Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

– Тума залишиться з нами. – повідомив, Карол, присутніх.

Дівчина в каюті, почула ті слова, і немов метелик, випурхнула на гору. Вона хотіла подякувати чарівнику, за його розуміння і доброту. Та замість Карола наштовхнулась на Теймура. Він обхопив її стан міцними руками і закрутив навколо себе. Тума аж охнула, від несподіванки і захвату. Та все ж знайшла в собі сили, і стукнула чоловіка по плечові, це його привело до тями. Він розгублено опустив дівча, і відчуваючи на собі її суровий погляд, відійшов у бік, та радості в душі вугляра, від того, не поменшало.

– Кароле, ти пам’ятаєш, куди ми, направляємось?– несподівано, пролунав голос Плато. – Жінці не легко буде, в цій подорожі. Згадай про Юку! Жінка, навіть, отримала нервовий зрив, від напруги.

– Коли я зрозумів, що дівчині нікуди податися, то в першу чергу згадав про Юку. Ви бажаєте, для бідолашної, тієї ж долі?

У відповідь, повна тиша.

– І я, про те ж, кажу. – правильно зрозумів, мовчанку, Карол.

– Ви не пошкодуєте, що взяли мене, з собою. – несміливо, за себе, подала голос, Тума. —Я багато чого вмію. Вмію готувати, прибирати, лагодити і прати одяг. Та і труднощів, я, не боюся. Ви не жалкуватимете, що взяли мене!

Дівча, що сили, намагалось умовити мандрівників, не залишати її в порту. Тумі було страшно залишатися на одинці з самотністю і злиднями. Та після слів Карола, ніхто і не став би її покидати в Туламі. Та не лише Тума була на роздоріжжі власних почуттів. Готарові, в цей час, теж було не легко. Хоч ніхто з мандрівників не докоряв йому за скоєне, та все ж, він відчував деяку напруженість, у відносинах, до себе. І якраз зараз, був підходящій момент з’ясувати все, раз і назавжди. Він несміливо виступив у перед, чим одразу привернув до себе увагу.

– Ти щось хочеш сказати, Готаре?– поцікавився у хлопця, Перус.

– Я, хотів попрохати вибачення, за те, що накоїв. – тихо промовив, хлопчина.

– Пам’ятаєш нашу розмову, в горі Матарам?– спитав, у нього, болотник.

І сам відповів на своє запитання:

– Ти хотів знати, чи можеш стати, для нас, другом. Мені, як і кожному з нас, важко зараз відповісти ствердно, дружбу не можна починати з брехні, а ти нам збрехав.

– Я не брехав. Просто не насмілився сказати, як все було насправді. Та я намагався допомогти вам, чим міг.

– Це так. Ми дуже вдячні тобі за це. Та факт, залишається фактом. Ти продав Мілину, і не сказав про це. – суворий вираз Платового обличчя, позбавив горянина надії, на перебування у товаристві мандрівників. Хлопчина похилив голову, і вже намірився покинути корабель, як раптом, пролунав голос Карола:

– Зачекай, Готаре! Друзі, я весь цей час, міркував над вчинком хлопця, і прийшов висновку, що його вени, у тому що сталось, немає. Я, почувши про продаж коханої, був розлючений до нестями, і не втримай ви мене, міг би, зі злості, поранити горянина. Але поміркувавши, дійшов висновку, він врятував Мілину від Бахтара, ризикуючи власним життям. Не відведи, хлопець, її до Стаха, то можливо і в живих, ми б її ніколи не побачили. Тільки за це, я ладен, вибачити йому все, що він накоїв. Тому, я хочу, щоб горянин залишився з нами, він надійний хлопець. Всі ми, в цьому, не раз переконалися. Гадаю, до цієї теми, більше не варто повертатися.

Друзі слухали Карола, і їхні обличчя сяяли від радості. Вони повірити не могли, що Карол пробачив Готару. Адже чарівник завжди був дуже категоричний. Та зараз це було не важливо. Напруга одразу спала, всі наче заново вітали хлопчину у своїй команді, і висловлювали сподівання, що такого непорозуміння більше ніколи не трапиться.

– Капітане, ми готові до подорожі?– спитав у Пека, Плато.

– Так. Повністю!

– Тоді вперед! Час не чикає.

Вітрила затріпотіли, наповнились вітром, і понесли старенький корабель, у синю далечінь, на зустріч новим пригодам.

Цариця Таміла, з допомогою своїх нишпорок, на відставала від Бахтара а ні на крок. Він, по всяк час, відчував за своєю спиною її присутність. Бахтар давно зрозумів, що ті, надзвичайні, крилаті істоти над його головою, слугують володарці. Та ніяк не міг виробити більш-менш дієвого плану, щоб позбутися переслідування. Та сама природа надала йому таку можливість. Бахтар зайшов в ущелину, що двома прямовисними стінами здіймалась над ним, її вигляд одразу навів чаклуна на потрібну думку, в його голові, визрів підступний план. Минувши ущелину, чаклун звів голову до гори. Він не сумнівався, що побачить в небі дивних літунів. Мить, і вогняний клубок вдарив по дивних створіннях. Один з ніктусів, як палаючий смолоскип, полетів до землі, а другий, з одним пораненим крилом, повільно планеруючи, зник десь за горами. Злорадна посмішка понівечила і без того спаскуджене обличчя Бахтара, зробивши його, ще більш відразним, ніж воно було.

– Тепер, моя володарко, залишилося дочекатися лише тебе. – прошипів чаклун.

Цариця різко сіпнула віжки свого коня, тварина від болю стала на диби, і зупинилась. Зупинився і весь загін.

– Що, трапилось, Володарко?– поцікавився головний охоронець.

Таміла мовчала, вона відчувала попереду небезпеку. Цариця розуміла, ніктуси загинули, і тепер вона повинна, шукати дорогу сама. Потрібно пройти крізь ущелину, що недавно проминув карлик. Та, чи не приготував він, їй, якогось неприємного сюрпризу? Без допомоги ніктусів, приймати рішення стало досить складно. Та нічого не залишалось робити, як іти вперед. Цариця владо махнула рукою, щоб охорона рушила перед нею, потім і сама заїхала до кам’яного капкану. Спочатку, все було спокійно, та коли загін дістався середини небезпечного шляху, скелі навколо задвигтіли, як при землетрусі. Велетенські брили полетіли на голови солдатів, ламаючи їм кістки, розбиваючи голови. Та жоден з каменів не влучив у Володарку Каурдану. Мабуть, таки, Темхус справді охороняв її. Жінка злякано і розгублено роззиралась навколо. Вона нічим не могла допомогти своїм воїнам, а каміння все падало і падало. Нарешті, це страхіття скінчилось. Від великого загону залишилось лише кілька вояків. Та і ті були заюшені кров’ю. Страх, що знедавна переповнював серце жінки, зник. Натомість, прийшла сліпа лють. Тамілу аж трусило від злості. Вона зиркнула на залишки своєї охорони. Вид того погляду, у бувалих вояк, мороз пішов по за шкірою, і вони, мимо волі, позадкували.

– Володарко, допоможи. – почувся, майже поряд, стогін.

Це прохав про допомогу молодий воїн. Велика брила придавила йому ноги, та він був при свідомості, і сподівався, що цариця-чаклунка, порятує його. Таміла нагнулась до нього, подивилась просто у очі, і посміхнулась. Поранений, переборюючи нестерпний біль, посміхнувся у відповідь. Та несподівано для всіх, жінка вихопила свого кинджала, і увігнала його, в груди бідоласі, по самісіньку рукоять. Чоловік помер з посмішкою на вустах, так і не встигши зрозуміти, що відбулося. А Таміла, наче нічого і не відбулося, знову всілась верхи.

– Рушаємо. Для Бахтара, ми вже мертві. Він більше не перешкоджатиме моїй подорожі. – промовила, до решти охорони, цариця. – Він сам, того не розуміючи, ввів себе в оману.

Володарка Каурдану була права. Бахтар дійсно вважав її знищеною. Тепер його ніхто не турбував, і він міг спокійно продовжувати свою подорож.

Останок дня, і всю ніч «Зірка трьох морів», наче великий, сірий птах, пливла по безкрайому морю, в напрямок Далмарії. На судні, все, якось одразу, заладилось. Чи то, спільна справа згуртувала подорожуючих, чи то вони так добре одне одного розуміли, та все, що не робилося, було до ладу. Кожен знайшов собі потрібну справу, а хто не знав чим зайнятись самому, допомагав іншим. Ще ніколи, Пек, не ходив у плавання з такою дружньою командою. Він звик постійно горланити, когось, за щось лаяти, і почувався, зараз, якось ніяково. Та ще, від похмілля розболілася голова. Та на борту не було і краплі спиртного. Він сам, давно, установив такий закон, що п’янка, лише на березі, в морі, ані краплі. Якби не ідилія на судні, йому, можливо, і ніколи було б звертати увагу на свою мігрень. Та зараз, він сидів в своїй каюті, обхопивши голову руками, і тихенько лаявся, на все і на всіх, але це мало допомагало. Несподівано, в двері каюти тихенько постукали. Та для капітана, ті звуки, як удари молота по голові, він лише застогнав, і сильніше стис скроні долонями. Не дочекавшись відповіді, відвідувач відкрив двері, і заглянув до середини. Це був Карол. Він прийшов з’ясувати, як довго ще триватиме плавання. Побачивши капітана, в такому жалюгідному стані, чарівник одразу все зрозумів.

– Може моє зілля допоможе і тобі, капітане?– поцікавився, він, у бідолахи.

Карол чикав, що Пек закричить на нього, і приготувався до оборони. Та капітан простяг руку в його напрямку, і ледь чутно прошепотів:

– Давай.

Карол витрусив до рота, старого моряка, кілька крапель, і обидва стали очікувати результату. Нарешті Пек полегшено зітхнув.

– Ти, дійсно, вправний чаклун. – похвалив він, свого рятівника.

Пек хотів ще щось добавити, та несподівано, із зовні, пролунали крики:

– Бачу, попереду, корабель.

Всі, хто був на «Зірці», висипали на палубу. Світанок, лише трохи освітив обрій, та всі чітко побачили обриси великого корабля.

– Дивний, якийсь, у цього човна хід. – дивлячись на незнайоме судно, висловив свою думку, один з моряків.

– Це «Золота Фана»! Я впізнаю позолочену фігуру жінки, на його носі. І таке відчуття, що ним, ніхто не керує.

– Як це?– здивувався, Івер.

– На морі, можливо все. – якось загадково, відповів капітан.

« Зірка трьох морів» швидко наздогнала корабель. Та наближатися до нього, Пек не поспішав.

– Чого ми очікуємо?– спитав у нього, Карол. – На тому судні, Мілена! Вона чекає моєї допомоги!

– Це можуть бути хитрощі піратів. Потрібно бути в край обережними. Далмарія хоч і далеко з відси. Хоч капітан «Фани» і товаришує з піратами, навряд чи, це, їх могло зупинити. – відповів старий моряк.

– Тоді, я сходжу на розвідку. Не можу, тут, чикати.

– Тобто? Як?– здивувався, сказаному, Пек.

– Зараз побачиш.

– Він, це, може!– підтримав чарівника, Капер.

Карол зосередився на незнайомому судні, мить, і вив вже на його палубі.

– Оце так!– вигукнув капітан. – Ніколи не думав, що побачу таке!

Потім, перекрикуючи плескіт хвиль, крикнув Каролу:

– Ти, там, обережніше!

Чарівник махнув у відповідь рукою, даючи знати, що все зрозумів, і повільно пішов вздовж борту в бік капітанської рубки. Поки що, все було тихо. Команда судна наче вимерла, а може так воно і було. Карол помітив кілька плям крові, що виднілась то тут, то там. « Напевно, на корабель напали пірати.»– підтвердив, для себе, здогад капітана. Він продовжував обстежувати посудину далі, і спустився в низ, до кают. Жодна з дверей, не була замкнена. В кімнатах панував безлад. Карол спустився ще нижче, до трюму. Там було тихо, і темно. Знайшовши світильника, Карол підпалив його, і піднявши над головою, освітив все навколо себе. Десь, у нього за спиною, почувся тихий шурхіт. Чарівник повільно повернув голову, краєм ока намагаючись щось помітити. То був невеличкий пацюк, чоловік зрозумів це одразу. І знову запанувала тиша. Було лише чутно, як назовні, плещуться хвилі. Відчай, важкою хмарою, огорнув Каролові думки. Де ж, тепер, шукати Мілину? Те , що дівчина жива, чарівник не сумнівався. Та в руках у піратів, з нею, могло трапитись що завгодно, і це, його, лякало. Чоловік піднявся на зовні, і помахав своїм товаришам, вони, як один, спостерігали за тим, що відбувається. Капітан Пек підійшов на своєму кораблі, як можна ближче , і взяв «Фану» на абордаж. Перекинули трап, і всі, хто того схотів, перейшли до Карола.

– «Золота Фана» порожня. – промовив чарівник, як тільки друзі зібрались навколо нього. —з живих істот, я найшов лише пацюка. Та на палубі, я помітив кілька плям з крові.

– Немає, ні мертвих, ні живих?– уточнив розповідь Карола, Пек.

– Саме, так.

– Це, дивно.

–Чому?

– Пірати жорстокі і цинічні. Вони ніколи не прибирають після себе трупів. Не в їхніх, це правилах. – пояснив, старий моряк.

– І, який, з цього, висновок?

– Це, були не пірати.

– А, хто?–Пек знизав плечима. – Не маю жодного уявлення.

– Що будемо робити?– стурбовано спитав, Плато. – Де шукатимемо Мілену?

Карол затулив обличчя долонями, і з зусиллям потер його. Наче намагався вичавити з голови важкі думки.

– Друзі, залиште мене, тут, самого. Я спробую, за допомогою чар, довідатись, що тут відбулось.

– Це вірне рішення, мій друже. – підтримав чарівника, Капер. – Ти рідко використовуєш свої здібності, зберігаючи сили для головної мети нашої подорожі, але ж, і Мілена не другорядне. Роби, що задумав, а ми почекаємо, тебе, на «Зірці».

Ніхто більше не проронив ні слова. Друзі мовчки повернулись на свій корабель, і стали очікувати Карола.

Молодий чарівник повернувся до каюти, в якій найбільше відчував присутність Мілени. Сам того не відаючи, він сів на тапчан, на якому, ще зовсім недавно, відпочивала його кохана. Чоловік вдихнув, на повні груди, повітря приміщення. Закрив очі, а потім повільно почав видихати, настроюючи себе, і свою силу, на потрібну хвилю. Спочатку, він почув якісь дивні звуки, вони були нерозбірливі, і долинали відкілясь з далеку. Та ось, чіткий звук, від удару меча об меч. Десь на горі, на палубі, іде бій. Та скоро, звуки бою стихли. Хтось біжить вниз, лунко вдаряючи по сходах підборами, двері в каюту широко розчиняються, і Карол бачить, дивовижної краси, жінку. Чарівник намагався розгледіти її, як найкраще. Незнайомка була вдягнена в чоловічий, шкіряний костюм. Статна, висока красуня володіла чи малою силою, бо меча в руках, тримала як іграшку. В неї на шиї, Карол побачив медальйона, у вигляді сонця, і низку перлів. Вона посміхалась широкою, привітною посмішкою, і зверталась до тих, кого бачила перед собою:

– Ну, що, красуні. Ви тепер вільні. Поки жива я, Хета, ніхто, з цих покидьків чоловічої статі, не образить жінку. Тому прошу всіх, на мій корабель.

Хета пішла на гору, Карол, подумки за нею. Крім цієї жінки, він не бачив нікого, а це означало, що вона головна дійова особа, у всьому, що сталось. Корабель жінки-воїна, нагадував білокрилу чайку. У нього були вітрила, геть іншої форми, ніж ті, які Карол бачив раніше. Він хутко віддалявся, на захід сонця, та чарівник встиг розгледіти назву: « Лагура».

– Хлопчику, мій. – несподівано почувся голос Орнагула, і перервав ведіння. —Я давно намагаюсь зв’язатись з тобою. Та чомусь безуспішно.

– Учителю?– розгублено, пробурмотів чоловік. —Я чую, тебе, учителю.

– Це добре. Я звірив твою долю, з чарівним, срібним пилом.

– І, що ж, ти бачив?

– Бачив два амулети. Один твій, другий у вигляді сонця, вони переплелись між собою.

– Що це означає?

– Сонячний амулет належить Богині Краси, захисниці жінок. Це може бути і поміччю для тебе, і навпаки, небезпекою. Тому прошу, тебе будь обережним, і розсудливим.

– Дякую за пораду, учителю…– Карол хотів ще, щось добавити, та слова не ішли на думку.

– Я, вірю в тебе. – знов почувся старечий голос. – Прощавай!

Все стихло. Карол повернувся в реальність. Лише тепер, він, відчув, що корабель неймовірно розхитує, і кидає з боку на бік. Поки він заглядав у минуле, і розмовляв з учителем, невідомо звідки, налетів ураган. Буревій ревів, і рвав на шмаття вітрила і снасті. Судно, то підкидало до самих хмар, то кидало у безодню. Чарівник намагався розгледіти «Зірку трьох морів», та марно, навколо лише оскаженілі хвилі, і дике ревіння втру. Страх паралізував його волю. Він , ще жодного разу, не потрапляв, на морі, в шторм. Карол навіть гадки не мав, як це небезпечно. Не даремно, старий Орнагул, казав: «Інколи, природа сильніша, за будь яку, магію.» Молодий чарівник розгубився, не знаючи що робити. Попереду він побачив високі, берегові скелі. Просто на них і несло «Золоту Фану».

Тим часом, старенька «Зірка», теж боролася зі стихією. Шторм налетів так миттєво, що навіть «морський вовк» не зразу отямився. Абордажні гаки не втримали корабель і «Золоту Фану», просто в них на очах, підхопила велетенська хвиля і понесла геть. Потім море перетворилось на киплячий котел. Стихія наче очікувала на мандрівників саме в цьому місці. Капітан, і його команда, що сили, намагалися утримати судно проти вітру, щоб хвилі не перевернули його. Все далі і далі відносило їх від посудини работоргівця, скоро вони загубили його з поля зору. Друзі були налякані не на жарт. По перше, вони загубили Карола, єдиного, хто міг, хоч чимось допомогти, в цій ситуації. По друге, розбурхане море, з легкістю, могло забрати їхні життя, бо старий корабель, навряд чи, витримає довго таку негоду.

– Що будемо робити?– намагаючись перекричати шум вітру, спитав у капітана Капер.

Чоловіки удвох тримали рульове висло, повертаючи неслухняний корабель в потрібному напрямку.

– Те, що і робимо. А ще, прохати Богів Світла, утихомирити негоду. – спокійно, відповів Пек.

Не встиг він, це, проказати, як раптом все вщухло, як і почалось. Море зробилось спокійним, хмари, що затуляли сонце зникли, і промені небесного світила, радісно освітили все навколо.

– Боги, тебе, почули. Мабуть, старі моряки, у них, на особливому рахунку. – посміхнувся до капітана, Капер.

– Не знаю. – здвигнув плечима Пек. – Щось страхітливе і дивне відбувається. Я з дитинства ходжу на кораблях, а такого не бачив.

– Ти про що?

– Про бурю. Про те як вона почалась, і як скінчилась.

Мандрівники зібрались на палубі, і почали вирішувати, що робити далі. Та ніхто, нічого путнього не міг запропонувати. Тума стояла трохи осторонь. Її , ще і досі, трохи нудило, і трусило від пережитого страху. Та дівчина намагалась цього не показувати. Вона уважно спостерігала за тим що відбувалось на кораблі. Несподівано, дівчина зойкнула, і опустилась на коліна. Теймур кинувся до неї, та її великі, чорні очі дивились кудись крізь нього, і не помічали, що діється навколо.

– Тумо! Тумо, що з тобою?– Теймур, що сили, струснув дівчину.

Горянка одразу прийшла до тями.

– Що, з тобою, сталося?– з турботою в голосі, запитав вугляр.

– Сама не розумію. Я, нібито, щойно, кружляла високо в небі, і бачила під собою острів.

– Як виглядав той острів. – запитав у дівчини Пек.

– Він був великий, зелений, правильної, круглої форми, а посередині величезний храм і озеро.

– Хіба важливо, як той острів виглядає?– здивувався запитанню старого моряка, Плато. – Це ж було, лише, марення.

– Я, так, не думаю. Острів, який змалювала Тума, насправді існує. – не погодився капітан. – Він є на моїй мапі. Пішли зі мною, я покажу.

Друзі спустились до капітанської каюти, і Пек розгорнув на столі свиток паперу. Це була морська мапа, на якій було зображено побережжя Каурдану, і прилеглі до нього острови.

– Ось острів Далмарія, до якого, ми направлялись. – показав, капітан. —А ось, трохи в стороні від інших, острів, схожий на той, який бачила, в своєму ведінні, Тума. На ньому, і справді, є величезний храм Богині Краси захисниці скривджених жінок. Там проживає плем’я острів’янок , що ненавидять чоловіків. Ватажком у них, Хета, жриця храму Богині Краси. Лихо, тому чоловіку, що ненароком потрапить туди.

– Як, ви, гадаєте, друзі, чому Тума побачила той острів?– запитав у присутніх, Готар.

– Може, це Карол послав звістку про себе?– ні то спитав, ні то відповів на поставлене запитання, Івер.

– Можливо, ти маєш рацію. – погодився з ним, Теймур.

– Негода могла занести чарівника на той острів, і саме так, він подає нам знак. – підтримав друзів, Плато.

– Треба звіритись, де ми знаходимось, щоб вирахувати напрямок. – взявся за роботу, Пек.

Теймур, з цікавістю, спостерігав за ним. Він давно мріяв про море. Негода зовсім не налякала його, він лише хвилювався за друзів. З кожною годиною, їхньої морської мандрівки, він переконувався, що це, саме те, чого він хотів отримати від життя, а саме, власний корабель, і знання справжнього моряка.

Нарешті, капітан, закінчив підрахунки, і тицьнув, своїм величезним, зашкарублим пальцем у мапу:

– Ось, де ми.

– Це ж, зовсім недалеко від острова. – радо вигукнув, Капер.

– Коли, ми, там будемо?– поцікавився, у старого моряка, Плато.

– Якщо нічого не завадить, то підвечір.

Хета, склавши на грудях руки, стояла навпроти старої чаклунки, і спостерігала за її діями. Магія, завжди, була невід’ємною часткою в храмі Богині Краси. Як верховна жриця, Хета постійно була присутня на магічних ритуалах. Та сьогодні, вона сама попрохала Амману, (так звали чаклунку), перевірити слова однієї з рабинь, що Хета, зі своїми соплеменницями, звільнила з неволі. Білявка-степовичка не хотіла залишати корабель, разом з іншими невільницями. Її довелося тягти силою. Дівчина чіплялась руками, за що тільки могла, плакала і казала, що невдовзі за нею прийде її коханий, і якщо її заберуть, то йому, знову, доведеться її довго шукати. Подруги, бідолашної, розповіли, що дівчина не сповна розуму, і на її слова не треба зважати. Спочатку, жінка-воїн, повірила їм, і зробила те, що вважала за потрібне. Та час минав, а дівчина не заспокоювалась, вона постійно плакала, і прохала про допомогу, і ватажка острів’янок взяв сумнів. Вона вирішила на одинці поговорити з дівчиною. Хета відвела степовичку в окрему кімнату, на останньому поверсі храму.

– Як тебе звуть?

– Мілена.

– Розкажи, мені, про свого коханого, і про те, як ти потрапила на корабель до работоргівця. Якщо твоя розповідь буде переконливою, я тобі допоможу. Ми, на своєму острові, не тримаємо нікого силоміць.

Розповідь Мілени, була довгою, але такою захоплюючою, що Хета не помічала плин часу. Слухаючи про пригоди дівчини, вона, мимоволі, перейнялась її відчаєм і болем. Тепер, вже, Мілена не здалася їй божевільною. Верховна жриця, і сама, багато пережила у своєму житті, що і привело її, на цей острів. Вона зневірилась в чоловіках, і в коханні, і не могла повірити, що Карол, про якого розповідала степовичка, насправді, такий відданий цій дівчині. Та все ж, дослухавши до кінця, сказала:

– Я підкажу твоєму хлопцеві, де тебе шукати. Дай, мені, якусь річ, що він, може впізнати, але я не вірю, що твій наречений, настільки ж кохає тебе, як ти його. Та якщо, це, насправді так, і він не пошкодує власного життя, щоб повернути свою наречену, я відпущу тебе з ним.

Очі дівчини засяяли. По всьому було видно, що вона, а ні на мить, не сумнівається в Каролові. Вона зняла з руки браслета, яким була заручена, і простягла жінці. Коли Хета потяглась, щоб узяти прикрасу, Мілена з вдячністю, припала до її ніг . Від такої поведінки степовички, жриці стало трохи ніяково. Вона, рвучко, відштовхнула дівчину, і пішла до виходу. Вже, на порозі, озирнулась і сказала:

– Я зачиню тебе, тут, саму. Побачимо, на що здатний, твій коханий. Та якщо, він, не виправдає твоїх сподівань, не ображайся. Ти, його, більше не побачиш.

Хета закрила за собою двері, останнє, що вона побачила, була щаслива посмішка на Мілененому обличчі.

І ось, зараз, жриця чикала, що скаже їй Аммана, і в неї, вже кінчалось терпіння.

– Ти скоро?– нарешті не витерпівши, спитала Хета.

– Вже майже готово. – відповіла стара. – Коханий, цієї дівчини, насправді сильний чародій, та ще, його охороняє оберіг Вартохара. Я не зможу позбавити його чарівної сили, але зробила так, що на нашому острові, вона не діятиме. Буревій, що я наслала, приведе, цього чоловіка, до нас.

– А, як бути, з його друзями?

– Вони, теж, отримали повідомлення. Та доберуться сюди, набагато пізніше, і ні чим не зможуть допомогти , своєму товаришу.

– Це добре. Я б не хотіла, що б мої плани, були зруйновані якоюсь несподіванкою. Зі слів Мілени, всі її друзі, гарні люди. Та ти знаєш наші закони: « Чоловікам, на острові, місця немає!».

– Непотрібні, ці закони!—з болем у голосі, відповіла чаклунка. – Я, ще маю сподівання, переконати тебе у тому, що кохання існує. Жінка створена для продовження роду. Вона не повинна бути самотньою. Це неправильно! Не всі особини чоловічої статі, покидьки.

– Ну от, нехай Карол, і переконає, мене, в цьому! Якщо, він упорається з випробуваннями, що ми приготували, я зміню свою думку. Та я, мало в це вірю!

Карол, повільно, приходив до тями. Все його тіло боліло, як одна суцільна рана. Він добре пам’ятав, як корабель, на якому він перебував, стрімко наближався до берегових скель. Пам’ятав удар, неймовірної сили, який викинув його за борт, у оскаженілі хвилі. Чарівник намагався, бодай за щось вчепитись, та важкий, намоклий одяг, тяг на дно. Потім настав суцільний морок. Чоловік, зовсім не пригадував, як вибрався на уламок борту, на якому зараз і лежав. Та , можливо, це зробив оберіг? Карол мимоволі потягся рукою до шиї, намацавши на ній шнурок і медальйон, з полегшенням зітхнув. Кинджал, теж був на місці. Це прибавило, йому впевненості. Трохи підвівшись на лікоть, він роззирнувся. Берег був зовсім поряд, якихось кілька метрів. Пересилюючи слабкість і головокружіння, він почав гребти руками. Чим ближче був суходіл, тим сильніше Карол відчував присутність, на цій землі, Мілени. Та лише, він, став ногами на пісок, відчуття, близькості коханої, зникло. В середині, утворилась порожнеча, наче зникла якась частка душі. Чарівникові стало якось не пособі. Він злякався, що з нареченою трапилось страшне лихо. Її серце перестало битися, і тому, зв'язок між ними зник. Від такої думки, йому стало моторошно. Ноги, мимо волі, підігнулись, і чарівник знесилено опустився на коліна. Неподалік, на пласкому камені, щось виблискувало на сонці. Карол підійшов ближче і побачив браслет який він подарував Мілені. Він обережно, тремтячими руками, взяв його. По обличчю потекли сльози радості. Він пестив пальцями дорогу серцю річ, наче торкався дівочих рук. Припадав вустами до перлів як до вуст коханої. І знову гостро відчув її присутність, десь поблизу. Він сховав браслета в торбинку прикріплену до пояса, в ній він зберігав і свого весільного паска.

– Де б, ти, не була, квітка моя, я відшукаю тебе!– закричав, що сили, Карол.

Луна покотилась між скелями, і затихла, десь, в глибинах густого, майже первісного лісу, що вкривав острів. Той крик почули не лише плахи і звірі, що населяли той ліс.

– Чую, ти вже прибув, Кароле. – з втомленою посмішкою, на чарівних губках, промовила Хета.

Вона вслухалась у відголосок луни, що котилась над островом, потім підняла руку в гору, даючи своїм воїнам знак, і махнувши, наказала рухатись за нею. Без жодного звуку, невеликий загін острів’янок, непомітною стежкою, направився в бік, з якого пролунав голос новоприбулого. Та коли вони вийшли на берег, чоловіка, там вже, не було. Він дерся навмання, крізь густі зарослі, підкорюючись поклику свого серця. Його куртка і штани подерлися об колючки, на обличчі і руках кровоточили глибокі подряпини, але Карол, на те, не зважав. Його непокоїло, де що, інше. Він намагався, кілька разів, застосувати свої чарівні сили, та йому це, не вдалося. Можливо втрата, цих сил, і викликала ті дивні відчуття, там, на березі? Чарівник пригадав слова Орнагула, що почув, коли був на кораблі. Він згадав попередження, про ймовірну небезпеку. Виходить старий учитель, не даремно, хвилювався. Карол розумів, без чар, йому буде складніше відшукати Мілину, та він, і без них, не слабак. Лише потрібно знайти місце, де тримають його кохану, а там, він доведе, хто є хто! Довго, чи ні, чоловік пробивав собі шлях крізь ліс, він не міг сказати, та нарешті рослинність зникла, натомість, прямо перед Кароловим обличчям, виросла височезна стіна, викладена з грубих валунів. Спочатку він хотів її обійти. Та пройшовши кілька метрів, зрозумів, що це буде важко зробити. В’юнкі рослини, міцно з’єднали ліс з муром, і щоб рухатись понад стіною, потрібно було весь час їх віддирати від каміння. Ця праця забирала досить багато сил, а чоловікові, вони, були ще потрібні. « Де ж, ти, мій друже, Теймур?»– подумки, звернувся до друга, Карол. – « Твоя спритність, стала б у пригоді. З твоєю допомогою, ми б, швидко впорались, з цією стіною.» Чарівник звик, що поруч, завжди хтось з товаришів, і те, що вони йому допомагали, він приймав як належне. Тільки зараз, сам на сам з труднощами, він усвідомив, як йому, їх, не вистачає. Та журитись, не було часу, і Карол поліз у гору. Перехід через зарослі, вкрай його виснажив, він відчув, це, коли піднявся вже досить високо, і зупинитись, для відпочинку, не було можливості. Потрібно було здолати, цю перепону, на одному диханні, інакше поразка. Чарівник продовжував дертись все вище і вище, пересилюючи не людську втому. Він карав себе за самовпевненість, за те, що не затримався на відпочинок. Якщо він, зараз, зірветься в низ, хто порятує Мілину? І дівчина, навіть не знатиме, що він намагався її визволити! Злість на самого себе, наче, додала сил, і Карол, нарешті опинився на самому верху, величезного муру. Та саме там, сили остаточно полишили його, і вин на деякий час, втратив свідомість.

Хета зрозуміла, що наречений степовички, пішов в глиб острова, і скоро буде біля зовнішньої стіни. Загін швидко повернувся. Потрібно було посилити охорону в селищі, і навколо храму. Верховна жриця, не могла допустити, щоб хтось, ошукав її. Будь за що, вона хотіла довести, що чоловіки не варті жіночої поваги і любові. Навіть, якщо їй доведеться вбити Карола. Жриця наказала, негайно подвоїти охорону, і побачивши, будь що підозріле, негайно вживати рішучих заходів. Її воїнам, не потрібно було пояснювати, що і до чого, всі накази виконувались негайно. У війську острів’янок, була сувора дисципліна.

Мілена, всього цього, не чула і не бачила. Дівчина сиділа в маленькій затишній кімнатці, на самій горі храму, і замріяно дивилась на небо крізь вузенькій віконний пройом. Її душа наповнювалась солодким передчуттям зустрічі з коханою людиною. Від хвилювання, шалено калатало серденько, і тремтіли руки. Перед очима, одна за одною, пропливали миті, зустрічей з Каролом, всі, як одна, сповнені любові і ніжності.

–Де ж ти, серденько моє? Коли я тебе побачу і обійму? – шепотіли дівочі вуста.

Молоде, Каролове тіло, відпочивало не довго. Різкий біль в зап’ясті, привів чоловіка до тями. Це орел стерв’ятник, вирішив провірити, чи можна тут, чимось підкріпитися. Коли Карол смикнув рукою, птах злякано відскочив, але не полетів, сподіваючись, що здобич, все ж, буде його.

–І не сподівайся. – наче прочитав думку птаха, Карол. – Лети звідси, і не видавай моєї присутності.

Чоловік, обережно, звівся на лікоть, і подивився в низ, за стіну, на якій зараз лежав. Побачивши його рухи, стерв’ятник ще трохи відскочив, але так і не полетів. З усього було видно, він звик до такої здобичі. Можливо, пташка, не один раз, живилась людськими тілами. Тільки зараз, йому, було цікаво, чого це воно, ще ворушиться. Карол не звертав на птаха, вже жодної уваги, він уважно роздивлявся селище, що бачив у низу. Поселення острів’ян розташувалось на березі озера. Чоловік не знав, чи там, зараз, знаходиться Мілена, чи можливо у величезному храмі, що розташувався на іншому боці водойми. Кілька десятків невеликих, охайних будиночків, охопили озеро півколом. І підхід до води, був можливий, лише крізь селище. Та була ще одна перепона, на шляху у чарівника, яку він не міг не брати до уваги. Перш ніж потрапити до селища, потрібно спуститися зі стіни. Він спробував ще раз застосувати магію, але знову нічого не вийшло. Чарівник остаточно переконався, острів блокує його чари, а це було на користь місцевих мешканців. Тепер, Каролові, залишалось розраховувати лише на власні сили. Він не вважав себе слабаком, та недавні пригоди зовсім вимотали його, і самотужки, без сторонньої допомоги, йому важко було обійтись. Хоча б, якась мотузка була! Та несподівано, йому в голову прийшла ідея: «А що, як замість мотузки, використати в’юнкі рослини, що покрили майже всю стіну, з боку лісу?» Довгі, гнучкі ліани, в деяких місцях, спромоглись, навіть, перелізти на інший бік рукотворної скелі. Карол відірвав кілька гнучких пагонів, і зв’язавши їх до купи, зробив довгу і міцну линву. Залишилось , лише непомітно для охоронців селища, злізти вниз. Місцеві воїтельки, уважно стежили за тим, що діється навкруги. Птах у небі, і той не пролетить непоміченим. Та Карол, вирішив ризикнути. Він обвішав себе листям, що насмикав з ліан, і став схожим на зелений кущ. Повільно рухаючись, чоловік поступово, метр за метром, почав спускатися. Дякуючи Богам Світла і Добра, йому вдалось це зробити непомітно. Перебігаючи від однієї кам’яної глиби до іншої, Карол впритул наблизився до селища. Залишилось розвідати, де перебуває Мілена. Повзучи на пузі, Карол дістався першої, на його шляху, будівлі. Біля неї, кілька жінок, куховарили, і стиха перемовлялися між собою.