Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Карол цього не зробить, його магія забороняє чинити зло. – розмірковував він .– Це справа рук Таміли. Нічого, вона ще не зрозуміла з ким грається! Я виберу слушну мить, щоб покінчити з тобою, маленька відьмо, раз, і на завжди!

А от, Каролові і його друзям, пощастило менше. Вони, в цей самий час, просували вузенькою тропкою, до якої ще з вечора, їх довів Готар. Мандрівники, для більшої безпеки, зв’язались одне з одним мотузкою. А так як мотузки були закороткими, утворилось дві групи. В першій, один за одним, пішли Плато, Івер, Карол і Готар, в другій, Капер, Теймур, Самсон і Юка. Теймурові було не до вподоби, що він опинився поруч з розбійником, та все ж стримав себе, і намагався не подавати виду. Самсон же, лише посміхався в думках, поглядаючи на сердите обличчя вугляра. І ось коли вже друзі дійшли майже до середини цього небезпечного шляху, скелі захитались, на них, з гори ,полетіло каміння. Величезний уламок скелі впав перед Капером, відділивши першу групу, від другої, і повністю загородивши шлях, камінь зачепив і болотника, вдаривши по голові і плечу. Чоловік знепритомнів . Теймур кинувся на допомогу, але град дрібного каміння не дав йому цього зробити, він спіткнувся, і мабуть полетів би у прірву, якби не встиг вчепитись руками за краєчок виступу. Він глянув на Самсона, та в погляді не було прохання про порятунок, швидше це було очікування якогось підступу. Та Самсон з усієї сили тяг за мотузку, намагаючись втримати Теймура від падіння. Можливо це був лише самозахист, адже вони були зв’язані, і впавши у прірву, Теймур потяг би і решту людей. Так як Капер лежав непритомний, то лише Самсон міг запобігти трагедії. Він обіперся спиною о скелю, а ногами о виступаючий камінь, щоб було зручніше тягти, і в нього майже вийшло. Теймур вже поклав лікоть на виступ, ще мить і він вибереться на гору. Та раптом, камінь в який упирався ногами Самсон, відколовся, і розбійник вдарившись потилицею, сам зірвався вниз. Від сильного удару головою, він на якусь мить втратив свідомість, та майже одразу отямився. Самсон зрозумів, що вільно гойдається над прірвою. Він підвів погляд у гору. Там над ним, на вузькій стежині, ще троє людей боролись за життя. Він бачив як Юка, з усієї своєї сили, тримала його. Та скільки там було тієї сили? Теймур, що майже було вибрався, знову висів на руках, бо падаючи, Самсон потяг його за собою. У хлопця, від подряпин об каміння, пальці зробились слизькими від крові, і він ледь тримався. Розбійник зустрівся очима з поглядом жінки. Він їй ледь помітно посміхнувся, наче вибачаючись. Потім потягся рукою до паска, за нього була прив’язана мотузка, і розстебнув його. Останнє, що чув Самсон, це надривний крик Юки:

– Самсоне! Ні!...

Все це відбулось так швидко, що Карол не встиг вчасно відреагувати, і прийти на допомогу. Бо і сам з рештою мандрівників намагався сховатися від каменепаду. Лише коли почув крик Юки, зрозумів, сталось щось жахливе. Мить і він вже був біля Теймура. Він допоміг другові вибратись на стежину, потім роззирнувся. Капер помалу приходив до тями, по обличчю у болотника цівкою бігла кров, з досить великої рани, трохи вище лоба. Юка напівлежала на камені і ридала дивлячись у низ. Лише тепер Карл зрозумів, що не вистачає ще однієї людини. Він глянув у прірву. Там внизу виднілось тіло Самсона. Він одразу ж перенісся до бідолахи , і з першого погляду зрозумів, розбійник мертвий. Та ще не все було втрачено, адже недаремно він стільки років навчався у кращого мага. Молодий чарівник сів біля голови загиблого, і поклав долоні на його чоло. Потім заплющив очі, і почав шепотіти закляття. Його огорнув білий, і густий туман. Чарівник відкрив очі, до нього з туману підійшов Самсон, він був напівпрозорий, та очі дивились як завжди, трохи насмішкувато.

– Я прийшов по тебе. Ти хочеш повернутись до життя?– спитав у нього, Карол

– Це ж моя не перша смерть, чарівнику?– замісто відповіді, спитав Самсон.

– Ні.

– Я все пригадав, навіть те, чого начебто ніколи і не було. Тепер я зрозумів, чому у вас, до мене, таке ставлення. Та знаєш, третій раз помирати мені не хочеться. Та і навряд чи хто, сумуватиме за мною. Навіть ти, прийшов сюди не тому, що шкода мене, а тому що так треба. Тебе вчили, що ти повинен допомагати кожному, хто цього потребує.

Карол на мить замислився над його словами. В них була велика доля правди. Та все ж, він і серцем відчуває потребу допомагати людям.

– Але ж, є людина якій ти не байдужий. Втрата тебе, для неї страшне горе. Хіба вона не варта того?– спробував переконати розбійника, хлопець.

– Я розумію про кого ти говориш. Та ти знаєш мене. Юка цікава для мене, поки я не зустріну кращу за неї. Це, буде для неї набагато більшим болем, ніж зараз. Краще нехай у неї, про мене, залишиться гарна думка.

– То це, твоя остаточна відповідь?

– Так. Перекажи мої вітання Теймуру. Він гарний хлопець. Гадаю в нього буде довге і щасливе життя.

Самсон , як і з’явився, зник у густому тумані. Який одразу ж і розвіявся. Карол підвівся на ноги. Сумно зітхнувши над тілом загиблого, але з усвідомленням того, що він зробив все що міг, молодий чарівник почав обкладати його камінням. Ті хто стояв на горі, все одразу зрозуміли. Тихо, майже беззвучно заридала Юка. Готар сів поруч з нею, і обережно погладив по спині. Він не знав як заспокоїти її, тому не сказав ні слова. Та чи було потрібне їй його співчуття? Скінчивши роботу Карол повернувся, і відповідаючи на німі запитання, сказав:

– Він не схотів повертатись. Померши, Самсон згадав усе. І нашу з ним першу зустріч, і свою першу смерть.

Потім Карол звернувся до Юки:

– А тобі, Самсон переказував велику вдячність, за те твоє ставлення до нього. І велів не сумувати. Він сподівається, що ти будеш ще щасливою.

Юка, крізь сльози, посміхнулась:

– Йому, там, добре?

– Краще, ніж було тут. – запевнив дівчину, молодий чарівник.

– Я, на його місті, теж би не повернувся. – тихо промовив Івер. – Одного разу, я вже відчув смерть, і не хочу щоб це повторилось. Та нажаль, вічно живуть тільки боги.

Карол , не підводячи голови, наче соромлячись дивитись у очі друзям, він сказав:

– Обіцяю, я зроблю все можливе, щоб такого більше не сталося.

– Не бери, за цю смерть, вину на себе. – спробував заспокоїти чарівника, Плато. – Можливо, у Самсона, така доля. Боги, можливо таки, не даремно, дали йому другий шанс. Він помер, рятуючи життя іншим, і цим довів, що вартий поваги, а не лише нашого осуду. Не кожен, навіть серед порядних людей, здатен на таке.

Юка слухала їхню розмову, і думала: « А моя доля яка? Вперше за все життя, я зустріла чоловіка, який, як мені здалося, був до мене не байдужий, який міг змінити моє життя! Тепер як мені бути? Мою молодість висотала відьма Таміла, а життя і без того коротке! Може краще піти за ним?» – жінка глянула вниз і можливо цим виказала свої думки. Готар міцно стис її за плече:

– Навіть думати, про таке, не смій. Я не знаю, чи виконає свою обіцянку Карол, та я точно, тобі, не дозволю цього зробити.

Молодий розбійник, обережно, за підборіддя, підвів її голову і зазирнув у заповнені слізьми, сірі очі. Ті очі, з холодною байдужістю, подивились на хлопця, та і вуста дівчини, у відповідь, не проронили жодного слова, і розбійнику стало за неї лячно.

– Я, ставився до Самсона, судячи з нашої першої зустрічі, та мабуть я таки був не правий. – подав свій голос, Теймур. – Той, колишній Самсон, ніколи не пожертвував би своїм життям, за ради інших. Можливо, це вже не має значення, та я приношу свої вибачення.

– Ти помиляєшся, це, має значення, я впевнена, він тебе чує. І чують Боги Світла і Добра. Ці, твої слова, обов’язково допоможуть йому там, де він знаходиться зараз, потрапити в краще місце. – ледь чутно прошепотіла Юка.

Та її, почули всі. Теймур підійшов до неї майже в притул:

– І, ти Юко, пробач мені, за той біль, що спричинили мої, образливі для тебе, слова.

– Я не серджусь. Я звикла. До мене мало хто ставиться по людські. Та можливо, я того і не заслуговую.

Теймур, від такої її відповіді, спочатку трохи розгубився. Потім, подружньому, обняв жінку, і сказав:

– Не правда! Заслуговуєш!

Запала, ніякова тиша. Першим насмілився порушити її, Івер.

– Часто, тут у вас в горах, буває таке страхіття?– запитав він, у Готара.

–Це перший раз, в моєму житті. – відповів молодий розбійник.

– Він каже правду. – підтвердила його відповідь, Юка. – Такого, раніше, ніколи не було.

– Це, Бахтарова робота. Тільки він спроможний на таке злодійство. – зробив висновок Карол. Хлопець навіть і гадки не мав, що між ним і чаклуном з Сулерії, стоїть ще одна сила, набагато могутніша, і страшніша за Бахтара.

Коли мандрівники трохи оговтались від землетрусу, і тих страшних подій, що він спричинив, рушили далі. Та це було зовсім не просто. Тропа була майже повністю зруйнована, і їм, по всяк час, перетинали шлях завали або провалля. Карол вибився з сил, переносячи друзів через ці перепони. Та ще, як навмисне, небо потемніло, і почав накрапати дрібний дощик. Пересуватись далі, було вельми небезпечно, і мандрівники вирішили стати на відпочинок, хоч до вечора ще було далеко. На рівнині, така негода, нікого б не занепокоїла, та тут у горах, де волога не всотується в землю, а стікає вниз, у долину, могла стати дуже небезпечною. Краплі дощу, на камені, зливались одна з одною, утворюючи дрібні потічки. Ті, в свою чергу, зливаючись утворювали ручаї, які несли до підніжжя дрібне каміння і грязь, що збирали на своєму шляху. І коли кілька таких ручаїв зустрічались, то вниз лився потік з води, каменю і мулу, змиваючи все, що не було надійно закріплене, з кожною миттю стаючи все більшим, і не безпечнішим. Та сховатися не було де. Вузька стежина під скелею, була їхнім пристанищем. Вмостилися хто як зумів, підпираючи спинами холодне, вогке каміння. Карол сидів втупившись поглядом у верхівки гір, що майже потопали у низьких хмарах, і бездумно вертів на пальці персня. Юка, що розмістилась поряд, помітила дивні спалахи, від тієї прикраси.

– Камінь, на твоєму персні, світиться.

– Що?– не зрозумів дівчину, Карол.

– Я кажу, що твоя прикраса світиться, коли ти нею вертиш. – відповіла Юка.

Чарівник теж звернув увагу на перстень, та якраз зараз, ніякого сяйва не було.

– Ти трохи покрути ним, як робив щойно. – підказала дівчина.

Карол так і зробив, і камін почав тьмяно виблискувати.

– Що то означає?– спитав у хлопця Плато.

– Ви ж знаєте, що це, не звичайний перстень, а свого роду дороговказ. До цього часу він не подавав ніяких ознак, я навіть трохи забув про нього. Та зараз він, мабуть, намагається підказати нам шлях.

– А зараз, куди він показує? Шляху ж, немає!– вигукнув, схвильований почутим, Івер.

– Подивимось. – спокійно відповів Карол, хоч насправді він хвилювався не менше за свого товариша.

Молодий чарівник повільно почав просуватись вдовж стіни, камінь почав виблискувати яскравіше, од же, напрямок вірний. Та зробивши ще кілька кроків, Карол помітив, що перстень притухає. Що це може означати? Хлопець трохи позадкував, і знову сяйво стало яскравіше. Що за маячня? Карол був розгублений, і друзі не знали що підказати. Та знову почувся голос Юки:

– Можливо, потрібний нам шлях над нами, або під нами?

– Це цілком можливо, і як я сам недопетрав?– знітився Карол.

Він опустив руку з перснем до низу, ніякої реакції не було, тоді підняв до гори, і прикраса спалахнула таким яскравим світлом, що всі присутні, примружились.

– Шлях десь у горі!– радо вигукнув чарівник.

– Ну, і чому ти радієш?– остудив його запал, Капер. – Скеля, майже прямовисна, як ми будимо по ній дертись?

– Ви, мабуть забули, що у вас є я. – гордовито виступив на перед, Теймур.

– Ми про тебе, не забули. Та не думаю, що після пригоди, що ти недавно переніс, зможеш лізти. – спинив вугляра, Плато.

– Ваш товариш, правий. Теймуру, зараз не можна лізти. А я, народився в цих горах, тому і вважаю, що краще за мене, цього ніхто не зробить. – обізвався, Готар.

З хлопцем всі погодились, навіть Теймур не сперечався, хоч і хотів виглядати героєм. Та останні події, і насправді, забрали в нього багато сил.

– Від дощу, скали стали слизькими. – попередив хлопця, Капер. – Просувайся обережно. Нам би не хотілось закладати камінням, ще одне тіло.

Від цих, його слів, у Юки, мороз пішов поза шкірою, вона зблідла, і трохи не знепритомніла. Плато це одразу помітив, і штовхнув брата під бік, Капер здивовано глянув на нього, а той кивнув в бік Юки, і болотнику, одразу, стало все зрозуміло. Він пошкодував за сказані слова, але їх назад до рота не повернеш.

– Вибач, голубко, я сказав зайве. – спробував вибачитись, болотник.

Юка через силу посміхнулась, даючи зрозуміти, що вибачення не потрібні.

– Я зроблю все, як треба. Не хвилюйтесь. – заспокоїв друзів, Готар, і прив’язавши до паска мотузку, почав підійматись до гори.

– Постривай!– зупинив його, Карол. – Візьми перстень, він покаже тобі шлях.

Молодий розбійник повільно підіймався в гору, перстень на його руці, сяяв рівним яскравим світлом, отже він рухався в потрібному напрямку. Каміння і справді було дуже слизьким. Шкіряна підошва його обувки, раз поз раз, сковзала по ньому. Мандрівники, які стояли в низу, не зводили з хлопця очей. Та ось, Готар зупинився, і гукнув у низ:

– Тут якась розщілина, досить велика. Коли я стромляю в неї руку, то перстень спалахує!

– Це означає, що саме туди, нам і потрібно!– гукнув у відповідь Карол. – Закріпи мотузку, і допоможи нам піднятись до тебе!

Готар зробив так, як сказав чарівник. Один за одним, мандрівники піднімались на гору. Навіть з допомогою линви, вони з великою напругою долали цей відрізок шляху. Кожен з них, дивувався, як хлопчина зміг вилізти, тут, на гору, без сторонньої допомоги.

– Ти природжений скелелаз. – злегка хлопнув по спині, хлопця, Перус, що першим піднявся до розщілини. – Молодчина, на тебе можна покластись!

Ще ніхто , і ніколи, не хвалив Готара. Батько, займався таким ремеслом, що йому мабуть, і самому було за це соромно. Тут було не до похвал. Мати була зашугана постійними сварками, і тому майже весь час мовчала. Інколи, навіть, хлопцеві здавалось, що він нікому не потрібен, і був зайвим тягарем для родини, тому старався з усіх сил довести протилежне. Та навряд чи, це, хтось оцінив. І ось, його похвалили! Він аж почервонів від задоволення, і готовий був гори зрушити. Та натомість, лише пробурчав:

– Хіба це дивина? Я ж горянин.

Нарешті, всі були підняті, і повільно, маленький загін, почав просуватись у глиб гори. Шлях був важким, та все ж, поступово, прохід ширшав, і вищав, а камінь з персня , освітлював друзям шлях. Крім шурхоту гравію, під ногами, не було чути, ані звуку. Навколо була мертва тиша. І самі мандрівники, наче не наважуючись її порушити, не перемовлялись між собою.

– Якщо так продовжувати іти далі, то ми потрапимо у царство Пітьми і Зла. – прошепотів Івер.

– Івере, не розпускай паніку. – цикнув на нього, Капер. – Ми і так знаємо який ти лякливий.

– Я, лякливий!– обурився хлопчина. —Я ж, сам, визвався іти в цей похід!

– Звісно, сам!– погодився з ним Теймур. – Бо злякався, що тебе визнають за страхополоха.

Від злості, у Івера, забракло слів, щоб відповісти образнику. Він ще не забув попередніх Теймурових насмішок. Та хлопчина, лише відкривав і закривав рота, та люто витріщався на Теймура. Цей його вигляд, дуже звеселив товаришів.

– Облиш, Івере. Не сердься. Ти ж, розумієш, що Теймур жартує. – спробував заспокоїти його, Карол, хоча сам ледь стримувався від сміху.

Та це, не подіяло. Івер круто розвернувся, і майже побіг у перед. Забувши, що там, суцільний морок. Та біг він не довго, та і мороку, як такого не було, бо тунель закінчився круглою, підземною залою, майже повністю залитою водою, а вода та, світилася ніжним, миготливим сяйвом, що і розвіювало пітьму.

– Все! Здається, прийшли!– повідомив хлопець, обернувшись назад, своїм товаришам, наче і не було ніякої образи – Далі шляху немає.

– Повинен бути, перстень не може брехати. – відповів йому Карол.

– Як не віриш мені, подивись сам. —і хлопчина відступив, даючи дорогу своїм друзям.

Всі застигли на березі, цього підземного озера. Юка присіла, і опустила руку, у прозору, як кришталь воду.

– Обережно! Можливо тут живе якесь страховисько, а ти руки суєш!– спробував стримати дівчину, Івер.

Юка обернулась до нього, і посміхнулась:

– Якщо і живе, то подалі, а тут, занадто мілко для нього. —і вона поплескала по поверхні води, луна від того плескоту прокотилась по над зводом печери. – До речи, вода дуже тепла, наче її, навмисне, підігріли.

– Це добре. Бо мабуть доведеться нам, в ній, поплавати. Прохід десь під нею, і його потрібно відшукати. – пояснив свої думки, друзям, Карол.

Він якраз намагався відшукати дорогу, піднявши руку з дороговказом догори, та перстень, на це, не реагував. Прикраса починала світитись лише тоді, коли Карол спрямовував її на воду.

За цими балачками, ніхто не помітив, як з протилежного боку печери, вода стиха сколихнулась, наче її потривожили їхні голоси.

– Я зараз пірну, і спробую знайти для нас шлях. – звернувся, до своїх товаришів, Карол. —А ви, почекаєте на мене тут.

– Озеро досить велике. – заперечив йому, Теймур. – Самому тобі, буде важко. Ти шукатимеш понад стіною з права, а я пірну з ліва. У двох, ми швидше впораємось.

– Ти забув про персня. З ним я легко відшукаю прохід. Та я завжди знав, на тебе можна розраховувати. – посміхнувся до вугляра, Карол, і ступив в озеро, витягши на всяк випадок, свого кинджала.

Спочатку, вода сягала йому по коліна, та з кожним кроком, все вище і вище підіймалась, і ось дно зникло з під ніг, хлопець ледь встигли вхопити в легені повітря, щоб не захлинутись. Озеро виявилось дуже глибоким, не так як здавалось на перший погляд, і звідки лилося світло було важко роздивитися. Та все ж світла пляма попереду, одразу привернула увагу чарівника. Несподівано, хтось ухопив Карола за ногу, трохи нижче коліна, і боляче стис. Він озирнувся, і побачив велетенського вугра, що хотів відкусити від нього шматок. Хлопець труснув ногою, намагаючись звільнитись, та тонкі і гострі мов голки зуби, що ними був заповнений рот рибини, лише глибше вп’ялись в тіло. Лише удар кинджала в голову, допоміг чарівнику, але не на довго. З усіх боків до нього наближалось, ще з десяток таких самих істот. Вони кружляли навколо, вичікуючи вдалої миті, щоб напасти, і ось одразу кілька, кинулись на Карола, він ледь встигав відбиватися. Йому забракло повітря, потрібно було піднятись на поверхню, але бридкі тварі, не давали цього зробити. Поверхня озера наче закипіла, від великої кількості вугрів. Це одразу помітили його товариші.

– Каролові потрібна допомога!– гукнув Капер, і першим побіг у воду.

– Там, таки, щось діється. – не відстаючи від брата, погодився Плато.

– Я ж казав «самому буде важко». – підтакнув їм , вугляр, і вихопивши свого короткого меча, теж пірнув.

Івер, ще якусь мить потупцював на березі, та теж побіг за братами-болотниками і Теймуром. Біля Юки, залишився лише Готар.

– Я, плавати не вмію. – наче виправдовуючись перед жінкою, сказав розбійник. —Я, навіть, глибокої води ніколи не бачив, крім наших гірських річок. Та в них не поплаваєш. І там, в озері, я буду лише зайвим вантажем.

Юка лише здивовано глянула на хлопця, і здвигнула плечима. Вона теж не вміла плавати, і тому добре його розуміла. Та не розуміла, чому він перед нею виправдовується.

А, тим часом, мандрівники, воювали з незвичайним, для себе, і несподіваним ворогом, намагаючись врятувати свого друга, і не постраждати самим. Вода навколо зафарбувалась в рожевий колір, від пролитої в неї, крові. Нарешті вугри відступили, поховавшись десь на дні, під камінням. Важко дихаючи, і відпльовуючи воду, на берег вийшли наші герої. Вони всі були в дрібних подряпинах, що сочилися кров’ю.

– Дякую, друзі, що вчасно прийшли на допомогу. – обізвався Карол.

– Нема за що. – відпльовуючи воду, відповів Теймур. – Ще, трохи, і я захлинувся б. Вибач мені, Івере, що я назвав тебе страхополохом, я і гадки не мав, що ти так добре володієш мечем!

Похвала, з вуст Теймура, була для Івера, найбільшою винагородою, і визнанням його майстерності. Бо лише він, весь час, над ним насміхався.

– Я ще й не так вмію!– гордовито підняв голову, Івер.

Ця, його поза, знову визвала у товаришів сміх. Та , і його самого, розсмішила.

– Якби ми частіше потрапляли у різні пригоди, то можливо б, швидше пізнали одне одного. – несподівано висловив думку, вугляр.

– А тобі, мало?– розсердився, на ці слова, Плато. – Мені, взагалі здається, що Богам не цікаво за нами спостерігати, якщо з нами нічого не трапляється. От вони і посилають нам різні перешкоди.

– Ти правий. – несподівано погодився з ним, Карол. – Та це, мабуть, Боги темряви. Ці тварі, там, під водою, щось охороняють. Можливо прохід, що нам потрібен. А це, значить, що ми рухаємось в потрібному напрямку. Тому, я, спробую ще раз, пошукати нам шлях.

– Це дуже небезпечно! Краще вирушати всім одразу. – вигукнув Капер.

– Там глибоко. Не всі зможуть довго затримувати подих. Та і вугри, мабуть, зараз обідають своїми побратимами, так що, до мене їм не буде діла. – заспокоїв усіх, чарівник.

Він знову, повільно, намагаючись не плескати, щоб не привертати уваги підводних охоронців, пішов у озеро. І через хвилину зник під водою. Карол плив, до світлої плями, що помітив ще минулого разу, але так і не зміг до неї дістатися. Він що сили гріб руками, щоб як найшвидше здолати відстань. В голові почало паморочитись. В легенях почались спазми. Йому був потрібен бодай ковток повітря, та все ж він продовжував пливти вперед. Яскраве світло вдарило в очі, він як до порятунку, ринувся до нього. Хлопчина проминув невеликий отвір у скелі, і його разом з водою підняло до гори. Спочатку він не бачив нічого, крім різнокольорових плям перед очима. Карол довго відсапувався притиснувшись до якогось каменю. Та нарешті підняв голову, і завмер від захвату…

– Чого, він, там так довго?– хвилюючись за чарівника, промовив Капер.

– Думаєш, з ним, щось трапилось?– братове хвилювання передалось і Плато.

Для тих, хто стояв на березі, цього підземного озера, час тягся дуже повільно, хоча пройшло всього кілька хвилин. Нарешті з протилежного боку, над водою з’явилась голова:

– Я знайшов прохід!– намагаючись не дуже голосно балакати, повідомив Карол. – Пливіть усі до мене. Не пірнайте одразу, а то не вистачить повітря.

Мандрівники, один за одним рушили у воду. Юка і Готар нерішуче тупцювались на березі.

– Ви чого?– здивувався Івер.

– А ти, що, не розумієш? Вони плавати не вміють. – пояснив, товаришу, Теймур.

– Ви не бійтесь. Ми вам допоможемо. – заспокоїв горян, Плато.

Він вже стояв по коліна у воді, і простяг руку запрошуючи за собою. Юка, хоч і жінка, та до озера рушила першою, і одразу вхопилась за запропоновану, рятівну руку.

– От і молодчина! Тримайся міцніше, і все буде добре. – похвалив її, болотник.

– А ти, чого?– звернувся, до Готара, вугляр. – Пішли, я сам тебе супроводжатиму. Якось, здолаємо і цю перешкоду.

Так само, як і Карол, тихо, намагаючись не плескати, друзі повільно просувались у перед. Поки під ногами було дно, все йшло добре. Та як тільки дійшли до глибини, Юка запанікувала. Вона почала безпорадно махати руками і ногами намагаючись пливти. Лише міцні руки Плато, і його спокійний голос, трохи заспокоїли дівчину.

– Зупинись, я тебе тримаю. – тихо промовив він їй на вухо. —А тепер простягни руки у перед, і тихенько гриби. Начебто крильцями махаєш.

Дівчина послухала, і в неї стало виходити. Чоловік був поряд, і підтримував її. Це додало Юці впевненості. Готар, що ішов позаду, врахував її помилки, і в нього вийшло краще. Теймур похвалив хлопця, але на всяк випадок, не відпускав. Друзі, без особливих пригод, дісталися протилежного боку водойми. Де на них з нетерпінням чекав Карол.

– А, тепер, будимо пірнати. Тут дуже глибоко, тому набирайте в легені побільше повітря, а то не вистачить.

– Не жени коней, хлопче! Я ще не відсапалась, від плавання, а ти вже хочеш, щоб я пірнула. Дай хвилинку на перепочинок. – попрохала Юка.

– Я розумію, ти дуже втомилась, та у нас зовсім немає часу. Ці, кляті рибини, можуть прийти до тями, і знову почнуть атакувати. Тоді ми, напевне нікуди не потрапимо.

– Карол каже діло. – підтримав друга, Теймур. – Нам не можна затримуватись. Ми допомогли вам перетнути озеро, то якось разом здолаємо і решту шляху.

Плато зазирнув жінці в обличчя, і підбадьорюючи, посміхнувся. Юка важко зітхнула, та вередувати не стала, і ствердно хитнула головою:

– Тоді давайте пірнати.

– От молодчина!– похвалив її Плато. – Просто герой, а не жінка!

Один , за одним, мандрівники почали зникати під водою. Юка глибоко вдихнула. Побачивши, що вона готова, Плато теж пірнув, і потяг її за собою. Підводне плавання, Юці, далось набагато легше. Вона без зайвих зусиль, слідувала за болотником, і невдовзі, майже всі мандрівники, випірнули по інший бік проходу. Не було лише Теймура, і Готара. Чекати не стали, відчуваючи, що друзям потрібна допомога, і вони не помилилися. Карол і Капер кинулись на порятунок. Теймур з останніх сил тяг хлопця, а Готар, у нього на очах, потопав. Вугляреві теж не вистачало повітря, та він тримався. Допомога прийшла вчасно. Бідолашного горянина, витягли з води, вже непритомного, і почали приводити до тями. Капер перегнувши його, через своє коліно, видавлював з легень воду. Готар спочатку захарчав, а потім зайшовся кашлем. Він був живий, і на цей момент, це була найбільша радість. Навіть те, що була здолана ще одна перепона, на їхньому шляху, не мало для мандрівників, зараз ніякого значення.

– Що з вами трапилось?– запитав, у Теймура, Карол.

– Ми пливли за іншими. – почав свою розповідь вугляр. – раптом, хтозна звідки, з’явився здоровенний вугор. Він плив просто на нас. Паща рибини була роззявлена, очі вирячені, здавалось, ще мить, і він вчепиться мені, або Готарові у горло. Я відпустив руку хлопчини, і витяг меча, щоб боронитись, та тварюка виявилась мертвою. Коли я в цьому переконався, озирнувся назад, щоб заспокоїти горянина, і разом продовжити пливти. Та він був від мене досить далеко. Чи то я, в запалі, стільки проплив, чи то він, рятуючись, позадкував, не можу сказати. Але поки я до нього доплив, він вже почав тонути, та і я , поступово, втрачав сили. Якби ви, вчасно не підоспіли, ми могли загинути.

– Дякуючи Богам Світла і Добра, все обійшлось. – посміхнувся чарівник. – трохи перепочинемо, і рушимо далі.

Мандрівники потроху заспокоїлись, і нарешті, роззирнулись навколо. Вони теж побачили те, що з першої миті, вразило Карола, небаченої краси, величезну печеру. Та це, навіть печерою не можна було назвати, скоріше невеликий, відокремлений від усього, світ. Стіни цієї печери, вигравали всіма барвами веселки. Глибоко в низу, простирались, м’яким килимом, трави, усипані зірочками, прекрасних, духмяних квітів. Вода, з якої щойно випірнули мандрівники, наповнюючи по вінця, природну, кам’яну чашу, зривалась у низ гуркітливим водоспадом, а потім тоненькою річечкою-ниткою, перетинала печеру навпіл, несучи прохолоду, і вологу рослинам і мешканцям цього світу. Друзі стояли на гладкій, але звивистій як змія, стежині, що стрімко збігала у низ. По ній вони і почали спускатися до квітучого поля. Готар ще був заслабий, щоб іти самому, і Капер взяв хлопця на руки.

– Давненько, мене, не носили. – ніяковіючи, посміхнувся парубок.

– Не переймайся! Опустимось у цю долину, підеш сам. – заспокоїв його, болотник.

– Мені здається, що я сплю, і бачу казковий сон. – наче видихнув з себе, ці слова, Івер.

– Не лише ти!– погодився з ним Плато. – Кароле, ти, колись, бачив щось подібне?

– Ні, друзі. Я, так само як і ви, вражений цим краєвидом.

– Як ти гадаєш, хто тут, може мешкати?– спитав у чарівника, Капер. Він , як і його друзі, захоплювався побаченим, та все ж тверезо дивився на речі.– Чи не приховує ця краса, якоїсь, для нас, неприємності?

– Побачимо. – знизав плечима, чарівник.

– В мене є один здогад, але я не впевнена. – несміливо промовила Юка.

– Ти про що?

– Колись, в дитинстві, я чула легенду про загублений у горах світ, прекраснішого за який, ніде більше немає. В ньому мешкають добрі і благородні нікелійці. Вони дуже красиві, і вміють літати на птахах. Як я мріяла потрапити у той світ, і залишитись там назавжди!

– Так, можливо, це і є Нікелія!—з захопленням вигукнув Івер.

– Не факт!– заперечив Карол. – Легенда, це одне, а реальність, зовсім інше.

– Нікелія це, чи ні, але нам потрібно бути обережними і обачними. – поставив крапку в суперечці, Капер.

Спуск в долину зайняв трохи більше часу ніж очікувалось. Стежина по якій ішли мандрівники, дуже петляла , а це були зайві метри, і їх доводилось терпляче долати, бо нічого іншого не лишалось. Друзі, пару разів, відпочивали. Та ось, нарешті, вони зійшли вниз, і зупинились в нерішучості. М’який, зелений килим, який бачили друзі з гори, насправді виявився високими, майже до пояса, густими травами. Іти таким полем було дуже важко. Стебла рослин путались між ногами наче намагалися стримати подорожуючих. Щоб якось полегшити пересування, чоловікам доводилось прорубувати собі шлях мечами. Та це мало допомагало , бо на місці зрубаної рослини. Майже відразу виростало декілька, і трава ставала ще густішою. Та все ж, мало-помалу, вони дійшли до середини печери, і зупинились на березі вузенької річечки, що брала свій початок з водоспаду. На її берегах зарослі були не такими буйними.

– Може нам краще іти вздовж ріки?– несміливо запитав Івер.

– Чому ти спитав?– запитанням на запитання відповів Плато.

– Річечка тече, і ніде не утворює водойми, а це означає, що вона витікає у якийсь отвір. Для нас, цей отвір може стати виходом з підземелля. – пояснив хлопчина.

Карол підняв руку і направив перстень в бік течії, та перстень не засвітився.

– Там, для нас, немає виходу. – відповів він Іверові. – Треба продовжувати іти цим шляхом.

– Але ж, печера така велика! А ця трава, просто, змучила вже мене.

– Не шукай, хлопчику мій, легкого шляху!– ляснув, по спині Івера, Плато.

– Та я, і не шукаю!– вигукнув з запалом, парубок. – Я гадав, що річка покаже нам вихід.

– Не покаже. Пішли далі. – закінчив, цю безглузду суперечку, молодий чарівник.

Він першим увійшов в прозору воду, і за мить вже був на іншому березі. Товариші, по слідували його прикладу, і маленькій загін, знову прорубуючи собі шлях, рушив далі. Попереду забіліли якісь споруди.

– Здається тут є поселення. – схвильовано промовив, Теймур.

– Може легенда Юки, не така вже і нісенітниця! І тут справді мешкають нікелійці. зрадів Івер.