Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– Чому це тебе тішить?– запитав у нього Капер. – Ти впевнений, що тутешні мешканці, такі вже доброзичливі?

– Не впевнений. Та чомусь, мені здається, що це, саме так!

Хоч і повільно, та все ж, друзі наближались до поселення. Перше що їх вразило, це дивовижної краси скульптура, що була вирізьблена з каменю. Вона стояла неподалік крайньої будівлі. Це була фігура жінки, що начебто зривала квітку. Коли мандрівники наблизились в притул, то і справді в кам’яній руці побачили стеблинку.

– Чого тільки не вигадають, ці метці. – посміхнувся Теймур.

Він доторкнувся до стеблинки, і вона розсипалась на порох. Від такої несподіванки вугляр аж здригнувся:

– Виходить, ця рослина, була і справді колись живою.

Карол уважно дивився на кам’яну постать, потім торкнувся до неї рукою. Його обличчя, зблідло.

– Що з тобою, друже?– розхвилювався Плато. – Ти щось відчув?

– Так. Вона жива.

– Хто?– не зрозумів болотник.

– Скульптура жива.

– Але ж вона, з каменю!– заперечив Плато.

– Не з каменю, а закам’яніла. – пояснив чарівник.

– Ти хочеш сказати, що колись це була жива людина, а її перетворили на камінь?– перепитав ще раз болотник.

– Саме так. Я відчув, живу душу.

– Кому було потрібно перетворювати, таку гарну жінку, на статую?

– Не знаю. Та до поселення нам потрібно заходити дуже обережно. – попередив друзів, Карол.

Не галасуючи, повільно пересуваючись один за одним мандрівники наблизились до першого будинку, і оторопіли. Вони побачили на подвір’ї ще кілька закам’янілих постатей.

– Оце так!– не стримався Івер. – Та тут мабуть всі мешканці такі!

– Боюсь, що ти правий. – погодився з ним Карол. – Тут щось відбулось.

Друзі пішли в глиб містечка. Навколо було дуже гарно, чисті вулички, квітуючи садки, викладені з білого каменю будинки. Та одночасно було дуже моторошно, бо навколо, куди не кинь оком, були закам’янілі постаті. Ось жінка пригортає до грудей немовля. Вона ніжно йому посміхається, а воно тягне до неї свої рученята. Поряд чоловік, він пхає невеличкого возика. Далі гурт поселян, вони стоять колом і начебто про щось розмовляють. Мандрівники обережно просувались по вуличці, боязко озираючись на всі боки. Юка аж тремтіла від страху, і тулилась до плеча Готара, а той скориставшись нагодою, обережно обняв її . Та жінка навіть уваги на це не звернула, і Готарові від цього було трохи образливо.

Вуличка вивела мандрівників на велику площу перед палацом. Ця будівля була також викладена з білого каменю, але майстри постаралися, і зробили її дуже гарно і вишукано. Одразу було зрозуміло, що тут мешкає правитель цього світу. Широкі ступені вели до воріт. Їх охороняло кілька кам’яних вартових, вони пильно вдивлялись в натовп статуй перед палацом, вишукуючи порушників спокою володаря. Друзі в нерішучості зупинились.

– Що робитимемо, Кароле?– запитав у чарівника Плато. – Підемо до середини?

– Так. Мені чомусь здається, що відповідь на те, що тут відбувається, десь за цими стінами.

– То чого чекаємо!– як завжди, з запалом, вигукнув Теймур. – Чи злякались вартових?

– Не гарячкуй, Теймуре. – заспокоїв молодого товариша, Капер. – Треба все добре обміркувати. Можливо зло, що тут панує, очікує нас, саме там.

– Ні, я не відчуваю присутності зла, тільки відчай і страх. – заперечив Карол. – Гадаю за воротами палацу для нас немає небезпеки.

Мандрівники рушили до воріт, вони довірились відчуттям чарівника, і майже без остраху зайшли до палацу. Це було досить просто зробити, бо ворота виявились не замкненими. Зайшли , і зупинились вражені дивовижною красою внутрішнього двора. Навколо буяла така кількість квітів, що очам навіть дивитись на них було боляче. В повітрі стояв п’янкий аромат їхніх пахощів. Юка , як мабуть і кожна жінка на її місці, не втрималась і простягла руку до великої рожевої квітки, що була поряд. З відти вилетів метелик. Він підлетів трохи в гору, і закружляв над Юкою. Дівчина посміхнулась:

– Це перша жива істота, що ми тут зустріли.

Вона підставила відкриту долоню, і комашка, наче учена, сіла на неї. Дівчина підвела руку до очей, щоб краще розгледіти метелика, та несподівано зойкнула, і струсила комаху з руки.

– Що сталось?

Чоловіки, як один, кинулись до неї. Та було пізно. жінка безвольно опустила руки, закрила очі, і якби Готар не підхопив її, то рухнула б на землю.

– Той метелик вкусив її! Я бачив!—в розпачу, вигукнув він.

Хлопчина поклав Юку на лаву, що стояла під розлогим кущем. Карол схилився над нею, наче до чогось прислухаючись.

– Не мовчи, скажи щось. – хвилювались друзі.

– Вона просто спить. Та сон якийсь дивний, я нічого не можу зрозуміти. – відповів чарівник.

– Зрозуміти не можеш, а вдіяти? Ти ж повинен знати якесь закляття, щоб розбудити її. —в голосі Готара відчувався стриманий плач.

– Закляття не знаю. Та в мене є зілля-протиотрута. Воно знешкоджує майже всі відомі мені отрути.

– То роби ж щось! Не зволікай!– не витримав нервової напруги і Івер, він як і всі інші, хвилювався за здоров’я подруги.

Карол дістав з торбини пляшечку з рожевою рідиною, і піднявши голову жінки, трохи залив тієї рідини їй в рота. Мандрівники стояли навколо них затамувавши подих, і очікували на результат. Та Юка продовжувала мирно спати, і дивитись свій дивовижний сон. Снилось їй в цей час, що вона знаходиться в якійсь печері, посеред якої палає багаття, і вона стоїть перед ним. По інший бік вогню, дівчина бачить старого в білій, довгій сорочці. Полум’я відбивається на його обличчі , і робить його якимось загадковим. Старий дивиться їй просто в очі, і говорить:

– Якщо ти мене бачиш, дівчино, то значить що тебе вкусив метелик.

– Так, вкусив. – погоджується Юка.

– То я його послав.

– Хто ти?

– Моє ім’я Вартохар. Тіло моє давно померло. Та ми, чарівники, не живемо за правилами простих смертних. Тобі важко це зрозуміти.

– То навіщо, ти послав ту комаху?

– Щоб він відшукав людину, що зможе допомогти поселянам які попали в біду.

– Ти кажеш про закам’янілих людей? Чим же, я зможу їм допомогти, адже я, слабка жінка.

– Так, слабка. Та слабкість твоя, фізична. Моя комашина не могла помилитись. Ти саме та, хто потрібен. Твій дух сильний, і в тебе щира, добра душа. Ти сама пережила багато страждань і лиха, тому як ніхто інший, зможеш пожаліти цих нещасних.

– Що я повинна зробити?

– Коли ти, з друзями, зайдете до тронної зали, то посередині її, побачите глибокий колодязь, заповнений вогнем…

– І що?—з передчуттям недоброго, знову спитала Юка.

– Якщо людина , що від усього серця прагне допомогти цьому народові, не пожаліє свого життя і стрибне туди, то вогонь перетвориться на воду. Вода ця, зможе зняти страшне закляття.

– А чому ж, сам не стрибнув?

– Я лише тінь, а вогонь вимагає плоті, потрібна звичайна людина, вона стане…

Останніх слів старого Юка вже не почула. Почала діяти Каролова протиотрута, і жінка прокинулась. Вона повільно розплющилась приходячи до тями. Всі її друзі з полегшенням зітхнули.

– Як, ти, себе почуваєш?– запитав у неї, Готар.

– Начебто добре. Бачила дивний сон…– хотіла було розповісти про своє видіння, Юка.

Та Карол перебив її:

– Це лише сон, не переймайся. Нам треба іти далі. Ти зможеш?

Жінка ствердно кивнула головою, та на душі в неї було неприємно. Чому нікого не зацікавило те, що вона хотіла розповісти? Для неї, це, було дуже важливо. Образа, наче маленьке свердельце, засіло в її в середині. Юка, через силу, видавила з себе посмішку.

– Ну, от і добре. Тоді рушаємо.

Мандрівники, піднявшись по широких сходах, зайшли до середини будівлі, і одразу потрапили до великої кімнати. Тут теж стояло багато зачарованих людей. Всі вони були повернуті обличчями в один бік. Друзі теж туди подивились, і побачили трон, на якому сидів правитель цього нещасного народу. Він, як і всі його піддані, був у вигляді скульптури. Його обличчя було спотворене виразом гніву. Він з люттю дивився на когось, перед собою. Руки з великим зусиллям стискали підлокітники крісла. Так роблять лише люди, від безсилої злоби. Та перед ним нікого не було.

Як і казав, у вісні Юці старий, посередині зали був колодязь, з якого виривались язики полум’я. Побачивши його, жінка зблідла. Кінчики її пальців затремтіли. Мимо волі вона зробила крок назад, і наштовхнулась спиною на фігуру жінки. Дівчина озирнулась, подивилась в кам’яне обличчя, потім перевела погляд вниз. Там, наче просто їй в очі, дивилось маленьке дитяче личко, сором’язливо визираючи із за материної спідниці. Юкіне серце зжалось від болю, воно заболіло так, що на очі набігли сльози. Готар помітив її стан. Він хотів взяти її за руку, та вона різко відсторонилась від нього. Цю сцену побачили і інші.

– Що трапилось?– поцікавився Теймур у горянина.

Той не сказав нічого, лише знизав плечима. Юка повернулась і пішла в бік вогняного колодязя. Всі, як один, мандрівники зрозуміли її наміри. Наче хтось невидимий підказав їм це. Вони кинулись слідом, щоб зупинити дівчину. Та вона вже стояла на самісінькому краю вогняної прірви. Обернувшись до своїх друзів, вона порухом руки зупинила їх, і на диво спокійним голосом сказала:

– Не треба мені заважати, я зробила свій вибір, і якщо ви хочете почути, що я скажу, стійте там де знаходитесь зараз.

Чоловіки зупинились, боячись, бодай порухом, спровокувати жінку до стрибка.

– Моє життя було недолуге і нікчемне. – продовжувала говорити Юка. Вона спішила висловитись, боячись, що їй завадять.– То можливо моя смерть стане комусь корисною. Ви не захотіли взнати про мій сон, то залишайтесь в невіданні, і не поминайте мене лихим словом. Я намагалась нікому не робити зла, а якщо і образила когось ненароком, то пробачте.

Юка наче ще щось хотіла сказати, та передумала, і розвівши руки як крила, стрибнула в низ. Полум’я шугнуло під саму стелю, пожираючи її стомлене, і понівечене відьмою, тіло. Готар застогнав, і опустившись на коліна, обхопив голову руками. Йому подобалась ця дівчина навіть у вигляді старої жінки, та вона не хотіла цього помічати, а він не насмілювався їй сказати. Знав, вона обрала іншого. Він пам’ятав її погляд, там, на скелі, коли загинув Самсон. Він пам’ятав свою обіцянку, берегти її. Та не стримав…

Поступово вогонь почав згасати. В середині колодязя щось заклекотало. Мандрівники підійшли, і подивились вниз. З колодязя, булькаючи і пінячись, підіймалась вода, вона заповнила його по вінця, і завмерла. Чоловіки з сумом дивились на прохолодну рідину, яка навіки поховала під собою їхню подругу.

– Шкода дівчини. – сумно промовив Плато. —І чого їй таке в голову збрело?

– Мабуть це через укус метелика. – висловив свою думку, Івер.

– Отрута тієї комахи виявилась сильніша за твоє, Кароле, зілля. – добавив Теймур.

– Та ви хоч чуєте самі себе? Про що ви говорите?– закричав Готар. – Юка вбила себе, бо ми погано до неї ставились. Ми не розуміли її. Вона так багато пережила, і ніколи не знала гарного до себе ставлення. Ви самі чули що вона сказала «ви не захотіли знати». Ми її вбили!

Хлопчина закрив обличчя і заплакав. Він плакав мов дитина, і зовсім цього не соромився. Друзі не заспокоювали його. Можливо він був не правий, та це був крик його душі. Несподівано, вода знову завирувала, видуваючи великі бульбашки, з середини щось підіймалось. Остерігаючись чогось страшного, мандрівники відступили назад, і приготували мечі для бою. Яка радість, і одночасно здивування охопило їх, коли на поверхні води, з’явилась Юка, жива і не ушкоджена. До неї повернулась молодість! Дівчина стала стрункішою, її волосся шовковими хвилями спадало на плечі. Та найбільше змінились очі. Вони вже не були сумними, а сяяли наче дві яскраві зірки, і густі темні вії не могли приховати того сяйва. Соковито-червоні вуста мило посміхнулись до оторопілих мандрівників, і на щічках з’явились знайомі всім ямочки. Юка нагнулась, набрала в себе під ногами пригоршню води, і приснула нею в скам’янілий натовп. І, о диво, люди ожили! Вони всі ринули до чарівного колодязя, набирали в пригоршні воду, і зрошували нею тих, хто ще був під дією злих чар. Юка підійшла до своїх товаришів, і низько їм вклонилась.

– За що, така шана, Богине?– схиляючи голову у відповідь, спитав Карол.

– За те, що привели мене сюди. За те, що допомогли мені зрозуміти своє призначення. Ви не уявляєте собі, яке то щастя, врятувати цілий народ!– відповіла Юка.

Потім вона повернулась до колодязя, зачерпнула долонями воду, і пішла до трону правителя. Чарівна рідина тоненькою цівкою потекла по обличчю Володаря, оживляючи його. Повільно піднялись повіки, відкривши чорні наче смола, великі очі. Перше, що вони побачили, це дівчину, що лила на його голову чарівну воду.

– Царице, моя!– прошепотіли, щойно оживши, вуста. – Ти прийшла в мій світ, щоб врятувати його. То стань його Володаркою, і моєю дружиною.

Юка оторопіла від тих слів. Вона навіть і мріяти не могла про те, що стане колись царицею. А те, що її руки попросить красень-цар, навіть у казкових снах не снилося. Вона і сама не пам’ятала, як дала свою згоду, все відбувалось наче в якомусь маренні. Їй під ноги летіли живі квіти, весь народ зібрався, щоб вшанувати свою визволительку. Кілька днів тривало свято. Нарешті всі заспокоїлись, і почалися прості будні. Люди прийнялися за звичні турботи, і повсякденні клопоти, а мандрівники нарешті отримали змогу побалакати з правителем, бо були в його палаці вшанованими гостями. Вірніше сказати, правитель першим почав якось цю розмову, за обідом:

– Мабуть вас, гості мої, цікавить чому я і мій народ опинились в такому становищі?

– Так. Дуже цікавить. – погодився з Володарем, Карол. —З тієї самої миті, як ми потрапили сюди.

– Це справа рук Темхуса. Колись він явився до мене, і запропонував угоду: ми підкоряємось владі Магри, а натомість маємо повний достаток.

– Темхус? Син Магри і володар Світу мертвих?– перепитав Карол.

– Так. Саме він.

– Хіба він має в нашому світі якусь владу?

– Ні, але великі капості йому під силу. Взагалі, в Світі Людей, нишпорять його посланці, і зманюють слабких на свій бік. Сам Темхус являється дуже рідко, і то у тих місцях куди його посланці не можуть дістатись.

– Як, у ваш, світ?

– У Нікелію, вже майже століття ніхто з зовнішнього світу не приходив.

– А справді, у вас, є велетенські птахи, і ви на них подорожуєте?– перервав розповідь Володаря, Івер.

Плато сіпнув невігласа за рукав, щоб той замовк, але володар вирішив відповісти:

– Такі птахи в нас є. Ми гукаємо їх в разі потреби. —і опереджаючи наступне питання Івера, додав:– Пізніше ти побачиш як це робиться.

– Як я розумію, ви не погодились служити Темхусу. – вирішив, все ж продовжити бесіду, молодий чарівник.

– Ні не погодились.

– Чому? Ви вшановуєте Магру, а натомість маєте достаток, і процвітання.

– Якби все було так просто. Ми були повинні не лише вшановувати зле божество, але в її ім’я робити злі справи, ображаючи людей, що мешкають тут в горах. Я не міг на таке погодитись.

– За те і постраждали?

– Так. За те. Темхус дуже розізлився і пригрозив що накладе на мене і мій народ прокляття, яке зможе зняти лише смертний, що не пошкодує за ради нас свого життя. Він був впевнений, що такої людини ніколи не знайдеться. Та я лише засміявся йому в обличчя. – сумно похилив голову володар. – Якби я знав чим це скінчиться…

– То що, погодились би на його умови?

– Мабуть ні. В моїй душі завжди теплилась надія, що Боги Світла і Добра не залишать нас. І хоч які перепони не стоятимуть на шляху нашого визволителя, він все одно прийде. – Володар Нікелії подивився в бік Юки. – Піднімемо наші келихи, за найпрекраснішу з цариць, і вип’ємо за її здоров’я. За тебе, моя дружина!

Мандрівники підтримали тост, і всі як один вигукнули:

– За тебе, Юко!

А цариця, сяяла немов діамант. На голові золота тіара, плаття всипане дорогоцінним камінням, та все це тьмяніло, перед її щасливою посмішкою. І те, її щастя, передавалось всім присутнім, і наповнювало всю країну, країну Нікелію, про яку, ще в дитинстві мріяла Юка. Виходить, деякі мрії, все ж здійснюються!

Готар сидів за столом схиливши голову. Плато розумів його стан.

– Не сумуй, хлопче. – втішав він горянина. – Юка тобі не дісталася, не біда. Нехай її доля не ти, та все ж це краще, ніж вогняний колодязь. Чи ти, зі мною, не згоден?

– Згоден. – через силу всміхнувся Готар. —Я радий за Юку. Вона , насправді заслуговує такого щастя. От тільки не можу зрозуміти, де забарилось моє.

– Ти ще зовсім молодий, хлопчику. Твоє щастя неодмінно знайде тебе. І навіть хай це буде лише мить, та за неї варто прожити ціле життя! Повір мені!

– А ти вже зустрів своє щастя?

– Ти мабуть не повіриш, але ще ні. Я продовжую до нього іти.

– Ти насправді в це віриш?

– Так. І тобі раджу!

Хлопчина сумно посміхнувся, не то над вірою Плато, не то над власною долею, але більше не проронив ні слова.

Нарешті прийшов час прощатись. В цій місцевості важко було зрозуміти ранок зараз, чи глибока ніч, бо не було видно справжнього неба, сонця і місяця. Та все ж, Каролів барометр душі, підказував, затримуватись більше неможна.

– Куди ви, зараз направляєтесь?– поцікавився Володар.

– Я повинен дійти до гори Матарам. – відповів Карол.

– Так я, зможу вам допомогти! Наші птахи знають туди дорогу.

– Це б було чудово!– зрадів молодий чарівник.

Проводжати дорогих гостей вийшли всі мешканці підземного міста. Правитель вийняв з невеличкої, дерев’яної скриньки кришталевий дзвіночок, і подзвонив. У відповідь пролунав голосний крик, що луною прокотився по величезній печері. Почулось хлопання крил, і кілька диво-птахів опустились поряд з юрбою, здійнявши сильний вітер. Юка підійшла до Готара:

– Дякую тобі, за твоє ставлення до мене, за твою турботу, і пробач якщо я тебе образила.

– Хіба я можу ображатись на царицю?– сумно пожартував хлопчина.

Юка поцілувала його у щоку, і погладила, як дитину, по голові. До них підійшли решта мандрівників. З кожним із них попрощалась дівчина, ні для кого не пожаліла теплих, і вдячних слів. У Івера, аж сльози на очі навернулись, так він розчулився.

– Я приготував для вас прощальний подарунок. – знову обізвався до мандрівників, правитель Нікелії.

Він плеснув у долоні, і двоє підданих принесли щит. Той щит був овальної форми, і обшліфований так, що в ньому відбивалось все як в дзеркалі.

Карол взяв подарунок, і хотів було вже подякувати, та Володар не дав йому сказати, а мовив сам:

– Не треба подяки. Я і мій народ будуть вам вдячні довіку. Цей щит не простий, він створений магами, і в руках мага проявляє свою силу. Яку саме, не знаю. На звороті є напис, можливо він і вам зараз не зрозумілий, та прийде час, і його таємниця відкриється. Карол зазирнув на зворотній бік подарунка, там було висічено кілька слів, чарівник прочитав: « Коли мертвий подивиться собі у вічі, він пробудиться!».

– Справді, дивний напис. – погодився Карол, міцно потискаючи простерту руку правителя.

Та прощання не може тривати вічно, і ось вже друзі, сиділи на спинах велетенських птахів, тримаючись за їхнє пір’я. Птахи підняли їх високо над Нікелією, наче даючи змогу попрощатись з цією дивною місциною, і полетіли темним, довгим тунелем, до якого навряд чи змогли б добратись наші мандрівники самотужки. З усіх мандрівників, лише Карол мав досвід польоту верхи на живій істоті, на своєму чарівному коні, решта леліли в перше. І не всі були від того у захваті. Капер і Плато тримаючись з усієї сили за пір’я потихеньку, лаялись, бо були синами однієї матері, і мали схожі характери. Готар з захватом дивився на увсебіч, бо був горянином, і не боявся висоти . Івер навпаки, міцно стулив повіки, і очікував лише одного, коли птахи сядуть на землю. Теймурові здавалось було байдуже, летить він, чи ні, та насправді, серденько його калатало з усієї сили, і кінцівки тремтіли від нервової напруги.

6

Зовнішній світ зустрів мандрівників яскравим сонячним світлом. Бідолахам довелось зажмуритись, бо від того світла заболіли очі, і вони на якусь мить засліпли. Та коли нарешті разблимались, то побачили перед собою величезну гору, верхівку якої вкривали вічні сніги. Карол одразу здогадався, що це і є гора Матарам. Птахи опустились на землю, почекали поки їхні наїзники зійдуть, і полетіли геть, до рідної домівки.

Суворі, сірі скелі ховали в собі древню таємницю. І знайти відповідь на неї, було зараз в край необхідно. Друзі нерішуче споглядали на велич гори, ніби боялись порушити її одвічний спокій.

– Що далі? – першим порушив мовчанку, Теймур.

– Пулат казав, що мій оберіг відчинить печеру, як робив вже колись.

– Ти натякаєш на печеру Місячного каменю?

– Не натякаю, а сам сподіваюсь на те.

– Треба спочатку знайти ту печеру. – зітхнув Плато.

– Це не проблема, перстень допоможе.

Карол підняв руку, і виставивши пальця з чарівною прикрасою на ньому, вказав на гору. Перстень не зреагував. Молодий чарівник поводив рукою зі сторони в сторону, все даремно.

– Ну, і що тепер? – трохи роздратованим голосом, запитав Капер.

Карол знизав плечима.

– Я знаю. – рішуче, не чекаючи заперечень, сказав Готар.

– Що, ти, знаєш? – трохи з єхидством, перепитав Теймур.

– Можливо печера з іншого боку, треба обійти гору навколо.

– Легко сказати! Знаєш скільки це, забере в нас часу?

– Не важливо. – став на захист горянина, Карол. – Не відшукавши печери, ми не зможемо продовжувати мандрівку.

Сперечатись далі, було марно. Мандрівники рушили вперед, повільно обходячи величезну гору. Полуденне сонце розігріло каміння так, що від нього пашило жаром, наче від печі. Навіть тінь не давала жаданої прохолоди. Швидко закінчувалась вода.

– Ні, це не вихід. – зупинився Карол. – Ми, всі добряче стомилися, а результату ніякого. Чекайте на мене тут.

– Ти куди? – поцікавився у чарівника, Плато.

– Не далеко. Он за ті камені.

– Навіщо?

– Мені потрібно спитати поради у мудрої людини. Для цього потрібно зосередитись.

– Ти хочеш поспілкуватися з Орнагулом?

– Ти правильно зрозумів. Це не надовго.

Карол пройшов трохи вперед, і сховавшись за великим валуном від пекучого сонця, сів на землю. Глибоко вдихнув гірське повітря, і повільно видихаючи, затримав свій погляд на кінчиках своїх пальців, що тримав перед обличчям. Він зробив це кілька разів, щоб відігнати зайві думки, і зосередитись. Поволі, все зайве відійшло на другий план. Чарівник чітко побачив обличчя, але не свого учителя, а зовсім незнайомого старця.

– Не дивуйся, мій юний друже. – промовив до Карола старий. – Ця гора моє творіння. Тут не діє сила інших чаклунів. Тому, вона надійний сховок для моїх таємниць.

– Ти Вартохар?

– Здогадливий юнак! Орнагул виховав достойного учня. Тебе вважають обраним, для володіння скіпетром, а ти сам як гадаєш? Достойний ти цього права?

– Мені важко відповісти на це запитання. Моя душа розривається надвоє. Я розумію, що повинен перешкодити Бахтару, заволодіти цією чарівною річчю…

– Що тебе непокоїть?

– Я боюся сам себе. Чи зможу я встояти від спокуси володіти всім світом?

– Те, що ти ставиш собі, це запитання, вже добре. Ти розумієш відповідальність, що покладено на тебе, а значить докладеш всіх зусиль для його виконання. Не хвилюйся за те, що буде потім. Доля все вирішить сама.

– Те саме сказав мені і Пулат.

– От бачиш. Чого хвилюватися наперіть!

– А, як бути з горою?

– Приклади свій медальйон, будь в якому місті, до схилу гори, вона і відкриється. Вони речі одного творця, і є єдиним цілим. Так само, як перстень на твоїй руці, і Скіпетр безмежної влади служитимуть тобі доти, доки ти служитимеш добру.

– Що мені робити в середині гори?

– Там е невелика печера, перстень вкаже до неї шлях. Там ти повинен усамітнитись, і сподіваюсь ти знайдеш відповіді на всі свої запитання.

– Дякую за допомогу.

Карол хотів було вже повертатись до друзів. Обриси Вартохара стали майже невидимими, та на останок молодий чарівник почув:

– В твоєму серці, ще одне невирішене питання. Хоч воно здається не важливим, на тлі порятунку людства, та все ж, не вирішивши його, ти не зможеш на повну силу боротися зі злом. Відшукай свою кохану, де б вона не була. Її любов додасть тобі сили, а шлях, що ти пройдеш шукаючи її, додасть впевненості!

Старий розтанув як міраж. Карол ще деяку мить постояв, потім повернувся до товаришів.

– Орнагул підказав що робити? – запитав Івер, не давши Каролові і рота відкрити.

– Якщо трохи помовчиш, почуєш відповідь. – сердито прикрикнув, на нього, Плато.

Карол посміхнувся, і нічого не кажучи зняв з шиї свого оберега, приклав його до схилу гори. Матарам здригнулась. Злякані мандрівники позадкували, боячись, що гора обрушить на них лавину каміння. Та цього не сталося. В місці, де Карол доторкнувся до скелі утворився невеликий прохід у глиб гори. Чарівник першим рушив по ньому, очікуючи на швидкі відповіді на всі свої запитання. Друзі пройшли лише кілька метрів і опинилися в підземній кімнаті. Тут було досить затишно. У комині горів вогонь. Великий стіл уставлений розкішними наїдками, манив до себе очікуваних гостей.

– Щойно з царського бенкету, і знову за стіл! – знизав плечима Готар. – Я, так скоро, і по скелях лазити не зможу!

Горянин похлопав себе по животу, і скривив кумедну рожу.

– Шутім з тобою був би не згодний. – згадавши старого друга, посміхнувся Карол. – Він завжди радий набити собі живіт чимось добреньким.

– Хто такий, Шутім? – поцікавився, Готар.

– Це маленький чоловік, що мешкає в Сулерії. – пояснив горянину, Теймур.

– Карлик?

– Він не любить коли його так називають. – посміхнувся Плато. – Та хоч він і маленький на зріст, в нього велике серце, і він наш найбільший друг!

– Мені теж хотілось би, стати вашим другом. Ніхто і ніколи, до мене так не ставився, як ви. – трохи соромлячись своїх слів, промовив молодий розбійник.

– Дружба не з’являється з нічого. Вона народжується в спільних переживаннях, в пригодах, злиднях, негараздах, а також в спільній радості, і спільній перемозі. Якщо двоє, або кілька людей через все це пройшли підтримуючи і допомагаючи одне одному, то їхня дружба не могла не народитись. – сказав горянину, Капер. – Ти непоганий хлопчина, та час покаже, чи станемо ми друзями.

– Я розумію. – хитнув головою Готар. —Я, не підведу вас.

– Не переймайся хлопче. – плеснув його по плечу, Плато. – Нетреба ні під кого підстроюватись, просто будь собою.

– Що ж, друзі, відпочивайте. В мене, тут, свої справи. – перервав розмову чарівник. Він подивився на свого персня. Прикраса тьмяно світилась. Карол підняв руку, і повів у сторону. Дійшовши потрібного напрямку, перстень яскраво спалахнув, вказуючи своєму господарю шлях. Карол запалив смолоскипа, що знайшов біля входу у тунель, і сміливо рушив у невідоме. Невдовзі коридор скінчився невеличкою, печерою. На її стінах, по всьому периметру, були намальовані примітивні фігурки і знаки. Карол з цікавістю роздивлявся ті петрогліфи.

– Всі потрібні відповіді, ти, отримаєш тут. – прошепотів він сам до себе.

Карол кілька разів обійшов вздовж стіни печеру. Печера була круглою, і тому малюнки зливались в одну безперервну лінію, наче бігли один за одним. Одна була схожа на жінку в триверхій шапці, а може в короні. « Мабуть це цариця.»– вирішив для себе, Карол. Біля неї фігура чоловіка, менша на половину, наче дитина. Хлопець перейшов трохи далі: «Ось знову дитина, але верхи на крилатому ящері. Та це ж, Бахтар! Поряд з царицею Бахтар!» Карол зрадів своєму здогадові, і вже далі, почав розмірковувати впевненіше. « Тоді десь тут, повинен бути зображений і я»– вирішив молодий чарівник. Та фігурок було дуже багато, вони зображались зі списами, біжучі з мечами, лежали мертвими, висіли на мотузках та жердинах, і розібратись у всьому цьому було не легко. Посередині всього цього хаосу, Карол розгледів яму з язиками полум’я, а над нею квадрат в якому був зображений скіпетр. Кілька фігурок тягли до нього свої руки. Та ніяка більше думка, що до малюнків, не приходила йому в голову. Розчарований, він сів посеред печери, підібгавши під себе ноги. Смолоскип догорів, і печеру огорнула пітьма, він більше не бачив малюнків, тому закрив очі, і спробував зібрати до купи всі думки. Він пригадав все, що відбулись з ним і його друзями, з того часу, коли був покинутий замок Орнагула. Подія одна за іншою пропливали у нього перед очима: палаючі будинки, повінь, страшні чудовиська, все перетворилось на примітивні, дитячі малюнки, що повільно обертались перед його очима. Нарешті, Карол бачить свою власну фігурку, що бореться з монстрами, а потім лізе в гору, попередь нього, дві інші, фігурка цариці і Бахтара. Вони, з усієї сили, намагаються випередити одне одного, потім починають битися між собою, вириваючи з рук скіпетра. Карол не може втрутитися, лише спостерігає за подіями. Несподівано. Скіпетр падає до його ніг, та він такий розпечений, наче з горна коваля, і взяти його немає ніякої змоги. Та коли, молодий чарівник все ж насмілився його підняти, хтось штовхнув його в плече, він впав, і прокинувся. Перед ним стояв Теймур зі смолоскипом в руках:

– Гадаю, ти тут не даремно провів цілу ніч?

– А, хіба вже ранок?– здивувався, Карол.

– Так. Твої друзі вже зібрались в дорогу, і чекають лише тебе.

Хлопчина хотів підвестись, та ноги затерпли, і зовсім не слухались, бо він усю ніч просидів на них. Карол почав їх розминати, і одночасно розповідати вугільникові, про свої нічні ведіння, той слухав дуже уважно, потім спитав:

– Скажи, Кароле, з якою ціллю ти ідеш? Лише для того щоб зупинити Бахтара?

– Взагалі то, для цього. – не замислюючись над відповіддю, сказав хлопець.

– І ти, ніколи не замислювався над тим, що коли скіпетр потрапить в твої руки, то дасть тобі владу над усіма світами?

– Замислювався. Я, весь час про це думаю.

– Ти впевнений, що встоїш перед такою спокусою? Адже Вартохар, не даремно так надійно сховав його, щоб скіпетр не потрапив до будь кого.

– Не знаю. – чесно признався хлопець. Потім трохи подумав, і додав. – Бахтар служить Темхусу, од же, скіпетр потрібен саме йому, а чаклун-коротун, лише знаряддя. Я тільки зараз усвідомив, з чим мені доведеться зіштовхнутись.

Промовивши це, Карол здивувався такому, своєму відкриттю. Виходить не важливо що зображено на тих малюнках. Важливо, що відбулося з його свідомістю. Він читко зрозумів свою місію. Всю відповідальність, що лягла на його плечі. Його розум наче скинув з себе якусь полуду. Разом з цим прийшла впевненість у власні сили. Якщо донедавна, в його душі, і справді боролись кілька почуттів; перше, чесно виконати свою обіцянку, і не допустити Бахтара до скіпетра; друге, самому скористатись нескінченною владою, що він дає, і зробити світ кращім; трете, відступити, покине пізно, то тепер він чітко знав, що повинен робити.

– Все світле і добре, на моєму боці, і воно мені додасть сили! Разом нам ніякий Темхус не страшний!