Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

– Як ти думаєш, Кароле, що цей недолюдок, може утнути?– спитав у друга , Теймур.

– Та що завгодно. Чорна магія дуже сильна, і якщо ти хоч раз створив зло, то добра вже не зможеш робити ніколи. Тому нічого гарного, від нього, і не чикай. – відповів Карол.

Попереду, над кущами, що росли над самою стежкою, з’явилось руде, скуйовджене волосся.

– Привіт, хлопці!

– Івере, ти ніколи не змінишся! Час вже і подорослішати. – засміявся Теймур.

– А, навіщо? Мені і так добре. – зацвіло білозубою посмішкою, веснянкувате обличчя.

Івер вибрався з кущів на дорогу.

– А ти, що, стоїш на варті?– спитав хлопчину, Карол.

– Ні, так вийшов, розвідати дещо. Якісь дивні звуки долинають з болота. – пояснив, рудий хлопець.

– Які звуки?

– Схожі на кавчання, ми таких раніше не чули. Кілька чоловік пішли на інший бік, а Капер і Плато, як завжди разом, узяли човна і попливли в глиб болота.

– Зрозуміло. Давно це почалось?– спитав у хлопця, Теймур.

– Та ні, сьогодні в ночі.

– Знаєш, Кароле, щось мені підказує, що це одна з витівок Бахтара. – висловив свій здогад, вугляр.

– Бахтара? Це чаклун з Сулерії, за якого ви мені колись розповідали? Чому , це, повинні бути його витівки?– засипав запитаннями, друзів, Івер.

Товариші спішились і вже на землі по дружньому обійняли Івера, вітаючись з ним. Потім, Карол все пояснив своєму цікавому товаришу, той слухав, роззявивши від здивування рота. Коли чарівник закінчив свою розповідь, Івер діловито почухав потилицю:

– То з цим, потрібно щось робити, а я, вам допоможу.

– І чим же, ти, допоможеш?—з доброю посмішкою, поцікавився Карол.

Йому завжди подобався цей простий, наївний хлопець. Хоч вони були однолітками, та здавалося, що Івер, так і залишився дитиною, та в його грудях билося сміливе і добре серце. Каролові не хотілося, щоб воно ще раз, зупинилося.

– Та, я, цього негідника…– хлопець вихопив меча, що висів у нього на поясі, і розмахуючи ним ліворуч і праворуч, прокричав.– … раз, два, і готово.

В очереті щось затріщало, наче крізь болотяні заросли, хтось тяг великого човна. Коні нашорошили вуха, хлопці не встигли їх притримати, і тварини дали дьору в ліс.

– Що це, у трясці, таке?– вигукнув зляканим голосом Теймур і інстинктивно позадкував подалі від берега. Решта по слідували його прикладу, і стали очікувати, що ж буде далі. Невдовзі, шурхотіння розносилося вже по всьому берегу, і його супроводжувало якесь дивне кавчання і плямкання.

– Чуєте ці звуки, саме про них я і казав. – прошепотів Івер, наче боявся, що його почує хтось сторонній.

Звуки ставали все гучніші, невідомі істоти хутко наближалися. Нарешті одна з них виповзла на берег. Більшої гидоти, годі було і уявити. Це був величезний болотяний черв’як. В тварини не було ні очей, ні вух, лише величезний ротовий отвір, по всьому периметру заповнений гострими, довгими зубами-різаками. Істота просто тупо пожирала все, на що натикалась: очерет, кущі, траву разом з дерновою землею, і все живе, що траплялось в цій рослинності, залишаючи по собі канаву, заповнену відходами своєї життєдіяльності. Цей черв був не сам, при наймі, на берег їх вилізло ще з десяток. Тварі повзли в бік лісу, змінюючи до невпізнання місцевість.

– Що робитимемо?– тремтячим, від хвилювання голосом, спитав Теймур.

– Ці чудовиська нас не бачать, але від цього вони не стають менш небезпечними. Близько до них не підступишся, з’їдять і не вдавляться. – розмірковував у голос, Карол.

– Це точно!– подав голос Івер.

– Зараз нас врятують лише наші ноги. Тікаємо з відси! Швидше!

Молодий чарівник ухопив Івера за руку, і потяг за собою в глиб лісу. Вся компанія, кинулась навтьоки. Черви, хоча і незграбні на вигляд, були досить швидкими. А так, як їх було багато, то друзі весь час натикались на них, петляючи між деревами . Одна з цих істот виповзла якраз їм на зустріч, від жаху, втікачі завмерли на якусь мить. Першим схаменувся Теймур, він швидше інстинктивно, ніж свідомо, вихопив меча і рубонув тварину, відсікши їй ротового отвора. Черв скрутився кільцем, підібгавши під себе образника. І було б хлопцеві не переливки, та раптом істота завмерла і набула свого звичайного розміру, малого болотяного черв’яка, що місцеві жителі використовували як харч.

– Теймуре, друже, ти вбив його! Цих тварюк можна вбивати!– радісно закричав Івер.

Вугляр з огидою відкинув черв’яка у бік.

– Якщо я колись завітаю до тебе в гості, Івере, ніколи не пригощай мене цією гидотою.

– Чому? Тобі ж подобалося як моя матуся їх готує.– щиро здивувався хлопчина.

Та їхню дискусію перервав шурхіт. Потвори все лізли і лізли з болота на сушу, їх було вже не десяток, а ціла сотня, може і більше.

– Друзі, тікаємо з відси, мечами їх не спинити. Потрібно дістатись до селища, не уявляю, що там зараз коїться!– вигукнув на бігу, Карол, і рубонув одну з потвор, що перегородила їм дорогу, та майже одразу зменшилась.

– Кароле, а може ти їх здолаєш своєю магією?– задихаючись від швидкого бігу, спитав Івер.

– Не можу. Чи ти хочеш щоб я перетворився на такого як Бахтар?

– Ні.– закрутив головою болотник.

– Тоді працюй мечем! І не кажи дурниць!

Над верхівками дерев почулося хлопання великих крил, всі за прокинули до гори голови. Над ними кружляв Капіто, на його спині сидів Каху.

– Підкріплення потрібне?– гукнув дев’ятий учень Орнагула.

– Навіть не уявляєш, як. – радісно закричав у відповідь, Карол. – Треба перебратися до селища. Капіто витримає, крім тебе, ще трьох пасажирів?

– Так, я його гарно підлікував, він сильний як і був завжди.

– Добре. Спускайся , друже, і забери нас з цього жахіття.– Треба допомогти в селищі.

Капіто заіржав, і трохи згорнувши крила, приземлився. Не чекаючи запрошення, хлопці заскочили на спину крилатому коню, і той одразу знявся в повітря, підіймаючи свій, не легкий вантаж.

– Гей, конячко, летимо подалі з відси!– наказав тварині Каху.

Капіто летів над болотом, до невпізнання змінене велетенськими істотами. Рослинності майже не залишилося. З гори видно було, як тварі розповзалися з нього на всі боки, заглиблюючись до лісу.

Зненацька, по необачності, Івер зачепився за крило, і не з чувся, як опинився в болоті, в цьому страшному місиві. Захлинаючись брудною водою, він ледь тримався на поверхні, поряд вовтузились чудовиська, та ніхто з них, на щастя, не наткнувся на бідолаху. Крилатий кінь знизився над невдахою, хлопець зміг вхопитися за довгого хвоста, так і вибрався на сухе. Друзі навіть наказати коню нічого не встигли, Капіто зробив все сам.

– Молодець, мій друже!– поплескав по крутій шиї коня, Карол. – Ти найрозумніша тварина у світі. І що б ми, без тебе, робили?

Товариші схилились над потерпілим:

– Як ти, Івере, почуваєшся? З тобою все добре?

– Та начебто.– кашляючи і випльовуючи з рота бруд, відповів парубок.

Йому було трохи соромно перед друзями за свою незграбність, але ті його розуміли. Навіть Теймур зараз не кепкував з нього, і Івер був за це йому вдячний. Він поволі підвівся на ноги і рушив з іншими до поселення.

Те , що побачили друзі в селищі, вразило їх до глибини душі, а у бідолашного Івера, на очах, виступили сльози. Селища, як такого, вже і не було. Майже всі будинки зруйновані, з усіх боків долинали зойки і крики переляканих людей, а звідусіль , все лізли і лізли здоровенні черв’яки. Здавалося нічим в світі, їх спинити не можливо. Поселяни захищались хто чим міг, та сили були не рівні. Івер кинувся до місця, де стояла його оселя. Він пробіг кілька метрів і розгублено зупинився, кладка , що вела до його будинку, була зламана. Від відчаю, хлопець стиснув кулаки , і закричав що було сили.

– Чого репетуєш? Тебе поранено?– почувся з заду голос Плато.

Він, зі своїм братом Капером, на човні, підпливав якраз до того місця, де стояв Івер. Обидва чоловіки були перемазані брудом, і дуже роздратовані.

– Ні, я не поранений.– ніяковіючи відповів хлопець.– Просто дуже хвилююсь за свою матусю, я не можу їй нічим допомогти, бо не в змозі перебратися до свого будинку.

– Сідай у човен, підвеземо, але не лякайся, якщо ці тварюки перекинуть човен, в болоті вони не страшні, ми вже це перевірили.– сказав Капер.

Івер розвів руками, показуючи свій забруднений одяг:

– Я це теж уже перевірив.– і стрибнув до човна.

Тим часом, Карол і Каху радились, що робити, і як допомогти людям здолати цю страшну навалу монстрів.

– Треба вигадати , щось ефективне, Кароле, тобі на думку нічого не спадає?– запитав у молодого чарівника, старший товариш.

– Та дещо спало, але не знаю чи можливо це втілити в життя.

– Про що саме, ти кажеш?– поцікавився, Каху.

– Про зілля, що ми варили в Сулерії. – відповів хлопець.

– Це не реально!– покрутив головою дев’ятий учень. – Щоб перетворити кожну з цих тварей, стріл не вистачить.

– А навіщо стріли? Бахтар наробив біди, просто виливши свій трунок у болото, і ми зробимо те саме, лишень треба побільше його зварити.

– І де, ти, думаєш це зробити? Просто тут?

– Ні. Сідай на Капіто, і лети до Муеро-Лісовика. Разом ви це швидко зробите.

– А, це, не погана думка, хлопче. Ти стаєш мудрішим за мене!

– Не перехвали. Давай, не зволікай, дорога кожна хвилина. – як старший, наказав Карол.

Каху не сперечався, він заскочив на спину крилатому коню, і зник за верхівками високих дерев.

– Як, ти гадаєш, Кароле, він швидко повернеться?– проводжаючи поглядом старого чарівника, спитав вугляр.

– Не знаю. Але знаю напевне, що поспішатиме, як зможе, а нам потрібно захищати людей. До справи, друзі!

Карол побіг в перед, і рубонув своїм мечем, першу яка трапилась на його шляху, потвору.

– Не зівай!– крикнув він, Теймуру і смикнув товариша на себе.

На тому місці, де щойно стояв хлопець, клацнули гострі, мов леза, зуби.

– Дякую, друже. Здається ти мене врятував.– вигукнув вугляр.

– Значить я розрахувався з тобою, за свій недавній порятунок.– посміхнувся у відповідь, молодий чарівник.

Плато і Капер вискочили з човна на суходіл, і прийнялись розправлятись з монстрами, які намагалися вилазити на острівець. Івер, наслідуючи приклад своїх товаришів, поспішив до потвори, що з’явилась з болота , і повільно почала вилазити з води, вигризаючи залишки рослинності. Сильним ударом, він відчахнув істоті рота, і залишився задоволеним своєю роботою. Тварина майже одразу зникла з очей. Він озирнувся на братів-болотників, щоб побачити, чи оцінили вони його вчинок, але ті були зайняті нищенням монстрів і не звернули на нього ніякої уваги. Хлопчина зітхнув, і побіг у напрямку своєї оселі. Матусю, Івер, знайшов у напівзруйнованому будинку, жінка сиділа у кутку, загородившись перевернутим столом, і вся тремтіла від страху. Вгледівши сина, старенька розридалась. Вона боялась, що вже ніколи його не побачить.

– Ну що ти, рідненька, заспокойся.– пригорнувся до жінки Івер.

Мати була у нього єдиною рідною людиною, у всьому світі. Якщо б з нею щось сталось, він до кінця свого життя, не вибачив би собі цього. Будівля могла будь якої миті завалитися, варто якомусь черв’яку переростку, ткнутись в неї. Хлопець поміг матері вилізти з її схованки, і вивів жінку на зовні. Звісно вони і тут були в небезпеці, але при найми можна було захищатись. Неподалік пролунав розпачливий крик, Івер кинувся у тому напрямку, тягнучи за собою матір. Вони побачили, як один з монстрів вхопив за ногу їхнього односельця. Хлопець не гаяв ні хвилини, він хутко розправився з твариною, та бідоласі це вже не допомогло. Чоловік подивився на Івера мутним поглядом, посміхнувся, ніби дякуючи, і життя покинуло його.

– Тяжко жив, і страшно помер. – сказав, наче сам до себе, Івер.

– Немає нічого страшнішого, ніж бачити, як помирають на твоїх очах ті, кого ти знав і поважав.– наче продовжуючи його думку, сказала жінка.

Чоловік, якого щойно вбив монстр, був їхнім сусідом. До них підійшли Капер і Плато, вони схилили голови, віддаючи пошану загиблому.

– Карол неодмінно щось вигадає, і допоможе нам. – наче заспокоюючи сам себе пробурмотів Івер.

– Карол тут?– зрадів Капер. – Він хутко нам допоможе впоратись з нашим лихом! Пішли знайдемо його.

Брати-болотники, Івер і його мама, з трудом перебираючись з острівця на острівець, намагались відшукати Карола і Теймура. Нарешті, вони побачили хлопців, ті якраз відбивались одразу від кількох тварин, і кинулись їм на допомогу. І лише коли монстри були переможені, вони нарешті змогли привітатись. Брати поцікавились, що Карол збирається робити з цією бідою.

– Зараз все залежить від Каху. – відповів замість чарівника, Теймур. – Старий відправився до Лісовика, варити зілля. А поки що, наша зброя в наших руках.– і хлопець показав меч. Їхні мечі, гострі мов леза, виблискували на сонці, і так швидко здіймались і опускались, що аж в очах миготіло. Друзі бились з усіх сил, та і поселяни не стояли осторонь, а чим могли, захищали свої оселі і родини.

– Тримайтесь! Скоро все скінчиться! Каху з Муеро, варять зілля. Як тільки вони виллють його в болото, потвори зникнуть. – втішив людей, молодий чарівник.

І справді, через кілька хвилин у небі над болотом з’явився крилатий кінь, з двома вершниками на спині. Двоє старих з довгими сивими бородами, виливали у страшне місиво якусь рідину, летючі вздовж усієї водойми . Болото спалахнуло зеленкуватим світлом, і тієї ж миті, все припинилось. Люди з полегкістю зітхнули. Один за одним вони почали збиратися до гурту. Тут же приземлився і Капіто, принісши на собі Каху і Муеро-Лісовика. Останній радо привітав Карола, а потім жартома пожурив хлопця:

– Ти з’являєшся, лише тоді, як від старого Муеро, тобі щось потрібно. Ні, щоб в гості прийти, посидіти, погомоніти.

– Вибач, старий друже, я неодмінно колись завітаю до тебе на гостини, ось тільки з Бахтаром розберусь.

– Так, Каху мені все розповів. Тому я і прилетів з ним, щоб дати тобі кілька порад, і допомогти чим можу. Давай трохи відійдемо, я дещо тобі розкажу.

Карол і Муеро відійшли в сторонку і сіли на колоду. Лісовик дістав із за пазухи маленьку шкіряну торбинку і витяг з неї перстень з великим, прозорим мов кришталь каменем, і простяг хлопцеві:

– Ось візьми. У Бахтара є карта, а в тебе буде цей перстень.

– До чого він мені?

– Він теж вказує шлях до скіпетра. Якщо злому чаклунові доведеться іти строго по карті, то перстень вкаже дорогу з будь якого місця, де б ти не опинився. А ще вкаже напрямок до місця, в яке тобі необхідно буде обов’язково потрапити, перш ніж ти знайдеш те, за чим ідеш. Камін почне виблискувати, як що напрямок вірний. Та пам’ятай, коротший шлях не завжди безпечніший.

На якусь мить, старий замовк, збираючись з думками, потім продовжив:

– Ти, знайди Пулата, що мешкає десь в царстві Каурдан. Це дуже мудра людина. Він пояснить тобі як поводитись зі скіпетром, бо для не посвячених в цю таємницю, скіпетр може стати дуже небезпечним. Він спадковий хранитель цієї таємниці. Ще його прадід був в неї посвячений. Покажеш йому свій оберіг, це як пароль. Ти все зрозумів, хлопче?

– Так. Не хвилюйся за мене, все зроблю, як ти мені порадив. – заспокоїв Лісовика, Карол.

– І, ще одне, не бери з собою Капіто. Я розумію, наскільки важливо для тебе, швидко наздогнати Бахтара. Та в небі, він тебе побачить швидше, ніж ти його на землі, а це може коштувати тобі життя.

– А, якщо я не буду літати, а їхатиму по землі?

– Але ж спокуса, все одно, буде?

– Мабуть ти правий. Я залишу крилатого коника тут, поїду на звичайному.

Поки Карол і Муеро розмовляли, до гурту зійшлись всі мешканці поселення, які вціліли після цього жахіття. Молодий чаклун відшукав очима Капера, але поряд нього не побачив його дружини, своєї кузини Ніки. Хлопець розхвилювався, невже з жінкою, сталось не поправне. Він підійшов до родича:

– Де Ніка?

– Не хвилюйся Кароле, вона вчора, з дітлахами, поїхала до батьків, погостювати, і не потрапила в це страхіття.

– Так, жінці пощастило. – обізвався Плато. – багато соплемінників ми не дорахувались. Майже в кожну родину прийшло лихо. Такого не було з того часу, як ми залишили Стеркію.

Карол роззирнувся, він побачив на обличчях людей біль і відчай. Жінки, з тиха, схлипували, перелякані дітлахи тулились до своїх матерів. Теймур вже встиг пояснити поселянам, що відбулося, і хто винен в їхній біді. Багато чоловіків визвалось іти разом з Каролом і провчити мерзотника. Та хлопець стримав їхній благородний порив:

– Друзі мої, вам потрібно відбудовувати своє селище, самі жінки цього не зроблять. Мандрівка може виявитись дуже довгою і небезпечною. Навздогін злому чаклуну, поїдемо лише я і Теймур.

– Ти хочеш подорожувати з цим безшабашним?– підтрунюючи Теймура, спитав Плато. – Ми з Капером не можемо цього допустити, тому відправляємось з вами. Як в добрі, давні часи, подорожуватимемо разом.

Карол хотів було заперечити, і тільки відкрив рота, щоб промовити слово, та Капер йому не дав:

– І, не сперечайся буд ласка, ми так вирішили, і край розмові.

Чоловіки виловили по лісі коней, що порозбігалися під час навали черви, і почали лаштуватись в дорогу. Карол помітив, що і Івер, теж сідлає коня, він підійшов до друга:

– Івере, ти впевнений, що і тобі потрібно з нами їхати?

Хлопець сердито засопів, але збиратись не припинив. Молодий чарівник, махнув з досади рукою, і залишив Івера у спокої. Сперечатися було марно, його однаково не послухають. Коли вже всі були готові вирушати в дорогу, Карол підійшов попрощатись до Каху:

– Повернешся в замок до Орнагула?– спитав він у старого.

– Ні. залишаюсь тут. Допоможу відбудувати селище, і захищатиму цих людей. Хоч якась користь буде від моїх знань.

– Це, ти, вірно вирішив. Без твоєї допомоги, людям буде важко заново відбудувати селище.

Хлопець потис старшому товаришу руку, а той не стримавшись, по батьківські, обняв Карола:

– Нехай щастить вам!

Весь залишок дня, маленькій загін, провів у дорозі, і лише коли зовсім стало темно, вирішили зупинитись. В лісі, в ночі, небезпечно мандрувати. В темряві кінь, через корч, може травмувати ногу, або вершник, розбити голову об гілку, а ще завжди існує вірогідність, заблукати. Друзі розпалили багаття, і посідали навколо нього. Важко було вгадати, як довго триватиме їхня мандрівка. Та всі вони були готові до довгої подорожі. Карол обвів друзів поглядом, зупиняючись на кожному з них. Ось Плато, кремезний світловолосий чоловік, він самий старший серед них, трохи вайлуватий, але розсудливий. Він не дасть зробити необміркований крок, і це часто рятувало, його друзям, життя. Капер, на рік молодший, але вже одружений. Карол сам висватав за нього свою кузину Ніку, і був задоволений цим, бо подружжя було дуже щасливе. Капер був схожий на свого старшого брата, але дуже вже мовчазний, інколи за цілий день від нього і слова не почуєш. Та надійнішого друга годі і шукати. А ось Івер і Теймур, обидва непосидючі і гарячі, спочатку роблять, а потім думають, та за друзів, життя не пошкодують. Карол посміхнувся, думаючи про них, разом вони чудова команда, якій під силу будь які труднощі.

–Про що замислився, друже?– перервав його роздуми, Теймур.

– Та ні про що, і про все одразу. – відповів, молодий чарівник.

– Що тебе хвилює, хлопче?– втрутився в розмову Плато.

– Перстень, що мені подарував Муеро, показує, що шлях до скіпетра лежить через Каурдан. А, найкоротший путь туди, перетинається з селищем де живуть мої батьки.

– Гадаєш, Бахтар і там наробить лиха?– розхвилювався Теймур.

– Я впевнений в цьому. Він робитиме все, щоб зупинити нас, саме це мене і бентежить.

– Не хвилюйся, разом, ми здолаємо будь які труднощі!– заспокоїв друга, Плато.

Капер, в знак згоди з братом, закивав головою.

– Я не хвилююсь за труднощі, надійніших друзів, ніж в мене, немає ні в кого. Я хвилююся за своїх рідних, і за кохану дівчину. Кілька годин, що нам доведеться перечекати до ранку, можуть комусь дорого коштувати. Ви розумієте мене, друзі?

– Звичайно розуміємо. – зітхнувши, відповів вугляр. – Але озернись, темінь, хоч око виколи. Цієї пори, ми далеко не зайдемо. Тільки почне сіріти, вирушимо в дорогу. Коні швидші за ноги розбійників, ми обов’язково наженемо Бахтара.

Карол мусив погодитись з Теймуром, хоч на душі було млосно і моторошно. Можливо це ніч навівала погані думки, а насправді, все не так і страшно, адже і злому чаклунові потрібно відпочивати.

Бахтар гнав своїх носіїв без зупину, аж поки вони не принесли його в невелике селище. Звісно він міг і тут наробити шкоди, щоб затримати свого переслідувача. Адже це було те саме селище, де жили батьки Карола, але він не став цього робити, треба було нагодувати своїх рабів, щоб вони зовсім не охляли. Люди, що мешкали тут , його не знали, і він постукав в першу, ліпшу оселю, це була хата Іона і Федори, сусідів Каролових батьків. Двері чаклунові відчинила красива, повногруда жінка, вона приязно посміхнулась, і впустила неочікуваних гостей до будинку. Бахтар чемно вклонився, і попрохав притулку для себе і своєї свити. Чаклун здався господарям поважною особою, яка має власних слуг, і тому вони не змогли відмовити йому в гостинності. Одразу був накритий багатий стіл. Виставили все, чим можна було пригостити подорожніх. Іон з чемності, трохи ніяковіючи перед багатим гостем, запитав:

– Вибачте за мою допитливість, але, хто ви будете, і куди тримаєте шлях?

– Чому ви вибачаєтесь?– влесливо посміхнувся Бахтар. – Ви маєте повне право знати, кого приймаєте в своєму домі. Я посол з Сулерії, і направляюсь до південних держав. Шлях, виявився, набагато довший ніж ми очікували, тому і довелося шукати ночівлі.

– А чому, ви, мандруєте пішки, адже кіньми набагато швидше.

– Можливо, та наша віра не дозволяє нам використовувати тварин для власних потреб.

– Ви що, і м’яса не їсте?

Бахтар зиркнув на бандитів, ті з апетитом наминали печеню з кроля.

– Рабам, ми дозволяємо його їсти. – найшов вихід з незручної ситуації чаклун. – Для поповнення сил, але вищій клас, навіть торкнутись такої їжі, гидує.

– Я, вас, так розумію!– втрутилась в розмову господиня. – Мені теж шкода бідолашних тваринок, але чоловікові хіба це доведеш!

– Та годі тобі, завела!– махнув на Федору рукою, Іон.

Жінка знітилась, але все ж тихо додала:

– Ну чого ти, цикаєш? Я прийшла сказати, що постелила панові у вітальні, а його прислузі в сіннику.

– Дякую вам шановна. – знову розплився в усмішці Бахтар, тільки зараз він відчув всю втому, яка накопичувалась весь час його подорожі. – Якщо дозволите, я вже піду відпочивати.

Бахтар зиркнув на Самсонову банду, ті все ще жували:

– Годі жерти!– гаркнув він на них.

Ті, як по команді, вскочили на ноги.

– Марш відпочивати! Завтра в дорогу на світанку. – потім повернувся до господарів, і вже зовсім іншим голосом попрохав:

– Розбудіть нас, будь ласка, лише почне сіріти.

– Обов’язково розбудемо. – пообіцяв Іон.

Невдовзі, Бахтар і його свита спали міцним сном.

Ранок видався досить похмурим. Небо затягли важкі хмари, з яких зривався дрібний дощик.

– Щось не подобається мені ця погода. – показав рукою на обрій, Капер.

Там весь час спалахували блискавиці, і до друзів долинали відголоси сильної грози.

– Нам потрібно знайти притулок. – висловив свою думку Івер.

– Де ти , тут, його знайдеш?– іронічно спитав Теймур.

Вугляр був правий. Друзі вже вийшли з лісу і навколо, куди не глянь оком, розкинулась безкрая долина, вся наскрізь помережена маленькими річечками і потічками, лише де не де, піднімались невисокими хвилями, пагорби.

– То, де ти тут сховаєшся?– повторив своє запитання, вугляр.

– Може встигнемо до селища скотарів?– здвигнув плечима, болотник.

– І до скотарів, і до мого селища, з відси, відстань майже однакова. Тому будемо їхати до моїх батьків. – промовив Карол, і повернув коня в потрібному напрямку, примусивши бігти галопом. Друзі рушили слідом. Та хоч як, маленькій загін, не поспішав, доїхати до притулку вони не встигли. Рушив сильний вітер, він налетів зненацька, і притримав швидкий біг коней. Як не намагалися вершники примусити тварин бігти скоріше, ті, цього зробити, були не в силі. Від того вітру, трави похилилися до самісінької землі. Буревій рвав одяг, і норовив виштовхати їздових з сідел. Хлопці попритулялися до кінських ший, щоб утриматись верхи. Стало темно як у ночі. Одразу кілька блискавок пронизали небо, і вдарив грім такої сили, що позакладало вуха. Кінь під Івером, з переляку, встав диба, і скинув бідолаху на землю. Потім круто повернув за вітром, і побіг щосили. За мить його не стало видно за потоками зливи, що ринула на голови мандрівникам. Розгублений Івер, стояв розвівши руки, сутулячись під холодним дощем, і не знаючи що робити.

– Облиш, хлопче, нам його не наздогнати. – прокричав, болотнику на вухо, Капер.

Він подав другові руку, і затяг його на свого коня, позад себе.

– Як гадаєш, Кароле, це витівки Бахтара?– спитав Теймур.

– Важко сказати. Інколи природа сильніша за будь яку магію. – відповів молодий чарівник, і він був правий.

Бахтар проклинав все на світі, намагаючись сховатись від дощу під цупкою рядниною, яку йому дали гостинні господарі, та це не допомагало, і скоро він вимок до нитки. Чаклун із заздрістю поглядав на своїх зачарованих слуг, ті не помічали нічого навкруги, виконуючи волю господаря. Тут, на луках, де земля і так насичена вологою, від великої кількості джерел, цей дощ, одразу спричинив повінь, і бандити брели по коліна у воді, але їм було байдуже. Важко було сказати, що діялось в їхніх головах. Вони тупо дивилися перед собою, немовби спали з розплющеними очима. Синіючи від холоду, карлик щільніше укутався в покривало, надіючись, що негода скоро скінчиться. Та йому, більше, нічого і не лишалось. Бахтар знав, що не на багато опереджає своїх ворогів, будь якої миті, вони можуть його наздогнати, і тоді його план і мрії, будуть під загрозою. Йому конче необхідно щось видумати, щоб надовго відволікти переслідувачів від своєї персони, і ідея почала вимальовуватись в його злому , хворобливому мозку…

Негода, була непривітною, не лише до Бахтара і його ескорту, всі кому не пощастила цієї миті бути на зовні, потерпали від холодного, проливного дощу і сильного вітру. Карол з друзями, поволі наближалися до селища, рідної домівки молодого чарівника. Коли вже притулок був зовсім поряд, разом з краплями дощу на землю полетіли шматки льоду. Град бив по обличчю і руках мандрівників, гострі уламки шмагали по спинах змучених коней, і тварини мимо волі прискорили свій біг. Ось, нарешті і батьківський будинок. Мандрівники прив’язали коней під навісом, і поспішили до оселі. В таку негоду, Сарман і Орелія не чикали гостей. Батько сидів біля комину і лагодив взуття. Вітер завивав у трубі як справжній музика, виводячи свою мелодію, вогонь весело танцював під ту музику, освітлюючи роботу господаря. Мати шила сорочку сидячи на лаві, під вікном. На підвіконні горіла масляна лампа, бо з знадвору була справжня темінь. Світло від лампи не дало їй розгледіти неочікуваних гостей, тому коли раптово відчинились двері, вона якусь мить розгублено дивилась на прибулих. Шиття випало з її рук, на підлогу, та жінка не стала його підіймати, вскочивши з місця вона як горлиця полетіла на зустріч синові, і притулившись до його , вже чоловічих грудей, заплакала.

– Ну чого, мамо!– замість вітання, розгублено прошепотів, Карол.

Він ніжно погладжував жінку по спині, намагаючись заспокоїти, на допомогу прийшов батько. Він широко посміхаючись, повільно підвівся зі свого місця, підійшов, взяв дружину за плечі і відвів у бік.

– Вибач, дорогенька, але мені теж кортить привітатись з сином. – вдавано-суворо сказав він їй, а потім повернувся і затис Карола в обіймах, так сильно, що з промоклого наскрізь одягу хлопця, на підлогу, побігла вижата ним вода.

– Ой, лишенько, які ж ви всі мокрі. – схаменулась Орелія. – Вас негайно треба переодягти, а то похворієте!

Жінка відчинила віко скрині , і почала вибирати потрібний одяг, Сарман зупинив її:

– Я сам знайду хлопцям одяг, а ти люба, збирай на стіл. Шлях у наших гостей був не близький, вони добряче зголодніли. А, ви друзі мої, підходьте ближче до вогню, і роздягайтесь, мати має рацію, в таку негоду легко застудитись. – звернувся господар до своїх гостей.

Ті не сперечались, хлопці були раді скинути з себе мокрий одяг, і зігрітись біля комина, цієї привітної господи. Після того, як сестри Карола повиходили заміж і розлетілись з рідного гнізда, Сарман і Орелія залишились самі, і раді були кожному, хто до них завітає, це відчувалось одразу, варто було лише переступити поріг їхнього будинку. Друзі, знайомі, навіть незнайомі подорожні, що шукали притулку на ніч, однаково привітно зустрічались в цьому домі, а що вже казати про рідного сина, та його товаришів? Невдовзі, вони вже сиділи за накритим столом.

– Ось, спробуйте нашого вина. – принесла Орелія глечик. – Воно вас зігріє і додасть сили.

Сарман діловито почав розливати напій по чарках.

– Що привело вас, в наші краї?– не відриваючись від справи, спитав він.– Тільки не кажіть, що скучили за нами.

– Я справді скучив за вами, рідні мої, але ти тату правий, не це мене і моїх друзів, привело до рідної домівки.

Карол розповів батькам про всі події, що відбулися за кілька останніх днів.

– От негідник цей Бахтар. – схвильована почутим, скрушно захитала головою мати. – Будь обережний синку, я за тебе хвилююсь. Твій ворог могутній чаклун.

– Я згодний з матір’ю…– почав було свою настанову і Сарман, але його перервав стукіт у двері. – Хто там такий ввічливий? Заходьте, не соромтесь, у нас відчинено.

Двері відкрилися і на порозі з’явився Іон.

– Доброго дня, господарі!– весело привітався сусід. —Я побачив під навісом прив’язаних коней, і зрозумів у вас гості. Негода вже майже вщухла, от я і вирішив навідатись, може якусь новину почую.

– Сідай до столу, Іоне. Випий вина. – запросив Сарман, нового гостя. —А новини не дуже втішні. З Сулерії прийшов у наш світ злий чаклун Бахтар, і наробив багато лиха в поселеннях вуглярів і болотників. Добре, що хоч нас минув.

У сусіда, обличчя набуло стурбованого вигляду.

– А, як виглядає той чаклун?– запитав він у Карола.

Хлопець помітивши занепокоєність чоловіка, поцікавився навіщо це йому. Іон розповів про своїх ранішніх гостей, про карлика і дивних його слуг.

– Ну от тобі і відповідь! То і був Бахтар, а слуги, банда Самсона. Чаклун викрав їх з в’язниці, щоб ті йому слугували. – пояснив чоловікові Карол.

– Дивно! Ви розповідаєте про якогось лиходія, а мені мої гості видались чемними і порядними людьми. – здвигнув плечима Іон.

– Бахтар може бути яким завгодно, аби це було йому на користь. Адже ти, мабуть, нагодував їх?

– Так, нагодував, і дав чим плечі прикрити, адже вони вирушили в дорогу, в акурат на початку зливи. Я пропонував їм перечекати негоду, та карлик не погодився, сказав що дуже поспішає.