Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)
Усе залежить від оператора.
У Божому гласі Лані почувся смішок.
Щось ти, Творцю мій, сьогодні грайливий.
А ти що думаєш, раба Божа, я весь час сиджу насуплений, такий, як ото мене на іконах малюють? Вічний страждалець за грішний рід людський і вічний докір своїм виглядом тому самому роду? Нічого подібного! Я не такий! Може в мене бути просто добрий настрій? Хороша погода, янголи файно співають, в Рутенії спокій і мир…
До слова, про Рутенію. Скоро я виберусь звідси?
А Бог його знає.
За цими словами Господь відключився.
Глава 14
Як би там не було, а час у Рутенії плинув анітрохи не повільніше, ніж в Україні. Іноді він нагадував Лані баского, та ще й чимось сполоханого коня, який мчить, не розбираючи дороги, і несе тебе крізь хащі твого життя так швидко, що ти не встигаєш і оглядітись, не те що перепочити – і зійти не можна. Минуло три тижні відтоді, як вона потрапила в цю країну, що лежить між небом фантазій та землею дійсності, але так само, як і першого дня тут, вона була і залишалась чужинкою. Зайдою, не потрібною нікому, окрім хіба що короля. Ну, ще Ганна і Зоряна – ось і весь табір її прихильників, зате у ворогах ходила ледь не вся столиця. Командував парадом Світозар, але Лана сильно підозрювала, що більше номінально. Реально ж на чолі цієї армії стояла королева Ія, яка, хоч і не вистромляла носа зі своїх покоїв, і за двадцять днів Лана бачила її двічі, та й то мимохідь, безперечно, була в курсі того, чого це чужинка аж так уже затрималася в королівському палаці. Особиста образа – бо немає в світі сили, більш руйнівної і страшнішої за помсту жінки, якою знехтували, яку ганьблять прилюдно, – хитро змішалась в королеві з турботою про інтереси Рутенії, а також із потоптаною королівською гідністю, і від того змішування Лана щомиті чекала такого коктейлю, який рознесе на шматки і її саму, і короля навіть при внутрішньому вживанні.
Поки що королева мовчала – це було затишшя перед бурею. Усі це знали, усі чекали буревію, що нарешті винесе підступну змію-чаклунку з покоїв та серця короля. Як вона сміла, обурювалися всі, від дитинчат, які ледь почали ходити і видушувати із себе перші «ма» і «та», до сивочолих старійшин, так безсоромно втертися в довіру до володаря? Вона чимось обпоїла нашого пана, гомоніли жінки на ринковій площі, рахуючи штуки полотна, що завантажували їм на підводи слуги, вона і вилікувала його із самої вигоди, вторили їм чоловіки, і присуд був одностайним – не можна вірити чужинцям, від них сама баламуть. Про те, що радник та його мати, ткаля Ганна, теж не місцеві, всі якось хутко забули. Та й то сказати, вони стільки років живуть в Рутенії, Роман – молочний брат короля, щодо їхньої відданості і сумнівів немає. А яка може бути відданість у тієї приблуди зі сріблястими очима, за блиском яких і виразу не розгледиш, та диким чорним волоссям, яке так скажено в’ється, що, мариться, ось-ось – і заворушиться? В тієї захожої відьми, яка і розмовляє так, що половину слів миряни просто не розуміють? Атмосфера в місті розпалювалася, в повітрі відчутно пахтіло грозою. І, що найцікавіше, для вибуху народного гніву поки що не було жодних причин. Не те, щоб цього не бажав Олесь – Світлана відмовляла йому, щоразу, коли він ставав особливо настирливим, повторюючи «У тебе є дружина». Це магічне заклинання, практично єдине, яке вона знала, діяло незмінно, але не довго, як купання в озері спекотного літнього дня, щоб охолодитись. Олесь ніяковів, відступав і вибачався, клявся Світлом і всіма його похідними, що віднині і навік дасть Лані спокій, та минала година, максимум дві – і король знову йшов в атаку, із завзяттям воїна, навченого перемогти або померти. А Лані ставало все важче опиратися, бо за сім останніх років Олесь був єдиним чоловіком, якого вона дійсно бажала, яким захоплювалась, і єдиним, якого вона покохала.
Інколи Світлану відвідувала продуктивна думка, а чи не піти їй на поступки королю і чи не дозволити йому «оте все», як висловлювалась колись її сором’язлива мати, лиш би він від неї відчепився. Мабуть, Лана так і вчинила б, якби не відчувала, що стане тільки гірше, і що Олесь тоді точно від неї не відстане. Ніколи. Бо він не був мисливцем за жінками, і до тих, кого цікавить «сам процес», байдуже з ким, він також не належав. Щось глибоке було в його почуттях, в його ставленні до неї – з такою глибиною, справдешньою, автентичною, вона ще не стикалась, і лякалась її, як у дитинстві – порожнечі колодязя, що стояв на бабусиному подвір’ї, і в який Лана обережно зазирала, завжди побоюючись впасти. Вона знала, що там є вода і дно, вона бачила, як звідти діставались повні цеберки холодного, рідкого кришталю, але в її дитячій уяві це була прірва – вологе, бездонне провалля, яке водночас і манило, і відштовхувало її.
За три тижні Світлана багато чого дізналась про Рутенію, її звичаї та люд. Зоряна, котра після шлюбу з радником короля отримала більше вільного часу, аніж могла витратити, та ткаля Ганна, яку Лана про себе давно називала «мамою Ганною», охоче допомагали їй пізнати все, що її цікавило, і на будь-яке питання, навіть на найабсурдніше з їхнього погляду, незмінно давали розгорнуту, детальну відповідь. Лана довідалась, що місяць, який в Україні називають липнем, і на початку якого вона потрапила в Рутенію, тут іменують «медунцем», що місто, у якому вони живуть, є столицею держави, і називається Зорів, що Рада Старійшин тут – це зібрання жерців Світла і водночас наглядовий орган, який координує діяльність короля, що жерцями тут стають тільки обрані Світлом (почувши це, Світлана подумала, що, мабуть, всі вони на знак своєї вибраності отримують сонячний удар), що служіння Світлу – це покликання, тому воно довічне, а от служіння громаді – малась на увазі королівська влада – це обов’язок, із яким можна не впоратись, і через це позбутися корони. А ось отримати титул короля з усіма наслідками, що звідси випливають, можна тільки успадкувавши його. Якось, гуляючи вдень полем, що біля Чорного лісу, Лана спитала в Олеся, що за камінець веселково виблискує в його срібній короні? Чи не діамант, часом?
– Хіба я жінка, щоб носити діаманти? – образився король. – Це гірський кришталь.
– І що ж він символізує? – поцікавилась Світлана, яка настільки звикла до того, що в Рутенії все щось символізує, що й собі почала мислити подібним чином.
– Чистоту і прозорість королівської влади. Усе, що робить король, має бути відкритим, зрозумілим для підданих, і користуватись їхньою безумовною підтримкою, – сказав Олесь і потягнувся до Лани за поцілунком.
От би тебе – та в наше шапіто на Грушевського. Боюся тільки, з такими принципами ти там би й дня не протягнув.
– Навряд чи, мій пане, те, що ти зараз намагаєшся зробити, знайде розуміння і здобуде безумовну підтримку народу, – тихо зауважила Лана, чекаючи звичних уже вибачень. Натомість Олекса сказав, із викликом і водночас сумно дивлячись на неї:
– Це стосується лише нас із тобою, серце моє.
– Твій люд так не думає. Крім того, королева…
– О, королева, – Олесь нахилився, зірвав колосок дикого вівса, і заходився описувати в повітрі якісь незрозумілі кола – магічні, чи що? – Ія. Моя зірка, яка погасла, так і не спалахнувши, мій вічний спогад про те, як далеко одне від одного можуть знаходитись «хочу» і «мушу», і як нелегко вибирати між ними.
– Але свій вибір ти зробив.
– Та не мав я ніякого вибору, світлячку мій.
– Нехай так. Але щось же повинно залишатись святим. Шлюбні узи, наприклад.
– Твої очі – ось моя святиня. А шлюб таким бути не може, якщо тільки один із подружжя працює на це. Потрібно двоє. Завжди потрібно двоє.
З цим Світлана була згодна – завжди потрібно двоє. А вона – третя, із кого не почни лічбу, із якого боку не глянь. Якась клята гіпотенуза між двома катетами. Дуже паршива сторона любовного трикутника.
Того ж дня, обережно розпитавши Зоряну про янголів, вона дізналась, що в релігії Рутенії існують ті, кого називають Духами Світла, і вони, хоч і відповідають кожен за свою ділянку роботи – за сяйво, мерехтіння, відблиск, спалахи, та імен власних не мають. Просто – Духи Світла, нічого особистого. Коливаючись між розпачем і конаючою надією на щось хороше, Лана спитала, а коли ж у Рутенії вшановують ту Світлану, яка відтворила Світло. І почула гідну відповідь – «Щодня». Це коротке слово привалило, мов стопудовою брилою, всі її сподівання на те, що колись вона таки вибереться звідси. Це відкриття вразило її; радіти цьому чи плакати, Лана не знала.
Мешкала дівчина, як і раніше, в королівському палаці, тільки замість крихітної келії, де вона зрідка забувалась уві сні, доки хворів Олесь, їй відвели просторі трикімнатні покої, з передпокоєм, спальнею та невеличкою кімнаткою, котра розмірами скидалась на гардеробну, але виконувала функцію ванної – там поставили чималеньку залізну балію, і щовечора слуги, дужі хлоп’ята пергідрольно-білявого типу, із мармизами, привітними, як вищир поганського бога-убивці, тягали туди нагріту за день під пекучим сонцем воду. Зоряна принесла мило; із чого воно варилося, Лана не знала, і питати не наважилась – може, з цікавих дівчат? – проте пахтіло суницями і, до чималого її подиву, прекрасно пінилось.
Були в Рутенії і дзеркала – не скляні, а срібні, із настільки ретельно відполірованими поверхнями, що зображення в них не викривлялось, не спотворювалось, і Лана проводила цілу годину щодня, розчісуючи коси – вона категорично відмовилась від послуг покоївки – та милуючись своїм, все ще свіжим личком. За місцевими стандартами вона була жінкою у літах, та, на її щастя, ніхто не знав, скільки їй насправді років, бо інакше її майже напевне звинуватили б у тому, що вона чарами підтримує нев’янучу на виду юність, а в очах громади це стало б ще одним доказом того, що король приворожений.
Кожен день дарував Світлані якісь відкриття; одні були приємними, інші – ні, а траплялись і такі, до яких важко було підібрати визначення. Одного разу, прямуючи в урочище ткаль – годувальниця, попри неодноразові наполегливі умовляння Олеся (о, Лана на власній шкірі відчула, яким вражаюче наполегливим він може бути!) категорично не бажала полишати свою хатку та садок із трьох яблунь і двох абрикос задля переїзду в задушливі кам’яні палати, – Лана зіткнулась із сином короля. Звісно, вона була не сама. Само собою, що Олесь проводжав її до Ганни, і цілком природно також, що малому це не сподобалось. Про що Лану і батька було сповіщено негайно і в дуже різкій формі.
Малий королевич – а на вигляд хлопець мав не більше семи років – вийшов із-за рогу крихітного будинку, де мешкав його товариш по дитячих іграх, теж син ткалі на ім’я Устина, і зупинився, загледівши татка з отією чорнявою відьмою, через яку в його мами очі постійно були на мокрому місці. Стиснувши кулачки, хлоп’ятко задріботіло маленькими босими ноженятами їм навздогін, і першим ті крихітні кроки, які шуму робили не більше, аніж політ бабки, почув Олесь. Він озирнувся і вклякнув на місці, а за ним озирнулась і Лана.
Перше, що кинулось їй у вічі – це відсутність на дитині взуття і штанів. Королевич – а зі зляканого вигляду Олеся Лана зразу пізнала, хто цей малий – був вбраний у довгу, до п’ят, полотняну сорочку. Втім, так тут одягалися всі малюки – хлопчики починали носити ногавиці щось із дванадцяти років; друге, що їй запам’яталося в цьому хлопчаку, це його очі – яскраво-зелені, надзвичайно зелені, такі, що мимоволі ставало цікаво, а де ж він їх узяв? Позичив у когось, чи що? В усякому разі, ані золоті очі королеви, ані блакитні – Олеся і близько не скидались на ці пекучі смарагди. Волосся королевич мав золоте, як і всі місцеві – тут він не зрадив традиції. Як і всі… всі, окрім короля. Адже волосся Олекси кольором скидалось на підмоклу солому, що де-не-де підсохла, і пасма світлі, але аж ніяк не золотаві, чергувалися з темно-русими, а королева взагалі була рудою. Дуже цікаво… Доки Світлана, трохи схиливши голову до лівого плеча, прискіпливо роздивлялась малого і роздумувала, щоб усе це мало означати, дитинча пішло у бій. Поспіхом випаливши традиційне «Хай-благословить-Вас-Світло-тату», голопуцьок перейшов до речей більш особистих.
– Куди це ви зібрались?
– До баби Ганни, – Олесь намагався говорити рівно, і місцями це йому вдавалося, проте щось в інтонації тривожило Лану. – Хочеш із нами?
– Ото ще! – малий капризно відкопилив нижню губу. – Що там цікавого, в тієї старої? Думаєте, я не знаю, нащо ви йдете туди, батьку?
– Думаю, що ні, – ще рівніше мовив Олесь. – І нащо ж я туди йду, на твій погляд?
Пухкенький пальчик націлився у Лану.
– Ось навіщо! Все через неї! Через неї мама плачуть, і вона винна в тому, що ви на мене уваги не звертаєте! У всіх є батьки, і в Ореста, сина Устини, і в Касяна, сина Дарини, і всі граються із синами, тільки ви, тату, геть закинули мене! А все ця клята…
– Ярославе, – промовив Олекса настільки витримано, що Лані стало ясно – він гнівається, і сила його гніву прямо пропорційна ввічливості, із якою він говорить, – чи так я вчив тебе розмовляти в присутності жінки?
– Не пам’ятаю, – нахабно сказав Ярослав, мотаючи головою і щедро розсипаючи на всі боки сяйво свого золотого волосся. – Так давно се було!
– Сину, не гніви Світло! Не далі, як вчора я був у тебе, згадай!
– У мене, та не у мами! – стояв на своєму малий.
– Твоя мати сама не схотіла мене бачити!
– Звичайно! Ви ж шляєтеся з цією сукою бозна-де, а на неї і не дивитесь, то чого ж ви чекали? Щоб мама на вас із поцілунками кидались?
Як приємно, що деякі колоритні слова дійшли до нас зі старовини у майже незмінному вигляді, чи не так, раба Божа Світлано?
Якщо ти, Всевишній, маєш на увазі слово «сучка», то особисто я не бачу в ньому нічого колоритного.
Г-м. Відповідь гідна, проте не переконлива.
– Сину, йди-но додому. Ми з тобою потім про це поговоримо.
– А я хочу зараз! Я хочу, щоб вона, – твердий, мов зелений діамант – хоч скло ним ріж – погляд малого втупився в Лану і по спині їй побігли мурашки, – знала, що вона найогидні…
– А що ти зробив у житті, сину мій, щоб заявляти «я хочу»? – голос Олеся впав майже до шепоту, однак усе було прекрасно чутно. – Чого досяг, щоб мати право проголошувати свою волю і вимагати від оточуючих поваги до неї? Ти виграв хоч один бій? Прийняв хоча б одного разу на себе всю відповідальність за доленосне рішення, яке може виявитись найбільшою твоєю помилкою? Ти полонив серце хоча б однієї жінки? Створив щось власними руками? Ти, врешті-решт, ногавиці хоч раз одягав?
Королевич спалахнув так, що здавалось, ще мить – і на його личку згорить шкіра.
– Мій пане, це жорстоко, – тихенько дорікнула Світлана, та малий почув і це, і від її заступництва йому, певно, стало ще гірше, бо на очах закипіли злі сльози.
– Та ні, серце, – підвищуючи голос, заперечив король, – це не жорстоко. Бо правда – то зілля гірке, хоч і корисне, а на дотик вона не буває м’якою, мов пух лебединий. І мій Ярослав нехай зарубає собі на носі: перш ніж нав’язувати іншим свою волю, треба вміти підкорятись чужій; бути покірним без підлабузництва, зберігати гідність без гордині. Слід навчитись не судити людей, нічого про них не знаючи; не виносити вирок вчинкам, не відаючи їхніх мотивів; і поважати батька свого, навіть коли ти думаєш, що він неправий!
А це вже залежить від того, наскільки він неправий!
– І тільки опанувавши цю складну науку, хлопець матиме право називатися мужем, а королевич – королем. Іди, сину, до матері, і перекажи їй, що коли вона ще раз закриє двері переді мною, то я просто винесу їх разом із нею на ринкову площу. Я поки що король!
Ярослав, дивлячись собі під ноги, почовгав по пилюці до палацу.
– Надто вже круто ти з ним обійшовся.
– Ти захищаєш його? – в очах Олеся не лишилось і тіні тієї грози, що пронеслась щойно над вузеньким ґрунтовим шляхом, одне тільки щире захоплення. – Мій світлячку… А я боявся, що ти розгніваєшся. Вибач його, він ще дитина.
– Діти… вони так гостро все відчувають.
– А в тебе є діти? Десь там, далеко, звідки ти прийшла?
– Я ж казала Зоряні.
Вираз обличчя у короля із засмученого став грайливим.
– Буду щасливий довести тобі, що я – не Зоряна.
– Та ні, – Лана вдавилась смішком, який поволі, але дуже знайомо переходив у стогін. – Я не те хотіла сказати. Олесю, а може, не підемо до мами Ганни?
– Давай не підемо, – охоче пристав він на цю пропозицію. – А що будемо робити? Повернемось до палацу чи погуляємо за містом?
– За містом, – краще буде, якщо її не душитимуть стіни. Сповідь – їй зараз потрібна сповідь, потрібна, як кисень, як вода… Ось тільки чи потрібно це Олесю?
– А що ти хочеш мені розказати? – король взяв Лану за руку. – Щось болісне для тебе, важке? Не соромся, я прошу, кохана. Я прийму від тебе все.
– Усе? Як самовпевнено з твого боку – обіцяти таке, – Світлана слабко всміхнулась тремтячими вустами. – Ти не можеш знати, що я тобі розповім.
– Знати не можу, та я відчуваю. І обіцяю тобі знову – прийму все.
Лана кивнула, в неї перед очима все розпливалось, втрачаючи чіткість – і лице Олеся, і білі хатинки ткаль за його спиною, і єдине, чого їй хотілося в ту мить – знайти забуття в обіймах коханих рук. Та забуття, котрого вона прагнула, на цьому світі не було, вона знала, бо шукала його, чого тільки не робила, щоб знайти – і все марно, ані хвилини, ані секунди наяву, тільки у сні – без сновидінь… отак вона і вижила. Просто вижила. А хочеться ожити.
Глава 15
Вони мовчки вийшли з міста. Борислав, котрий стояв на воротах, провів чужинку злостивим поглядом. Якось швидко забулося, що вона виконала його прохання-благання, і врятувала короля, пам’яталось лиш те, що з цією чаклункою король зганьбив честь свого роду, зрадив обов’язок і королеву. Лана ці вогняні стріли, що летіли з очей юнака, відчула спиною, але не озирнулась – навіщо? Мовчи, навіть коли тебе питають – виправдання є визнанням вини. По містку вони перейшли через Змійку і довго, так само в тиші, брели до Чорного лісу. Сердитий, але теплий вітер-наглядач штовхав високі трави в спину, і ті слухняно кланялись їм у пояс; високе синє небо аж дзвеніло від своєї кришталевої прозорості, і гіркуватий аромат рути здіймався у повітря так густо, що ввижалось, ніби від квітів йде димок… Вони дійшли до узлісся, і тільки тоді Лана помітила, що галявина, на яку вони вступили, якась дивна – невеличка, поросла травою, як і все тут, але з кількома крихітними, лисими горбочками, схожими на… перш ніж Світлана усвідомила, на що ж вони схожі, Олесь вилаявся – що траплялося із ним украй рідко, схопив її за руку і глухо наказав:
– Ходімо звідси!
– Що таке?
– Ходімо, кажу тобі!
– Це цвинтар?
– Так, – на лиці короля проступила така мука, що Лана ледь не заплакала. – Цвинтар. Я так замислився… пробач. Я не повинен був вести тебе сюди.
– Кого ж ви тут ховаєте? Дітей? – дівчина окинула оком крихітні могилки. – Ні, не просто дітей, а немовлят, я вгадала?
– Не зовсім. Якщо підеш зі мною, я розкажу тобі. Тут не місце для балачок.
Лана кивнула. Вона і сама відчула, що спокій, умиротворення, яке зійшло на неї ще мить тому, зникло без сліду. Душу охопили важкі відчуття – їй марились стогони, ридання, благання і крихітні ручки, схрещені в одвічному жесті захисту – жесті, який так і не зміг нікого захистити. Бредучи за Олесем подалі від того заклятого місця, вона здригалась, все намагаючись вкутати шию в той кожушок без рукавів, що його накинув їй на плечі Олесь – а був же літній, спекотний день. Вони нарешті зупинились – десь посеред поля, і Лана безсило опустилась прямо на зігріту сонцем, розпашілу від млосного літа землю, почуваючись так, ніби тяжко працювала цілу добу, без сну та їжі. Трохи повагавшись, Олесь сів поруч і поклав долоню Світлані на плече.
– Ти впевнена, що хочеш це почути?
– З тих пір, як я з’явилась тут, я ні в чому не впевнена, мій пане, – гірко відказала Лана, пестячи пальцями суцвіття рути. – Та, не знаю, звідки в мене взялося таке враження, але воно взялося – і я думаю, що повинна це почути.
– Ну що ж… ти зробила свій вибір, не маючи його, як і я колись, – король зітхнув. – Ти ніде не бачила в нас цвинтаря для дорослих, чи не так? Звернула на це увагу?
– Звернула. І спиталася Зоряни.
– Не мене?
На зблідлих губах Світлани промайнув усміх.
– В тебе багато справ державної ваги. З того, що вона пояснила мені, я зрозуміла, що ви спалюєте своїх мерців.
– В Рутенії люди живуть довго і помирають рідко, – долоня короля перемістилася з плеча їй на шию; довгі пальці ковзнули по підборіддю, Лана трохи відкинула голову і завмерла на мить, насолоджуючись цим дотиком. – А коли вони все-таки йдуть від нас до вічного Світла, ми віддаємо їх вогню, одному з його втілень. Але ті, хто ніколи не бачив світла, не можуть бути спаленими. Щойно ми з тобою відвідали цвинтар небажаних дітей.
– Яких?
– Небажаних.
Лана не знала, як це сталося, але все подальше вона зрозуміла без будь-яких пояснень.
– Там усього… кілька могилок.
– Чотири, – уточнив Олесь. – Се рідко буває, дуже рідко, проте все ж таки трапляється. Це наш сором, наш біль, це тавро на чистому чолі Рутенії, та від сього нікуди не дітись.
Нікуди.
– У нас вважають – якщо дитину не хоче батько, вона народжується жорстокою і грубою; якщо вона не бажана для матері – вона вродиться підступною і ницою; усі підлоти чинитиме крадькома, не підводячи очей. Але якщо дитятка не бажають обоє батьків, воно не народиться взагалі.
– Себто як? Мати буде вічно вагітною?
– Ні. Я неправильно пояснюю, мабуть… Навпаки, малюк прагне якнайшвидше полишити ту утробу, яка не хоче носити його; він не бажає чути над собою биття того серця, яке лишається холодним до нього, тому і родиться завчасно. З тих чотирьох… одне лише встигло ковтнути повітря, а інші… родилися мертвими.
– Знаю. Я знаю, Олесю, та я… я думала інше. У нас… жінки, які не бажають дитину, вони… йдуть до лікарів, і позбавляються від неї рано… на третьому місяці десь.
– Жахливо. Твій світ божевільний, чаклунко.
– Це точно.
– А ти?
– Я? – Лана здригнулась. – А що я?
– Що сталось із твоїм сином?
Вона не стала питати, звідки він дізнався, і не намагалась визнати, чому вирішив, що то був син. Вона просто притулилась щокою до його плеча і почала оповідати, дивлячись на ліс, чорний, як і її спогади.
– На світі є одне місто, Олесю – прекрасне, магічне місто, застигла у камені симфонія краси. Я жила там певний час, і там зустріла своє перше кохання… велике кохання. Ми вчилися разом, і думали побратись, і все було б чудово, якби не те, що я вважалась надто молодою для шлюбу.
– Скільки ж тобі було? Дванадцять?
– Сімнадцять. Я тільки почала навчання, він закінчував його, а батьки мої – мама і тато – вони були проти. Вважали його лиш спокусником, котрий награється мною і кине. Це було не так. Він справді покинув мене, але мимоволі. Він помер. Я казала тобі.
– Так, люба. Хвороба, така, як у мене.
– Ну от, він пішов до Вічного Світла, забравши із собою половину мого серця, а я, юна і розгублена, невдовзі дізналась, що матиму від нього дитину. Я була такою щасливою, Боже! – від тої згадки очі Лани прояснішали. – Я перервала навчання – це можна було робити, і повернулася в те місто, де я народилась, до мами і тата. Я думала, вони підтримають мене.
– А вони не підтримали?
– Ледь не вбили.
– За що?!
– Бо я носила під серцем байстря.
– Пробач, але що означає се слово – «байстря»?
– Безбатченко. Незаконна дитина.
– Я щось нічого не втямлю, – проводячи пальцями по очах так, ніби знімав павутиння облуди, промовив Олесь. – Це як – незаконна дитина? Хіба ж то бувають такі?
– В моєму світі, – кладучи іронічний наголос на «моєму», зізналася Лана, – вважають, що дитя, народжене поза шлюбом, незаконне.
– А чим воно гірше за того, яке народилось у шлюбі? Воно що, безноге, безруке? Усі діти – дар Світла!
– Мій пане, в нас так ведеться з давніх часів – дитина, народжена без батька, є ганьбою для своєї матері.
– Твій син був для тебе ганьбою?
– Ні!
– А шлюб? Як у вас укладається шлюб?
– Донедавна було так – пара йшла в спеціальний дім, де жінка, яку призначила держава, реєструвала їхній шлюб, і…
– Що робила?
– Засвідчувала їхнє бажання бути разом.
– Так, я зрозумів. Якась стороння жінка оголошувала пару подружжям, і це вважалось законним. Вона була обрана Світлом?
– Не думаю.
– А шлюб був до скону?
– Ні. Можна було звернутись в той самий дім, але до іншої жінки і розірвати шлюб.
– Мій світлячку, ти не сердься на мене, але ваш державний устрій – то справжнє божевілля. І після того ви ще називаєте народження дитини поза такими, із дозволу сказати, узами, гріхом? Я не бачу різниці!
– Зате її бачили мої батьки. Їм було так важливо, що скажуть люди. Вони мали бездоганну репутацію, і, хоча ні у що не вірили – ані у Світло, ані в Темряву, були переконані, що думка оточуючих про них є найголовнішим у житті. Ось у це вони вірили – у громадську думку. Я їх зганьбила – так вони сказали. Вони не зможуть дивитись людям у вічі, говорили вони, і вимагали, щоб я позбулася дитини.
– А у вічі своєму віддзеркаленню могли вони дивитись після того? – тихо, але з такою люттю спитав Олекса, що Лана аж здригнулась.
– Та певно, що могли. Ось тільки я відмовилась. Ні за яку ціну, сказала я їм, я не дозволю вбити дитину Сергійка – так його звали, хіба що вкупі із собою. І вони відступились.
– Щось я не вірю.
– Якби тоді я була така недовірлива, як ти нині, все було б інакше. Бо я – я їм повірила.
– А ким вони були, твої батьки? Землеробами чи ремісниками?
– Лікарями.
Тато – гінеколог, а мама – терапевт.
– І ти вчилась на лікаря?
– Майже.
– І що ж було далі?
– О, далі все було жахливо, – вуста вже погано слухались Лану, вона вимовляла кожне слово з підкресленою чіткістю. – Мене поклали в лікарню… у дім для тяжко хворих, бо я… від нервового потрясіння, сказали мені лікарі, я можу втратити дитину, і, якщо я хочу її зберегти, мені слід перебувати під їхнім постійним наглядом. А я хотіла зберегти її… його. Я вже знала, що це буде хлопчик.
– Маленька…
– Не треба, не заважай мені, бо я… не треба. Я послухалась лікарів, я робила все, що мені казали, було вже повних шість місяців, ішов сьомий, я почувалась погано, але надії не втрачала. А мій батько… він був у тій лікарні головним. І він давав мені ліки… зілля. Щоб підтримати мої сили, повторював він, усміхаючись.
Що це, тату?
Вітаміни, доню. Просто вітаміни. Ти така виснажена – ти ж хочеш добра своєму малюку, чи не так? Я зроблю один укол своїй маленькій дівчинці, а потім вона засне. Один, а тоді ще один… і все буде добре, Лано. Хвалити Бога, ти ще нічого не тямиш у ліках, перший курс факультету фармації – і той не закінчений. Спи, мала, і слухайся татка.
– Лано, невже він зміг?
– Зміг, і мама знала все це. Не брала в цьому участі, але знала. А я не знала – до самого кінця. Навіть коли в мене серед ночі почалися перейми, я не запідозрила нічого лихого – з їхнього боку. Я просто подумала, що втрачаю дитину через слабке здоров’я. Все просила покликати маму і тата – вони не прийшли, – Лана заплющила очі, та дрібні солоні капельки все одно стікали на щоки з-під повік. – Мене поклали на стіл, навколо метушились лікарі, вони щось говорили, перемовлялись між собою, казали, що, може, доведеться різати мене, аби дістати дитину…
– Лано…
– Ні-ні, нічого. Не довелося. Хтось із присутніх зронив – а чи не прив’язати її, бо, якщо доведеться давати наркоз… снодійне, то щоб не металась. Але все обійшлось. Біль був пекельним, я і слів не доберу, щоб описати все це, і коли все скінчилось, запала дзвінка тиша – знаєш, буває така, коли всі мовчать, а потім її розпороли слова одного з лікарів… він думав, що я зомліла, не чую, і сказав: «Ну, нарешті, бо я боявся, що батько забагато дав їй того зілля» – назвавши ліки, спеціально створені для викликання переймів. Та йому не пощастило – я була при пам’яті, і все чула. Все. Олесю…
– Що, моя люба?
– Ти ж воїн, правда?
– Так.
– Чи бував ти колись пораненим?
– Так.
– Стікав кров’ю, не маючи змоги навіть ворушитися, не те що йти?
– Таке траплялось.
– А потім, немов піднятий невидимою силою, все ж вставав та йшов у бій, ведучи за собою своїх жовнірів?
– Бувало.
– Зі мною теж таке трапилось – тоді. Я скочила – се так дивно було: ось я лежу, мов розіп’ята, а в наступну мить вже стою боса на холодній вогкій підлозі, і всі витріщаються на мене, мов на мерця, який ожив. А мій синочок… мій маленький хлопчик… він був ще живий. Його тримала одна жінка, і я… – Лана глибоко вдихнула повітря і схлипнула. – Треба було їм усе-таки прив’язати мене. Дарма вони цього не зробили.
– Ти відняла в неї сина?
– Вихопила. Вона не дуже й пручалась. Я тримала його на руках усього мить – живого. Він був у крові, в слизі, намагався вдихнути, потім пискнув і вмер. Найпрекрасніше дитя, яке я будь-коли бачила. Моє дитя. І очі… він мав татові очі. Очі Сергійка, які знову закрились назавжди.
– Мені так шкода, – Олесь обійняв її, і вона пригорнулась до нього, впершись носом у нагрудне шитво на його сорочці, і змочуючи полотно рясними сльозами. Від вдячності, що він не намагається нагромадженням порожніх слів зарадити тому, чому вже не зарадиш, та від тої картини, що повстала перед очима так ясно, ніби трапилась вчора, Лана схлипнула.
– Мене хотіли втримати. Вкласти на ноші, але не вийшло. Я вирвалась від двох дужих мужиків, вибігла з родильного залу і помчала по коридору, тримаючи на руках тільце мого… мого хлопчика. По ногах мені текла кров, знов почалися перейми, слабші, звичайно, бо мав вийти послід, а я бігла! Великі розумники сказали потім, що то був шок. Поняття не маю, як вони здогадались! А я заскочила до…
Батькового кабінету.
– До кімнати, де мої… ті люди, які зачали мене, чекали на звістку, як усе пройшло, як – вдало чи ні – убили їхнього онука, і… – Лана судомно ковтнула, – поклала сина на стіл батькові. Прямо на стільницю, завалену паперами… грамотами. І вийшла геть. Я знепритомніла біля тої кімнати, але вже за порогом. Не на їхніх очах. Це втішало мене – це було єдиним, що мене втішало.
– А що ж із сином?
– Я поховала його на цвинтарі біля своєї бабусі. Ті… мої батьки не наважились відмовити мені, бо я робилась несамовитою від кожного їхнього слова. Я їх бачити не хотіла. Звісно, вони на це не розраховували. Якби отой бовдур не проговорився, ми і досі жили б разом, у мирі та злагоді – я і дві потвори в масках людей та білих халатах.
– То пусте. У нас лікарі носять біле. Це символ чистоти – служіння людям і все таке інше. Втім, мати невдовзі померла – вона… Її…
Збила машина, за кермом якої сидів п’яний водій.
– Вона загинула. А я поховала сина… я хотіла назвати його Григорієм… та він… коли я думала про нього, як про живого… який мав ім’я… мені ставало ще гірше… хоча здавалось, що гірше нікуди… – і повернулась на навчання до того магічного міста, про яке говорила тобі на початку. Воно і врятувало мене. Сповивало своїми сивими туманами, причаровувало красою старовинних будинків, лікувало щирістю городян, заворожувало ароматами кави – ти, певно, не знаєш, що це таке…
