355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Наталья Мазоха » Десятий учень. Книга 2 (СИ) » Текст книги (страница 9)
Десятий учень. Книга 2 (СИ)
  • Текст добавлен: 31 октября 2016, 00:01

Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"


Автор книги: Наталья Мазоха



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Ну, що ж, тоді ходімо до товаришів. – плеснув по плечі друга, Теймур.

Мандрівники були повні рішучості продовжувати подорож.

– Ти знайдеш з відси дорогу до Туламі? – запитав у горянина, Капер.

– Знайду. – обізвався Готар.

– Добре. Тоді веди бо часу у нас обмаль…

Караван повільно долав перевал за перевалом, наближаючись до узбережжя. Мілена, швидко одужала, мандрівка в горах пішла дівчині на користь. Її щічки порум’яніли, а в голосі не було втоми і смутку. Тума виявилась гарною дівчиною, турботливою, уважною і щирою подругою і дівчата швидко заприятелювали. Мілена розповіла горянці, про всі свої пригоди, що пережила разом з Каролом. Тума слухала, широко розплющивши, від захоплення, очі і їй здавалось, що всі ти пригоди, трапились і з нею.

– Яке, в тебе, цікаве життя!– вигукнула дівчина, дослухавши розповідь Мілени. —Я б, теж хотіла ось так , як ти мандрувати різними світами, і допомагати своєму коханому. Та на жаль, в мене навіть хлопця немає. А все, через царицю Тамілу. Батьки ховають своїх дівчат так, що бідолашні не те що парубків, а навіть інколи і сонячного світла не бачать. Мій батько не виключення. Я теж сиділа в потаємній кімнаті, аж поки Салім, не погодився вивезти нас з Каурдану. Ти не пам’ятаєш, але нас вивозили, поклавши між лантухами з вовною, я ледь не задихнулась. Та і там, охоронці, нас мало не знайшли. Якби не винахідливість батька, то не знаю, що б сталось.

– Я, така вдячна Стахові і тобі, за свій порятунок, і неодмінно віддячу вам, за вашу турботу. —з ніжністю, посміхнулась до подруги, Мілена, а потім спитала:

– Ти вже говорила з батьком про моє прохання, відправити мене додому?

– Ні. Та я, піду просто зараз, і поговорю з ним. – впевнено відказала горянка, і рішуче направилась до Стаха. – Тату, мені потрібно з тобою поговорити.

– Про що, доню. – посміхнувся старий, до дівчини.

– Про Мілену. Їй треба допомогти повернутись додому. Її рідні, дуже хвилюються за неї. Ти ж, і сам, все це, розумієш.

Старий, переглянувся з купцем, що ішов поряд з ним, і якось не впевнено, проказав:

– Коли прийдемо в Туламі, щось вигадаємо. З відти ходять кораблі в різні кінці світу.

Дівчина не звернула уваги, ні на дивний погляд, ні на невпевненість обіцянки, бо була рада почути саме таку відповідь, і поцілувавши батька, побігла порадувати і свою нову подругу. Заспокоєна такою звісткою, Мілена, зі спокійною душею, вмостилась на ночівлю, і проспала як немовля, до самісінького ранку. Весь час, їй снилось рідне поселення, широкі, безкраї степи, що поросли високою травою, яка від вітру хилилась низько до землі, і здавалась великим, безкраєм морем. Снились батьки, та односельці, що радо зустрічали її, і вітали з далекої і важкої мандрівки. Ніч минула як мить. Ранок прийшов, щоб порадувати скорою зустріччю з рідними і коханим. Наступний перевал відкрив перед її очима, безкраю гладь води. До моря було ще далеко, але з висоти, його було видно як на долоні. Місто, що розташувалося на його березі, теж було у володінні Каурдану, та все ж, не мало такої пильної охорони, і високих мурів. В ньому збирався різноманітний народ. Біля причалу завжди стояло кілька суден. Це були торгівельні, або рибальські вітрильники, та інколи навідувались работоргівці, або пірати. Останні, прибували до порту, потай, знявши прапори, і хоч поводились не дуже коректно, особливо в корчмі і харчевні, та все ж, без зайвого галасу. До порту постійно стікались, малі , і великі каравани. Вони наче потоки, то з гір, то в гори, проходили вулицями міста, і зникали безслідно. Єдині, хто тут залишався назавжди, це місцеві жителі, а вони, мали не малий зиск від прибульців, і не втрачали найменшої нагоди, нагріти руки їхніми грошима. Коли караван Саліма дійшов околиці Туламі, Стах підійшов до караванника і тихо, щоб ніхто не почув, про щось з ним перебалакав, крадькома поглядаючи на дівчат, що терпляче чикали на нього осторонь. Потім чоловіки потисли одне одному руки і розійшлись. Стах повів дівчат за собою, постійно озираючись на них, боячись загубити в натовпі.

– Нам треба десь поїсти. – сказав старий. – Дивіться, ось шинок. Зайдемо туди.

В забігайлівці було повно народу. В повітрі висів стійкий запах тютюну і кислого вина. П’яний натовп голосно кричав, реготав, і штовхався, дихаючи в обличчя перегаром. Дівчата злякано тулились до старого. Нових клієнтів помітив господар закладу, і одразу відчувши зиск, підбіг до них, і запросив затишний столик, подалі від галасу.

– Ось тут, вам, буде зручно. – шанобливо припрошував, хазяїн закладу. – Що бажаєте?

– Принеси поїсти на трьох, а мені келих вина. – заказав Стах.

Шинкар зник на кухні. І скоро вже Мілена з Тумою уплітали, швидко приготовлений обід. Вибір страв, тут, був невеликий, риба та овочі, єдина різниця була в тому, як їх готували. Стах, ковтнувши свій келих вена, і нашвидку, майже давлячись, закусивши, промовив:

– Я піду, розізнаю за помешкання, а ви посидьте, поки що, тут. Ні з ким не розмовляйте.

Дівчата закивали головами, даючи Стаху зрозуміти, що вони його послухають, і не зроблять нічого, за що б він їх лаяв.

– Ну от, і добре. – похвалив їх, Стах.

На виході, він про щось, перебалакав з шинкарем, і зник за дверима. Дівчата залишились самі, і цим, зразу, скористались двоє підвипивших моряків. Чоловіки, не питаючись, підсіли до їхнього столика.

– Вітаємо, вас, красуні, у нашому місті. – мовив один з них, підморгуючи Мілені, почервонівшим від випитого, оком. – Ви , тут, у справах? Чи як?

Дівчата не зрозуміли, що в них питають. Ні Мілена, ні Тума не були в подібних місцях, і не знали як себе поводити. Добре, що господар вчасно помітив це, і швидко відпровадив настирних залицяльників. Невдовзі прийшов і Стах. Розрахувавшись з шинкарем, повів дівчат у будинок навпроти, це був готель з недорогими кімнатами.

– Ми, дочко, поживемо тут з тобою кілька днів. Поки нам не трапиться підходяще судно. – промовив до Туми, батько. —А, за тебе, дівчино, я домовився з капітаном одного з кораблів, що відпливає у ваші краї. Він погодився тебе забрати.

У Мілени, від радості, аж дихання перехопило, а на очах виступили сльози. Вона кинулась до чоловіка, і з вдячністю припала до його руки. Стахові стало ніяково, він з силою вирвав кінцівку, і пробубнів:

– Не треба подяки. Я зробив, що зміг. Пішли, я, тебе, відведу.

– А, можна, і я, проведу Мілину. – спитала у батька, Тума.

– Не треба. Попрощайтеся тут. – строго присік, її порив, батько. – Чим менше тебе бачитимуть, тим краще.

Дівчина не сперечалась, татко знає, що робить. Вона ніжно обняла Мілину, і побажала подрузі, всього найкращого.

Дорога до порту була не стільки довгою, як не зручною. Такої кількості повозок і людей, Мілена ніколи не бачила. Старий, швидко ішов попереду, не обертаючись, дівчина ледь встигала за ним. Мілена боялась відстати, і заблукати, в цьому натовпі, і коли, нарешті, гамірлива вулиця залишилась позаду, зітхнула з полегшенням. Ось і корабель, з великими, білими, готовими до подорожі, вітрилами. Батько Туми, піднявся трапом нагору. Назустріч йому, вийшов капітан судна:

– Це і є, та дівчина?– спитав він, роздивляючись Мілину, що стояла позаду старого.

Стах кивнув головою.

– Гей, матросе!– гукнув капітан, до свого підлеглого. – Одведи, нашу гостю, до інших.

Моряк підійшов до дівчини, і мило посміхаючись взяв під лікоть, щоб вона не спіткнулась, і не впала на палубі, повів до каюти. Все так само посміхаючись, відчинив перед нею двері, і коли Мілена пройшла до середини, хутко їх зачинив, і закрив на засув. Дівчина, розгублено, обвела очима приміщення. Крім неї, тут, вже було кілька жінок і молодих дівчат.

– Ви, теж, пливете до Махтерії?– спитала, в них, Мілена.

– Куди?—з сарказмом, в голосі, перепитала одна з жінок. – Дівчино, ти хоч розумієш, куди потрапила? Тут ніхто не пливе по своїй волі, бо хазяїн цього судна, торговиць рабами, а ми, його товар.

Мілена зойкнула, і повільно опустилась додолу. Вона не кричала, не плакала, не гуркала у двері, бо розуміла, це даремно. Так вона просиділа деякий час, наче в напівсні, не помічаючи нічого навколо себе. Вона не чула голосів рабинь, що озивались до неї, не реагувала на їхні стусани, якими, жінки, намагались привести її до тями, і лише кухоль крижаної води, і сильний ляпас, повернули її до дійсності. Мілена знов обвела напівтемну каюту, сумним поглядом, наче остаточно усвідомлюючи весь жах свого становища, потім закрила долонями обличчя, і заридала. Степовичка рідко плакала, та відчай, що огорнув її душу, був настільки сильним, що стримати сльози, не було можливості.

– Нехай плаче. – озвалась найстаріша рабиня. – Швидше прийде до тями. Їй тепер довіку жити з цим тягарем.

– Ні. – несподівано, твердим голосом, проказала Мілена. – Карол обов’язково знайде, і порятує мене.

– Карол? Він що, всесильний?– насмішкувато спитала, старша рабиня.

– Так, всесильний. Він чарівник і мій наречений. – гордовито відповіла дівчина.

На її вустах заграла посмішка: « Яка ж вона була дурепа, що забула про чарівну силу, якою володіє Карол. Ця сила і палке кохання, допоможуть знайти йому, її, де б вона не була!»– від цієї думки, на душі, одразу стало легко-прилегко. Мілена підвелась, і наче ні в чому не бувало, лягла на тапчан, і одвернулась до стіни. Одна з рабинь, уважно подивилась на неї, і покрутила пальцем коло скроні – «збожеволіла дівка», потім махнула рукою, і відійшла геть. Більше, Мілені, ніхто не докучав.

Стах зайшов до кімнати, де напівлежачі, підперши голову рукою, відпочивала його дочка. Не кажучи ні слова, сів до столу, висипав з кошелика гору срібних монет, і почав діловито перераховувати їх, складаючи в охайні стовпчики. Тума зіскочила з ліжка, і підійшла до батька:

– Тату, звідки стільки грошей?

Дівчина простягла руку, і кінчиками тендітних пальчиків доторкнулась білого круглячка. Гендляр не став приховувати від дочки правди.

– Ці гроші, я отримав від работоргівця за Мілину. Уявляєш, ця дівка, обійшлася йому в сто п’ятдесят монет!– не помічаючи виразу доччиного обличчя, радісно повідомив старий. – Тепер ми зможемо подорожувати!

– Ти продав Мілину?– не вірячи власним вухам, перепитала Тума.

– Так. А що, ти, хотіла? Щоб я її переховував, годував, тяг через гори за її блакитні оченята?

– Як ти міг?– дівчина аж тремтіла від злості – Вона ж, вірила нам, вірила тобі, а ти так з нею вчинив!

– Та я її сам купив у Готара, за двадцять п’ять монет!

– Це не правда! Готар не торгує людьми!

– То спитай у нього сама!

– І спитаю!

Дівчина кинулась до дверей, та Стах встиг схопити її за руку:

– Ти куди?

– Назад, до Каурдану. Не потрібне мені щастя такою ціною!

Не тямлячи себе від люті, Стах ляснув дочку по щоці. Тума глянула на нього так, що гендляр відсахнувся. Дівчина, одним порухом, змела срібло зі столу, і вискочила з кімнати. Стах хотів було бігти слідом, та у самих дверей зупинився:

– Перебіситься, і повернеться.

Старий став навколішки, і почав збирати монети. Та несподівано, сльози покотились зі старечих очей. Він міцно затис гроші в долоні, а потім з усієї сили жбурнув об стіну…

Дівчина бігла вулицею в бік гір, сльози затуманили їй погляд, нічого не бачачи перед собою, вона наштовхувалась на перехожих, а ті з подивом проводжали її поглядами. Тума не могла повірити, що її батько, найдорожча, і найрідніша людина, міг так вчинити. Як же їй, тепер жити? Кому вірити? Вона повернеться назад до Каурдану, нехай цариця забере її життя! Раптом, прямо перед собою, Тума побачила Готара. Лише на кілька годин, мандрівники, запізнились, і зараз, спускались вниз по вулиці, на зустріч горянці. Не володіючи собою, Тума накинулась на розбійника:

– Мерзотник! Як, тебе, земля носить! Работоргівець проклятий!

З усієї своєї сили, дівчина, колотила рученятами, Готара в груди, а той стояв ошелешений, і навіть не намагався захищатись. Він все, одразу зрозумів. Та для його супутників, було нічого не зрозуміло. Першим оговтався Теймур, він обхопив дівча за плечі, і міцно, але обережно, щоб не завдати болю, притис до себе . Тума спочатку намагалась пручатись, а ослабнувши ткнулась вугляреві у груди, і голосно, наче дитина, заревла. Теймур, втішаючи, гладив її по чорному, блискучому волоссі, що м’якою хвилею, спадало аж до пояса. Решта стояли навколо, і розгублено мовчали. Нарешті, голосний плач, перейшов у схлипування, і стих. Теймур обережно, відсторонив дівчину від себе, і зазираючи в чорні, заплакані очі, спитав:

– Хто, ти, така? З чого ти взяла, що наш товариш работоргівець, та й ще, проклятий?

Він посміхнувся такою посмішкою, що дівоче серденько стрепенулось, і забилось мов у зляканого ягняти. Та Тума, не була б горянкою, якби виказала свої почуття, перед незнайомцем. Вона сердито насупилась, і хотіла вже щось відповісти, та не вспіла, обізвався Готар:

– Це Тума, дочка гендляра, у якого я залишив Мілину.

– Що?– обурилась, такій брехні, Тума. – Ти ж, її продав за срібляки, мені щойно сказав батько.

– Ти продав Мілину?– прошипів, Карол, повертаючись до горянина, і повільно витягаючи меча.

– Кароле, заспокойся. – притримав його руку, Капер. – Треба у всьому розібратись. Нехай хлопець, сам все пояснить.

– Розповідай!– наказав, Готарові, Теймур.

Хлопець важко зітхнув:

– А що, розповідати? Тума каже правду, я справді взяв у її батька гроші за Мілину. Та я, не хотів її продавати, все вийшло само собою. Ви навіть уявити собі не можете, як я каюсь. І допомагати вам вирішив, через це. Ну щоб швидше повернути дівчину.

Готар говорив, а сам тремтів як листок на вітрі, чи то від страху, чи то від сорому.

– Я, жодної монети не потратив, з тих грошей. Я поверну їх Стахові і заберу Мілину!

– Пізно. – тихо промовила Тума.

– Що?– не дочув її, Теймур. – Що, ти, сказала, дівчинко?

– Кажу, пізно. – вже голосніше, озвалась горянка. – Батько продав її якомусь, работоргівцю, десь в порту. Я досі не можу повірити, що він, таке зробив.

Дівчина знову заплакала, але вже тихо, без ридань і істерики. Сльози горючими ручайками стікали до підборіддя, і капали на плаття. Вона терла долонями щоки, та спинити, ті потічки, не могла.

– Ми потоваришували з Міленою, поки мандрували в горах. Вона така хороша дівчина. Що, з нею, тепер буде?– крізь сльози спитала, горянка.

– Не хвилюйся, ми неодмінно знайдемо, і визволимо її. – втішив дівчину, Карол.

– Ти, її наречений?– поцікавилась, Тума.

– Так. Як, ти, здогадалась?– посміхнувся до дівчини, молодий чарівник.

– Мілена, багато про тебе, розповідала. Мені здається, я, вас всіх, вже давно знаю. Ось ти. – горянка ткнула пальчиком в Івер. – Івер. Ви двоє, Брати-болотники, Плато і Капер. Тільки я не знаю, хто з вас, хто.

– Я, Капер. – розплився в посмішці, здоровань.

– А, я, Теймур. – зробив смішний реверанс, вугляр.

– Так, я здогадалась. – Тума вже зовсім заспокоїлась, і відповіла привітною посмішкою.

Ця посмішка преобразила зарюмсане личко, і воно розквітло, як троянда, під ранішнім сонечком. У Теймура, аж дух перехопило: «Та, вона ж, красуня!»

– Нам треба поспішати, бо можемо втратити сліди Мілени!– раптом схаменувся, Карол. – Хутчій, до причалу!

Друзі, ринули вниз по вуличці. Теймур ухопив Туму за руку, і потяг за собою, наче боявся загубити. Дівчина, ледь встигала перебирати ногами, та все ж, не втрималась, перечепилась, і впала. Їй було боляче, та плакати вона не стала, і так виплакала на рік вперед. Теймур, не питаючись, підхопив її наче ляльку, перекинув через плече, і побіг наздоганяти товаришів. Горянка відчувала під собою, міцне, мускулисте плече, дужу, зі сталевими м’язами руку, що обхопила її стан, і симпатія до цього, привабливого чоловіка, збільшувалась з кожною хвилиною. Вона не встигла, як слід, роздивитись його обличчя, пам’ятала, лише, білозубу, сліпучу посмішку. Його довге, до плечей, і чорне, як у неї волосся, розвивалось на вітру, і лоскотало її щоку. «Цікаво, якого кольору, у нього очі?»– несподівано, для себе самої, подумала Тума, і раптом їй зробилось соромно, що в таку хвилину, вона думає, про казна що.

Увірвавшись до порту, важко дихаючи, Карол розгублено зупинився, друзі біля нього. Біля причалу стояло кілька торгових суден, і у всіх вітрила були спущені. Було видно, скоро відпливати, ніхто не збирався. Та на якому з них, Мілена? Молодий чарівник підійшов до вантажника, що задумливо смоктав люльку, сидячи на тюкові з шерстю.

– Добродію, ви нам не підкажете, яке з цих суден, перевозе рабів?

Вантажник подивився на Карола, і хмикнувши одвернувся в інший бік. До них приблизився Готар. Він взяв важку, зашкарублу руку вантажника, і вклав в неї мішечок зі сріблом:

– Шановний, нам, це, конче необхідно знати. Допоможи. Ви ж, вантажники, все бачите, і все знаєте. Тільки, не кожному, розповідаєте.

У робітника, очі зробились круглі, як ті монети, що йому щойно дали. Таких грошей, він за все своє життя, не бачив. Вантажник підманив пальцем Карола, і на саме вухо, тихенько прохрипів:

– Корабель, який вам потрібен, називається « Золота Фана». Тільки в порту, ви його не знайдете, він уже відплив.

– Як, відплив?– розгубився, чарівник.

– Звичайно, як відпливають всі судна. Підняв вітрила, і поминай як звали. – грубо, відказав вантажник, та все ж, додав:– «Золота Фана» возить свій товар в Далмарію.

Він сховав гроші за пазуху, і швидко, не озираючись, пішов геть. Карол звернувся до друзів:

– Що будемо робити?

– Треба найняти корабель, і догнати работоргівця!– не роздумуючи і миті, випалив Івер.

– Хлопець, діло каже. – май же, вперше в житті, погодився з ним, Теймур.

– То, чого стоїмо?

Мандрівники повільно ішли вздовж причалу, і намагались відшукати підходяще судно. Охочих найнятись, було немало, та почувши, куди потрібно пливти, всі капітани, на відріз, відмовлялись. Навіть сума, яку Карол пропонував за їхні послуги, не мала, для них, ніякого значення.

– Ось тепер, твій крилатий кінь, не завадив би. —з досадою, сказав Івер, дивлячись на Карола, той кивнув головою.

– Не треба відчаю, друзі. – спробував підбадьорити товаришів, Теймур. – Вихід обов’язково знайдеться. Ми і не з таких ситуацій виходили.

– Кароле, а може ти телепортуєшся?– несміливо спитав Готар.

Всі очікували, мабуть і сам Готар, що чарівник знову на нього накричить, чи почне дорікати, та на диво, почули спокійну відповідь.

– Куди, на дно моря? Я навіть не уявляю, як виглядає «Золота Фана».

Чарівник зморено опустився, на сувій товстої вірьовки, що лежав поруч, і затис голову руками. Не знано звідки, поруч, з’явився миршавий старичок, і смикнув Карола за рукав.

– Чого тобі, діду?

– За невеличку винагороду, я можу дещо вам підказати. – хитрим голосом, заявив старий. – Ніхто з власників цих суден, не попливе до Далмарії.

– Це ж, чому?

– Бо там володіння піратів. Щось на кшталт, їхньої держави. Пливти туди звичайним торговцям, або мандрівникам, що потворі в пащу.

– Зрозуміло. Ну, і що ти, нам, порадиш?

Старий, мовчки, простяг суху долоню. Карол хмикнув, і витяг золотого. Монета миттєво зникла в руці дідка.

– Он там, за мисом…– старий, показав в бік виступаючих в море скель. —Є старий причал. Там швартується лише одне судно «Зірка трьох морів». Її капітан, настільки божевільний, що за добру винагороду, піде куди завгодно. Його всі називають «божевільний Пек».

– А насправді як його ім’я?– поцікавився Карол.

– Хто знає?– здвигнув плечима дідуган, і різко повернувшись, пішов геть.

– Пішли, до того Пека. Вибір в нас, однаково, не великий. Та може пощастить. – вирішив за всіх, Капер.

Мандрівники проминули останні будівлі, і піднялись в гору. Дійсно, за скелями був ще один причал, старий не збрехав. Біля нього, в’яло похитуючись на хвилях, стояло суденце. Друзі розраховували побачити, щось величне, що відповідало б, назві корабля, а не це, старе корито, що скрипіло, і стогнало, всіма своїми снастями.

– Оце так «зірка»!– першим виказав, своє розчарування, Капер.

– Ти ж, сам казав, вибір у нас не великий. – відповів на те, чарівник. —Я б, зараз, поплив, і на гнилій дошці, аби лише наздогнати судно, на якому, Мілена.

– Що ж, тоді пішли пошукаємо господаря цієї «красуні».

Мандрівники спустились до причалу. Крім плескоту хвиль, об каміння, не було чутно ні звуку. Трохи подалі, друзі побачили хібару, перекособочину, і таку ж стару, як і корабель.

– Може господар, в хатині? Піду гляну. – визвався Теймур, і не чикаючи ні чиєї згоди, пішов.

Вугляр постукав, та у відповідь ні звука. Він штовхнув двері, вони виявились запертими з середини. Значить в хібарі, хтось є. Теймур з усієї сили затарабанив кулаком , а потім прислухався. Він почув шепіт, і стриманий смішок.

– Гей, господарю, відчини. Маю до тебе справу. – голосно погукав, хлопець.

– Зачекай хвилину!– почулося з середини. – Нетерплячий який!

Заторохтів засув. Двері розчинились, і з хатини випурхнула молодиця. Вона вся була розтріпана, від зачіски, до одягу. На щоках горів рум’янець, губи палали від ,недавнього, поцілунку. Жінка зиркнула на вугляра, хіхікнула, і побігла в бік порту. Лише потім з’явився господар.

Він став на порозі, і своєю фігурою, закрив весь дверний пройом. На вигляд йому було років п’ятдесят, та здоров’ям, він мабуть, не поступиться і молодому. На давно не голеному обличчі, сліди частих п’янок.

– Чого тобі?– не вітаючись, спитав чолов’яга.

Теймур трохи позадкував, бо велетень, просто навис над ним, а вже потім, чемно привітавшись, спитав:

– Це твій корабель?

– Ну?!– не то, спитав, не то підтвердив чоловік.

– Ми. – Теймур показав рукою, у бік своїх друзів– Хочемо найняти його.

Господар хатини, голосно кашлянув, потім смачно висякався, і не кажучи більше ні слова Теймурові, пішов до гурту незнайомців, що чекали на нього, біля причалу. Вугляр, позаду, майже біг, бо не встигав за велетенськими кроками чолов’яги.

– Я, капітан Пек. – представився, він мандрівникам.

– Раді вітати вас, капітане. – привітався за всіх, Карол.

– Що привело, вас, до мого причалу? Сюди рідко приходять подорожуючі.

– Я, вам, скажу лише одне слово, Далмарія.

– Зрозуміло! Ніхто не схотів туди пливти?

– Так. Ви вгадали. То що, на те, відповісте?

– Я, теж, задам лише одне питання. Скільки?

Капітан Пек стояв навпроти Карола, і насмішкувато примружуючи червоні, від випитого вина, очі, дивився на дивака, який не побоявся найняти його посудину. Та ще й, намірився пливти на ній, у лігво піратів. Цікаво, скільки він, за цю подорож, запропонує? Пекові кортіло трохи по насміхатися з цього, як йому здалося, дурника і його товаришів. Та коли чарівник простяг йому важкого кошелика з золотом, лукава посмішка зникла з обличчя.

– Ви, я бачу, не скупі люди. І якщо, ви дійсно вирішили пливти зі мною, то я, повинен знати, що спонукало вас на цю подорож.

– Великої таємниці в цьому немає. Треба наздогнати «Золоту Фану». На її борту моя наречена.

– Дівчина, справді, потрапила в халепу. Допоможу чим зможу.

Хоч зовні капітан виглядав не дуже привабливо, навіть трохи відштовхуючи, в душі він був чуйною і романтичною людиною. Якби Карол просто попрохав у нього допомоги, не обіцяючи за те, ніякої винагороди, то Пек, однаково б погодився допомогти. Та все ж, він забрав запропоновану плату. Гроші йому були потрібні, хоча б, на ремонт судна. Та по своїй натурі, він не був до них жадібним, тому і не жив в достатку, як власники інших кораблів.

– Коли зможемо вирушити в дорогу?– спитав у капітана, Карол.

Молодому чарівнику нестерпна була лише думка, що його кохана страждає в неволі. Він дуже нервував. Пек це бачив, і не випробовував його нерви.

– Вирушимо одразу, як завантажимо харчі і воду. Шлях не близький, а в цю пору року, часті шторми. Негода може нас затримати. Треба бути готовим до всього.

– Ми не стоятимемо осторонь. Якщо потрібна допомога, наші руки, до ваших послуг.

Карол озирнувся до друзів, чекаючи підтримки. Вони, всі як один, закивали в знак згоди, головами. Навіть Тума, яка ще недавно заливалась слізьми, сіяла від щастя. Вона плескала в долоні , і аж підстрибувала від радості, що знайшлась хоч одна добра людина, яка згодилась прийти їм на допомогу, в пошуках бідолашній Мілені. Теймур потай спостерігав за нею. Він ще ніколи не бачив такої відвертої радості. Здавалося в серці цієї маленької горянки міг поміститись весь світ, і весь до останку, він, буде зігрітий її турботою і любов’ю. Цікаво, чи вистачить тієї любові і на нього? Чи можливо, те місце, вже кимось, зайняте?

– Ну, що ж, тоді до роботи. – перервав Теймурові роздуми, хриплий голос капітана.

Пек піднявся по хиткому трапу на палубу. Мандрівники теж рушили слідом. Та не вспів перший з них поставити ногу на протрухлі дошки, як пролунав страшний, як рик дикого звіра, крик. Це капітан гукав свою команду!

– Гей, п’яниці і ледарі, негайно вилазьте на світ білий, є гарна робота!

У відповідь могильна тиша. Пек вхопив палицю, що валялась під ногами, і став що сили гатити по палубі, не перестаючи лаятись:

– Ах ви ж трюмові пацюки! Виходьте негайно, бо якщо я спущусь в низ, ви вже з відти самостійно не вийдете!

– Добрий початок!– трохи злякано, прошепотів Івер на вухо Плато.

Чолов’яга лише посміхнувся у відповідь. Він був добре знайомий з таким типом людей, як капітан. Вони намагаються поводити себе брутально, щоб співпадати, по характеру, зі своїм виглядом. Та насправді, більшість з них, добряки. Він і сам був, в цьому, схожий, з «морським вовком». Крик і погрози капітана подіяли на його «відпочиваючу» команду. І поки друзі піднімалися на борт, з трюму вилізло п’ятеро моряків. Вони видавались братами близнюками, всі в однаковому, брудному одязі, неголені з підпухлими, від постійної п’янки обличчями. Моряки похитувались на непевних ногах, мружачись від яскравого полуденного сонця.

– Пробач, капітане. – ледве повертаючи язика, промимрив один з моряків. – Ти ж казав, що можна відпочивати…

Не доказавши фрази, чоловік гикнув, від того поточився, і якби не поручні, то впав би за борт. Пек, не тямлячись від злості і сорому, за свою команду, вхопив бідолаху на бирки і добряче струснув. Та це мало помогло, моряк знову гикнув, і промимрив:

– Не треба мене трусити, бо я зараз виблюю.

На підтвердження своїх слів, він перехилився через поручні, і почав векати. Капітан сплюнув, з пересердя, і відійшов. Карол, як і решта його друзів спостерігав за цією сценою, ледь втримуючись від сміху. Нарешті, переборовши бажання розреготатись, він підійшов до розлюченого капітана:

– Не треба, так, хвилюватись. Я маю чим, їх, по хмелити. За кілька хвилин, будуть тверезі як скельця.

– Тоді, чого чекаєш, мого низького уклону?– буркнув, на те, Пек.

Молодий чарівник дістав пляшечку з рожевою рідиною. Це була та сама протиотрута, що пробудила від чарівного сну Юку. Алкоголь теж був отрутою, що поступово руйнував людський організм, тому зілля повинно було подіяти. Почувши про можливість похмелитися, команда збадьорилась, вони ж і гадки не мали, що їм хоче запропонувати хлопець. Карол підійшов до першого з моряків, і наказав відкрити рота. Чоловік з недовірою зиркнув на крихітну посудину:

– Вважаєш цього вистачить на нас всіх?

– Ще й, залишиться. – запевнив його, Карол.

– Що, таке кріпуче?

– Угу.

Моряк був довготелесим і тому трохи присів, щоб бува, хлопець, не хлюпнув по за ротом. Від очікування жаданої насолоди, він навіть очі заплющив, і виставив назовні язик. Чарівник, обережно, капнув, на той язик кілька крапель. Решта моряків з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. Вони навіть, мимо волі, повторювали рухи свого приятеля. І, з боку, це виглядало ще смішнішим, ніж недавня сцена з капітаном. Моряк, що отримав порцію зілля, швидко сховав язик до рота, і поплямкав. Всі чекали, що станеться. Несподівано, чоловік присів, і затрусив головою. Потім підскочив, і знову присів. Пройшовся по палубі в зад, вперед, і крякнув.

– Ну що?– не терплячи почути про дію пійла, смикнув його за рукав товариш по пляшці.

– Оце, так!– лише і зумів вимовити моряк.

Та цього було досить. Решта команди кинулась до Карола з виставленими на зовні язиками. Вони мало не збили з ніг, розгубленого хлопця.

– Ану, шикуйсь в чергу!– прийшов на допомогу чарівнику, громовий оклик Пека.

Команда миттю вистроїлась в ряд, потилиця в потилицю, не насмілюючись перечити своєму капітанові. По черзі, вони отримали свою порцію зілля. І майже кожен, з подивом подивився, на свого товариша, а той від сміху, аж за живіт хапався.

– Ну, як, я, вас… А. – та бачачи гнівний вираз, на обличчях своїх товаришів, позадкував, і сховався за спиною у капітана.

– Все, годі дуріти. Немає часу.

Швидко протверезівши, команда уважно вислухала наказ.

– Піднімайте вітрила, направляємось до великого причалу. Потрібно запастись провізією і водою. Шлях у нас далекий і небезпечний.

– Куди йдемо?

– До Далмарії.

– Ух ти!– майже в один голос, вигукнула вся команда.

– Отож бо. – посміхнувся куточками губ, капітан Пек.

Робота закипіла. Моряки працювали дуже злагоджено, і невдовзі невеличке, старе суденце, під назвою «Зірка трьох морів», увійшло до порту. Карол і Капітан пішли на тамтешній ринок, де можна було закупити все необхідне для подорожі. Члени команди Пека наводили лад на палубі. Вони терли старі палубні дошки, ремонтували і підтягували снасті. Мандрівники допомагали, чим могли, аби прискорити час відпливу. Тума спустилася до гостьової каюти, і почала прибирання. Тут, з усього видно, давно ніхто не брався за ганчірку, і дівчині довелось прикласти не мало зусиль, щоб навести в каюті лад. Вона вже майже закінчила свою роботу, коли до приміщення зайшов Карол. Він щойно повернувся з провізією, і судну вже було потрібно вирушати в дорогу, поки погодні умови дозволяли це зробити.

– Ну що, красуне, дякую тобі за допомогу, та вже прийшов час прощатися.

Тума, навіть не встигла обернутися до нього, так і завмерла. Карол помітив, як напряглось все її тіло. Маленькі долоні стислись в кулачки. Чарівник підійшов до дівчини, і поклав долоні їй на плечі.

– Що, з тобою?

Дівчина повільно обернулась. Здавалось, що від слів, які вона почула, у неї заніміло все тіло, а горло здавила залізна рука.

– А куди ж, я, піду?– ледь чутно, прошепотіла вона.

Карол розгубився. Він навіть і думки не мав брати цю дівчинку з собою у подорож.

– Невже, тобі, зовсім немає куди податися?

– До батька я, нізащо, не повернусь. Хіба що, назад до Каурдану! Нехай володарка вип’є з мене життя!

Дівчина знесилено сіла на лежак. Вона не плакала, лише зажуреними очима дивилась, кудись, повз Карола, наче в своє, жахливе, майбутнє. У чоловіка на вистачило сили, заставити бідолашну, зійти з корабля. Вин піднявся на палубу. Команда, і його друзі чекали що він вийде разом з дівчиною. Дехто навіть приготував прощальну промову. Теймур стояв обпершись об перила, і зажурено споглядав, як хвилі, повільно накачуючись, били в борт, і похитували корабель. Уперше, за весь час подорожі, він почувався таким роздавленим, і пригніченим. Він не хотів визнавати, та ця тендітна горяночка, розбила йому серце. Вугляреві зовсім не хотілось з нею прощатись.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю