Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– Невже ти гадаєш, що все скінчилося, і ти можеш забрати свою наречену? – пролунав зненацька голос у нього над головою.

Карол вскочив на ноги, і побачив жінку що являлась йому у ведінні. На шиї в неї висів амулет у вигляді сонця, а рука тримала меча.

– В тих приміщеннях, що ти перейшов, ти рятував не дівчину, а власне життя. А що ти скажеш тепер? Ти битимешся зі мою, чи здасися?

– Я розгублений. – непевно промовив чоловік. – Ніколи раніше я не підіймав руки на жінку, не те що меча.

– То знай, якщо ти мене не переможеш, то не побачиш своєї коханої!

– В такому разі, я битимусь!

Карол дістав свого меча, і приготувався до бою. Хета виявилась сильним супротивником. Мечі висікали іскри, з чола капав піт, та жоден з них не здавався. Хета відстоювала свою правоту, і мстилась за всіх скривджених жінок. А чарівник намагався відвоювати Мілену. Жоден з них не думав здаватися. Сили були рівні, і поступово, і Хета, і Карол почали їх втрачати. Вони вже, майже, не стояли на ногах. Важко дихаючи, з останніх сил, махали зброєю, і нарешті, знесилені, попадали. Те, що відбулось далі. Важко навіть описати. Обидва амулети, що висіли в них на шиях, засяяли яскравим світлом. Промені, від них, полинули один до одного і сплелися в один. Сила цього сяйва підняла жрицю і чарівника в повітря, і повільно закружляла по кімнаті. Потім несподівано розірвавшись мільярдами іскор, промінь відірвався від амулетів і зник. Приміщення залило приємне рожеве світло. На порозі з’явилась Аммана.

– Як довго я чикала цієї миті. – промовила чаклунка.

– Про що ти говориш? – важко дихаючи, спитала Хета.

Та відповіді не прослідувало, її, і Хета і Карол побачили на власні очі. Стара жінка почала змінюватись. Вона молодшала і гарнішала. Сиве волосся зробилось смоляним, зморшки розрівнялись, тіло стало струнким. Стара чаклунка Аммана перетворилась на красуню.

– Я вже десь бачив це обличчя.– розгублено проказав Карол.

А жриця впала ниць і шепочучи молитву подяки, просила милості у Богині Краси.

– Так! – нарешті здогадався чарівник.– Ти Богиня Краси! Я бачив твою скульптуру в кімнаті для жертвоприношень!

Потім раптом схаменувся, і так само як і Хета впав ниць.

– Досить поклонів. – владно наказала Богиня. – Я тут не для того, щоб дивитись на ваші зади!

Чарівник і жриця підвелись.

– Я сама повинна вам дякувати. – продовжила Богиня.

– За що? – спитала Хета.

– Ваша зустріч і ваш двобій, спонукав активуватись амулетам. Їхня сила розбила чари, що наслала на мене Магра. Я більше не стара чаклунка. Я та, ким і була вічно! За те і дякую.

Богиня підійшла, і поцілувала Хету в чоло.

– Дитино моя, я створила цей острів і цей храм, і подарувала тобі. Я знала, що колись прийде мить, що звільнить мене від злих чар. Твоя душа оживе, і світло її з’єднається зі світлом люблячого серця «обраного».

– Але я, як і раніше, не вірю в кохання, і не вірю чоловікам. – не хотіла визнати очевидного, Хета.

– Неправда! Лише те, що Карол з’явився на цьому острові, вже довело твою неправоту. В житті не всім щастить. Твоє було жахливе, і сповнене образ. Та це не привід розчаровуватись у ньому. Жіноча доля ніколи не була легкою, в будь які часи. Навіть владні жінки зазнавали приниження і неповагу. Та це лише на вигляд ми слабі і тендітні. Наша сила в наших серцях, в наших всепрощаючих душах і безмірній любові. Та жінка яка знищує в собі все це, перестає нею бути. Та дівчинка, що зараз чекає на свого коханого в башті, теж пережила і страждання і приниження і обман, але вона зберегла в своєму серці любов і віру. Вона заслуговує на повагу і захват. Подумай ще раз над моїми словами Хето!

За спиною у Богині Краси з’явилась Пєрла і кілька жінок-охоронців. Аммана дала їм наказ привести Мілену. Нарешті Карол побачив перед собою свою кохану. Хета дивилась на їхню зустріч, і бачила з якою ніжністю чоловік виціловував дівоче обличчя, руки. Як він пригортав її до своїх грудей. Мимо волі в неї скривились і затремтіли губи, а по щокам потекли гарячі струмочки. Хета сіла на сходинку і закрила обличчя руками. Біля неї присіла крілокс. Ватажок зиркнула на неї з під лоба, і ображено відсторонилась.

– Не чіпай мене, зраднице.

– Я ніколи тебе не зраджувала.

– Я ж наказувала вбити чарівника, натомість, ти, йому допомогла!

– Не гнівайся на Пєрлу. – втрутилась в їхню розмову Богиня Краси. – Вона насправді віддана тобі. Та все ж, виконала мій наказ. Все це, робилося за ради твого ж блага.

Ватажок більше не сперечалась. Вона похилила голову Пєрлі на плече, і долонею витирала заплакане обличчя. Карол і Мілена стояли обнявшись. Не було в цю мить, у світі людей щасливіших за них. Зараз вони прощали всім, всі образи. Були в минулому всі труднощі і негаразди. Алагір знову їм посміхався. Посміхалась і Аммана дивлячись на закоханих. Навіть Хета, несподівано для самої себе, розцвіла в посмішці.

Озброєні жінки привели мандрівників на храмовий двір. У чоловіків були зв’язані руки. Вони, зараз, очікували найгіршого. Відчинились двері, і їх завели до зали жертвоприношень. Те що вони там побачили вжахнуло їх. Вони зрозуміли, це кінець. Тепер лише диво могло їм допомогти. Де ж Карол? Як їм зараз потрібна його допомога! П’янкий аромат огорнув мандрівників. В головах почало паморочитись.

– Ніколи не думав, що у смерті, такий приємний аромат. – порушив мовчанку Пек.

Капітан, що сили, намагався розірвати пута, та в нього це не виходило. Першим втратив свідомість Готар. Горянин, як підкошений, впав на кам’яну підлогу.

– Гей, малий! – долаючи головокружіння, погукав хлопчину, Перус.

Відповіді не по слідувало. Зала повільно кружляла і розпливалась перед очима. Ось вже і Теймур опустився навколінки, намагаючись не впасти. Капер притисся плечем до брата, підтримуючи його, хоч і сам ледве тримався на ногах.

– Припинити! – несподівано почувся владний голос. – Виведіть їх з відси! Негайно!

Це наказувала, своїм воїнам, Хета. Вона, разом з Амманою, Пєрлою з’явились на вході до зали. Полонених хутко звільнили, а Готара привели до тями, напоївши якимось зіллям.

– Що, тут, відбувається? – знизав плечима, Плато.

– Як мені здалося, нас намагалися стратити. – відповів йому Теймур. – Та чомусь передумали.

– Друзі! Який я радий вас бачити! – почувся голос Карола.

Він, тримаючи за руку Мілену, наближався до мандрівників.

– Кароле! Шалапаю! А які ми всі раді тебе бачити!

Мандрівники обступили закоханих. Кожен прагнув їх обійняти і поручкатись.

– Міленко, дитинко, ти стала ще гарнішою, з того часу, як я бачив тебе в останнє. – улесливо проказав, Теймур.

Степовичка зашарілась і засоромлено опустила очі.

– То через цю красуню ми відправилися у мандрівку. – уважно роздивляючись дівчину, проричав Пек.

Мілена злякано зиркнула на нього і притулилась до Карола.

– Не бійся, його, кохана. Він лише зовні такий страшний. У капітана, добра душа і щире серце. – промовив чарівник, дивлячись просто в очі морському вовку.

– Дякую на доброму слові. – посміхнувся той, і взявши Мілену за руку, обережно поцілував у пальчики.

Нарешті страсті трішки вляглись і чарівник, звертаючись до мандрівників, мовив.

– Дозвольте, друзі мої, познайомити вас з господинею цього острова. Це Богиня Краси Аммана.– представив, красиву, владну жінку, Карол.

Мандрівники, всі як один, схилили перед Богинею голови. Віддаючи її, свою пошану.

– Дивлюсь я на вас, і розумію, що ніхто інший не здатен врятувати наш світ, якщо цього не зможете ви, сильні, дружні і щирі в своїх почуттях, люди. Я хочу вам допомогти. – промовила Аммана.

– Будь яку допомогу, ми приймемо з вдячністю. – відповів на її слова, Карол.

– Ви знайдете скіпетра, я в цьому не сумніваюсь! Та без « Першоджерела», він вам не допоможе.

– Що таке «Першоджерело»?

– Це рукопис з кількома, дуже важливими заклинаннями. Ці заклинання здатні збільшувати та зменшувати світи. З’єднувати кілька світів в один. Або відкривати між ними проходи. Скіпетр лише підсилює їх.

– Я, коли ми мандрували в пошуках інгредієнтів до зілля часу, я вже чув про щось подібне. Найм, старий морфін, казав що цариця Ная, має книгу, з допомогою якої хотіла збільшити свої володіння, та натомість, стала примарою, як і всі її піддані.

– Так. Ти, чарівнику, вірно мислиш. Саме про цю книгу, я тобі і розповідаю. Ная не мала скіпетра тому і зазнала поразки. Я, своєю владою, легко перенесу тебе в Містерію, аби було на те, твоє бажання.

– А як же, Бахтар? Чи не здобуде він скіпетра раніше за нас?– розхвилювався Карол.

– Ти чарівник, і був в Печері мудрості, до якої тобі показав шлях сам Вартохар, то порозмисли. – мило всміхаючись мовила Богиня Краси.

Карол замислився. Всі уважно за ним спостерігали, і чикали на його рішення.

– Шлях до скіпетра далекий і не легкий. Малий чаклун ще довго мандруватиме. Якщо навіть і прийде першим, то скіпетра взяти не зможе. – в голос розмірковував чарівник. – В нас вдосталь часу щоб завітати до Містерії і провідати старих знайомих.

– Так! Я знав, що ти вирішиш, саме так! – аж підстрибнув Теймур.

– Ти, я бачу, любиш мандрувати. – спостерігаючи за ним, сказав Пек.

– Мало хто, мене, може зрозуміти. Я завжди мріяв про мандрівки. Немає значення як. Чи морем, чи суходолом, чи між світами. – наче видихнув з себе свою мрію вугляр.

– Я бачив як тебе захоплювали мої підрахунки напрямку.

– Справді? Я прийшов до Карола, в замок Орнагула, для того, щоб він познайомив мене з місцевим мореплавцем, а я б став його учнем. Та події склались по іншому. – трохи сумно сказав Теймур, та одразу схаменувся.– Я ні про що не жалкую. Я радий, що знаходжусь поряд з другом, і допомагаю йому!

– Нічого, коли ці пригоди скінчаться, я сам стану твоїм вчителем. Мені подобаються молоді люди, які знають чого хочуть від життя.

– Не жартуєш?

Щастю Теймура не було меж. Та слова Плато привели його до тями.

– Ми, тут, обговорюємо щось зовсім інше. Я радий за тебе Теймуре, що ти знайшов собі вчителя з мореплавства, та нас чекає зовсім інша мандрівка.

– Вибачте друзі, я захопився. – зніяковів вугляр.

– От і добре, тепер ми зможемо далі вести обговорення. – наче поставив крапку у невеличкому відступленні Плато.

– Якщо не заперечуєте, то в цю подорож, і я піду разом з вами. – почувся тихий, приємний голос.

– Вибач Пєрло, я не встиг тебе познайомити зі своїми друзями. – винувато посміхнувся Карол.

Потім звертаючись до друзів сказав:

– Познайомтесь, це мешканка Планети Білих Троянд. Вона крілокс.

– Це ж як?– поставив питання, що виникло в головах у всіх мандрівників, Капер.

Нічого не кажучи, Пєрла скинула свій балахон. Спочатку запанувала мертва тиша. Потім почулися вигуки захоплення і подиву.

– Вона ж, синій птах!

– Неймовірна краса!—

– Я обіцяв Пєрлі допомогти знайти своє плем’я. Гадаю Хета не буде проти?

Карол глянув на ватажка острів’янок. Жінка стояла осторонь, і уважно спостерігала за всім що відбувається. Почувши звернення до неї Карола, вона гордовито підняла голову, і повільно наче видавлюючи з себе кожне слово, сказала.

– Я не буду проти, якщо ми в цю подорож підемо разом. Я не бажаю розлучатися з Пєрлою. Вона мій талісман удачі.

Пек незадоволено крекнув.

– Ти проти, капітане? – звертаючись вже до нього, спитала Хета.

– В нас на борту «Зірки трьох морів», вже чикає одна дамочка. Така ж уперта, як і ви. Тепер з острова приведемо ще трьох. А якщо якесь лихо, нам доведеться відповідати за вас і захищати. Ніколи і справами займатися.

– Не хвилюйся моряче. За себе я сама можу постояти, а вразі потреби і тебе захищу.

Капітан хмикнув, та сперечатись більше не став, зрозумів, нема сенсу.

– Ти залишаєш нас, жрице? – спитала одна з воїнів. – Що ж, ми, без тебе робитимемо?

– Виберете собі нового ватажка і жрицю. А для мене прийшов час змінити свою долю. Я цього шансу не впущу.

– Це правильне рішення, дитино моя. – похвалила Хету, Аммана, потім звернулась і до інших.– Готуйтесь до мандрівки, завтра в ранці я відкрию вам прохід до Містерії.

– А як ті нещасні, що залишились в храмі? – спитав Карол .

– Не хвилюйся я подбаю про них. – запевнила Богиня Краси. – Та звільняти всіх зараз було б не розумно. Між ними багато неприємних типів. Ти вже мені повір.

– Я вірю. – посміхнувся чарівник.

Ніч видалась теплою і тихою. На березі палало багаття, навколо нього сиділи мандрівники і їхні нові друзі. На вертелах смажилось дві дикі кози, по бокалах розливалось солодке вино. Мандрівники вже зібрались у подорож зібравши все необхідне. Вони знали що на них може чикати в Містерії і добре підготувалися. Тепер вони відпочивали. Та все ж нервова напруга не спадала, тому спати нікому не хотілось. Тиха бесіда пливла по колу. Кожен намагався розповісти про своє наболіле. Згадували рідних, що залишились далеко. Згадували пригоди, що трапились з ними в цій мандрівці. Мілена сиділа поруч з Каролом і міцно тримала його за руку, наче боялась що хтось знову захоче їх розлучити. Біля неї з іншого боку, сиділа Тума. Спочатку, коли дівчата зустрілись на кораблі, Міла повела себе вороже. Вона гадала, що в тому що сталося з нею, винна і горянка. Та швидко все з’ясувалось, і дівчата знову потоваришували. Лише Хета, єдина в цьому дружньому колі, не вступала ні з ким в бесіду. Плато уважно спостерігав за нею. В її задумливих, чорних очах відбивалися язики полум’я, здавалося що то в її душі палає вогонь. Струнке тіло вдягнене в чоловіче вбрання, було дуже звабливим. Погляд болотника перехопив брат.

– Що, подобається? – спитав, у нього, Капер.

Плато мовчки хитнув головою, але нічого не відповів. Йому наче ком в горлі застряг, і він не зміг видавити з себе жодного звуку. Капер штовхнув під бік Теймура, що сидів поруч:

– Як ти гадаєш, у Плато є шанс?

Теймур не зрозумів. Капер кивком голови вказав на острів’янку.

– Не знаю. Якась вона занадто гордовита. Щоб розпалити таке серце, треба постаратися. – з нотками знавця, в голосі, проказав Теймур.

Тума, чула їхню розмову і сердито зиркнула на вугляра, той у відповідь тільки посміхнувся. Для нього, зараз, ця маленька горяночка була наймилішою в світі. Тільки чи здогадувалася вона про це? Мабуть, що, так! Бо коли Теймур зустрічався з нею поглядом, в її очах спалахували лукаві іскорки, а щічки заливав рум’янець. Чоловіка це дуже тішило. Навіть якби дівчина одразу проявила до нього свої почуття, це не було б, на стільки , приємно і спокусливо. Теймур пригадав, як розгнівались Тума і Міла, коли їх вирішили не брати в мандрівку до Містерії, а залишити на кораблі під наглядом капітана. Ніякі аргументи не могли подіяти на дівчат, і чоловіки здалися. В душі вугляр був щасливий, від того, що не доведеться розлучатися з дівчиною, та намагався цього не показати. Навпаки, виглядав дуже стурбованим, та це була лише гра…

Гори залишились позаду. Перед Бахтаром відкрилась мальовнича долина, до якої вів пологий схил. Далі невисокі зарослі повільно переростали в молодий лісок. Приємний, прохолодний вітерець, обвівав чаклунові обличчя. Мабуть в долині була річка чи озеро. Бахтарові дуже хотілося освіжитися після виснажливої мандрівки по горах. Нестерпно боліли ноги, і добрий відпочинок їм не завадить. І ось, викупавшись в прохолодній воді, і підкріпившись дичиною, Бахтар вже відпочивав під кроною розлогого дерева. Він мріяв про те, яким він стане всесильним, коли здобуде скіпетра. Чаклун уявляв як весь світ підкорятиметься йому. Поступово, вії прикрили очі, і він провалися в дрімоту. Це вперше, за весь час мандрівки, він так спокійно заснув. Його вже не хвилював молодий чарівник, адже в пошуках нареченої він далеко відстав від нього. Та і цариця Таміла, напевне, була мертвою. З цього солодкого стану, сулерійця вивів тихій гомін. Він вскочив на ноги, і криючись за деревами, пішов на голоси. За рідкою зарістю виднілось кілька людських постатей, вони поспішали до рятівної прохолоди лісу, і втратили пильність. Бахтарової люті не було меж, його наче кип'ятком облили, бо він впізнав у подорожніх Тамілу і її охоронців. Цариця, за цей короткий час, дуже змінилась. Втративши своїх крилатих шпигунів, вона вже не могла слідкувати за чаклуном. Його сліди доводилось знаходити за допомогою магії, а це її дуже виснажило і зістаріло. Поновити життєві сили вона не могла, бо дівчата, яких вона брала в дорогу, загинули від каменепаду. Якби не одяг і охоронці, Бахтар навряд чи зміг її упізнати. Чаклун вийшов їм на зустріч. Він дивився на свою переслідувачку з під лоба, губи розтяглись в злостивій посмішці.

– Гадаю, правителько Каурдану, прийшов кінець твоїй подорожі. Мені набридло твоє переслідування. – прошипів, наче змія, Бахтар.

Таміла зупинилась, жінка спокійно вислухала промову чаклуна. Вона розуміла, що їхні сили не рівні. Просити милості не було сенсу, і тому покірно чикала вироку. Охоронці не розуміли що відбувається, і теж чикали стоячи трохи позаду Володарки. Бахтар підняв руки до гори між долонями почали спалахувати блискавки. Поволі вони перетворювались на вогняний клубок що збільшувався кожної наступної миті. Цариця позадкувала. Неймовірний жах охопив її, і як вона не старалась не могла його опанувати. Вона ще сподівалась на порятунок від Темхуса, та мабуть марно. Чаклун жбурнув вогняний клубок просто в неї і за мить , і вона і її воїни перетворились на порох. Бахтар зареготав. Та несподівано небо потемніло, знявся сильний вітер. Він закружляв навколо чаклуна, згинаючи дерева до самої землі. На місті, де щойно згоріла цариця, почав утворюватись вихор. Він підняв в повітря прах загиблих і поніс геть. За мить все скінчилось. Чаклун навіть злякатись не встиг. Він стояв розгублений і здивований. Потроху оговтавшись Бахтар знизав плечима. Що б то не було, то вже немає значення. Цариця мертва і йому більше не допікатиме, а це головне! Задоволений собою він продовжив подорож. Шлях через долину був набагато простішим і приємнішим ніж горами. Чаклун бадьоро крокував вузькою стежиною, не звертаючи уваги на те що діялось навколо. Він не помічав дивних тіней що з’являлись то з одного боку від нього, то з іншого. Несподівано з під його ніг зникла земля, він провалився в якусь яму. Сильно вдарився об щось головою і знепритомнів. Прийшовши через деякий час до тями, зрозумів що висить на дереві догори ногами, обмотаний якимись сітками. Бахтар спробував звільнитись. Він вигинався як гусениця у коконі, намагаючись вивільнити руки. Та його зусилля були марними. Чаклун намагався згадати якесь закляття але думки плутались і нічого не приходило на пам'ять. Від злості хотілося вити. Як можна було так по дурному потрапити в пастку? Почулися кроки. Перед Бахтаром предстало кілька дивних людей. Вони були майже голі, тільки невеликі шматки хутра прикривали їхні стегна. Наголо вибриті голови прикрашали кольорові візерунки. Такі ж самі візерунки вкривали їхні обличчя і тіла аж до колін. Ці дивні люди уважно роздивлялись чаклуна. Він не розумів вороги вони йому, чи можливо рятівники, та все ж вирішив спробувати з ними поспілкуватись.

– Шановні, чи не могли б ви, опустити мене на землю і розв’язати.– попрохав він незнайомців.

Чоловіки перезирнулись між собою, і щось загомоніли на не зрозумілій для Бахтара мові. Потім зняли чаклуна з дерева і поклали на землю. Та замість того щоб розв’язати, прикрутили його наче здобич до міцної палиці і кудись понесли. Нещасний теліпався як лантух, бо носії йшли не в ногу. Йому від тієї хитавиці зробилося зле і він знову втратив свідомість. Коли опритомнів зрозумів що на ньому вже немає пут. Обережно піднявся на ноги. Навколо було темно як в могилі. Бахтар простяг руки вперед і зробив крок, потім ще один і наткнувся на стіну. Він обмацав її і зрозумів, що стіна земляна. Він обійшов все приміщення, дверей не було. Отже це яма. Тому тут так темно. Чаклун задрав голову і став вдивлятись. Очі поступово звикали до темряви і вона вже не здавалась такою непроглядною. Вгорі він помітив дрібне, тремтяче світло. То були зорі. Поволі Бахтар заспокоювався. Голова вже не паморочилась і він починав тверезо мислити. Було зрозуміло, що він потрапив в полон до якихось дикунів. Малорозвинені істоти можуть стати йому в пригоді, адже по переду ще довгий і важкий шлях. Він потер від задоволення руки. Вранці він покаже цим бовдурам хто є хто. Чаклун загорнувся в подертий балахон і солодко заснув. На ранок його розбудив гуркіт барабанів і якісь співи, швидше схожі на виття голодних вовків. До його в’язниці опустилась драбина. Дикуни рухами показували що чаклунові потрібно вилазити на гору. Бахтар виліз і опинився на майдані посеред селища. Майдан оточувало з два десятки убогих помешкань збудованих з деревини і сухої трави. Мешканці поселення стояли навколо і роздивлялись маленького чоловічка. Вони нічого подібного раніше не бачили. Та це мало хвилювало Бахтара в його голові визрів чіткий план дій, і він не зволікаючи привів його у дію. Він умисно, кинув на землю пляшечку з зіллям, яке постійно використовував останнім часом, а саме з тим, що створювало чудовиськ покірних лише йому. Його розрахунок був вірним. Пляшечка привернула увагу кількох дикунів. Один з них підібрав її і відкоркувавши понюхав. Потім передав іншому. Його одноплемінник теж понюхав трунок і не відчувши неприємного запаху спробував його на смак. Він йому сподобався. Ще кілька дикунів зробили те ж саме. За якусь мить всі вони перетворились на велетенських монстрів, з неймовірною силою. Решта мешканців селища кинулись врізнобіч з криками і вереском, рятуючи свої життя.

– Знищіти селище! – наказав Бахтар.

І його нові слуги кинулись виконувати наказ повелителя. Вони ламали примітивні будівлі як іграшкові, розкидаючи навсібіч уламки деревини і шматки покрівель. А повелитель реготав і підбадьорював своїх служок.

– Молодці, гарна робота! Як я раніше не домислив утнути подібне, ще з бандою розбійників. Я б тепер давно б був біля скіпетра! – чаклун сплюнув з досади.

Та все ж, його втішало теперішнє положення.

– Досить! – гаркнув він.

Чудовиська зупинились і стали покірно чикати іншого наказу. Бахтар знайшов гарні ноші,( мабуть на ньому носили вождя племені) він всівся на них по зручніше.

– Несіть мене! Та обережніше. Ступайте нога в ногу.

Слуги виконали всі накази, і Бахтар з комфортом продовжив подорож.

На острові Богині Краси Аммани закінчувались останні приготування перед подорожу. Зібралися всі проводжаючі щоб попрощатися з мандрівниками. Першим до своїх нових друзів підійшов капітан.

– Це в перше в моєму житті, коли я так прощаюсь зі своїми пасажирами. Моя душа сповнена вдячністю за можливість поспілкуватися з вами, і болем що потрібно прощатися. Та я маю надію ще побачитися з вами знову.

Пек простяг Каролові руку. Чарівник міцно потис її і не відпускаючи мовив:

– Навіть не сумнівайся! Наша наступна зустріч не за горами. Ми скоро повернемось, і твої послуги нам ще будуть потрібні, якщо ти не заперечуватимеш нашої подальшої співпраці.

– Не заперечуватиму. – розплився в посмішці «морський вовк».

Друзі обнялись на прощання. На березі з’явилась Аммана. Богиня обвила очима всіх присутніх. Затримала погляд на Хеті.

– Підійди до мене, люба моя.

Жінка підійшла. Її погляд був сповнений смутку і невимовної тривога. Аммана розуміла почуття Хети. Вона провела долонею по її голові, зазирнула в очі.

– Не треба боятися жити, любити, відчувати біль. Відкрий своє серце всьому світові. Пропусти крізь свою душу радість і смуток інших людей. І рівних тобі не буде в цілому світі. Ти народжена для величних справ, і ця подорож лише початок твого справжнього призначення.

Хета опустилась на коліно і припала губами до руки Аммани.

– Дякую, що не зневірилась в мені, моя Богине. Благослови нашу подорож.

– Так, дитино моя. – Посміхнулась Аммана. Потім звернулась до решти мандрівників:

– Всі вже готові?

– Так. – відповів за всіх, Карол.

– Тоді щасливого вам шляху.

У Богині Краси в руці з'явилась сфера переходу. Вона простягла її чарівнику.

– Впевнена, ти знаєш як цим користуватися.

– Так.

Аммана зникла разом з усіма проводжаючими. Карол попрохав своїх друзів стати навколо нього і взятись за руки. Коли його прохання було виконане він вдарив сферою об землю. Яскраве світло засліпило мандрівників. Коли до них повернулась здатність бачити. Вони вже були в Містерії. І раніше не зовсім привітний світ наче перетворився на царство зла. Небо, що колись світилось ніжно-рожевим сяйвом, палало кривавими спалахами. Уламки планети , які були вкриті м'якою, жовтою травою, тепер були сірими, наче обгорілими і летіли з великою швидкістю в одному напрямку. Вони лише дивом не зачепили друзів. Та мандрівників теж несло слідом за брилами. Вони навіть не могли пручатися.

– Кароле, що відбувається? – перелякано спитав Плато.

– Я сам не розумію. Можливо цей світ гине остаточно. Тримайтесь міцніше один за одного, щоб не розгубитись. Сподіваюсь, скоро ми все з’ясуємо.

Попереду почувся якийсь гуркіт. Мандрівники побачили перед собою страшну картину. Кам'яні брили що летіли поряд з ними, на великій швидкості врізались в уламок планети де Карол зустрічався з царицею примар, розлітались в різні боки градом дрібних сколків.

– Здається ми у великій халепі, друзі. – прокричав Карол.

За гуркотом і вибухами було майже нечутно його голосу.

– Поки не пізно, треба звернути з цієї траєкторії. – подав свій голос Теймур.

– Це навіть оцим брилам зрозуміло. Та як це зробити? Нас тягне наче у вир. – гаркнув Теймурові в самісіньке вухо Капер.

– Може я спробую. – несміливо запропонувала свою допомогу, перла. – У мене сильні крила. Лише тримайтеся за мене міцніше.

– Всіх одразу тобі не витягти. – не погодився з нею Карол. – Забирай жінок і лети, потім, якщо зможеш, повернешся за нами.

– Кароле, я тебе не полишу! – запротестувала Міла.

– Немає часу на роздуми! Якщо хочеш щоб твій милий остався живий, не зволікай. – Закричала просто їй в обличчя Хета. Вона міцно стисла руку степовички в своїй, іншою вхопилась за Перлину ногу. Те саме зробила і Тума. Чоловіки з силою відштовхнули подруг, щоб надати Перлі можливість вирватись з повітряного потоку. Крілокс розпрямила свої могутні крила і наче розірвавши перед собою простір, рвонула вперед. Їй це вдалося! Відлетівши на безпечну відстань, вона опустилась на тверду поверхню залишку планети. І хоч брила постійно здригалась все ж тут було відносно безпечно. Перла була знесилена. Лише раз в житті їй доводилось так напружуватись, коли вона і кілька її одноплемінників виривались з полону Магри. Згадавши давнішні події, перла відчула як схвильовано закалатало її серце, а до горла підступив ком.

– Що з тобою, подруго? Тобі зле? – розхвилювалась Хета. – Ти зможеш повернутись за чоловіками?

– Я спробую. – на силу видавила з себе крілокс.

Її райдужні крила здригнулись за спиною, вона без зусиль злетіла, і не кажучи не слова полетіла назад до кам’яного потоку. Ще здалека вона помітила своїх друзів, що вже майже впритул наблизились до небезпечної зони. Ще трохи ї буде пізно! Вона ринулась на допомогу, та у поспіху не розрахувала траєкторію. Її почало зносити зовсім у іншому напрямку. Як Перла не намагалась, не була в змозі наблизитись до чоловіків. Раптом вона всім тілом відчула поряд з собою чиюсь присутність. Крілокс озирнулась і побачила поряд з собою крілокса чоловічої статі. Його крила, майже в половину більші за її, були темно-блакитного кольору, і з легкістю тримали сильне натреноване тіло. Крілокс-чоловік посміхнувся:

– Потрібна допомога?

Перла не розмірковуючи кивнула головою і показала рукою у бік купки людей. У двох вони легко здолали відстань до потерпаючих, і вирвали їх з лещат смерті. Коли чоловіки опинились поряд зі своїми подругами, Перла дала волю своїм почуттям. Вона не відривала погляду від незнайомця, а з її очей текли сльози радості. Решта мандрівників теж були і здивовані, і раді цій зустрічі, хоча б тому, що завдячуючи їй вони залишились живими.

– Хто ти, незнайомцю? – спитав Плато, першим прийшовши до тями.

– Фавст. Колись давно, разом з Перлою ми полишили рідну домівку. Та бачу вона мене забула.

– Я завжди пам’ятала свій рід. Але пройшло так багато часу, обличчя і імена стерлися з моєї пам’яті. Пробач мені Фавсте. Я так рада тебе бачити, і знати що тепер в цьому жорстокому світі я не єдиний крілокс.

Перла підійшла до крилатого красеня і обійняла, поклавши голову на його могутні груди. Мандрівники оживились і теж наблизились до нового товариша вітаючи його, і знайомлячись. Аж раптом, новий потужний поштовх повернув їх до реалій, а вони були невтішними.

– Фавсте, може ти нам поясниш що відбувається в Містерії. Останнього разу коли ми тут перебували. Все було відносно спокійно. Що привело до такої катастрофи?– спитав Карол.

– Ну, якщо ви вже тут були, то повинні знати з чого все почалось.

– Так. Ная спробувала збільшити свої володіння, і цім призвела до знищення світу і власного народу.

– Вірно. Довгий час, цариця і декілька її підданих перебували у вигляді примар. Вона за будь яку ціну намагалась все виправити. Одного разу до неї з’явився посланець Магри і запропонував угоду.

– Це був Темхус?

– Саме так.

– І що то була за угода? Повне, беззаперечне служіння Магрі?

– Ти вгадав. Темхус повернув Наї тіло і владу. Зі Старого Світу пригнав рабів на будівництво храму. Серед них опинився і я. Почалося будівництво. Та тут в Містерії проживали ще одні її мешканці, це морфіни. Вони не прийняли підданства Магри, і намагалися перешкодити планам Темхуса.

– Такий маленький, і такий сміливий народ. – прошепотів Карол.

Він згадав свою зустріч з морфінами і серце здавила туга.

– Що зробили морфіни щоб захистити свій світ? – вже в голос спитав чарівник.

– Вони почали викрадати рабів і потай повертати до Старого Світу, через прохід в Чорному озері.

– Ми пам’ятаємо цей прохід. Вірно, друзі.

– Так, пам’ятаємо! – погодились Теймур, Плато і Капер. Міла теж захитала головою.

– Ну от, а Ная довідалась про це. Вона давно мала зуб на морфінів, а тут якраз нагода помститись. Заручившись підтримкою Темхуса, цариця об'явила їм війну до повного знищення. Морфіни ніколи не воювали, вони навіть зброю тримати не вміли. Єдиною їхньою перевагою, хоч і незначною, було те, що вони мали крила, і вміли швидко літати.

– Зачекай, Фавсте. Чому ти розповідаєш про морфінів у минулому часі? – відчувши недобре, спитав чарівник.

Крілокс похилив голову і потер обличчя долонями, наче намагався стерти з пам’яті страшні події.

– Ная знайшла їхній сховок. Її воїни застали морфінів зненацька. Знищіти такі тендітні створіння не складало труднощів.

– О, боги!– сплеснула в долоні Мілена і гірко заридала.

Карол обійняв її за плечі і притис до себе.

– Продовжуй. – попрохав він крілокса. – Адже це не останні події.