пролилось на поліровані відкидні дверцята міні-бару. – Ти – і раптом горілку?

– Так, я – горілку, і зовсім не раптом, Крісе.

– Та ти ж не пила нічого, окрім отих жахливо солодких місцевих вин, ну, як там їх…

– Масандрівських мускатів.

– Еге ж, мускатів. І раптом – така зміна смаку. Чому?

Бо хочу напитися. Щоправда, це вже буде постфактум, проте задля власного спокою завжди можна навіяти собі, що була п’яна і три години тому.

– То я ж перейшла із солодкого на гірке, Крістіане – чим ти незадоволений?

– Я? Та я… про мене… як ти казала тоді, ота приказка, що мені подобалась?

Лана всміхнулась.

– Про мене, Семене, хоч вовк траву їж.

– Саме так, – Крістіан дістав із бару товстостінну склянку і пляшку «Гайдамацької». – А чим тобі розбавити? Тонік, содова?

– Крісе, тільки-но спробуй зіпсувати газ-водою хороший продукт, і я за себе не відповідаю. Якби я хотіла липкого пійла, що садить печінку, неодмінно купила б собі якусь «ром-колу», що їх повно на кожному кроці. А я просто хочу горілки.

– Прошу, – із деяким здивуванням, яке не могла приховати навіть його традиційна німецька витримка, мовив він, подаючи їй склянку. А коли Лана з явною насолодою зробила великий ковток, бідолашний Крістіан ледь не зомлів – такою він її ще не бачив.

– У тебе щось трапилось, люба? – обережно спитав він, вмощуючись у її ногах, мов відданий кімнатний песик. Лана, розвалившись у кріслі в стилі рококо – червоний оксамит, позолочена витіювата оздоба на спинці, золочені ж ручки у формі лев’ячих лап, різні дугоподібні ніжки – зробила ще ковток горілки і відповіла якомога спокійніше:

– Ні, все добре. А з чого ти взяв?

Її показна незворушність Крістіана не обманула.

– Твоя німецька, – почав він із компліменту, – стає дедалі кращою. Ти говориш правильно, вірно добираєш слова. Але мова – це не тільки слова. Щось інше… твоя інтонація, голос… усе це сказало мені, що у тебе болить душа.

Лана відвернулась і заходилась підкреслено уважно споглядати зимову ніч у вікні. Крістіан терпляче чекав.

– То як ти опинився у Львові?

– Сів на потяг у Відні – і ось він я!

– На Різдво?

– А ти?

– Ну, я не католичка. Якісь нагальні справи?

– Так. Я вчора мав зустріч із керівником «Галичмедсвіту», паном Олексієм Яницьким. Ми підписали кілька цікавих угод.

– Ти бачив його? – Світлана підстрибнула на кріслі, втративши будь-яку цікавість до вікна. – Розмовляв із ним?

– Із ким?

– Та з паном Олексієм.

– Ну, звичайно.

– І який він?

Гарячковий інтерес Лани, яка хвилину тому виглядала такою втомленою, практично напівмертвою, а тепер раптом ожила, Крістіану не сподобався.

– Ніякий. Чоловік як чоловік. Дуже діловий.

– Опиши його.

Крістіан надувся, як миша на крупу.

– Не буду я його описувати.

– Чому?

– Бо не пам’ятаю, як він виглядає.

– Крісе, – мовила Лана із неприємною вкрадливістю, – як довго ти з ним розмовляв?

– Дві години, – буркнув той.

– І ти не пам’ятаєш його?

– А я до нього не приглядався, – Крістіан розкрив для неї обійми так широко, що місця для сумнівів стосовно його намірів просто не лишилося. – Мене цікавлять тільки дівчата.

– Крістіане, – вправно ухилившись від простягнутих рук, Лана підвелася, і йому теж довелося встати із підлоги, – давай зізнаємось одне одному, що ми наробили чортову купу помилок, а найголовніша з них та, що нам не варто було спати разом.

– Ти жалкуєш?

– Я ніколи ні про що не жалкую, Крісе, – збрехала Лана з милосердя, бо вигляд у австрійця став нещасний – далі нікуди. – Я просто намагаюсь розтлумачити тобі, що більше цього не повториться. Я зайшла сюди тільки випити.

– Тобі було погано зі мною, Лано?

– Ні, чому ж? Було файно, тільки давай домовимось, що ключовим словом у наших теперішніх стосунках залишиться саме «було».

– Світлано…

– Крісе, не треба, – уникаючи чергової спроби обійняти її, простогнала Лана. – Ти знаєш мене ледь не краще, ніж я сама себе. І якби я чогось хотіла, ніколи не стала б комизитись. Але я – не хочу. Нічого не хочу. Пробач.

– А я думав, буде мені подарунок на Різдво.

– Думав? – від гніву – здається, і цей її річчю вважає – у Лани з очей бризнули злі сльози. – А ти навчився думати? Проблиск інтелекту подолав бунт гормонів? Видовище, мушу зізнатися, не менш вражаюче, аніж мавпопітек, що вперше став на задні лапи.

– Ти хочеш образити мене? – тихо спитав Крістіан, і лють дівчини почала поволі затихати. Кріс – хороша людина, і один із небагатьох чоловіків у її житті, який дійсно ставиться до неї з розумінням. Він не заслужив того, щоб вона зганяла на ньому зло. Тим більше, через те, що закохалась у мужчину, якого не існує.

– Ні. Я хочу, щоб ти дав мені спокій.

Крістіан помовчав, а потім повільно сказав:

– Я люблю тебе, Лано. По-справжньому.

– Якщо це так, то мені шкода, – так само повільно відмовила вона, зі щирим жалем поглядаючи на зажурене лице австрійця. – Дійсно шкода, любий. Бо я не люблю тебе.

– Натяк вийшов прозорим, як щойно вимите скло, – усмішка Крістіана з награно-бадьорої помалу перетворювалась на жалюгідну. – І хто він, той щасливчик?

– Не знаю, Крісе. Нічого не знаю. Навіть того, чи ми ще з ним зустрінемось. Швидше всього, що ні, – і до власного жаху, Світлана заридала. Це було настільки несподівано для неї самої, що від розпачу і сорому сила ридань подвоїлась. Крістіан обережно обійняв її і заходився стирати сльози зі щік своєю ідеально чистою носовою хустинкою.

– Все буде добре, Лано. Він повернеться, ось побачиш.

Звідки? З глибини віків?

– Ти не розумієш… він не…

– Звісно, повернеться. Жоден чоловік не піде від тебе просто так, маленька феє.

– Це кара Божа. За те, що я так ставилась до чоловіків.

Крістіан засміявся.

– А може, твоя поведінка – то відплата за всіх ображених жінок світу, за всіх, хто потерпає від нас, мужчин. Як тобі така версія?

– О, Крісе… та, яка стане твоєю дружиною, дуже щаслива жінка.

– Але нею будеш не ти?

– Це питання?

– Вважай, що пропозиція.

– Тоді – ні. Нею буду не я. Ми використовували одне одного, Крістіане, йшли на мотузочку своїх бажань, прикриваючись висмоктаною з пальця необхідністю… Скажи, адже ти підписав би з нами контракт навіть без деяких поступок із мого боку?

– Ти знала, – Крістіан кивнув. – Так, я підписав би контракт із «Київлікпрепаратом» за будь-яку ціну, навіть якби ти щодня посилала б мене куди подалі у нецензурних виразах. Спочатку ви ганялись за нами, це правда, але потім для «Острайхфарм» це стало куди важливішим, аніж для вас. Ліків із таким співвідношенням ціни та якості, як у вас, ми не знайшли більш ніде в Європі. Але я вирішив представити все так, щоб ти почувалась зобов’язаною піти зі мною в ліжко. Вважав, що інакше мені тебе не отримати. Це було підло, – австрієць схилив чубату голову. – Пробач.

– Не треба вибачатись. Я теж підшукала собі прекрасне виправдання, любий. Мені доведеться з ним переспати, сказала я собі, бо інакше я втрачу свої відсотки, якщо контракт не буде підписано. Але ж мені було відомо, що плутати бізнес і секс неприпустимо, а також те, що від моєї згоди чи відмови нічого не зміниться, і що «Острайхфарм» працюватиме з нами за будь-яких умов. Насправді я зробила це, бо хотіла тебе.

– Але не любила? – обережно спитав Крістіан. – Навіть тоді?

– Ні. Не любила, хоча ти дуже милий.

– Дуже милий – звучить жахливо, – Кріс усе ще намагався тримати марку і жартувати. Виходило непереконливо, проте Лана поважала мужніх людей.

– За два місяці наша делегація приїде до Відня, – виказала вона невеличку таємницю. Крістіан помітно підбадьорився.

– А ти будеш у її складі?

– Навряд чи, та я пришлю тобі Юлю – ну пам’ятаєш, заступницю начальника відділу технологічного контролю?

– Таку невисоку білявочку з карими очима? Ще в неї усмішка така… заразлива?

– Ах ти, негіднику, – Світлана засміялась. – Отаке твоє кохання, що ти на інших дівчат заглядаєшся?

– Ну, я закоханий, але ж не сліпий. А навіщо ти пришлеш її до мене?

– Бо вона залюблена в тебе по самісінькі вуха вже цілу вічність, Крісе, і якби ти дивився на те, що дійсно варте уваги, ти б це помітив.

– А з чого ти взяла, що вона залюбилась у мене? Вона сказала тобі?

– Ні, о ні. Тільки не Юля. Вона ніколи такого не скаже. Просто… вона дивиться на тебе так, як може дивитись тільки закохана жінка.

– Та вона ж мене зовсім не знає.

– Кохання і знання ніколи не були взаємонеобхідними речами. Крім того, Юля – то справжня господиня, у хорошому значенні цього слова – у найвищому значенні. Не прогай свій шанс, Крісе – із неї вийде прекрасна гаусфрау.

– Що для тебе, звичайно, неприйнятно.

– Та ні, – Світлана замислилась. – Ти знаєш, ні. Зараз мені ця ідея подобається, як не дивно. Вести дім – чому ми не вважаємо це окремим фахом? Адже для цього потрібен хист. Можна навіть сказати, талант. Щоб у домі був затишок і звучав дитячий сміх.

Очі Крістіана вилізли з орбіт.

– Ти не захворіла?

– Я видужала.

– І де ж той дім, який би ти хотіла вести?

Лана усміхнулась – вустами, але в очах плескалась гіркота.

– Там, де й той чоловік, заради якого я хотіла б усе це робити, – вона торкнулась пальцями свого чола. – Ось тут.

Кріс викликав їй таксі, і вони тепло, мов подружжя при розлученні, яке, втративши із роками кохання, не втратило поваги і тепла, розпрощались. Вже у вестибулі, раптом щось пригадавши, Крістіан спитав:

– Лано, а той дідусь, до якого ти приходила? Він тобі хто?

– Та ніхто, власне кажучи. Просто знайомий. А що?

– Дивно він якось виглядав, коли виходив із номера.

– Уявляю собі, – фиркнула Лана. – Мокре дрантя, натягнуте на худеньке тіло, і сам синій, немов охляле курча. Я зараз тобі поясню. Це…

– Поясни спочатку, про кого ти говориш, – перервав її Крістіан. – Той старий, якого я зустрів у коридорі, зовсім не такий.

– А який? – в грудях у Лани виникло лоскітливе передчуття чогось цікавого.

– Він виглядав так, як ваші священики… православні… у дні великих церковних свят. Риза із золотої парчі, акуратна сива борода…

– Як борода? – Світлана абсолютно точно пам’ятала, що її жебрак був неголеним, але безбородим.

– Борода, – повторив Крістіан. – Не надто довга, біла, широка та густа. Погляд такий дивний – він лише мить на мене дивився, але мені здалось, що очі в нього теплі і зимні водночас… блакитно-сірі. І зовсім він не худенький, хоча під ризою важко роздивитись, та що не синій – це я тобі абсолютно точно кажу. І ще, на голові він мав вінець, схожий на ті, що їх тримають над головами молодих свідки. Я був колись на православному вінчанні – дуже красиво. Так от, у нього був точнісінько такий – тільки золотий, по-моєму.

Від всього почутого голова у Лани пішла не просто обертом, а дзиґою закрутилася. Подали таксі, Крістіан ледь не на руках виніс її до машини, запхнув у салон, стягнув обіцянку передзвонити, коли дістанеться до Києва, і пішов святкувати Різдво, а Світлана, охопивши руками голову і погойдуючись в такт підстрибуванню автомобіля на бруківці, намагалась упорядкувати свої думки. Думки шикуватися в лави категорично не бажали, а лізли поперед батька в пекло, та ще й наввипередки, обганяючи одна одну, перестрибуючи зі слова на слово, від чого здавалось, що її думки – то не думки, а самі уривки, клапті порваних раціоналізмом містичних ідей: «Святий Миколай… Зимовий Микола… То се ти закинув мене в Рутенію? Отак ти віддячив мені?»