Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)
Глава 20
Лана ніколи раніше не бачила, як настає осінь. Вона знала, що це відбувається поволі, не миттю, чула десь, що спочатку в’яне, втрачаючи життєдайні соки, зелене листя і підсихає трава в полях, відлітають у вирій птахи, ночі стають дедалі холоднішими, мов обійми збайдужілого коханця, та все це її не стосувалось. Всі ці зміни в природі, такі мальовничі для тих, хто має дещицю часу зупинитись, перевести подих і просто помилуватись на осінні чари, для неї означали лише зміну сезону. Вона просто прокидалась одного чудового ранку і відмічала про себе, що треба вдягати плащ і міняти шовкову блузу на бавовняну, а черевички – на чобітки. Ні, Лана, звісно, брала із собою парасольку, якщо дощило, і якусь мить приглядалась до чеканного золота кленових та каштанових листків, які шурхотіли під ногами, коли вона бігла на роботу, та всі пори року були для неї лишень листками календаря, і осінь винятку не становила. Вона ще пам’ятала львівську осінь – вологу, дощову, та спогад цей існував у ній окремо від реального життя, він жив у її душі, теплився, мов дорогоцінна лампадка, яку вона старанно оберігала, захищаючи від обурливо рвучких вітрів ворожого світу. Львівська осінь пахтіла мрякою і тривожними надіями, залишаючи на вустах гіркуватий присмак незворотної втрати; київська ж осінь пролітала повз Лану блискавично – насмішниця на багряних із золотом крилах, у зеленувато-жовтій сукні зі шлейфом шелестливих злив; а Лана, крутячись у шаленому ритмі життя, залишалась на узбіччі, мов бідна Попелюшка, чия карета давно перетворилась у гарбуз, спостерігаючи за справжніми каретами. Так було завжди – скільки вона себе пам’ятала, навіть у дитинстві, тільки не зараз, бо це вперше осінь наступала на її очах. Пожухла трава в полі, скулившись, в’яла, і важко було повірити, що тільки годину тому вона так буяла, сягаючи пояса, а небо сіріло, затягуючись хмарами, немов сцена в театрі – завісою. Відлетіли у вирій журавлі – їхнє жалібне курликання розносилось кришталевим відлунням у прозорому, по-осінньому чистому та свіжому повітрі. Коли Лана ступила на міст, навкруги вже панувала пізня осінь – не вересень, ні – на вигляд, кінець жовтня, а може, й листопад, бо листя дійсно падало з дерев, змарніле, посохле, скручене у крихкі сопілки, на яких так любить вигравати свій шелесткий прощальний блюз осінній вітер. Не було нікого біля розчахнутих воріт, і Лана пройшла вільно, рушивши прямо на ринкову площу, бо звідти доносився гомін юрби, і вона здогадалась, що правосуддя нині продається там, де ще вчора продавались овочі та м’ясо.
Посеред площі стояв поміст – дерев’яний, збитий грубо та наспіх – Лана ніколи не бувала в урочищі теслярів, та знала, що їх сором пройняв би за таку роботу… а, може, і пройняв, та що вони могли вдіяти, працюючи вночі, під пильним оком та грізними окриками Світозара і його банди; навколо помосту юрмився натовп, здавалося, гуртом перенесений сюди з бальної зали – чи так насправді і було? Втім, у цій юрбі Лана помітила досить жінок, не шляхтянок – селянок, купчих, челядниць, яких не було на балу, і які, зачувши її кроки, розступались, а побачивши, хто це йде, сахалися, мов від зачумленої. Втім, це їй тільки на руку грало – не треба було нічого пояснювати, пробивати собі шлях, розштовхуючи ліктями неповороткі тіла, можна було просто йти до дерев’яних сходів, звідки починалась дорога на Голгофу – що вона й робила. Дійшовши до нижньої сходини, вона якусь мить повагалась – не тому, що їй забракло мужності, а лишень тому, що хотіла впевнитись, чи не зіпсує вона своєю появою суд, який без неї, може, ще вирішиться на користь Олеся. Та одного погляду на перекривлену ненавистю і осудом пику Світозара, що стояв посеред помосту, здійнявши руки до неба, вистачило, щоб зрозуміти – все, що можна зіпсувати, вже зіпсовано. І тому, більше не вагаючись, Лана зробила перший крок.
Скалки на сходах були такими довгими і гострими, що кололи їй ступні й крізь шкіру постолів, і від того здавалось, що вона їде по цвяхах. Одна сходинка, ще одна, ще… тепер Лану помітили навіть ті, хто не бачив, як вона прямувала до помосту; юрба, угледівши чужинку, через яку, власне, і відбувався цей суд, схвильовано і обурено загуділа. В тих же, хто стояв на підмостю, реакція на її появу була настільки різноманітною, що цілком могла б слугувати ілюстраціями до підручника психології. Олесь стояв на краю помосту, а обабіч нього – двоє чатових, Борислав і Парфен; вирази облич вони мали розгублені, і обоє постійно озиралися, немов чекаючи когось, хто пояснить їм, для чого вони тут стоять, і як це взагалі сталося – суд над їхнім повелителем, і вони в якості конвоїрів на ньому. Лані пригадався розпач у голосі Борислава, що благав врятувати володаря, Парфен, який стверджував, що його життя нічого не варте проти життя короля… Тому і лють у їхніх очах, що спалахнула, мов ватра глупої ночі, коли забачили Лану, вона прийняла як належне. Вона й не думала ображатися чи сердитися на них – для них вона була тільки винуватицею всіх нещасть, які впали на Рутенію і на короля. Інша річ – Світозар, зі своєю скривленою, зморшкуватою, немов пересушена фіга, мармизою – він якраз був у курсі справи. І це пісне святенництво, яке він зараз демонстрував, ці заклинання до Світла, піднесені руки та інші атрибути глуму над її королем – над її коханням були їй глибоко огидні – так само огидні, як і Голова Ради Старійшин, і вся його Рада, що скупчилась за його спиною, немов зграя боягузливих беззубих собак, що ховається за своїм допоки ще зубатим вожаком, і тявкає так оглушливо лишень для того, аби приховати свою неміч.
Олесь, побачивши її, аж сіпнувся, але нічого не сказав – на його лиці люті не було, взагалі нічого не було, риси мов кригою взялися. Він стояв без корони – у Лани аж сльози на очах виступили – ще ж суд не скінчився, хто їм дозволив позбавити його символу влади?! Холодний вітер тріпав його солом’яне волосся, і очі в нього були холодними, далекими і порожніми – в них не було ні сорому, ні жалю, сама байдужість… і розпач? Так, розпач теж був – глибоко затаєний, похований під радужками крижаних, вже чомусь сіро-синіх очей, але надто добре Лана знала свого короля, надто добре відчувала його душу, щоб повірити в ці крижинки. І вірно зробила, що не повірила.
– Маленька, – се промовляли самі вуста Олеся, і слів гаразд чути не було, та Лані здалося, що він кричить, – навіщо ти прийшла сюди? Кохана, я ж просив тебе! – помалу його шепіт переростав у крик – у крик розпачу. – Я ж тебе благав! І що мені тепер робити з тобою?!
– Я можу нагади тобі, мій пане, що робити з нею, якщо ти забув, – королева, що, вочевидь, правила на цьому зразково-показовому процесі за потерпілу, озвалась звідкілясь із-за спин старійшин. На цю промову король відреагував, велично повернувши голову на звук голосу королеви під таким, розрахованим до міліметра у своїй недбалості, кутом, що Лана ледь не зірвалась на оплески.
– Не сумніваюсь, що можеш, королево. Тобі сей процес знайомий в деталях.
– Я – жінка.
Краєчки вуст Олеся смикнувшись, поповзли вгору.
– Справді? Чия?
– Ми не королеву судимо нині, – поспішно втрутився Світозар, очима показуючи доньці відступити назад, до придворних, що вона і зробила, правда, з великою неохотою. – Ми судимо тебе, Олексо.
Уже не «мій пане», не «королю». Олекса – і по всьому. Що ж тепер буде?
– То чи готовий ти вислухати вирок?
– Я слухаю, – схрестивши руки на грудях, мовив Олесь. – Я готовий.
– А я не готова, – солодко проспівала Світлана, і натовп охнув, одностайний у своєму обуренні, немов овеча отара, що слухняно йде за головним бараном на бійню. – Я не чула, у чому ви звинувачуєте короля. Я не знаю суті справи. Чи не могли б ви повторити для мене, що, власне, трапилось?
– Тут тобі не ярмарок, чужинко, – наливаючись багрянцем, вказав Світозар, і тут-таки, пригадавши, де він знаходиться, виправився. – Наш суд – не ярмарок. Ти все вчуєш із присуду. Слухай.
– Та ні, стривай, – з цими словами з юрби біля помосту вибилась ткаля Ганна. Побачивши її, Світозар терміново змінив колір щік і заходився наливатися вже не червоним, а фіолетовим, як стиглий баклажан, а Лана, пригадавши, що за словами Зоряни, Ганна та Світозар уперше за багато років зіткнулись тільки біля ложа, яке мало б стати смертним одром Олеся, визнала подумки нещасливим знаком, що знову вони здибаються на суді, і зажурилась – справи були кепські.
– Та що ж се таке? – почала Ганна сердито, звертаючись безпосередньо до Світозара. – Що це ти, стерво, тут чиниш? І ще стає нахабства обзивати це судом? Та це…
– Замовкни, годувальнице!
– Се ти замовкни, най би ти у Чорний ліс не трафив, старий падлюко! Кого ти судиш? За що? За любов? Ти б на доню свою подивився – чи ж вона присяги своєї не зламала? Чи хоч ніч мій Олекса з нею провів?
Королева спалахнула, розвертаючись до ткалі з такою рисячою грацією, що у Лани мурашки шкірою побігли.
– Та якби твій годованець, хлопко, вдовольнявся челядницями, як інші королі, то не стояв би він зараз на судовому помості! Так ні ж бо, кохання йому забажалось!
– Ти як мою матір назвала?
– Кинь, синку, то тільки слова. Лиш Світло пречисте, яке нам однаково щедро дарує тепло і проміння – і шляхтянці, і хлопці – те відає, хто з нас хто. За мене хай справи говорять – я хлопка, та мужа свого я не зрадила. І від любові не відрікалась ніколи, – цей докір адресувався, безперечно, Світозару, бо той сіпнувся, наче у нього влучила стріла, і пекуче почервонів. – Спини це судилище, Верховний Жерцю Світла!
– Я не можу, – розгублено пробелькотів той, із виду немов полинявши. Уся його велич, де й ділась. – Не можу.
– Та ся твоя донька скажену лисицю обдурить! Ножа тобі в спину заточить і буде всміхатись любенько, бинтуючи рану твою.
– Це так, та вона – моя донька, – інтонаційно виділивши «моя», відповів Світозар. – Чужа кров – то не водиця, а рідна…
– Вища за закон?
– Годувальнице, що ти говориш!
– Те, що відомо кожному, хто нині прийшов на цю площу!
– Не пійманий – не злодій. Я суд спинити не маю права!
– І в пам’ять про те, що колись у нас із тобою було? – із надією, що слабшала щомиті, проте вмирати остаточно не бажала, спиталась годувальниця. Світозар виглядав безпомічним, як місячне немовля.
– Ганнусю…
– Не говори мені нічого більше, – ткаля Ганна розвернулась, так, наче збиралася йти, але в останній момент передумала, і лишилась на місці. Зате у натовпі почалось ледь не зворушення – кожен бажав побачити ту, заради якої король зламав присягу, дану королеві, і гостроязику ткалю, котра наважилася кинути в обличчя Світозару все те, що про його доньку таємно шепотіли по кутках. Та коли голова Ради Старійшин повернувся лицем до короля, з явним наміром оголосити вирок, гомін в юрбі враз зник, наче його й не було, наче не перешіптувались, хитаючи головами у квітчастих хустках, гостроязикі молодиці, і не обмінювались короткими, уривчастими словами розважливі, суворі дядьки. Тут шанували старість, пов’язану з нею мудрість та досвід, і Світлана ще раз переконалась – Рада Старійшин та її Голова мали тут владу куди більшу за владу короля.
– Не годиться, – похмуро мовив Світозар, і сиві вуса його висіли вздовж старечого, в зморшках рота так само похмуро, як і падали з вуст слова, – не годиться королю, забувши свій обов’язок і честь, кохатися з чужинкою.
В юрбі знову зчинився гомін, спочатку суцільний, такий, що не можна було розібрати речі, потім Лана почала розрізняти окремі вигуки, далекі від приязних: «Чужинка!», «Зайда!», «Геть із міста!». Вона хотіла закричати у відповідь, що радо пішла б звідси, якби знала дорогу, та старійшина підняв руку і вигуки припинилися.
– Я не скінчив, – із ледь помітним осудом сказав він, і Світлана могла заприсягнутись, що не менш як половина громади почервоніла, сховавши погляди. – Король, який знехтував власною сім’єю, зрадив дружину і сина заради примарної насолоди, що її дарувала чужинка, може втратити корону. І хоча, – тут уперше за весь час промови в блакитних очах Світозара, що ковзнули по ній, дівчина відзначила щось, схоже на пом’якшення – чи співчуття? – я можу зрозуміти його, король повинен зробити вибір!
– Король має зробити свій вибір! – відгукнулась громада, втупивши різнокольорові нетерплячі погляди в Олеся. Він стояв мовчки, трохи схиливши голову, довге волосся, цього разу нічим не перехоплене, спадало йому на шию, а в блакитних очах читалось вагання. Він роздумує! Після всього, що між ними було – він роздумує! Це відкриття мов вогнем опекло Світлану, і, перш ніж вона встигла нагадати собі, що все це – мара, що це відбувається не насправді, що його рішення ніяк її не зачепить, вона простягла руки до короля в жесті, який одвіку означав благання, і крикнула:
– Ні!
Він почув сей крик, бо здригнувся так, наче його вдарили, і зробив крок – один, крихітний, як надія Лани, крок у її бік, та вмить зупинився і схилив голову ще нижче. Вона більше не бачила його очей, і це стало для неї відповіддю. Його рішенням. Його вибором. Визнаючи себе переможеною, вона відступила до краю помосту, туди, де починались дерев’яні сходи. Туди, звідки вона могла піти геть.
З гурту придворних, які стояли на помості за спинами старійшин, наперед виступила королева, притискаючи до себе сина з підкресленим відчаєм. На її обличчі, втім, не читалось нічого, окрім спокійного торжества, і Світлана не могла звинувачувати її за це. Королева знала – що б там не трапилось, її муж обере корону.
Сама не розуміючи, навіщо, Лана озирнулася, впіймавши гнівний, не по-дитячому зневажливий погляд юного королевича. І знову спитала себе, як в королеви з бурштиновими очима і блакитноокого Олеся міг народитись хлопчик з очима, зеленими, мов соковита трава на літньому лузі. Відповідь стояла ліворуч від королеви. Молодий ратник – Іванко, здається, так його звали – прилюдно, нікого соромлячись, стискав їй руку, одночасно поклавши долоню на плече свого сина. Королевича, але не сина короля. І Олесю це було відомо – Світлана враз дізналась це з тієї туги, яка відбилась на його обличчі. Та надто пізно – вибір зроблено. Згорбившись, дівчина почала спускатися сходами.
– Чужинко! – гукнув її Світозар.
– У мене є ім’я! – зле і вже в котре огризнулась вона, повертаючись до старійшини. У відповідь Світозар тільки всміхнувся в сиві вуса.
– Сподіваюсь, ти не забудеш нас, дівчино?
– Хіба я зможу? – дивлячись на башти зі шпилями, будинки, що щільно обступали центральну площу, вигукнула вона. – І як я зможу? – додала вона вже тихіше, та всі, хто був у ту мить на судовому майдані, почули її – така запанувала тиша. Королева знітилась і вирвала руку в Іванка, а Олесь простягнув до Лани руки так, як хвилину тому простягала вона. Вуста Світлани тремтіли, їхні куточки категорично не бажали складатися в усмішку, і як вона їх не силувала, вийшла лише гримаса – гримаса поразки. Руки короля безсило опустились.
– Ти можеш бути вільна, і кара не торкнеться тебе, чаклунко, якщо ти залишиш місто впродовж доби, і ніколи більше не з’явишся тут, – оголосив її вирок голова Ради Старійшин. – Ми не судимо за кохання.
– Так, – погодилась Світлана мертво, застигнувши на сходинці. – Ви судите кохання.
– О, хлопчику мій, – вражена годувальниця притулила до серця обидві долоні, – я не вірю ні вухам своїм, ні очам. Ти зрадив Світлану? Леле, та чи мій же ти син?!
– Мамо, ви ж знаєте краще за неї – її можуть скарати, якщо я стоятиму на своєму!
– Дурниці! Ніхто не наважиться виконати несправедливий присуд!
– Я виконаю, якщо через добу вона ще буде тут!
– Ти, Світозаре? Ти хочеш сказати, що позбавиш її світла своїми руками? – ткаля Ганна гнівно підібрала вуста. – А знаєш, що потім буде з тобою?
Позбавити світла… а як? Невже вони тут… І зненацька вона зрозуміла. Уявила собі ніж, що чиркає по повіках, вгрузає в очниці, і ледь не закричала від жаху.
– У вас тут що, осліпляють за подружню зраду? – не вірячи в це, і одночасно розуміючи, що так воно і є, тремтячим голосом спитала Лана.
– Не за подружню зраду – а лиш за зраду країни!
– І чим же я так зашкодила Рутенії? Врятувала вам короля?
– Та ліпше б він помер, ніж так ганьбитись! – голова Ради Старійшин уже себе не тямив. – Бо соромно, забувши королеву, любитися із зайдою…
– Не більше, ніж мала б застилатись королева, – єхидно докинула Ганна, очами вказуючи і на Ію, і на зеленоокого Яся, який називався її онуком, – та де їй щось про честь та сором знати, як батько того не годен навчати! А ти не бійся, – це вже говорилось до Світлани, – не зможе він виконати вирок, бо знає, що він неправий. А кожен, хто виконає несправедливий присуд, буде тяжко покараний.
– Він що, теж не бачитиме світла?
– Ні, от якраз світло він і бачитиме. Це єдине, що він узагалі зможе робити – бачити. А ось поворухнутися – не зможе. І їжу проковтнути теж не зможе. Отак ізсохнеться, немов відламана гіллячка, і помре.
– Я тут у вас не бачила сліпих.
– Бо присуд цей виносити не можна, як достеменно не доведена вина, – годувальниця зітхнула. – У нас і непорушних-бо немає.
– Та все ж володар вибрав не її, – встряла Ія, вся сяючи тріумфом, – а дружину й спадкоємця престолу!
– Помилуй, Світло, і збережи престол, – фиркнула ткаля Ганна, – якщо на ньому сей наступник буде. О, сину, – знову звернулась вона до Олеся, – та Лана ж кохає тебе. Ти залюбив її в себе, а тепер відіймаєш віру з її душі! Схаменися, хлопчику, це гріх!
– Це все заради неї!
– Ні, поясни ще раз – заради Лани чи заради цяцьки, яку Світозар зняв у тебе з голови, і пообіцяв назад навісити за файну поведінку?! – годувальниця, вичерпавши запас блискавок у своїх хмарно-сірих очах, таки розвернулась і подалась геть.
– Мамо! – у відчаї вигукнув Олесь. Ганна озирнулась, і, не притишуючи ходи, зронила через плече:
– Ви кого кличете, мій пане… мій володарю? Ваша мати померла. Щойно.
– Я, мабуть, теж піду, – промовила Світлана, не в силах споглядати, як тяжко мучиться її король. – Вже присуд оголошено, Олесю, і вибір твій я схвалюю, – вона поспішно ковтала сльози, а вони все текли і текли по щоках, падаючи на губи, солоні, гарячі крапельки розпуки. – Це дуже… по-державному. І дуже мудро.
– Я все одно люблю тебе, мій світлячку! – Олесь кричав це, стискуючи в кулаки довгі пальці. Спотворене мукою лице коханого розпеченим тавром відбилося в її душі.
– Пізно. Надто пізно, – прошепотіла вона, підібравши довгу спідницю, щоб зробити той, останній крок – із помосту на землю. – Така любов мені не потрібна. Така… несправжня.
«Справжня, справжня», – насмішкувате відлуння – і як могло воно розчути її шепіт? – підхопило ці слова, закрутило їх, мов пожухле жовте листя, що падало звідкілясь – бо на майдані не росли дерева, чи то в раю вже осінь? – на її понурі плечі, на чорні коси, недбало покриті напівпрозорим серпанком – вона, єдина зі всіх жінок, включаючи і королеву, яка наважилась явити світові колір свого волосся. Світлана йшла, не розбираючи дороги, юрба слухняно розступалась перед нею, обличчя були сердитими, недоброзичливими, деякі роти роззявлялися, аби кинути на її адресу щось брутальне, та жодного кривого слова не було вимовлено – Світозара тут поважали. Діставшись до воріт, завбачливо розчахнутих для неї білявим велетнем, дівчина озирнулась – і судовий майдан, і люди на ньому, і Рада Старійшин на помості танули, немов затягнуті туманом, перетворюючись у розмиті кольорові плями. І тільки фігура короля – її короля, її Олеся – залишалась такою чіткою, що різала очі, і такою трагічною у своїй самотності, що у Світлани краялось серце.
– Вибір зроблено, – пролунав підсилений в тисячу разів голос глашатая, і на місто впала темна завіса, зовсім, як у театрі. Небо, прорізане блискавкою, як символічне серце стрілою, стало зеленого кольору, по ньому розтеклось білувате світіння, і Лана, примружившись, зробила крок за поріг.
Як вона могла з вулиці відразу потрапити до королівських палат, більше того – до тронної зали, Світлана пояснити не могла, як не могла і визначити, звідки взялося відчуття того, що минуло багато літ від дня суду, але це було саме так. Вона йшла по залі, що лякала порожнечею та холодом, і дивувалась, що коїться з її ногами – вона ледь-ледь їх пересувала. На троні сидів молодий, зеленоокий король, за спинкою трону стояла його золотоока мати, та як не крутила головою Лана, як вона не звертала шию, побачити Олеся їй так і не вдалося.
– Чого тобі ще, чужинко? – холодний погляд із зеленого скла, нерухомий і важкий цією нерухомістю, впав на неї, мов тисяча літ життя. – Ти забула про заборону повертатися до нашого міста? Чи твоя сива голова набридла тобі?
Про що він говорить, повертаючись до великого дзеркала, що стояло напроти трону, здивувалась вона, і побачила себе, відображену у срібній полірованій поверхні – юну, струнку, з ніжним обличчям і абсолютно білим волоссям. Розгублено зойкнувши, Лана приклала руку до серця та, враз опанувавши себе, розправила плечі і гордовито спитала:
– Де він?
– Оце любов, – іронічно кинула королева-мати. – Вона прийшла через стільки років, повернулася до свого коханого. Та твій коханий не пізнає тебе, чужинко, як не впізнає нікого, навіть рідного сина. Не кажучи вже про мене.
– Це не його син, і тобі це відомо.
– Він – король, і лише це має значення, – Ія махнула рукою, і біля неї матеріалізувався юний паж – цієї моди Лана теж не пам’ятала, при ній тут не було ніяких пажів.
– Проведи цю панну в покої мого чоловіка, – наказала королева, і хлопчик схилився у шанобливому поклоні. – Тільки прослідкуй, щоб візит не затягнувся. І нехай лікарі будуть поруч. Останнім часом він такий… тривожний.
Ще раз уклонившись, паж рушив знайомим Світлані коридором. Вона покірно йшла за ним слідом, плутаючись у довгій чорній спідниці і від хвилювання збиваючись з кроку. Її дивувало те, що вона в чорному – адже вона завжди ненавиділа цей колір, пішла звідси в червоно-зеленій спідниці, і ще дивувало те, навіщо – а дійсно, навіщо вона сюди прийшла? Палаючі смолоскипи, закріплені на кам’яних стінах, чи то освітлювали шлях, чи то ускладнювали його примхливою грою тіней. Перед кімнатою короля паж зупинився. Двері були закритими. Сильно штовхнувши їх, дівчина увійшла до передпокою.
Тут стояв задушливий запах трав. Пахло так, що робилося млосно, так, як в іншому, далекому столітті, яке ще не настало, пахнутиме в кімнатах важкохворих. Обережно пройшовши через низьку пройму дверей, Світлана опинилась біля добре знайомого, величезного, закиданого шкурами ложа, на якому сидів хтось. Хтось, охопивши руками нечесану, брудну голову, хтось, чимось схожий на її Олеся. І від споглядання цього зіщуленого, брудного і жалюгідного створіння Лані стало погано.
– О, мій королю, – прошепотіла вона, вкладаючи у ці слова всю ніжність, на яку була здатна. – Мій дорогий королю…
Олесь підняв голову – бляклі, білувато-блакитні очі дивилися на неї без найменшої тями. Світлана кинулась до нього, обійнявши коханого з усіх сил, яких ставало все менше. Король всміхнувся мокрим ротом і пустив слину.
– О, мій єдиний, – заплакала Лана. – Що вони зробили з тобою?
– На роботу – у суботу, а в неділю – на весілля, – заспівав-забурмотів король. – В понеділок, рано-зранку, треба встати до світанку…
– Треба встати та й піднятись, – схлипуючи, підхопила Світлана, пригадавши той ранок, коли хитрі мавки, кружляючи у хороводі, співали-видзвонювали цю пісеньку, – та й з коханим обійнятись.
Сльози текли по її щоках градом, дрібні, солоні та прозорі, як кришталевий камінець у його короні. Зараз він був без корони – немає самої влади, немає і її символу. На його чоло, покреслене глибокими зморшками, падали неохайні пасма колись шовковистого, русявого волосся, а шия стала тонкою, мов нога лелеки. На її обійми він не зважав, переносячи їх із тупуватою покірністю, характерною для розумово неповноцінних дітей – таких собі лагідних дебілів. Сили залишили Лану, руки розтиснулись і опали. Захлинаючись риданнями, вона підняла мляву долоню і погладила його по голові. Олесь затуркотів щось, загудів, задоволений, а потім знову заспівав:
– А як прийде середа – то для любощів біда.
Він не впізнав її. І не впізнає, із крижаною ясністю визнала Світлана. Йому ні за що не згадати ту, яку він приніс у жертву заради корони, ту, якій він присягався у вічній любові. Вічній… голос Олеся, не такий, як нині, глухуватий, надтріснутий, а тодішній, дзвінкий, ясний, чистий, мов янгольський спів, пролунав ніби десь поруч.
Я не забуду це, аж доки буду жити. Нехай зітреться з пам’яті моєї ім’я моє, і назва цього краю, тебе я пам’ятатиму довіку. Пройдуть роки, сторіччя, нас не буде, та те, що зараз є у наших душах, вогонь любові – він не помирає. Він буде вічно, так, як вічне світло.
– О, мій коханий. Де ж наш вогонь?
– Він сумував за тобою.
Лана озирнулася і побачила молодого короля – за стогонами та схлипуваннями вона і не почула його кроків. Ярослав стояв у дверях, такий витончено холодний, що, здавалось, ще мить – і вкриється інеєм.
– Невже? – ввічливо перепитала вона, хоча розуміла, що вигляд у неї, із щоками, мокрими від сліз, та червоними від сліз же очима далеко не найкращий. Залишалось тільки триматись, немов шляхтянка – треба спробувати, а що, як вийде?
– Так. Думаю, туга і звела його з розуму, хоча… – король недбало знизав плечима, – він завжди був трохи того… схиблений. Вірив у любов і перевтілення душ. Навіть мене називав сином – і вважав сином, хоча й бачив, що це не так. Дивак. Але тебе він кохав – я точно знаю.
– Ні. Якби кохав, то не відмовився б від мене.
– Чужинко, ти дурна. Жодна жінка не варта того, щоб заради неї відмовлятися від влади. Корона – найкраща коханка.
– Що ж, тобі видніше. Навряд чи в тебе буде шанс пізнати іншу коханку, окрім корони.
М’язи на красивому лиці Ярослава ледь помітно напружились, зелені очі стали холодними, мов смарагди.
– Чому це?
– Бо жодна жінка тебе не заведе!
– Не що?
– Пусте. Забудь. Я можу йти?
– Звичайно, – король раптом широко розвів руки, затуливши при цьому прохід. – На всі чотири боки. Та не раніше, ніж я дізнаюся, чим же ти так причарувала мого названого татка.
– Тільки у твоєму сні, мій милий. Або хтось не вийде звідси живим.
– І хто саме? – насмішкувато уточнив Ярослав. Лана зітхнула.
– Не знаю. Яка різниця?
– Ярославе!!! Як ти ведеш із жінкою розмову?!
Сей оклик прозвучав так несподівано, що юний король аж підстрибнув, а його картинно розкинуті руки вмить опустились, мов перебиті пташині крила. Подібний трюк вчинило й серце Світлани – стрепенулось, як підбита на льоту чаєчка, а потім стрімко покотилось вниз, у напрямку земляної підлоги, а сама Лана кинулась до ложа.
– Олесю!!! Ти згадав мене?
– Що? – Олекса тремтливо, безтямно розсміявся і ще раз пустив слину. Молодий король глянув на Лану тріумфуюче, та все ж повторив:
– Ти впізнав цю жінку, неню?
– Це просто жінка, і цього досить. Будь ввічливим, сину. Шануйся, – і Олекса, солодко позіхнувши, вмостився на ненависних Лані вовчих шкурах, і заплющив очі. Не бачачи за сльозами дороги, Світлана кинулась до виходу, і забилась, мов викинута на лід рибина, в міцних обіймах Ярослава.
– Пусти мене, соромітнику, чуєш? Пусти!
– Пробач.
– Що ти сказав? – Лана й не помітила, що молодий король відпустив її, а зараз повільно, із підкресленою шляхетністю – підкресленою, а не виставленою напоказ – опускається на коліна. Безпомічно кліпаючи очима, мов совенятко, витягнуте із дупла на яскраве сонце, Лана споглядала на те покаяння. Ні краплі фальші. Ні позерства, ні самолюбування – тільки щирий жаль, який неможливо підробити, бо він іде від серця.
– Прости мене, чужинко, за наругу. Я ще тоді, багато літ тому, твою красу нев’янучу помітив і закохався – по-дитячому наївно. До батька… до Олекси я страшенно ревнував тебе.
– Та ти ж мене всього два рази бачив!
– А скільки разів треба бачити жінку, щоб закохатись? Досить й одного.
– Встань, мій пане, – після паузи попросила Лана, і Ярослав, не змушуючи себе вмовляти, слухняно підвівся. – Ти будеш великим правителем, синку, – передрекла вона. – Ти не соромишся визнавати свої помилки. Тебе чекає велике майбутнє.
Ярослав узяв Ланину руку, підніс до вуст, поцілував.
– Мені шкода, що нині він такий.
– Мені також. Він довго… мучився?
– П’ять років. Він пам’ятав про тебе – ти це знай, чаклунко. Він хотів, щоб ти це знала.
Останній погляд, що його Лана, вже надворі, кинула на знайоме вікно Олесевої спальні, не був прощальним – із ким же вона прощалась, вже ж не зі стіною? В безумній, непоясненній і самій собі надії вона ще сподівалась, що Олесь, нехай безтямно, не розуміючи, що робить, визирне у те вікно, хоча б на мить. Донизу її звів Ярослав, а далі вона зголосилась сама іти – та тільки ось куди? І скільки літ їй? Де вона тепер?
Світлана не повірила своїм очам, коли у віконному просвіті з’явилась русоволоса голова Олеся. І він махав їй – творив якісь знаки руками. Він, як лунатик? Не знає, що робить? Байдуже, байдуже все, лиш би встигнути… до нього… він щось кричить… Її гукає? Він…
– Я згадав тебе, мій світлячку! О, кохана, чи міг я забути?!
Лана, на негнучких ногах кинулась назад, до входу у палац, та підступна будівля немов зробила крок назад – від неї крок. Іще, іще… та той невеличкий, викладений бруківкою клаптик землі, що відділяв Світлану від воріт замку, так і лишився не подоланим. І тоді вона, у відчаї, напружившись, із розбігу стрибнула в арочний проріз воріт. І полетіла кудись в безодню, із жахаючою думкою – усе пропало. Де б вона не опинилась зараз, Олеся там не буде!
