Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)
Глава 8
Світлана не підхопилась б хутчіше, навіть якби над вухом у неї пролунав вибух. Голос короля, хоч і спотворений хворобою, приємно здивував її милозвучністю та ніжністю, а його сріблясті переливи живо нагадали їй блиск річкової води під полуденним сонцем. Утім, часу на осмислення тембру та модуляції голосу пацієнта в неї не було. Підбадьорливо всміхнувшись, Лана поклала пальці на чоло короля:
– Жар спадає. Це добре. Зараз я кого-небудь покличу.
– Не треба, – слабкість давалась взнаки – розмовляти, як і дихати, королю все ще було важко і боляче. – За дві хвилини їх і так набіжить сюди… повна кімната.
– Усі за вас непокояться.
– А ви?
Відповісти Лана не встигла – до спальні увірвався Світозар. Схвильований, обнадієний і переляканий від своєї надії, він був босий, але золотий диск теліпався на грудях, як і тоді, коли Світлана вперше побачила голову Ради Старійшин. Слідом за ним вбіг Роман, потім з’явились неідентифіковані діди і кілька вартових. Усі хотіли поговорити з королем. Лана смертельно хотіла спати.
– Нехай ця жінка передихне, – немов крізь вату почула вона голос короля, і її відмова потонула в одностайному «Так, мій пане». Світлана замотала головою.
– Лікування ще не закінчено.
– Ти чула, що звелів король, чужинко? – Роман розвернувся в її бік так різко, що його виблискуюче каштанове волосся розсипалось по щоках. – Це був наказ.
Цікаво, чому це всі, окрім короля, звертаються до мене на «ти»? Такі вже всі друзі?
– Я не у війську, раднику. І не підкоряюсь наказам.
– Ти нічого не досягнеш, чужинко, якщо впадеш від втоми, – заперечив Світозар, який, хоч і називав її то чужинкою, то чаклункою, був помітно привітнішим до неї, аніж той же Роман. – Ти провела з королем майже добу, цілу ніч не спала. Тобі треба трохи перепочити.
Подумаєш! Коли я була студенткою, то по три ночі підряд не спала, і нічого – жива!
– Дякую, Світозаре, за турботу, – ввічливо відмовила вона і знову навіщось вклонилась, – але я сама дам собі раду. Сподіваюсь, всі ви хочете, щоб король повністю одужав?
– Це погроза?
– Дурний ти, раднику, як сто пудів диму, – навіть не глянувши на Романа, відповіла вона і хтось в кімнаті засміявся – здається, хтось зі старійшин. – Це питання. Усі тут хочуть, щоб король якомога швидше піднявся на ноги?
– Коли треба знову давати йому твоє зілля? – уточнив Світозар. Лана замислилась.
– Через три години.
– Добре. Піди все ж відпочинь. Тебе покличуть. Обов’язково.
– Заодно покажеш нам і те, як ти вариш зілля і де його тримаєш, – устряв Роман. – Бо я щось не бачу тут ніяких слоїків, ні глечиків, нічого… покажеш?
– Авжеж, – із сарказмом запевнила вона. – Може тобі, раднику, і стриптиз показати?
Вже в передпокої до неї донеслося стурбоване:
– Що? Що показати? Що таке «стриптиз»? Про що вона говорить?
Коридор, який вів до королівської опочивальні, нею, як з’ясувалось, не закінчувався, а, завертаючи трохи ліворуч, вів нагору, до крихітної кімнати, в яку Лану завела та сама дівчина, що приносила вечерю. Ця кімната не мала передпокою, ложе в ній було вузьким, майже келійним, а одне-єдине вікно хоч і давало вдосталь світла та свіжого повітря, все ж було не таким широким, як у покоях короля. Біля ліжка стояв грубо збитий, низький дерев’яний стіл, на ньому глечик із водою і глибока миска. Тут же лежав шмат білого полотна.
– Бажаєте вмитися, пані? – перегинаючись удвоє, спитала дівчина, і Лана, поглянувши на неї, відзначила, які в малої червоні, запалені очі. Учора вона цього не помітила.
– Що з тобою? – не відповідаючи, поцікавилась вона. – Щось болить?
– Я цілком здорова, моя пані, – пробелькотіла та, задкуючи з кімнати і вклоняючись на ходу. Світлана їй не повірила.
– То чому ти ховаєш очі? Поговори зі мною. Дивись на мене і відповідай – що сталося?
– Це все через мене, – очі підвести дівчина так і не наважилась, проте задкувати до дверей припинила. – Це все моя вина.
– Яка вина?
– Я мати Римми.
– Якої Римми? А, так, малої потопельниці, що її врятував король! Але як… тобто скільки тобі років?
– Багато, пані. Сімнадцять.
– Дійсно, стара. І як тебе звуть?
– Зоряна.
– Прекрасне ім’я. І скільки ж років твоїй донечці, Зоряно?
– Чотири.
– О, Небо! То ти народила її в…
– У тринадцять років. Це пізно, я знаю, – руки Зоряни нервово м’яли край фартуха, – та я безприданниця, сирота. Хто б мене взяв? Якби не король… коли я стала покоївкою в замку, він поклав мені хорошу платню, дав посаг… і ось як я віддячила йому, – сердешна, вже не стримуючись, залилась гіркими сльозами. Лані ставало все цікавіше.
– І як же ти віддячила йому? Навмисне кинула доньку у воду, щоби він утопився?
– Та що ви таке кажете? Я…
– Де ти взагалі була, коли це все сталось?
– Тут, в покоях. На службі.
– А хто приглядав за донькою?
– Сестра. Моя сестра. Але Римма… то просто дзиґа, не дитя! Вона втекла за місто і…
– Упала у річку.
– Так.
– Коли там гуляв король?
– Так, пані.
– І він врятував її?
– Саме так.
– А потім захворів.
Очі Зоряни знову затягло сльозами.
– Тепер і ви бачите – це я у всьому винна.
– Я бачу тільки, – карбуючи слова, відказала Лана, – що ваш король – справжній чоловік, відважний і щирий, і що тобі дуже поталанило з ним та його любов’ю до піших прогулянок. Я бачу також, що ти переживаєш за нього, бо почуваєшся зобов’язаною йому, та от що я скажу тобі – на мою думку, купання в крижаній воді тільки прискорило процес.
– Що прискорило?
– Він усе одно захворів би – так чи інакше, – терпляче розтлумачила Світлана. – Судячи з того, що мені розказав чатовий на воротах, він просто не долікувався, як слід. Хвороба все ще жила в ньому, дрімала, розумієш? Від різкого охолодження вона просто прокинулась раніше, от і все. Та твій король видужає. Неодмінно. Тому більше не плач. Такі гарні очі не повинні бути червоними.
– Дивні ви, пані, – схлипуючи, зауважила Зоряна. – Зовсім не схожі на чаклунку.
І ця туди ж.
– І які у вас чаклунки?
– Гонорові. Вони несуть знання…
– Куди?
– І не зважають на нижніх. А ви… ви так до мене ставитесь, ніби я вам рівня!
– Зоряно, – Лана опустилась на ложе, бо втома навалилась зненацька, і ноги її затремтіли, – а де твій муж?
– Загинув. Я вдова. Ви ж бачите – в мене одна коса.
– І що це означає?
Зоряна поглянула на Світлану з деяким острахом.
– Що я вдовію.
Дуже плідна розмова.
– І ти сама у всьому світі?
– У мене є Римма. А у вас?
– А в мене нема нікого. Тому я не рівня тобі, дівчино. Ти вища за мене.
Що на таке відповідати, Зоряна не знала. Вона взяла шмат полотна зі столика, покрутила його в руках, поклала на місце і провела пальчиком по глиняному боку миски.
– Ви точно не бажаєте вмитися?
– Я бажаю провалитися. Крізь землю, – буркнула Лана, проте все ж підвелась і ополоснула обличчя водою зеленуватого кольору з ніжним трав’яним ароматом. – Що тут?
– Відвар ромашки, м’яти та любистку. А в глечику – чиста вода. Давайте я зіллю вам. Чудово. Навіть личко посвіжішало. А якою ви були у дитинстві?
– Тихою, – спостерігаючи, як Зоряна дістає зі скрині, що стояла в кутку біля ложа, чисту білу сорочку довжиною до п’ят, відгукнулась Лана. – Я ніколи не впала б у річку лише тому, що обходила всі водойми десятою дорогою. Я була мрійницею, маленькою фантазеркою, дуже замкненою у собі, і мама весь час турбувалась, чи не задумую я якусь каверзу. А потім я виросла і…
І встругнула таку каверзу, що мамі й не снилося.
Боже, якщо не хочеш допомогти мені вибратися звідси, то краще залиш у спокої зі своїми коментарями. Подивись ліпше, може, десь іде футбольний матч.
А що, тобі тут не подобається? Так уже хочеться звідси вибратись?
Лана зблідла і обірвала мову. Зоряна дивилась на неї з тривогою.
Господи, ти ж не збираєшся лишити мене тут назавжди? Чи… збираєшся?
Та ні, я просто так спитався.
– А потім ви виросли і що?
– Стала дуже моторною, зовсім не такою, як була в дитинстві, – зізналась Лана, розводячи руки, щоб Зоряна без зусиль могла зняти з неї запаску. Її вінець – широкий срібний обруч з п’ятьма крихітними круглими підвісками, що спадали на чоло, і двома крупними, що майже повністю закривали вушка, вже лежав на столі, і Лані залишалось тільки чудуватися тому, звідки він узагалі взявся на її голові, а також тому, як вправно зняла його Зоряна. Як це, виявляється, приємно, коли хтось опікується тобою, няньчиться з тобою, і навіть якщо це робиться, як то кажуть, за службовим обов’язком, все одно – приємно. – Тільки не знаю, чи зраділа цьому мама.
Знаєш, знаєш. Нічого вона не зраділа. Навпаки – жахнулася.
— Ось так, – спритно, одним рухом натягнувши на Лану сорочку, промовила Зоряна. – А тепер лягайте і спробуйте заснути. Я підніму вас, коли скажете.
– За дві години. Ні, за дві з половиною.
– Добре, пані. Я можу йти?
– Можеш, тільки я не пані. Мене звуть Лана.
Пригадавши свою суперечку зі Світозаром, повне ім’я вона вирішила не називати. Зоряна, тримаючи в руках її одежу, всміхнулась і кивнула.
– Я це запам’ятаю.
Світлана поклала голову на згорнуте рядно, що правило їй за подушку, подумала, що, мабуть, не зможе спати на цих шкурах – її ложе, на відміну від ліжка короля, було закидане не вовчими, а лисичими шкурами – заснула в ту ж мить, як стулила повіки.
Прокинулась Лана від того, що в кімнаті кублились, згущалися сутінки, а в них над нею стояли дві тіні. Обурена, що її так і не розбудили, Лана хотіла озватись, та одна з тіней голосом радника зауважила:
– Королю дійсно стало краще – набагато. Жар спав, і дихати легше.
А друга, котра була Зоряною, відказала на те:
– Ця жінка послана нам Світлом.
– Можливо. Хтозна.
– Ви сумніваєтеся в ній, мій пане?
– Я намагаюсь захистити володаря, тільки й усього.
– Вона не завдасть йому шкоди.
– Я за цим простежу. Зоряно…
– Бажаєте ще чогось, мій пане?
– Так, – голос Романа, в розмовах із Ланою в’язкий і сердитий, тепер звучав іскристо, мов срібло, натерте якісним оксамитом. – Бажаю знати, чому ти не прийшла до мене у вежу вчора? Я чекав тебе всю ніч.
– Я не прийду, мій пане, – у відповіді Зоряни Лані почувся жаль. – Я вже казала вам.
– Чому?
– Се я вам теж казала!
– Ти не переконала мене, зухвала утікачко!
– Вода і олія не змішуються.
– Маленька, – вимовив радник з такою тугою, що Лана, зануривши обличчя в лисяче хутро, ледь не задихнулась від несподіваного відкриття – в цього опенька, схоже, є душа! – не кажи мені цього, бо я в таке не вірю. Я не бавитися з тобою зібрався, я кохаю тебе. Я Світлом готовий присягнути, що хочу тебе за дружину. Скажи мені «так», і на вранішній зорі я принесу клятву перед Радою Старійшин.
– У мене донька…
– Я стану їй батьком!
– Мій пане, навіщо це вам?
Лана обережно повернула голову і відкрила очі з такою повільністю, ніби боялась, що шелест вій викаже її з головою.
– Ти не любиш мене, Зоряно? – відступивши на крок, гірко спитав Роман і сам собі відповів. – Я бачу, не любиш. Я не такий, як усі тут, я не сягаю неба, не гарний і не молодий – я розумію. Усе, що в мене є – це змучене серце. В будь-якому разі, воно – твоє. Якщо передумаєш, дай знати.
– Ні, – скрикнула Зоряна, побачивши, що Роман прямує до дверей, – ні, не в цьому річ! Це не тому, що я не люблю вас, це…
– А ти мене любиш?
В кімнаті запанувала тиша. Лана, звісно, цього не бачила, але готова була дати руку на відсіч, що Зоряна зараз дивиться в підлогу і закусає губу, щоб не заплакати.
– Так, – нарешті видихнуло дівча, – я вас кохаю. І все одно, побий мене грім, якщо я вас розумію! У нашому місті сила-силенна юних і свіжих дівчат!
А ти стара та тухла, хотіла вигукнути Світлана, та, на щастя, не встигла, бо цим неодмінно усе б зіпсувала. А тим часом Зоряна торочила своє:
– Будь-яка радо віддасться за вас! Лиш дайте знак – від них відбою не буде. То родовиті панни, а я – покоївка, донька селянки. Всі руки в мозолях, і я…
– Послухай, – судячи по звуку і по тому, як рухались контури тіней, Роман, ставши до Зоряни впритул, цілував їй долоні, – мені байдуже, хто тебе народив, а тебе це, здається, хвилює. Невже ти соромишся матері, дівчино? А руки твої прекрасні – такі, якими не стануть ніколи виплекані долоньки вельможних панянок. А знаєш, чому? Бо ці руки перуть і прасують, шиють і готують, дбають про мене, володаря, про весь двір. Я пам’ятаю мить, коли вперше побачив тебе – ти принесла мені вина.
– Це коли ви лежали поранені?
– Так. Я зазирнув у твої очі і загинув. Вони зробили те, чого не зміг зробити ворожий спис – перемогли мене. О, моя дівчинко…
– Романе, – по тому, що Зоряна видихнула це ім’я без шанобливого «мій пане», Лана й зрозуміла – радник досяг свого. Усе це було прекрасно і Світлана щиро раділа за них обох, проте що робити далі особисто їй, не знала. Ці залюблені голуб’ята, того гляди, і кохатися почнуть прямо тут, ото буде те, що мама називала «деяка незручність». Трішки поміркувавши, Лана вирішила, що пора прокинутись, і демонстративно засувалась, бурмочучи щось, мов людина, котра вивільняється з цупких обіймів Морфея. Коли вона розплющила очі, на столі блимала плошка, а Романа у спальні вже не було.
– Ну і як це називається? – спитала Лана, звішуючи ноги з ліжка. – Хтось у цій кімнаті обіцяв збудити мене. Не пригадуєш, Зоряно, хто б то міг бути?
Покоївка всміхнулася, поправляючи каганець на столі.
– Вибачте, пані. Наказ короля. Ніхто не смів ослухатись.
– Який наказ?
– Не чіпати вас, доки ви самі не прокинетесь.
– Прекрасно, – Лана скорчила страшну гримасу. – Зараз дам йому чортів. Де мій одяг?
Де мій костюм, дідько б це все вхопив?!
– Я випрала його. До ранку висохне. Він був такий брудний.
І не дивно, адже я пройшла в ньому через тисячоліття.
– А в чому ж я піду до короля?
– А ви сходіть до нього ранком.
– Маленька, – почала Світлана, і навіть у тьмяному світлі каганця помітила, як спалахнула Зоряна, – ти тільки не думай, що я, згораючи від пристрасті, хочу звабити вашого повелителя, та піду я до нього зараз. І якщо знадобиться – в одній сорочці. Втім, не думаю, що його стан дозволить оцінити всю пікантність такої моєї появи. Якщо я не зроблю… не дам йому зілля негайно, це зведе нанівець всі попередні досягнення.
– Роман… тобто радник, я хотіла сказати, може дати зілля його величності.
– Не може, – жваво уявляючи собі радника зі шприцом у руці, заперечила Лана. – Існують деякі особливості… словом, це вмію робити тільки я. То ти принесеш мені сяку-таку одежину?
«Сяка-така одежина», роздобута Зоряною, виявилась розкішною прямою сукнею з чорного оксамиту, такою важкою, що Лана, одягнувши її прямо на сорочку, враз відчула, як під тою вагою вирівнюється спина. Довгі рукави Зоряна перехопила на зап’ястках срібними браслетами шириною ледве не до ліктів, і намагалась ще підперезати Світлану, та тій вдалося відбитися, водночас поспіхом натягуючи постоли.
– Не проводжай мене. Я вивчила дорогу.
З цими словами Лана зникла в надрах коридору.
Вона чомусь була переконана, що з опочивальні короля стурбовані піддані знову зробили караван-сарай, і знову поспішила з висновками, бо кімната була порожня. Король дрімав, накритий уже не вовчими кожухами, а простим рядном; біля ложа стояла глиняна таця, а на ній – миски із залишками вечері. Світлана нахилилась над їжею – яблука, абрикоси, сир, якась варена птиця – курка чи індичка, молоко в кухлі… те, що треба. Легкі, поживні страви. Навіть дієтолог не впорався б краще. Цікаво, хто складав меню?
– Роман.
– Ви не спите? – здригнувшись, Лана кинулась до хворого. – Що ви сказали?
– Це Роман вирішував, що дати мені на вечерю. Ви з ним, здається, одне одного не злюбили?
– А чого мені з ним любитись? Я ж не…
Дівчина прикусила язичка, не бажаючи завчасно виказувати юну покоївку, проте король з усмішкою закінчив:
– Не Зоряна.
– Ви так само обізнані і в державних справах, як в сердечних ділах підданих? – холодно спиталась вона, навіть собі самій не пояснивши, чим викликане її роздратування. Якщо Зоряна і Роман вкладали у свої погляди хоча б десятину тієї жаги, яка звучала у їхніх словах, тільки сліпий не помітив би, що вони почувають одне до одного. Невже вона казиться тому, що король не сліпий? Проте монарх не розгнівався і відказав:
– Надіюся, що так. Крім того, ці двоє так і димилися, одне на одного глядячи. Бідний Ромко божеволів. До чого вони домовились?
– Наскільки я зрозуміла, до весілля, – витягаючи з торбинки чергову ампулу, зізналась Світлана. Король по-хлоп’ячому присвиснув.
– Не пройшло і двох років. Я радий за них. Вам відомо, що в цій сукні ви схожі на богиню Ночі?
– А вам відомо, мій володарю, що ви схожі на абсолютно безвідповідального, байдужого до свого здоров’я короля? Я мала бути в цій кімнаті ще зранку!
– Ви втомились, – сказав король і закашлявся. – Я тільки хотів, щоб ви перепочили.
Лана суворо насупила брови.
– А я хочу, щоб ви одужали. Закрийте очі.
– Навіщо? Я знаю, ви будете штрикати мене отією голкою, котра у вас у руці. А що воно дає?
– Ця голка, – присівши на краєчок ложа так, ніби її місце було там довічно, пустилася в пояснення Лана, – усередині порожня. Я наповнюю її…
– Зіллям.
– Зіллям, – погодилась вона. – Потім за допомогою ось цього поршня, – Лана зробила паузу, чекаючи питань, та слово «поршень» таких у короля не викликало, – я вводжу зілля у вашу кров. Так воно діє швидше і ефективніше, ніж якщо його пити. Вас ще щось цікавить, мій пане?
Король сказав «ви» – чи то їй здалося? Може, шелестіння вітру за вікном збило її з пантелику? Як би там не було, перепитувати Лана не збиралась, тому вдала, що нічого не почула.
– Чудово. Тоді повертайтесь до мене боком.
– Яким? – насмішкувато уточнив король, і від тієї немудрої провокації Світлану раптом розібрав сміх.
– Повертайте до мене сідниці, мій пане, і мовчіть, бо я озброєна!
Хто б міг подумати, закриваючи шприц ковпачком і ховаючи його в торбинку, думала Лана, що подібні звертання будуть злітати з її вуст так легко, ніби вона вживає їх щоденно? Мій пане, мій володарю, мій королю – в тому світі, із якого вона прийшла, хтось колись вирішив, що вони підлабузницькі, принижуючі людську гідність, раболіпні, холуйські… Яка маячня! Хіба повага до високого сану, до великого покликання і тяжкої ноші водночас може бути холуйством? І хіба звертання на кшталт «гей, ти, ходи сюди, як тебе там, не пам’ятаю» є неодмінною ознакою щирої дружби? Чомусь їй вірилось, що в цій безіменній для неї країні король із гідністю несе тягар влади. Лана поклала долоню на високе чоло монарха – воно було ледь теплим. Її пацієнт дихав хрипкувато, але більш-менш рівно. Він заснув.
– Ще трошки – і ми остаточно переможемо, – прошепотіла дівчина не так йому, як собі. – Ми дамо їй відкоша, мій володарю, тій проклятущій недузі, яка думає, що вона всесильна.
Світлана вже йшла до виходу, та й у покоях було надто темно – вона ніяк не могла б помітити задумливу, ніжну усмішку, що з’явилась на вустах короля.
Глава 9
Цього разу її розбудили вчасно і без будь-яких прохань. Ще навіть не світало, коли Зоряна, в одній сорочці ставши над «пані», як вона вперто називала Світлану, заходилась термосити її за плече. Ледь розліпивши склеєні сном повіки – їй марилось, що вона вдома, у Києві – Лана охнула й зірвалась з ложа. Збентежений вираз миловидного личка покоївки перелякав її не на жарт.
– Що з ним? – кидаючись до своєї сукні, спитала вона. – Йому гірше? Боже, сподіваюсь, це не алергія. І не набряк легенів. І, Господи, скажи, що це не…
– Пані, – перебила її Зоряна, – з нашим володарем усе гаразд. Роман каже, він міцно спав усю ніч. Я розбудила вас… даруйте мені се зухвальство, та я просто подумала… це не займе багато часу, то чи не згодитесь ви… мені потрібна дружка, а нині нема нікого з моїх подруг, хто б ще не віддався. Ви ж не маєте мужа?
Та як тобі сказати.
– Ні, – Лана перестала метатись по кімнаті, мов курка, якій відтяли голову. – Не маю. А що треба робити? Які мої обов’язки?
– Ви згодні? – просяяла Зоряна.
– Дивлячись, на що.
– Ви все зрозумієте. Це нескладно. Я зараз… на хвилинку!
Зоряна, куди б вона там не бігала, дійсно впоралась дуже швидко і повернулась, тримаючи в руках випрану одежу Лани, саме в ту мить, коли дівчина, сидячи на ліжку, натягувала на ноги постоли.
– Не треба, – покоївка подивилась на свою пані з поблажливим жалем так, як, мабуть, дивилась на свою трирічну доньку, коли та робила щось неправильно і не усвідомлювала цього через малу кількість літ, прожитих на світі. Дурне теля не прив’язане, говорив той погляд. – Не взувайтесь, пані. Ми повинні бути босими, щоб без перешкод живитись силою Матері-Землі.
– Справді? – Лана послухалась і, відкинувши постоли, стала стопами на чомусь теплу кам’яну підлогу. – А як Мати-Земля, дуже задоволена з того, що по її тілу вічно хтось топчеться?
Зоряна опустила очі і якось дивно всміхнулась.
– У вас є діти, моя пані?
– Ні.
Кляте горло, немов мохом поросло! Як важко виштовхуються з нього слова!
– Так я й думала. Вам уже років двадцять, чи не так?
Зоряна, як істинна жінка, куди ближче, ніж Борислав, підійшла до визначення справжнього віку Світлани.
– Десь так.
– Погано. Дуже погано, що у вас і досі немає діточок, проте ви ще встигнете, якщо поквапитесь. Зробіть це прямо зараз і все владнається.
– Зробити що?
– Малятко.
Зоряна не стояла, склавши руки – упродовж цієї чудернацької розмови вона допомогла Лані надіти сорочку та зав’язати пасок на рясній спідниці; дерев’яним гребінцем розчесала їй довге, до колін, кучеряве волосся, обвила її шию намистом і закріпила на голові своєї пані вінець. Тепер Світлана виглядала достеменно так, як тим ранком, коли увійшла в місто.
– Вибач, Зоряно, та я…
– Поки ви замість дитяти плекаєте свій біль, вже не знаю, від чого чи від кого він народжений, у вашому житті не станеться нічого хорошого. І якби у вас було дитя, ви ніколи б не поставили того питання, про нашу Землю. Коли твоя кровиночка ще мала, і ти, лежачи навзнак, тримаєш її за руки, а вона тупцяє крихітними ніжками по твоєму животу, тобі не боляче, це як поцілунок світла, і ти смієшся від повноти життя. Безумовно, якщо дитина виросте і в сімнадцять літ надумається бігати по матері, тій уже буде не смішно, а боляче. Колись ми, люди, станемо дорослими, і неодмінно завдамо болю нашій Праматері. Колись – та не тепер. Поки ми ще малі. Земля ще сміється.
Щось є в цих словах, думала Світлана, босоніж перетинаючи той самий підвісний міст, який привів її у цю фортецю. В тому часі, звідки вона, Земля давно не сміється, а стогне, вмиваючись кривавими сльозами. І наскільки ще вистачить терпіння у Праматері, як довго вона буде карати своїх нерозумних дітей, вибухаючи вулканами, заливаючись повенями, палаючи гнівною спекою і обдаючи крижаним холодом, перш ніж знищить їх остаточно, і сама загине разом із ними? Лана роздумувала про це і тоді, коли вони із Зоряною, яка так і не вдягла нічого, окрім тієї напівпрозорої сорочки по самі п’яти, в якій будила «свою пані», вийшли на квітуче поле і спустились до річки, холодна вода якої застудила короля. Зблизька Змійка, з обох боків оздоблена жовтими смужками дрібненького піску, видавалась не такою вже й вузькою, і, якщо витримувати до кінця порівняння з рептилією, скидалась радше не на тоненького вужика, а на ситого, лінивого удава, що перетравлює їжу, марно намагаючись зігріти численні кільця свого холоднокровного тіла під пекучим літнім сонцем. Утім, сонце ще не зійшло – воно лиш’ окреслило небосхил багряною лінією, немов поклавши пунктирні стібки там, де за кілька хвилин мав з’явитися рівний рожевий шов першого сонячного промінця.
– А чому на тобі немає ніяких прикрас? – пошепки поцікавилась Світлана у Зоряни. – Навіть сукні пристойної немає, не кажучи вже про весільну?
– А чому ви шепочете? – доволі голосно озвалась покоївка. – Боїтесь розбудити Світло? Не бійтесь, ви ж бачите, воно прокинулось, воно народжується. Богиня Ночі вже пішла. А ось і Рада Старійшин! – екзальтовано вигукнула Зоряна. – А Роман разом із ними чи ні? Ви його зрите?
– Зрю, – відказала Світлана, подумавши, що всі її київські друзі – а чи були це, власне, друзі, чи просто знайомці, колеги? – зі сміху померли б, зачувши від неї такі стародавні звороти. То чому ж вона почувається так, ніби ці слова жили, дрімаючи, у глибинній пам’яті її єства, і прокинулись, дочекавшись слушного часу? – Він там, серед них. Я бачу його чорняву голову серед білявих маківок. Ти що, сумнівалась, чи прийде він?
Наречена знітилась.
– Я мала сумніви, – тихо зізналась вона. – Він рицар, хоч і радник, а я проста служка. Я йому не пара.
Цікава обмовка, – відзначила Лана, – рицар, хоч і радник. Видно по всьому, що і в далекі часи саме лише вміння плескати язиком не надто віталось, і в переліку почесних професій фах Романа не займав вищий щабель. Чи причина тут в іншому, а все те вона собі надумала, керуючись виключно особистими почуттями до радника? Може, він рицар плаща та кинджала, ще хотіла спитати Лана, проте утрималась, знаючи наперед, що іронії Зоряна не розпізнає, зате відчує єхидство в голосі дружки, і їй буде неприємно. Натомість вона промовила:
– Ти так і не відповіла на моє питання.
– Які прикраси потрібні нареченій в день, коли єдина і найголовніша прикраса – вона сама? – Зоряна трусонула головою, і розкішний, золотавий водоспад сяючого волосся полився по плечах рівними, гладенькими струменями. – І які шати своєю пишнотою можуть заступити усе багатство люблячого серця? Дивіться краще на обряд, пані. Зараз буде цікаво. Сподіваюсь, Роман пройде випробування.
Світлана повернула голову в той бік, купа дідків переходила міст з явним наміром приєднатись до жінок, а наречений чомусь спускавсь до річкового берега з іншого боку, так, щоб його і Зоряну розділяла вода.
– А що, може не пройти? – спитала Лана з інтересом.
Її довге волосся падало на очі, а срібні підвіски на скронях дрижали, наче сльози на кінчиках вій засмученої красуні. Одежа її, хоч і чиста та свіжа, погано захищала від вранішньої вологи в повітрі; примруживши очі, щоб від холодного вітру вони не сльозились, Лана спостерігала за тим, як Світозар, вишикувавши півколом сімох своїх старійшин, став напроти них, обличчям до сходу, і підніс руки долонями до неба, немов – хоча чому ж немов? – язичеський жрець. Свої шикарні сап’янові чоботи він десь залишив і – от же дивина – босий, здавався ледь не вищим, ніж на отих вражаючих підборах. Доки він щось говорив – що саме, Світлана не чула, хоч і стояла дуже близько, так близько, що бачила, як ворушаться його вуста і вуса колишуться, мов очерет від вітру, – Зоряна мовчала, а як тільки він замовк, наречена негайно відмовила:
– Досі не траплялося такого, щоб котрийсь чоловік не пройшов. Але все в житті буває вперше – ви ж знаєте.
Та знаю. На жаль.
– А в чому полягає… що він робить?
Попри зойк дружки Зоряна залишилась незворушною.
– Роздягається.
– Навіщо?
Наречена озирнулась, здивована.
– Бо у воду краще лізти без строю.
– Стривай, не далі, як учора, ти себе не тямила, займаючись самобичуванням із того приводу, що король заслаб після купання в річці. І ось сьогодні…
Навряд чи Зоряна знала, що таке «самобичування», але те скиглення обірвала хутко:
– Це наш старовинний звичай.
– Хворіти на пневмонію після купання?
– Я не відаю, що таке пневмонія, моя пані, та звичай цей стосується лиш молодят. Король рятував мою доньку, а не одружувався – це різні речі.
– Таки різні, як Бог святий. Виходить, вода в Змійці не дуже-то й холодна.
– А ви торкніться.
Лана послухалась, тим більше, що стояли вони за кілька метрів від води, і охнула, опустивши руку в сріблясто-сірі, кольору власних очей, хвилі річки. Води Змійки були не просто холодними, а крижаними, мов гірське джерело, зачате і напоєне талими снігами з верхівок Карпат.
– Та в нього ж серце зупиниться! – вигукнула Світлана, щиро співчуваючи будь-якому небораці, навіть раднику, змушеному тут купатись. – Ти стала вдовою після цього обряду?
– Саме це і означатиме, що Роман не пройшов обряд. Цей звичай з давніх-давен слугує жінкам за доказ того, що ніщо у світі, окрім хіба що смерті, не зможе охолодити палаюче від кохання серце чоловіка, – не зводячи з нареченого очей, пояснювала Зоряна. – Отже, якщо серце охолоне, це буде знаком, що його не достатньо зігрівало кохання.
– Це буде знаком, що вода крижана, а ви всі тут навіжені, – пробурмотіла Світлана. Покоївка всміхнулась.
– Можливо. Але ж це наша навіженість, чи не так?
Тим часом радник, трохи подумавши, не став, до чималого полегшення Лани, скидати із себе ногавиці, і пірнув у річку, склавши руки над головою, мов справдешній ловець перлів. Безкінечно довгу хвилину річкова гладь залишалась непорушною, потім на поверхні з’явився Роман і, розсікаючи ту рідку кригу вправними рухами, поплив до берега, на якому стояла Зоряна. Попри свою антипатію до радника, Лана зітхнула з полегшенням – їй зовсім не хотілось замість весілля витягувати з річки покляклий труп Романа.
Радник вийшов із води в ту саму хвилину, коли тонюсінький обідочок багряного сонця з’явився на обрії, і Світлана готова була присягнути, що то не простий збіг обставин, а розрахована з ювелірною точністю, розписана по секундах, церемонія. І, поможи Небо зрозуміти, як те вдалося Роману, проте він зовсім не тремтів. Не було ані «гусячої шкіри», ані схлипувань – тих, які замерзла людина видає мимоволі, ані цокотіння зубами, лише мокре і від того закучерявлене каштанове волосся радника вказувало на крижану, не гіршу йорданської, купель, яку він щойно прийняв. І було ще дещо – якби Лана не бачила цього особисто, вона відкрито назвала б брехуном усякого, хто б їй таке розказав. Та вона це бачила сама, на власні очі, а називати брехухою себе – тільки час марнувати. І все ж факт залишався фактом – із смаглявої шкіри Романа краплини води зникали так швидко, немов випаровувались. Світлані здалося навіть, що вона бачить пару – таку, яка буває, коли плеснути трохи рідини на розпечене каміння в лазні, і дівчина з усіх сил боролася з бажанням протерти очі. Зоряна ж тільки всміхалась; в аквамарині її очей сяяли гордість, пристрасть і кохання.
Радник, підійшовши до Зоряни, яка зробила крок йому назустріч, віддалившись таким чином від Світлани, опустився на коліна. Наречена простягнула руку, він взяв її пальці у свої, і Лана, підкоряючись знаку, поданому Світозаром, зв’язала їхні долоні шовковою багряною стрічкою, піднесеною одним із старійшин. На мить обоє завмерли, освітлені сонцем, вже не багряним, а ніжно-рожевим; запанувала тиша, і лиш коли денна зірка нарешті перетворилась у розпечений золотий диск, кольором подібний до того, що висів на грудях Світозара, озвався Роман:
– Чи готові ви прийняти мою клятву? Світозаре?
