Текст книги "Містичний вальс"

Автор книги: Наталя Очкур

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

– Я не хотів брати Ію, – відказав на те Олесь, – та вона напросилась. Сказала, що бачити мене закоханим – це найкращий подарунок, і саме його вона від тебе чекала. А ще сказала, що має віддати тобі якісь речі і що ти обов’язково повинна мене перевиховати. Як ти думаєш, тобі вдасться?

Лана трохи відхилила голову так, щоб бачити кохане обличчя.

– Боюсь, що ні.

– Але ти візьмешся за це?

– О, неодмінно. Я завжди приймаю виклик.

– Це я пам’ятаю. Одного разу, коли смерть викликала тебе на двобій, ти теж прийняла виклик – і перемогла. Тому й відбулася наша зустріч – тут, сьогодні. Я кохаю тебе.

– Олесю, а ти не думав, що насправді нічого про мене не знаєш? Так само, як і я про тебе?

– Думав, – це було її останнє справжнє заперечення, і від того, як легко він погодився, його маленький світлячок виглядав шокованим – це побавило Олеся. – Я постійно про це думаю. І вважаю це вельми захопливим. Ну, сама поміркуй – у нас попереду ціле життя, щоб пізнати одне одного, ми ніколи не сумуватимемо разом, бо нерозгадані таємниці постійно манять до себе, а розгадані – се вже не таємниці. Але насправді, – торкаючись вустами її шиї так, що Лана вигнулась дугою і тихенько застогнала, прошепотів він, – я знаю про тебе все. І ти знаєш усе про мене все, навіть те, як я танцюю, а цього, клянуся, і моя мама рідна не знає. Хоч у чомусь їй із сином пощастило.

– Олесю…

– Рідна моя, – він все ще не випускав її з обіймів, він тримав її міцно-міцно, і так ніжно, обережно, – усе моє життя було лише передчуттям зустрічі з тобою. Тепер воно належить тобі. Ти приймеш цей дар?

– Якщо у відповідь ти приймеш моє.

– Домовились, – блакитні очі Олеся чомусь виблискували – він невірного зимового сонця, чи що? – І ще одне питання.

– Як – ще одне? Вікторина ж скінчилася.

– Це як додатковий бал.

– Ну що ж… спробуй.

– Що моя королева робить сьогодні увечері?

– Так зразу і не пригадати… без щоденника, – Світлана приснула зі сміху, побачивши, як витягується обличчя у Олеся – видовище незабутнє, немов гарбуз, який вирішив зробити собі пластичну операцію, щоб бути схожим на видовжену узбецьку диню. – Та нічого я не роблю увечері, нічого, – змилувавшись над ним, зізналась вона. – А що, мій пане, ви маєте якусь особливу пропозицію?

– Та певно, що маю. Чи дозволите мені запросити вас на тур вальсу?

Світлана дивилась на нього знизу вгору сяючими від щастя очима. Він такий високий! Такий надійний, міцний, рідний! Так, колись, у віки прадавні, він обрав корону, а не кохання, і вони обоє заплатили за це: він – своїм розумом, а вона – серцем. Та нині всі рахунки закрито. Більше їм не доведеться вибирати, бо насправді немає на світі ніякого вибору – є тільки приречення. І любов, яка залишається із тобою, навіть коли ти відштовхуєш її, зраджуєш її. Яка буде з тобою… яке б слово підібрати?

Завжди.

– Може, й дозволю. Якщо у мене не всі танці розписані.

– Але спочатку ми повинні одружитися.

– Овва! Отак от зразу? А що, без цього танцювати не можна?

– Хіба я не казав тобі, що ми, галичани, танцюємо тільки із дружинами?

– Ні, не казав, бо то була б найбільша брехня у світі.

Тепер засміявся Олесь.

– Все одно. Ти повинна вийти за мене, чуєш? Я хочу тебе тільки як жінку – ні коханка, ні подружка мені не потрібна. Що скажеш?

– Так.

– Ти згодна…

– Ти чув.

– Чи щось тримає тебе в Києві, серце? Щось, без чого ти не зможеш обійтися? Чи… хтось?

Він боявся питати це – і розумів, що повинен спитати.

А коли набрався хоробрості, видихнув це і застиг в очікуванні відповіді, Лана відчула повною мірою, як сильно він її кохає. Так само сильно, як і вона – його.

– Ні, – повільно, зі смаком проказала вона, – але одна проблема все ж існує.

– Говори.

– Є хтось… дехто, хто кличе мене до Львова. Що порадиш – погоджуватись чи ні? Я жінка традиційна…

– Та невже?

– Страшне діло, – підтвердила Світлана. – Аж сама собі дивуюся. Ось, наприклад, я переконана, що дружина має слідувати за мужем своїм, а не навпаки. Так мені здається.

Ну, не дарма я стільки часу промивав тобі мозки!

Господи, – Лана здригнулась, почувши голос, який, здавалось, назавжди залишив її – принаймні, вже днів десять вона його не чула, – ну ти коли-небудь, ну хоч колись, хоч один крихітний, нещасний раз даси мені впоратись самій?

Ну все, мовчу. Мовчу. Я ж просто… в якості підтримки. До речі – ще одне, маленька ремарка. Ти й досі сердишся на Святого Миколу, що він закинув тебе в Рутенію?

Ні.

Це було випробування, раба Божа Світлано – якби ти не пройшла його, ти ніколи не зустріла б свого Олеся.

Господи, перекажи Святому Миколаю, що я нікому й ніколи у своєму житті не була така вдячна, як йому. Окрім, звісно, Тебе.

– Сама йому перекажеш, – прикидаючись обуреним, пробурмотів Господь, та Лана знала, що це він так забавляється. – Я вам усім що, передавач? Одна свічка і кілька молитов – більше йому і не треба.

– Я це запам’ятаю. А ти не питався, як йому сподобалось у «Замку Лева»?

– О, – Творець хіхікнув, немов згадавши солоний анекдот посеред чемної і чинної бесіди. – По-моєму, він у захваті.

– І? – повертаючи її до реальності, мовив Олексій.

– І я подумала, чи тобі не потрібен новий менеджер? Байдуже, в якому відділі – я згодна починати із самого низу. Не люблю сидіти без роботи.

– Ми щось придумаємо.

– Правда?

– Я сказав – ти чула. А зараз припини балакати і поцілуй мене. Я скучив. Якби ти знала, як я за тобою скучив. Я кожну нашу ніч напам’ять вивчив. Обіцяю, що їх буде дуже багато – таких ночей. Кохана, обніми мене.

– То хто балакає? – цілуючи його, прошепотіла Лана, і, перш ніж підлога вже звично гойднулась під її ногами, встигла подумки, від усього серця, проказати:

Дякую, Господи.

І, слово честі, анітрохи не здивувалась, коли почула відповідь.

Прошу, – пробасив Глас Божий із небес. – В разі потреби – звертайся.