Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)
Глава 6
Ця стіна виросла перед Ланою зненацька. Тобто, того, як вона, власне, виростала, Світлана не бачила, але точно пам’ятала, що півгодини тому ніякої стіни тут не було. Була вимощена бруківкою вулиця, ріг будинку, за яким вона натрапила на старого жебрака, була водостічна труба, на якій вітер грав пронизливо-вологу зимову баладу, але стіни – не було. Тим більше, такої – викладеної не з цегли, а з каміння, із крихітними віконцями-бійницями над невисоким арочним прорізом, схожим на вхід до бернардинського дворика. За тим прорізом смутно вгадувався двір-колодязь, і першою думкою Світлани було – заблукала. Збилася з дороги. Та вона ще не встигла додумати се припущення до кінця, як уже знала, що воно хибне. Як вона могла заблукати? Коли? В неї на це не було ані часу, ані необхідної відстані. Вона пройшла двадцять метрів і завернула за ріг, а потім… шкіра дівчини вкрилась мурашками. Друга думка, ще абсурдніша за першу, злякано зіщулилась десь на задвірках підсвідомості. Ні, того не може бути, щоб хтось за півгодини звів поперек вулиці цілий мур, на кшталт тих, за якими ховалися середньовічні міста. Та й навіщо? Для чого? Як?
Світлана озирнулась, визнавши за краще відступити, і вже не просто злякалась – вона жахнулась і пополотніла.
Паніка накрила Лану важкою хвилею, безжально трощачи останню надію на те, що все скінчиться добре. Вулиці за її спиною не стало. Зникла. Пішли в чорне небуття старовинні будинки з освітленими клаптиками вікон, осучаснений офіс «Галичмедсвіту» теж розчинився десь у невідомості, мабуть, разом із Зоряною та її охоронцем, пропали, мов злизані коров’ячим язиком, стилізовані під старовину ліхтарі, і морок, важкий та задушливий, охопив лещатними обіймами те, що хвилину тому було містом Лева. І Світланине горло. У роті в неї пересохло, серце забилось важко, уривчасто, і їй здалося, що вона відчуває, як те серце натикається на ґрати ребер, ніби бажаючи вирватись на волю. Густа, чорнильна темрява впала на Лану, мов ватяна ковдра, очі вже не бачили нічого, і тільки той проріз манив у себе навіть не світлом, ні, і не відблиском, а якимось дивовижним спогадом про світло, чимось, що змушувало вірити – саме там, у тому дворі, є те, що поверне їй розум. Бо насправді Світлана вже не сумнівалась, що з’їхала з глузду, і питала в себе лиш одне – чи вона ще й не осліпла на додачу. Навіщось примружившись – яка в цьому була необхідність, Лана пояснити не змогла б, адже вона і так нічого не бачила, вона зробила крок – один, другий, шкірою відчуваючи, як густіє порожня безіменна ніч за її спиною, і пірнула в той вхід з приреченістю душі на порозі пекла. Ще крок – і чобіток на лівій нозі зрадив її, підвернувшись так різко, що вона не змогла втриматись на слизькому від дощу дереві, не встигла навіть втямити, звідки під ногами в неї взялося дерево… місток? Почувся тріск – то, мабуть, відламався підбор, і Лана, падаючи обличчям вниз, ще поспіла подумати, що буде вся в саднах якраз перед Різдвом, а потім морок жадібно проковтнув решту її відчуттів – єдине, що зі здивуванням сліпучою блискавкою промайнуло у згасаючій свідомості, – було розумінням того, що її щока торкнулась чогось теплого і м’якого. Не асфальту, не бруківки і навіть не дерева.
До тями Лана прийшла від того, що було літо. Вона розплющила очі, і побачила строкатого метелика, який сидів прямо на кінчику її носа, грайливо помахуючи крильцями. Вона поворушилась – метелик із деякою, як їй здалося, лінню, здійнявся в повітря. Вона лежала в полі, в буйних травах, які закривали їй огляд, бо висотою сягали не менше метра, і не просто не могла втямити де вона, і що з нею – їй було важко згадати й те, хто вона така. Дещо піднапружившись і відчуваючи легку нудоту від захопливої порожнини в голові, Лана спробувала підвестись – вдалою виявилась лише третя спроба і, похитуючись, мов п’яна, вона стала на ноги. Трави, незнайомі, пахучі, діставали їй майже до пояса, вона оглянула себе, і після того огляду їй знову захотілося впасти. Або померти. Вона згадала, хто вона є, але проблема була в тому, що Лана себе не впізнавала.
Господи, Боже милий, що зі мною? Де я?
Бог мовчав – довелось викручуватись самій. Світлана точно пам’ятала, що зовсім недавно вбиралась у діловий костюм сірого кольору, під ним – біла бавовняна блюзка, а поверх нього було чорне класичне пальто. Ще, здається, строката шовкова косинка на шиї і сумка… Але аж ніяк у не те, у що вона одягнута зараз. А каблук! У неї ж зламався каблук, вона впала і… мабуть, таки добре забилася. Лана з острахом поглянула на ноги – ще мить, і цей напад божевілля мине, вона побачить свої модельні, дещо зіпсовані чобітки і сумочку, пошиту на замовлення, і… Дівчина закліпала очима – нічого не змінилось. Божевілля тривало – її взуття взагалі не мало ніяких каблуків. Вона чомусь була взута в постоли, стягнуті з тонкої і на вигляд доволі якісної шкіри, що туго охоплювали ніжки, звужуючись до кінчиків, немов східні капці. Довга, до самих щиколоток, спідниця у вертикальну, червоно-зелену смужку, з рясними дрібними зборами, застібалася збоку дерев’яним ґудзиком; зверху теліпався довгий пасок із китицями, недбало зав’язаний вузлом на талії. Поверх спідниці, з-під пояса, спадала килимова запаска – шмат бежевого полотна, схожий на фартух і прикрашений якимись чудернацькими, зіркоподібними візерунками. Біла натільна сорочка, заправлена в спідницю, мала пишні рукави з мереживними манжетами – мереживо було скромне, тоненьке, зате самі рукави, густо розшиті червоними трояндами з чорним листям та стеблинами, виглядали святково. Власне, рукави – це єдине, що можна було добре розгледіти на отій сорочці, бо поверх неї була одягнута коротенька суконна безрукавка, схожа на підігнану по талії жилетку. І ще одну вишивку, на цей раз рожево-зелену, Лана помітила навколо комірця сорочки, коли опустила підборіддя, роздивляючись груди. На грудях, окрім, власне, їх самих, не було нічого підозрілого, хіба що намисто – червоні коралі, які невідомо звідки взялися на шиї – нічого подібного Світлана зроду-віку не вдягала, визнаючи лише дерев’яний, відполірований її тілом та довгими роками носіння хрестик – той, яким її хрестили. Вона провела рукою по грудях – хрестик був на місці, під сорочкою. Не на місці було все інше. Вона була не на місці. Де вона? Що з нею коїться? Чому вона так дивно вбрана? Вона що, записалась у якийсь фольклорний гурток?
Авжеж. І заодно перенеслась із зими в літо та із міста в поле.
Сумка! Знову згадавши про неї, Лана озирнулась і побачила в траві якусь полотняну торбинку на мотузяних зав’язках. Це й доконало бідолашну дівчину. Вона безсило опустилась на землю, розв’язала свою торбу і, вже нічому не дивуючись, відзначила, що звідти зник і її паспорт, і гаманець, і люстерко – все, що звичайно носять сучасні (сучасні чому?) дівчата в сумочках. І лише один, зате дуже переконливий доказ отримала Світлана стосовно того, що цей мініатюрний лантух десь колись у іншому житті був шкіряною сумочкою – ампули з ліками і шприци були на місці. Тобто в торбинці. Лана випустила цю полотняну облуду з рук і розревілася – гірко й ображено, як мале дитя. Вона взагалі нічого не розуміла.
Сльози не допомогли. Ситуація туманилась, мов річка теплим ранком. Для галюцинації все, що з нею коїлось, було надто рельєфним та опуклим, а для сну – і поготів. І все ж Світлана вчепилась за останню думку, мов потопаючий за соломинку. Це все сон. Вона спить. Вона зараз у Львові, на квартирі своїх нових друзів, де пахне хвоєю та мандаринами, де мешкає гарненьке зеленооке хлопченя, і коли вона прокинеться, то неодмінно розкаже йому це сновидіння. Можливо, навіть зробить із цього казку. Ось тільки як би його прокинутись якнайшвидше? Лана вщипнула себе за руку і скрикнула – стало боляче, на ніжній шкірі виступила червона пляма. Буде синець, механічно відзначила дівчина, з жахом визнаючи, що вона не спить. А що ж вона тоді робить?
– Господи, – благала вона вголос, ковтаючи сльози, – зроби так, щоб усе це мені наснилось. Прошу Тебе, Вседержителю, я знаю, що Ти гніваєшся на мене, і знаю, чому, та Ти ж Отець Наш, Ти всемогутній! Прости мене, і зроби так, щоб я… якщо я збожеволіла, то поверни мені розум. Або вбий мене! Мені страшно! Невже я причинна? Будь ласка, нехай це все буде сном!
– Ти вже дістала мене своїми дрібними проханнями, раба Божа Світлано, – пролунав прямо над вухом той, добре знайомий їй голос, який раніше звучав тільки усередині. – Можна мені відпочити чи ні? Ой, люди, люди, навіть у дрібницях ради собі дати не годні! Звертайся безпосередньо до свого святого, тільки введи код, перш ніж натиснути підтвердження.
– Код? – звівши очі до неба, перепитала Лана, констатуючи прикрий факт – вона догралася. Останнє її захоплення – створення спеціальних хіміко-технологічних комп’ютерних програм для виробництва і тестування ліків відбилось-таки на психіці, і тепер Бог не тільки розмовляє з нею вголос, а ще й послуговується при цьому термінологією затятого хакера.
– Так, – повторив роздратований, але при цьому, як не дивно, не злий голос, – код. День янгола, твого янгола-охоронця, розумієш?
– А він у мене є?
– Він у кожного є. І якщо ти чхати на нього хотіла, це ще не означає, що його немає. Тобто її. Святої Світлани.
– І що, – розмовляючи з порожнечею, гнула своє Лана, – вона одна опікується усіма Світланами світу?
– Та ні, – здивувався голос такій необізнаності, – свята Світлана – це як бригадирка, у неї в підпорядкуванні всі янголи, які наглядають за земними Світланами. Власне кажучи, їх дві – дві святі Світлани. З іншими іменами так само – один, наприклад, святий Олег головує над янголами, що опікують земних чоловіків на ймення Олег. Найбільше у нас на Небі святих Іванів – по-моєму, близько сімдесяти тільки православних, я навіть точно не пам’ятаю. Без кінця когось канонізують, – поскаржився глас Божий, – а мені лиш устигай з усіма знайомитись та записи вести. Ти собі не уявляєш… ну, добре, – обірвав голос сам себе, – то все лірика. Давай, напружуй пам’ять. Виберешся звідси, як згадаєш, коли в тебе іменини, або… я ще подумаю, за яких інших умов. Усе, вперед. Зичу успіху!
– Звідки «звідси»? Господи, та де ж я?
Тиша. Творець відключився. Сеанс зв’язку завершено. І що тепер?
Проблема полягала в тому, що Лана поняття не мала, коли в неї день янгола, і порада пригадати цей знаменний день скидалась на улюблене мамине «не знав, не знав, та й забув». Старий добрий звичай відзначати іменини повернувся не так давно і далеко не всі його сприйняли. Більшість киян тільки сміялися, вбачаючи у цьому дні зайвий привід для п’янки, і мало хто дякував своєму святому за заступництво або молився, як і годилося б; крім того, багатьох збивала з пантелику кількість святих, які носили однакові ймення, а як правильно обрати собі одного покровителя, люди не знали. Сімдесят із гаком років войовничого атеїзму не пройшли дарма; лише купка істинно віруючих хоч щось тямила у церковних обрядах. Світлані, до свого сорому, довелось визнати, що вона з тих, хто не тямить.
Вхопивши свою торбу за мотузки, Лана встала і вирішила пошукати людей, у яких можна буде спитати, коли ж церква вшановує святу Світлану. Дивний одяг сковував рухи, вона плуталась у довгій спідниці, бо в житті не вдягала таких ряс, а взуття без каблуків змінило її ходу з витонченої на вайлувату – чи то їй здалося від незвички? Кліпси зникли з вух так само, як і мобільний та гаманець із сумки, натомість на скронях, причеплені до обруча, теліпались якісь срібні підвіски – в усякому разі, Лані, яка скосила на них очі так, що ризикувала підхопити хронічну зизоокість, здалося, що вони були срібні. І невибаглива зачіска дівчини – «хвіст», перехоплений на потилиці шовковою сірою стрічкою – кудись зникла; довге, нічим не обмежене волосся, вільно струменіло по спині, спадало на груди довгими звивистими пасмами і окремими впертими волосинками лізло Світлані в очі. Втім, це не завадило їй побачити перед собою, на відстані приблизно двохсот метрів від того місця, де вона валялась у траві, те, що вона чомусь не помітила, коли вперше підводилась, і що не помітити було важко, щоб не сказати неможливо. На високому пагорбі, оточеному, немов звивистою змійкою, срібною стрічкою ріки, стояв замок. Фортеця. Місто, обнесене муром, достеменно таким, який нещодавно (а скільки ж часу насправді пройшло?) перегородив їй шлях. Зі свого спостережного пункту вона добре розгледіла і масивний підйомний міст, що виходив немов із нутрощів пагорба, як продовження стежки, та нависав над річковим плесом, і арочний проріз величезних воріт – глухих, із темного дерева, щільно зачинених. За вражаючої товщини фортечною стіною, викладеною з грубих, неотесаних кам’яних брил, що мружилась на сонце підсліпуватими щілиноподібними вікнами-бійницями, височіли зубчаті дозорні вежі. Про всяк випадок Лана глянула собі за спину – поле тягнулось ще метрів на двадцять, а за ним починався ліс. Він був густим, чорним, з непривітними деревами, котрі скривили гілля так, що воно скидалось на руки, виламані, викручені в жесті відторгнення; так людина, простягаючи руки долонями вперед, каже «ні» комусь або чомусь, чого не хоче прийняти. Утім, Світлана й сама не палала бажанням занурюватися в хащу. Поволі, як дитина, що тільки-тільки зіп’ялась на ноги, вона непевними кроками рушила до замку. Думки плутались в голові, мов нитки, ірреальність всього, що з нею відбувається, пропливала перед очима, збільшуючись у кілька разів, вигинаючись, мов літери, на які дивишся крізь лінзу, або стеблина, що видається набагато товщою в краплині росі. Від усього, що діється навколо неї, Лані було лячно, і з кожним кроком, із кожною билинкою, що зігнулась, придушена її постолами, ставало ще страшніше, хоча нічого жахливого в оточуючому її світі не було, навпаки, пейзаж виглядав дуже мальовничо. Повітря, нагріте сонцем до напівпрозорого марева, колихалось, як желеподібне тіло медузи, і від його густоти та п’янкого аромату трав, котрим від щедрот своїх земля ділилася з небом, голова йшла обертом; трудівниці-бджілки пурхали з квітки на квітку, басовито гули вгодовані джмелі – їхні розміри Лану просто вразили – і коники раз у раз пролітали прямо в неї перед носом, демонструючи свої акробатичні надбання з артистичної недбалістю. Літо буяло – те саме пекуче, щедре, пахуче літо, від якого так швидко відвикаєш у великому місті; живучи там, починаєш думати, що літо – це піт, випари від в’язкого асфальту, пил у ніздрях і вода, яка не освіжає. Та тут, у загадковому місці, без адреси і часу, літо було справжнім. І небо – справжнім, густо-синім, кришталево-чистим та бездонним. І трави були справжніми, соковитими, шовковистими та високими. Несправжньою тут була лише вона, Світлана Сушко.
Ну, не те, щоб несправжньою, відразу виправилась Лана, поглянувши на руку, де вже наливався синець від щипка, а просто чужою. Як вона взагалі тут опинилась? І де знаходиться оце саме «тут»? З неприємним, глевким відчуттям у грудях – воно завжди, краще за будь-яку інтуїцію підказувало їй, що сюрпризи, які чатують на неї у цьому сні (задля збереження жалюгідних залишків душевної рівноваги Лана вирішила сприймати все, що з нею коїться, саме як сон), будуть лише неприємними, – вона ступила на міст. І в ту ж мить ворота з рипінням почали відчинятись.
Які-такі загадкові механізми було приведено в дію її майже невагомими кроками, Світлана так і не дізналась, та, коли вона дісталась воріт, ті вже були відчинені навстіж. А в просвітку стояв якийсь милий хлопчина, зростом під два метри, у вузьких лляних ногавицях та білій сорочці, нагрудну частину, комірець та манжети якої прикрашало дрібне, зелене, дбайливо вишите листячко. Юнак – бо Світлана, підійшовши до нього майже впритул, переконалась, що, попри грандіозні розміри, він навряд чи мав більше шістнадцяти років – був златокудрим і сердитим; до шкіряного паска, що охоплював талію, кріпились піхви, далеко не порожні. Уточнювати, що там – меч чи шабля, Лана не наважилась, але по їхній довжині та держаку зброї зробила висновок – швидше за все, меч. І негайно згадала казку дитинства – меч, голова з плеч. Доброго настрою це їй не додало.
Чатовий мовчав, пильно роздивляючись її, Лана теж мовчала, бо не знала, з чого почати. Можливо, так: «Вітаю, я щойно зі Львова, там зимно і волого, але там мій паспорт, гроші, і мені конче треба повернутись, тому чи не підкажете ви, коли іменини Світлани?» Або ще так: «Добридень, я щойно розмовляла з Богом, і, хоча він не сказав мені, де я, все ж пояснив, як звідси вибратись!» Чи краще так: «Здрастуйте, мене звуть Світлана, і я сподіваюсь на вашу допомогу!» Ні, не годиться, забракувала вона всі попередні заготовки – надто заплутано. Страж подумає, що вона хвора на голову. А не годиться, щоб він так думав, навіть якщо так і є. Особливо, якщо так і є.
– Привіт тобі, чужинко, – трубний глас, який свого часу змусив упасти стіни Єрихону, до Лани поставився дещо милосердніше – вона лишень підстрибнула і в усі очі вирячилась на хлопця. – Чого ти шукаєш у нашому місті? Притулку чи захисту?
Питання хороше, похвалила про себе Світлана, шкода тільки, що обидва варіанти відповіді неправильні. І ще цікаво, як цей юний божок-воротар розпізнав у ній чужинку – не схоже, щоб її одяг сильно різнився від їхнього, місцевого вбрання.
– Я не…
– Ну звісно, – страж ляснув себе по лобі – звук вийшов таким, ніби дзвонили до молитви. – І ти, чаклунко, вирішила спробувати свої сили? Не боїшся? – Юнак кровожерливо вишкірив прекрасні білі зуби. – Якщо король помре, тобі теж не жити!
– Я не чаклунка, – проговорилась Лана. – Я заблукала і…
– На тобі магічне вбрання, чарівнице, – гідно заперечив юнак, вочевидь, одного разу і назавжди свято увірувавши в те, що фах людини визначається одежею і нею ж таки обумовлюється. – І волосся…
– А що з ним?
– Ти можеш пройти, – дозволив парубок і посторонився. З його боку це була не люб’язність, а технічна необхідність, бо обійти те квадратне створіння було б доволі складно, навіть зважаючи на ширину воріт. – Але пам’ятай, що я сказав. Не впораєшся – помреш!
– Та не збираюсь я поратись! Я…
– Навіщо ти лякаєш чужинку, Бориславе? – у воротах виник ще один юнак, значно нижчий, не такий масивний, але теж білявий, з ніжними блакитними очима, гостинною усмішкою й мечем на поясі. Голос його звучав не утробно, а дзвінко і променисто. – Тобі ж відомо, що вчора на вечірній зорі рада старійшин визнала стан короля безнадійним і оголосила, що кожен, хто намагатиметься врятувати його, не буде покараний у разі невдачі.
На лице Борислава насунулась тінь.
– Я не хочу в це вірити, – пробурмотів він. Другий страж кивнув.
– Нам усім важко це прийняти.
– І не хочу, щоб хтось заподіяв йому шкоду, – підозрілий погляд, яким, немов блискавкою, об’ємний Борислав стрельнув у Лану, словесних уточнень стосовно таємничого «когось» не потребував. – Ти ж знаєш, Власе…
– Так, знаю. Та навряд чи хтось зможе нашкодити йому більше, ніж він сам собі, – поміркований Влас теж відступив, і вартові завмерли, мов мармурові атланти обабіч парадного входу. Світлана вагалась.
– А що з вашим королем?
– Він помирає.
– Це я зрозуміла, – спрямувавши на Борислава всю силу своїх сріблястих очей, кивнула вона. – Але від чого?
Борислав почервонів, знітившись під її пронизливим поглядом, і суворий абрис його вуст помітно пом’якшився. Лана, до власного здивування, помітила, як зворушливо виглядає ямочка на квадратному підборідді парубка, посміхнулась своєму відкриттю, і від тої усмішки бідолашний вартовий зовсім застидався.
– Хіба я лікар? – хрюкнув він, відвертаючись.
– Я бачу, що не лікар. Симптоми які?
– Які що? – хлопець схрестив міцні руки, немов захищаючись від незнайомого слова, і випнув груди так, що їхні рельєфні м’язи, яким позаздрив би будь-який культурист, аж ходуном заходили. Світлана зітхнула.
– Що в нього болить? Голова, живіт?
– Дозволь мені, – Влас, усміхнувшись, повернув голову в бік Лани. Сонячні зайчики відчайдушно билися в тенетах його волосся і від того здавалось, ніби на голові в юнака щире золото. – Наш володар застудився – спочатку все виглядало саме так, дуже буденно. Він трохи кашляв, був не таким жвавим, як завжди, але ніхто не турбувався. Наші знахарі варили якісь трави, давали йому молоко, мед… минув тиждень. Король нібито одужав. І от, одного дня… ти ж бачила нашу Змійку?
– Вашу… о, так, річку, що обвиває замок. Звісно, бачила.
– Вона дуже глибока, хоч і вузька. І вода в ній крижана. Якось володар гуляв за містом, біля Змійки, і почув крики. Тонула дівчинка, донька покоївки, він кинувся у воду, і… він добре плаває, – з відтінком гордості за свого короля переможно продовжив Влас. – Маленьку Римму було врятовано. І вона, здається, навіть не чхнула. А наш пан… у нього почалась лихоманка. Він горить вже третій день, і нічого не допомагає. Лікарі, знахарі, чаклуни – всі лише руками розводять. Король задихається, кашляє, марить, – юнак прикрив очі, немов не бажаючи бачити свій біль, віддзеркалений у блакиті радужок Борислава. – Він гине.
Лана сполотніла, тремкі пальці скрючились, як кігті хижого птаха і вчепились в торбинку, немов у рятувальне коло. Ні, сього не може бути! Але ж симптоми! Безумовно, робити висновки, спираючись на такі мізерні дані, зарано, проте збігом обставин це не назвеш. Судячи з усього почутого, у короля крупозна пневмонія – та сама хвороба, котра свого часу забрала у неї Сергійка.
Хочеш поборотися з нею, раба Божа Світлано?
Боротися? Ні, вона не хоче. Вона не лікар, вона навіть діагноз поставити не годна, вона звичайний фармацевт. Чого це вона має з чимось боротися? Споглядати на муки незнайомого їй чоловіка, у місті під назвою «Ніде», оживляючи цими картинами власний біль, ятрячи свої рани. Для чого це їй? Пора рішуче, раз і назавжди…
Так, хочу. Я не можу дозволити смерті знову перемогти життя.
– Добре. Я нічого не обіцяю, але спробую допомогти вашому повелителю.
– Врятуй його, чужинко, – раптом пристрасно видихнув на те Борислав, вдивляючись у її обличчя з жадібністю блукаючого у пітьмі, що несподівано побачив вогник-дороговказ на далекому і майже невидимому обрії. – Врятуй його для нас, і ти отримаєш усе, чого забажає твоя чаклунська душа!
– Не верзи нісенітниць, – обірвала Лана його лопотіння. – Моя чаклунська душа лишень бажає, щоб їй – тобто мені – дозволили оглянути короля.
– Слідуй за мною, – велично протрубив Борислав і, не озираючись, попрямував вузькою стежиною, що правила за вулицю в місті її снів. Світлана майже бігла, щоб поспіти за ним – такими широкими, розмашистими були кроки юного воїна. Часу на розглядини оточуючих бракувало, натомість Лана подумки жахалась тому, що вона зараз побачить. Що це за країна, де якась рада старійшин вважає себе медиками і збирає консиліум! Старійшини… у її уяві чомусь сплили сивобороді немічні старці, що, шамкаючи беззубими ротами, оголошують короля покійником тільки тому, що поняття не мають, яка в нього хвороба, і чим її лікувати. Молоко та мед, подумати тільки! До смерті залікують нещасного діда.
Сама не знаючи чому, Світлана була впевнена, що король теж деякою мірою старійшина, проте про всяк випадок вирішила уточнити.
– А скільки років вашому володарю?
– Багато, – Борислав зітхнув – враження склалось таке, ніби з ковальських міхів із веселим свистом вирвалось повітря. – Тридцять три.
– Багато?! – не знаючи, сміятись їй чи плакати, дівчина обмежилась зневажливим фирканням. – Та в нього все життя попереду. Хіба се вік для мужчини?
– Ну ясно, – вартовий не полінувався озирнутись і окинути її зневажливим поглядом, – нічого дивного, що ти таке говориш, чужинко. Тобі самій не менше вісімнадцяти!
Світлана закліпала повіками. Важко уявити, що зробив би цей наївний велетень, якби дізнався, що насправді їй двадцять п’ять. Послужливо підсунув би їй милиці?
– Хоча, мушу визнати, – керуючись, вочевидь, потужним почуттям справедливості, додав парубок, – як на свій вік, ти непогано збереглася. Мабуть, чари?
Дана промовчала – це мало означати згоду. Чари, ніде правди діти. Хіба не через них вона сюди потрапила? Іде по місту, якого не існує, лікувати чоловіка, якого на світі нема. Чари, без них не обійшлося.
– Ну, ось ми і прийшли.
Дана застогнала – будинок, а точніше, палати, перед якими зупинився її поводир, просто-таки являли собою втілення її найгірших побоювань. Важкий, з глухими стінами, у яких лише де-не-де траплялись невеликі підковоподібні вікна, палац, можливо, і виглядав так, ніби зійшов зі сторінок середньовічної хроніки, та для Світлани цікавість становив тільки один незаперечний факт – для постійного проживання ця споруда підходила не більше, аніж ковзани в якості весняного взуття. Холодні, вогкі стіни, глухі кімнати без світла і свіжого повітря; щілини між каменями, з яких стулене це, із дозволу сказати, житло, і до ворожки не ходи, поросли мохом та пліснявою, і добре, якщо зі стелі не падає важкими краплинами прямо людям на голови сконденсована вода. Коротше кажучи, не помешкання, а мрія пневмокока. А якщо врахувати те, що зігрітись тут практично неможливо, бо вологість в’їдається в тіло, пробирає до кісток і лишається жити в тобі вічним ознобом, то легко собі примислити, чому король не може очухатись. Зрозуміло, в такому випадку краще вологе і прохолодне повітря, аніж тепле і сухе, проте вологе і мокре – то різні речі, а назвати повітрям ті гази, що утворюються в глухих приміщеннях, у Лани не повертався язик. Доки вона над усім тим роздумувала, Борислав перекинувся кількома словами з чатовим, що охороняв вхід до королівського палацу, на вигляд – цілковитим своїм двійником, і звернувся до неї:
– Тут ми розстанемося, чужинко. Далі тебе поведе Парфен. Я, – Борислав затнувся, і в його очах промайнуло щось, схоже на останню надію, – я… бажаю тобі успіху. Нехай буде осяяне світлом твоє чаклування.
Рука Борислава зметнулася в благословляючому жесті, Парфен кивнув, немовби погоджуючись із цим побажанням і без зайвих слів вступив до палацу. Трішки повагавшись, Світлана рушила за ним. Довгий коридор, освітлений смолоскипами, котрі нещадно чаділи у своїх кільцях-держаках, закріплених на стінах, поглинув Лану, як чудернацький удав. Вона йшла за Парфеном, відчуваючи ступнями навіть через шкіру постолів холод кам’яної підлоги, і молилась за абсолютно незнайомого їй короля. Молилась за те, щоб встигнути. Їй чомусь дуже цього хотілось.
