Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

– От бачиш, Кароле, ти хвилювався, що Бахтар втече від нас. – втрутився в розмову Плато. —А ми, його переслідуємо по п’ятах. Та і під час зливи, він не далеко забрів. Он як розлило навкруги. Вода на луках до колін доставала!

– Так, друже, ти напевно правий, я даремно хвилювався. І в моєму селищі він лиха не наробив, може і Мілену біда обмине. Адже чаклун дуже поспішає, а шлях до Каурданського перевалу не лежить через селище степовиків. Та все ж, затримуватись не будемо, краще попередити нещастя, чим потім, бідкатись і виправляти свої помилки.

Мабуть Каролове серце, все ж щось йому підказувало, тому він і поспішив в дорогу. Орелія похапцем зібрала хлопцям торбину, і разом з чоловіком вийшла провести дорогих, довгоочікуваних, але таких скорих на підйом, гостей, за ворота. Вона ще довго махала їм у слід білою хустиною, поки Сарман обійнявши її за плечі, не завів у хату.

Коні ледь пересували ноги, по розкислій від дощу, дорозі. На небі давно сіяло літнє, пекуче сонце, але з пагорбів, сюди в низину, продовжували стікати брудні потоки. В деяких місцях, зливаючись, вони утворювали бурхливу річечку, і щоб перейти таку перепону, хлопцям доводилось злізати з коней, бо тварина, посковзнувшись, могла впасти і придавити вершника. Не пройшло і години, як мандрівники залишили затишну оселю Каролових батьків, а вони вже були з голови до п’ят перемазані липким брудом і наскрізь мокрі.

– Не уявляю, як Бахтаровим носіям, вдалося тут пройти, і не втопити свого володаря. – обізвався, завжди мовчазний Капер.

– Таке лайно, важко втопити. – грубо висказав ся, Плато.

Друзі дружньо зареготали, тільки Карол не зважав на цю балаканину, він був заглиблений у свої роздуми. Лише коли Теймур штовхнув його під бік, звернув увагу на товаришів:

– Про що це, ви, так весело розсуджуєте?

– А, тебе, наче поряд і не було. – посміхнувся до нього, вугляр.

– Він мріяв про свою Мілену, інакше чув би нашу розмову. – задів чарівника, Івер.

– А що, в цьому, поганого? Я теж постійно думаю про дружину. – встав на захист хлопця, Капер. —Я не попрощався з нею, і мабуть Ніка, на мене дуже сердита.

– Так, вона міцно тримає тебе, в своїх маленьких ручках. – посміхнувся до брата, Плато. – Начувайся, коли повернешся!

Друзі знову засміялися.

– От дивина!– вигукнув Івер.

– Що, тебе, здивувало?– розгублено запитав у болотника, Теймур.

– А ви хіба не бачите? Попереду, зовсім суха дорога !

– Дійсно! Це ж, чудово! – радо обізвався, Плато. – Мабуть злива сюди не дістала. Ми, швидко наздоженемо Бахтара.

Та Карол, зовсім не зрадів з цього приводу.

– Якщо Бахтар вийшов ще на світанку, то давно іде по сухому, і зміг далеко від нас відірватись. Потрібно поспішати, друзі мої!

– В селище степовиків, завернемо?– спитав у чарівника, Теймур.

– Неодмінно. Я хочу впевнитись, що там, все добре.

Каролові, навіть, порада персня була не потрібна, щоб це вирішити.

Цілий день зайняла у Бахтара мандрівка до поселення хліборобів. На околиці селища чаклун наказав, своїм рабам, зупинитись. Щоб опинитись тут, їм довелось зробити не малий крюк, та Бахтар, був упевнений, затрати часу будуть компенсовані, коли набридливі переслідувачі, залишать його в спокої, хоча б, на кілька днів. Для нього, цього буде, більш ніж досить, щоб здійснити свою мрію.

– Ідіть в низину, до ріки. – приказав він, розбійникам. – Там, у рибаків, дістанете човна, і трохи нижче за течією, чикатимете на мене.

Розбійники мовчки слухали його накази, ні рухом ні словом не виказали своєї уваги, та чаклун був упевнений, що вони зроблять так як було сказано.

– Ідіть виконуйте.

Шестеро розбійників пішли куди їм було наказано, а Бахтар перетворившись на Крахуна, рушив до хатини Мілени, з його вуст не сходила злорадна посмішка, так вже подобався йому, його підступний план.

Нічого не підозрюючи, дівчина, разом з батьками поралась по господарству, і коли побачила, що до їхньої оселі наближається маленький чоловічок, завмерла від подиву( в тому чоловічкові вона впізнала Крахуна, чарівника з Сулерії, і свого давнього друга). Зрадівши такій несподіваній і приємній, для неї зустрічі, Мілена пішла йому на зустріч.

– Крахуне, як я рада тебе бачити!– ще з далека, гукнула вона, гостеві. Та раптом, здивована, зупинилась. —А чому, це ти тут? Яким вітром, тебе, занесло в наші краї?

Крахун-Бахтар подивився на неї сумними очима, і скрушно захитав головою:

– Бідолашна, моя дівчинко, велике горе спіткало нас!

У Мілени, від передчуття чогось страшного, засмоктало під ребрами, і вона, мов підкошена, опустилась на землю, лише змогла прошепотіти:

– Карол?

Побачивши, що з Міленою не все гаразд, Перус і Орика підбігли до своєї доньки, і відгородили її, від дивного гостя.

– Хто ви такий?– сердито крикнув на карлика, батько дівчини. – Що вам потрібно від моєї дитини?

Та дівчина заступилась за коротуна:

– Тату, заспокойся. Ця людина не зробила мені нічого лихого. Я знаю його. Це чарівник з Сулерії, його ім’я, Крахун. Він приніс звістку від Карола.

– Так. – захитав головою Крахун – Бахтар. – Та звістка ця, не дуже приємна. Вірніше сказати, дуже погана.

– Карол загинув?– стискаючи біля грудей руки, що аж побіліли пальці, і затинаючись, спитала Орика.

– Ні. Злий чаклун Бахтар вирвався на волю, і хлопець прийшов до нас, щоб врятувати мій народ від лиходія. Та той використав страшні чари, і тепер Карол, посеред життя і смерті. Рівновага, дуже хитка. Потрібен хтось, хто кохає його понад усе, щоб вирвати з тих чар, бо інакше смерть переможе.

– Я згодна на все, аби лише врятувати коханого. – гарячково вигукнула, дівчина. – Що потрібно робити?

Та замісто відповіді чаклуна, пролунав голос Мозуса:

– Крахуне, друзяко, як я радий бачити тебе!– чоловік нагнувся, і міцно стис карлика в обіймах, той аж охнув.

Крахун-Бахтар не сподівався на таку, несподівану для нього, зустріч, та нічим себе не виказав, навпаки, прикинувся що зрадів, і почав, по новій, розповідати про лихо, що спіткало Карола. Мозус уважно вислухав, а потім спитав:

– Де зараз хлопець?

– В Сулерії. Його не можна в такому стані, переміщати з планети на планету. Тому потрібно, щоб Мілена сама вирушила у мій світ, а я їй в цьому допоможу. В Каурдані є місце, з якого без зусиль можна потрапити до Сулерії. Туди, ми з дівчиною, і направимось. А там, все залежатиме лише від неї, з’ясується, на скільки сильне її кохання.

– Я люблю Карола, як рідного сина. Та не можу відпустити Мілину, саму, з цим Крахуном. Та вже і за полудень, скоро почне вечоріти. Доведеться ночувати в горах. А там, я чув, безчинствують розбійники. – заперечив Перус.

– Таточку, ріднесенький, відпусти!– впала до його ніг, донька. – Мені без Карола, не жити!

– Що ти, таке кажеш, дитино моя. – позадкував від дівчини, Перус.

Чоловік розгубився, і не знав як вирішити. На допомогу прийшов Мозус:

– Не хвилюйся за Мілину, друже. Я піду разом з нею, і захищу її, від будь якої напасті.

Такий поворот подій, зовсім не входив у плани злого чаклуна, та він розумів, що відказ від допомоги Мозуса, може викликати підозру, що до нього.

– Це, навіть добре, якщо ти підеш з нами!– удавано-радо, вигукнув він. – Тільки вирушати потрібно негайно, бо можемо спізнитись.

– Я, лише сповіщу дружину, і візьму свою зброю. – направляючись до свого будинку, сказав Мозус.

– Навряд чи вона, тобі, допоможе. – тихо, щоб ніхто не почув, прошепотів, чоловікові навздогін, чаклун.

– Я теж, дещо, хочу взяти з собою. – промовила дівчина, і зникла у будинку.

За мить, вона вже стояла на ганку, з вузликом в руках.

– Що це в тебе, доню. – спитала Орика.

– Моє весільне вбрання і пасок, що я вишила для Карола.

– Навіщо, це, тобі?– здивувався батько.

– Не чіпай її, Мілена знає, що робить. – стала на захист доньки, Орика.

Перус здвигнув плечима, та більше нічого не казав. Попрощавшись, Крахун-Бахтар, Мілена і Мозус вирушили в дорогу.

Ще з далека, Мозус помітив невелику групу людей, що стояла на березі річки, та він не звернув на них уваги, думаючи, що то місцеві рибалки. Лише коли вони підійшли до гурту впритул, впізнав серед них Самсона. Мілена теж, впізнала розбійника, і злякано позадкувала. Кого-кого, а цього мерзотника, вона не могла спутати ні з ким. Мозус вихопив меча, і глянув на Крахуна, сподіваючись на допомогу. Та замісто друга, побачив Бахтара, що розплився в злорадній посмішці:

– Невже ти, думаєш, що тебе врятує, цей шмат металу?

У чоловіка, в середині, все похололо.

– Тікай, Міленко! Я їх затримаю!– крикнув він, затуляючи собою дівчину.

Та було вже пізно. Одним змахом руки, Бахтар підняв Мозуса в повітря, і кинув на каміння. Страшний біль пронизав все його тіло, останнє, що чоловік почув, це наказ чаклуна своїм прислужникам:

– Ловіть дівку, і вирушаємо до Каурдану.

Мілена бігла з усієї сили, та розбійники виявились пруткішими, вони хутко наздогнали дівчину, і приволокли до чаклуна.

– Я бачу, своєю волею, ти не підеш. – сказав Бахтар, дивлячись на неї знизу в гору. – То підеш з моєї волі.

Мілена вся тремтіла, вона знала Бахтарову силу, але не могла відірвати погляду від його очей, і за мить вже була слухняною жертвою у його владі. Вона покірно сіла до човна, підкоряючись наказу свого повелителя.

Ще і сутеніти не почало, як у двері до будинку Перуса і Орики хтось постукав. Який же був їх подив, коли на порозі вони побачили Карола з друзями.

– Чому ви, на мене, так дивитесь, наче примару побачили?– здивувався хлопець.

– Кароле, з тобою все добре?– спитав, замість відповіді, батько Мілени.

– Так. А що сталось?

– Приходив чарівник, на ім’я Крахун. Сказав, що ти потрапив у біду. Він забрав з собою Мілину, щоб вона тебе своїм коханням звільнила від чар. Мозус пішов разом з ними. – все це, Перус промовив скоромовкою, наче боявся не встигнути розповісти, все що сталось.

Карол зблід.

– Я не даремно хвилювався. – сказав він, повернувшись до своїх товаришів.

Вони, погоджуючись, закивали головами.

– Про що, ти, кажеш, Кароле?– тремтячим голосом, спитала Орика.

Жінка вже зрозуміла, що її донька у біді, та не хотіла в це вірити, адже сама відпустила дівчину з чарівником. Вона хотіла, щоб Карол заспокоїв її, сказавши, що все добре, та хлопець мовчав, втупившись в підлогу. Орика і Перус чикали його відповіді, як вирок. Нарешті Карол обізвався:

– Не хвилюйтесь, з Міленкою все буде добре. Бахтар не зробить їй ніякої шкоди, вона потрібна йому, щоб затримати мене. Та Мозусові загрожує смертельна небезпека, він чаклунові тільки заважатиме.

З вулиці долинув якийсь гомін. Натовп людей пройшов біля двору Міленених батьків, і звернув на подвір’я до Мозуса. Молодий чарівник з друзями, передчуваючи біду, побігли туди. На ганку, вкритий старим рядном, весь закривавлений, лежав їхній товариш. Мозус ледве дихав. Карол опустився поруч, на коліна і взяв його за руку.

– Друже мій дорогий, ти чуєш мене?– прошепотів він, дивлячись на бліде обличчя.

Чоловік відкрив очі, і мутним поглядом подивився на хлопця, впізнаючи його. Потім, ледь чутно, сказав.

– Каурдан. Бахтар повів її до Каурдану. Я не зміг захистити…

– Я зрозумів, не хвилюйся. – не дав доказати пораненому Карол.

Він бачив яких зусиль коштувало чоловікові кожне сказане ним слово, тому і зупинив його.

– Кароле, зроби щось. – почувся голос Мозусової дружини.

Жінка стояла поруч. По її обличчю бігли сльози горя і відчаю.

– Не хвилюйся, Марико, я вже роблю. Мозус живий, це головне. Незабаром він одужає. Йому потрібен лише спокій, а його рани я вже залікував, тільки залишилось набратись сил.

Карол попрохав допомогти йому занести пораненого до будинку. Визвалось кілька охочих. Марика зайшла разом з ними, а молодий чарівник підійшов до людей, що принесли Мозуса:

– Хто ви такі? Де, ви, знайшли пораненого?

– Ми рибалки. – обізвався один з незнайомців. – До нашого селища вдерлась банда грабіжників. Всі дорослі чоловіки були якраз на вилові, і поселення нікому було захистити. Взяли бандити не багато, лише старий човен, але при цьому, поранили старого батька, одного з рибалок. Коли повернулися чоловіки, то озброївшись кинулись їх доганяти, щоб наказати мерзотників, та було вже пізно, банді вдалось втекти. На березі ріки ми знайшли Мозуса, він був непритомний і дуже побитий, та ти і сам його бачив. Мабуть це теж діло бандитських рук.

Карол слухав уважно, не перебиваючи оповідача. Коли той замовк, спитав:

– У вашому селищі, нічого дивного не помітили в тих грабіжниках? Я маю на увазі, їхній вигляд.

– Моя дружина сказала, що вони ніби спали з відкритими очима, дивились і не бачили. – обізвався, інший рибалка.

Хлопець зрозумів, що банда Самсона і досі перебуває під впливом Бахтара, і діяла по його вказівці. На човні, та ще й в низ по річці, вони швидко дістануться до Каурданського перевалу.

– Дяку вам, що врятували нашого друга. – подякував рибалкам Карол, і вклонився до землі.

– Нема за що. Ми всі добре знаємо Мозуса, і не полишили б його у біді. Він багато чим допоміг нашому селищу, у важкі часи. – відповіли рибалки, і попрощавшись, пішли назад, до свого поселення.

– Як будемо діяти, друже?– спитав у Карола, Плато.

Хлопець лише обвів поглядом своїх товаришів, і нічого не кажучи, пішов до коней. Його супутники, все зрозуміли без слів. І за кілька хвилин маленький загін вже гнав галопом коней до перевалу. Попереду, виграючи потоками, заблищала ріка. Вершники притримали своїх гривастих друзів.

– Ріку прийдеться переходити у брід. – сказав Теймур.

– Місцями, тут може бути глибоко, а я, не дуже добре плаваю. Ви впевнені, що іншого шляху немає? – розхвилювався, Івер.

– В обхід далеко. – відповів на те, Теймур.

– Краще перейти тут. Буде швидше. – погодився з ним Карол.

– Друзі, чесно кажучи, глибока вода мене лякає. – зізнався Івер.

– Тебе перевезе твій кінь. Він, не в приклад тобі, добре плаває. – засміявся з хлопчини, вугляр.

Коні обережно заходили в холодну воду, нащупуючи копитами каменисте дно. Майже до середини, тварини брели по брюхо у воді. Та несподівано, кінь під Капером, провалився у підводну яму, і вершник, і скакун пірнули з головою. Друзі стривожились, та даремно. Теймур був правий, коні добре плавають, за мить на поверхні з’явилась кінська голова, а поряд з нею, і голова Капера. Чоловік міцно тримався за шию тварини. Загалом переправа пройшла вдало, якщо не враховувати, що мандрівники вимокли до нитки, у крижаній воді, і в них зуб на зуб не потрапляв.

– Може розкладемо багаття, і трохи підсушимо одяг. – нерішуче, запропонував Івер.

Та на його пропозицію, ніхто не звернув уваги, всі продовжували гонитву за чаклуном. Гаряче, полуденне сонце і вітер, швидко висушили одяг, навіть вогонь не зробив би цього швидше. Невдовзі, друзі вже знемагали від жари і спраги.

– Були коло ріки, і ніхто не здогадався наповнити фляги. – сокрушав ся, Плато. – Ну не дурні?

– Перестань, тут і так гидко на душі, ще й ти нудиш. – при цикнув, на брата, Капер.

– Ти ба, обізвався, аж дивно!– сердито пробурмотів Плато. – То слова з нього не витягнеш, а то повчає. Гидко, йому на душі, наче всім іншим весело.

– Годі вже, вам.– не витримав їхньої суперечки, Теймур. – Самі ж, погодились іти навпростець, а не берегом. Скоро знову вийдемо до ріки, а там і до перевалу недалеко. Жаль тільки, доведеться з кіньми розпрощатись.

– Це ж, чому?– здивувався Івер.

– Коні, по гірській тропі, не пройдуть. – пояснив хлопцеві, вугляр.

– Нічого, ми Бахтара і пішки доженемо. Правда ж?– не падав духом, болотник.

– Щось довго, ми його, наздоганяємо. – роздратовано сказав, Карол. – Даремно я послухав Муеро. Потрібно було їхати на Капіто. Напевно б, вже його наздогнав.

– Оце саме через оцю твою гарячковість, Лісовик і відрадив тобі, на ньому їхати. Біду накликати не важко, спробуй з неї виплутатись. – заспокоїв хлопця, Капер.

– Звісно!– підтримав брата, Плато, наче вони хвилину назад і не сперечались між собою. – Час в нас, ще є. Ми ще покажемо чаклунові, скільки коштує торба лиха!

– Можливо, ви і праві, даремно я хвилююсь. – відповів на те, Карол. – Та, як же, не хвилюватись? Мозуса трохи не вбили, Мілена в полоні. Я знаю, вона жива, але ж як там з нею поводяться, невідомо…

Старий горянин Хартам, мав трьох синів, Лера, Маго, і най меншого, Готара. Колись Хартам, був славетним воїном в армії колишнього володаря Каурдану, Назмана. Та все змінилось після останньої війни з низинними народами. Тоді армія Назмана потерпіла поразку, і Каурдан підписав капітуляцію і мирну угоду, що змусило царство, розпустити військо. Залишили лише охорону столиці, але до неї набрали тільки молодих, і надзвичайно дужих парубків. Хартам до їх числа не потрапив. Старий вояка не знав іншого ремесла, крім військового, тому залишився без копійки за душею, а родину потрібно було годувати. Тоді, Хартам, зібрав навколо себе ще кілька, таких самих невдах, і вийшов з ними на велику дорогу, а краще сказати, на караванну тропу, і став грабувати. Він знав кожен камінчик у рідних горах, знав де можна зробити засідку, де сховати здобич, чи переховатись самому, тому спочатку, його банді, щастило. Вони знайшли спільників у столиці, і збували там награбоване, це приносило великі гроші. Трохи подорослішавши, старші сини, теж пішли по батьківській стежці.

Та торговці, почали вимагати від правителя Каурдану, захисту для себе, інакше не возитимуть до столиці свої товари. Цар Назман, виділив загін для супроводу караванів, і доля відвернулась від банди Хартама. В одній з сутичок з охоронцями, старого вояку, було тяжко поранено, а кількох його товаришів убито. Довелось на деякий час припинити свою діяльність. Раніш награбовані гроші швидко скінчились, родина не могла залишатись голодною, і Хартам та його сини знову взялись за старе. Молодший, Готар, теж пішов з ними. Такою маленькою ватагою, вони не могли вполювати велику здобич, тому грабували одиноких мандрівників, і невеликі, не захищені каравани. Та цього вистачало, лише на такий-сякий прожиток.

Ось, і цього разу вони сиділи в засідці, очікуючи на необережного подорожнього, коли несподівано побачили невеликий гурт людей, що тяг на собі якісь ноші. Сподіваючись на вдалий напад, банда Хартама причаїлась за камінням. Кали мандрівники наблизились, розбійники вискочили із засідки. Люди, що несли ноші, не могли одразу оборонятись, тому четверо з них, були одразу убиті. Ще двоє, тяжко поранені. Розбійники вже зібрались святкувати свою перемогу, коли з нош виліз карлик. Коротун посміхнувся до нападників, та посмішка ця, була страшною, наче звіриний оскал. З руки малого вилетіла вогняна куля, і враз розкидала банду, як купку лахміття, на всі боки, а карлик холоднокровно добивав поранених розбійників. Залишився в живих, лише Готар. Він з жахом дивився на під ходячого до нього чаклуна, чикаючи своєї черги, на розправу. Та Бахтар, а це був саме він, не заподіяв хлопцеві шкоди. Він подивився на нього, схиливши на бік голову, наче прицінюючись. Потім поклав руку на рану, і залікував її. Та зробив він це, не через жалість до хлопця, йому потрібен був поводир, а хто краще, за місцевих жителів, знає перевал. Та і з дівкою морока, вона хоч і під гіпнозом, але її весь час доводиться тягнути, а після загибелі його служок, цього робити нікому. Не самому ж Бахтарові морочитись з нею, нехай це робить хлопець.

– Слухай мене, недоноску. – звернувся чаклун, до хлопця. —Я залишив тобі життя, і тепер ти, слугуватимеш мені. Якщо не схочеш, я відправлю тебе, слідом за твоїми друзями. Зрозумів?

– Так. – ледь чутно, відповів хлопчина.

Готар не мав змоги відмовитись, він був страшенно наляканий, і радий був робити що завгодно, аби залишитись живим.

– Тоді, бери дівку за руку, і веди до Каурдану, одночасно показуючи мені, туди, шлях.

Тільки зараз, Готар помітив дівчину, що стояла притулившись до скелі. З вигляду, вона була степовичкою, дуже гарна, з великими синіми очима. Та на її обличчі, був якийсь дивний вираз, все що тут щойно відбулось, ніяк на ньому не відбилося, наче дівчина, нічого цього і не бачила. Готар підійшов до неї, і обережно сіпнув за рукав:

– Гей, як тебе звуть?

Дівчина не відповіла, вона продовжувала мовчки дивитись перед собою.

– Вона тобі нічого не скаже. – обізвався Бахтар. – Роби, що я наказав.

Готар виконав наказ, він взяв дівчину за руку, і повів за собою, та покірно як лялька пішла, чаклун пішов позаду. Бахтар не хотів випускати хлопця з поля зору, горяни свободолюбний народ, і від нового служки можна було очікувати непокори, а власне, втечі. Ідучи, Готар поступово приходив до тями, він почав усвідомлювати все те страхіття, що з ним відбулось. В одну мить він втратив батька і братів, старенька мати чикає на них вдома, а він навіть звістку про страшне горе не може їй принести, бо в полоні у злого чаклуна. В голові у хлопця все переплелось, лише одне він розумів чітко, він повинен звільнитись від влади карлика, і повернутись до матері, адже тепер він її опора і годувальник. Та тут, в горах, він не в змозі цього зробити, бо чаклун пильно за ним стежить, і якщо він почне тікати, одразу його вб’є. Тому вся надія на столицю Каурдан, хлопець знав місто, як свою долоню, в його заплутаних, вузьких вуличках, легко сховатись навіть від охоронців цариці Таміли, не те що, від коротуна який і дороги туди не знає. Почало темніти, потрібно було зупинятись на ночівлю. Карлик швидко, за допомогою чар, розвів багаття просто на камені. Зморені подорожні всілись біля того вогню. Готар не відводив очей від Мілени, такої гарної дівчини він ніколи не бачив, та все ж, щось в ній його лякало, і примушувало триматись на відстані, можливо її дивний стан. Несподівано дівчина кліпнула, і повила очима навколо, ніби щойно прокинулась:

– Ти хто?– дивлячись на Готара, спитала вона.

– Готар. А як тебе звуть?

– Мілена. Як я, тут опинилась?

Хлопець хотів було розповісти про все що сталось, та не встиг. Погляд дівчини сковзнув повз нього, і зупинився десь позаду. Очі Мілени наповнились жахом. Готар озирнувся, позад нього стояв карлик-чаклун. Мала потвора не відриваючи погляду від дівчини, проказала:

– Лише я твій господар, і ти, повинна підкорятись лише мині.

– Так, мій володарю. – безбарвним голосом відповіла дівчина.

Її погляд знову став байдужим до довкілля, більше нічого її не хвилювало. Готарові стало моторошно, його аж перетрясло від побаченого.

– Якщо дівка знов прийде до тями, одразу мене попередь. Інакше, зроблю з тобою, що і з нею. Зрозуміло?– сердито прошипів хлопцеві на вухо, Бахтар.

– Так, хазяїне, неодмінно скажу. – тремтячи від страху, сказав хлопець.

– От і добре. Тепер можна спати. – поставив крапку в їхній розмові чаклун.

Ледь стало розвиднятись, знову вирушили в дорогу, і по обіді, попереду, завиднілась високі стіни Каурдану. Готарові подобалось це розкішне місто, і одночасно лякало. Він, разом з батьком, тут частенько бував, у справах. Вони збували у місцевого гендляра, награбоване, власне цей чоловік був єдиним знайомим, для Готара в цьому місті. Та зустріч з охоронцями цариці, не дуже приваблювала хлопця, останні не церемонились з розбійниками, попади ті, їм до рук. Та робити було нічого, лише Каурдан міг врятувати його від коротуна, і хлопець покірно ішов у перед, до широко відчиненої, металевої брами, що наче ненажерлива паща поглинала всіх, хто в неї заходив, та випльовувала на зовні, лише одиниці. Чаклун підійшов до головного охоронця, і киваючи головою в бік своїх полонених, щось йому пояснив. Охоронець з недовірою, придивлявся до новоприбулих. Тоді Бахтар, сунув до його руки золотого круглячка, і вояка одразу подобрішав, і велів своїм підлеглим провести поважного гостя, до палацу цариці Таміли. Один з воїнів пішов попереду, Бахтар слідом, він майже не озирався на Готара і дівчину, певний у своїй владі над ними. Хлопцеві лише цього і було потрібно. Місто вирувало в постійних святах і гульні, наповнене різноманітним натовпом веселих, підпоєних молодим вином, людей. Саме сьогодні було свято масок. Впіймавши слушну мить, Готар рвонув у бік, тягнучи за собою дівчину. Набігу, він схопив дві маски, і надів їх собі та Мілені на обличчя. Різнокольорова юрба одразу поглинула втікачів. Бахтар навіть зрозуміти не встиг, куди поділися його полоненні. Він стояв, з перекошеним від люті лицем, в повній безпорадності, а весела юрба, кружляла навколо нього, штовхаючи і запрошуючи дивного чоловічка, до веселощів.

Готар аж задихався від швидкого бігу. Хлопець поспішав кривулястими, вузькими, і заплутаними мов лабіринт вуличками, до гендляра Стаха. Лише він міг, зараз, допомогти молодому розбійнику. Стах, як і батько Готара, був колишнім воїном, і теж був покинутим без засобів до існування, коли став не потрібним. Та все ж , зумів краще пристосуватись до мирного життя, ніж Хартам. Хлопець постукав умовним сигналом, у важкі, дерев’яні двері. Старий вояка довго не відчиняв. Готар повторив стук. За дверима почулось тихе вовтузіння, клацнув засув, і в невелику щілину висунулось старече обличчя:

– А, Готаре, це ти. Заходь хлопчику, я радий тебе бачити. – майже пошепки, проказав Стах, і ширше відчинив двері. – Що це, з тобою, за дівка?

– Зараз розповім, дай лише увійти. – злякано роздивляючись на всі боки, відповів хлопець, і хутко шмигнув разом з Міленою, у будинок до гендляра.

В будинку, вікна були зашторені важкими занавісками, а на столі горіла масляна лампа.

– Від кого це, ти, ховаєшся?– спитав у Стаха, розбійник. – Невже Таміла, поставила гендлярів в не закону?

– Навіщо питаєш? Наче не знаєш, що стало відбуватися в царстві, коли вона прийшла, після смерті батька, царя Назмана, до влади?

– Та знаю. Це я так, для годиться, спитав. – винувато посміхнувся до господаря, хлопець.

– Краще розкажи, що тебе привело до мене, друже?– перевів бесіду, у потрібне русло, Стах.

Готар почав розповідати, а гендляр слухати. Стах не переривав розповіді хлопця, та його обличчя, виказувало всі почуття, які чоловік переживав під час оповіді молодого розбійника.

– Значить, Хартама більше з нами немає, і твоїх братів, теж. – сумно зітхнув Стах, коли хлопець дійшов кінця своєї сумної розповіді.

– Знаєш, я і досі, цього не можу усвідомити. – чесно зізнався Готар. – Все відбулося так швидко! І як я, про все це, розкажу матері? Старенька може не витримати такої звістки.

– Я розумію тебе, хлопче. Та і приховувати від матері, цього не можна. – співчутливо похитав головою господар.

Потім Стах перевів погляд на дівчину, він і підчас оповіді хлопця, поглядав на неї, та лише зараз запитав:

– Що думаєш робити з дівчиною?

– Ще не знаю. Почекаю поки прийде до тями від чаклунського заговору, а потім, разом з нею вирішимо.

Гендляр замислився на якусь мить, а потім спитав:

– Навіщо тобі зайвий тягар? Тобі і самому потрібно тікати з відси. Хіба я не правий?

– Звісно правий, та все ж, я не можу покинути дівчину напризволяще.

– Хіба я, пропонував її покинути?

– Тоді про що ти, Стах?– не зрозумів натяків гендляра, Готар.

– Я, пропоную тобі, її , мені продати.

– Продати? Хіба я її господар?– здивувався хлопець.

– Хіба батько тобі не казав, що за законами розбійників, все що ти вкрав, належить тобі. Ти ж, дівчину вкрав у чаклуна?

– Украв. – погодився розбійник.

– Ну от, бачиш! Значить це твоя здобич, а ти її власник, і маєш повне право продати.

Готар почухав потилицю. Він ніколи не торгував людьми, це не було і в правилах його батька, та і тягати Мілину за собою, він не міг. Звичайно, він міг просто залишити дівчину у гендляра, та гроші йому теж були дуже потрібні, і він спитав:

– Скільки ти, даси мені, за неї?

– Оце вже, інша розмова!– розцвів задоволеною посмішкою, Стах. —Я дам тобі за неї, двадцять п’ять срібняків. Згоден?

Хлопцеві було ніяково брати ці гроші, наче він продавав не Мілину, а власну душу, тому не став торгуватися і кивнув головою в знак згоди. Задоволений такою гарною оборудкою,( адже на ринку рабині коштували у десятеро дорожче), Стах сунув хлопцеві до рук шкіряного мішечка з грошима.

– Ось візьми, і візьми оцей її клунок, він мені не потрібен.

Молодий розбійник не встиг отямитись, як був вже на вулиці, а позад нього заскрипів важкий засув, назавжди забираючи Мілену з його життя. Готар важко зітхнув, думаючи, що можливо це і на краще. Він бездумно розв’язав вузлик, щоб побачити, що там в середині. До його рук потрапило дівоче плаття і вишитий бісером чоловічій пасок.

– Навіщо це, мені?– подумав розбійник, і здвигнув плечима.

– Продаєш наряд?– почув він позад себе, молодий, насмішкуватий, дівочий голос, Готар. Він озирнувся. Підперши руками круті стегна, стояла вулична повія, і посміхаючись звабливою посмішкою дивилась на розбійника:

– Рідко, на наших вулицях, можна зустріти такого привабливого юнака. – ніжним голосом проворкотала повія. – Не бажаєш, чоловічої утіхи, любчику? За таке гарне плаття, я піду з тобою.

У Готара, ще ніколи не було жінки. Сором’язливий рум'янець покрив його щоки.

– Ні, дякую. – ледь чутно відповів він їй. – Візьми це плаття в подарунок, якщо воно тобі до вподоби.

Він тицьнув клунка до рук повії, і хутко пішов, майже побіг. Жінка залишилась стояти посеред вулиці з широко розкритими, від здивування, очима.

Як тільки Стах, зачинив за Готаром двері, він підійшов, до здавалось глухої стіни, і відкинув килим, що на ній висів. За килимом були приховані двері, старий в них постукав, і тихо промовив:

– Тумо, доню, відчини.

Клацнув замок, і двері відчинились, з потаємної кімнати, до Стаха, вийшла невисокого зросту, струнка мов лозинка, дівчина. Вона була красунею, з довгими, чорними косами, з темними я к ніч, очима. Довгі, густі вії, затіняли зіниці, і робили очі сумними і загадковими. Здавалось, що на світі не знайдеться чоловіка, який міг би, розгадати, ту, їхню таємницю.

– Що, ти, хотів?– тихо спитала вона у батька.

– Хочу познайомити тебе з кимось.

Стах взяв доньку за руку, і потяг до кімнати. За мить Тума, вже стояла навпроти Мілени, і здивованими очима, дивилась на незнайомку.

Білявка не звернула на неї ніякої уваги, навіть не поворухнулась.

– Чому вона така?

– Я точно не знаю, але мені здається вона під дією гіпнозу. Думаю це скоро мене.

– Ця дівчина піде з нами?

– Якщо, провідник прийде вчасно, то так.

– А, якщо, швидше прийдуть солдати цариці?

– Тоді, я віддам її замість тебе.

– Цього не можна робити!– обурилась Тума.

– Так, ти доню, права. Та якщо мені доведеться вибирати між своїм сумлінням і тобою, я виберу тебе. Хочеш ти цього, чи ні.

– Тобі не повірять, що це я, дівчина білявка.

– Тому, ти пофарбуєш її волосся, щоб воно стало схоже на твоє.

– А, очі їй, теж пофарбувати?– не вгавала дівчина.

– Годі сперечатися!

Обличчя Стаха наче скам’яніло, а це означало, що батько дуже розсердився, і Тума більше не посміла йому суперечити. Вона взяла дівчину за руку, і повела до своєї схованки.