Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Не розумію, про що ти?– здивувався хлопець.

– Творячи своє лиходійство, він і сподівався, що Крахун покличе на допомогу, а ми для нього відкриємо прохід до Планети Людей.

– Тобто, переміщаючись до Сулерії, ми допомогли чаклуну втекти з відси? Але, що йому робити в нашому світі?

– Подивись на оцей малюнок, ти знаєш що на ньому зображено?

– Так. – кивнув головою Карол. – Одна з десяти чарівних речей, що створив Вартохар, Скіпетр безмежної влади .

– Ти дав правильну відповідь. Саме за ним і вирушив Бахтар. Ти уявляєш, що він зможе накоїти, отримавши його?– розхвилювався Каху. – Ми негайно повинні повернутися.

– Яку силу дає цей, як там його, скіпетр?– поцікавився Шутім.

– Безмежну силу, друже. – пояснив хлопець, малому другові. – Жоден чарівник Білої, чи Чорної магії не зможуть йому протистояти. З його допомогою навіть всі наші планети, можна об’єднати, як було колись!

– Не можна допустити, щоб цей мерзотник заволодів такою безцінною річчю!– вигукнув Шутім.

– А я, про що?І в першу чергу, він направиться до замку Орнагула.

– Невже він наважиться, туди піти?– здивувався Карол. —І що, йому, там робити?

– Саме Орнагул зберігає мапу, на якій вказаний шлях до скіпетра. – пояснив Каху.

– Тоді не можна гаяти і хвилини. – погодився зі старшим товаришем, Карол.

– Я іду з вами. – рішуче заявив Шутім.

– Не ображайся, друже, та ми тебе не візьмемо. – рішуче відповів на цю заяву, Каху.

– Що, як завжди ?Це ж, чому? Бо я малий і безпорадний?– ображено запитав коротун.

– Ти потрібен своєму народові. Чоловіків і так майже не лишилося, а роботи багато. Потрібно буде багато зусиль, щоб навести в Сулерії лад. Та і Шамілю, тобі неможна залишати. – пояснив відмову, Каху.

Коротун, з нехотя, погодився.

– Добре, але обіцяйте, що потім, в дрібницях, розповісте про всю пригоду!

– Обіцяю. – посміхнувся другові, Карол.

Прихопивши з собою чарівне зілля, учні Орнагула, вже невдовзі були у замку. Ніхто не чикав побачити їх так скоро, і були здивовані.

– Невже, щоб здолати Бахтара, вам знадобився лише один день?– здивувався Манерус.

– Не все так просто. – зітхнув Каху. – Збирайтесь всі в бібліотеці, а ми з Каролом сходимо до вчителя.

Старий чарівник, сидів біля комину, і замислившись дивився на вогонь. Його думки були десь дуже далеко, і коли Карол і Каху привіталися, то він не одразу зрозумів, що бачить їх на яву.

– Ви вже повернулися? Так скоро?

– Вчителю, сталось те, на що ніхто навіть і очікувати не міг. – почав свою розповідь, дев’ятий учень. – Скориставшись нашим переходом до Сулерії, Бахтар перейшов до нашого світу, щоб знайти Скіпетр безмежної влади.

– Цього, тільки і не вистачало!– сплеснув долонями Орнагул.

– Ми помітили це, лише тоді, як потрапили до його житла. Там були рукописи, в яких розповідається про цю чарівну річ, і як її можна знайти. Він знає, що мапа схована в нашому замку. – продовжив свою розповідь, Каху.

– Ви вважаєте, що Бахтар був тут, і шукав карту?– перепитав учитель.

– Ми впевнені в цьому!– підтвердив Каху.

– Це неможливо, хтось би з учнів, його побачив! Та і схованку не так просто знайти, я власноруч її спорудив.

– Бахтар дуже вправний чаклун. Ми навіть не знаємо, на що він здатний. Можливо він уміє бути непомітним, то ви його і не бачили. – вставив і своє слово в розмову Карол.

– Добре. Ви мене переконали. Пішли до схованки і подивимось!

Орнагул повільно підвівся, і пішов до бібліотеки у супроводі своїх молодших учнів. Решта мешканців замку вже були там. Вони чекали пояснень.

– Розкажи їм. – наказав Орнагул, Каху. – Вони заслуговують знати правду.

Розповідь дев’ятого учня, не зайняла багато часу. Двічі пояснювати не було потреби. Всі швидко зрозуміли небезпеку, що нависла над всім світом. Манерус злегка відкашлявся, звертаючи на себе увагу присутніх.

– Ти, щось хочеш нам розповісти?– спитав у нього учитель.

– Так. Цієї ночі, я чув підозрілий шурхіт, та вирішив, що це комусь з наших не спиться і не придав значення, аж поки ви не розповіли про Бахтара.

– Кожен з нас прожив довге життя, і я гадаю дечого навчився. Неможна бути таким безпечним. – присоромив Манеруса, Орнагул. – Я, навіть від вас, тримав в таємниці місце знаходження схованки, та зараз не до таємниць.

Орнагул підійшов до однієї з книжкових полиць і надавив на потаємний важіль. Щось хруснуло, і важка полиця зі скрипом зрушила з місця, відкривши в підлозі лаз.

– Кароле, ти як молодший і спритний, спустишся туди. Іди по тунелю, він збудований як лабіринт. Ти не заблукаєш, якщо постійно, повертатимеш у перший правий прохід, аж доки не побачиш двері, вони там єдині, не сплутаєш. Ти мене добре зрозумів?

– Я все зрозумів, не хвилюйся, учителю!– трохи роздратовано відповів хлопець.

Старші помітили це роздратування, і зрозуміли. Молодий, гарячий, він гадав що швидко впорається, здавалося б з дуже простим завданням, та не врахував, якщо в лабіринті побував Бахтар, шлях може стати дуже небезпечним.

Карол взяв світильник, і опустився у підземелля. Нічого особливого він там не побачив, крім великої кількості павутини, що звисала зі стін. Підлога лабіринту була вистелена кам’яними плитами, і як не дивно, пилу на ній зовсім не було. Не зрозуміло, чи то повітря тут було вогке, від близькості моря, і пил тут не осідав, чи це чаклун, замітаючи свої сліди, прибрав його з підлоги. Та розмірковувати не було часу, молодий чарівник рішуче пішов у перед. Через кілька метрів, на стіні, він побачив факел і запалив його. Світла стало більше, затріщала і пихнула, коротким спалахом, павутина, що нависла над факелом. З глибини коридору, почувся якийсь шурхіт, і хлопця обдало хвилею смердючого повітря. Наче зробила видих, велетенська істота. Каролу стало не по собі. Він витяг меч, і тримаючи його в одній ручі, а факел в іншій, обережно рушив далі. Передчуття небезпеки його не підвело. Перегороджуючи своїм тілом, майже весь коридор, на дорозі у хлопця стояв величезний павук. Все навколо нього, було обплетено товстою, липкою павутиною. Якби Карол необережним рухом зачепив її, то неодмінно потрапив би в пастку, як комаха. Та йому вдалося цього уникнути. Павук, напевно, став жертвою Бахтарових чар, і зовсім безпечне створіння, перетворилося на монстра. По закону Білої магії, хлопець не мав права застосовувати чари, щоб знищіти неочікуваного ворога, а з мечем в руках, він був безпорадний, мов дитина. Та раптом йому на думку, прийшла ідея. Він згадав про зілля, що перетворює чудовиськ на мирних істот. Спершу, він підніс до павутини факел, і органічне волокно, спалахнуло великим, вогняним клубком. Павук пронизливо запищав, і позадкував. Це дало Каролові час, він змочив лезо свого меча зіллям. Не даючи монстрові отямитись, юнак тицьнув зброєю, просто йому до ротового отвору, між гострі щелепи. Це спрацювало! По тілу істоти пробігло зеленкувате світло, і чудовисько знову стало крихітним. Карол важко перевів подих і посміхнувся. Він нахилився щоб підняти павучка з підлоги, та той швидко перебираючи лапками побіг, і заховався в щілину. Бідолашний і сам не розумів що з ним відбулося. Часу на відпочинок не було. Далі Карол пересувався без пригод. Хлопець благополучно знайшов двері, про які йому казав Орнагул. Вони виявились не замкнутими. І трохи не роздумуючи, Карол відчинив їх і пройшов у середину, та одразу і пожалкував про це. Тієї ж миті, як він переступив поріг, його підхопив і закрутив по кімнаті, наче ганчір’яну ляльку, вихор. Карола кидало об стіни, вдаряло уламками якихось меблів, що літали по приміщенню разом з ним, в очах потемніло, хлопець втратив відчуття реальності, він відчував, що втрачає свідомість. Несподівано, на його грудях, спалахнуло яскраве світло, це прийшов на порятунок, оберіг, дарунок чарівників. Він не раз ставав хлопцеві в пригоді, не підвів і зараз. Смерч зник, наче і не було. Хлопець з висоти стелі впав униз, зверху на нього, звалилось кілька дощок, і боляче вдарили по голові і спині. Нерухомий, він так пролежав кілька хвилин, приходячи до тями. Карол з самого початку розумів, з ким матиме справу, та навіть уявити не міг такої підступності. Тільки тепер він відчув усю небезпеку двобою з Бахтаром. Він повільно підвівся, обмацуючи своє тіло, переломів начебто не було. Боліла голова, Карол провів по ній рукою і намацав на потилиці здоровенну гулю.

– А щоб тобі…– тихо вилаявся, хлопець.

Він роззирнувся по сторонам, кімната була порожньою, лише по підлозі валялись розтрощені меблі. Мапи тут не було. Бахтар виявився дуже розумним і хитрим. Невідомо як йому вдалося довідатись про схованку, без допомоги вищих, темних сил, тут не обійшлось. З поганою звісткою повернувся молодший учень, до свого вчителя. Орнагул сумно похитав головою:

– Нічого не вдієш, потрібно вирушати за Бахтаром, навздогін. Єдине втішає, маючи карту, він не зможе скористатися силою телепортації, чи допомогою в пересуванні, тварин. Вартохар наклав на мапу закляття, той хто ітиме шляхом вказаним на ній, повинен пройти його пішки, з початку і до кінця. На звороті мапи є символи, що розкривають таємницю скіпетра. Будемо сподіватися, Бахтар їх не зрозуміє Та на своєму шляху, цей недолюдок, ще наробить багато капості, тому потрібно його наздогнати як можна швидше.

– Капіто допоможе мені, мій крилатий кінь, ще не підводив ніколи. —з в певністю, сказав Карол.

– Я з самого початку, покладав надію, лише на тебе, мій хлопчику. – відповів на його слова учитель.– Не затримуйся. Доля наших, роз’єднаних світів, у твоїх молодих руках.

Орнагул обійняв свого учня, і притис до грудей. Він страшенно боявся за юнака, та не показав виду, адже не даремно він стільки навчав його, щоб зараз піддати сумніву набуті хлопцем знання, і силу, яку подарували Каролу Боги Світла і Добра.

Вислухавши всі настанови старших, молодий чарівник пішов збиратися в дорогу. Склавши все необхідне в торбину, Карол здивувався сам собі, як виявляється мало йому потрібно, зараз, для подорожі: кілька фляжок з зіллям, ( на різні випадки), меч, амулет-оберіг з кинджалом, зв’язка міцних мотузок і талан.

– Все буде добре. —в голос, ніби заспокоюючи сам себе, мовив Карол.

Він ще раз озирнувся по кімнаті, чи не забув бува чого, і вийшов на подвір’я. Зі стайні, де стояв крилатий кінь, почувся лемент. З розчинених дверей вискочив конюх, що доглядав за твариною. По його переляканому обличчю, було зрозуміло, відбувається щось страшне.

– Що сталося?– спитав у конюха, юнак.

– Ти не повіриш!– важко дихаючи, сказав чоловік. —Я ще з вечора налаштував воду, щоб вранці напоїти Капіто. Та щойно кінь випив її, з ним щось почало відбуватися. Він перетворився на якогось монстра. Та ти, сам зараз побачиш.

З середини стайні, почулись важкі кроки, наче то ішов не кінь, а хтось вдаряв колодою об землю. Карол зазирнув у приміщення, проходом сунуло страхітливе створіння, у двічі більше за звичайного коня. Замість копит, загострені як лезо ножа кігті, з ніздрів валувала гаряча пара, паща наповнена іклами і вони стирчали на зовні, а очі були налиті кров’ю, і невимовною люттю.

– Так, Бахтар дійсно не хоче, щоб його наздогнали. Він налив свій чаклунський відвар у воду, а ти, дав його випити тварині. Потрібно кілька стріл, щоб повернути Капіто до нормального стану.

– Ти хочеш його вбити?– злякано перепитав конюх.

– Ні, вилікувати. Біжи до Каху, і все йому поясни. Хай принесе лука зі стрілами, поки кінь не надумав політати.

– Я хутко. – сказав чоловік, і зник за дверми замку.

– Сподіваюсь не спізнишся. – промовив йому в спину хлопець і знов перевів погляд на тварину.

Чудовисько вже було майже поряд. Від удару кігтистої ноги, двері стайні розлетілись на друзки, Карол встиг сховатися за рогом сараю, страшна істота виповзла у двір. Хлопець притиснувся до стіни, щоб не привернути увагу перевертня, образливо було б загинути, від власного коня. Капіто бив ногою об землю і повільно повертав голову то в один, то в інший бік, мабуть шукаючи першу свою здобич.

–Конику, любий, ти ж їси лише травку. – тихо шепотів юнак і потихеньку сунувся вдовж стіни, до купи сіна, щоб сховатися за нею. В дверях замку з’явився Каху з луком і стрілами, із за його спини боязко визирав конюх. Напруживши всі сили, Карол рвонув у перед, і за мить вже був за копицею, та страховиську цього було досить, щоб зрозуміти, хто його перша жертва. Заревівши зі страшною силою, випустивши з пащі клуби пари, Капіто рушив до свого господаря. Зволікати не можна було. Каху вискочив у двір і жбурнув хлопцеві зброю, тим самим, відвернувши увагу тварини на себе, і поки чудовисько розмірковувало, на кого ж першого напасти, юнак налаштував лука до стрільби, змочивши стрілу протиотрутою. Та цілитись вже було ніколи і Карол вистрелив навмання, аби влучити хоч кудись. (Та даремно він так зробив.) Стріла вдарилась об наріст на голові, і впала на землю, не поранивши тварину, тим самим, ще дужче розлютивши її. Вставши на диби, чудовисько з усієї сили опустило передні ноги туди, де сидів юнак, Карол ледь встиг відскочити у бік. Не чикаючи, поки Капіто повторить свій удар, хлопець перекотився через голову і опинився позаду тварини, страховисько кинуло задки, але лише злегка зачепило Карола, та цього удару хватило, щоб юнак одлетів аж на середину двору. Молодий чарівник розгубився, не знаючи як йому діяти, але на те і є друзі, щоб приходити на допомогу у скрутну хвилину. Звідкись з гори, пролетів ніж, і застряг у перевертня в боці . Від страшного болю, тварина закричала і підігнувши передні ноги, ткнулась мордою в землю. Хлопець підібрав стрілу і не користаючись луком, а власноруч, встромив її у шкіру Капіто. Кін на якусь мить затих, потім здригнувся всім тилом і повалився на бік. Карол зляканими очима дивився на свого улюбленця. Капіто набув свого звичайного вигляду, та був тяжко поранений. Юнак обережно витяг з тіла тварини ножа і стрілу, і тримаючи їх в руках, не знав що робити далі. Йому на плече лягла чиясь рука. Це був Теймур.

– Твій ніж?– не вітаючись, спитав у нього Карол.

– Так. Та я ж не знав, що це Капіто. – оправдовувався товариш.

– Ти врятував мені життя. Дякую тобі, Теймуре.

Молодий чарівник опустився навколішки перед своїм чотириногим другом, і почав обережно погладжувати навколо рани. Сліди від кинджала і стріли швидко зникали, та кінь залишався дуже слабким.

– Ти, Кароле, не хвилюйся за коня. Ми його виходимо. – обізвався до хлопця, Каху. – Краще поміркуй що робитимеш тепер.

– Щось вигадаю. Ось і друг допоможе. До речі, Теймуре, звідки ти узявся?

– Прийшов навідати тебе, і попрохати батька Васси, щоб взяв мене матросом на свій корабель.

– Вирішив здійснити мрію про море?

– Так. Та бачу, невчасно.

– Навпаки, дуже вчасно! Якби не ти, можливо, я вже був би мертвим.

– Поясни, що тут відбулося. – поцікавився вугляр.

Теймур був старим другом Карола. Він з’явився тут, щоб погостювати у свого приятеля, і можливо здійснити свою заповітну мрію, стати моряком. Спочатку, хлопець намагався докричатися до мешканців замку з підніжжя скелі, на якій той був збудований, та його ніхто не почув. Тропа на гору була крутою і небезпечною, але Теймурові не треба було доводити свою спритність і відвагу, він з легкістю подолав цю перешкоду, і видерся на стіну якраз тієї миті, коли страшний монстр, намагався вбити його приятеля. Теймур навіть не став розмірковувати і зробив перше що спало на думку.

Молодий чарівник розповів Теймуру про те, що сталося в Сулерії, про Бахтара і викрадену мапу.

–Я сподівався наздогнати чаклуна на Капіто, та тепер це неможливо. Тварина дуже слабка і нічим мені не допоможе. —у Карола на очах виступили сльози, так йому було шкода коника.

– Головне зараз, спинити Бахтара. Він мабуть далеко вже просунувся! – знову втрутився в розмову Каху.

– В селищі рибалок можна купити коня. – порадив конюх.

Чоловік, ще й досі тремтів від страху, що натерпівся за останні кілька хвилин.

–Слушна порада, а я піду з тобою. – підтримав конюха, Теймур. – Здається в нас давно не було ніяких пригод.

– А тобі, від цього нудно?– трохи роздратовано спитав, у друга, Карол.

– Та трохи є.

– Тоді ходімо. Будуть тобі розваги!– посміхнувся молодий чарівник.

Відклавши вивчення морської справи, Теймур вирушив разом з Каролом на пошуки Бахтара. Осідлавши двох, куплених на узбережжі коней, вони скакали в напрямку Махтера, столиці їхньої держави. Навколо простяглись безкраї степи, порослі скудною рослинністю. Глинисті землі не були родючими і сільським господарством в околицях міста ніхто не займався. Та від цього, місто не ставало біднішим. З усіх, навіть найвіддаленіших місць Махтерії, до столиці стікалися селяни зі своїм збіжжям і скотом, щоб обміняти на товари, виготовлені місцевими майстрами. Двічі на рік, володар краю, влаштовував ярмарки, (як от і сьогодні), і тоді місто перетворювалось на справжній мурашник. Не тільки його вулиці були заповнені людом, але і за стінами вирував натовп. Теймур добре орієнтувався в заплутаних вуличках міста. Не один раз, він привозив сюди деревне вугілля, що випалювало його плем’я. Обережно просуваючись, щоб ненароком не зачепити когось, друзі наблизились до воріт. В такий день, охорона не перевіряла всіх поспіль, а лише деяких з натовпу, які викликали у них підозру. Та все ж уважно спостерігали за прибулим народом. Карол спішився і підійшов до одного з охоронців.

–Вибач, що відволікаю. Та не бачили ви, тут, невеликого на зріст, заввишки як дитина, чоловіка?

Охоронець знизав плечима:

–Та начебто, ні. Навіщо ви його шукаєте?

– Це дуже небезпечна людина. Він чаклун.

– Та в нас у державі, чари не вважаються злочином. – розплився в широкій усмішці вояк.

– Я знаю. Я і сам чарівник. Та людина, яку ми шукаємо, служить Магрі, і все що робить, приносить лихо!

– То он воно що! Чого ж ти, одразу з цього не розпочав.

Охоронець пішов до своїх товаришів, і кілька хвилин з ними, про щось розмовляв. Повернувшись до Карола, чоловік повідомив, що людини, яку хлопець розшукує, ніхто з охоронців не бачив. Можливо він і не заходив у Махтер. Карол подякував за допомогу і повернувся до товариша.

– Не думаю, що Бахтар минув Махтер. – висказав свою думку, вугляр. – Він не втратить нагоди, зробити якусь капость, а під час святкувань це дуже просто.

– Я з тобою згоден. Та відшукати його, буде не легко. В очах аж мерехтить від різнобарв’я святкового вбрання. Половина народу в масках, під ними легко сховати, навіть наймерзеннішу фізіономію.

Друзі вже майже дістались центральної площі міста, як попереду почувся якийсь ґвалт. Вони, одразу прискорили ходу своїх коней, щоб не проминути події. Розганяючи натовп з середини вулиці, на зустріч хлопцям ішов загін озброєних людей. Щоб не наражатись на неприємності, друзі вступили воякам дорогу, від’їхавши на узбіччя.

– Що відбувається?– перегнувшись з коня до молодиці, що торгувала здобою, спитав Теймур.

– Купиш булочку, скажу!– лукаво підморгнула хлопцеві, жіночка.

– Для такої красуні, не те що монети не шкода, а навіть життя!– засіяв своєю білозубою посмішкою, вугляр.

Його чорні, пристрасні очі, наче обпекли душу молодиці. Та зніяковівши хіхікнула, і простягла хлопцеві свою випічку.

– Сьогодні повинна була відбутися показова страта, над злодіями. Та їм, дивним чином, вдалося втекти, задуривши стражу. Кажуть, не обійшлося без чорної магії. Кілька сторожових собак, перетворилися на чудовиськ, їх ледве вдалось повбивати. – пояснила друзям ситуацію, жіночка. – Тож охорона, намагається відшукати втікачів.

– Дякую за інформацію, красуне. – галантно вклонився Теймур, а потім звернувся до Карола. – Що ти, про все це думаєш?

– Думаю, Бахтар знайшов для себе, непоганих спільників, пообіцявши гарну винагороду. – висловив свою думку, молодий чарівник.

– І я так думаю.

– Давай зайдемо до котроїсь з забігайлівок. За келихом місцевого пійла, ми дізнаємось більше, ніж на вулиці.

Перед хлопцями гостинно розчинив двері господар невеличкого шинку на базарній площі. Він вмів вирізняти клієнтів, з яких міг отримати зиск. Двоє гарно одягнутих парубків, одразу привернули його увагу. «Мабуть приїхали на свято погуляти.»– подумав він. Розплившись усією улесливою фізіономією, хазяїн вклонився гостям, і запросив увійти до середини. Приміщення було напівпорожнє, і в такий день це було дивно.

– Щось тобі не щастить з клієнтами. – звернувся до господаря закладу, Теймур.

– Не кожен в цій місцевості може оцінити вишукане обслуговування. – оправдовувався хазяїн.

– Мабуть ціни дереш?

– Ну що ви, хіба це ціни!– обурився чолов’яга.

Карол і Теймур сіли за вільний столик. Шинкар застиг поряд, в очікуванні заказу.

– Шановний, принеси нам по склянці доброго вина і щось попоїсти. – попрохав господаря, молодий чаклун.

За столом поряд бесідувало двоє чоловіків. Вірніше говорив лише один, він був страшенно чимось наляканий. Друзі прислухались до розмови.

– …уявляєш, я іду, а він отак, мені на зустріч, разом з усією своєю бандою. Я ледь встиг сховатися в канаві. Якби Самсон мене побачив, живим би, не залишив.

– Так, ти правий, вин пам’ятає, хто продав його охоронцям!– погодився з наляканим чоловіком, його співрозмовник.

– Тільки уся їхня братія, якась дивна була. Коли проходили повз мене, то наче спали з відкритими очима, а керував ними якийсь карлик. Вони несли його на ношах…

Чоловіки продовжували розмовляти далі, та друзі вже не дослуховувались, вони зрозуміли з ким матимуть справу. Самсон був і залишився негідником, а можливо, став ще не безпечнішим, адже тепер ним і його людьми, керував Бахтар. Карл підійшов до співрозмовників, і поклавши на стіл перед зляканим чоловіком монету, спитав:

– Добродію, вибачте що втручаюсь, та ми ненароком почули вашу розповідь. Скажіть, в якою дорогою пішли бандити?

– А, хто ви такий?– трохи за ікаючись, спитав чоловік.

– Ну скажемо, я Самсону, не друг, і в мене з ним, свої рахунки.

Чоловік поманив хлопця пальцем, щоб той нахилився нижче, і прикривши долонею срібного круглячка, прошепотів йому на вухо:

– Те товариство подалося до лісу. В бік поселення вуглярів.

Карол розуміючи, кивнув головою і повернувся за свій столик, якраз служка приніс їхнє замовлення.

– Нам ніколи довго розсідатись. – сказав молодий чарівник. – Бахтар з бандитами, подалися до твого селища. Єдине втішає, вони ідуть пішки. Тварини відмовляються перевозити чаклуна, то він знайшов собі інший транспорт.

У Теймура, від недобрих передчуттів, болісно занило в грудях. Та другові він нічого не сказав. Похапцем пообідавши, друзі вирушили в дорогу. Їхали швидко, наче намагалися обігнати час. Та все ж, його їм трішечки таки і не вистачило, щоб попередити лихо, яке насувалося на мирне поселення лісового народу. Ще з далеку, вони побачили стовп диму, він підіймався над темною смугою лісу, якраз над тим місцем, де мешкали вуглярі. Карол притримав Теймура, і зупинив свого коня.

– Ти чого?– здивувався вугляр.

– Бачиш дим?– замість відповіді, спитав чарівник.

– Так.

– Коли ваші майстри випалюють вугілля, він такий?

– Ні. Ми випалюємо з сирої деревини і дим білий, а цей якийсь сірий і страшний. Я боюсь в селищі сталось щось лихе.

– Я маю право використовувати магію, лише в крайній необхідності, щоб не витрачати даремно сили, але це, мабуть, той самий випадок, коли магія потрібна. Верхи, ми ще довго їхатимемо. Тому доведеться залишити коней тут, а ми с тобою перенесемось до поселення за допомогою телепортації. Ти згодний, Теймуре?

– Трохи лячно, та іншого виходу немає. Давай, чаклуй!

Молодий чарівник узяв друга за руку і заплющивши очі, промовив закляття. Мить, і хлопці опинилися на околиці поселення. Те, що вони побачили, злякало і розлютило одночасно. Палало кілька обор, вогонь пожирав плоди нелегкої праці, залишаючи людей без даху над головою, люди бігали з відрами намагаючись загасити пожежу. Та їхні зусилля були марними, полум’я розгорялось все сильніше.

– Кароле, гаси вогонь!– вигукнув Теймур.

Молодий чаклун, зібравши всі свої сили, підняв руки до небес, і знову почав промовляти закляття. Поволі небо затягували важкі, чорні хмари. Пролунав грім. Сині блискавиці розкололи небо навпіл. Замерехтів дрібний дощик. Хлопець не припиняв бубніти дивні слова, зміст яких, крім чарівників, ніхто не міг розібрати. Дощ набирав сили, і ось хлинув як з відра. Спочатку вогонь не хотів відступати, він шипів і викидав червоні язики, намагаючись пересилити воду. Та даремно. Дощ швидко заливав згарища, вбиваючи залишки жару. Останнє, що побачив Карол, це радісні обличчя людей, що бігли до нього. Його серце гулко калатало в грудях, голова розколювалась від болю, в очах потемніло, і хлопець впав обличчям на розмоклу від дощу, землю.

Ще не відкривши очей, Карол зрозумів, що лежить у постелі. Він провів рукою по м’якому покривалі, і смачно позіхнув.

– Вже прокинувся?– почув юнак, знайомий голос. —А то, я думав, ти місяць спатимеш.

Молодий чаклун розплющився, поряд з ним, стояв Теймур з кухлем у руці:

– Ось, візьми, випий. Це моя мати приготувала тобі відвар з цілющих трав.

– Дякую.– Карол взяв посудину обома руками, і маленькими ковтками почав пити.

– Що з тобою трапилось?– спитав схвильованим голосом, Теймур. – Ти нас усіх здорово налякав.

– Зі мною, таке, уперше. Я використав два сильних закляття, одне за одним. Ось сили і полишили мене. Орнагул попереджав, неможна так робити. Та я не міг залишити людей у біді. Бахтар знає, що його переслідують, і буде постійно робити якісь капості, щоб знесилити мене остаточно. Якби я з ним зустрівся одразу, після того як визвав дощ, він легко здолав би мене. Він черпає свої сили зі зла, (а його в нашому світі вдосталь), і швидко відновлюється. Мені це, зробити набагато складніше.

– Але ж, добра теж багато. Люди навколо тебе, щирі та добрі. Вони вдячні тобі за порятунок, вони люблять тебе і поважають.

– Я знаю, і ціную їхні почуття. Та не все так просто, як здається на перший погляд.

Молодий чаклун підвівся, за вікном були сутінки.

– Як довго я спав? Вже вечір?

– Ні, друже, вже ранок, почало розвиднятися.

– Як, ранок! Треба негайно вирушати в дорогу. Бахтар, вже, мабуть, далеко попереду.

– Час, що ми витратимо на сніданок, однаково нічого не вирішить, а мама старалася тобі догодити. Вона розуміла, що ми підемо на світанку. Тому товчеться біля плити з півночі. Негоже її ображати відмовою. – сказав вугляр.

Карол винувато посміхнувся:

– Добре, давай поснідаємо.

Хлопці всілися за накритий стіл.

– Один з чоловіків, вчора перед пожежею, бачив в лісі дивну компанію. Кілька здоровенних мужиків, несли на ношах дитину, а малий їм щось наказував, і пішли вони в бік болота.

Карол, наминаючи за обидві щоки печеню, трохи не вдавився, почувши таке.

– Мабуть це і був, чаклун з бандою Самсона.

– Так, саме він. – кивнув головою Теймур. – Нам треба теж іти в тому напрямку, хто знає, що Бахтар надумає витворити на болоті.

Коней, що залишили друзі на дорозі, привели в поселення, ще у вечері, і вони чикали на своїх вершників, вже осідлані і готові до мандрівки. Мати Теймура наготовила в дорогу торбину з харчами, і зараз стояла поряд з сином потай витираючи сльози.

– Не журись, матінко. Я не надовго. Що, зі мною, може трапитись? – утішав жінку, Теймур.

Карол подивився на товариша, і зараз, наче впізнавав його заново. Колишні суперечки, через Мілену, були в минулому. За роки навчання, Карол з вуглярем, міцно здружились. Теймур залишився шибайголовою, але став справжнім красенем. Дівчата потай зітхали за ним, та він так і не зустрів такої, яка б могла затьмарити в його серці, Мілу. Молодий чарівник, здогадувався про це, але не ревнував. Він був упевнений у своєму другові, і знав, зради з його боку, ніколи не буде.

Уже другу добу Бахтар був у дорозі. За цей час, він майже не відпочивав. Сили були на межі. Втішало лише одне, йому не доводилось брести пішки, і самотужки перелазити через корчі і повалені дерева, це робили його невільні помічники. Він навмисне вибрав, серед великої кількості людей, саме злодіїв. Цей контингент найбільше підходив до його особистості, зло завжди притягувало зло, і бандитами Бахтару було легше керувати. В той час, як добра людина, мала б силу, протистояти йому, а це зайва трата енергії. Бахтар знав, його переслідують, навіть здогадувався хто саме. Карол зовсім його не лякав, лякала сила що стояла на захисті юнака, вона могла повернути його чари назад, і нашкодити більше, ніж зміг би хлопець. Тому чаклунові доводилось берегти свою енергію, йому залишалося лише творити перепони на шляху у Карола, щоб той його не наздогнав, а злий чародій робив це справно. Спочатку, підлив трунку крилатому коню, потім влаштував пожежу в лісовому селищі.

– Нічого, поганцю, коли ми зустрінемось з тобою наступного разу, навіть твій оберіг тебе не врятує! – Бахтар злобно хіхікнув, і потер від задоволення собою, руки.

Чаклун наказав своїм носіям зупинитися, присів під розлогим деревом і розгорнув викрадену ним, мапу. Темхус підказав де її шукати, і це було Бахтарові за іграшку. Та все ж, чаклуна постійно тривожила одна думка, чому Темхус, сам не вирушив на пошуки скіпетра, адже він мав те, що має і Бахтар. Невже сили добра настільки сильніші, що Володар їх боїться? Шлях до заповітної мрії був далекий, а закляття, що наклав на цей шмат паперу, Вартохар, не давав змоги просто телепортувати, до потрібного місця. На зворотному боці свитку були виведені якісь не зрозумілі знаки, ретельно вимальовані, вони утворювали три рівних стовпчики, які тяглись з гори до низу. Якби Бахтарові вдалося їх прочитати, можливо він зміг би у всьому розібратися. Тоді б він швидко дістався до заповітного скіпетра, і здійснив би свою мрію. Навіть сам Темхус, був би йому не страшний! Та зараз доведеться їхати на цих бовдурах, та ще й годувати їх у дорозі, щоб не охляли. Розлючений на весь світ, і страшенно виснажений, Бахтар поволі підвівся. Не позаздриш зараз тому, хто зустрінеться на його шляху. З досади, чаклун жбурнув в дерево вогняний клубок і воно спалахнуло наче смолоскип. Злий чародій підняв у бік вогню руку, і направив на нього свої магічні сили. У відблисках полум’я, він розгледів двох хлопців, що їхали верхи, вздовж лісового болота, і про щось гомоніли, це були Карол і Теймур.

– Не довго, вам, залишилось радіти життю. Скоро ви зустрінетесь з моїми милими створіннями. – звернувся до них чаклун, наче вони могли його почути.

Дерево догоріло, вогонь згас, а разом з ним зникло і зображення. Бахтар знов заліз на ноші, і бандити понесли його далі. Чаклунові не можна затримуватись, якщо він, першим хоче досягти мети.

Друзі направлялись до селища болотників, частина якого знаходилось на березі, а частина на острівцях великого болота, оточеного віковим лісом. Так багато спогадів пов’язувало їх з цією місциною. Дивно було пам’ятати, те, чого для інших людей, просто не існувало взагалі. Кожної зустрічі, хлопці не оминали цієї теми. Чаклун Бахтар, теж був частиною тих спогадів. Ніхто не думав, що доведеться зустрітися з нім знову, та ще й при таких обставинах.