Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)
Глава 4
Світлані снилось, що пішов дощ і в тих краплинах до неї повернувся син. Вона сміялась, підставляючи жадібне обличчя зливі, торкаючись її вустами і збираючи в долоні, а краплі знавісніло цілували її із квапливістю душі, приреченої на вічну розлуку. Дощ змивав зі щік Лани гіркувату сіль ридань, і вона почувалася так добре, як ніколи. Мабуть, тому їй дуже не хотілось прокидатися, і коли вона нарешті розплющила очі, то побачила, що вже четверта година дня.
– Господи ти Боже мій, зараза! – випаливши все це єдиним духом. Лана підскочила і почала квапливо перевдягатись. Її одежа, котру вона не потрудилась зняти, сама собою стала плісированою, волосся нагадувало клоччя, а косметика розпливлась по всіх складочках, які тільки змогла відшукати на обличчі. Однією рукою відкривши валізу, Світлана запхнула другу в рукав першої-ліпшої блузи, і, тягнучи за собою піджак та спідницю, помчала у ванну вмиватися. Гарячої води, як і годиться у Львові, не було, добре, що була холодна, крізь шум якої до дівчини доносився голос її. Лані здалося, що господиня розмовляє з кимось по телефону і що вона чимось збентежена. Та розмірковувати над цим прикрим фактом Світлана не мала часу – в офісі «Галичмедсвіту» вона мала б бути принаймні дві години тому.
– А де Ясь? – витираючи обличчя крижаної свіжості рушником і одночасно стрибаючи у два чоботи одразу, поцікавилась Лана в Ії. Та споглядала на смертельний номер із деяким переляком і видихнула лишень, коли все скінчилось благополучно.
– Ну ви гімнастка, скажу я вам. Де вчились?
– Персональне досягнення, – гордо похвалилась Світлана. – Наслідок моєї жахливої звички спізнюватись завжди і всюди. Я дуже швидко одягаюсь.
– Я бачу. А Ярослав пішов до подружки з сусіднього під’їзду. Таке гарненьке дівча!
– Мужчини, – засміялась Лана, накинувши пальто на плечі і хапаючи сумочку – на вигляд вельми елегантну та жіночну, але зі спеціальними відділеннями, у яких можна було зберігати ампули з ліками та шприци. – Не пройшло й півдня, як він пропонував мені руку і серце, і ось тобі й маєш!
– Він просив переказати, – з урочистою серйозністю відгукнулась Ія, – що ви навік заволоділи його серцем, проте природа бере своє.
Скільки ж років пройшло з тих пір, коли вона востаннє так сміялася? П’ять? Шість? Лана не могла пригадати. Все ще сміючись, вона пошарила рукою в сумочці, підскочила, і кинулась до своєї кімнати з криком «А ліки ж!» Ія попрямувала за нею.
– Чекайте, а обід? Ви ж із самого ранку нічого не їли!
– Який обід? – гарячково риючись у валізі, відказала Лана. – Немає часу. Потім. Я поїм, коли владнаю свої справи. Обіцяю. Чесне слово.
– Лано, я ще хотіла вам сказати… дзвонив мій брат, і він… його не буде завтра. Власне кажучи, Олексія вже немає в місті. Він…
– Люба Іє, ви тільки не ображайтесь, – Світлана знайшла ліки і, обережно вкладаючи ампули в гнізда, дозволила собі докладну відповідь, – та мені, м’яко кажучи, все одно, побачусь я з вашим братом чи ні. Мене чекає інший Олексій. Сподіваюсь, що чекає. Все, мушу бігти, шалено запізнююсь, – дівчина чмокнула господиню в щоку. – Мені треба в «Галичмедсвіт». Якщо все вийде, буду пізно, п’яна і не сама.
– Я залишу ключ під килимком, – голосно гукнула Ія навздогін. Лана озирнулась.
– Боже, вона божевільна! Втім, я теж. Бувайте!
– До зустрічі.
З кухні вийшов Іванко, на ходу знімаючи фартух – він чаклував над куркою, і попередні результати цього чаклування вже розпливались в повітрі по-неземному смачними пахощами.
– Чому ти не сказала їй, люба?
– Чого не сказала?
Очі її були – сама невинність, як у левиці, що чатує на здобич, але Іванко на це не купився.
– Того, що твій брат і власник «Галичмедсвіту» – одна й та ж сама особа.
– А ти все чув!
– Бог навіщось дав мені вуха.
– То ти мав чути, що я намагалась. Бог мені свідок.
Але… знаєш, Івасю, най буде все як є.
– Тобто нехай Світлана прогуляється по місту…
– А хіба це шкідливо?
– Поцілує клямку на дверях офісу…
– А це зовсім не обов’язково!
– І, – Іванко ступив крок в кухню, щоб глянути у вікно – за прозорим склом йшов не менш традиційний для Львова, ніж відсутність гарячої води, дощ, – повернеться до нас мокра і зла.
– Ти просто не віриш в чудеса.
– Ну, чому ж – вірю. Ти ж вийшла за мене заміж, народила сина – ось два найбільших дива в моєму житті, – Іванко ніжно обійняв дружину. – А все інше – проза життя.
– Твої припущення тхнуть практицизмом, – сповістила Ія, пригортаючись до чоловіка. – Тому вони хибні.
Все буде не так, повір мені.
Іванко трохи відсторонився і підозріло глянув на жінку.
– Знову твої відьомські штучки?
– Ну що ти, коханий, які ще штучки? – закліпала повіками Ія. – І про яку відьму ти говориш? Я войовнича атеїстка-матеріалістка. В тринадцятому поколінні.
Чоловік засміявся.
– Не розумію, чого ви з Ясем, нахраписто, як ті бульдозери, штовхаєте Лану в обійми Олекси?
– Бо я знаю, а син відчуває – вони приречені бути разом, – спокійно пояснила Ія.
Від квартири до офісу «Галичмедсвіту» по-хорошому було двадцять хвилин пішого ходу – Лана впоралась за сім. Львівська вуличка, по якій вона мчала, була вузенькою, мов талія затягнутої у корсет панни, вигиналась так кокетливо та рельєфно, немов стегно красуні, що сперлась на одвірок, а завдяки бруківці називалась «Смерть Підборам» – для всіх, та не для Світлани. З п’ятнадцяти років і дотепер, і, як вона надіялась, років до дев’яноста, Лана принципово не визнавала за каблук щось, нижче десяти сантиметрів. Все взуття, починаючи від босоніжок і закінчуючи зимовими чобітками, в неї було на шпильках – на ходулях, як колись жартувала мама. Мама… Світлана трусонула головою, відігнавши таким чином небажаний спогад, і сконцентрувалась на бруківці. Із вправністю еквілібристки і грацією сарни вона перестрибувала з камінця на камінець, щасливо усміхаючись при згадці про минуле – п’ять років досвіду так просто не минають. І хіба вона винна, що тільки на каблучках почувається жінкою, що її хода при цьому робиться витончено-звабливою, як налите в келих дороге вино, а стегна трохи коливаються – зовсім непомітно, не так, щоб це, Боже борони, виглядало вульгарно, а так, щоб було заманливо… Лана так заглибилася в себе, що, огинаючи ріг будинку, за яким вже був жаданий офіс, ледь не налетіла на старого жебрака.
Жебрак стояв біля водостічної труби і виглядав жалюгідніше за саму жалюгідність. Далі нікуди, як сказав би Сергійко. Латані-перелатані штани, колись, здається, темно-сірого кольору, нині скидались на мокрий та розмазаний пил, мало того, вони ще були закороткі, відкриваючи для огляду та вітру худющі, зморшкуваті щиколотки старенького. За взуття дідові правили черевики, які не те що просили каші – вони її вимагали, настільки широко пороззявляли свої клейончасті «роти». Виблискуючий від постійного тертя піджак і старий, грубої нитки, светр під ним – ото й була уся одежа сіромахи. В тремтячій чи то від пронизливого вітру, чи то від старості невпевнено простягнутій руці старець тримав маленький глиняний горщик, із тих, у яких господарки запікають картоплю. Лана зазирнула туди із самої цікавості – на дні лежали кілька п’ятаків і одна монета в десять копійок. Жодної купюри не було.
Зазвичай Світлана оминала жебраків і ніколи їм не подавала. В столиці вони всі – чи майже всі – були нахабними та галасливими, крім того, одного разу вона на власні очі бачила, як жваве чорнооке дитинча, перед тим, як увійти до трамвайного вагона, зняло із себе «адідасівські» кросівки та новеньку шкіряну куртку і передало все це на зберігання такому ж чорноокому, тільки молодшому хлоп’яті – вочевидь, брату. Інший випадок стався з нею біля церкви, коли вона ледь пам’ятала себе з горя, поминаючи сина та Сергійка, і зрадила своєму правилу не подавати жебракам на паперті. Тоді вона була в такому стані, що роздала б усю готівку, ще й шубу зняла б, та перша ж репліка молодика з очницями, які здавались порожніми – настільки безбарвними були його глумливі очі, – повернула їй розум:
– Що це? – гидливо скривив «злидар» риб’ячі вуста, позираючи на її повну дріб’язку жменю. – Не давайте мені зранку копійок, день поганий буде.
Дар мови повернувся до Лани хвилин через п’ять і весь дріб’язок, який був у руці, вона висипала в найближчу каналізаційну решітку. Так що убогим вона не довіряла. Але саме цей дідусь розчулив її до сліз – вона навіть не могла пояснити, чим. Його прооране глибокими зморшками обличчя було таким безнадійним і водночас щирим, довірливим і, як це не дивно звучало, дитячим, у сивуватій щетині, яка проросла на щоках і підборідді, виблискували під тьмяним світлом ліхтаря краплини дощу – чи сльозинки, руки в нитяних рукавичках з обрізаними пальцями так дрібно тряслися, що від тої дрожі ходили ходуном пониклі плечі. Серце у Світлани заскніло. Намацуючи в сумці гаманець, вона сказала:
– Йдіть, дідусю, додому. Вже нічого не вистоїте, в таку негоду.
– Нема куди йти, доню, – озвався старий деренчливим, мов розстроєне фортепіано, голосом. – Немає в мене ніякого дому.
Лана, що вже рилася в гаманці, завмерла.
– То де ж ви живете?
– Ніде, – дідусь зіщулився, мов безвинно побитий старий пес, плечі опали ще більше. – Мав я колись хату в селі, і жінка була, і діти, а тепер… нікому не треба, негодний став. Жінка померла, а сини мої батька з дому вигнали. Отакі бувають діти.
Не кажучи вже про те, які бувають батьки.
– Оце приїхав до Львова, тут колись мій двоюрідний брат мешкав, думав, знайду його, та він помер, а я про те не знав. Грошей на квиток нема, їжі нема, даху над головою… Мені хоч би хліба… – старець заплакав і Світлана відчула, що плаче разом із ним. І тут їй в голову прийшла непогана ідея.
– Ну ось що, – завзято шморгаючи носом, вирішила вона, – в мене тут номер у готелі заброньований, на три дні, а я зупинилась у друзів. Ходімо, я вас туди поселю, це зовсім поруч, дам трохи грошей, відігрієтесь, поїсте щось, поспите, а потім на потяг – і додому. На квиток я теж грошей дам. Це не годиться, так Різдво зустрічати. Ходімо.
Говорячи це, Лана крадькома поглянула на свій годинник і ледь не застогнала, подумки прощаючись із «Галичмедсвітом», чий офіс був настільки поруч, буквально, тільки руку простягни, з його директором та власником, так і не побаченим нею паном Олексієм Яницьким, із не підписаним контрактом і своїми відсотками. Та серед цього калейдоскопічного вихору думок і на мить не з’явилась та, що можна просто залишити діда чекати, доки вона владнає всі свої справи – під дощем, що переходить у мокрий сніг, на морозі, що в’їдається в шкіру, покриває її крижаною шкоринкою і холодить вдвічі сильніше тому, що повітря вологе. Лана хотіла допомогти старенькому негайно – в її понятті іншої допомоги не існувало.
– Ну, чого ви? Ходімо. Це готель «Замок Лева», і номер там хороший, напівлюкс. Там, мабуть, і гаряча вода є.
– Доню, – голос діда вже деренчав менше – чи це Лані здалося? І поглибшав він якось зненацька, чи що? – я цей готель знаю. І його ціни сягають неба не гірше за шпилі на його вежах. Хто платить за твою кімнату?
– Фірма. Авансовий звіт затверджує директор.
– І що сказав би твій директор, якби дізнався, куди ти витрачаєш кошти фірми?
– Молодець, – твердо відповіла Лана.
– Га?
– Він сказав би мені «молодець», – повторила дівчина.
– Василь Петрович католик, свята людина, насправді віруюча, а не декларативно. Він визнає лише адресну допомогу і терпіти не може безликої доброчинності, бо вважає, що в таких випадках гроші йдуть не в латані кишені, а в шкіряні портмоне. Прошу вас, йдемо вже – я змерзла, як цуцик.
– Я не хочу, – з останніх сил опирався старенький, – щоб у тебе були неприємності. Ти ж поспішаєш кудись, я бачу.
– Усі справи можна відкласти, окрім добрих справ. Вони не чекають.
Гарно сказано, раба Божа Світлано, чорт забирай… тобто, я мав на увазі, круто!
Господи, попереджаю: будеш поминати нечистого – доведеться мити рот із милом, і сто разів читати «Отче наш»! Краще допоміг би мені вмовити цього старого віслюка.
Вибач, сьогодні ти твориш дива. А в мене вихідний. День народження. Бажаю успіху!
Успіх – успіхом, а без удачі тут точно не обійшлося, думала Лана, витягуючи дідуся з маршрутки, – щоб запхати його туди, а це означало капітуляцію, їй знадобилось всього-на-всього двадцять хвилин. Ще п’ять на дорогу до готелю, і не пройшло й півгодини, як вони урочисто вступили в однокімнатний номер. Не зважаючи на слабкі протести і сором’язливість старого, Світлана ледь не силоміць стягнула з нього наскрізь промоклий одяг, загорнула в пухнатий рушник і відправила в душ – гаряча вода подавалась тут цілодобово і це була розкіш. Доки старий хлюпався в кабінці, хрипкувато щось наспівуючи, Лана вийняла з гаманця три купюри по сто гривень і поклала їх на тумбочку біля ліжка.
Дідусь з’явився в кімнаті з рушником на стегнах, худий, як колгоспне курча. Похапцем вибачившись, він схопив свої речі і відніс їх в душ із явним наміром випрати, а потім повернувся й сказав:
– Хай Господь тебе благословить, доню.
– Ви краще лягайте. Під ковдру. Ось так. І трохи поспіть. Як прокинетесь, замовте щось із буфету, ціни тут нормальні, я перевірила. І головне – випийте вина чи коньяку, вам треба зігрітися. А потім, коли висохне одежа, зможете зайти в крамницю. Мені вже пора.
– Бог віддячить тобі, дитино, за твою доброту.
– Неодмінно, – Світлана гірко всміхнулась. – Бог і так мій боржник.
– Це правда, – сказав старенький так серйозно, що у Лани виникло моторошне відчуття, ніби він знає, про що говорить. – Але Творець – найщедріший кредитор і дуже порядний боржник. Він завжди оплачує свої рахунки і прощає іншим їхні провини.
– Сподіваюсь на це.
– Ти мені вір, – старець підморгнув. – Я про це дізнався не з чуток.
Голодний, холодний, а потім у душі розпарився, ось і почав марити, сама собі пояснювала Світлана, виходячи з готелю. Трішки поспить – і все минеться.
Глава 5
Вдруге під дверима головного офісу «Галичмедсвіту» Світлана опинилась майже о шостій годині вечора. Загартована столичним ставленням до святкувань – відповідальним, і до роботи – прохолодним, із лінивими, напівсонними розкачками, дівчина не сумнівалась, що всі працівники або давно і глибоко перебувають у стані алкогольного сп’яніння, або просто пішли додому і двері їй ніхто не відкриє. Вона натиснула кнопку дзвінка автоматично і смикнулась, коли з переговорного устрою пролунав мелодійний дівочий голосок:
– Вечір добрий. Чим можу допомогти?
– Це Світлана Сушко з «Київлікпрепарату». Мені потрібен пан Яницький. Ми домовлялися про зустріч.
О другій годині дня.
Клацнув замок – невидиме дівча відчинило двері.
– Прошу, проходьте. Це приймальня, третій поверх.
Лана злетіла на третій поверх птахою, якій обламали крила саме в приймальні. Ніжний голосок належав дитині років вісімнадцяти на вигляд, із двома товстими косами, що звиваючись, мов золотаві змії, падали на спину, та аквамаринового кольору очима. І на цьому – на милому дівочому личку – все хороше для Лани скінчилося. Далі почалися погані новини.
– Вибачте, – дівчинка, на бейджику якої було вказано «Зоряна Кун, секретар», виглядала зніяковілою, – ми вам і на мобільний дзвонили, і в готель – ніде вас не знайшли. Річ у тім, що шефа… пана Олексія немає.
Все вірно. Мобільний вона відключила ще в Києві і про всяк випадок чомусь забула його увімкнути, о великий менеджере всіх часів і народів, із гаслом на щиті «Робота понад усе!». Це не кажучи вже про готель, у якому її не було і бути не могло. Там нині той жебрак… як його хоч звуть? Вона і не спитала. Треба зайти, провідати його, тим паче, що, зі всього видно, більше їй нічим буде займатися.
– І давно він пішов? – внутрішньо підготувавшись почути щось на зразок «хвилин десять тому», спитала Світлана.
– В тому то й річ, – вигукнула секретар. – Він приїхав на роботу, як завжди, о восьмій ранку, а вийшов о пів на дев’яту – не вийшов, а вилетів, мов куля, сказав, що має терміново від’їхати, коли повернеться – невідомо, а на моє питання, куди це він намилився, відповів, що не знає, – Зоряна підібрала вуста в сувору рисочку, виказуючи цим, що безвідповідальну хлоп’ячу поведінку свого боса вона аж ніяк не схвалює. Лані полегшало – поїзд, в якому вона їхала, прибув до Львова лише о десятій ранку. Отже, її запізнення нічого не змінило. Дрібничка, але приємно.
– Він не лишив мені ніякої інформації?
– Лист. Він залишив лист. Ось, – дівчина витягнула з шухляди заклеєний конверт, на якому убористим, каліграфічним почерком було написано «Моїй столичній гості», і простягнула його Лані. – Є ще дещо, але то я маю віддати, лише коли ви прочитаєте це послання.
– Я сподіваюсь, це не заповіт? – Світлана розпечатала конверт. – Поглянемо… отакої! Та тут ціле есе.
Зоряні – і це було помітно по її носику, що жадібно загострився, сверблячи від нестримного бажання зазирнути в папірчик, – до смерті було цікаво, що ж таке написав її шеф, проте добрий секретарський вишкіл переміг жіночу жагу до пізнання чужих таємниць.
– Присядьте, будь ласка, – ввічливо запросила вона, похопившись, що гостя й досі стоїть. – Може, кави або чаю?
– Чаю, – неуважно зронила Лана, опускаючись на стілець. Зоряна розстроїлась.
– Чаю? – перепитала вона так, ніби саме це слово прозвучало в цих стінах блюзнірством. – Ви точно впевнені? Чи, все-таки, кави? Я варю непогану, і…
– Добре. Нехай буде кава, – Світлана ледь втримала сміх, побачивши, як спалахнуло від радості ніжне личко малої. Певно, шеф дав секретарці переконливу вказівку вилизати «столичну гостю» до діамантового блиску.
– Із вершками, молоком?
– Ні. Тільки трохи цукру. Якщо вже пити каву, то чорну, як ніч, гарячу, мов лава, і солодку, як поцілунок. Ви згодні зі мною?
– Так, – Зоряна просяяла. – Так. Звичайно, згодна. Одну хвилиночку. Ви роздягайтесь, я миттю.
Лана розщебнула пальто, але скидати його не стала. Її зацікавив лист – перш за все тим, що його було написано від руки, а не набрано на комп’ютері. Незнайомий пан Олексій не пошкодував свого дорогоцінного часу, щоб виказати повагу своєму потенційному столичному партнеру, і навіть те, що повага та стосувалась не так особисто її, як «Київлікпрепарату» в цілому, на думку Світлани, анітрохи не применшувало зворушливості цього жесту.
Вельмишановна пані Світлано!
На жаль, коли Ви читатимете ці рядки, мене, скоріш за все, вже не буде у Львові. Прошу прийняти найщиріші запевнення в тому, що причиною цього є зовсім не спроба уникнути зустрічі з Вами, яка (зустріч, а не спроба) для мене не тільки надзвичайно важлива в діловому плані, а ще й дуже цікава приватно (пан Василь Стоян продзижчав мені всі вуха розповідями про те, яка в нього чарівна донечка – Вам, я думаю, відомо, що заочі він називає Вас тільки так?). І, звісно, я від`їжджаю не тому, що мені дуже припекло влаштувати собі різдвяні канікули. А тепер найважче. Спробую пояснити, чому я Вас не дочекався.
Власне кажучи, я не до кінця пояснив це навіть самому собі. Зоряна, наскільки я її знаю, не втримається і викладе вам усе, що вона думає про мої вибрики, в коротких та містких тезах. Ви мені не повірите, але я до смерті боюсь своєї секретарки! Будьте з нею обережні! На вигляд вона така тендітна, проте, зустрінься вона в пустелі з голодним левом, скажу відверто, на лева я б не поставив. Хоча Зоряна навряд чи зможе додати щось суттєве до того, що ви тут прочитаєте. Вона не в курсі справи. Мати Божа, та я сам не в курсі!
Ви, певно, вирішите, що я обезумів. Не можу Вас за це звинувачувати. Я все життя був діловим до нестями, і на перше місце ставив бізнесові інтереси, але останнім часом в мене невідомо звідки з’явилось відчуття (а з Вами такого не траплялось?), що час змінювати пріоритети. Відчуття це міцнішало кожного дня, і я навіть призвичаївся з ним жити, промовляючи до себе безсмертне заклинання «Якось, колись, поволі», яким зазвичай тішаться ті сіромахи, котрі вважають, що їхнє життя вічне. Та сьогодні ранком сталося дещо… один цікавий випадок… містичний, можна сказати, і він змусив мене діяти. Вірніше, не стільки діяти, скільки визначати напрямки можливих дій. (Ви мене розумієте? Це було б перфектно, бо я себе – не дуже!). Ось за цими напрямками я і погнався. Ну, добре, остаточно впаду у Ваших прекрасних очах, зізнавшись, що, попри всі свої намагання якось їх згрупувати, напрямки ці постійно вислизають із загальної аналітичної картини, мов норовливі вужі. Я за будь-яку ціну повинен зібрати їх докупи.
Я знаю – мені немає виправдання. Через мене Ви мало що провели католицьке Різдво в дорозі, так ще й не підписали контракт, і це чергова пудова брила на моєму знівеченому сумлінні (я, не вагаючись і хвильки, лишив би договір із підписом та печаткою Зоряні, якби попередньо мав нагоду ознайомитись з оригіналами сертифікатів, ліцензією Мінздраву та експертними висновками про той антибіотик, який пропонує Ваша фірма, а також міг би побачити дозвіл на його використання власними очима. На жаль, факсові копії тут не пройдуть, ви ж розумієте; крім того, їхня чіткість вимагає кращого, а той пан, що мені їх із рипінням відсилав – Грицько, здається? – так от, він, доповім Вам по секрету, зацікавлений у збуті Ваших ліків не більше, ніж я в поцілунку з піраньями). Узагальнюючи все вищевикладене, я каюсь, каюсь і ще раз каюсь, все ж не втрачаючи надії на зустріч з Вами і на плідне співробітництво з «Київлікпрепаратом». Бездоганна репутація Вашого підприємства базується на високій якості продукції, яка ним випускається, і ці два чинники – якість ліків та добре ім’я їхнього виробника нині цікавлять мене найбільше. Ми плануємо експорт українських ліків у Бразилію, Мексику та Аргентину, перспектива не така вже й далека, відповідні переговори проводяться, і докладніше про це я розповім при нашій особистій зустрічі, яка настане, якщо Ви мене пробачите.
Ну, хоча б на честь Різдва.
Завжди Ваш
Олексій Яницький.
P.S. Не вважайте хабаром той маленький презент, який я лишив для Вас, надіючись пом’якшити Ваш справедливий гнів.
Лана дочитала листа саме тоді, коли Зоряна, поставивши на стіл філіжанку із запашною, паруючою кавою, увінчаною, мов короною, кремового кольору пінкою, не втрималась і спитала:
– Ну, що він пише?
І тут-таки почервоніла, похапцем пробурмотівши «Вибачте».
– Саме це він і пише, – майже весело сповістила Світлана. – Суцільні вибачення і ніяких пояснень. Зрозумілих пояснень, я маю на увазі, бо туману з цього листа на три Лондони стане. Якщо хочте, можете почитати.
– Ой, ну що ви, – Зоряна сплеснула руками. – Це буде зовсім… неприпустимо!
– Ну, вам видніше. А де мій хабар?
– Ваш що? О, подарунок, – секретарка якось хитро всміхнулась і полізла в ту саму шухляду, із якої діставала листа. Цього разу на світ Божий з’явилась чарівна композиція, висотою з долоню Лани – на лісовій, вкритій кошлатим бавовняним снігом, галявинці, біля крихітної пластмасової ялинки стояли сани, запряжені північним оленем. В санях, як і годиться, сидів Санта-Клаус, по нашому – святий Миколай, з виряченими очима. Так само очі вилазили з орбіт і в оленя, бо напроти них стояла висока і струнка дівчина в червоному ковпачку, червоних же чобітках, шортах і бюстгальтері, який вона, судячи з рук, заведених за спину, ось-ось мала розщепнути. Більш за все Світлану вразила майстерність, з якою було передано непідробний захват на оленячій морді і лукаву усмішку, сховану в білій ватяній бороді Санти.
– Я ніколи не бачила вашого директора, – зі смішком мовила Лана, – але прошу, перекажіть йому, що він мені вже подобається.
– Він усім подобається, – махнула рукою секретарка, – та тільки користі з того мало.
Ще один всесвітній любимчик.
– Скажіть, ви сьогодні до котрої години працюєте? – поцікавилась Світлана. – І чи є в офісі хтось, крім нас?
– Охоронець, – охоче відгукнулась та. – А взагалі-то я мала б працювати до третьої. У нас сьогодні короткий день. А в тих, хто належить до римо-католицької церкви, позавчора почалися різдвяні канікули.
– І ви залишились для того, щоб дочекатись мене? А якби я зовсім не прийшла?
– Прийшли б, – упевнено відказала Зоряна. – Я знаю.
– Як ви знаєте?
– Знаю, і все. Ви повинні були прийти.
– Прекрасно. Ви що, теж відьма? В цьому місті їх безліч.
Дівчина засміялась.
– Так, Львів до цього заохочує. В місті магії якось і незручно бути звичайною жінкою. Аура чарівності ліпша за будь-яку красу, чи не так?
– Свята правда. Хоча вам нічого перейматись через брак краси. Мабуть, закохані хлопці ордами штурмують вашу приймальню.
Зоряна хмикнула.
– Таке скажете. А ви бували у Львові раніше?
Тут живе моє серце.
– Я вчилася у Львівському медичному інституті.
– Та що ви? Правда? То ви – львів’янка!
Я – пілігрим безумного прощання…
– Десь в глибині душі.
– А що столиця? – вигляд у дівчини став краєзнавчим. – Я там ніколи не була. Ви любите Київ?
– Люблю. Та це місто важке. Амбіційне. Гонорове. Динамічне, із потужним ритмом. Не таке жорстке, як, наприклад, Москва, але теж часом нагадує мені коток для вкладання асфальту – якщо потрапиш під нього, розплющить. І останнім часом, як на мене, столиця стає європейською такими темпами, що зі свистом вивітрюється дух і риси того, старого Києва – міста Кия, Аскольда та Діра, міста Магдебурзького Права. Про Лавру в руках москалів я краще промовчу, хоча наші святині належать нині тим, хто їх нищив, і це справжнє безумство. А нагромадження скла і бетону стають справжніми надгробками тому неповторному, що зветься обличчям міста. Теплиці ті ідіотські на майдані Незалежності, не центр, а якісь парники… Ви краще приїздіть до Києва і самі все побачите. Ваша думка може різнитись від моєї.
– Але як?
– Залізницею, – Світлана скроїла змовницьку міну. – Скажіть шефу, якщо він збереться до Києва, що без вас йому не обійтись, і – справа в капелюсі!
– Ага, – простягнула Зоряна дещо недовірливо. – І на що, приміром, я б йому здалася?
– Ну, хоча б на те, що, за словами столичної гості, на територію «Київлікпрепарату» нікого не пускають без перепусток. Живих. Передайте пану Олексію, що я його прощаю з однією умовою – коли поїде до столиці, нехай візьме із собою вас.
Вони із Зоряною обмінялись ще кількома загальними, ввічливими репліками, Лана допила каву і, опускаючи в сумку свій подарунок, згадала про ліки.
– Я хотіла б залишити вам зразки антибіотика, – сказала вона, – але лабораторія, мабуть, замкнена…
– Уже години зо три, – підхопила секретарка. – А холодильник у приймальні зламався, – вона вказала рукою на білий «Норд» в кутку біля вікна, що, дійсно, не дрижав. – Я, в принципі, могла б забрати ці ліки додому, а потім…
– Немає сенсу тягатись з ними туди-сюди, – рішуче заперечила Світлана. – Якщо пан Олексій раптом достроково збере до купи своїх вужів-напрямків і згадає про мене, нехай телефонує на мобільний. Я ще добу буду у Львові.
– Вам тут подобається? – чомусь зраділа Зоряна. Світлана кивнула.
– Мені завжди тут подобалось. Завжди.
