Текст книги "Містичний вальс"

Автор книги: Наталя Очкур

– Щось я не бачу мами Ганни, – шепнула вона Зоряні.

– Се було б дивом – побачити її там, де Світозар, – відказала та, не притишуючи голос. – Вона один-єдиний виняток зробила, коли король хворів, а так… навіть на коронацію Олеся не ходила.

– Вона так сильно ненавидить Голову Ради Старійшин? Чому?

– Бо колись, – Зоряна з теплою усмішкою подивилась на свою подругу, – так само сильно його кохала.

– Он як? А він?

– Він був удівцем, а тільки той може стати жерцем Світла, хто не має дружини. Свій вибір Світозар зробив.

Не встигла Лана обдумати це повідомлення, як парадні двері в залу розчахнулися, обабіч них стали вартові, добре їй знайомі – Влас і Парфен, а за хвилину увійшов Олесь. Він йшов під руку зі своєю королевою, а Лана, хоч і мала бути готовою до його ефектної появи, все ж не стрималась й охнула, за що негайно була нагороджена розлюченим шипінням Світозара. Та що їй було те шипіння, і що їй було все на світі, коли вона вперше усвідомила, що бачить дійсно короля?

На нижню, шовкову сорочку салатового кольору, довжиною до колін, Олесь вдягнув верхню, атласну, що сягала середини стегон, густо-зелену, із аплікаціями червоно-золотих парчевих кіл, а в них квітки, подібні до розкритої чаші тюльпана з чотирма вінчиками. Його корзно було густо-червоним, аж винним, орнаментованим по краях золотими півниками – це Лана розгледіла, коли він пройшов повз неї, усміхаючись – і защіпалося на правому плечі мідною фібулою. Чоботи без підборів зі шкіри кремового кольору сягали колін, на ногах були чи то рейтузи, чи то ногавиці, із тонкої, теж салатового кольору шерсті… здається, шерсті, оце вона вже не роздивилась точно; зате помітила, що вони обтягували гомілки короля, мов друга шкіра і се виглядало сексуально. І, звичайно, корона – на цей раз золотий, не срібний обруч, але так само простий, гладенький, без візерунків, з одним камінцем – чистою і прозорою скам’янілою сльозою гір. А королева… вона була вся у блакитному. І в золоті. І без Зоряниних пояснень, які вірна подруга послужливо шепотіла на вухо, Лана зрозуміла – це кольори неба і сонця. Блідо-блакитна нижня шовкова сорочка, до п’ят; розшита чудернацькими золотими квітами, насичено-блакитна верхня, довжиною до колін, чимось схожа на халат; оксамитове корзно кольору індиґо, черевички, сині, як волошки, і золото – у вухах, на шиї, на голові… Сяючи, як новорічна ялинка, Ія прослідувала разом із чоловіком до трону і відступила, чекаючи, доки він сяде, потім стала біля трону, праворуч. Олекса підняв руку – запанувала тиша. Всі слухали вітання короля.

– Шановні гості, вітаю всіх на Осінньому Балу Достатку. Щедре, життєдайне Світло послало нам цього року добрий врожай; та не було б його, і не було б нічого без тих натруджених, мозолястих рук, які орали землю, сіяли хліб та зжинали його. І доки світитиме з небес відроджене чистою душею сонце, доти наша вдячність і наша щира шана будуть із тими, хто зростив для нас цей урожай.

Далі була доповідь Світозара – до неї Лана не дослуховувалась, вона тішила свої очі спогляданням короля, і потай раділа, що й Олесь не втримується, щоб час від часу, хоч нищечком, кинути на неї теплий погляд. Втім, не одна вона те помічала – голова Ради Старійшин разом зі своїми вусами хмурнів усе сильніше, зважаючи на той обмін ніжними позирками. А коли король, вислухавши Світозара, дав знак починати розваги, і посередині зали, як з-під землі, з’явилися музики – скрипки, цимбали та бубни – Лана опинилась мов у центрі дивовижного вихору, що закрутив її, і поніс, безвільну, під запалювальні звуки музики – такої, що й мертвого на ноги підніме! Вона й не відала, що вміє так танцювати – ніжки в сап’янових черевичках хвацько відбивали ритм, змінюючи одна одну так швидко, що їй годі було за цим угледіти, і довелось просто покластися на природне почуття ритму – і воно її не зрадило. Щоб, бува, не впасти, Світлана підхопила поділ сукні разом із сорочкою; може, вона відкрила забагато, бо всі, хто стояв уздовж стіни, не беручи участі в танцях, негайно зайняли себе тим, що витріщились на її ноги, та їй було байдуже до того, їй було весело – просто весело, радісно, так, що в грудях аж завмирало, немов вона повернулася в дитинство і мчала на каруселі, свято вірячи, що її коник біжить сам по собі… Танці продовжувались десь з півгодини – так їй, принаймні, здалося, і як же вона зчудувалась, коли, піднявши голову до стрілчастого вікна, помітила, що надворі вже панує ніч. Лана вибилась із сил, її волосся, нічим не перехоплене, металося в повітрі, мов крила чорного птаха, щічки розчервонілись, а губи волого виблискували від того, що вона раз у раз проводила по них язичком. Буйні веселощі вщухли зненацька, мабуть, теж за знаком короля, і челядинці з тацями, заставленими чашами, заходились обносити гостей. Світлані дуже хотілось пити – вона взяла одну чашу, срібну, таку важку, що ледь втримала її обома руками, і піднесла до вуст. Це був мед, легкий, хмільний напій, солодкий, мов цілунки Олеся, із відчутним смаком полуниці та вишні. Вона не подужала й половини, повернула чашу на місце, пошукала очима Зоряну, але подруга туркотіла з Ромком, як закохана голубиця, і Лана не наважилась турбувати її. Олесь… тобто король – зараз їй було легше думати про нього, як про володаря – слухав королеву, яка, трохи схиливши породисту, увінчану зубчатою масивною короною, голову, щось шепотіла йому на вухо. Світлана почувалася самотньо, пропасні веселощі, які охопили її під час танців, випарувались, їй стало зимно, не зважаючи на загорнуті у важкий оксамит плечі. І вже коли вона готова була вислизнути із зали, зважаючи подумки, як зробити це непомітно, хтось заспівав. Лана спочатку вклякла на місці, потім озирнулась – Роман. Його голос, напрочуд сильний та глибокий, заметався по залі, натикаючись на стіни, відлунюючись від них, а пісня, чарівна і чиста, звучала одою непереможній силі кохання. Мабуть, ця пісня і затримала її, а далі ноги немов угрузли в підлогу, так, наче замість мармуру вона стояла на глевкій від дощу глині. Вона не могла піти, доки Роман не закінчить, а коли він закінчив, озвався Світозар.

– Може, чужинка нам щось заспіває? – із нищівною глузливістю спитався він. – Якщо вміє, звичайно. Чи вона тільки й уміє, що зваблювати чужих чоловіків?

Олесь схопився з місця, та не встиг нічого на це одповісти, бо Лана, звернувши на голову Ради Старійшин свої чисті, сріблясті очі, сказала:

– Не тільки. Ще я вмію рятувати життя королям і не розраховувати на людську вдячність.

Світозар знітився, Олекса опустився на трон, і хоч жовна все ще грали на його вилицях – Лана бачила це навіть звідти, де стояла, вуста все ж склались у схвальну посмішку. Її відповідь несподівано потішила і королеву – золоті очі спалахнули від задоволення; на батька Ія підкреслено не дивилась. А Лана перевела дух і заспівала. Її голос не був таким уже сильним чи дзвінким, але в цій дивовижній залі звучав, немов прекрасне оперне сопрано, а слова, що йшли від серця, не могли не зворушити.

 
Колише вітер жовті зорі,
Немов ліхтарні налива…
А ночі теплі та прозорі —
І ніжні – як твої слова.
Я зваблена безсмертям ритму;
Чи сміх у ньому, чи журба,
І я тобі творю молитву,
Бо я – раба. Твоя раба.
Ти є кохання. Дуже легко
Втонути в любих сих очах,
Але тужливий крик лелеки
Мене з печаллю повінчав.
Розірване на клапті небо
Та вітром нагнана зима…
Навіщо знов я йду до тебе?
Тебе немає тут. Нема.
 

І тоді сталося те, чого, напевне, ніколи не бачили ці старовинні стіни, те, про що роздратовані придворні сичали «блюзнірство», вибризкуючи лють, мов шматочки шинки на гарячій пательні – розтоплений жир. Король підвівся і рушив до Лани. Вона стояла посеред величезної зали, придушуючи в собі бажання накивати п’ятами, і дивилась на його ходу – спокійний, рівний, впевнений у собі поступ, на червоне корзно, що надавало його поставі величності, на сяйво камінця в його короні, на що завгодно, окрім, власне, його самого, а він підійшов до неї так близько, що вона бачила чорні крапки зіниць у блакиті його очей, і попрохав:

– Потанцюй зі мною.

Вона кивнула і музики, вже не чекаючи ніякого знаку, заграли мелодію – таку печальну, ніжну і щемливу, що прекрасніше важко було й уявити. Лана танцювала так собі – завжди, але не цього разу, кружляючи з Олесем по залі у танку, назви якого не знала, визначивши його для себе як щось середнє між вальсом та менуетом, бо король то відпускав її, схиляючись перед нею у вигадливому поклоні, то охоплював рукою її стан, і вів її, а музика все не закінчувалась, і Лана, підвівши ніжне личко до Олекси, не дозволяла собі відводити очі. Нехай потім їй буде боляче у сто, в тисячу разів більше, ніж зараз, нехай її серце розірветься від закарбованої в ньому кожної рисочки грубуватого, коханого обличчя, але вона не відведе очей.

Зблідла королева вчепилась руками в золотих перснях у спинку трону – хвости птахів, що цілувались – Світлана помітила це боковим зором, як і те, що від потрясіння у Світозара відвисла нижня щелепа і видовище він являв собою комічне і трагічне водночас, а Роман взагалі заплющив очі, немов не бажаючи споглядати падіння свого короля. І коли танець закінчився й Олесь опустився на одне коліно, цілуючи край її сукні, охнув не тільки люд у залі – охнула і сама зала; так, у всякому разі, здалося Світлані. Та се ще був не кінець потрясінням на сьогодні, бо він, не підводячись, глянув благально на Лану знизу вгору і проказав, тихо і вражено:

– Ходімо зі мною. Не питай, куди, серце – просто ходімо зі мною. Я щось таке відчуваю… чи ще побачимось ми, чи будемо разом? Кохана, мій світлячку, благаю – ходімо.

О, для чого були ті благання – хіба не пішла б вона на перше його ж слово куди завгодно, навіть у пекло? Важке корзно на плечах здалося їй кам’яним, вона відчепила фібулу, вколовши пальця, і жбурнула її разом із плащем на підлогу, потім повернулась і вибігла із зали. Шовки та атласи прилипали до шкіри, вона хотіла переодягнутися, і витратила на це не більше десяти хвилин у своїх покоях… своїх? Та що тут, в цім палаці, належало їй? Нічого, насправді нічого, навіть власне серце – і те вже їй не належало. Олесь зустрів її біля підвісного мосту, опущеного, незважаючи на глупу ніч, для того, щоб усі бажаючі могли потрапити до Зорева на Бал Великого Врожаю. Він теж вже перебравсь у повсякденне. Стражник біля воріт куняв, спираючись на вгрузлий у землю спис, аби не впасти. Олесь і Лана одночасно поглянули на схід – над Чорним лісом, ледь рожевіючи, зажевріло крайнебо. Скоро світанок.

– Ти хочеш знати, куди я веду тебе?

– Ні, – вона повернулась до нього, вуста тремтіли – чи всміхались? – Мені все одно.

– Це добре. Тоді йди на той бік Змійки і почекай мене там.

– Що ти… сказився! – Лана сплеснула руками, коли до неї дійшло, що задумав Олесь. – Після такої хвороби, щойно очунявши, лізти в крижану воду?! Тільки через мій труп!

– Лано, на той берег – негайно!

– Кинь ці свої королівські штучки! Я не підкоряюсь наказам! І не боюсь тебе!

– Люблю непокірних жінок! – Олесь всміхнуся дуже провокаційно, се було видно навіть у напівтемряві, і жвава уява Світлани послужливо намалювала їй кілька кольорових картинок. Дівчина почервоніла. Король, звісно, цього не загледів, але відчув її зніяковіння, і посміхнувся ще ширше. – Проте, так чи інакше, я зроблю це, мій світлячку. Хочу, щоб ти знала… щоб не мала жодних сумнівів стосовно моїх почуттів.

– Та з чого ти взяв, що я сумніваюсь?

– Відчуваю. Серце, яке любить, не помиляється.

Що вона могла сказати йому? Що заперечити?

Запевнити, що не сумнівається у його коханні? Але ж вона сумнівалась. Сумнівалася в усьому, що коїлося з нею тут, сумнівалась щомиті, і краяла серце тими ваганнями – собі і йому. Похнюпившись, Лана подалась на той берег.

Олесь спустився до Змійки. Світало. Сутінки сірішали, так, наче чорнило хтось розбавив молоком, переможне рожевувате світіння розливалось по безхмарному небу без перешкод; Лана зупинилась і споглядала на те, як Олесь підносить руки до вранішньої зорі, що народжується. Не було ані Ради Старійшин, готової прийняти його клятву, ані дружки у Лани, та й клятви не буде – була вже. Світлана це знала, та мить, коли її король, здійнявши руки до небес, благає Світло – і вона знала це так добре, ніби стояла поруч із ним і все чула – захистити кохану від лиха, – застигла у її пам’яті, немов світлина.

Нарешті Олесь зняв сорочку і пірнув. Нестерпно довгу хвилину Лана спостерігала за річковою гладдю, молячись Богу, Світлу і всьому, що має силу, щоб із королем усе було гаразд. І коли він кінець кінцем випірнув, коли вона побачила змокрілу русяву голову над невеличкими хвилями Змійки, Лані аж віддих перехопило судомою полегшення. Вона кинулась до води по вогкому піску, на ходу розмотуючи довгі шворки запаски – єдине, чим вона могла придумати витерти його. Мотузяні шворки не піддавались, боляче впиваючись у пальці, та вона не помічала того, в нестямному прагненні хоч якось полегшити стан Олекси – вода ж бо крижана! А він, сміючись, вибрався на берег, і відвів її руку із запаскою.

– Священне полотно для обтирання – я зворушений!

Та в цьому немає жодної потреби.

Хай йому грець, вона зовсім забула! Світлана зніяковіла, відступивши – щось таке казала годувальниця про її вбрання, що кожний символ, вишитий на ньому, магічний, а разом воно не що інше, як ритуальна одежа, щось подібне до ризи священика. Та не встигла вона оголосити, що їй чхати на одяг, коли мерзне її коханий, як Олекса став висихати. З ним діялось те ж саме, що свого часу з Романом – вода просто випаровувалася з його шкіри, волосся міняло темний, змокрілий відтінок на золотаво-русяві переливи, навіть ногавиці, котрі він не зняв, якось висохли за одну мить.

– Так швидко? – чи то питаючи, чи стверджуючи, прошепотіла Лана і, нічого більше не кажучи, поцілувала Олеся. Якусь хвилину вони просто тримали одне одного в обіймах із приреченістю душ, яким не судилось ані щастя, ані іншої опори в цьому світі, а потім узялися за руки і повільно рушили до Чорного лісу.

А він справді чорний, цей ліс, здивувалася Лана, ступивши на узлісся. Чорні стовбури дерев, чорне гілля, навіть листя на гілляччі – й те чорне. Стежка, що, звиваючись, мов кучері Лани, бігла в полі серед високої трави, зненацька зникла; далі, углиб лісу вони з Олесем йшли вже просто між дерев. Десь стривожено ухав сич; було чути кування зозулі; а ще Лану вразили квіти. Білосніжні й рожеві, схожі на магнолії, вони звисали ледь не до землі, гойдаючись на кінчиках найтонших гілочок, та що се були за квіти і чому вони цвіли у вересні, коли все плодоносить, вона не знала. Одна із квіток торкнулась її голови, коли Лана проходила під деревом, і аромат, п’янкий, вишуканий, як парфуми, вдарив їй у ніздрі.

– Як пахне…

Це були перші слова, які вона вимовила в лісі, і Олесь відгукнувся:

– Це мавчине дерево, Лано. Квітне, доки в світі лишається хоч одна пара закоханих сердець.

– Тобто – завжди?

– Тобто завжди.

– Навіть узимку?

– Так, навіть взимку. Бо та зима, що інколи торкається залюблених сердець, може настати будь-якої пори року.

– А ти не боїшся, мій любий, що ми не знайдемо ту зачаровану галявину?

Олесь зупинився, здивований.

– Ні. Я ж не для цього привів тебе сюди.

– Ні? А я думала… сподівалась – для цього.

– Мені дуже прикро, кохана, – мовив Олесь так щиросердно, що вона й на мить не засумнівалась – йому дійсно прикро. Дуже прикро, – та ти не дружина мені. Я тільки… тут маю хатинку – я сам її звів, ось оцими руками. І я так хотів просто побути з тобою – без чужих очей, що, здається, бачать крізь стіни, без осуду громади… лише ти і я.

– І як тобі лісовик тут дозволив будуватися? Ти ж казав мені, що в Чорному лісі не можна рубати дерев.

– Не можна, – підтвердив король. – Та моя хата не дерев’яна – вона кам’яна. Я кожну брилу обтесував сам, і сам складав цю хатинку докупи, тож дерев’яні в ній двері та палі, і ті із привізної деревини. І не хвилюйся, нас не потурбують. Про цей будинок не знає ніхто.

О Боже, який він наївний! Не знає ніхто! І так упевнено мовить! Я ніколи не була в покоях Світозара, та переконана, що там, на стіні, прямо в нього над ліжком, висить така точна мапа Чорного лісу, що й мавкам не снилась, а на ній хрестиком відзначена Хата Олеся, Про Яку Ніхто Не Знає.

Хатина – чи, швидше, будиночок – стояв під розлогим дубом на невисоких дерев’яних палях, і був невеличким, складеним із сірих кам’яних брил, із двома віконцями та дверима, до яких вели дерев’яні ж сходи. Тут не було передпокою – відразу кімната, простора та світла, із шкурою тигра, недбало кинутою на підлогу, невеличким столом і двома стільцями. На столі стояв глечик із водою і два глиняних кухлі. Ложа в кімнаті не було.

– Де ти це дістав? – показуючи на тигрову шкуру, зацікавлено спитала Лана. Шкура, за її спостереженням, до того, як її здерли, належала якомусь тигру-велетню, бо покривала собою майже всю підлогу. Олесь знизав плечима.

– Купці привезли – я купив. Хотів би сказати, що вполював звіра, та не вмію брехати. Не водяться в нас ці смугасті. А що?

– А те, – торкаючись оголеного передпліччя короля, на якому враз, скорочуючись, заграли м’язи, зізналась вона, – що я все життя мріяла довідатись, як воно – кохатись на тигрячій шкурі? Не знаєш нікого, хто б допоміг мені це з’ясувати?

Одного такого Олесь, безперечно, знав. Забувши про все і відкинувши сором, Світлана роздягнулась сама, жестом зупинивши коханого, коли він так ґречно хотів їй допомогти. Чомусь їй хотілось, щоб він допоки не рухався, щоб так і стояв, блідий, наче в’язень, що довго не бачив сонячного світла, і нерухомий, як камінь… і тільки щоб очі палали, як зараз – жагою, коханням і пристрастю безсонних ночей. І він так і стояв, аж доки не впала на тигрячу шкуру натільна сорочка Лани, а потім обійняв свою кохану, і одягнув її в поцілунки – всю, з голови до ніг, загорнув її в палке марево стогонів та безтямних зізнань, в палюче, уривчасте шепотіння: я кохаю тебе… кохаю… кохаю тебе… І перекинутий світ, що сонячним зайчиком грав на атласній шкірі Олеся, сліпив їй очі – вона розкривала їх широко, безумно, і теж шепотіла щось розтерзаними вустами: о, мій володарю, королю мій. А коли блакитні небеса його очей заступили їй світло, і її несамовитий крик луною рознісся по лісу, у двері постукали. Лана, навіть не намагаючись вивільнитись з обіймів Олеся, зітхнула; поцілувала його шовковисте волосся, очі, і мовила:

– Йди, відчиняй. Це по твою душу.

Король підвівся, дуже неохоче, натягнув штани, зачекав, доки Лана вбереться в сорочку.

– Не уявляю, хто це може бути.

Усмішка на вустах Лани була сумною, мов місяць на беззоряному небі.

– Хтось із тих, кому нічого не відомо про твою хатину.

Олесь рвучко розчахнув двері – на порозі стояв Роман.

Це Лану зовсім не здивувало, а ось що дійсно шокувало, чи, вірніше сказати, стривожило її, то це вигляд радника – напівбожевільний. Темно-сірі очі здавалися чорними, як земля після дощу, піт струменів із чола – видно було, Роман мчав сюди щосили. На Лану радник і не глянув, а його зблідлі губи ледь ворушилися, коли він промовив, знехтувавши офіційним «мій пане» – і вже по цьому Світлана відчула, що приніс він погані вісті.

– Біда, Олесю. Світозар скликає Раду Старійшин на суд.

Глава 19

Ця звістка не захопила короля зненацька – він не сполотнів, не завмер, як це буває, коли удар, подібно грому серед ясного неба, падає несподівано. Олесь же опустив на мить голову, немов людина, котра, давно чекаючи чогось лихого, нарешті дочекалася, і приймає це погане із покорою як болюче і водночас неминуче зло, а потім, повернувшись до Світлани, зронив:

– Зажди мене тут!

– З якого це дива? – вона підвелася; на щоках ще квітнув розпалений любощами рум’янець. – Я піду з тобою.

– Ти залишишся тут!

– Ні, не залишуся! Що це за витівки? Який ще суд? За що тебе судитимуть? Яка на тобі вина? Якщо є якась на тобі, значить, і на мені є – нехай мене теж судять!

– Лано, ти будеш чекати мене тут – ясно? І не ускладнюй! – в голосі Олеся з’явились незнайомі металеві нотки. Проте Світлана теж згадала, що про деякі частини її тіла казали хлопці на фірмі «Київлікпрепарат».

– А я і не ускладнюю. Все дуже просто – ти йдеш перший, а я за тобою.

– Та що це… – спробував влізти Роман, та Олесь так на нього зиркнув, що всі поради зів’яли у радника на вустах, як ружі в листопаді. На Лану ж король подивився сумно, тужливо – і опиратись цьому поглядові було значно важче, аніж різким, уривчастим словам.

– Кохана, мила моя… якщо ти любиш мене – ти залишишся.

– Ні.

– Вважай це останнім моїм проханням.

– А ти помирати надумав?

– Я потім… усе розповім тобі потім, та суд той… якщо тебе там побачать, то буде ще гірше.

– Кому гірше?

– Тобі.

– Се байдуже.

– І мені.

– Що ж, – Світлана здалася, – іди. Я знаю, що ми ще побачимось, любий, як знаю і те, що ніколи я більше тебе не торкнуся. Ти скоро забудеш мене – я це відчуваю.

– Ніколи.

– Це слово погане. Нещире.

– Тоді поцілуй мене на прощання.

– Уже, – Лана відвела очі і стала дивитись на тигрячу шкіру. – Це й було прощання, невже ти ще не зрозумів? Я… бажаю тобі щастя, Олесю. Щиро бажаю тобі щастя.

– Моє щастя – це ти.

– Ні, мій голубе. Я твоє горе. Твоя біда. Без мене все було б інакше.

Перш ніж переступити поріг, Олекса цілу вічність дивився на Лану так, ніби намагався назавжди запам’ятати її у цю мить – струнку, простоволосу, в одній спідній сорочці, бліду і пряму, мов шпиль на вежі, із міцно стиснутими вустами – щоб не тремтіли, і майже сухими очима. Майже…

– Справді, – кінець кінцем згодився він. – Без тебе я так і залишився б мертвим.

Протяжно рипнули двері – Світлана не стала озиратись, а підійшла до столу, налила води в кухоль і довго на нього дивилась, не знаючи, що з ним робити. Взяла його, провела пальцями по блискучому обпаленому боку, поставила назад… чи все, обпалене, робиться таким блискучим та гарним, як глина? Її обпалене серце… яке воно зараз? Блискуче? Омите кривавими сльозами? І що ж вона – вона сама? Загублена поміж двома світами, і ні один без неї не страждає… ні один. Рухаючись повільно, мов уві сні, Лана одягнулась. Випила трохи води. Поглянула у вікно. А потім, розтягнувшись на підлозі, уткнувши обличчя в тигрячу шкуру, заридала. Навряд чи небіжчик-тигр страждав більше за неї, навіть якщо шкіру з нього здирали живцем.

Минула година – принаймні так Лані здалося, і сльози ущухли. Їх просто не лишилось, і вона підвелась. Кімната виглядала такою порожньою і безпросвітною, незважаючи на вікна, що Лані стало лячно. Чого вона тут сидить? Кого чекає? Олеся? Дарма, бо він не повернеться, що б там він не казав. Тоді кого? І чого? Похитуючись, як п’яна, вона підійшла до дверей, відкрила їх, і вклякла на порозі, заціпенівши від несподіванки. Прямо перед нею буяв чудовий квітник – ружі та маки, сині волошки та жовті левкої, і все це – в густій, соковитій траві – соковитій по-весняному, новонародженій, буйній, по пояс. Чорні дерева немов розступилися; серед квітів засоромлено червоніли суниці – крупні, стиглі; суниці – у вересні. Десь далеко щебетав-заливався соловейко. Світлана важко опустилась на сходинку – ноги не тримали її.

Вона побачила блукаючу галявину. Не докладаючи до цього жодних зусиль, вона знайшла диво, в існування якого не вірила.

Тільки Олеся поруч не було.

Звідкілясь почувся сміх – жіночий, дзвінкий, не власне сміх, а пересмішки, такі, які бувають, коли подружки на вечорницях, жартуючи, підшпилюють одна одну – незлобливо, негостро. На галявину висипали мавки. В усякому разі, Лана так собі подумала, що мавки, бо ким же іще могли бути оті дівчата у мерехтливих зоряних сукнях, із білуватими серпанками на головах, які, однак, не приховували їхнього чорного, із зеленуватим відливом, волосся, а лиш відтіняли його. Їх було семеро, вільних дочок Чорного лісу; взявшись за руки, вони закружляли в хороводі, співаючи:

 
Ой, сестро, сестро, навчи кохати,
Навчи любити, навчи чекати…
Та мовить сестра: любов – облуда,
Прийде – навчишся, та пізно буде!
 

Скінчивши цю пісню, котра так жваво знайшла відгук у Ланиному серці, лукаві мавки затягнули іншу, грайливу; кружляння їхнє ні на мить не припинялось, навпаки, все набирало швидкості, і скоро Лана перестала розрізняти їхні стрункі фігурки – тепер лісові дівчата здавались їй суцільним, обсипаним блискітками, колом, яке крутилося, мов навіжене, і тільки їхні голоси, вабні, манірні, смішливі, звучали так само ніжно, без жодних ознак задихання:

 
У суботу – на роботу,
А в неділю – на весілля…
В понеділок, рано-зранку,
Треба встати до світанку,
Треба встати та й піднятись,
Та й з коханим обійнятись,
А не встигнеш – у вівторок
Упаде на землю морок,
А як прийде середа,
То для любощів біда…
 

– А се що таке? – гримнуло щось по-людськи за Ланиним плечем. Злякані мавки, зойкаючи, розсипались у різні боки, мов намистини з порваного перлового намиста; Лана озирнулась. Біля сходів, за її спиною, стояв молодик – симпатичний, лукавоокий, із чорною чуприною. Як він підійшов, Лана не чула. Вбраний у найпростіше полотно – лляні сорочку та ногавиці, підперезаний конопляним мотузком, взутий у личаки, із довгим, різьбленим посохом у правиці, і торбиною, що висіла за лівим плечем, він виглядав би звичайнісіньким мандрівником, якби замість щетини не мав на підборідді та щоках щось, підозріло схоже на зелений мох. Ой, леле, та це і є зелений мох, сяйнуло Лані, а парубок цей – Лісовик. І він на мавок сердиться… чому?

– Ви що собі, гратись надумали з тою, яка відшукала галявину віри й любові? Анумо, геть звідси, допоки я добрий! Се хто вам дозволив з’явитись невчасно?

– Мій пане, вона ж тут без хлопця, сама, – пискнула з виду наймолодша, і від того, певно, найсміливіша мавка. Та у відповідь на таку зухвалість Лісовик лише насупив кошлаті, зеленуваті з чорним брови.

– Сама чи ні, то вже не ваше діло! Чи ви себе хазяйками у лісі вважаєте? Ну, марш! Ви й досі тут?

Від грізного окрику Лісовика мавки немов зменшились у розмірах і почали поволі танути в повітрі. Лише одна, наймолодша, та сама, що суперечила Лісовику, перш ніж розтанути, у відчаї кинулась до Лани.

– Сестро, скажи, а як воно – кохати?

– Прекрасно, – без вагань одповіла Світлана. Задоволена почутим, юна мавка теж зникла. Лісовик похитав головою.

– Даруй їм, обранице Світла, – звернувся він до Лани. – Ще зовсім зелені, дівчиська… Їм тільки б забави – то білці хвоста пофарбують у синє, то зайцю два вуха – у жовте і кажуть, що нині він – сонячний зайчик. Та й дивно їм, мушу зізнатись, побачити тут одиначку. Звичайно тут пари бувають…

– Тепер моя пара далеко.

– А ти що ж?

– Пішла б я за нею… за ним, та не знаю дороги, – Лана озирнулась – галявину щільним колом обступали чорні дерева; здавалось неможливим відшукати поміж них хоча б якусь стежку, хоч натяк на шлях. Лісовик усміхнувся, потираючи поросле мохом підборіддя.

– Куди ж ти потрапити хочеш?

– До Зорева.

– До Зорева? У Рутенію тобто? То ти ще й смілива, чаклунко – я чув, що у них нині суд.

– От саме на суд мені й треба.

– Кого ж вони судять?

– Олексу.

– Он як? То король на судилищі? Чудно… За що ж вони судять його? У чому він так провинився?

– Не ту покохав.

– Як не ту?

– Отак. Заборонене кохання.

– Та хто ж заборонить кохання, якщо воно, звісно, не гра?

– Ось це я й хочу дізнатись.

– А присуди їхні ти знаєш?

Світлана похитала головою на знак відмови.

– Не знаю. І знати не хочу. Ну що вони зроблять мені? Уб’ють? Я й так напівмертва. Скалічать? Та що мені понівечена плоть, коли душа скалічена, зім’ята?

– Як так, то йди, – Лісовик підняв руку з посохом, простягнув її на схід, і на очах у Лани, яка вже розучилась чудуватися, чорні дерева розступились, утворюючи доріжку, в кінці якої дівчина угледіла поле, а за ним – неясні обриси Зорева. – І бережи себе. Відступишся, здригнешся – то вважай, ти переможена. Тримайся до кінця. Яким би він не був, тримайся. У тебе чисте серце. Хай щастить!

І, промовивши це, Лісовик щез, неначе його й не було. Світлана попрямувала новоутвореною стежиною, добре чуючи, як дерева знову змикаються за її спиною. На шиї чомусь було порожньо, голо… Лана ніяк не могла пригадати, в чому ж тут річ… що її турбує? І раптом скрикнула, зупинившись – а хрестик! Коли вона роздягалася в будинку, на шиї його не було… і навіть коли вона перебиралась, знімаючи атлас та шовк, в покоях палацу, теж. Це десь у залі… у бальній залі, під час містичного вальсу загубила вона свій хрестильний хрестик, часточку своєї душі. І де тепер його шукати? У кого питати про нього – і про втрачену душу?