Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)
Наталя Очкур
Містичний вальс
Львову – місту, яке дійсно шанує всі свої легенди
Вокальній формації «ПІККАРДІЙСЬКА ТЕРЦІЯ», чия чарівна пісня «Містичний вальс» надихнула мене на створення однойменного роману
Сестрам Григорчук – Катерині, Марії і Тетяні – моїм найпершим читачкам і найвідданішим шанувальницям присвячується ця книга
Глава 1
Бу-бу-бу-бу-бу…
Нав’язливе бурмотіння генерального директора, президента й голови ради правління відкритого акціонерного товариства «Київлікпрепарат» Василя Петровича Стояна заколисувало не гірше рясного дощику за вікном. Стояв грудень, але погода забула зазирнути в календар і подарувала зливу замість білого різдвяного сніжку. Усі присутні на нараді молоді люди в ділових костюмах і з однаковими, фальшиво-зосередженими виразами облич куняли – хто відкрито, користуючись тим, що знаходиться не в полі далеко не яструбиного зору керівника, хто потай, підкреслено уважно схиливши голову над паперами. Чергова безглузда ідея директора долітала до підлеглих мов крізь шар вати в метр товщиною. Сонне царство сколихнулося лише тоді, коли вхідні двері розчахнулися і в кімнату для нарад влетіла струнка, висока молода жінка, однією рукою чіпляючи кліпса зі штучних перлів на ліве вухо, другою зачиняючи за собою двері і закриваючи мобільний телефон підборіддям. Василь Петрович пожвавішав, з надією спрямувавши водянистий блакитний погляд на новоприбулу.
– Вибачте. Я запізнилась, – без жодних ознак ніяковості, які вказували б на те, що вона дійсно вибачається, випалила дівчина, плюхнувшись на послужливо відсунутий їй одним із хлопців стілець.
– Як завжди, – буркнув молодий чоловік у смугастому костюмі, що сидів напроти, викрививши свого і так схожого на лекало рота в іронічній гримасі. Дівчина кинула на нього глузливий погляд і єхидно зауважила:
– Гарний костюм, Грицю. Ти в ньому схожий на зебру, засуджену до страти.
По кімнаті прокотився смішок, а поривчаста пані звела ясні сірі очі на керівника в очікуванні вироку.
– Нічого страшного, – поблажливо озвався Василь Петрович, розпливаючись у посмішці. – Я саме закінчую вступ.
– То це був тільки вступ? – із відчаєм простогнав хтось. Дівчина оперлась підборіддям на сплетені руки.
– Отже, найцікавіше ще попереду.
– Клята підлабузниця, – кинув той самий «смугастий» молодий чоловік. Молода жінка приділила йому ще трохи своєї уваги.
– Якісь проблеми, Грицьку?
Григорій з відчаю зробився буряковим. Ото вже дали батьки ім’ячко, і ворогу не побажаєш. Ні, повний варіант ще куди не йшло, звучить пристойно, без грайливості, та ось скорочення від нього! Пестливі форми, хай їм грець! Гриша, Грицю… жах, та й годі! І, аби хоч якось допекти цій сіроокій виразці, Григорій бовкнув:
– Ніяких, Свєто. Геть ніяких.
На обличчі дівчини промайнула тінь, легенька, мов хмаринка літнього дня, і відразу ж зникла, розчинилась у показній безтурботності. Усі знали, що вона терпіти не може, коли її називають Свєтою, саме так, через «є», тому ця смугаста амеба й вирішила дошкулити їй таким чином. Та Бог з ним, звертати на оте нещастя увагу – тільки себе не поважати. Хоча, ніде правди діти, вона таки спізнилася. На бойові п’ятнадцять. Як завжди.
Звичка спізнюватись скрізь і всюди саме на цей проміжок часу допікала Світлані чи не більше, ніж тим людям, котрі стикалися з нею в процесі спілкування. Зранку Світлана взагалі пересувалась виключно галопом, як бойова конячка, і при цьому на її шкірі ніколи не виступало і краплини поту – було це в літню спеку чи в зимові холоди. Дехто з цього приводу казав «залізна», дехто – «змія», але всі сходились на тому, що Лана холоднокровне створіння, потвора, яку Бог задля маскування або з притаманним йому почуттям гумору наділив янгольською зовнішністю. Та навіть постійний рух на підвищеній швидкості їй не допомагав. Здавалося, запізнення були генетично закладені в її ДНК-карту, і що б вона не робила, наскільки раніше не виходила б із дому, результат виявлявся незмінним. Якось заради експерименту вона вирішила встати на дві години раніше, аби потрапити на зустріч, призначену в місці, до якого від її будинку було десять хвилин пішої ходи. Експеримент скінчився тим, що у Світлани згоріла праска разом із вихідною сукнею, зі стелі у ванні полилась вода, від омлету, під яким вона забула вимкнути газ, залишились сумні, чорні і смердючі спогади, і врешті-решт, на зустріч вона запізнилася. На п’ятнадцять хвилин.
Спочатку вона намагалась пояснювати. Не вибачатися, ні, бо навіть коли Світлана казала «вибачте», вона не вкладала в це слово і краплини каяття – просто пояснювати. Та все, що вона говорила, звучало настільки ж фантастично, наскільки відповідало дійсності, тому Світлана полишила ці марні спроби, прийнявши як даність те, що у неї є два виходи – або знайти роботодавця, який закриватиме очі на її постійні запізнення, втішаючись натомість працездатністю та старанністю, або жити на роботі. На щастя, Василь Петрович відповідав саме першому варіанту, а ще – за це Світлана його дуже поважала – ніколи не вимагав від неї того, що виходило б поза межі її службових обов’язків.
– Сподіваюсь, Лано, результати є? – обережно поцікавився директор. Тільки йому, та й то зрідка, дозволялося називати її скороченим «Лана», не побоюючись пекучого погляду зовні нібито м’яких, як оксамит, сірих очей. Усі інші називали її Світланою, якщо, звісно, не мали наміру зіпсувати з нею стосунків. Втім, такого наміру, крім Грицька, тут не плекав ніхто – чи, принаймні, ніхто не наважувався декларувати його вголос.
– Є. Ваш виклик застав мене за підписом дворічного контракту з «Острайхфарм» на постачання нашого нового антибіотика, вплив якого, як алергену, максимально знижений.
– І на використання якого в нас ще немає дозволу Мінздраву, – сухо розсміявся Григорій. Світлана гідно промовчала – озвався білявий красень нордичного типу, що сидів по праву руку від Василя Петровича.
– Якби дехто частіше з’являвся на роботі, – не підвищуючи голосу, промовив він і в кімнаті запала така тиша, що було чутно падіння кожної краплини дощу за вікном, – то цей дехто знав би, що дозвіл на препарат отримано більше місяця тому.
– А друзі-австрійці знають про побічні ефекти препарату? – не вгамовувався Грицько, на якого відповідь начальника відділу експертизи, дозволів та сертифікації медпрепаратів, хоч і подіяла, як холодний душ, проте полум’я презирливої заздрості все ж не загасила.
– Як знають і те, що не існує антибіотиків без побічних ефектів, – відрубала дівчина. Директор схвально захитав схожою на більярдну кулю лисою головою.
– Чудово. Грандіозно, – Василь Петрович не втримався й аж верескнув від захоплення.
– Як вам це вдалося, моя люба? За «Острайхфарм» ми ганялися три роки… фірма норовлива, мов дикий мустанг… кращі менеджери зазнали поразки… а ви за два тижні… такі блискучі результати… ви просто маг.
Маг. Чарівниця. Гірка усмішка торкнулася вуст Світлани. Легко бути чарівницею, коли тобі всього двадцять п’ять, ти маєш гарну фігуру і витончене личко. Навіть норовливі мустанги – чоловіки. Усе до нудоти легко.
– Ваші досягнення, моя люба, неодмінно відіб’ються на вашій зарплаті, – сказав нарешті директор те, що вона хотіла почути. – А тепер продовжимо. Як я вже відзначив, співпраця із західними регіонами нашої країни є нагальною проблемою і вимагає першочергового вирішення. Нам повинно бути соромно за відсутність зв’язків із тою ж Галичиною, Хмельниччиною, Івано-Франківщиною… Ми підписуємо угоди та контракти з іноземними країнами, а в межах своєї, рідної, існують білі плями, і…
Бу-бу-бу-бу-бу. Світлана закинула ногу на ногу, і абрикосового кольору спідниця безсоромно поповзла вгору, відкриваючи для огляду стрункі стегна. В роті у Григорія пересохло, погляд, спрямований на дівчину, був заздрісним і хтивим водночас.
– І як ти тільки не мерзнеш? – пошепки, щоб не почув директор, запитав він. – Надворі плюс один, злива і волога, а на тобі шовковий костюм. Не боїшся дещо застудити?
– Якщо ти не застудив язика, плескаючи ним без упину, – теж доволі тихо, але не опустившись до шепотіння, відказала вона, – то мені за мої мідні яйця нічого й боятися!
Грицько замовк. Виявляється, Світлані відомо, що про неї кажуть на фірмі. І це, судячи з усього, її не обходить. Не дівка – танк, пре до мети, заплющивши очі, і не дивиться, що там тріщіть під чобітьми – гілки чи голови. Що ж, колись це їй неодмінно віділлється.
– Штучні перепони… – бубонів тим часом директор, – ми, як найбільший на Україні виробник ліків… контракти з Польщею… Угорщина, Чехія, Австрія, Німеччина, Росія… а половина України… стратегічний ринок збуту… хто поїде у відрядження до Львова?
– До Львова? – Грицько пересмикнув плечима, ніби від холоду. – Тільки не я.
– По-моєму, – крізь зуби процідила Світлана, – тебе ще ніхто туди не посилає.
– І слава Богу. Вони там усі схиблені націоналісти і ненавидять російську мову.
– Яке паскудство! – підхопила дівчина. – Таке враження, наче вони – українці. А на твоєму місці я б посоромилась привселюдно зізнаватися в тому, що ти манкурт. Учи рідну мову, Грицю, я десь чула, що навіть мавпу можна навчити кільком словам. В тебе є шанс!
Григорій зціпив зуби і порахував до десяти, щоб трохи заспокоїтись. Скандал – це останнє, що йому зараз потрібно, тим більше – із директорською улюбленицею. Витримка і малодушність – різні речі, підбадьорював він себе. Різні речі, різні… і він не буде сперечатися з істеричною фригідною сучкою.
Не хоче – подумки констатувала дівчина, на всі зуби усміхаючись генеральному директору. Грицько не хоче вчити ніякої мови, в нього і російська кульгає на обидві ноги. А от її, Світлану, він хоче, як би не старався це приховати, хоче, і ненавидить її за свої бажання. Та швидше на вербі вродять груші, ніж вона із власної волі опиниться на одному гектарі з цим покидьком, у якого очі розміром із шпилькову голівку, мозок, як у колібрі і ніс, вічно задертий догори від неіснуючих перемог. Відчуваючи, як їй закортіло тріснути по цьому кирпато-хвалькуватому, загостреному кінчику кулаком, Світлана стиснула руки так, що нігті вп’ялися в долоні. Одночасно з цим Василь Петрович сказав:
– Що ж, добровольців немає. Тоді… Світлано?
В його голосі чулися запитальні і навіть прохальні нотки, але Лана знала, що це лише данина ввічливості і хорошому ставленню до неї, його надії і певною мірою фаворитки. Накази – а попри всі запитальні знаки на кінці речення, це був саме наказ – обговоренню не підлягають. Та й чому б їй не розвіятись? Бачить Небо, вона це заслужила. Лана кивнула на знак згоди.
– Ну що, отримала? – в’їдливо спитався Григорій. – Попрешся тепер під свята чорт знає куди, ще й сама-самісінька. Є на світі справедливість!
Повні, гарно окреслені рожеві вуста дівчини заворушились, вона заспівала, не вимовляючи слів, та в них і не було потреби, бо Григорій, якому присвячувалась ця беззвучна пісня, знав їх напам’ять.
Грицько гидкий, Грицько бридкий,
Цур тобі, відв ’яжися, пек тобі, відчепися,
Божевільний!
«Грицько» замість Стецька, як в оригіналі. «Сватання на Гончарівці», невмируща класика, щоб її! І знає ж, відьма везуча, чим його допекти! Її останнє досягнення, контракт із «Острайхфарм» – це така перемога, на дивіденди від якої можна жити років десять. Чорти б забрали цю спокусливу гадюку, вона до кожного вповзе і в душу, і в ліжко! Вважає, мабуть, що ніхто не знає, як вона того австріяка обробляла, але насправді, якщо хтось цього і не знає, то лише Василь Петрович. Усі інші давно й глибоко в курсі справи, як саме Лані вдається підписувати всі контракти, навіть ті, які в інших «горять».
Тим часом «гадюка», давши гідного відкоша Грицьку, знову спрямувала оманливо ясний і ніжний погляд своїх надзвичайно красивих, якихось сріблясто-сірих очей на директора. Саме завдяки цим світлим, чистим, мов джерельна вода, очам, ім’я Світлана, яке зазвичай не пасує чорнявим дівчатам, їй пасувало неймовірно. Так, як і її юне, вродливе обличчя, немов підсвічене зсередини якимось надприродним сяйвом, завдяки чому ніхто не давав їй більше двадцяти років. Колись за це світло її називали «світлячком». Тоді вона ще вміла дзвінко сміятись і дуже любила це жартівливе прізвисько. Тоді вона ще вміла жити. Просто жити і отримувати насолоду від кожної миті буття, а не боротись за існування.
Нарада скінчилася. Чоловіки піднялися зі стільців, дістаючи з кишень пачки цигарок і обмінюючись планами на різдвяні канікули. Попереду було цілих два тижні, практично відпустка, і всі так поспішали залишити кабінет шефа, ніби боялися втратити марно хоч одну хвилину. Кімната спорожніла. За мить у ній залишились лише власник кабінету, нордичний красень і Світлана.
Василь Петрович був глибоко віруючою людиною. Він належав до римо-католицької церкви, але поважав свята усіх без винятку християнських конфесій, тому серце в нього аж краялось від однієї думки про те, що його дівчинці, його сіроокій улюблениці доведеться замість святкування Різдва їхати бозна в які світи і працювати – в день народження Спасителя! Єдиним, що виправдовувало його у власних очах, було чітке усвідомлення простого факту – ніхто з його набундючених індиків-менеджерів не впорається краще за неї.
Якби пану Стояну стало відомо, якими засобами користується його фаворитка для досягнення мети, він, безперечно, був би шокованим. І, швидше за все, не повірив би жодній фразі, жодному поганому слову, сказаному про Світлану. Саме це тримало на припоні сверблячі язики численних пліткарів та пліткарок, яким так хотілося відкрити директору очі на поведінку Лани, що аж у власних темніло. Проте всім було добре відомо – чого пан Василь не прощає людям, так це осуду ближнього свого, і ніяких винятків із цього правила для нього не існує. «Хто без гріха, хай кине в неї камінь!» – директор не повторював цю цитату. Він просто зробив її своїм гаслом, під яким і жив.
– Лано, сподіваюсь, ви не планували на Різдво чогось особливого?
Дівчина всміхнулась, ковзнувши поглядом по білявому красеню, який все ще стояв біля вікна, та той рвучко відвернувся, ще й плечем повів, ніби відганяючи кусючу муху, і посмішка Лани зблякла.
– Ні, нічого такого, – рівним голосом, розрахованим, як гра світла й тіні на полотні вправного маляра, відказала вона. – Самотнє Різдво – що може бути гірше? Я навіть рада, що буду в дорозі на Святвечір.
Нордичний блондин із підкресленою увагою втупив очі в мокру ялинку, що росла на клумбі за вікном, а Василь Петрович похитав головою.
– Заміж тобі треба, дитино! – мимохіть переходячи на «ти», що слугувало для Лани найвірнішою ознакою директорського занепокоєння, заявив він. – Як це так – сама-самісінька в усьому світі?
– Нічого я не сама-самісінька! У мене є ви!
Лана сказала це й не думаючи підлабузнюватись та, схоже, саме так сприйняв її відповідь блондин, бо від вікна долетіло глузливе фиркання.
– Що таке з паном Валентином? – озирнувся директор.
– Ніс закладений, – миттєво знайшлась Світлана. – Прочищає.
– У нього що, нежить?
– Еге ж. Французький.
Блондини червоніють легко й помітно – у Валентина запалали навіть вуха. Пан Стоян закашлявся, марно намагаючись замаскувати цим сміх.
– Ти що собі дозволяєш? – прошипів Валентин, наздогнавши Лану в коридорі. Вона вже попрощалась з директором, отримавши від нього цінні вказівки, короткий усний нарис про підприємство, на яке мала їхати, деякі особисті враження про керівника «Галичмедсвіту» Яницького Олексія Даниловича, які, поза сумнівом, ще стануть їй у пригоді, а також невеличкий різдвяний подарунок – ажурний білий светр, такий легенький, що, здавалось, дмухни на нього – і він полетить. Світлана теж приготувала подарунок для директора, вона зв’язала йому веселенький шарф, лимонно-жовтий, кольору канарки, із зеленими удавами у червоних ковпачках, як у Санта-Клауса. Удави посміхалися на повні свої сині беззубі роти, і Лана знала, що її весь із себе такий суворий шеф залюбки намотав би цей витвір мистецтва на свою шию, але, на жаль, вона не планувала сьогодні нікуди їхати, все вирішилось в останню мить, і її подарунок лишився вдома. Як завжди, – невдоволено зморщилась Лана. Вона думала, що встигне його вручити і – не встигла.
– Я з тобою розмовляю, – нагадав Валентин. Світлана зупинилась і різко, немов карбуючи кожне слово, мовила:
– Не тільки ти можеш поводитись зі мною так, наче я пранцювата, любий! Я теж маю право на подібну люб’язність! О, так, дякую, що не сахаєшся від мене, коли я сідаю поруч.
– Ти сама винна! Твоя поведінка…
– Щось я не пригадую, чи обговорювали ми мою поведінку, коли ти тягнув мене у ліжко? Здається, що ні! Тоді вона тебе не хвилювала! Чи навіть грала тобі на руку, га?
Валентин миттю зів’яв.
– Але ж ти не пішла… не погодилась! Твоєму австріякові більший кусень відламався!
– Залиш Крістіана у спокої і не називай його австріяком! Він же тебе хохлом не нарікає! Май хоч трохи поваги до людини!
– І як він у ліжку, добре тебе відповажав?
– Спасибі, не ваше діло!
У Лани засвербіла права долоня – вірна ознака того, що комусь не завадило б дати по пиці, але дівчина вже вкотре лиш міцніше стиснула руки. Пройшли ті часи, коли вона захищала свою честь, як голодний пес кістку. А силою якщо і можна щось змінити у світі, так це думку твого опонента – із поганої на ще гіршу, і хати – на руїни. З цих пелюшок Світлана вже виросла.
– Світлано!
– Валентине, дай мені спокій! Послухай, – відкидаючи з плеча грайливе звивисте пасмо волосся, продовжила вона, – я дуже вдячна, що ти заступився за мене перед тим смугастим дебілом, і все таке інше, але мені дійсно треба йти. Поїзд на Львів за кілька годин, а в мене ще й кінь не валявся. Речі треба зібрати, – Світлана потихеньку крокувала до виходу. – Узяти щось поїсти в дорогу. Ну, ти розумієш…
– Я… – Валентин ухопив її за руку і змусив зупинитися. Не хотілось вириватися на очах у захоплених глядачів, що стирчали з усіх дверей, немов морквяні хвости із землі, тому Лана зупинилася.
– Що?
– Там, у Стояна… на нараді… ти так дивилася на мене… Хотіла щось спитати?
В серці у Лани щось кольнуло – так, легенько, немов сита вже комашка, яка кусає більш за звичкою, ніж від голоду. Що то було? Відлуння давнього прагнення мати родинний затишок і чоловіка, гарного внутрішньо та зовні? Голос Світлани пом’якшав.
– Хотіла. Про твої плани на Різдво. Та тепер це вже не суттєво, чи не так?
– Це завжди не суттєво, – відрубав Валентин, синіючи від роздратування, немов той пан, чия борода міняла колір перед черговим убивством надто допитливої жінки. – Усі свята я проводжу з дружиною та сином. Із сім’єю. І тобі це відомо!
Бац-бац! Здається, ляпас дістала вона. Так тобі і треба, добра самаритянко. Головне для чоловіка вчасно згадати, що він одружений!
– Я рада. За тебе. А ось за твою сім’ю – не дуже.
Вирвавши руку з чіпких пальців Валентина, вона стрімко пішла до ліфта.
– Гей, Лано, – крик начальника експертного відділу наздогнав її вже на сходах, – що ти хотіла цим сказати?
– Тільки те, що сказала, Валю, – пробурмотіла вона, абсолютно не переймаючись тим, чує її хтось чи ні. – Веселого Різдва.
Глава 2
Як би там не було, а в поняття «Веселе Різдво» точно не входить прогулянка дощовим грудневим вечором по перону, із непід’йомною валізою в руці. У всякому разі, в її поняття Веселого Різдва, і щастя та веселощів узагалі.
Щось їй зовсім не смішно. Навіть чомусь не кумедно.
Невже вона остаточно втратила почуття гумору? І з чого б це? Чи не тому, що в шубі зараз надто жарко, і вона зупинилась на пальті, яке всім хороше, тільки не гумове, і ось зараз вона мокра, мокра її валіза, її сукня і її білизна, а до гарячого чаю і сухого купе цілих двадцять хвилин.
Хіба що поїзд подадуть завчасно…
Веселого Різдва тобі, рабо Божа Світлано!
І Тобі теж, Новонароджений!
Поїзд вже цокотів колесами, наближаючись до платформи, на якій скупчились ті поодинокі бідолахи, яких свято захопило зненацька й далеко від рідної домівки. Добре, вона в них хоч є, раптом із заздрістю помислила Світлана, оглядаючи мокрих, схожих, на застуджених ворон, пасажирів. Щасливі. Вони самі не знають, які вони щасливі. Вони їдуть додому.
«Цікаво, які сусіди по купе в мене будуть», – мляво подумала Лана, хоча насправді її це аніскільки не хвилювало. Вона відчувала в собі сили впоратись з командою зомбі, і з деяких пір не боялась нічого.
Головне, щоб її залишили в спокої. Щоб просто дали їй спокій і не рухали! Не намагались втягнути в розмову, чимось пригостити, не розпитували про те, звідки, куди і навіщо вона ще. Вона ненавиділа ці дорожні знайомства і порожні балачки.
Ти стаєш надто відлюдною, раба Божа Світлана. І надто самовпевненою!
Лана всміхнулась. Це почалося давно, відразу після того, як вона вийшла з лікарні, і вона нікому про це не розповідала. Варто їй лиш заїкнутись про те, що з нею розмовляє хтось чи щось від імені Бога, і все. Її швиденько відвезуть до божевільні, по дорозі співчутливо примовляючи: «Таки не витримала, бідна! Воно й не дивно, після стількох випробувань!» І хоча мало хто знав, що сталося з нею насправді, того, що лежало на поверхні, було більш ніж досить, аби з’їхати з глузду! Тільки от Лана божевільною себе не вважала. Принаймні, на даний момент.
Лана втягнула в купе свою мокру валізу, і сховала квиток, котрий за хвильку, проведену в руках провідника, теж добряче змокрів. По дорозі вона встигла відмахнутися від пропозиції: «Давай допоможу!», яка виходила від здоровенного бугая. Лану завжди цікавили дві речі: по-перше, чому більшість чоловіків відразу починає тобі «тикати», і по-друге, чому та ж таки більшість, говорячи: «Давай понесу валізу», хапається при цьому за твої сідниці.
В купе, крім неї, поки що нікого не було, і Світлана дозволила собі трохи помріяти: отак би і їхати самій усю дорогу, від Києва до Львова. Нікого поруч, тільки перестук коліс за вікном, дощ, мокрі дерева обабіч колії, що тягнуть гілки, мов руки, неначе вмовляючи тебе залишитись, гарячий чай з лимоном, книжка й ноги, накриті теплою ковдрою. Що вона там кинула в сумку, аби скоротити довгий зимовий вечір у дорозі? Здається, О’Генрі.
З коридору донісся гуркіт, який поховав надії Світлани на спокійну подорож, а за мить до купе увірвався смерч, вихор, на вигляд років семи, в теплій темно-синій куртці, на якій з правого боку красувалось вишите: «Ми, козаки, велика сила!», блакитних джинсах та чорних кросівках. Очі в сильного козака були неймовірно яскравої, немов молода трава у лузі, зелені, а з-під гостроверхої смушкової шапочки, яку він квапливо стягнув із голови, побачивши в купе жінку, посипались пасма золотавого, як добірна пшениця, волосся.
– Доброго здоров’я, – привіталось хлопченя. – Ви наша супутниця?
– Попутниця, – всміхнулась Світлана, стараючись не звертати уваги на гострий біль у серці. – Якщо ти не проти.
– Ну, думаю, ви придбали квиток. Так що проти я чи ні, це не має ніякого значення.
– Так, квиток я придбала, – підтвердила Лана. – Інакше мене просто викинули б із поїзда. Тепер ще б отримати твій дозвіл на проїзд, і я була б повністю щасливою.
Хлопчина метнув на неї підозрілий погляд, а потім розплився в широченній посмішці.
– Я стільки подорожую, – повідомив він із виглядом Лівінгстона, знайденого в чергових джунглях, – а в житті жодного разу не бачив, щоб когось викинули з потяга, – малий замислився і додав, – хіба що у фільмі із Сігалом. Ну, той, як його…
– Захоплення-2, – підказала Лана.
– Ага, точно, – зрадів малий. – Так тільки там бачив. А було б цікаво!
– Кому? – Світлана не витримала і засміялася. – Тобі чи тому, кого викинули?
У відповідь почулось істинно козацьке:
– Обом. А зараз вибачте мене, я маю допомогти мамі занести речі.
Лана ще хотіла спитати, чи мама подорожує сама, без татка, але смерч у синій куртці вже зник. Її ноги затремтіли і вона без сил опустилась на сидіння. Її синові було б стільки ж… майже стільки ж… на рік менше хіба що… Її маленькому хлопчику. Вона хотіла назвати сина Григорій – бадьорий, не сплячий, як не важко в це зараз повірити. Втім, якщо станеться диво і в неї будуть ще діти, первістка вона так і охрестить. Щоб сам не спав і мамі не давав, щоб кожною миттю свого життя, кожним рухом і жестом, кожною усмішкою стверджував її буття, її існування. Ставлення Лани до смугастого нещастя, яке сходило слиною, ледь забачивши її, ніякою мірою не змінило ставлення до імені. А те, що вона співала Грицьку… то так, забавка. Маленька бяка з її боку.
– Добрий вечір.
Світлана підняла голову на звук мелодійного жіночого голосу. Пані, що увійшла в купе, трималася, мов королева, із гідністю, але без зверхності, і була дуже привабливою. Висока, струнка – цього не зміг приховати навіть мішкуватий плащ, з якого струменіла вода, – з очами кольору бурштину, та яскраво-рудим волоссям, вона мала на вигляд років тридцять, із можливою похибкою в той чи інший бік на два роки, і вся аж сяяла внутрішнім світлом – тим особливим випромінюванням, за яким безпомилково визначається дійсно щаслива жінка.
– Вечір добрий, – ввічливо відповіла Лана. – Я бачу, дощ посилився?
– Це не дощ, а тропічна злива, яка збилася з курсу і помилилась країною, – засміялась жінка, знімаючи плаща. – Мої хлопці вже марять про гондоли, на яких вони б курсували пероном.
– Ваші хлопці?
– Син та чоловік. З Ярославом ви, здається, вже познайомились.
– Хороший хлопчик, – через силу виштовхнула із себе Світлана, дивуючись, як це біль досі не розірвав їй серце. Жіночка знову розсміялась.
– Хороший хлопчик? Тоді ви спілкувалися з кимсь іншим. Мій син – то такий маленький гібрид дзиґи та блискавки, і від його присутності голови в людей починають боліти автоматично!
Нічого відповісти Лана не встигла, бо за спиною жінки пролунало:
– А я все чув!
– І коли я в цьому сумнівалася? – пробурмотіла пані, хоча видно було, що насправді вона зовсім не сердиться, і трохи посторонилася, пропускаючи сина в купе. Малий тримав у руці доволі об’ємну валізу, яку поставив на підлогу тільки тоді, коли мати сіла на нижню полицю. Слідом за ним до купе увійшов чоловік у мокрому пальті, з двома валізами. Побачивши Світлану, він теж опустив свою ношу на підлогу і зняв капелюха, а вона враз зрозуміла, від кого малий Ярослав успадкував такі яскраві зелені очі, золоте волосся і гарненьке личко. Чоловік виглядав молодшим від своєї дружини і всміхався, чарівно ніяковіючи, чим відразу здобув прихильність Лани.
– Вечір добрий, – сказав він.
– Це Іванко, – пояснила жінка. – Мій муж. О, даруйте, я ж не назвалася. Мене звуть Ія.
– Як? – це вихопилось у Лани мимохіть, і було неввічливо, проте з таким іменням вона ще не стикалась.
Та жінка не образилась.
– Ія. З грецької – «фіалка», – охоче, і, як видно, не вперше, пояснила вона. – Це моя мама пожартувала, вона в університеті викладає історію Давньої Греції. Хіба я схожа на фіалку?
– Ні. І якщо вже порівнювати вас із квіткою, то я б сказала, що ви схожі на тигрову лілію. Або ще на чайну троянду.
– Дякую, – всміхнулась Ія. – Тигрова лілія – звучить, як музика. А троянди я не дуже люблю. Вони для мене надто помпезні, надто урочисті, якщо ви розумієте, про що я. А вас як звуть?
– Світлана, – повертаючи обличчя до всього сімейства одразу, назвалася вона. – Для друзів – просто Лана.
– Дивина, – задумливо відзначила Ія. – Зазвичай це ім’я пасує тільки білявкам, але для вас краще й не придумати. Ну все, досить балачок. Час вечеряти.
Ще півгодини тому в Лани мороз по шкірі пробігав через думку про те, що доведеться з кимось спілкуватися, а зараз, накриваючи стіл під розмірений перестук коліс, вона раділа, що нові знайомці не дозволили їй залишитися сам на сам зі спогадами – єдиним, чого вона боялась у своєму житті. Боялась тому, що не мала над ними влади, тому, що ненавиділа почуватися безсилою.
– Може, ви спочатку самі повечеряєте? – ризикнула запропонувати Світлана, побачивши, що її скромний запас продуктів порівняно із запасом її виглядає, як вітрина гастроному часів перебудови поруч із вітриною супермаркету. – Не хочу вас об’їдати.
– Не хочете – не об’їдайте, – рішуче заявила Ія, – але вечеряти ми будемо всі разом. Ви, – з жалістю поглядаючи на куці припаси Лани – два варених яйця, шмат хліба і рибні консерви, припустила жінка, – мабуть, самі живете?
– Та ні, – збрехала Світлана, – просто відрядження вийшло несподівано, і я не мала часу приготуватися, як слід.
– І ніхто не прослідкував, із чим ви рушаєте в дорогу, – Ія кивнула. – Зрозуміло. Ви більше любите смажену курку чи біфштекс? Чи ви, не дай Боже, вегетаріанка?
– Чому «не дай Боже»?
– Та тому, що в мене двоє мужиків у сім’ї, а як брата рахувати, то навіть троє, і нагодувати їх вітамінами зимою виходить тільки у вигляді пігулок. Така морока, – Ія махнула рукою, – м’ясо з м’ясом їдять. Це я до того веду, що з овочів у мене тільки пара солоних огірків.
– Ні, все гаразд. Я теж люблю м’ясо. Хоча… зараз піст.
– Ой, люба моя, головне в пості зовсім не їжа, а духовне очищення. І чи так ми вже дотримуємось усіх церковних канонів? Крім того, сьогодні Святвечір у католиків. Задля спокою вашого сумління можемо дочекатися першої зірки.
– Он вона, – малий зірвався з місця і прилип до вікна, тикаючи пальцем у ліхтар, що повільно пропливав за вікном – вони саме проминали якусь станцію. – Бачите, яка яскрава?
Жінки перезирнулись і розреготалися.
– Ну як тут встояти? – крізь сміх спитала Лана.
Упродовж вечері Іванко здебільшого мовчав, хоча мовчання це не було відлюдницьким, набундюченим презирством, а радше втомою й стриманістю справжнього чоловіка, який залишає щебетання жінкам, а собі – справи, зате Ярослав говорив за двох. Ія тільки головою хитала, слухаючи сина.
– Присягаюся, коли ми вибираємось на пляж, в Яся і язик засмагою вкривається, – зауважила вона і син негайно обурився:
– Мамо! Ну що ви таке кажете!
– Правду, тільки правду і нічого крім правди! А зараз, якщо чоловіки нас залишать, ми перевдягнемось.
Іванко і Ясь підвелись одночасно, немов солдати, що почули команду «Струнко!», і за мить купе було у розпорядженні жінок. Лана вбралась у теплу нічну сорочку і накинула зверху строкатий халат. Ія обмежилась піжамою з фіолетової байки, прикрашеною вишитими оранжевими зайцями.
– Сама вишивала, – похвалилась Ія, впіймавши погляд Світлани. – Подобається?
– Дуже. А я більше люблю в’язати.
Проте десь за годину, коли всі вже вмостились на своїх полицях, намагаючись заснути, до Лани знову повернулись спогади. Відганяючи їх, вона звивалась, мов в’юн, перевертаючись із боку на бік, але досягнула цим лише того, що простирало під нею зібгалось, як міхи баяна. Холера, думала Світлана сердито, це все через Ярослава. Вона не може дивитись на нього, не уявляючи при цьому, яким був би зараз її син. Господи, за що ж ти мене караєш?
