Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

s17. 01. 2008р. Книга друга.

Скіпетр безмежної влади.

1

Нижня Сулерія, вже давно стала тісною для злого чаклуна Бахтара. Він створив зілля, за допомогою якого, навіть найдобріших істот, міг перетворити на страшних монстрів. Місцина, де він мешкав, вже не вміщала Бахтарової армії і вона почала нищіти сама себе. Монстри вбивали один одного, за кусок м’яса і місце під сонцем. Створіння зла, прагнули вирватись за чарівні кордони, до Сулерії, так само як і їхній творець. Та як Бахтар не намагався, в нього нічого не виходило. Чарівники Білої магії не марно доклали зусиль, і надійно замкнули його. Та вони забули про того, через кого Бахтар і перейшов на бік темряви. Вони забули про Магру. Магра пообіцяла, за служіння собі, чарівнику Бахтару безсмертя, і виконала свою обіцянку. Та безсмертя не приносить втіхи, якщо живеш у неволі. За довгі роки ув’язнення, Бахтар, наче і сам, перетворився на потвору. В його голові, не було іншої думки, як тільки про помсту. Про помсту всім, хто як йому здавалося, винен у його сучасному становищі, а перш за все Крахуну, колишньому другові, і чарівникові Сулерії. Одного разу, коли у чаклуна був черговий напад гніву, і він трощив усе, що потрапляло під руки в його печері, до нього з’явився Темхус, син Магри і володар Світу Мертвих.

– Бачу, що ти, все ще б’єшся головою в стіну, намагаючись вирватись зі своєї в’язниці?– насмішкувато спитав він, у Бахтара.

– В тому, що я знаходжусь тут, є і ваша провина, володарю!– не стримавшись вигукнув чаклун. – Ви перетягли мене на свій бік, і залишили!

Та сказавши це, він відразу пожалкував, побачивши, як змінилося від люті, обличчя Темхуса. Та володар Світу Мертвих, опанував свій гнів, і видержавши невелику паузу, сказав:

– Ти, Бахтаре, притримай свого язика, Магра не вибачає таких балачок. Та я їй нічого не перекажу, і навіть допоможу тобі з відси вибратись, якщо ти мені дещо пообіцяєш.

– Що саме я повинен зробити?

– Десь, у Світі Людей, перший з чарівників Білої Магії Вартохар сховав Скіпетр безмежної влади. Він сам створив його для того, щоб об’єднати роз’єднані світи, знову в одне ціле. Досі, він був нам не потрібен, бо не було людини яка б могла ним скористатися. Та до моєї матері Магри, дійшли чутки, що така людина знайшлась. Чарівники Білої магії називають його «обраним», а Орнагул виховує, і навчає його. Так от, ти повинен заволодіти цим скіпетром, в моє ім’я, поки цього не зробив «обраний» .

Бахтар розмірковував не довго, він розумів всю складність завдання яке перед ним поставив Темхус, та не став перечити. Йому дуже кортіло вийти на волю, а там що буде, те і буде.

– Я згодний, Володарю, здобути Скіпетр безмежної влади, в ваше ім’я.

– Добре, я чикатиму результату.

Син Магри зник. Бахтар знесилено опустився на ослін і замислився. Нехай Темхус і випустить його з Нижньої Сулерії, але як йому потрапити на Планету Людей?

Вже п’ять років навчався Карол у замку Орнагула мистецтву Білої магії. Він навіть не міг уявити, що навчання може бути таким цікавим. Ці роки, пролетіли як одна мить і ось вже перед нами, не шістнадцятирічний хлопчина, яким він сюди прийшов, а майже справжній чоловік. Щоки вкрила перша поросль, а довге завжди розтріпане волосся стягнуте на потилиці чорною, шовковою стрічкою, лише сірі очі залишилися такі ж самі, трохи сумні, трохи насмішкуваті та по юначому щирі. Проникливий, допитливий розум вів Карола по стежці дізнання чарівного світу. Сотні прочитаних книг і монограм, старовинні рукописи і карти, все це усотав у себе, як губка воду, його допитливий розум. Орнагул був щасливий, що не помилився в своєму виборі і серед тисяч претендентів, обрав саме того, кого було потрібно. Йому навіть не доводилося підштовхувати свого десятого учня, до пізнань, він сам доходив до всього, та ще й так швидко, що старий маг лише встигав спостерігати. Хоча багато ще в чому, Карол не обходився без допомоги вчителя і старших учнів. Разом вони створили дивовижну тварину, на вигляд, звичайного коня, але насправді чарівного. По перше, цей кінь вмів літати, а по друге, він розумів людську мову і став вірним другом для Карола. Хлопець був у захваті, від свого крилатого товариша. Не було і дня, щоб вони разом не відправлялись на прогулянку. Сидячи на спині у Капіто ( так хлопець назвав коня), Карол пиряв у небі, над морем і поселенням моряків. Люди в містечку, вже звикли до сусідства чарівників і майже не звертали на них уваги. Та не лише розумові вправи та чари займали весь час Карола. Він не цурався і фізичних навантажень, не полишав уроки фехтування. Навчання батька не пройшли даремно. Вміння володіти мечем, колись врятувало йому життя і тепер Карол вдосконалював свою майстерність, а Каху, дев’ятий учень Орнагула, допомагав йому в цьому. Звісно, через похилий вік, він не тримав зброї в руках, але з допомогою магії, підіймав мечі в повітря і заставляв хлопця добряче попотіти, відбиваючись від них.

Як не захоплювало хлопця життя в замку чарівників, він не забував про своїх рідних. Карол часто провідував їх і допомагав чим міг. Він пишався, що його здібності приносили людям радість і полегшення в їхній важкій праці. Та насправді щасливим, Карол був лише тоді, коли навіщав найпрекраснішу в світі дівчину, його кохану і ні з ким не зрівняну, Мілену. П’ять років назад молоді люди заручилися і поки хлопець навчався, дівчина вірно його чикала, виконуючи свою обіцянку. Та і як же його не чикати, коли душа сповнена любові, а серденько тріпоче у грудях, мов пташеня в руках, при кожній, хоч і короткій зустрічі. Ось і сьогодні, Міла сиділа біля вікна і вишиваючи бісером весільного паска для коханого і виглядала його. Він обіцяв, що приїде до неї в день свята врожаю, тоді вони вирішать коли відіграють весілля. Орика, мати дівчини, поралась на кухні, щоб достойно зустріти майбутнього зятя. Дівчина хотіла їй допомогти, та вона заперечила:

– Ти, доню, краще піди і подбай про свою зовнішність, в такий день ти, як ніколи, повинна бути привабливою.

Мілена не стала сперечатися, але вбирання до свята, не зайняло багато часу і щоб якось зайняти себе, дівчина і сіла до вишивання. Крізь віконне скло, вона бачила, як святково вбрані односельці, ішли в напрямку майдану. Там скоро розпочнуться ігрища і гуляння. Маленька дівчинка, яку вела мама, підняла до неба ручку і на щось показуючи, посміхалася. Мілена відразу здогадалася, кого та крихітка побачила. Карола і його літаючого коня тут добре знали. Та коли він у селищі з’явився у такий спосіб у перше, ото було переполоху! Дівчина вискочила зі своєї кімнати, і поспіхом гукнула до матері:

–Карол прилетів!

– Оце так, а в мене ще майже нічого не готове!– сплеснула долонями жінка.

Капіто опустився прямо посеред двору, піднявши в повітря стовп куряви. Мілена прикрила рукавом сукні обличчя, а коли опустила руку, то прямо перед собою побачила свого милого.

–То ти, на мене вже і дивитись не хочеш?

– А хто ви такий, молодий чоловіче?– весело посміхаючись, спитала вона.

– Отакої! Лише кілька днів не бачились, а мене вже забуто. – хлопець із вдаваним сумом, похилив голову і закрив лице руками.

– Не журись мій дорогенький, я тебе вже пригадала.

Мілена лагідно провела тендітними пальчиками по його волоссю. Карол підхопив її на руки і закружляв по подвір’ю. Ось так і застав їх Перус, який щойно увійшов до двору. Батько Міли був на городі, коли побачив Карола і поспішив привітатися з хлопцем.

–Нарешті дочекалися! Вітаю, тебе, парубче. Пішли до хати. Доню, веди гостя у покої!

– Ну пішли. – дівчина сором’язливо посміхаючись, потягла хлопця за собою.

Цей дім, для нього, був наче рідний, і йому тут завжди було приємно і затишно. Батьки Мілени, до Карола, відносились як до сина, і радо вітали. Чисто прибрана, затишна кімната, зустріла його святково накритим столом. Орика гарно постаралася, щоб не осоромитись перед гостями. Майже одразу за хлопцем і дівчиною, то хати ввалився, всією своєю горою м’язів Мозус, ведучи під руку дружину Марику.

– Здається вже всі в зборі. – вигукнув господар. – Можна і до столу сідати!

Ніхто не чикав запрошення двічі, посідали і дружно приступили до трапези. Обід пройшов весело і приємно, за гарною бесідою. Розмовляли про все, про врожай, про погоду, про різні чутки і плітки і вже аж під кінець, настала черга того, за чим всі тут і зібралися. Тобто призначити день весілля.

–Я гадаю, що це краще зробити в кінці літа. – вніс свою пропозицію Перус.

– Мабуть, це і справді вдалий час для весілля. – погодився Карол. – За місяць, ми всі встигнемо підготуватися.

– А де буде бенкет? Тут у селищі, чи у замку чарівників? – спитав Мозус.

Карол подивився на майбутнього тестя. Перус трохи подумав, і сказав:

– У нас жених чарівник, то і святкуватимемо у чарівному місті. Ти не проти Кароле?

– Ні в якому разі, навіть радий буду.

– А як, Орнагул відноситься до твого одруження?– несподівано запитав Мозус. – Адже, наскільки мені відомо, то ніхто з чарівників, ще не мав дружини.

– Старий трохи стурбований моїм рішенням, та взагалі не проти.

Карол злукавив. Не все так просто було, як він хотів показати. Його старший товариш був правий, ще ніхто з чарівників не одружувався. Їхня сила переходила до учнів, після смерті учителя, а не спадково. Батьки Карола, не знали магії, для хлопця це був дар Богів, а якщо у Мілени буде дитина від нього, то маля, вже від народження буде чародієм, а це небезпечно, в першу чергу, для самої дитини. Так пояснив йому Орнагул. Та про яку саме небезпеку ішлось, не сказав.

Після обіду, хлопець і дівчина, вирішили сходити на майдан і трохи розважитись зі своїми однолітками. Карол обережно підтримував свою милу під руку, і шипотів їй на вушко, приємні слова. Наречені ніжно посміхалися один одному. Та не пройшли вони і половини шляху, як Карол, несподівано зупинився і застиг на місті. В голові у нього, трохи запаморочилось, він навіть зблід.

–Що з тобою?– стурбовано запитала Міла.

– Орнагул використовує телепатію, коли хоче повідомити щось термінове. Та від такого спілкування мені робиться зле. Та не хвилюйся. Мабуть у замку сталося щось непередбачуване, мені потрібно туди негайно повернутися.

Мілену ця звістка засмутила, дівчина не хотіла, так скоро, прощатися з коханим. Та нічого не поробиш, і вона, вдавано – безтурботно сказала:

– Не турбуйся, я все розумію. Обов’язки перш за все. Я знаю хто в мене наречений. Тому повертайся, і ні про що не хвилюйся. Місяць чекання, ніщо, в порівнянні з п’ятьма роками.

Хлопець підійшов до свого коня, і поплескав його по крутій шиї:

–Ну що, Капіто, полетимо додому?

Тварина, у знак згоди, захитала головою.

– Вибач мені Міленко. Я і гадки не мав, що зустріч наша буде такою короткою. Мені насправді важко з тобою розлучатися. – Карол взяв її обличчя своїми долонями і міцно поцілував у ніжні, соковиті губки. Потім спритно вскочив верхи. Капіто стрілою знявся до неба, і за мить зник за хмарами.

В замку чарівників, дійсно всі були дуже стурбовані. Першим, кого зустрів Карол зайшовши в приміщення, був Каху:

– Кароле, Орнагул чикає на тебе в бібліотеці. – схвильованим голосом, повідомив він хлопця. – Він хоче, негайно, бачити тебе.

– А ти, не знаєш у чому річ?– спитав Карол у Каху, ідучи з ним поряд, до свого наставника.

– Точно не знаю, але учитель отримав повідомлення від Крахуна, з Сулерії. Там щось сталося. Орнагул нам не пояснював, а завалив купою роботи.

Старий чарівник, як завжди, сидів у своєму великому, м’якому кріслі, і гортав якусь книгу. Карол підійшов до нього. Учитель відірвав погляд від сторінки:

– Вибач хлопчику, що заставив тебе повернутися. В Сулерії сталося лихо, вирвався на волю, зі своїм військом монстрів, Бахтар. Крахун не в змозі йому протистояти і звернувся до мене по допомогу. Я вже занадто слабкий, щоб подорожувати, а ти молодий і знаєш вже не мало. Та і з Сулерією ти вже знайомий і з її мешканцями. Мої старші учні шукають те, що тобі знадобиться в цій подорожі.

– Учителю, ти впевнений, що я впораюсь з цим? Наскільки мені відомо, знадобилась сила багатьох чарівників, щоб замкнути Бахтара в Нижній Сулерії. То як ми, з Крахуном у двох, з ним справимось?– спитав, схвильовано, юнак.

Ні, він не боявся труднощів і небезпеки, не боявся і самої подорожі між планетами. Карол переживав, що не виправдає довіри і сподівань, свого наставника. Боявся підвести його, у цю відповідальну мить.

– Хлопчику мій, ти себе не до оцінюєш, а це погано. Невпевнену в собі людину, набагато легше перемогти. Ти знаєш майже все, що знаю і я. Просто зараз, ти розгублений, а я вірю в тебе, в твою силу і мудрість. – заспокоїв свого учня, Орнагул.

Старий повільно підвівся. Каху, хотів було допомогти йому, та він зупинив його.

–Не потрібно мені допомагати. Я в змозі, ще сам рухатись.

Старий маг поклав свою висохлу руку на плече хлопця, і зазирнув йому у очі. Він сподівався побачити в них рішучість і відвагу, та хлопець не вмів приховувати своїх почуттів, і тривога в погляді видавала його.

–Твій оберіг і кинджал, подарунок Богів Світла і Добра, захистять тебе від злих сил. – намагався підбадьорити свого учня, наставник.

– Я пам’ятаю про це, учителю, тому ніколи не розлучаюсь з ними. Це, найцінніші мої речі.

– Добре.

Старий маг потай зітхнув, і щоб приховати своє хвилювання, озвався до старших учнів:

– Ну що? Знайшли те, що я просив?

– Так, учителю .– обізвався один з них.

Він приніс старовинний свиток, і подав Орнагулу, чарівник узяв його, і уважно прочитав:

– Це саме те, що було потрібно: рецепт зілля, і закляття. Разом, вони перетворюють найзліших істот, на мирних.

Орнагул згорнув свиток і тицьнув Каролові у руки:

–Ти, там, не кидайся одразу у бій, роздивись спочатку, що і як.

– Добре. Я зроблю все так, як ти кажеш. – хлопець, заспокоююче, посміхнувся до старого.

– А, можна і мені, з хлопцем?– спитав Каху.

Дев’ятому учневі Орнагула було майже вісімдесят років, та він виглядав значно молодшим, і почувався досить добре.

– Можливо, я зможу стати Каролові в пригоді.

Карол з вдячністю, глянув на товариша. Старий і хлопець дуже здружилися, і вік першого, не був їм на заваді.

– Ти добре подумав?– спитав учитель.

– Так. Я не хочу відпускати хлопця самого.

– Добре, не заперечую. І мені буде спокійніше. – погодився Орнагул. – Вирушайте разом.

Всі, хто не брав участі в мандрівці, вийшли з бібліотеки. Карол узяв до рук сферу переміщення, вона спалахнула яскравим світлом і за мить, хлопець і Каху, вже були в Сулерії. З кожним разом, така мандрівка, вдавалась йому все майстерніше. Навіть Орнагул не зміг би краще.

– Я не міг помилитися. Та здається, ми зовсім не туди потрапили. – розгублено проказав Карол, роздивляючись навколо.

Він був вражений побаченим. Колись, квітучий край, перетворився на згарище. Поламані і вивернуті з корінням дерева, витоптані і змішані з багном трави і квіти. З похмурого неба, без упину, лив дрібний, густий дощ. Важкі хмари надійно заховали сонце . Було дуже холодно.

– Ти, не помилився хлопчику. Це зробив Бахтар, зі своїм військом монстрів. – розвіяв сумніви Карола, Каху.

– Що будемо робити? Де шукатимемо Крахуна і його соплемінників?– звернувся за порадою, до товариша, юнак.

– Не знаю, але стоячи на місті, ми ніколи їх не знайдемо.

– Ти, правий. Пішли.

Карол рушив у перед. Розмокла земля налипала на черевики, і не давала швидко рухатись. Скоро їхній одяг промок до нитки. Пронизливий, льодяний вітер, пробирав до кісток.

– Як мені набридла ця погода. – пожалівся Карол , Каху. – Мабуть треба щось змінити. Ти мені допоможеш?

– А, що саме, ти хочеш зробити?

– Розігнати хмари, щоб виглянуло сонце. – пояснив юнак.

– В тебе добрі наміри, хлопче, але б я, не став цього робити.

– Це ж чому?

– Поки Крахун, захищав свій народ сам, хмари устеляли все небо, а коли до нього прийшла допомога, вони зникли. Ти розумієш, про що, я кажу?

– Ні.

– Бахтар одразу здогадається, про появу неочікуваних гостей, і щось вигадає, щоб нам нашкодити. Поки він не знає, що ми тут, ми зможемо спокійно шукати місцеве плем’я.

– Каху, каже діло. – несподівано почувся голос Крахуна.

Маленький чарівник вийшов із за наполовину обгорілого куща, приязно посміхаючись. Та його очі залишалися сумними.

– Бачите, що наробив цей негідник. Не пожалів нічого, і нікого. Скільки нашого народу полягло, відбиваючись від його потвор, і захищаючи свої домівки.

– Ми співчуваємо, вам. Ти просив про допомогу, ось ми і прийшли.

– Я такий радий вас бачити! – коротун обійняв по черзі своїх гостей. – Вітаю тебе, Каху. Вітаю тебе, Кароле. Можливо разом, ми і впораємось з Бахтаром.

– А де, твоє плем’я?– спитав Каху.

– Я сховав їх у печері. Вони теж чикають на вас, і сподіваються на допомогу.

– А Шутім, теж там. – обережно, ніби боячись отримати погану звістку, запитав Карол.

– З цим, малим все добре. Він трохи поранений, але не серйозно. Ти вже знаєш, що він став батьком?

– Та невже? Оце так новина!—і радо, і здивовано одночасно, вигукнув молодий чарівник.

Він вже був щасливий, лише тим, що його приятель живий, а тут ще й така звістка.

– Нам далеко іти?– поцікавився хлопець, у чарівника Сулерії.

– Не дуже. Он до тих скель. – показав рукою Крахун.

– А, Бахтар, знає по ваш сховок?

– Мабуть ще ні, але це не надовго. Він досить швидко підкорює собі наш світ. Кожного дня, цей недолюдок, влаштовує нам якісь капості. То створить пожежу, то повінь, а оце придумав ось таку негоду. Мій народ не звик до холоду. В нас навіть одягу потрібного немає. Гріємось біля багать. Та це мало допомагає. Особливо страждають діти. – зі смутком у голосі, відповів чарівник.

– Де, зараз, Бахтар?– спитав Карол.

– У палаці, який ми з ним побудували. Той що в селищі. Ну, ти знаєш! Тільки от селища, вже не існує. Жодної хати, цілої, не залишилось.

Так розмовляючи, три чарівники підійшли до скелі.

– Ну, от і прийшли. – повідомив Крахун.

Та кам’яна стіна була глухою, на ній навіть тріщин не було.

– А, де ж вхід?– здивувалися гості.

– Зараз буде. – посміхнувся коротун.

Він промовив не хитре закляття і в скелі з’явився прохід.

– Прошу в наш сховок. – пропустив Крахун, друзів у перед.

Вузький тунель вів Карола і Каху у глиб гори. Невеликі олійні світильники гарно освітлювали шлях. Під ногами тихо шурхотів гравій. Схованка виглядала досить безпечною, але однаково відчувався страх тих, хто тут ховався. Він наче густий туман огортав новоприбулих з усіх боків, і від цього було трохи моторошно. Крахун дріботів позаду, намагаючись не відставати від своїх високих і довгоногих гостей. Прохід став ширшим і закінчився великим приміщенням, де Карол і Каху, побачили жителів Сулерії. Вони сиділи невеликими групками біля багать, і стиха перемовлялись, наче боялися, що з зовні, їх можуть почути. Місцеві мешканці нагадували дітей, такі ж маленькі і беззахисні. Найвищій з них був заввишки з десятирічну дитину. Сулерійців і справді залишилось не багато, майже одні жінки і діти, бо чоловіки гинули захищаючи їх. Якими ж сміливими потрібно бути, щоб не зважаючи на свій ріст і невеликі сили, протистояти справжнім чудовиськам. Карол захоплювався цими народом. В нього навіть сльози навернулися на очі, від наплинувших на нього почуттів.

– Карол, друзяко!– несподівано почув хлопець голос Шутіма.

Чоловічок був зодягнений як і інші поселяни, і якби сам не обізвався, то Карол одразу б його і не впізнав. Коротун біг до нього з розпростертими обіймами, по його широкій посмішці було видно, який він радий бачити свого приятеля. Карол і Шутім по братньому обійнялись, плескаючи один одного по спині, тільки для цього, молодому чарівнику, довелося зігнутись майже навпіл. Він теж був щасливий бачити друга живим і здоровим.

– Пішли, привітаєшся з моєю дружиною. – запропонував Шутім.

Слово « дружина», у нього вийшло таким поважним, наче він хотів сказати «королева». По всьому було видно, що він обожнює Шамілю. Карол посміхнувся, почувши це, і слухняно пішов за Шутімом, жестом запрошуючи з собою і Каху. У дальньому кутку печери, розіславши покривала, сиділа маленька жіночка, притискаючи до грудей крихітний згорток, який тихенько попискував.

– Це, мій син Домен. – гордо промовив батько згортка.

Шаміля поманила гостей пальчиком, щоб ті нахилились, і показала дитину.

– Яке звучне ім’я у такої маленької людини. – посміхнувся до немовляти юнак. Дитинка ніби відчула сторонню увагу, вона смішно скривилась і заплямкала крихітними губками.

– Ти йому сподобався. – прокоментував поведінку немовляти, Шутім.

– Не будемо його турбувати. – промовив Каху. – Краще пішли побалакаємо про те, що у вас тут робиться.

Чарівники і чоловіки племені зібралися до гурту.

– Кароле, Орнагул щось порадив тобі в дорогу?– спитав Крахун. – Що, нам, робити?

– Так. Був знайдений рецепт зілля, який разом з закляттям, може перетворити злу істоту на безпечну і спокійну. – відповів Карол.

– Ану, дай гляну.

Карол передав свиток, що йому дав Орнагул. Крахун уважно його передивився, але погляд залишився стурбованим.

– Закляття гарне, та воно мало нам чим допоможе. Хіба , що оборонятись. – сказав чаклун.

– Поясни, що ти маєш на увазі. – попрохав молодий чаклун.

– Ми звичайно зможемо перетворити кілька Бахтарових монстрів на сулеритів, але вони одразу стануть харчем для інших тварей. Та і Бахтар наробить нових, на заміну знищеним. – пояснив Крахун. – Він залишиться не переможеним.

– Тоді давайте перетворімо самого чаклуна, на доброго! – вніс пропозицію Шутім.

– В свитку сказано, що застосовуючи це закляття до людини, потрібно в зілля додати її крові. Та для цього, нам спочатку, треба здолати цю людину, а ми не знаємо як!– майже роздратовано вигукнув чарівник Сулерії.

– Та ти, Крахуне не гарячкуй. Мені здається, Шутім має рацію. – став на захист ідеї коротуна, Каху. – Над цим треба буде ще поміркувати. Та спочатку зваримо зілля і випробуємо його. У вас, тут, знайдуться потрібні складові?

– Знайдуться. – вже спокійно відповів Крахун.

– Ну, тоді до справи.

Помагали, хто чим міг. Принесли казанок і воду, розвели багаття, і робота над створенням зілля закипіла. Каху читав закляття, а Карол і Крахун готували відвар з трав та корінців. Коли Каху дочитав останнє слово , в казан полетів останній пучок трави і вода закипіла. Зілля було приготовлене.

– Як ми, будемо його випробовувати?– запитав у чарівників, Шутім.

– Я тут, над цим, вже трохи розмірковував. – обізвався Карол. – Ми, друже, підемо з тобою удвох. Візьмемо лука і змочені в зіллі стріли, та і підстрелимо котрогось з чудовиськ, і побачимо дію трунку.

– Гарна ідея. Я згоден. – кивнув головою коротун.

– Лише будьте обачні. Тут небезпека чикає вас, на кожному кроці.– попередив друзів Крахун.

– Не хвилюйся, все буде добре. – запевнив чарівника, Карол.

Крахун відкрив для двох сміливців скелю, і друзі вийшли на зовні. Як і раніш, з неба лив дрібний дощ. Похмурий день додавав тривоги в серця мисливців.

– Куди підемо?– спитав молодий чарівник у товариша.

– Он, на той бік скелі. – показав рукою Шутім. – Там менше дерев і чудовиська не захватять нас зненацька, а кущів багато, і ми зможемо там заховатись.

– Це розумний вибір. – погодився Карол.

Друзі рушили у напрямку який указав коротун.

– Кароле, а як у тебе справи з Міленою?

– Все добре. Вже призначили дату весілля. Тебе, мій друже, я запрошую разом з Шамілею.

– Дякую. Та не дуже радісний у тебе вираз обличчя. Сталося щось?

– Поки що, ні. Орнагул весь час торочить про майбутню дитину, щось з нею буде не так.

– Так у вас і дитинка скоро буде? Оце так!

– Шутіме, я кажу, в майбутньому. Адже, колись вона повинна з’явитися, якщо ми з Меленою поберемось.

– А, про що саме, каже Орнагул?

– Що малий відніме в мене чарівну силу.

– І все? І що, це трагедія?

– Взагалі то, ні. Тому я і одружуюсь.

– Це добре!– Шутім плеснув друга рукою по спині, і раптом схопив за куртку і потяг за камінь.

– Що сталося?– розгубився Карол, та сам побачив велику пласку голову, що визирала із за кущів.

Голова, похитуючись на довгій шиї, повільно поверталася в їхню сторону. Налиті кров’ю очі, шукали нову жертву для поживи. Друзі затаїлися.

– Як будемо діяти?– пошепки спитав Карол.

– Цілься в шию, під нижньою щелепою, там у них, найтонша шкіра. – порадив коротун.

Карол прицілився, як зміг, точніше, і вистрілив. Стріла влучила саме туди, куди порадив Шутім. Ящірка мотнула головою, з пащі вирвався оглушливий крик, мисливцям аж вуха позакладало, але вони не зводили з чудовиська очей. Та нічого не відбувалося.

– Можливо однієї стріли мало. Він он який здоровенний. – прошепотів карлик.

Карол дістав ще одну стрілу і влучив ящірці в слуховий отвір, тварина знову закричала і хитнувшись всім тілом, рушила в їхньому напрямку. Друзі не на жарт злякалися. Якщо зілля не подіє, їм капець, стріли які в них залишилися, їм не допоможуть. Не дійшовши кілька метрів до своїх образників, чудовисько несподівано зупинилось, по його тілу пробігло зеленкувате сяйво, і ящірка почала зменшуватись просто на очах. За мить, перед друзями, вже стояв маленький сулеріт і безпорадно кліпав вилупкуватими очима, дві стріли, що послав в нього Карол, так і залишились тирчати з голови.

– Треба допомогти малому. – пожалів тварину Карол.

Та не встиг він вийти зі схованки, як почув над головою хлопання крил. Велетенський хестур, який мабуть дрімав десь на скелі, почув галас, і вирішив подивитися, що відбувається, і чи немає йому тут, чимось поласувати. Шутім і Карол миттєво попадали на землю, бо лише так і можна від нього сховатися. Крилатий ящур пролетів прямо над ними, обдаючи різким, гидким смородом, він направився до сулеріта. Останній, мабуть не встиг і зрозуміти, що сталося, коли великі і гострі мов ножі кігті, вп’ялись в його тіло. Підхопивши перелякану тваринку, хестур злетів, і потяг її за скелі. Карол випустив стрілу, але було пізно, постріл виявився не точним і не завдав хестурові шкоди.

– Ці тварюки голодні, вони пожерли весь наш скот, скоро почнуть жерти одне одного. – зі злістю в голосі промовив Шутім, і плюнув з досади.

– Ти не переживай так. Головне зілля діє, ми впораємось з ними. Ось тільки потрібно вирішити, як здолати Бахтара.

– Ти мою пропозицію знаєш, напоїти цього гада, чарівним трунком, він і подобрішає, або навіки зникне, що було б, набагато краще.

– А я, і не здогадувався, Шутіме, що ти такий мстивий. Та ти маєш рацію. Мені тут дещо спало на думку, в печері, з друзями, ми це обговоримо.

Біля входу до схованки, мисливців очікували Крахун і Каху.

– Ну, як пройшло полювання ? – поцікавився малий чарівник.

Він навіть не діждався, коли Карол і Шутім підійдуть поближче, так кортіло взнати результат.

– Все добре, зілля діє. – порадував його відповіддю, Карол.

– Добре! То як будемо діяти надалі?

– У Карола є якийсь план. Та він, поки що, мені нічого не сказав. Каже в печері розповім. —з неприхованою образою в голосі, сказав коротун.

– Ну тоді пішли до гурту, і послухаємо його. – посміхнувся малому, Каху.

Поселяни хутко зібрались до гурту, в очікуванні від молодого чаклуна дієвого плану.

– Всі ви, чули пропозицію Шутіма, напоїти Бахтара зіллям. Я з ним згодний.

Натовп незадоволено загув. Та хлопець підняв руку, заспокоюючи їх.

–Я ще не закінчив. Підемо до палацу в ночі, коли більшість його чудовиськ відпочивають, а бродять лише сторожеві. Ми з ними упораємось. Лише треба стріляти двома, або трьома стрілами одночасно, тоді зілля діє миттєво. Захопимо чаклуна сплячим і скрутимо його. Він дуже амбіційний, і вважає себе в повній безпеці, на цьому ми і зіграємо.

Слухачі Карлового виступу, стояли мовчки, обмірковуючи почуте.

– Хлопець каже діло!– обізвався один з поселян. —Я піду з вами і допоможу.

– Я теж піду!

– І я.

Почулось ще кілька вигуків.

– Добре, але великим натовпом, все ж, іти небезпечно. Виберемо найдужчих.

– Мене, як завжди, ви не збираєтесь залишити тут?– спитав Шутім.

– Ну, що ти друже! Без тебе ніяк!– заспокоїв товариша Карол.

Ніч лише увійшла у володіння світом, коли невеликий загін сміливців, вирушив до зруйнованого селища. Намагалися іти обережно, щоб бува тріскотом сухої гілки, чи надто голосно сказаним словом, не збудити ворога. Навкруги була така тиша, що аж у вухах дзвеніло. А ні тобі, співу нічних пташок, ані шелесту листя від подиху вітру. Навіть повітря застигло в нерухомості, лише моторошна темрява, як у могилі. Несподівано, десь зовсім неподалік, завовтузилась якась велика істота. Мабуть ящір заворушився у вісні. Всі одразу потяглись до зброї, але стривожились даремно, тварина притихла, і друзі рушили далі. Нарешті, на обрії, завиднілись обриси палацу.

– Дивно!– прошепотів Крахун. – Ніде не видно світла. Бахтар ніколи не залишається в повній темряві.

– Можливо нам пощастило, і він спить, а світло просто згасло само. —з надією в голосі, сказав Карол.

– Не будемо гадати. Підійдемо ближче, і взнаємо в чому справа. – поклав край розмові Каху.

Поблизу палацу, загін сміливців сховався за купою уламків, що колись були чиїмось будинком. Біля в ходу в палац, в зад , в перед, ходила червона ящірка, нічний вартовий Бахтара. Налаштувавши для пострілу кілька стріл змочених в зіллі, друзі почали підкрадатися ближче. Тварина зупинилась, і повернувши голову в їхній бік, почала принюхуватись. Зволікати не було часу, стріли полетіли в бік чудовиська, і застрягли в його товстій шкурі. Тварина дивно завищала, і за мить перетворилась на сулеріта.

– Охорону знято!– прокоментував подію Шутім. – Цікаво, чи почув нас Бахтар?

– Хто знає. Зайдемо до середини, зрозуміємо. – відповів на його питання Крахун.

Запаливши світильника, зайшли до середини. В палаці нічого не змінилося, з того часу, коли тут в перше побував Карол. Лише додалося чаклунського знаряддя, яке сюди приніс з собою, Бахтар. Друзі обережно просувалися, обстежуючи кімнату за кімнатою, але злого чаклуна ніде не було. Будинок був порожній.

– Я ж казав, тут щось не так. Не міг Бахтар сидіти в темряві. – вже впевнено сказав Крахун. – Навіть в комині вугілля захололо. Гадаю, його тут немає вже майже добу.

– Як ти вирахував?– поцікавився Каху.

– Та вже добу, він не робив ніякої капості. От і всі розрахунки.

Запалили більше масляних ламп, щоб стало видніше. Треба було все добре роздивитися. Каху підійшов до столу на якому були розкидані книги, і почав їх уважно роздивлятись.

– То де ж, усе таки, він міг подітися? Може десь в іншому місці, готує новий напад?– запитав Карол у чарівників.

– Ні. Бахтара немає ні в Сулерії, ні в Нижній Сулерії. – відповів за обох Каху. – Подивіться на ці книги.

Усі підійшли до столу.

– Ну, і про що ці книги говорять?– поцікавився Шутім.

– Бахтарові зовсім не потрібна Сулерія. Все що він тут накоїв, він зробив за ради нас с тобою, Кароле.