Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Я гадаю в нього знайдеться кілька зайвих коней. – висловився Івер. – Мені набридло іти пішки, та ще й тягти на собі клунки.

В ранці, як і обіцяв Карол, мандрівники приєднались до світи князя. Таман радо зустрів гостей. Побачивши що вони подорожують лише з двома віслюками, запропонував чоловікам коней, а жінкам приєднатись до його дружини яка їхала разом з сином на гарбі. Міла і Тума з радістю погодились, хоч як вони не намагались триматися та все ж ця подорож вимучила їх. А от Хета від такої пропозиції відмовилась і попрохала для себе коня. Князь здивувався такій поведінці, але як гостинний господар не відмовив цій дивно вбраній жінці в проханні, і острів’янці теж привели коня. За кілька днів караван благополучно дістався оази. Тут планувалось поповнити запаси питної води, а у місцевих жителів закупити провізії, на останок шляху. Та в оазі, подорожуючих, чикала неприємна звістка. З розповіді її мешканців, вони дізналися, що провізії у них майже немає, бо до оази внадились пустельні розбійники. Кожного місяця вини з’являються в поселенні і забирають всі запаси. Поселяни постійно терплять голод.

– Нічого не поробиш. – знизав плечима караванник. – доведеться задовольнятися лише водою. Харчи будемо економити.

– Бачу на обрії куряву! – закричав охоронець.

– Це розбійники! Це знову вони! – забідкались мешканці оази. – Вони не дадуть нам спокою, поки не обберуть до нитки.

– Охорона, до зброї! – наказав князь, і сам витяг меча. – Я не дозволю купці грабіжників знущатись з моїх підданих.

– Друзі, я гадаю ми теж не будемо у стороні? – с посмішкою звернувся до товаришів Теймур.

– Звісно, не будемо! – підтакнув йому Івер, і теж приготував меча. Всі чоловіків з каравану, які могли тримати в руках зброю стали на оборону оази і її мешканців. Хета стала в ряд з ними. Плато не міг відірвати погляду від цієї сильної і вродливої жінки. Він намагався триматись поряд, острів’янка це помічала, але не подавала знаку. Головорізи наближалися, їх було багато, але й захисників не менше, та і позиція у них була вигіднішою. Нападники думали заволодіти оазою з наскоку. Та не так вийшло як гадалось. Задзвеніли мечі, розітнули повітря гострі стріли, заіржали вставши на диби коні. В одну мить все змішалось. Хета і Плато бились пліч о пліч, допомагаючи одне одному в бою. Відкілясь з боку налетів розбійник, на здоровенному коні. Хетин кінь, не витримавши шаленого напору, не встояв на ногах і впав придавивши дівчину. Болотник і миті не вагався, одним ударом вибив бандита з сідла. Тим самим давши можливість острів’янці підвестись. Але замісто подяки, вона лише кивнула йому головою, і знову ринулась в бій. Вона билась так невтомно, з такою злістю, наче хотіла вилити на розбійників свою образу на весь чоловічій рід. Та і інші захисники від неї не відставали. Бій був запеклий, проте недовгий. Нападники відступили. В оазі святкували перемогу. Та радість, була не довгою. Знову, на обрії курява застелили небо. Розбійники повернулись набагато численнішими. Всі зрозуміли, що цього бою не виграти.

– Ми не повинні здаватися! Нам є що захищати! – перекрикуючи тупіт сотні коней і брязкіт ворожої зброї, закричав князь, і пішов на зустріч ворогам. Та Карол перегородив йому дорогу.

– Стійте. Досить кровопролиття. Я сам спробую їх зупинити.

Чарівник став на границі оази і простяг в бік пустелі руки. Слова заклинання з хрипом виривались з його горла. Він розумів що діяти повинен обережно, щоб нікому не зашкодити, а лише зупинити. Чари швидко почали діяти, і небо затягли важкі, чорні хмари. Сині блискавиці вдарили в пісок перед строєм нападників. Їхні коні шарахнулися врізнобіч турляючи і топчучи одна одну. Піднявся шалений буревій, здійнявши в повітря силу – силенну піску. Курява засипала очі нападникам, не давала їм дихати, і ті злякані і принижені, рятуючи свої нікчемні життя, зникли в пустелі. Карол ще деякий час дивився їм в слід. Підійшла Мілена, ніжно обняла його за плечі притулившись обличчям до спини, і тихо промовила:

– Вони вже не повернуться, Кароле. Те що ти зробив було страшно.

– Ти не повинна мене боятися. Я ніколи тебе не скривджу. – обернувся до коханої чарівник.

– Я знаю. Ти врятував людям життя, але подивись на них, вони також злякані.

Карол глянув на мовчазний натовп. Він розумів, що повинен щось сказати, та не міг підібрати слова. Його виручив Теймур, у нього завжди був підвішений язик.

– Друзі, не бійтесь нашого чарівника, він білий маг. І якщо своїми діями вас трохи спантеличив, я приношу за нього вибачення. Іншого виходу не було.

Люди загомоніли, а потім майже всі разом кинулись до чарівника, дякувати за порятунок. Тепер злякався Карол, що вони його у пориві радості, затопчуть. Та все обійшлось, бо охорона князя їх призупинила, розчищаючи шлях своєму володарю.

– Я вражений твоїми здібностями. Ти вдруге допоміг мені і моїм підданим. Я хочу запропонувати тобі, поселитись в моєму палаці. Ти матимеш все що зажадаєш, ну а вразі потреби, ми проситимемо у тебе допомоги.

– Дякую за пропозицію, і за довіру. Та ми не просто мандрівники. У нас своя місія, і нам треба виконати її до кінця.

– Дуже шкода, що ви не залишитесь з нами. Все ж, бажаю вам успіху.

Ще деякий час провели Карол зі своїми друзями в каравані, але одного дня, чарівний перстень вказав інший напрямок. Чарівник сказав про це своїм друзям. Гуртом вони пішли попрощатися з князем Таманом і його дружиною Мріамою. Тут був присутній і лікар Майтан. Коли він почув в якому напрямку збираються іти молоді люди, він зблід, а очі злякано забігали.

– Вам не можна іти туди! Це небезпечний шлях! – замахав він руками.

– Про що ти кажеш, Майтане, поясни?– поцікавився Таман.

– В тому напрямку страшна небезпека!

– Ми не шукаємо легкого шляху. – посміхнувся до лікаря, чарівник. – Та як що ти нам поясниш в чому саме криється небезпека, ми будемо напоготові.

– Сам я, не був в тих місцях. Розповім лише те, що чув від інших. Колись давно там, серед червоних пісків, процвітало місто Геная. Рівних йому, за добробутом і багатствами, мабуть не було в нашому світі. Та сталось якесь лихо, і водночас, те місто перетворилось на руїни. Там запанувало зло. Той хто потрапляв за його стіни, вже ніколи не повертався. А в ночі із за міського муру, чути стогін і нелюдські крики і виття. Здалеку, Генаю не видно, та сама пустеля намагається попередити мандрівників про небезпеку, заставляючи повернути назад. Так що будьте обачні.

– Кароле, ти впевнений, що нам потрібно іти саме в цьому напрямку? – вислухавши розповідь лікаря, спитав тремтячим голосом Івер.

– Не бійся, друже. Разом ми здолаємо будь яку небезпеку. – ляснув хлопця по спині Плато.

– Я не боюсь. Я за інших хвилююся, ось за Мілену і Туму.

– А ти, за них не хвилюйся. За них є кому хвилюватися. – розплився в білозубій посмішці Теймур, і обнявши рукою горянку, притис до себе. Тума зашарілася але вириватися не стала.

– Ну якщо після цієї розповіді, ви не передумали іти. То хай вам щастить. – висказав своє побажання Таман. – Коней на яких ви їхали я вам дарую, і ще двох для ваших милих супутниць. Також вам дадуть води і провізії, якщо ви в них потрібуєте. Це найменше чим я можу вам віддячити, за порятунок мого сина, і все інше…

Караван пішов далі до столиці Елініі, а мандрівники напрямком, що їм показував чарівний перстень. Далі і далі заглиблювались друзі в пустелю. Піски дійсно почали змінювати свій колір з жовтого на жовто-червоний, а потім і на червоний.

– Яке зловісне видовище. – промовив Івер роззираючись навкруги.

– Про що ти говориш? – спитав його Готар.

– Хіба пісок може бути червоним?

– Якщо гори можуть бути червоними, напевно може і пісок.

– Горянин каже правду. Пісок утворюється від руйнації різних порід ґрунту, тому може бути і білим, і чорним, і красним. – підтвердив слова горянина, Карол.

– Чорний! Скажеш же таке! – хмикнув Івер, та більше сперечатися не став.

Несподівано кінь Плато, провалився у невидиму під піском яму. Болотник перелетів через голову коня, і гепнувся з усього розмаху .

– Ох – ох – ох… – застогнав він, поволі перевертаючись на спину. Пісок під ним заворушився, і щось довге і мохнате обвилось йому навколо поясниці. Чоловік намагався його відірвати від себе, та дивне створіння стискалось все сильніше, намагаючись затягти велетня в глиб піску. Ще подібна істота вилізла біля коня, і обвивши тварину за шию, потягла вниз. Тварина заіржала, і почала вириватися, та її передні ноги, провалювалися глибше і глибше. Спочатку мандрівники розгубилися. З такими тварями вони ще не зустрічалися. Першим прийшов до тями Капер, він зіскочив з коня, і перерізав ножем, істоту що тягла коня, навпіл. Істота запищала, і сховала обидві половини в пісок. Плато теж витяг ножа, і звільнився самостійно. Але не вспів він підвестись, як ще кілька мохнатих щупалець вилізло на зовні, і напало одразу, на кількох мандрівників.

– Треба швидше з відси вшиватися! – закричав Теймур, перерізаючи наступну тварюку.

– Це мабуть і є те попередження, про яке нам казав Майтан. – не перестаючи розмахувати ножем підтакнув Плато. – Чим більше їх ріжеш, тим більше їх стає. Ми не зможемо їх здолати.

– Якщо не можемо здолати, то треба тікати. – погодився з ним, брат.

– Аааа… – заверещала Тума.

Страховисько почало обвиватися навколо її ноги. Поряд опинилась Хета перерубавши потвору вона сіпнула горянчиного коня за вуздечку і потягла вперед, всі по слідували її прикладу. Проскакавши певну відстань, мандрівники призупинили коней, і поїхали вже повільніше. Напад не повторився.

– Дивіться, там по переду якась будівля! – вказав пальцем Готар.

– Це і є місто Геная.– пояснив Карол.

– Подивимось з близька? – запитав Теймур.

Чарівник глянув на перстень, прикраса сяяла яскравим світлом, вказуючи на руїни.

– Поїхали глянемо. – погодився Карол.

Чим ближче вони під’їжджали тим величнішими видавались ці похмурі руїни. Ніде жодного звуку, лише вітер завивав і жбурляв в обличчя пригоршні піску. Щось зловісне відчувалось за цими стінами. Каролові аж мороз пішов по за шкірою. Та перстень вперто показував на ворота.

– Треба іти в середину. Шлях до скіпетра лежить через це місто. – в голосі чарівника відчувалось хвилювання. – Я не можу примусити вас слідувати за мною. Я не ображусь, якщо ви схочете почекати на мене тут, але я повинен пройти через це.

– Кароле, ми разом і не через таке проходили. Чи й не дивина зруйноване місто! Я піду з тобою. – подав руку другові Теймур.

– Ми теж не полохливого десятку. – виступили вперед брати – болотники.

– І я піду. – голосом, не терплячим заперечень, сказала Хета.

– Ми всі підемо. – висловилась за решту друзів Міла. – І в радості і в біді, треба триматися разом.

– Дякую. Дякую вам, друзі. – з полегшенням зітхнув Карол.

– Ну що, ідемо вже чи ні? – нетерпляче тупцював ся на місті Івер.

Гурт сміливців рушив за стіни страшного міста. Пройшовши крізь браму, мандрівники опинились на майдані. Навіть зараз, не зважаючи на велику руйнацію, було помітно, на скільки це місто, в минулому, було багате і процвітаюче. Повсякчас, друзі помічали залишки позолоти і фресок, уламки ажурного різьблення і мармурових колон. Поки що, нічого надзвичайного, на їхньому шляху не зустрілось.

– Може, це лише людська фантазія породила страхіття, що живе за цими стінами. – Трохи осмілівши, спитав Готар.

– Не хочу вас даремно лякати, але я всім тілом відчуваю небезпеку. Поки що, я не можу зрозуміти чого нам треба остерігатися, та вона реальна. – відповів йому чарівник.

Друзі зупинили коней перед сходами, що вели до колись величного палацу. Зараз це була обшарпана, як і решта будинків, будівля. Хоча найменше з усіх піддалася руйнуванню. Мандрівники спішились, і піднялись сходами на гору. Хитались від вітру, і скрипіли зірвані з кількох петель двері, прикриваючи вхід до палацу. Плато ударом ноги розкрив їх настіж, і першим зайшов у середину, за ним інші. Покрівля палацу була цілою і всередині мало що змінилося. Друзів здивувало те, що палац не був розграбованим. Меблі стояли так як їх колись поставили власники. На стінах висіли полотна художників, та час стер те, що на них було зображено. На усьому лежав товстий пласт пилу.

– Тут цілком можна жити. – роздивляючись навколо, мовив Теймур.

– Жити ми тут не будемо, а ось заночувати зможемо. – відповів на те, Плато.

– Краще піднятися на горішній поверх. Там нам буде безпечніше. – порадив друзям чарівник.

На другому поверсі, було багато невеликих кімнат, вони слугували спальнями, для придворних. Мандрівники вибрали ту, що була ближче до сходів. Міла підійшла до комоду, і сіпнула шухляду, та замість того щоб відкритись, комод похилився і розпався.

– Ой! – дівчина ніяково озирнулась. – Я не хотіла!

– Не вибачайся. Тут всі меблі такі, дивно що вони досі не порозпадалися. – всміхнувся, Капер.

– Зате ми зможемо розпалити ними комина. – розламавши одну з дощок, що залишились від комоду, мовив Теймур.

– А це гарна ідея. Вогонь нам дасть і тепло і світло. – погодився з ним Капер.

– Так світло нам потрібне, на дворі вже темніє. – визирнув у віконний пройом чарівник.

– Що ти там видивляєшся? – спитав у нього Івер.

– Нам весь час потрібно бути на сторожі. Я чергуватиму першим.

– Добре, тільки спочатку повечеряємо. – згодився з його рішенням Плато.

Невдовзі в комині затанцював свій веселий танок вогонь, поїдаючи старі палацові меблі. Мілена і Тума лаштували вечерю. Хета вийшла з кімнати, та коли стіл був накритий, повернулась. Вона була трохи замислена, за вечерею ні з ким на балакала. Навіть коли Плато простяг їй шматок хліба, не одразу зреагувала.

– Хето, візьми окраєць! – голосніше ніж потрібно, окликнув її болотник.

– Що?

– Хліб візьми. Про що ти замислилась?

– Можливо це здасться вам не важливим, але я зазирнула до кількох кімнат.

– Що с того?

– Ніде немає дзеркал. І в цій кімнаті теж. Погляньте, над тим місцем де був комод, висить лише порожня рамка. Все кругом ціле, меблі, картини, навіть залишки килимів і посуд. Але немає жодного дзеркала.

– Ну то й що! Он у Карола щит як дзеркало. Я завжди перед ним причепурююсь. – знизала плечима Мілена.

– І я. – піддакнула подрузі Тума.

Острів’янка сумо всміхнулася. Вона трохи заздрила цім дівчатам. Тума і Мілена не мало пережили за свої ще зовсім не довгі життя, але не розгубили, ні юнацького оптимізму, ні віри в щастя і людську доброту. Саме завдячуючи цій, їхній вірі вона змогла переступити через свої образи, і знову вийти у великий світ, покинувши острів. Поки що вона про це не жалкує. Хета піднялась і взяла до рук щит, що подарував Володар Нікелії. Покрутила його в руках, прочитала дивний напис, і поклала на місце.

– Не знаю, що саме, але це не даремно. – знову почала Хета розмірковувати. – Кому було потрібно їх знищувати?

– Може їх покрали дзеркальні злодії! – висказав своє припущення Івер.

Теймур аж пирснув зі сміху, і трохи не вдавився.

– Ти обережніше з припущеннями. – відкашлявшись засміявся вугляр.

– Їх не покрали, а розбили. – не звернувши увагу на Теймурів сарказм, сказала острів’янка. – Ось погляньте.

Жінка нахилилась, розгорнула пил і набрала пригоршню дрібних скалок. Це дійсно були рештки дзеркала.

– Дивно, що ж тут сталося? – спитав сам у себе, Плато.

– Тихо! Чуєте? – перебив болотника чарівник, і обережно визирнув за вікно.

Ніч була така темна, хоч око вийми. Та Карол добре чув якесь шарудіння, наче хтось човгав ногами по дорозі. Він підійшов до комину, всунув у вогонь ніжку від стільця, почекав поки та розгориться, і як факел виставив у вікно. Факел випав у нього з рук, а Карол блідий як смерть притисся спиною до стіни. Не маючи сили вимовити ні слова. Від такого його вигляду, у мандрівників теж від страху перехопило подих.

– Що ти там побачив? – спитав пошепки Івер.

Та Карол не вспів відповісти. Знадвору пролунало душу роздираюче виття, шаркання стало чутнішим, повітря наповнилось страшними звуками. Теймур не втерпів і собі визирнув.

– О, боги! – зойкнув він. – Живі мерці!

– Що? – не второпав Івер. – хіба мерці можуть бути живими? Вони ж мертві.

– Вони мертві, хлопче. – погодився з ним чарівник. – Та хтось підняв їх з могил, і вони ідуть до палацу. Навіть не знаю що робити.

– Я знаю. Твій щит шлях до порятунку. На ньому написано : « Якщо мертвий подивиться собі в очі він пробудиться».

– Так. Саме це там і написано. Ти гадаєш що ідеться про цих мерців. – спитав Карол.

– А навіщо, як ти гадаєш, твій перстень привів нас сюди?

– Мабуть ти права.

Мерці поволі ішли навколишніми вулицями, до палацу. Якась невідома сила гнала їх до живих. В їхніх стогонах, чулась погроза і одночасно благання про порятунок. Із за хмари виплив місяць, і освітив все навколо холодним, блакитним світлом, давши змогу роздивитись мандрівникам, свого ворога. З вікна добре було видно висохлі тіла вдягнені в напівзгнилий одяг, вони сунули наче сіра, зловонна ріка, поступово наповнюючи перший поверх палацу.

– Треба піднятись вище. Це допоможе виграти час. – порадив Капер.

– Так. Вони дуже повільні, і поки підніматимуться, ми може щось і придумаємо. – погодився Карол.

Друзі похапали свої речі, і піднялись на останній поверх. Cюди вели вузькі закручені сходи. Далі іти було нікуди.

– Принаймні, ми тут у зручному становищі. Ці потвори не нападуть на нас зненацька. Та і відбиватися легше. – констатував факт, Теймур.

– Не знаю чи дійсно Хета права, може це безглуздя, але я спробую. – пробурмотів Карол. Він витяг свій щит.

– Якщо в тебе не вийде?– з тривогою спитав Плато.

– Тоді будемо битися, скільки зможемо. Треба протриматись до світанку, з першим промінням Алагіра, вони зникнуть. – відповів Карол.

– Як ти знаєш? – поцікавився болотник.

– Читав в одному з манускриптів. Та ніколи раніше не бачив їх, в такій кількості.

Хиткі постаті з'явилися внизу сходів. Місячне світло що пробивалося крізь вікна, гарно їх освітлювало. Першим ішов мрець укутаний у діряву червону накидку, з золотим вінцем на лисому черепі. Його очні впадини світилися зеленкуватим світлом, хоча у інших такого сяйва не було.

– Оцей, що іде попереду, здається їхній вожак. Лише він зможе подивитись на себе. – зауважив Капер.

– Пішли їм на зустріч. Бо якщо вони підійдуть, а у тебе нічого не вийде, у нас не буде простору, для захисту, і вони нас просто затопчуть.

Друзі рушили у перед. Потвори відчуваючи їхнє наближення, витягли вперед руки, наміряючись схопити свою здобич. Вони завили, за кавчали, заклацали зубами. Карол виставив вперед щит, і рішуче пішов вперед. Серце гулко калатало в грудях, від нервової напруги тремтіли руки. Крок, ще один, і ось кістляві руки, вже майже дотяглися до нього. Чарівник зібрав всю свою відважність, і роблячи останній крок тицьнув мерцеві щитом майже у фізіономію. На якусь мить все завмерло. Та потім душу роздираючий крик вирвався з гнилого нутра, і заповнив собою весь простір. Навіть стіни палацу задвигтіли. Карол упустив обладунок, і закрив руками вуха. Він позадкував, перечепився об сходинку і впав. Теймур і брати – болотники поспішили йому на допомогу, вони прикрили його виставивши в перед зброю. Та несподівано, всі до одного мерці рухнули на землю, і застигли.

– У нас, що, вийшло? – розгублено спитав у чарівника вугляр.

– Мабуть. – зітхнувши з полегшенням відповів той.

Раптом трупи знову зарухались, але підіймались вони, вже нормальними живими людьми. Разом з ними відроджувалось і місто. Палац засяяв всією своєю первозданною красою. На вулицях розквітли квіти і ожили фонтани. Радість повернення до життя заповнила все навколо. Мандрівники опинилися в центрі уваги. До них підійшов статний, високий чоловік з золотим вінцем на сивій голові. Його плечі покривала червона, шовкова накидка.

– Ви врятували місто, і мій народ. Ми до віку будемо вам вдячні.

– Не потрібно дякувати. Я знаю ім'я вашого лиходія, це Темхус.

– Звідки ви знаєте?

– Ваше місто не перше, на нашому шляху, яке він прокляв. Через нього постраждало багато невинних, які не схотіли підкоритися владі Магри. Для того щоб зупинити його я, і мої друзі вирушили в далеку подорож.

– Якщо ми зможемо вам допомогти, ви тільки скажіть…

– Ми ідемо через пустелю, по шляху який нам вказує цей перстень. – вказав чарівник напрямок. – Що в тому боці?

– За кілька миль з відси протікає священна ріка Ламана. Її берега охороняють крокодили. Перебратися через неї, можна лише маючи амулет духа ріки. І я, і мій народ з вдячністю вам його подаруємо. Та попереджаю, води ріки не приймуть людину зі злими намірами, або чаклуна, що служить чорній магії. Таки людям навіть її води торкатися не можна.

Почувши таке попередження, Карол обернувся до друзів.

– Виявляється на шляху Бахтара, майже нездоланна перешкода.

– Я дуже цьому радий. – відповів на те Перус.

Відпочивши у гостинних хазяїв, мандрівники на світанку вирушили в дальшу путь. Скоро вони побачили зелену долину, посеред якої несла свої води священна ріка.

– Ой, гляньте туди! Хто то такі? – зойкнула Тума, вказуючи на побачене.

Друзі подивилися в той напрямок, і побачили чотирьох страшних велетнів що несли на ношах чаклуна Бахтара.

– Я сподівався, що ми його більше не побачимо. – стис з пересердя кулаки, Готар. Перед очима у хлопця промайнула остання зустріч з цим нелюдом. Бахтар теж помітив своїх конкурентів, і нацькував на них служок.

– Кароле, потрібне твоє зілля, бо ці потвори затовчуть нас, і не помітять що зробили. – задкуючи, і прикриваючи собою Туму, прокричав вугляр.

– Немає зілля, я останнє витратив ще в палаці у Таміли. – відповів чарівник.

Він теж схопив за руку Мілу і потяг у бік ріки.

– Всі за мною! Тільки ріка нас зараз врятує! – гукнув Карол друзям. Йому не треба було нікого вмовляти, мандрівники кинулись в слід за ним. Велетні не відставали. За кілька метрів до рятівної води друзі зупинилися, дорогу їм перегородили незліченна кількість крокодилів.

– Кароле, швидше доставай амулет духа ріки. – вигукнув Плато.

– Всі візьміться за руки. – наказав чарівник.

Він дістав дорогоцінну, на цю мить, річ і поклавши на долоню, рушив вперед. Карол тримав за руку Мілу, вона Туму. Всі мандрівники з'єднались у неперервний ланцюг, і пішли до ріки. Крокодили розповзалися в сторони, даючи людям дорогу.

– Амулет дійсно діє! – радісно прошепотів Івер. Він боявся голосом розгнівити цих страшних тварин, що повзали навколо, гарчали, і відкривали велетенські пащі, показуючи свої страшні зуби.

Створіння Бахтара, теж наблизились до тварин, і ті як по команді накинулись на потвор. Нещасні перевертні відбивалися як могли, та сили були не рівні. Невдовзі один з них був переможений. Чарівник і його товариші бачили це, їм було шкода бідолашних істот, та вони нічим не могли зарадити. Бахтар теж зрозумів сою помилку, і відізвав служок назад. Йому ще треба було здолати священні води, а без допомоги носіїв він цього не міг зробити. Поки чаклун метикував як краще діяти, друзі перейшли на інший берег, і кинулись навтьоки. Чаклун аж ногами тупотів від злості. Він почав жбурляти навздогін вогняні кулі. В мандрівників вони не попали, та крокодили розповзлися рятуючись від вогню. Це дало змогу Бахтару дістатися води. Та лишень слуги – велетні торкнулися води, знову стали звичайними людьми. Чари лиходія розтанули, і дикуни вийшовши з під його влади, кинулись навтьоки, полишивши ноші з чаклуном пливти за течією. Охоронці ріки почали штовхати і топити пліт. Чаклун злякався не на жарт, невже він загине за кілька метрів від цілі. Він не міг з цим змиритися, а ноші тим часом, відносило все далі від берега. Бахтар заволав про допомогу. Мандрівники його почули.

– Так йому і треба! Нехай цього виродка крокодили зжеруть. – люто просичав Готар.

– Так не можна. Йому треба чимось допомогти! – промовила м’якосерда Мілена.

– Безумовно, він заслуговує на покарання. Та ми не такі. – відповів на те Карол. – Я кину йому амулет. Крокодили залишать його в спокої, та ріка не дасть покинути ноші. Нехай пливе собі.

– Ти правильно вирішив. – погодився з другом Плато.

Карол повернувся до ріки. Бахтар являв собою сумне видовище. Тварини розхитували його ненадійний плавучий засіб, і намагалися скинути чаклуна у воду. Нещасний стояв навкарачки, і благав про порятунок.

– Агов! Бахтаре! – гукнув до нього Карол. – Я кидаю тобі амулет, він врятує від крокодилів, а там як знаєш.

Карол жбурнув статуетку, та впала якраз під ноги чаклуну. Бахтар вхопився за неї, як за рятівне коло. Крокодили відступили. Та замісто подяки, чаклун лише погрозив Каролові кулаком. Парубок у відповідь помахав йому рукою, і повернувся до друзів. Друзі продовжили свій путь. Раптово, перстень засяяв так яскраво, що всі примружились. Прикрасу немов магнітом потягло до одного з каменів.

– Ми прийшли. – повідомив Карол друзям.

– Скіпетр у камені? – поцікавився Плато.

– Скоріше під ним.

– Його важко буде зсунути. – висловив свою думку Теймур.

– Та вже якось впораємось. – відсторонив вугляра в бік Капер.

– Зачекайте, друзі. – втрутився Карол. – Я і так довго беріг свою енергію. Тепер прийшла моя черга попрацювати.

Мандрівники розступились даючи чарівникові простір. Карол сконцентрував на камені свою увагу, він підняв руки, кінчики його пальців злегка тремтіли. Якась невідома спостерігаючим сила, відірвала велетенського валуна від землі і відкинула в бік.

– Нічого собі! – вигукнув у захваті Готар. – Я такого і уявити не міг.

– Ти не уявляй, а пішли шукати скіпетр. – пробубнів Капер. Він був трохи незадоволений, що не вдалось показати міць своїх м'язів. Та на тому місті де лежав камінь нічого не було крім дрібного гравію.

– Це що, такий жарт Вартохара? – роздратовано запитав Теймур.

– Не думаю.

Карол нагнувся і почав розгрібати каміння, друзі прийшли на допомогу. Невдовзі на поверхні з'явилась восьмигранна металева плита. На вигляд вона була дуже масивною. Посередині було велике металеве кільце. Чарівник спробував підняти її за допомогою своїх чар, та нічого не вийшло.

– Що ж, чарам вона не піддається, доведеться прикласти наші фізичні сили. – потер долоня об долоню Капер. Він мав дуже задоволений вигляд.

– Тут є кільце. – показав Плато. – Треба протягти крізь нього мотузки, і разом потягти.

Так і зробили. Та як не намагалися друзі, скільки сил не прикладали, плита навіть не поворухнулась. Поки чоловіки вибивалися з сил, Тума не зводила погляду з плити. Потім підійшла і стала навколішки. Дівчина почала дмухати на плиту здуваючи пил, і щось уважно на ній роздивлялась.

– Тумо, що ти робиш? – здивувався вугляр.

– Щоб зрушити цю плиту, сила не потрібна. – спокійно відповіла дівчина. – Ось, подивіться на ці уступи, їх по одному на кожній грані. А ось, біля кільця, вісім зазубнів, що його утримують. Коли натиснути на уступ… – дівчина стала на нього ногами, і один з зазубнів відійшов від кільця. – Бачите, що відбувається?

– Молодчина, люба моя! – захоплено вигукнув Теймур, і підхопивши дівча на руки, закружляв.

– Та годі тобі! – удавано – сердито крикнула дівчина, і злегка стукнула хлопця по лобі кулачком.

Теймур одразу поставив її на землю.

– Що ж, давайте спробуємо. – сказав Карол. Ви всі ставайте на уступи, а я вийму кільце.

Обережно один за одним, друзі ставали на плиту, зазубні звільнювали кільце. Коли відійшов останній, чарівник потяг за нього, та нічого не відбулося, кільце намертво сиділо на місці.

– Може в тебе сили на вистачає? Давай я спробую. – запропонував свою поміч Капер. – Ставай на моє місце, а я потягну.

Друзі помінялись місцями. Тепер Капер смикав з усієї сили, та результату не було.

– Та, що ж це таке! – плюнув з досади болотник.

– А ви спробуйте не тягти, а повернути. – порадила Хета.

Капер нагнувся і повернув вперте кільце, в середині щось клацнуло. Уступ, на якому стояв Готар, сам собою провалився, відкривши отвір. Капер крутив далі, і один за одним виступи зникали десь під плитою. Коли провалився останній, плита, разом з мандрівниками почала опускатися до низу.

– Які, ми молодці! – заплескала в долоні Міла.

Всі були задоволені.

– Друзі, а ви помітили, що якби нас хоч на одного, було менше, цю плиту неможливо було б відкрити. – промовив Івер.

– Так, мій дорогий друже. У кожного з нас своє призначення в цій подорожі. – погодився з ним Карол.

Тим часом плита опустилась на саме дно колодязя. Тут було парко і спекотно. Дихати було важко. Крізь щілини в підлозі пробивалось червоне сяйво, і освітлювало все навколо.

– Це палає нутро планети. – пояснив Карол. – Розплавлена маса каменю і заліза пливе під нами. Тому ставайте обережно, підтримуйте один одного, щоб не провалитися.

Чарівник пішов у перед, провіряючи підлогу, перш ніж поставити ногу, решта рушили слідом. Мандрівники підійшли до сходів, що вели ще глибше. Карол обернувся до друзів:

– Якщо хтось боїться, то йому краще залишитись тут. Східці дуже круті і без перил. Спускатись по них буде важко.

– Друже, нам справді страшно, як мабуть і тобі. – відповів Плато, за всіх. – Але, ти сам розумієш, що наша сила в єдності. Тому веди нас, а ми підемо за тобою!

Спускались повільно. Зірватися в низ означало вірну гибель. Мандрівники трималися за руки і уважно дивилися під ноги. Тому не помітили, що за ними є ще хтось. Поки Карол з друзями шукали і відчиняли прохід, ріка винесла його ноші до берега. Він вчасно встиг, щоб побачити, куди опустились його вороги, і прослідував за ними. Він не поспішав себе виказувати, ще був не час. Коли мандрівники спустились, Бахтар ( а це був саме він) сховався за приступку, і зачаївся. Він був правий, що не поспішав себе виявити, бо як тільки мандрівники зійшли зі сходів, земля під їхніми ногами здригнулась, наче від сильного удару. Друзі зупинились. Та все стихло. Але варто їм було зробити ще крок, як поштовх повторився, і вже сильніший.

– Ми занадто далеко зайшли, щоб вертатися. – обізвався Карол, тремтячим від хвилювання голосом. – Та далі стає все небезпечніше.

– Ти правий. – підтримав його вугляр. – Нехай дівчата залишаються тут. Івер їх охоронятиме. Решта піде далі.

– А чому відразу Івер… – хотів було заперечити хлопчина, та не зміг закінчити свого вислову уставившись у щось за спинами товаришів. Тума пронизливо заверещала, в неї з переляку підігнулись ноги, і якби не Хета що стояла поряд, то впала б на підлогу. Чоловіки озирнулись. Прямо перед ними хиталась на довгий шиї величезна, потворна голова. З ніздрів, при кожному видиху виривались клуби вонючої пари. Від цього смороду перехоплювало подих, сльозились очі. Поки мандрівники не рухались, то і потвора не проявляла ніякої ворожості. Вона повільно повертала ніздрі то в один то в інший бік.

– Воно нас не бачить. – ледь чутно прошепотів Готар.