Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)
– Так.
– Гориславе?
– Так.
– Ви, брати Якиме, Дмитре та Давиде?
– Так, – підтвердили троє старих, зовні подібних, як листочки одного деревця.
– Ростиславе?
– Готовий.
– Ти, Мстиславе?
– Готовий.
– Пахоме?
– Готовий.
– Ти, чужинко?
– Готова.
Роман глибоко вдихнув, підняв до Зоряни некрасиве, але сповнене любові лице, і почав із тремтливою, боязкою усмішкою, що так дисонувала із його звичайно хмурим виглядом:
– Перед сонцем ясним, перед днем цим красним, перед небом чистим, перед вітром бистрим обіцяю нині я своїй дружині – вірність зберігати, іншої не знати, і повік, до скону, лиш її кохати. А як дану клятву я колись зламаю, хай мене високі небеса скарають, нехай не побачать світла мої очі, хай мене охопить вічний морок ночі.
Світлану цей немудрий віршик розчулив до сліз. Роман не просто промовляв завчені слова – він відчув кожне з них, і Лана, одягаючи йому на голову вінок із біленьких польових квітів, сплетений бозна-ким і послужливо запхнутий їй до рук старійшиною на імення Горислав, чекала відповіді молодої, її клятви, роздумуючи водночас, чи й ця присяга буде віршованою. Довго роздумувати їй не довелось, бо Зоряна почала відразу ж, як її чола торкнувся інший вінок, теж із квітів, але блакитних, схожих на суцвіття цикорію:
– Присягаюсь небом, муже мій єдиний, що моє кохання лиш зі мною згине. Що в біді, чи в щасті, владарем чи голим, я тебе, мій любий, не лишу ніколи. Всі твої дороги – то дороги наші; чаші, повні сміху і поразок чаші, розділю з тобою, як жоні належить, і тобі звіряюсь я беззастережно. Я птахів та трави в свідки зазиваю. Я твоя довічно – я тебе кохаю.
Довічно. Назавжди.
– Сергійку, а правда, ми завжди будемо разом?
– Я ніколи не залишу тебе з власної волі. Та «назавжди» – це небезпечне слово. Немає в природі такого поняття. Ніщо не вічне.
Тоді вона дулась на нього, ображалась, комизилась, як балуване дитя, бо ще не розуміла всю гірку і безжальну правдивість його слів, а коли зрозуміла, ще довго і затято не бажала приймати її, цю правоту. Їй дуже подобались такі поняття – «до скону, до віку, завжди». Вони подобаються всім поколінням закоханих, і слова, подібні цим, до блиску відшліфовані мільйонами вуст; вони гладенькі, немов морські камінці, випещені хвилями, і дуже легко перекочуються на язиці. Назавжди. Навіки. Ніколи не… Вони, ці словеса, дзвінкими і манливими, мов голоси міфічних сирен, переливами, привабили до себе не одне палаюче серце, яке проживало їх, пропускало їх через вуста, в сліпій вірі у те, що якраз із ним усе буде інакше. І не одне залюблене серце розбилось об тяжке усвідомлення того, що навіки і назавжди – то лиш назви, імення того, чого не буває на світі. Лана зненавиділа усі слова і – от же парадокс! – почала писати вірші одночасно, коли втратила Сергійка. Ті римовані рядки давали їй ілюзію забуття. Вона виливала свій біль на папері, і той, хоч і не зменшувався – запаси його в серці були воістину невичерпними – трохи приглушувався, нехай на ті хвилини, доки вона писала, та все ж… І в одному із своїх віршів, прозрівши дорогою ціною, Лана написала: «Я зламана. Сміються боги, бо тільки в них є „назавжди…“». Та зараз, дивлячись на чоловіка, який їй не подобався, і молоду жінку, яку вона практично не знала, що обійнявшись – бо радник уже підвівся – стояли посеред квітучого лугу, Світлана раптом до гострого поштрикування в серці захотіла, щоб у них було кохання до віку. До скону. Назавжди…
– Ви сказали – вас почуто, – оголосив Світозар, знов піднісши руки до неба. – Нехай ваше спільне подружнє життя буде осяяне сонцем, перед світлим ликом якого ви принесли свої обітниці, та зігріте коханням, яке горить у ваших серцях.
Обряд скінчився – цього їй ніхто не сказав, але Лана се відчула і в оточенні старійшин рушила до замку. На півдорозі вона озирнулась – Роман і Зоряна, взявшись за руки, брели до лісу, і той здавався вже не чорним, а трохи сіруватим, напівстертим туманною імлою. Хто в ліс, хто по дрова, промайнула в неї саркастична, з відтінком заздрості, думка, яку Лана, знову ж таки, вирішила не оголошувати.
– Прекрасні клятви, – зауважив Світозар, ні до кого не звертаючись, але чомусь поближче підійшов до Лани. – Одні з найкращих на моїй пам’яті.
– Так вони, – від здивування Світлана спіткнулась, – щоразу різні?
– Звичайно, – видно було, що Світозар теж здивувався, більше того, він вражений, як може бути вражена людина, котрій сказали, що дощ іде із землі і падає на небо. – А як же інакше? Кожен промовляє свої слова, кожен говорить за себе.
– І всі клятви віршовані?
– Віршовані? О, так, ти маєш на увазі, милозвучні? Само собою. Тільки так говорять закохані серця. Але питання твої дивують мене, чужинко. Де ти чула універсальну клятву?
– На сході, – втрутився один із трьох братів – Давид, здається, – нині кояться дивні речі. Слід доповісти про це королю.
– Якщо він одужає, – оговорив Мстислав.
– Я не зі сходу, – Лана вирішила внести нарешті ясність у плутане питання про місце, з якого вона прибула, а заодно, якщо вдасться, і про те, куди вона прибула. – Я з півночі.
– На півночі немає наших земель, – суворий тон Світозара мав значити тільки одне – «Ти знову брешеш». Лана відчула гостру потребу огризнутися.
– А хто сказав вам, що я з ваших земель? Не я, принаймні. Ви мене і не питались, самі все вирішили за мене. В цьому і полягають функції Ради Старійшин?
– Тобі краще піти звідси, коли видужає король, – висловився Горислав. – Ти чужа тут, чаклунко.
– Уже «коли»? Не «якщо»? – Світлана іронічно підвела ліву брову – цей сатанинський порух свого часу здобув їй неабияку популярність у рідному інституті. – Я можу піти хоч зараз – Рада Старійшин за своїм впливом на здоров’я короля цілком може прирівнятись до дії проносного!
Що таке проносне, тут, видимо, також не знали, проте суть Ланиної погрози вхопили дуже точно. Горислав підозріло швидко відказав:
– Та ні, я мав на увазі, залишайся, скільки завгодно, я не…
– Якщо говорите «забирайся», маючи на увазі «залишайся», дуже цікаво було б почути, що ви кажете, маючи на увазі «йди геть»!
Суперечка увірвалась, бо біля брами, до якої, за обміном шпильками, вони дійшли якось непомітно, їх перейняв Борислав. Обличчя юного чатового сказало Лані все, чого вона чути не хотіла і дуже боялась все ж таки почути:
– Мерщій! Володарю дуже погано! Він задихається!
Глава 10
Уже вдруге така жадана для Лани неквапна прогулянка вулицями містичного міста перетворилась на божевільний гін, в якому дівчина була і мисливцем, і псом, а здобиччю виступало нестримне прагнення перемоги. Від швидкого бігу в Лани забився віддих; вона ледь не впала – від поцілунку з бруківкою її врятувала сильна рука Світозара, що підхопила дівчину під лікоть. Масивні срібні підвіски вінця били Світлану по скронях, і біль, що народжувався від тих ударів, пульсував гарячими поштовхами десь у надрах мозку. Вона намагалась зняти вінець на бігу, та куди там-то було неможливо без допомоги збоку; срібний обруч перетворився на чудернацький терновий вінець, який впивався в її беззахисне чоло гострими шипами безпомічності і туги. Та куди більшого болю, аніж сей, фізичний, їй завдавала думка про те, що король помре. Помре… о, святе Небо, а вона навіть не знає, як його звуть! І чи хоче знати? Чи хоче вона взагалі вважати все, що коїться з нею, реальністю? Адже це сон! Сон, у якому закохані приносять віршовані присяги одне одному, сон, де трави на лузі сягають пояса, а в старовинних фортецях, де насправді мешкають тільки привиди та співробітники краєзнавчих музеїв, живуть реальні, із плоті і крові, люди, кожен – зі своїми мріями, надіями, сподіваннями… Сон, в якому з нею розмовляє Господь, а вона намагається вилікувати короля країни під назвою «Небуття». Якийсь огидний, писклявий голос озвався в ній: а чому ти так поспішаєш? Ну, помре той монарх, якого ти гаразд і не знаєш, і що? Насправді ти ж добре розумієш, що його немає на світі – нічого немає. Переконайся для початку, чи існуєш ти сама. Тобі нічого не буде, якщо не вдасться вилікувати короля – ти взагалі не лікар! Отямся, відступись! Лана підняла руку, на ходу відмахуючись від того мерзенного писку, і його заступив тихий голос короля: «Я гадав, що ви мені наснились». На очі їй навернулись сльози.
До передпокою королівської опочивальні Лана влетіла зі швидкістю гарматного ядра. Від неї відстав навіть Світозар, хоча його широкі розмашисті кроки могли б зробити честь будь-якому чемпіонові зі спортивної ходи.
– Пустіть мене, – тільки впершись носом у груди тому товстому блондинові, котрий перевіряв королівський пульс, Лана помітила, що на порозі хтось стоїть. – Я хочу бачити його! Що з ним? Він дихає? Пустіть!
– Пуста тривога, мій пане, – товстун, із деяким зусиллям утримуючи Лану за плечі на безпечній для себе відстані, все ж звернувся до Світозара, який щойно увійшов і дивився на Світлану якось дивно – чи то зі співчуттям, чи то з осудом. – Наш володар прокинувся, в нього все добре. То один із чатових не розібрався, що до чого, і прийняв за задихання… одним словом, все гаразд.
Якби блондин не тримав її, вона б неодмінно повалилася з ніг, бо від полегшення її охопило повне безсилля. Все тіло стало наче ватяним, ніхто б не запідозрив у ньому ані м’язів, ані кісток. Перевівши дух, Лана сумирно попросила:
– І все ж дозвольте мені увійти.
– Ні, – коротко відповів товстун.
– Та пусти її, Юре, – несподівано заступився за неї Світозар. – Чужинка бігла сюди аж від брами, вона ледве жива; нехай пересвідчиться, що з володарем не скоїлося нічого лихого.
– Не можу, – кругловидий Юр жадібно зморщився – голові Ради Старійшин слід було відповідати докладніше, а сказати правду привселюдно він не міг. І без того м’який абрис його вуст розплився ще дужче, коли він жалібно пронявкав:
– Не велено нікого пускати!
– Нічого, – рішучий Світозар зробив крок до дверей, приязно всміхаючись Лані. – Я впевнений, що для неї – та й для мене – володар радо зробить виняток!
– Для когось він уже зробив виняток. І воно, в свою чергу, виключає нашу з вами появу в королівській опочивальні. Принаймні, зараз, – повільно промовила Світлана. До неї нарешті дійшло, які звуки чатовий переплутав із задиханням. Судячи з того, як потемніли блакитні очі Світозара, він подумав те ж саме, що й вона, і, тим не менш, перепитав:
– Що ти сказала, чаклунко?
– Те, що ти чув, о впертий голово Ради Старійшин, категорично не бажаючий визнавати, що і в мене є ім’я, – з отруйною гримасою на вишневих вустах парирувала вона. – Якщо я правильно зрозуміла лепетання цього охоронця…
– Я лікар, – обурився товстун такому приниженню.
– Бо з того, що він казав, взагалі важко вичленити щось змістовне, – із найсолодшим усміхом правила своє Лана, – у короля – жінка.
– Жінка?! – Світозар так скрикнув, наче почув «змія» – втім, не виключено було, що для нього, в контексті пильнування інтересів володаря, ці слова – синоніми. – Цього не може бути! Вартовий помилився!
– Я теж вважаю, що тут якась помилка, – хоробро встряла Лана, ігноруючи той факт, що її, власне, ніхто не питає. – Якщо ваш король не Бог, то йому навряд чи захочеться чогось грайливого в такому стані!
Боже, що я плету? Чогось грайливого! Я ж завжди називала речі своїми іменами.
Це називається «скромність», раба Божа Світлано. Скромність і тактовність. Не переживай так, від незвички воно спочатку видається смішним, та ліпше пізно, ніж ніколи.
– Ніякої помилки, – Юр підійшов до Світозара і щось шепнув йому на вухо. Ну й вихованнячко, із неочікуваною люттю подумала Лана. Лицарі, трясця їхній матері! Шепочуться в присутності жінки!
– Он як? – Світозар, вислухавши закодовану шепотом доповідь Юра, раптом просяяв на виді і тільки тепер Світлана розгледіла, що голова Ради Старійшин не такий уже і старійшина – йому навряд чи могло бути більше п’ятдесяти років. А Лану збили з пантелику пишний титул, довгі вуса й сивина. – Що ж, це хороший знак! А він?
Юр знову гарячково щось зашепотів, разу у раз з-під лоба позираючи на Лану. Було помітно, що нині його найзаповітніша мрія полягає в тому, аби ця чужинка на його очах крізь землю провалилась. Та не всім сподіванням судилося збутись, з похмурою втіхою від засмиканого вигляду лікаря, подумала Лана. Вона залишиться. Хоча б для того, аби зробити королю чергову ін’єкцію.
Ага, після того, як він теж закінчить робити ін’єкцію. Впорскування – деякою мірою це можна назвати і так.
Світлана похитала головою, сама неприємно вражена своєю уїдливістю. Ну що їй за справа, навіть якщо у ліжку короля дійсно якась шльондра? Варто було б порадіти за чоловіка, який, буквально мить тому сповзши зі смертного одра, вже почувається настільки добре, що бажає сексу, а замість того вона стоїть, мов обпльована, а в грудях взагалі щось таке коїться, ніби туди налили сірчаної кислоти. Ось тільки… Світозар знову спохмурнів і став виглядати на всі сімдесят – може, монархи тут одночасно мають бути і ченцями?
– Значить, все ж помилка, – резюмував голова Ради Старійшин все, що повідав йому Юр. – Я ж тобі казав… Скоріш за все, король дійсно тяжко дихав, і вартовий подумав, що це… ну, ті звуки… Таке можливо, чужинко?
Тут все можливо.
– Які звуки? – із садистською насолодою перепитала Лана.
– Ну, ті самі… – Світозар безпомічно вимахував у повітрі рукою, немов намагаючись окреслити «ті самі звуки», та безуспішно – нічого в нього не виходило. – Ти ж знаєш.
– Ні, не знаю, – насолоджуючись ще більше, заперечила Лана. – То які?
Світозар закашлявся.
– Ой, що з вами? Ви теж задихаєтесь? Бо в мене зілля закінчується…
В цю хвилину щось прошелестіло за спиною Світлани. Захоплена пікіровкою із Світозаром, дівчина озирнулась запізно, тільки і встигнувши побачити, що пряму спину незнайомки і краєчок дуже знайомої чорної оксамитової сукні – тієї, яку вона вчора вдягала до короля, доки сохла її одежа. Цікаво, хто це? Якась покоївка? В оксамитовій сукні? Навряд чи, оксамит – тканина дорога, вельможна… Тоді хто? Якась родовита панночка? Чи пані? Чи, може, королева?
– Хто це? – питання, скероване, як їй здавалось, точно в ціль – тобто кинуте в бік Юра, певно, вийшло беззвучним чи просто повисло в повітрі. Світозар кашляв, а лікар мовчав. Світлана розправила плечі.
– Я зайду до нього на хвильку, – холодно повідомила вона. – Тільки щоб дати зілля.
Ніхто й не думав її затримувати.
У спальні короля знов царювали штучні сутінки – вікна були завішані сірими полотнами, видно, на його прохання – яскраве сонячне світло болісно подразнювало запалені від безсонних ночей та побічного ефекту ліків очі володаря. І Світлана неждано зраділа цій напівтемряві, немов старій, добре знайомій спільниці, на яку можна покластися у важливій справі. Ця тьма, нехай і не суцільна, допомагала Дані приховувати свої істинні почуття, зберігаючи на обличчі маску ввічливої незворушності. А щодо ліків… то їх вона набирала в шприц автоматично, майже навпомацки, і, тільки випускаючи повітря, трохи відсунула завісу з нижнього вікна.
– Ви можете зняти її, – промовив король, та Дана не відізвалася. Мовчки вона підійшла до ложа і, провівши пальцем по пружних м’язах пацієнта, переконалась, що гематоми немає. Дивина, та й годі. Зазвичай, після цих антибіотиків такі ґулі на сідницях виростають – цілі пагорби. Чи він грілку прикладав?
Саме так. В увесь зріст.
Зробивши укол, дівчина промацала свою торбинку, що так і лишалася лежати на підлозі, біля ліжка короля, на предмет наявності ампул. Залишалось ще дві повні – вечір та ранок. А потім вона може бути вільною. Може йти.
Куди?
Хороше питання. Шкода лишень, що відповіді нема.
– Ви чомусь сердитесь на мене? – ця тиха фраза пролунала так, наче хтось клацнув батогом. Світлана пересмикнула плечами.
– Ні. З чого ви взяли?
– Ви не розмовляєте зі мною.
– А я повинна?
– Ні, якщо вам не хочеться, – сумно погодився король.
– Але мені хотілося б, щоб ви захотіли. Я звик до вашого голосу. Він дивовижний. Ніжний, як лебединий пух, навіть коли ви говорите різко та уривчасто, як-от зараз. Скажіть іще що-небудь.
– Вам слід відпочити.
Король зітхнув:
– Вам говорили, що я задихався?
– Так.
– І що?
І я бігла боса, збиваючи ноги у кров, від воріт до палацу, бо думала, що ти помираєш.
– І я прийшла перевірити, як ви. Щаслива, що то була лише…
– Що?
Коханка.
Лана ніяк не могла втямити, на якій підставі вона почувається зрадженою. І чи жінки потребують для цього якихось підстав взагалі?
– Помилкова тривога.
– Це я їм так сказав.
Лана, що вже прямувала до дверей, завмерла, а потім озирнулась.
– Що?
– Я сказав їм, що то вони схибили. Що сплутали… так я їм сказав.
– А насправді?
– Ви тільки не картайте себе, – пристрасно зашепотів король, – ані хвороба, ні, тим паче, ваше зілля тут ні до чого. Я дійсно задихався, тому що… утім, не має значення. Це тривало всього одну хвилину.
Світлана не витримала і, присівши на краєчок ліжка короля, взяла його за руку – так, як робила це в першу ніч.
– Інколи досить і хвилини.
– Я знаю. А ви дуже злякалися?
– Ледь ноги не віднялися, – чесно зізналась вона. – Та я навіть знаю причину, з якої вони кінець-кінцем мені прислужились.
– І яка ж вона, та причина?
– Мені треба було поспішати до вас.
Довгі пальці короля обережно стиснули її руку.
– Спасибі.
– Це мій обов’язок.
Володар загадково всміхнувся і перевів розмову на інше.
– Ви були дружкою у Зоряни?
– Так. Тільки у радника чомусь не було боярина, якщо, звісно, не рахувати сімох сивочолих похмурих дядьків, котрі узивають себе Радою Старійшин, і їхнього не менш похмурого голову. Може, хтось із них вважається…
– Ні. Це такий звичай.
– На кшталт того вашого купання в крижаній воді?
– Ну, не зовсім, але щось подібне є, – король перевів дух – вдихати глибоко йому все ще було важко. – Чоловік, беручи шлюб, нічого не втрачає, тоді як жінка…
– А свободу?
– Даруйте, що?
– В нашому краї чоловіки вважають, що шлюб – це кайдани, в які заковується холостяцька вольниця!
– І з такими поглядами вони все ще одружуються? – король похитав головою. – Неймовірно. А чому?
– Що «чому», мій володарю?
– Чому вони тоді беруть шлюб? Від якої волі відмовляються? Спитайте в них це!
– Питала, і неодноразово.
– І що? – король так захопився жвавою розмовою, яка за мить докорінно змінила загадкову чужинку, що навіть підвівся, опершись на лікоть.
– Відповіді різні. Хтось одружується, як чесний чоловік – це коли наречена вагітна ще до шлюбу…
– Таке в нас теж буває, – кивнув король, погоджуючись.
Та невже? А я вважала, що Світозар і його семеро козенят встигають всім свічки тримати!
– Деякі одружуються, щоб мати пралю, куховарку та прибиральницю задарма…
– Тобто беруть жону замість челядниці?
– Саме так, – жах у голосі короля Лану забавляв. – Дехто бере шлюб, щоб об’єднати свої капітали з капіталами жінки, або, не маючи нічого свого, одружується на жінчиних грошах – се називається «шлюб із розрахунку».
– Це називається казна-що! – розсердився монарх. – Мені цього не зрозуміти!
– Так само називається і шлюб, в якому хтось із подружжя зазіхає на житло своєї половини, – сміючись, промовила Світлана. – Існує ще таке поняття як «фіктивний шлюб», але вам краще не знати, що це. І лише незначна частина чоловіків одружується тому, що кохають. Або, – вона зітхнула, – думають, що кохають.
– Шалений світ. І яку ж волю усі вони втрачають?
– Ну, ходити, куди їм заманеться…
– Я не вірю, що їхні дружини не випускають їх із дому!
– Робити все, що їм на думку спаде, і ні перед ким не звітуватися!
– А хіба до шлюбу вони не мають ніяких обов’язків, котрі водночас є й обмеженнями? І з самого дитинства ці мужі ні від кого не залежать? – король хмикнув. – Від батьків, наприклад, коли ще малі? Від оточення, від суспільної моделі поведінки? Це все мара – їхня свобода, і її начебто обмеження – мара. Свобода не буває абсолютною.
Світлана аж рота роззявила від здивування – чого-чого, а почути від короля зворот «суспільна модель поведінки» вона не чекала. Збентеження відняло в неї дар мови; що відповідати на се безсумнівне твердження про неможливість абсолютної свободи, вона не знала. І тоді король знову змінив тему розмови:
– Я почав говорити про те, чому в нареченого немає боярина. Так от, за нашим звичаєм, дівчина, яка віддається вперше, приводить двох дружок, а якщо вдовіє, як Зоряна, то лише одну. Дружка має дівувати, з чого я роблю приємний для себе висновок: ви не заміжня.
– Не хочу навіть питати, чим цей висновок такий для вас приємний.
– Ну, я цього й чекав – ви все-таки чаклунка, – повідав король, і було не дуже ясно – чаклунка, бо не хоче нічого питати, чи тому, що не має мужа. Світлана хотіла уточнити, проте король вже говорив далі.
– Наречений приходить на церемонію сам, бо він – мужчина, і в його житті нема нічого, із чим йому було б важко розлучатись. Він воїн, і з юності пізнав смак непоправних втрат і гіркоту поразок. А для дівчини дружка – це уособлення того, від чого вона відмовляється заради чоловіка. Це як живе втілення дівочих ігрищ та вечірок, певної, – по голосу чути було, що король всміхається, – свободи, це, кінець кінцем, нагадування про те, що заради чоловіка, який нині стоїть перед нею на колінах, наречена відмовляється від права на увагу всіх інших чоловіків. І вінок, який кладуть… який ви поклали Зоряні на голову – це як прощальний спомин про часи дівоцтва.
– Але ж Зоряна – вдова. У вас тут носять жалобу?
– Тільки в серці. І навіть вдова – жінка, якій потрібна любов, повірте мені.
А ти вважаєш себе вдовою, раба Божа Світлано, хоч і заміж не виходила.
– А чому наречений стоїть на колінах? Це теж символ?
– Безумовно. Це знак повної покори. Заволоділа серцем – заволоділа мною, ось що це означає.
– Повна покора чоловіка жінці? Мені це починає подобатись! А чому не навпаки? Чому не жінка схиляє коліна?
– Та, що приводить життя в цей світ, може стати на коліна, лише коли воно йде. Коли хтось помирає. Наших жінок, – задумливо доповнив король, – не так-то легко підкорити.
– А вінок на голові нареченого? Що означає він? Теж якесь прощання?
– О, ні, – смішинки в голосі короля Світлану не насторожили, хоча мали б. – Це, як би сказати…
– Теж давній звичай?
– В нас усі звичаї давні. Він…
– Оберіг?
– Так, – король явно зрадів допомозі. – Оберіг. Наші знахарі вірять, що трава, із якої він сплетений, підтримує…
– Що може підтримати пучок трави? – не второпала Лана, а коли до неї дійшло, пирснула зі сміху. – Тільки не кажіть мені, що в такій відповідальній справі радник покладається на конячий корм!
– Гадаю, що ні, – король теж сміявся. – Навіть, можу сказати, впевнений, що Ромко покладається тільки на себе. Зовні він непоказний, се правда, та я не думаю, що Зоряні буде на що нарікати.
Чому їй стало гаряче? Не від сих же нехитрих слів – в них немає нічого особливого. Чи є? Чому вона зашарілась – слава Богу, що в покоях темно, і король не бачить зрадливого рум’янцю, але вона – вона відчуває, як палає лице, і руки тремтять… Лана поспішно прибрала долоні з ложа. Пора і самій забиратись звідси – з покоїв, з палацу, з міста, із життя короля… Горислав був правий. Вона чужа тут, всім і кожному чужа.
– Скажіть, мій пане, а ви теж думаєте, що я зі сходу? – несподівано спиталась вона, і король тут же відповів:
– Зі сходу? Яка маячня! Хто може дійсно так думати, сліпий? Я не відаю, звідки ви, чужинко, та на східняка скидаєтесь не більше, аніж я на зайця. Якби я вірив в дива, то сказав би, що ви прибулець. Гостя із зірки.
Гостя з планети, якої нема. Я вже не відаю, хто я і де я…
– Ви замовкли… се мої слова засмутили вас? Я сказав щось необачне? Тоді простіть мене, добре? Ви вмієте прощати?
– Яке дивне питання. Дивлячись що, мабуть. А взагалі-то, всі вміють прощати.
– Всі думають, що вміють прощати, – поправив король. – Але вміти і вважати, що вмієш – то різні речі. У вас очі жінки, яка не здатна дарувати провину, наскільки я їх пам’ятаю. Я хотів би побачити їх знову. Відсуньте фіранку.
– Вважаю, це зайве.
– А я вважаю, що це необхідне. То чия ж думка важить більше – ваша чи моя?
– Натякаєте, що ви – володар, а я – ніхто? – Лана звилась, таких натяків вона не любила. Проте ще більше вона розлютилась, коли король спокійно заперечив:
– І на думці такого не мав. Це як поєдинок двох рівних… ви любите поєдинки?
– Терпіти не можу.
– Я так і думав. Ви така тендітна.
– Тендітна? – о, почув би це Грицько. – Ви мене з кимсь плутаєте.
– То ви себе з кимсь плутаєте. Ну, добре – я встану сам і відсуну фіранки.
– Не треба. Навіщо? – схилившись над ним, сказала Лана тим тоном, яким, бувало, розмовляла з нею мама в дитинстві, коли вона хворіла, і нудьгувала в ліжку. – Ви лиш собі зашкодите. Полежіть ще день, я вас прошу – заради мене. Мої очі нікуди не дінуться.
– Ну що ж, домовились, – король відкинувся на пуховицю. – А як вам взагалі наше весілля?
– Прекрасно, – Лана заусміхалась спогадам. – Молодята присягнули перед небом, сонцем, птицями і травою кохати одне одного до скону, і пішли в ліс по суниці.
– То Чорний ліс, – повідав король, не сприймаючи її грайливості.
– Дуже влучна назва!
– Куди влучніша, ніж видається з першого погляду, – серйозно сказав монарх. – Цей ліс… це хащі. Там дуже легко заблукати, і кояться там дивні речі. Чорний ліс – священний, він живий. В ньому не можна рубати дерева, зривати ягоди, квіти… Там живуть мавки і Лісовик, і той, хто ненароком потурбує їх, дорого за це заплатить.
– І ви в це вірите? – ще не договоривши, Лана вже знала – вірить. Так, як вірили його батько, дід, прадід і незліченні юрмища предків, далеких, прадавніх зачинателів роду, не таких розумних… чи не таких цинічних, як вона.
– Із вашого опису, місце здається не дуже підходящим для першої шлюбної ночі, – зауважила вона. – Щоправда, зараз день…
– Вони повернуться завтра на світанку. Якщо повернуться.
– Тим більше, – неуважно погодилась Лана, і тут таки скинулась, – як? Що ви цим хочете сказати? Чого це вони можуть не повернутися? Заблукають?
– Сам ліс, – почав здалеку король, – місце для кохання не підходяще, тут ви праві. Та є в ньому одна галявина, невеличка, щоправда, проте дуже гарна, із квітами, які можна зривати, ягодами, котрі так і просяться до рота, і травами, чий аромат збурює почуття. Тих, хто кохатиметься на цій галявині, розлучить тільки смерть, і до самого скону їхня любов буде такою ж вірною, міцною, а жага – такою ж гарячою, як у день весілля. Є лише одна умова – галявину слід знайти до заходу сонця.
– Себто як «знайти»? Ви що, не знаєте точно, де вона?
– Ніхто цього не знає точно. Ця галявина щоразу опиняється в іншому місці.
Лана зітхнула. Чому вона свого часу не послухалась матері й не пішла вчитись на психіатра? Блукаючі камені – се було, блукаючі вогні – таке вона теж чула, а от блукаючі галявини в живому лісі – це щось новеньке. Тема як не для дисертації, то для монографії точно.
– І що ж станеться, як вони не знайдуть галявину?
– Вони загинуть, – незворушно сказав король. – Обоє.
Лана витріщилась на нього, не вірячи власним вухам.
Ось тобі й маєш! Ромко, Ромко, такий друзяка начебто – і повна байдужість!
– Хіба радник не ваш друг, мій пане? – про всяк випадок уточнила вона.
– Друг? Це мій побратим!
– Трохи ви прохолодні до долі побратима, чи мені ввижається? А Зоряна? У неї ж маленька дочка! І ось ви, так спокійно…
– Чаклунко, вгамуйтесь, – лагідно попрохав король Світлана підкорилась, бо лагідність ця видалась суворішою за будь-який наказ. – Вас не зчудувало, що випробування холодною водою стосується лише чоловіка? Що жінку ніяк не випробовують?
– Уявіть собі, зчудувало. Я ще тоді про це подумала.
– Так от, пошуки галявини – це спільне випробування, для мужа і жони. Та галявина відкривається лише залюбленим. Тільки закохані очі побачать її, тільки охоплені пристрастю серця знатимуть, куди їм іти. І чим сильніше молоді кохають одне одного, тим швидше вони знайдуть цей прекрасний дар Світла, тим більше часу проведуть в солодких обіймах різнотрав’я, і тим легшим буде для них шлях додому.
– А якщо хтось із подружжя не кохає?
– Хтось? – навіщось перепитав король і хмикнув, – а ви неуважні. В такому разі пара приречена!
– Яка жорстокість! – на очі Лани аж сльози навернулись. – Жах який!
– Невже? А що буває з такими подружжями у вашому світі?
Вони конають повільно. Не живуть, а животіють, терзаючи себе і того, хто поруч, плодять небажаних дітей, і врешті-решт розбігаються, промарнувавши найкращі роки – незворотні роки життя – із тим, хто одного дня під руку підвернувся. Ось де справжня жорстокість, справжній жах!
– Ви мовчите? Я приблизно здогадуюсь, що у вашому світі нічого подібного немає. Як же ви дізнаєтесь про любов тієї чи іншої пари?
– Ми віримо словам.
– Безумці.
– І споглядаємо на поведінку…
– Яка так часто виявляється грою.
– Ви все знаєте, мій пане. А от я ще дечого не знаю. Скажіть, чи траплялось таке, щоб подружжя не повернулося з лісу? Мабуть, траплялось, бо інакше як би ви знали про все це?
– Було двічі, – неохоче зізнався король. – Одного разу на моїй пам’яті.
– І що… хто з пари не кохав?
– А ви як вважаєте?
Перед очима Світлани мов намальований став ранок на березі річки, і сріблястий голосок Зоряни продзвенів: «Всі проходили випробування… та все в житті буває перший раз».
– Жінка. Якби не кохав чоловік, він не переплив би річку. А що… що з ними відбувається? Чому вони помирають?
– А ось цього ніхто не відає. За три дні їх знаходять на узліссі і ховають за звичаєм. Це все. Вважається, що їхні серця завмерли від нестачі довіри.
– Отже, дружина, йдучи до лісу, точно знає, що муж любить її, а він покладається на сліпий випадок, бо точно ні в чому не впевнений?
– Ні. Він покладається на жінку, яку кохає. Все дуже просто. Тепер ви розумієте, чому я впевнений, що Ромко і Зоряна повернуться на світанні. Чекайте їх.
Голос короля зазвучав хрипкувато. Світлана подумки вилаяла – його за те, що, переборюючи біль, оповідав їй казки, а себе – за те, що слухала їх із таким захватом.
– Все, розмовам на сьогодні кінець, – суворо звеліла вона. – Я ще прийду під вечір, та обіцяйте мені, що ви трохи поспите, і більше не будете говорити. Бережіть себе.
– Заради вас?
Не відповідаючи, Лана швидко вийшла з ложниці.
Вона дотримала слова і зайшла до короля після сходу сонця – він спав, і вона не стала його будити. Зробивши передостанній укол і приклавши руку до чола – температура практично нормалізувалась, Лана повернулась до себе і, вмостившись на вузькому ліжку, спробувала заснути. Їй довго це не вдавалось, і стулила повіки вона ледь не на світанку, і їй негайно привидівся дивний сон. Взагалі-то сни вона бачила рідко, а після того, як померли Сергійко й син, практично ніколи, і вважала це милістю богів. Ще б уві сні тривожили її душу дорогі небіжчики, являючись живими, ще б під покровом ночі оживали кольорові картинки давно понівеченого щастя, шматуючи душу покликом, якому неможливо під датися, і тоді вона напевне б збожеволіла, а так… Ніч була для неї лише глевким мороком, темним проваллям, у яке вона летіла, ледь заплющивши очі, виром темряви, який щоразу виносив її до вранішнього світла – не щасливу і навіть не спокійну, зате приглушену, із приспаним сердечним болем. Та перший свій кольоровий сон за вісім років вона побачила, щойно потрапивши в любимий Львів – магічне, загадкове місто, яке принесло їй щастя і забрало його з однаковою, недбалою легкістю, і був він про синочка, а другий наснився їй невідомо де. Він був містичним, як і країна, в якій вона опинилась. Сон у сні, марення в ілюзії. Видиво у тозі міражу. Фантом – занадто реальний, як для самого себе.
