Текст книги "Містичний вальс"

Автор книги: Наталя Очкур

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Глава 23

До Києва Лана повернулась сонячним морозним ранком. Крихітні сніжинки кружляли, підхоплені вітром, у сонячному промінні, і сяяли, мов золотий пил – від того вражаючого своєю красою видовища аж плакати хотілось; здавалось, що Сонце, прибираючи у небесних просторах, витрушує чарівну перину, на якій відпочиває вночі після трудів праведних. Втім, плакати Лані тепер хотілося майже постійно, і від усього. А ще вона нікого не хотіла бачити. Викупивши двомісне купе-люкс – касирка на вокзалі довго бурчала, обурюючись, що деякі пересичені багатійки, якби могли, то й весь потяг придбали б, і не підозрюючи, наскільки близько це до істини – Світлана зачинилася в ньому відразу після перевірки квитків. Грошей, вкладених у жадану самотність, цілком вистачило б на авіаквиток, та літаки до Києва, у зв’язку із неповним завантаженням, літали через день, а прожити ще добу у Львові, місті, де одні болючі спогади нашарувались на інші, де вона знову віднайшла і втратила кохання, Лана не змогла б. Провідник, жвавий симпатичний вірменин, приніс їй чай, до якого вона не доторкнулась, і який сумно застиг на столику біля вікна, до ранку перетворившись на бридку коричневу рідоту.

Потім провідник довго набивався їй у компанію, і врешті-решт Світлана просто закрила двері перед його носом, що його зовсім не знітило, бо на ранок він був знову – сама люб’язність і відмовився брати гроші за чай, який вона не пила.

– Про що розмов, люба? – спитав він із кумедним акцентом. – Ти чай пити? Не пити! Грошей платити? За що? За той чай, який не пити? Що мені твій гривня? Собі його лиши, купи цукерка, може, не будеш хмуритися! Ах, якби ти мене до себе вчора пустив – Богом клянусь, сьогодні б сяяв усмішкою!

Лана не втрималась і пирснула. Навряд чи він би був таким оптимістом, якби побачив її вчора, бліду, сердиту, заплакану, що судомно вчепилась у свою торбинку, не наважуючись її розкрити, а потім спала, поклавши собі під голову той мішечок зі спогадами. Лані зазвичай нічого не снилося – просто в’язкий морок поглинув її, проковтнув, а на ранок виплюнув, і у тій межі, що відділяє сон від дійсності, у тому маренні вона постійно кликала Олеся, і простягала руки в порожнечу, яка озивалась до неї насмішкуватим відлунням її власного надтріснутого голосу. Олеся поруч не було.

Порожня квартира, якась підкреслено порожня, зустріла Світлану тишею і прохолодою. Власне кажучи, тиша і прохолода стали постійними співмешканками Лани вже давно, вона нічого проти них не мала, більше того – вони її заспокоювали, вона любила їх, вона до них звикла, але тепер усе це чомусь перестало діяти. Зателефонувавши директорові відразу по поверненні, Лана доповіла йому про свою невдачу, і більше ні з ким не спілкувалась. Приїздив тато – цей відмічався, як завжди, кожне Різдво, безумний у своєму сподіванні примиритись якось із донькою, і обурливо жалюгідний у чіткому розумінні того, що примирення це ніколи не відбудеться. Тільки за його приїздом Лана дізналася, що на календарі вже сьоме січня, що через три дні їй на роботу, і що звіт про доцільність використання зразків ліків ще не написано. Батько довго дзвонив у двері, потім стукав, потім здійснив атаку на телефон, і так і подався геть, вхопивши гарячого облизня, а Лана, загорнувшись у білу песцеву шубку – хутра вона взагалі-то не любила і носила рідко, лише коли ставало дуже холодно – подалася на прогулянку у хвойний ліс, який ріс біля її будинку. Вона блукала між сосен кожного ранку, із самого повернення зі Львова, не пропустивши жодного дня, і від тривалих регулярних прогулянок, від свіжого, насиченого киснем та морозною свіжістю повітря, туга, що краяла їй серце, на личку зовсім не давалась взнаки. Вона виглядала прекрасно – вона це знала, і це здавалось їй ще однією несправедливістю долі. Хто повірить у те, що вона страждає? Хто хоч пожаліє її? Від галасливих ватаг, котрі час від часу траплялись їй на шляху, вона намагалась триматись подалі, вона не бажала шумних розваг, вона просто йшла безцільно і згадувала, згадувала… Те літо серед зими, пісні Мавок, Чорний ліс, випробування водою, віршовані присяги, Зоряну, королеву і Романа… І тільки Олеся вона не згадувала – в цьому просто не було потреби, вона й так пам’ятала його завжди, постійно, навіть уві сні без сновидінь, пам’ятала таким, яким побачила в той день, коли він уперше взяв її за руку, і таким, як тоді, коли він заціловував малиновий сік на її пальцях, і таким, яким він був, промовляючи «Серце, яке любить, не помиляється». І лиш один спогад – о, слава Богу, Світлу, Небу, святому Миколаю і усім святим християнського світу – ніколи не приходив до неї; той, де безумний Олесь, пускаючи слину, співав щось, жахливо смикаючись і не пізнаючи її. Ні, тобто Лана усвідомлювала, що таке було, але це усвідомлення жило десь за королівством її прекрасних спогадів, і це підтримувало її, давало їй надію. Повернувшись в день Світлого Різдва Христового додому, Лана набралась нарешті хоробрості та сили, і витрусила з торбинки, яку вже днів десять не рухала, рутенське вбрання. Сорочка, керсетка, червоні коралі, спідниця, постоли, вінець – все було там, і залишалось тільки дивуватися, яка містка ота зовні маленька торбинка. Весь одяг був чистим, охайним, але мав такий вигляд, ніби довго припадав пилом у вітрині музею; піднявши з підлоги спідницю, Світлана відчула знайомий аромат. Так пахтіли розтерта між пальцями рута та нагрітий сонцем полин, так пахло в Рутенії літо – медунець, жатвінь… Лана притиснула спідницю до лиця і гірко, нестямно заридала.

В те, що Бог є, Василь Петрович Стоян вірив беззастережно. І те, що Бог уміє творити дива, знав. Сам неодноразово був свідком маленьких і великих Божих див, які багато хто, через недосвідченість чи душевну сліпоту, обзивав різними словами, що не мали жодного відношення до Божого промислу. Але така кількість див одного ранку траплялась з ним чи не вперше в житті. Першим, але не найголовнішим дивом було те, що сьогодні його улюблениця, його маленька сіроока дівчинка – ні, ні, він знав, звичайно, знав, що гріхом є виділяти когось особливо зі своїх підлеглих, але нічого не міг із собою вдіяти – прийшла на роботу вчасно. Навіть на п’ять хвилин раніше. І в його кабінет вона не залетіла, стягуючи на ходу пальто, як це бувало завжди, а зайшла статечно, неквапно, тримаючи в руках невеличкий пакунок, попрямувала до нього, всміхаючись, прошепотіла «Вітаю з Різдвом», і не встиг він спам’ятатися, як на шиї у нього красувався лимонно-жовтий шарф із синіми удавами в червоних новорічних ковпачках. Василь Петрович аж груди випнув, пишаючись подарунком, та се ще був не кінець дивам. За півгодини в кімнаті для нарад він побачив таке, що йому мову відібрало – і не тільки йому, а ще й усім менеджерам у смугастих костюмах, які й так витріщались на Світлану, ніби бачили друге пришестя Ісуса Христа – а все тому, що і цього разу, власне, на нараду, о, Пречиста Діво Маріє, вона не запізнилась. Це можна було з повним правом зарахувати як друге диво, а третє сталось тоді, коли, проходячи повз Грицька, Лана легенько торкнулась його щоки довгими пальчиками і лагідно привіталась:

– Добридень, Григорію. Як ти?

Бідолаха роззявив рота, не вірячи власним вухам, і зачервонівся, як ружа, ледь спромігшись пробурмотіти:

– Добре, спасибі. А ти як?

– Я? – на сірі очі навернулись сльози. – О, ліпше за всіх. Дякую, що спитав.

Стривожений поведінкою Лани до краю – він і поняття не мав, що мала вміє плакати, Василь Петрович хотів вже спитати, що трапилось, та не поспів – розпочалась нарада. Всім вже було відомо, що Лана зазнала першого у своїй кар’єрі фіаско, і, хоча сталося воно не з її вини, охочих зловтішатися було хоч греблю гати. Ось тільки директор самою своєю присутністю сильно перешкоджав тріумфу справедливості, бо не без підстав вважав, що наради винайдено не для зведення особистих рахунків, а зовсім навпаки – для вироблення і узгодження плану спільних дій, скерованих на підвищення ефективності праці, і як наслідок – отримання задовільних фінансових результатів. Тому про Світлану ніхто не зміг сказати жодного кривого слова; натомість всі уважно прислухались до промови директора:

– Вам абсолютно нема в чому звинувачувати себе, моя люба, – просторікував той. – Я спілкувався із паном Олексієм Яницьким, і він мені все пояснив. То був просто несприятливий збіг обставин, і мені шкода лиш, що ви згаяли стільки часу, коли мали б відпочивати.

– Нічого я не згаяла, – тихо, але твердо заперечила Лана. – Це було… як казка. Я прекрасно провела час.

– О, Львів, – пан Стоян покрутив пальцями в повітрі, малюючи щось таке ажурне, невагоме. – Не знаю, ким треба бути, щоб погано провести там час – Грицьком, напевне.

Менеджери, вперше почувши, як директор жартує на нараді, відреагували стримано – вимученими усмішками.

– Що ж стосується зразків нашого антибіотика, які ви втратили – то се пусте, не переймайтесь. Добре, що під колесами автомобіля опинилась лише ваша сумочка, а не ви сама. Ліки ці зареєстровані належним чином, всі дозволи отримані, випробування проведені, тому зразки, як такі, становили цікавість лише для пана Яницького. Він отримав їх відразу після Нового Року, і вчора повідомив мене, що якість ліків і документація до них його повністю задовольнила. Лано, куди ви дивитесь? Ви мене чуєте, дитя моє?

– Так, – доклавши деяких зусиль, Лана відвела очі від каблучки на правій руці, і стала дивитись на Василя Петровича. – Пана Яницького повністю задовольнили наші ліки.

– Вірно, – втішений із того, що бодай одна жива душа на цій нараді прислухається до його слів, кивнув пан Стоян. – Зараз він із своїм комерційним директором будуть тут і…

– Коли вони будуть тут? – Лана підхопилась з місця, мов обпечена.

– Та що з вами? – Василь Петрович не на жарт перелякався. – Вони обоє – пан Олексій Яницький і пан Роман Юрківський вже прибули до столиці, а до нас завітають з хвилини на хвилину. Обіцялись о десятій ранку, а чутки кажуть, пан Олексій – людина пунктуальна.

Лана поглянула на свій годинник – без однієї хвилини десята, і вже збиралась сісти, коли двері в кімнату, рипнувши, відчинились, і увійшов Олесь. А вона так і залишилась стояти, не думаючи навіть про те, як безглуздо це виглядає, одна-єдина жінка серед чоловічого царства – і та стоїть навитяжку, як солдат, який побачив генерала, як підданий перед своїм королем… Втім, Василь Петрович зараз же схопився, почав вітатися, менеджери теж підвелися, привітавшись гуртом, а потім всі сіли, і вона теж. Єдине, чого вона так і не змогла зробити – це не дивитись на Олеся.

Він був у костюмі – у шикарному, діловому костюмі, сіро-чорному, сніжно-білий комірець сорочки, охоплений сірою краваткою, виглядав таким гострим, щоб об його краї можна було б порізатись, а дорогі шкіряні черевики, натерті, блищали так, що в них можна було б побачити плямочку на підборідді. На ньому не було корони – за знак королівської влади йому, мабуть, правила защіпка на краватці, золота планка без будь-яких візерунків, дуже проста. І усміх – той самий, дратівливий, провокаційний; Олесь, тобто пан Яницький заусміхався так відразу, коли побачив її, застиглу серед кімнати, мов соляний стовп, але нічого не сказав – та й що він міг сказати? Можете сідати, як у школі? Слідом за ним увійшов пан Роман Юрківський… радник… Ромко. Порівняно зі своїм, підкреслено офіційним директором, Ромко виглядав, як вуличний гітарист – потерті блакитні джинси, темно-сірий светр – Лана відразу пізнала ручне в’язання, і задалась питанням, а хто ж його сплів? – на ногах якісь старі кросівки. Темно-каштанове, шовковисте волосся Ромка помітно покоротшало, і сягало вже не плечей, а підборіддя, та темно-сірі очі залишались звично спостережливими і єхидними. І розумними – цього не відняти. Обоє вмостилися поруч із паном Стояном, на чолі так званого «директорського» столу, дістали звідкись – чи не з кишень, бо ніяких папок Світлана у них не помітила – папери, і діловито зашаруділи ними, слухаючи пояснення пана Стояна. Лана пояснень не слухала. Вона взагалі нічого не чула, їй наче вуха заклало, зате зір працював як годиться, бо вона в усі очі вирячилась на Олеся, вона в буквальному значенні цих слів не могла відірвати від нього погляд, і менеджери, помітивши цю її нічим не прикриту зацікавленість, штовхали одне одного ліктями і огидно хихотіли. А Грицько ще й озвався, не дуже притишуючи голос, із тонким розрахунком на те, що його мова дійде до львівських партерів, але буде сприйнята, як перешіптування із сусідом, і тому добре виховання не дасть їм нічого відповісти:

– Погляньте-но, наша Свєта вже так зголодніла, що на мужиків ось-ось кидатися почне.

Олесь дійсно нічого не відповів – він просто знищив Грицька поглядом, і, насмішкувато здійнявши брови, шепнув щось Романові. Той, в свою чергу, подивився на Григорія ніжно і замріяно, як мисливець, що скучив за полюванням, і, йдучи лісом, із рушницею, уздрів раптом жадану здобич прямо у себе під носом.

– А чи не ви це, – глибокий, гортанний голос Романа не змінився так само, як і його зовнішність, – той самий пан Григорій Горбань, який відмовився надати керівництву «Галичмедсвіту» задокументовані результати клінічних випробувань нового антибіотика, мотивуючи це тим, що… як же то ви сказали? – придурюючись, що забув, замислився радник… тобто комерційний директор, бо Світлана й на мить не повірила, що він здатен хоч щось забути. – О, так, ви сказали, що не хочете ритися в папках, шукаючи для нас оригінали документів, і щоб ми, як нам треба, приїхали, і подивились самі. На папери. Зі Львова. Факс винайшли дарма – я так це зрозумів. От ви вже на клієнтів точно не кидаєтесь. Шануєте свою цноту, пане Григорію?

У пана Стояна вигляд став такий, ніби його облили холодною водою, а Грицько зіщулився, немов шкодливе кошеня, котрого носом натикали у власне ж лайно. Що ж, деякою мірою так воно й було, бо працювати після цього виступу Романа у «Київлікпрепараті» Грицьку лишалось недовго – рівно до кінця наради. Чого Василь Петрович не прощав ніколи і ні за яких умов, так це відвертого нехтування правилами ввічливості, нехлюйського ставлення до своїх обов’язків і дій, наслідки яких ставлять під загрозу благополуччя всієї фірми – а зрив переговорів із «Галичмедсвітом» був би саме таким, незворотним наслідком. Григорій, побілівши, мов широка смуга на його костюмі, судомно засмикав викривленим ротом, проте нічого не сказав. Копання ями ближньому своєму скінчилось так, як завжди, рано чи пізно, кінчаються ці земляні роботи – його присипало землею, а над головою він вже чув тужливі звуки «Реквієму». Його ховали.

Розправившись із Григорієм, Роман повернувся до Василя Петровича, який був попелясто-сірим від усього щойно почутого, і додавши у свій голос ще трохи оксамиту (увага – справжнє диво: оксамит дозовано), проникливо попрохав, інтонаційно забарвлюючи звертання так, що вони і звучали з великої літери:

– Прошу Вас, не думайте, що негідна поведінка Вашого підлеглого відіб’ється якось на нашій подальшій співпраці. Я просто хотів, щоб Ви були в курсі, як тримаються деякі Ваші працівники… це ж обов’язок керівника – бути в курсі таких справ? Крім того, ми перед Вами в боргу – через відсутність пана Яницького Ваш менеджер витратила даремно стільки часу, тому, – Ромко широко розвів руки – так, як, мабуть, роззявляє пащу вже не голодний крокодил, – я переконаний, все владнається до обопільного задоволення.

Якби не Лана і не її марний візит до Львова, розшифрував цю ввічливо подану дипломатичну ноту кмітливий пан Стоян, чхати ми б хотіли на Вас, із Вашими ліками та невротичними співробітниками. Пощастило Вам, що дівча не застало директора. Просто-таки поталанило.

Коли концерт на замовлення було закінчено і від Грицька залишились лише спогади вкупі із мокрим місцем, львівські візитери повернулись нарешті до справ. Почались суперечки про терміни оплати, обсяги поставок, рекламації, вимоги до сертифікатів та інші, тому подібні бізнесові речі, до яких Світлана вперше в житті не дослуховувалась – зазвичай все це її дуже цікавило, та зараз вона була зайнята тим, що милувалась Олексою. Він теж не зводив із неї очей, примудряючись, щоправда, заглядати у свої папери, і щось відповідати пану Стояну, але з тим же успіхом зацікавленість його можна було витлумачити, як природну реакцію чоловіка на вродливу жінку. Він залишався стриманим і спокійним, і це доводило Лану до сказу, бо колись, до зустрічі із ним, стриманість і спокій були написами на її гербі. Ромко ж взагалі дивився кудись крізь Лану – якщо вони і зустрічались в іншому житті, ніякого знаку цього він не подавав.

Світлана аж підстрибувала на стільці, двічі втратила нитку розмови, тричі не відповіла на деякі організаційні питання, що їх ставив директор, і врешті-решт пан Стоян змушений був зробити їй зауваження.

– Не розумію, що це з нею коїться, – вибачальним тоном звернувся він до Олеся. – Лана сьогодні сама не своя. Вона з вашого Львова повернулась якась незнайома, неначе чужинка. А взагалі-то вона дуже зосереджена і уважна.

Пан Яницький відкинувся на спинку стільця, всміхнувся, сплітаючи довгі пальці в «замок» і так подивився на неї, що їй стало зрозуміло – він все пам’ятає, перш ніж він озвався, хвилюючим, мелодійним голосом, який пробудив у ній всі можливі і неможливі, божевільні, п’янкі спогади.

– Що ж, значить, за ту тисячу років, що ми не бачились, вона анітрохи не змінилась.

Василь Петрович так зиркнув на Олеся, ніби хотів сказати: ну ось, тепер у цій кімнаті двоє божевільних замість однієї. Роман поглядав кудись на стелю і тільки що не присвистував, а Лана, спалахнувши, мов дівчинка-шістнадцятка на першому побаченні, низько схилилась над столом. Хвиля чорних, мов воронове крило, кучерів упала їй на щоки, чудернацьким покривалом затуляючи її зніяковілість від чужих очей. Коли нарешті всі контракти було підписано, угоди завірено, зі всіма рукостисканнями було покінчено, Олекса встав і, обігнувши стіл директора, підійшов до столу засідань, до її стільця. Лана підняла голову.

– Пане Яницький?

– Пані Сушко. Ну ось, нарешті ми і зустрілися, – теплі блакитні очі всміхались, в їхніх куточках зібрались веселі «гусячі лапки». – Чи можу я висловити жаль з приводу того, що наша зустріч так затрималась із моєї вини?

– Жаль? О, ні, жалю від вас я не прийму. Ніколи ні про що не жалійте, пане Яницький. Який у цьому сенс?

Олесь схилив голову, погоджуючись, і від цього, такого знайомого руху, серце Лани стиснулось і солодко заскніло. І це його волосся… воно знову падало на високе чоло, розбурхуючи уяву, пробуджуючи спогади про те, як вона відкидала ті непокірні пасма, як, сміючись, торкалась до них вустами… Олесь стояв перед нею, як колись на судилищі – немов чекаючи вироку, знаючи вже, яким він буде, той вирок, і все ще не втрачаючи надії… Лана простягнула руку і легенько торкнулась його долоні. І від її дотику він спалахнув.

– Можна вас на кілька слів? – рівним голосом попрохав він, вказуючи очима на двері. І тут – не знати, яке божевілля оволоділо нею, чи, навпаки, до неї повернувся розум, бо вона усміхнулась, чисто, прозоро, подивилась на нього і спокійно одповіла:

– Кажи мені «ти», Олесю. Так буде краще.

– Маленька… моя дівчинко… росинка моя, – він згріб її у ведмежі обійми, і перелякані менеджери вкупі із паном Стояном просто таки заціпеніли, на те споглядаючи, і лише Роман, незворушний мов танк, так само дивився собі на стелю – він навіть із місця не рушив.

– То ви що, – до пана Стояна кінець кінцем повернувся дар мови, – все-таки бачились раніше?

– Раніше? – Лана насупила брови, замислившись. – Не знаю. Можливо, вічність тому. Не в цей приїзд до Львова, не турбуйтесь, я вас не обманюю, Василю Петровичу.

– По-моєму, – зауважив директор, вочевидь, загубивши всяку надію зрозуміти, що коїться з його улюбленицею, – де і коли б ви не зустрічались, познайомитись ви встигли доволі близько.

– Не так близько, як мені хотілося б, – Олесь вхопив її за руку і потягнув у коридор – вона не пручалася. Зупинившись біля високого, на пів стіни, вікна, що виходило у внутрішній дворик, він знову притиснув її до себе – так міцно, що їй важко було дихати, і прошепотів, ледь торкаючись губами її волосся:

– В той день я поїхав шукати тебе.

– Я знаю. Побачення в Самаррі, правда ж?

– Так, тільки замість смерті – любов. І де ми зустрілися?

– В іншому житті.

– Ти пам’ятаєш?

– Любий… звичайно. Ти був там королем.

– То так мені вже на роду приписано.

Лана тихенько засміялась, відчуваючи, як від щастя тремтять руки, а голос зривається, і темніє в очах. Знепритомніти від надлишку почуттів… ефектно впасти в надійні обійми коханого… чорт забирай, а в цьому щось є. Треба спробувати.

– Одну хвилиночку, – за спиною Олеся виник Роман. – Я не затримаю довго твою королеву, мій друже.

Олекса слухняно відступив, а Ромко, звертаючись безпосередньо до Лани, продовжив:

– З тих пір, як він лазив бозна-де три доби, він повернувся сам не свій. Враження було таке, ніби він щось втратив. А коли ми їхали сюди, він марив вами всю дорогу зі Львова до Києва. Дев’ять годин! Називав вас своєю королевою і зітхав так шумно, що в авто дах зривало від висхідних повітряних потоків. Мене він так просто дістав, я боявся навіть його за кермо пускати, – Роман театрально потер дійсно втомлені, запалені очі. – Та тепер я бачу, що через вас варто було зітхати. І трохи постраждати теж не гріх.

– Не розумію, чому ми раніше були ворогами. Ти чудова людина, раднику.

Роман не здивувався цій заяві, яка у вустах незнайомої жінки прозвучала б, щонайменше, дивно – він просто відступив на крок, оглядів Лану так, ніби вони зустрілись після довгої розлуки – хоча… чи доречне тут «ніби»? – і стиха проказав:

– Собача робота. Насправді ти завжди подобалась мені. Мені усі, хто любить Олеся, подобаються, а ти – особливо, бо кохаєш його сильніше за всіх.

– Такий гарний светр, – опустивши погляд на груди Романа, зауважила Лана. – Хто зв’язав? Мама Ганна?

І знову він зовсім не здивувався.

– Зоряна.

– Зоряна? Особистий секретар Олексія?

– І моя наречена. Вона просила передати тобі, – тут Ромко всміхнувся, – чужинко, ось це.

Роман простягнув правицю, розтиснувши пальці – на долоні, обмотаний шовковим чорним мотузочком, лежав Ланин дерев’яний хрестик, той, який вона, разом із душею, загубила у бальній залі королівського палацу, танцюючи із Олесем містичний вальс. Ну ось, нарешті душа її повернулась. Спільно з Божим благословенням. Лана взяла натільний хрестик і мовила, надягаючи його:

– Подякуй їй.

– Неодмінно. Та скоро ти сама матимеш нагоду подякувати їй. Так я собі думаю. – Ромко скоса поглянув на Олексія, легенько вклонився і відійшов. Та не встигла Лана знову приступитись до Олеся, як у коридорі пролунали якісь зловісні кроки – чому вони здалися їй зловісними, вона пояснити не змогла б, та це було її перше, суб’єктивне відчуття, і воно не зрадило її, бо, озирнувшись, вона побачила, як до неї поспішає Валентин, із таким злостиво-привітним усміхом на вустах, що вона вся аж пополотніла. На нараді він сидів мовчки, ігноруючи її, озиваючись, тільки коли до нього звертались, і вже це було поганим знаком, бо так – і Лана це знала – проявлялась його злість, а, побачивши її в обіймах Олеся, він, певно, зовсім розлютився. Валентин був із того ґатунку чоловіків, які не прощають жінок, що насмілились сказати їм «ні», і, до того ж, він цілком міг утнути якогось підлого коника, і саме це, судячи із сиропної гримаски на лиці, він і збирався зробити.

– Світлано! – вигукнув він вкрадливо, інтимно і водночас так голосно, що не почув би його тільки мертвий, та ще й схопив її за руку, стиснув так, що аж пальці хруснули, руку довелося видирати, і це вийшло не дуже ефектно. – Ну, як ти? Виглядаєш прекрасно! Де ти була весь цей час, крихітко? Як провела різдвяні канікули? Судячи з рум’янцю на щічках, багато гуляла? Молодець! – він торохтів, як гримуча змія, він так поспішав сказати якомога більше гидот, що аж захлинався словами і слиною. – А тебе тут усі обшукались! І Стю – пам’ятаєш його, ну, того жантильного лондонця, ну, голову «Брітіш Медікал Ко», і Жан-Поль, і Крістіан Мюллер! А Курт – він постійно про тебе питає!

– Який ще Курт? – слабко спитала вона, прекрасно усвідомлюючи, що насправді це не має ніякого значення.

– Я такого не знаю.

– Курт, – повторив Валентин таким тоном, ніби вона на все життя зобов’язалась знати усіх Куртів цього світу, – німець, із Мюнхена. Та годі тобі! Не знаєш, то будеш знати, бо йому дуже, дуже кортить познайомитися з тобою поближче. Ми промацуємо їхню фірму на предмет співпраці.

– Бажаю успіху. Тільки до чого тут я?

– Та припини, – Валя дрібно, неприємно засміявся, – усім же відомо, як ти робиш свою кар’єру, то май хоч мужність не соромитись цього.

І, випустивши цю останню отруйну стрілу, яка з голосним свистом поцілила прямо в її оголене, беззахисне серце, Валентин подався геть, весело насвистуючи.

Світлана безпомічно озирнулась – ну, звісно, Олесь стояв поруч. Невідомо, зле подумала Лана, де він був ті два пекельні тижні, коли вона божеволіла, ридала, коли день у день, мов почвара, блукала засніженим лісом, сахаючись людей, як вампір – сонячного світла, але зараз він тут. Поруч. І вуха, мов локатори. Він все почув – ну, хто б сумнівався. Обличчя в Олексія закам’яніло.

– І як же ти робиш свою кар’єру? – наблизившись, м’яко уточнив він, неначе не розуміючи, на що натякав Валентин. – Розкажи мені, а я послухаю.

Вона втрачає його, із жахом зрозуміла Лана, щойно віднайшла – і втрачає! Ні! Оце вже ні! Вона не може дозволити собі такої розкоші – знову втратити його!

Після всіх цих страждань, після мук, які хижими птахами шматували її вразливу, але ще живу плоть і душу, вона просто не може загубити його! Та що ж робити? Пояснювати щось, виправдовуватись, принижуватись, благати? Ні – цим вона тільки все зіпсує! І тоді вона зробила єдине, що могла, єдине, що взагалі можна було зробити в цій ситуації – розвернулась і мовчки пішла геть.

Олесь наздогнав її за хвилину і сіпнув за рукав, змушуючи обернутись. Вона не піддалася.

– Світлано!

– Мені нічого сказати тобі, Олесю. Піди та поговори з Валентином – він знає про мене більше, ніж я сама!

– Лано…

– Пусти мене!

– Кохана…

– Забирайся геть!

– Маленька!

– Геть! Головне – невинність душі; той, хто навчив мене цьому, був чимось схожий на тебе!

– Ну, пробач, Світлячку мій, – вигляд у Олекси був найпокаянніший. – Так, це ревнощі! Звичайнісінькі ревнощі! І мені навіть не соромно! Соромно лиш за те, що я зрадив тебе, а потім змусив чекати – так довго, стільки пустельних років… Звідки мені знати, що ти робила усі ті сотні літ, доки мене не було поряд?

– Чекала тебе, – Лана повернулась нарешті, сміючись і плачучи, і обвила його плечі руками. – Я просто чекала тебе, мій королю.

– Єдина моя… Я піду і наб’ю морду цьому Валентину, – пообіцяв він, припадаючи до її вуст. – Але потім… трохи пізніше… нагадаєш мені, якщо я забуду.

– Неодмінно.

– Бо ти така гарна, що можна забути про все на світі. Ти така прекрасна… як сонце.

– Олесю…

– Як світло… Ти маєш хороше ім’я. Воно тобі дуже пасує – Світлана…

– Твоє тобі теж підходить. Олексій – захисник… Мій захисник. Тільки попереджаю одразу – бажаючих просвітити тебе стосовно моєї ганебної, як вони це називають, поведінки, буде більш ніж достатньо. Я не робила нічого поганого, нічого, за що мені могло б бути соромно, – Лана дивилась Олесю прямо у вічі, – та деякі, навіть якщо із власних очей у них стирчить частокіл, дуже пильнують смітинки в очицях ближнього.

Олекса замислився.

– Вважаєш, я не подужаю всім морди набити? Тоді покличу на допомогу Ромка.

– Думаю, до цього не дійде.

– Я теж так думаю. Бо я забираю тебе із собою.

– Куди?

– А як ти гадаєш?

Притиснута до підвіконня – Олесь наново затягнув її до вікна, та й дійсно – не стирчати ж їм посеред коридору – Лана тільки зітхнула.

– А я повинна вгадати?

– Аякже. Дається три спроби.

– В Рутенію?

– За тисячу літ я забув туди дорогу.

– В Чорний ліс, шукати галявину Закоханих Сердець?

– А хіба ти вже не знайшла її тоді – за нас обох?

– І це він знає. Ну, тоді мабуть що до Львова.

– Вгадала! На останній спробі! Ти ледь не завалила гру!

– А ще були претендентки?

– О, Боже мій, ні. Ні. Ти поза конкурсом, поза конкуренцією. Ти найкраща. Тому я і вибрав тебе.

– Вибрав із кого? – Лана жартома замахнулась на нього рукою. – Я ж поза конкурсом!

– Ти – моє все, – Олесь перехопив її правицю, поцілував кістянки пальців. – Бачу, ти носиш його… мій перстень.

– Не знімаючи. Бо тепер він уже мій. Ти подарував мені його, не забув? Мушу визнати, любий – ти справжній збоченець. Я вже казала тобі?

– Було щось таке… не пам’ятаю тільки, чи ти жалілася?

– Жалілась? Я?

– Так, ти ніколи ні на що не скаржилась. Навіть тоді, коли я зрадив тебе, я не почув жодного докору.

– Не було ніякої зради.

– Кохана, я зрадив тебе, – із притиском повторив Олесь. – Я змушений був нести цей хрест через багато життів. Бо зрада – це той єдиний гріх, який не можна відмолити.

– Це дивлячись, як ти молитимешся, – Світлана сказала це і, зніяковівши, відвела очі, бо Олесь хмикнув.

– А як треба?

– Я складу перелік.

Погляд Лани впав на білий автомобіль у внутрішньому дворі «Київлікпрепарату» – здається, це був новенький «Пежо». Незнайомий – бо всі автомобілі своїх колег Лана знала, як свої п’ять пальців. Біля авто, переминаючись з ноги на ногу, певно, від холоду, спиною до вікна, стояла якась жінка у дорогій – се було видно навіть із третього поверху – темно-коричневій дублянці та білій ажурній пуховій хустині. Щось у цій жінці здалось Лані знайомим, щось хвилююче, хороше і важке водночас, нахлинуло на неї неочікуваним, неясним спогадом. Лана повернулась до Олеся:

– Твоя дружина?

– Дружина? То ти вважаєш, я покликав би тебе із собою, маючи жінку? Ти доброї думки про мене! А ти б поїхала зі мною за таких умов?

– Ні за що.

Олексій всміхнувся, кивнув.

– Я так і думав. Це – моя старша сестра. А цей розбишака, – він кивнув на вікно, і Лана, знову поглянувши у двір, побачила, як із машини вистрибує хлопченя років семи, – небіж.

Жінка, немов зачувши слова Олеся, озирнулась, і, безпомилково визначивши, біля якого вікна знаходиться її брат, помахала рукою. Її хустка сповзла, і Лана все згадала без пояснень. Це нагле руде волосся вона впізнала б, мабуть, лиш по самих його відблисках у холодному зимовому сонці. Малий теж підняв вгору личко. Це були Ія та Ярослав.

– Я винна їй різдвяний подарунок, – раптом згадала вона.