Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)
Глава 17
Тоді Лана не отримала подарунок – король так розстроївся від її недоречної звички різати у вічі правду-матку, що вискочив із покоїв, мов обпечений. Лана не бачила його цілий день, і вночі теж не пішла до нього; наново вони побачились на світанні, в полі, куди Лана подалась за квітами для своєї спальні. Що робив там Олесь, вона не відала, але плекала надію, що чекав її, бо помахав їй рукою ще здалеку, а, коли підійшов, Лана помітила, що обличчя в нього бліде і змучене, печальне, але зовсім не сердите. Вже не сердите, нагадала собі Світлана, і, задерши кирпу, спробувала гордовито пройти повз нього – не вдалося.
– Чому ти не прийшла вночі?
– А ти сумував, мій пане? Дивно. Я думала, ти свою пиху візьмеш у ліжко! Нащо тобі інша коханка? Нащо тобі я?
– Світланко, що ти… ти не коханка для мене, – король вже зовсім знітився. А Лана, уповільнивши свою, і без того повільну, ходу, єхидно перепитала:
– А хто ж тоді я?
– Кохана. Ти просто кохана.
– Ну, що ж, мій пане, для мене се велика честь! Такої, мабуть, заброда і не гідна!
– Мовчи! – видихнув Олесь і зразу ж затулив їй вуста цілунком, вочевидь, не дуже вірячи у дієвість словесних заклинань. – Мовчи. Хотіла зробити мені боляче? Радій, тобі це вдалося! Усі кроки в коридорі я чув і відчував так ясно, ніби ходили по мені – там не було твоїх притишених кроків. Блукали якісь люди, гомоніли, я прислухався, і не пізнавав твого ніжного голосу. А вітер, що приносив мені з поля квіткові пахощі, забув прихопити ті аромати хмелю, якими напахчене твоє волосся. Що ще мені сказати? Я так хотів насититись тобою!
– А я тобі не потрава, – буркнула Світлана, звиваючись у кільці його рук, немов верткий горобчик у долоні птахолова. – І не напій.
– Ні. Ти любов моя. Моя любов… Коли я спрагу втамую, буде спраглою душа; коли утішу плоть, мій дух блукатиме голодний. Лише кохання наділяє тим, чим не наділять ні питво, ні їжа. Воно сильніше від болю та образ. Воно безмежне, щире, неосяжне. Я не хотів кохати, не хотів… – Олесь безсило опустив руки, і Лана, що так відчайдушно виривалась з його обіймів, і кроку назад не зробила. – Та раз тебе побачив і пропав.
Випущена на волю, Світлана вражено закліпала очима і, згадавши, за чим, власне, вона сюди прийшла, а також для того, аби чимось зайнятись, заходилась з нездоровим завзяттям зривати всі трави, що опинялись на її шляху. Олесь, так і не дочекавшись реакції на своє поетичне одкровення, з усмішкою, спочатку слабкою, а потім все міцніючою в міру того, як набирав об’єм пук трав у ручках Лани, споглядав на її бурхливу діяльність.
– Може, збігати за косою? – кінець кінцем не витримав він.
– Що?
– Ти збираєшся купити коня, моя люба? Вже й сіно запасаєш?
Лана розігнулась, вся майже сховавшись за оберемком билинок та суцвіть – та це вже не букет, а цілий сніп, жахнувся Олесь, вона ж ледь руки на ньому змикає.
– Ні, це для віслюка. У мене є віслюк – уже придбала.
– Кохана…
– Це не простий віслюк, а в короні. Він коронований, і від того вважає себе розумнішим за всіх інших віслюків на світі, – Лана роздратовано віджбурнула усе назбиране добро. – Він самовільно вирішує, що казати жінці, яку, за його ж словами – о, а я не забула зауважити, що цей віслюк уміє розмовляти? – він кохає, а що приховати від неї! Він дозує правду, як я ліки, і думає, що Бога за бороду вхопив! Він…
– Я тільки хотів захистити тебе!
– Брехнею?
– Мовчанням!
– Мовчання – не захист! Заради Світла, ти ж король! Як ти можеш не розуміти цього? У тому світі, звідки я прийшла, не так давно була країна – величезна імперія, зібрана з менших, силоміць приєднаних до неї, завойованих країн, і вона розвалилась. А знаєш, чому? Бо все там будувалось на грубій силі та брехні. І – на мовчанні!
– Моя маленька…
– Ні, я не маленька, любий. І не твоя. Твоя – це королева.
Від того докору Олекса смикнувся, мов від ляпасу, і на щоці біля ока засмикалась крихітна, майже невидима жилка, та цього разу Світлана не збиралася його жаліти. Випроставшись так, немов їй до спини палю прив’язали, вона прошепотіла:
– Олесю, благаю – нам лишилося так мало часу. Скажи мені, що відбувається?
Від цієї фрази король пополотнів. Він довго дивився на Лану розширеними очима, в яких плескалось море жаху, а потім тихо-тихо спитав:
– Ти йдеш від мене?
– Ні, доки ти не захочеш цього.
– Отже, ти завжди будеш зі мною, – із видимим полегшенням підсумував Олесь.
Завжди. Як вони, в Рутенії, люблять це слово. Дня прожити без нього не можуть. Ось тільки я в нього вже не вірю. І ніколи не повірю. Нема на світі ніякого «завжди». Є тільки «зараз».
Ти справді так вважаєш, раба Божа Світлано? Ну-ну. Але я сказав би, що це помилка з твого боку. Велика помилка.
Лана аж підскочила під здивованим поглядом короля; Давно – цілу вічність – вона вже не чула цей голос, і чомусь почала озиратись – безпомічно, вичікувально, немов і справді сподівалась побачити десь поруч дідуся у білому хітоні. Не побачивши, звісно, поруч нікого, окрім Олекси, Світлана зів’яла. Король, не розуміючи такої різкої зміни її настрою, замислено насупив брови. І раптом просяяв.
– А я приніс тобі подарунок, – похопився він, розтискуючи пальці. – Хотів ще вчора віддати, та забув. Візьмеш? Я сам його зробив! – із хлоп’ячою гордістю похвалився він.
– Сам? – зацікавлено перепитала Лана, позираючи на каблучку, яка лежала на долоні Олекси. Здалеку ця прикраса здалася їй лише ординарним шматком срібла, доволі грубо обробленим, і вона, приготувавшись ввічливо подякувати хоча б за те, що Олесь пам’ятає про неї, за те, що вона матиме на згадку про нього щось, зігріте теплом його долонь, взяла каблучку і ахнула. При ближчому спогляданні виявилось, що перстень цей являє собою не що інше, як пристрасне сплетення двох оголених фігур – чоловічої і жіночої, які займаються коханням у позі «шістдесят дев’ять».
Ось тепер Світлана була по-справжньому здивована. Шокована. Повертаючи каблучку так і сяк, вона уважно роздивлялася її, оцінюючи роботу короля як ювеліра. Він заслужив найвищий бал – нічого зайвого; ніяких вад, ніякої вульгарності, ніяких пікантних у своїй недоречності деталей чи того, що жінка застидалась би носити на руці.
Чоловік на персні був зверху – його спина, із чіткою лінією напруження, із підкреслено широкими плечима та вузькими стегнами виглядала так, ніби блищала від любовного поту, а довге волосся партнерки текло, мов річка, сріблястою хвилею, з-під його ніг. Тіла дівчини видно не було, лише руки, зімкнуті на сідницях коханця, та ніжки, стрункі, довгі, розсунуті у пароксизмі пристрасті, вражали своєю мініатюрністю і чіткістю так, немов виконані були у натуральну величину. Лана зітхнула від захвату, та все ж не втрималась, щоб не піддражнити трохи Олеся.
– Жах який, – з обуренням заявила вона, одягаючи каблучку на безіменний палець правої руки. Перстень так зграбно вмостився на пальчику, ніби з нього мірку знімали… Чи так і є? Скільки разів, і не згадати, Олесь, перецілувавши кожен її палець, шепотів: «які тоненькі». Скільки разів розминав їх, зведені від незвички після полоскання білизни у крижаній воді Змійки – се в якості допомоги Зоряні, чи того ж таки гаптування, нехай йому грець! Крізь довгі вії, мов крізь сито, на Олексу сяйнули лукаві, вогнисті бісики сірих очей, та він не помітив їх, бо дуже розстроївся.
– Чому жах? Се так прекрасно! Це ж найвищий ступінь насолоди – даруючи її, водночас і отримувати. Хіба ні?
– Олесю, – Лана не втрималась і фиркнула, обіймаючи наївного короля, – вгамуйся. То я пожартувала.
– Тобі сподобалось?
– Ніколи не зніму його, присягаюсь. А де ти навчився робити прикраси?
– В нас був один майстер… чужинець. Чорнявий, як ти, – Олесь засміявся спогадам. – Я називав його дядьком, і бігав за ним по урочищу ткаль, де він жив, аж доки він не погодився вчити мене. Це був брат мами Ганни, Сава. Всі думали – і я поміж усіх – що королем мені не бути, тому я й вирішив стати золотих справ майстром.
– Се нагадало мені, як колись, дуже давно, у ще одній імперії – Османській, всі принци… королевичі, – похапцем виправилась Лана, – вивчали якесь ремесло, на випадок, якщо вони залишаться без багатства, без влади – щоб могли якось прожити.
– Це дуже мудро, – зауважив король.
– Авжеж, дуже, якщо не рахувати того, що жодному з них це вміння не пригодилось. Той, що сходив на престол, мав володіти лиш одним ремеслом – умінням правити, а всіх його братів – і рідних, і єдинокровних негайно страчували, аби вони не зазіхали на престол.
– Усіх-усіх? – Олесь, здається, їй не вірив, бо слухав із захопленням, мов казку.
– Так, навіть немовлят.
– Ти не жартуєш?
– Ні, та ті часи давно минули.
– А з чого брали ті твої…
– Османи.
– Османи, так. То з чого вони брали, що якийсь брат неодмінно зазіхатиме на владу?
– Бо це вже траплялося раніше. Усі прагнуть влади – чи не так?
– Не знаю, – Олесь замислився. – Не знаю, – повторив він. – Ну, тобто як, звичайно, прагнуть – її всі прагнуть, та вбивати за неї – це вже, по-моєму, якесь дикунство.
– А хто ж і є ми, як не дикуни?
– Той світ, в якому ти жила, дивний. І жорстокий.
– Без сумніву.
– І прекрасний, – це було не питання, а ствердження. Лана підвела брови, здивована.
– Чому це ти так вирішив?
– Бо з нього прийшла ти.
– Олесю, якби ти приносив клятву, вона б воістину була кращою за всі, які тут будь-коли промовлялись. Ти просто поет.
– Хто?
– Так у нас називають людей, які вміють говорити милозвучно, – Лана зажурено поглянула на свій перстень.
– Там, звідки я прийшла, закохані обмінюються каблучками, коли беруть шлюб, – промовила вона. – Не такими пишними, а простими гладенькими обручками. На знак того, що їхня любов, немов окружність, не матиме ні початку, ні кінця. – Лана покрутила каблучку на пальці. – На перший погляд, це, здається, дійсно так, та ти, як майстер, знаєш, що це неправда. Усе з чогось починається, і все закінчується – колись.
Король замислився.
– Давай-но зійдемось на тому, що наше кохання має початок, але не матиме кінця, – запропонував він рішуче.
– Бо мені точно відомо, коли почалось моє кохання до тебе.
– Он як? І коли?
– Коли я почув твій голос, що запевняв мене у перемозі над недугою.
– То ти залюбився у мій голос?
– Ні. Я почув твій голос, а закохався в тебе. Спочатку ти була далекою, кохана.
Краще я нею і залишалася б.
– Далекою, дійсно чужинкою – чужою. І я тебе боявся.
– Справді? Чому?
– Бо не розумів себе. Не знав, що коїться зі мною. А потім… ти сказала це, і твій голосок розтяв мені груди.
– Сподіваюсь, вже все зажило?
Олесь урочисто похитав головою на знак незгоди, обіймаючи Світлану.
– І не сподівайся.
– А ти? – спитав він після поцілунку. Волосся Лани, розпушене вітром, хмільними кучерями падало йому на лице, на плечі… Вони були так близько одне від одного, і він хотів почути це… хотів, хоч знав відповідь.
– Що я?
– Зможеш сказати, коли закохалась у мене?
– А звідки ти взяв, що я тебе кохаю?
Олесь видав на біс протяжний стогін.
– Я поділюся з тобою своїм сіном, – пообіцяв він.
– Поділись краще теплом, – Світлана видихнула це, сама собі дивуючись. – Тут ми кохались вперше, пам’ятаєш?
– Я не забуду цього, аж доки буду жити. Нехай зітреться з пам’яті моєї ім’я моє, і назва цього краю – тебе я пам’ятатиму довіку. Пройдуть роки, сторіччя, нас не буде, та те, що зараз є у наших душах, вогонь любові – він не помирає. Він буде вічно, так, як вічне Світло.
Олесь не міг принести їй традиційної присяги, бо мав дружину, і присягнувся в тому, на що мав право. Все правильно, все так і має бути. То чому ж вона розплакалась, почувши ці слова?
– Скажи, мій любий, – підступно поцікавилась Лана, коли вони вже повертались до міста, – ти що, свою корону ніколи не знімаєш?
– Знімаю, – король насупився – він відчував якусь каверзу в цьому на перший погляд невинному, сиропним голоском поставленому питанні. – Коли хворію, ти ж бачила, і на ніч – це теж тобі відомо. А чому ти питаєш?
– Та так… на думку спало дещо.
– Що?
– Нічого.
– Та що, кажи уже, як почала!
– Ти міг би зняти її зараз, тут – для мене?
Олесь оторопів.
– Для чого?
Вуста дівчини склалися в присилувану посмішку.
– Та ні, не треба, милий, вже не треба. Я дістала відповіді на всі свої питання – щойно.
Глава 18
Бал Великого Врожаю, або, як його ще називали, Осінній Бал Достатку відбувається в Рутенії щорічно, на початку вересня, пояснювала Зоряна, сидячи в покоях подруги з мискою, повною стиглого, соковитого рожевого винограду. Перший осінній місяць, до повного захвату Світлани, називався тут так само, як і в Україні – вереснем. І на нього – на бал, звісно, а не на вересень – запрошуються всі, хто опиняється у місті на той час. Селяни, ремісники, купці, шляхтяни – всі приходять до королівського палацу, розряджені у свій найкращий одяг, щоб послухати співи і потанцювати. Бал триває до світання, а передує йому невеличка офіційна частина, щось на кшталт доповіді про стан сільського господарства в Рутенії, котру виголошують прибулі з різних частин країни, а узагальнює всюдисущий Світозар. До нинішнього Балу Врожаю залишалось три дні.
– Ти вже вирішила, що вдягнеш? – прожувавши виноградинку, спитала Зоряна. Лана ліниво всміхнулась – у всі віки, селянка чи панянка, жінка залишається жінкою.
– Хіба мене запрошено?
– На Бал Достатку приходять без запрошення. То як?
– Не знаю. В мене нема нічого, окрім того, у що я вдягнута. До слова, Зоряно, все хотіла спитати, та слушної нагоди не траплялось – ота сукня, чорна, оксамитова, у котру я вбиралась, коли ходила до Олеся… до володаря, а вся моя одежина була випрана… чия вона?
– Її, – Зоряна виплюнула це ім’я разом із виноградною кісточкою.
– Ти не додала звичайне «королеви».
– Хай її королевою називає той, хто щиро в це вірить.
– У що?
– Та в те, що пиха і королівська гідність – то одне і те ж!
– І ти не боялась кари, коли брала, не спитавшись, її сукню?
– Думаєш, вона б помітила? – Зоряна засміялась. – В неї тих суконь без ліку, і зранку вона просто відчиняє скриню і одягає те, що лежить нагорі. Я знаю, я служила в неї покоївкою. Себе не тямила від щастя, коли мене призначили до тебе, хоч це і є пониженням. Та ти така спокійна, лагідна… А Ія… королева Ія, – з глузливим притиском на слові «королева» виправила сама себе Зоряна, – мене терпіти не могла.
– Чому?
– Тому, що наші з Романом заглядання їй діяли на нерви. Доки я працювала там, і він не вилазив із її покоїв, їй те було, як ніж у серце.
– Розумію. Важко дивитись на закоханих, самій при цьому…
– Не вміючи кохати, – закінчила Зоряна. – Гляди, бо я розплачусь. Якщо ти думаєш, що Ія страждала від того, що її ніхто не любить, то це не так. Вона страждати взагалі не вміє.
– Тебе послухати, так це не жінка, а деревина.
– Швидше камінь. Бо в дереві є сік, то ніби кров. А в камені лиш холод. Та байдуже, – Зоряні набридло, вочевидь, обговорювати королеву, і Лана, як би не цікавила її холодна жінка Олекси, мусила змиритись. – Я дістану тобі якесь вбрання.
– Навіщо? Піду в тому, що зараз на мені.
– Не підеш, – спокійно, але твердо відмовила Зоряна. – Я не допущу того, щоб поруч із тією павичкою ти виглядала, як сіренька птаха.
– Олесь мене кохає не за одяг.
– Та й мене Ромко не за одяг кохає, інакше б він на мене і не глянув. Та тут справа принципу – ти ж так се називала?
Лана всміхнулась. Усі її слова, які Зоряна не розуміла, називаючи «новими», вона ретельно заучувала, не лінуючись розпитати Лану про їхнє значення, і потім частенько вживала їх у дружній бесіді, завжди – доречно.
– Саме так.
– Ну от, то маєш бути готовою. Який ти колір любиш? Замовляй. Хочеш шовк, рожевий, мов троянда, що квітне під твоїм вікном? Чи вогнистий, із багрянцем оксамит? А може, золоту парчу?
– Зоряно, та вгамуйся ти, заради Світла, – Лана простягнула руку і собі відщипнула виноградинку з важкого грона. – Ти що, віриш, ніби королева дозволить тобі порпатись у своїй скрині, нехай ти і стала тут управляючою?
А до чого тут королева з її скринею? – Зоряна зневажливо фиркнула. – Про все подбає король.
– Прекрасно. Якщо він такий передбачливий та мудрий; нехай сам здогадається, що мені більше до вподоби.
– Він здогадається, за це не хвилюйся, – Зоряна прожувала ще одну ягідку і підвелася. – На жаль, я мушу йти. Поклич, якщо щось буде треба.
– Зоряно…
– Що?
– Ти щаслива?
Це питання вихопилось у Світлани несподівано, та відповідь подруги несподіваною не була.
– Так, щаслива. Як тільки може бути щасливою жінка. Але чому ти питаєш?
– Так, просто. Щоб знати.
– Лано, не треба лукавити, бо станеш схожою на королеву, і Олесь розлюбить тебе.
– Я боюсь, – зізналась Лана не так подрузі, як самій собі, опускаючи очі. – Щось коїться навколо мене, щось клубиться, немов ті хмари на небосхилі, що віщують бурю, грозу велику, а я про те не знаю. А ти? Ти ж знаєш?
– Знаю. Та тобі не скажу.
– Це щось погане?
– Чого б то я мовчала про хороше? – Зоряна зітхнула і наважилась трохи відсунути завісу таємниці, яка для Лани, власне, ніякого секрету не складала. – Ти збаламутила все королівство, подруго. Ваше кохання – твоє і Олеся – за нашими законами є зрадою держави. Рада Старійшин поки що мовчить – мабуть, чекає, щоб король спам’ятався, одумався.
– А як не дочекається, то що?
– Побачиш. І боюсь, що дуже скоро.
Надвечір, невдовзі після цієї розмови, у Лани пекельно розболілась голова. Дівчина терпіла, скільки стало сил, а потім, піднявши зі шкіряного гніздечка в передпокої чергову байдужу служку, послала її за лікарем. Товстий блондин з’явився дуже швидко і, хоча по його повній, мов місяць, мармизі неважко було здогадатися, наскільки огидний йому і цей виклик, і сама королівська любка, все ж оглянув Лану, поставивши той самий діагноз, який вона припускала в себе.
– Це лише застуда, моя пані, – слова «моя пані» чіплялись у нього за зуби, ніяк не бажаючи виштовхуватись з рота, і тому виходили ще пискливішими за інші слова. – Є невеликий жар, але нічого страшного. Мед, молоко, відвар із листя та плодів дикої малини – і знов будете, як новенька. Я доповім королю, що ви заслабли.
– Та не треба. Навіщо? Завтра ж буду на ногах.
– При всій повазі, моя пані, – це вже був не писк, а якесь скавучання, – я маю наказ короля – сповіщати його про все, що з вами коїться. Ви, часом, не вагітні?
– Я? – Світлана аж вдавилась цим припущенням. – О, ні! Цього не може бути!
– Як не може?
Лана засміялась, сміх поступово перейшов у кашель.
– Спасибі, що оглянули мене. Ви можете йти.
Товстун пішов, на його місці матеріалізувалась Зоряна, яка, примовляючи «Ось спробуй тільки мені не видужати до балу», розгорнула прихоплену із собою засмальцьовану ганчірку. Втягнувши повітря носом, Лана відразу зрозуміла, що в тій ганчірці.
– Козиний жир?
– А як ти здогадалась?
– У нас цим лярдом теж користуються, коли хтось кашляє. Тільки я не дозволю, щоб ти мене цим намастила.
– Чого це?
– Бо я буду смердіти, – голос Лани впав до безпомічного шепоту, – як коза.
– Я сам натру її, – почувся від дверей знайомий голос. Зоряна кивнула, вклавши в руку Олесю ганчірку, вклонилась зі словами «Мій пане» і вийшла.
– Роздягайся, – наказав Олесь, розминаючи і без того м’який смалець довгими пальцями. Світлана не поворушилась, він озирнувся, здивований.
– Ну, що таке? Знімай сорочку.
Що з нею таке – цього Лана й сама не знала. Який такий напад незвичайної сором’язливості відвідав її, вона не змогла б пояснити, та, замість того, щоб послухатись, вона ще міцніше стягнула пальцями комірець. Олесь підійшов до ліжка, сів на край, як сиділа вона свого часу біля нього, і тихо, із невимовною ніжністю в голосі промовив:
– Як дивно, правда ж, моє серце? Тепер ми помінялись місцями. Я хочу допомогти тобі, а ти мені не довіряєш. Я свого часу довірився тобі беззастережно, хоч був вразливим – куди вразливішим, ніж зараз ти, бо ти ж при пам’яті. Чого ти боїшся? Це не боляче.
Не зводячи з нього очей, Лана повільно стягнула сорочку: Не боляче. Хто це сказав? Ще й як боляче, бо кожен рух, кожен дотик цих чуттєвих, довгих пальців є мов тавро, і водночас нагадування про те, що скоро, дуже скоро вона втратить Олеся. Втратить свого володаря… Лана заплющила очі і лежала, затамувавши віддих, в горлі живим клубком пульсували ридання. А чи належав він їй колись насправді, її король, її Олесь, чи все це їй примарилось, як і країна, якої не знайдеш на жодній мапі, як не шукай.
– Ну, ось і все, – із цими словами Олекса натягнув їй покривало аж до підборіддя, і саме вчасно, бо в ту мить, коли він нахилився, щоб поцілувати її, у спальню без натяку на запрошення завалила ціла делегація краян чоловічої статі, очолювана Світозаром, і з голодною цікавістю спрямувала свої погляди в бік Ланиного ложа.
– Якого… що ви тут робите, усі? – король підскочив. – Хто вам дозволив увійти? Як ви насмілились? Ану всі геть – негайно!
Світозар мовчав – його довгі білі вуса оторочували скорботний рот і спускалися ледь не до грудей, мов ікла ображеного в кращих почуттях моржа. Чомусь саме моржа і нагадав він Лані в цю мить – старого, зморшкуватого, такого ніби неповороткого на суші, і такого зграбного, спритного у воді – у своїй стихії. Дивлячись зараз у ці блакитні, вже трохи збляклі від віку очі, Лана зрозуміла з чіткістю, котра чомусь вислизала від неї раніше – вона придбала собі ворога, та не простого, а смертельного, який буде битись до переможного кінця.
Решта краян, переминаючись із ноги на ногу, теж мовчала, ніяковіючи, і скидалась на гурт розлючених плюшевих ведмежаток. Та не встигла вона посміхнутись про себе цій аналогії, як хтось із середини – легше ж виступати, лишаючись невидимим, гукнув:
– Якщо вона чаклунка, мій володарю, нехай вилікує себе сама!
Якусь мить панувала тиша, потім озвався Олесь.
– Вона так би і вчинила, неодмінно. Та для цього їй треба звестися і приготувати чаклунське зілля, а хіба вона годна?
Юрба цих милих двометрових немовлят слухняно закивала на знак згоди і, задкуючи, залишила покої. В дверях затримався лише Світозар – точніше кажучи, завмер, мов кобра перед стрибком, даючи зрозуміти, що його це пояснення, без сумніву, блискуче, не задовольнило. І він не задкував – просто крутнувся на своїх підборах і зник так хутко, наче його й не було. Олесь же, взявши з табурета кубок із питвом, принесений Зоряною, підніс його до вуст, і прошепотів:
– Пий. Потроху. Ось так, добре. Затримуй воду в роті, щоб зволожити язик і піднебіння, так ти швидше вгамуєш спрагу. Чудово, розумна дівчинка. Юр сказав, що в тебе жар. Ти впевнена, що це… що ця хвороба не така, як в мене?
– Цілком. Це все серпневі ночі.
– Які?
– Та ті, що в Рутенії звуться «врожайниковими». Вони вже прохолодні, мій пане. Особливо там, в полі, біля Змійки.
– Та ти ж ніколи не жалілася! Чому?
– Бо було не до того. А ти блискуче впорався, Олесю, – маючи на увазі вигнання незваних гостей, мовила вона.
– Вважаєш? Дякую. Щось мусив же робити, коли вони зайшли сюди! У мене аж мову відняло!
– А по тобі й не скажеш. «Вона не може встати»… Ну, це ж треба! Залізна відмазка, мій королю. Коханий мій.
– Знову нове слово? – Олесь хмикнув і тут до нього дійшло. – Що ти… що ти сказала?
– Таки нове. Цілком нове для мене. Коханий мій.
– Почуте від тебе це – варте життя. Скажи іще…
– Єдиний…
– Ні, не так. Ще… це слово.
– Коханий. Я кохаю тебе.
– Ти все-таки наважилась… чому?
– Бо хочу, щоб ти це чув.
Щоб знав це. Щоб пам’ятав, навіть коли мене тут не буде… коли я піду. Олесю…
Він забрав її пальці в свої, і схилився над нею так низько, що Лана бачила гру темніших і світліших пасем його волосся, ловила дух трав, який завжди так хвилював її, і вираз коханих очей – просвітлений, жадаючий забуття теж не став для неї незбагненним. Він теж знає, що розлука неминуча – сяйнула їй думка і вона, якось по-новому, гостріше відчувши його біль, його прагнення до вибору, якого він не має, ба, не має навіть права на прагнення, раптом так палко захотіла його втішити, що збагнула навіть той вираз, значення якого вічно вислизало від її розуміння – хочеться до смерті.
– Олесю, – прошепотіла вона, обводячи пальцями абрис його вуст, – якщо ти нічого не маєш проти жінки, натертої козиним жиром, я могла б показати тобі дещо цікаве.
– І чим саме ти змогла б зацікавити мене, чужинко? – підколов він, включаючись у гру. – Щось новеньке, чого я не знаю?
– Ти знаєш більше, ніж я здатна витримати. Але… – Лана підвела руку так, щоб у промінні згасаючого сонця, яке люб’язно зазирало кожного вечора у її вікно перед тим, як зайти за небосхил, перстень на її руці блиснув гострими, пронизливим металевим відблиском. І Олесь зрозумів.
– Ти впевнена, що хочеш цього?
– Я хочу всього – від тебе.
Хочу всього тебе.
– В дитинстві, – мовив король, скидаючи кептар, прикрашений аплікацією із червоного сап’яну, і, беручись за край сорочки, – я терпіти не міг козиний жир. Те, як він блищить на шкірі, і запах… сморід… це просто жах!
– Я тебе не звинувачую, – театрально зітхнула Лана.
– Як добре, що я давно виріс.
Лікар Юр мав рацію – нічого страшного, подумала потім Світлана. До Балу Великого Врожаю вона цілком видужала і була, як нова копійка – король особисто прослідкував за цим. Він слідкував за цим цілих три дні, бо до початку свята не покидав її покоїв.
– Та ворушіться ж! – нетерпляче пританцьовуючи на місці, прикрикнула Зоряна на двох покоївок, які із вправністю сонних мух защипували на Лані бежеве оксамитове корзно. – Ну що за дівки, кара на мою голову! У них руки правильно стають, лиш коли треба хлопа обійняти, – поскаржилась вона Світлані. Та у відповідь тільки повела плечем. Із незрозумілих причин Зоряна хвилювалась за неї більше, ніж вона – сама за себе.
– Ні, се годі витримати. Ось геть, дайте, я сама! – і, вихопивши з пальців Росави золоту фібулу, із вигравіюваною на ній трояндою, Зоряна прикріпила край плаща трохи нижче талії Лани, над стегном, із лівого боку. Саме корзно важкими складками лежало на плечах Світлани, а другий його край, який нічим не закріплювався, був перекинутий через її ліву руку. Під плащем на ній вилискувала синювато-сіра атласна сукня без рукавів і з квадратним вирізом на шиї, а вже під сукнею, невидима для людського ока, ховалась батистова сорочка з довгими, у формі крил кажана, рукавами, та розшитим синіми листками комірцем. А черевички! Світлана глянула на свої ніжки, і, хоча довга сукня залишала відкритими тільки їхні носочки, засміялась. Вона була взута у подарунок короля – черевички із темно-вишневого сап’яну, на підборах заввишки сантиметрів десять – і знову почувалася як удома! Ось тільки жаль, що червоні коралі довелось зняти – а вона так до них звикла. Ну, то пусте, зате хрестик залишився тут, торкнувшись чорної шовкової шворки, на якій він висів, відзначила Лана. Король питав її, що це, і вона сказала – просто прикраса, не наважившись пояснювати значення цього християнського символу; Олесь зауважив тоді, що нічого особливо красивого в у цій речі не бачить, крім того, вона занадто примітивна, аби зватися прикрасою. Лана погодилась, сховавши хрестик під сорочку, і перевела розмову на щось інше. Це був її амулет, її талісман, і розлучатися з ним вона не збиралась, навіть на догоду Олесю.
– Я виглядаю, як королева, – вражено видихнула Лана, кружляючи перед видовженим, овальним дзеркалом. – Не можу в це повірити.
– І не вір. Ти виглядаєш краще, – Зоряна, в накинутому на темно-зелену шовкову сукню золотавому парчевому халаті без ґудзиків, теж скріпленому біля коміра фібулою, але срібною, нічим вже не нагадувала Лані ту сором’язливу, бідно вбрану покоївку, що принесла їй першу в Рутенії вечерю, і не сміла підвести заплаканих очей, картаючи себе за хворобу короля. Тепер це була бояриня, шляхтянка – гонорова, горда, сильна жінка із залізною волею і все ще щирим серцем. Це в ній незмінне, із ніжністю подумала Лана, і торкнулась руки Зоряни.
– Дякую за турботу.
– Ніякої турботи. Ти готова? Накинь плат на голову, і ходімо – Роман чекає.
– Я… не хочу одягати плат.
– Ну, то серпанок.
– Не хочу, – вперто повторила Лана.
– Ну хоч вінець вдягни.
– Він мене душить. Та й кому заважає моє волосся?
На губах у Зоряни заграла мінлива усмішка – ось мить, і вона хитра, потім стає єхидною, а потім замріяною.
– А й справді. Іди як хочеш. Це твій вечір.
Мій останній вечір тут. Останній. Ой, люба подруго… нехай тобі щастить!
Світлана не могла б сказати, що зненацька відчула, що ця ніч у Рутенії для неї остання – вона просто раптом почала це знати. Звучало безумством, та і було це безумством, але ніщо ж не заважає безумству бути неспростовним фактом, чи не так, подумки розтлумачила собі ж Лана, і повернулась до Зоряни – нічим не скуте волосся колихнулось, сяйнувши, як місячна доріжка на чорній воді.
– Тоді рушаймо.
Та велика двосвітна зала, якою Лана милувалась на шляху до покоїв короля у свій перший візит, більше не здавалась світлою і просторою; наповнена людьми, вона немовби ворушилась і гомоніла сама по собі. Кого тут тільки не було! Селяни у простих полотняних сорочках і ногавицях, взуті у личаки, рідше – у шкіряні постоли, це вже той, хто заможніший; купці, бородаті синьоокі блондини, усі – вражаючих об’ємів, з округлими, мов кавуни, животами, що стирчать з-під шовкових сорочок; поети – ті, що говорять милозвучно, стрункі, худорляві, одягнуті, як і селяни, але із мрійливими виразами на необвітрених, ніжних обличчях, за якими Лана враз їх і пізнала; а ось і Рада Старійшин у повному складі, всі вбрані підкреслено просто, але вона вже знає, скільки коштує ота простота: чоботи-чорнобривці із двоколірного сап’яну, сорочки, такі прозорі, що здаються пошитими із вранішнього річкового туману, гаптовані золотими нитками – у Світозара, і срібними – у решти… Жіноцтва не багато, в основному, шляхтянки, одягнуті так, що переливчастий блиск шат геть затьмарює красу лиця, відводить від нього увагу; а тут же дійсно вистачає красунь. Та ці браслети на зап’ястках, сережки, розміром із ті ж браслети, у вухах, плати, із вправленими золотими медальйонами, обручі, золоті та срібні, що одягаються, закріплюючи плат; деякі – прості, схожі на солом’яні скрутні, деякі – ледь не корони, зубчаті, величні, інші прикрашені намистинками, з’єднаними між собою тоненькими металевими дротиками, що здалеку виглядають як сітки. Яка ж бо рибка піймається в цей невід? На шиях – золоті ланцюги, пекторалі, гривні… І скрізь парча, парча… так, що Лана зі своїм атласом здається ледь не вбогою. На неї, як помітила Лана, жінки позирали несхвально – все через волосся, жодна тут не наважилась виставити його напоказ. Церемонія відкриття не почалася, короля та королеви ще не було. З іншого кінця зали до жінки намагався пробитись Роман, та кожен ледь не за обов’язок вважав перепинити радника і щось спитати в нього – поради, мабуть. Бідолаха кривився і сіпався, але нікому не відмовляв; темно-каштанове волосся стирчало, мов голки у стомленого дикобраза, і виглядав Роман загнаним; із розповідей Зоряни Лана знала, що підготовка до балу більшою частиною лягла на його плечі. Їй раптом навіть захотілось пожаліти радника, але, поміркувавши як слід, вона роздумала робити це – принаймні, вголос.
