Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

4

Цариця Таміла напівлежала, на устеленому м’якими, звірячими шкурами, величезному троні. В руці, вона тримала, дорогоцінній кубок, наповнений молодим, солодким вином. Тут, в її палаці, як і у всьому місті, завжди було свято. Це був наказ молодої цариці, і ніхто не смів його порушити. Сівши на трон, після смерті свого батька, вона змінила майже всі закони, щоб ті служили, лише на її користь. Ще коли цариця була юною, ходили чутки, що вона зв’язалась з темними силами. Лише коли Таміла отримала довгоочікувану владу, це стало очевидним. Навіть ходили чутки, що то вона допомогла старому царю перейти до світу мертвих. Колишні солдати, що залишились безробітними, сподівались що цариця відновить військо, та їхні сподівання не виправдались. Для того, щоб поповнити свою казну, Тамілі не потрібне було військо, адже його утримання, це такий клопіт! Вона пішла іншим шляхом, шляхом Чорної магії. Колись, ще в дитинстві, Таміла познайомилась з Темхусом, сином Магри, і в обмін на служіння йому, отримала змогу з допомогою чар, знаходити в горах залежи потрібного їй золота та самоцвітів. Та була одна проблема, магія забирала в неї життєву силу, роблячи старою. Щоб відновити свої сили, цариця наказувала приводити до неї молодих дівчат, і віднімаючи в них енергію, повертала собі свою молодість, перетворюючи тим самим, бідолах на немічних бабусь, що доживали свого віку, працюючи в пральні чи на кухні. Спочатку городяни виконували накази володарки, і відправляли своїх дочок до палацу добровільно, та коли таємниця відкрилась, почали їх ховати і відсилати з міста до далеких родичів та знайомих. Тамілу, це розізлило, і цариця заборонила вартовим випускати дівчат, без її особистого дозволу, а дозвіл вона і не збиралась видавати. Тепер коли у володарки виникала потреба, вона відряджала до міста варту, по наступну жертву. Цих солдатів, на вулицях Каурдану, називали посланцями зла. Та царицю, це мало хвилювало, вона володарка, і робитиме як їй заманеться, ніхто не насмілиться їй суперечити.

До трону наблизився посильний, і схилившись шанобливо звернувся до Таміли:

– Прошу вибачення, моя володарко.

– Чого тобі?– кинула на нього, з нехотя, погляд Таміла.

– Вашої аудієнції, просить якийсь карлик. Каже, що він чарівник з Сулерії.

В очах цариці спалахнув вогник цікавості:

– Проси. Я прийму його.

Схилившись в шанобливому поклоні, до трону наблизився Бахтар. Його вигляд розсмішив Тамілу, і цариця зареготала, дивлячись на гостя. Її поведінка образила чаклуна, та він не подав виду, навпаки, теж посміхнувся, і промовив:

– Вітаю, і з великою повагою смію звернутись до Вас, царице Каурдану. Я прийшов до Вас, з іншого світу, назва якого Сулерія. Ішов я, не з порожніми руками, а вів вам у подарунок, чарівну степовичку, відважну і гордовиту, переповнену життєвою енергією. Та один з ваших непокірних підданих, молодий розбійник, вкрав її, і сховав десь у вуличках міста.

– Яке нечуване нахабство!– обурилась Таміла, і жбурнула кубок у вартового, що стояв поруч – Чого варта, не затримала злодія?

Молодий охоронець зблід. Він не був винен, та цариця могла покарати будь кого, не розбираючись. Їй було байдуже, чиє життя відібрати, аби задовольнити своє чорне єство. Та сам того не бажаючи, вартового врятував Бахтар. Чаклун знову вклонився:

– Величава царице, на обурюйтесь так! В мене для Вас, є ще один подарунок, можливо набагато цінніший за дівчину.

– Який саме?– вже спокійніше спитала Таміла.

– Рецепт чарівного зілля, що дозволяє перетворювати звичайних істот в чудовиськ, покірних лише вам.

Ці слова карлика, привели володарку у захват:

– А, саме зілля в тебе є?

– Так, але небагато, лише на один раз.

– Нічого. Я б, хотіла побачити його дію.

Поряд з троном стояла клітка, в якій сидів білий тигр. Тварина дрімала поклавши голову на передні лапи. Таміла подивилась на тигра, і Бахтар зрозумів її без слів, та попередив:

– Я випробую, для вас чари, але тварина буде підкорятись лише мені. Щоб істоти підкорялись Вам, Ви володарко, повинні зварити зілля власноруч.

– Я зрозуміла на що, ти, натякаєш. Та я, хочу лише побачити.

– Добре, не смію перечити.

Чаклун підійшов до клітки, взяв шмат м’яса, що лежав поряд, у мисці, і виливши на нього залишки свого трунку, кинув тигрові. Тварина була ситою, та все ж , вдихнувши запах страви, що їй запропонували, почала жувати. Таміла дивилась на тигра, не відриваючи погляду, вона очікувала дива, і воно не забарилось. Як тільки тварина проковтнула останній шмат м’яса, по його тілу пробігло зеленкувате сяйво, тигр почав збільшуватись на очах. Його, і без того великі ікла, виросли в кілька разів, пазурі перетворились на гострі, залізні леза. Тигр загарчав, і одним ударом страшної лапи, розтрощив клітку, вириваючись на свободу. Це не на жарт злякало всіх присутніх, лише чаклун залишився спокійним. Бахтар підняв до гори руку, і скомандував, дивлячись в налиті кров’ю очі чудовиська:

– Спокійно! Лежи !

Монстр одразу заспокоївся і покірно влігся, наче дресирована тваринка. Царівна, від захоплення, заплескала в долоні. Задоволена подарунком, вона запросила карлика сісти поряд, і почала пригощати, та розпитувати його, про ціль приїзду. Не вбачаючи в цариці, для себе, конкурента, Бахтар розповів її правду, про свою обіцянку Темхусу, відшукати Скіпетр Безмежної влади. Очі Таміли заблищали, коли вона почула про свого покровителя, і дивний скіпетр, але Бахтар не надав цьому значення. Чаклун гадав, що це лише цікавість. Та як він помилився! Краще було б, йому, взагалі рота не відкривати!

– Що, я, можу для тебе зробити?– вдавано-улесливо, поцікавилась цариця, у свого гостя.

– Чи не знайдеться у Вашому царстві людини, що могла б прочитати оці знаки?

Карлик показав Таміли таємничий напис на звороті карти.

– В моєму палаці є один мудрець. Сподіваюсь, він допоможе.

Цариця плеснула в долоні:

– Лузана до мене! Негайно!

Невдовзі, зігнувшись в шанобливому уклоні, перед Володаркою, стояв сивоволосий чоловік.

– Чим можу слугувати, Вашій Величності? – спитав він.

Таміла зиркнула на свого гостя. Бахтар підійшов до чоловіка, і простяг йому мапу.

– Зможеш прочитати, що тут написано?

– Так.

– Ну то читай!

Лузан взяв карту до своїх рук, подивився на знаки, та перш ніж їх озвучити, зиркнув на свою Володарку. Її погляд він зрозумів без слів. І лише тоді, промовив:

– Тут ідеться про чоловіка, на ім’я Пулат. Про те, що лише він відає таємницею скіпетра.

– Де я можу його знайти? – поцікавився коротун.

– Людину з таким ім’ям, я знаю. Він мешкає в нашому місті. Але чи це той хто нам потрібен, я не знаю. – відповів Лузан.

– Дайте, мені в допомогу, кількох охоронців, я хочу відшукати того Пулата, і дівку, що я вів для Вас, володарко. Для мене це дуже важливо. – звернувся, чаклун до цариці.

– Зараз вже пізно, навряд, чи ти їх зараз знайдеш. Вранці, я відряджу на пошуки солдат, а зараз відпочивай. Охорона біля брами нікого з міста не випустить.

Заспокоєний обіцянкою володарки Каурдану, Бахтар розслабився, і насолоджувався святом що вирувало навколо, попиваючи з золотого кубка смачне вино. Цариця, здавалось теж відпочивала, та в її красивій головці визрівав підступний, і не дуже приємний для сулерійського чаклуна, план. Вона зрідка поглядала на карлика посміхаючись власним думкам. Коли втома звалила з ніг, найстійкішого з її гостей, чаклуна з Сулерії. Таміла разом з кількома охоронцями і Лузаном, залишила палац, і направилась в місто. Невдовзі вони вже стояли біля невеличкого будинку. Ударом ноги, охоронець розкрив перед Володаркою двері. Таміла зайшла в середину, і побачила подружню пару, похилого віку. Побачивши, хто до них завітав, старенькі попадали навколінки, і вклонилися до самої землі.

– Це, ти, Пулат? – спитала Таміла.

– Так, моя Царице.

– Це правда, що ти, знаєш таємницю скіпетра чарівника Вартохара?

– Про що ви говорите? Я не розумію. – знизав плечима старий господар.

– Все ти розумієш! Я це бачу в твоїх очах. – прошипіла, мов змія Таміла. – Та як я розумію, з власної волі, ти, нічого мені не розповіси…

Дійшовши до перевалу, Каролові і його друзям, довелось відпустити коней на волю. Як і казав Теймур, тропа була вузькою і непридатною для пересування верхи. Підйом був не з легких. Та хлопці добре тримались, ніхто не скаржився на втому, і молодий чарівник був їм вдячний за їхнє терпіння і відданість. Сонце повільно ховалось за вершини гір, і довгі тіні, лягли на перевал.

– Дійдемо, он до того виступу, і станемо табором. – вирішив за всіх, Плато.

Ніхто і не думав сперечатись. Мандрівники просто падали від утоми. Та до скелі, на яку вказував болотник, вони не дійшли. Шлях їм перегородили кілька понівечених тіл, поряд з убитими валялась і зброя.

– Таке міг зробити лише Бахтар. – прошепотів Івер.

– Мабуть на нього напали розбійники. – розмірковував у голос Теймур.

– Бідолашні, вони і гадки не мали, на кого натрапили. – підтримав його, Капер.

Друзі розгублено стояли посеред купи закривавлених останків, не знаючи що робити. Несподівано, всі, почули тихій стогін. Від нього, у мандрівників, аж мурашки пробігли по шкірі.

– Серед них, хтось живий! Треба перевірити!– вигукнув Плато, і нахилився над найближчим до нього покійником.

Стогін повторився, але вже гучніше. Звуки долинали від круглого валуна, і всі кинулись туди. Чоловік лежав на лівому боці, притискаючись спиною до каменю, і тримаючи руку на закривавленому животі, це був Самсон. Коли його поранили розбійники, він впав за цей камінь, і Бахтар його не побачив, та Самсон бачив все. Нестерпний біль вивів його з під гіпнозу, і він запам’ятав те, що тут відбулось. Йому важко було втримати стогін, та кусаючи до крові губи, він терпів, бо розумів, якщо чаклун його почує, то доб’є , як і інших.

– Оце так зустріч!– почув розбійник, над собою, грубуватий голос.

Він розплющив очі, і побачив поряд кількох хлопців.

– Допоможіть. – ледь чутно прошепотів поранений.

– Кароле, це до тебе. Лише ти можеш його врятувати. – звернувся Капер до чарівника.

Карол став навколішки біля потерпілого, і шепочучи якесь заклинання поклав свою руку йому на рану. Просто на очах у присутніх, рана почала затягуватись і невдовзі зникла. Самсон не відчував більше болю, та від втрати великої кількості крові, був дуже слабкий. Івер простяг йому баклажку з водою, і бідолаха довго і повільно пив її маленькими ковтками.

Друзі обстежили решту тіл, живих більше не було.

– Їх, всіх, потрібно поховати. – сказав Теймур.

– Ми не зможемо знайти, тут стільки деревини, щоб розкласти ритуальне вогнище. – заперечив Плато.

– Ми, їх покладемо поряд, і прикриємо камінням, щоб птахи, та звірі не розтягли. А коли повернемось, поховаємо по справжньому. – пояснив свою думку, вугляр.

– Навряд чи, ми, повертатимемось цим самим шляхом. – не погодився з ним, Карол. Та все ж так і зробили. Позносили тіла під скелю, і почали прикидати каменем. Коли закінчили, встромили у головах покійних, їхні мечі, щоб подорожні бачили, що це могила. Ця робота остаточно виснажила мандрівників, іти дали вже не було сили. Вирішили заночувати просто тут, поряд з похованням.

– Мені моторошно залишатись у цьому місті. – схвильовано промовив, Івер.

– Чому?– здивувався Теймур.

– Через покійників.

– Ти боїшся, що вони повилазять і з’їдять тебе?– моторошним голосом прошепотів вугляр, намагаючись ще дужче налякати хлопця.

– Припиніть! Наче малі діти!– прикрикнув на них Капер. – Краще лягайте спати.

Потім звернувся лише до Івера:

– А ти, хлопче, краще остерігайся живих, мертві вже відпочивають, і ти їх мало цікавиш.

Івер нічого на те не відповів, лише тяжко зітхнув і з острахом зиркнув на Самсона. Про всяк випадок відійшов подалі, і ліг між двома великими каменями, які, як йому здавалось, повинні були його захистити. Теймур хмикнув, дивлячись на нього, і теж всівся під скелею. Було вже зовсім темно.

– Мабуть вже за північ, скоро почне розвиднятись, а ми і відпочити як слід не встигли. – сказав наче сам до себе, Капер.

– В що, це я, замазався?– несподівано обізвався Теймур. – Щось липке.

– Мабуть у пташиний послід. – вирішив помститись товаришу, Івер.

Плато глянув на руку вугляра, і торкнувся пальцем його долоні.

– Це кров. Мабуть під скелею стояв хтось поранений, і з його крові утворилась калюжка, а ти в неї сів. – пояснив він хлопцеві.

– Тут був хлопчина, приблизно ваших років. – почувся кволий голос Самсона. – Чаклун забрав його з собою, і якусь дівчину.

– Коли це було?– спитав в нього Карол.

– Не знаю, я втратив відчуття часу. – відповів чоловік.

– Що разу, то все веселіше. – пробубнів Теймур. —І обмити нічим.

Він з зусиллям почав терти руками об каміння, намагаючись позбутись крові, та це мало допомагало.

– На таке діло, доведеться пожертвувати води. – вирішив Плато.

– У нас, її, і так не багато. Може не вистачити. – попередив брата, Капер.

– Нічого, якось воно буде. – відповів болотник, і почав потроху зливати Теймурові на руки.

Ранок, для Готара, виявився не таким приємним, як він сподівався. Хлопець провів ніч в дешевому готелі, і майже не спав. Останні події вибили його з колії, він був розгубленим, і наляканим. Ні, він не боявся помсти чаклуна, бо навряд чи той зможе знайти його в закоулках Каурдану. Не боявся охоронців цариці, бо знав як від них втекти. Молодий розбійник боявся з’явитись на очі матері зі страшною звісткою. Як він скаже старенькій про лихо, що спіткало їхню родину? Як зможе втішити жінку, що втратила зразу двох синів і чоловіка? Важкі думки ятрили душу. Хлопець підвівся з ліжка, і одягнувся. В кишені куртки заторохтіли монети. Готар згадав пор дівчину-степовичку, і ще один тягар придавив плечі. Ще вчора йому здалося правильним, що він продав її Стаху, а сьогодні все виглядало по іншому. Він хоч і розбійник, та не работоргівець. Його батько презирливо ставився до тих, хто торгував людьми, і синів навчав ніколи цього не робити. Готар опустив руку в кишеню, і срібні круглячки наче обпекли її, він міцно затис монети в долоні, наче хотів розчавити, та ті лише боляче вп’ялись в тіло. Молодий розбійник вийшов на вулицю, яскраве сонце засліпило очі, він примружився, і відганяючи від себе погані думки, крутнув головою. З базарної площі долинала музика, він попрямував туди. Готару не терпілось позбутись грошей зароблених таким мерзенним чином. Яскрава юрба підхопила його і понесла по вуличках Каурдану, сміючись, танцюючи і співаючи. Хлопцеві трохи відлягло від серця, він повеселішав, і до торгівельних рядів, вже прийшов у гарному настрої. Розбійники рідко щось купують, вони лише продають перекупкам награбоване, залишаючи собі найнеобхідніше. Готару було цікаво ходити від торговця до торговця, прицінюючись, мацаючи, і куштуючи їхній товар. Проходячи повз прилавки з екзотичними фруктами і вибираючи, що ж собі купити, він несподівано, навпроти себе, з іншого боку ряду, побачив карлика-чаклуна. Той дивився просто на нього, і обличчя його було перекошене від люті. Якусь мить, хлопець не міг навіть поворухнутись від переляку. Та побачивши, що чаклун не збирається жбурляти в нього вогнем, мабуть щоб не нашкодити комусь іншому, а посилає до нього царських охоронців, рвонув з місця так, що за ним курява стала. Як молодий, гірський цап, Готар перестрибував через прилавки і перепони, що траплялись на його шляху. І добре, що він, як розбійник рідко користувався головними воротами, тому знав, як покинути Каурдан, оминаючи їх. Невдовзі він уже дерся на міську стіну, а охоронці вдягнені у важкі лати, торохтіли десь в низу. Як циркач-конатоходець, він пройшов по вузенькій колоді на самісінькій край брами. На його щастя, зовні, під стіною, проїжджала гарба з сіном, і розбійник плигнув просто на неї, і якраз вчасно. Над його головою зі свистом пролетіло кілька стріл. Лише нерозторопність охоронців, дала змогу йому втекти. До смерті переляканий селянин, що керував гарбою, зупинив коней, і великими від страху очима дивився на те, що впало з гори на його воза. Не забувши чемно подякувати чоловікові за допомогу, Готар кинувся бігти далі. Гори були його ліпшим сховом, і рідною домівкою, там він буде в безпеці! Бахтар, що разом з вояками вибіг за міську браму, аж тремтів від люті, та вдіяти вже нічого не міг. Шукати горянина в горах, що голку в стозі сіна, марна справа. Тим часом Готар продовжував бігти все далі і далі від Каурдану, не вибираючи дороги. Несподівано, для нього, із за скелі вийшов гурт людей. Хлопець не встиг вчасно зреагувати, і з розгону налетів грудьми на величезний кулак, впав на каміння, і втратив свідомість.

– Ти, мабуть, його вбив. – почув над собою, якісь голоси, молодий розбійник, і кліпнув очима.

– Диви, живий, а ти, Теймуре, хвилювався!

– За кого, мені, хвилюватися? То я, так, для розмови.

– А, якби насправді вбив?

– У тебе, Плато, такі кулаки, що було б не дивно.

– Він так зненацька вискочив, що я гадав, це напад. – здвигнув плечима болотник.

Готар піднявся обпершись на лікті. Кремезний чолов’яга простяг йому руку, допомагаючи підвестись.

– Ти нас не бійся, ми не хотіли тебе скривдити. Просто так вийшло. – виправдовуючись перед хлопцем, промовив він.

– Я не ображаюсь. – потираючи забиті груди, відповів хлопець. —Я поспішав, і вчасно вас не помітив.

– Ми, тебе, теж. – посміхнувся до горянина, Карол.

– Що змусило тебе, так швидко бігти, наче за тобою, сто вовків гналось. – спитав Капер.

– Вовки не гнались, а ось царські охоронці, намагались впіймати. – відповів розбійник.

– Мабуть ти їм дуже нашкодив?

– Їм, ні, а ось дивному карлику-чаклуну, так. – посміхнувся Готар.

– Ти бачив карлика?

– Так. – обличчя хлопця спохмурніло. – Він вбив мого батька і братів. Та мене чомусь залишив живим, і примусив вести його і дівчину-степовичку, до Каурдану.

– Це той хлопчина про якого я вам розповідав. – обізвався Самсон.

– Ану друже, давай, викладай все по порядку. – вже без жартів, наказав молодому розбійнику, Карол. – Для нас це дуже важливо.

Готар, нічого не приховуючи, розповів про свою пригоду. Єдине, що він не сказав, це те, що залишив Мілину у Стаха, не просто так, а за гроші. Хлопцеві було соромно, за свій вчинок, тому і замовчав цей факт. Потім наче схаменувшись, несподівано спитав:

– А хто ви, для них будете, друзі чи вороги?

– Карлик, наш найлютіший ворог, а дівчина, моя наречена. – відповів Карол.

– Може хлопець зможе провести нас до міста?– встряв у розмову Теймур.

– До міста легко потрапити. – сказав на те, горянин. – Важче з нього вийти, тим більш з дівчиною.

– Це ж, чому?– поцікавився молодий чарівник.

– Наша цариця, відьма. Та чари їй даються не легко, вони відбирають її молодість, і щоб її повернути, Таміла використовує юнок, забираючи в них енергію. Без її дозволу, жодна молода дівчина не залишить Каурдану. Хіба що, таємно.

– Нічого. – заспокоїв горянина, Карол. – Мені б лише знайти Мілину, а там, я вже, щось вигадаю.

– Наш Карол, теж чарівник, але Білої магії. – пояснив Готару, Теймур. – Ні ваша цариця, ні Бахтар, з ним, легко не впораються.

Молодий горянин, з розумінням, кивнув головою. Все ж хлопцеві було не пособі, та відмовлятись від допомоги новим знайомим, він не став, і вся компанія рушила до міста.

Коли завиднілись стіни Каурдану, Готар в нерішучості зупинився.

– Ти чого?– здивувався Карол.

– Я там, так би мовити, в розшуку. Лише підійду до варти, мене схоплять. – пояснив молодий розбійник.

– Не хвилюйся, я цього не допущу. – заспокоїв, його, Карол. —І в загалі, в мене тут визрів план.

– Який ще, план?– поцікавився Теймур.

– А ось послухайте. Нам, всім гуртом, нема чого робити в місті. Підемо лише я і Готар, а ви чекайте неподалік, он під тією скелею. – Карол показав на величезну брилу, що виступала над вузькою стежкою, неподалік міського муру.

– Ти певен, що в двох ви впораєтесь?– захвилювався за друга, Капер.

– Я ж, чарівник. – повторив слова Теймура, Карол. – Певен, моїх здібностей вистачить.

Далі, до брами Каурдану, вирушили лише Готар і Карол, не дійшовши до воріт міста з десяток метрів, чарівник зупинився, і звертаючись до горянина, мовив:

– Уяви собі місце, куди ми з тобою, повинні потрапити, а я, спробую нас туди, перенести. Ти мене зрозумів?

Готар ствердно хитнув головою, і заплющив очі намагаючись уявити будинок Стаха. Земля наче попливла у нього під ногами. Хлопець хитнувся, і мабуть би впав, якби Карол його не підтримав. Горянин розплющився, і від здивування, мало не скрикнув. Він і його новий знайомий, були вже в місті, тільки чомусь на даху будинку.

– Ну, і…

– Що, ну і ?– перепитав Готар.

– Чому ми, на даху?

– Ти сказав, думай про місце, де ми повинні опинитись. Ось я і думав.

– Про дах?

– Ні. Про будинок Стаха. – знизав плечима, горянин.

– Мамо, мамо!– закричав якийсь малюк. – Он на будинку дядька Стаха, з’явились двоє дядечок!

– Як з’явились, так і підуть. – не зрозуміла, що хотіла сказати дитина, жінка, і потягла малого геть.

Хлопці зіскочили на бруківку, і рушили до дверей будинку. Готар постукав, та двері виявились не замкнутими, і зі скрипом, відчинились. Хлопець просунув голову у середину:

– Стах, це я, Готар, ти дома?

У відповідь, тиша.

– Сьогодні в ранці, була облава. – почувся у нього за спиною, старечій голос, Готар озирнувся. Поряд з ним стояла старенька жінка, і сумними очима дивилась, кудись повз хлопців. Наче балакала не до них, а до стіни будівлі.

– В Стаховому будинку, вони, теж були?

– Можливо. До палацу потягли кількох дівчат. Хто з них хто, я не знаю. – старенька повернулась, і пішла геть.

– А білява дівчина серед них була?– спитав навздогін, у бабці, Карол.

– Я не приглядалась.

Хлопці на деякий час притихли.

– Що будемо робити?– першим порушив мовчанку, горянин.

– Ти добре знаєш людей у місті?

– Знаю декого. Та справи мав, лише, зі Стахом.

– Людина на ім’я Пулат, тобі знайома?

– Ні. Та я знаю декого, хто знайомий майже з всім містом. Це цілитель Омус.

– Ходімо до нього.

Готар повів Карола плутаними вуличками Каурдану. Чим далі вони відходили від ринкової площі, тим похмурішим і безлюдним, там, ставало місто. Наче мешканці цих районів боялися сонячного світла. Карол поділився своїми спостереженнями з молодим розбійником.

– В дечому, ти, правий. – погодився, той, з чарівником. – Тутешні мешканці і справді налякані. В цих кварталах мешкає, переважно бідний люд. Їм найбільше достається від нашої повелительки. Каральні загони, щодня, навідуються сюди.

Готар зупинився біля охайного, вибіленого будиночку.

– Ми прийшли. – повідомив, він, Карола, і не чикаючи наказу, постукав у двері.

В середині помешкання не пролунало ні звуку. Готар постукав дужче, і промовив у щілину:

– Пане цілителю, це я, Готар. Син Хартама.

За дверима почулося шарудіння, і вони тихенько прочинились.

– Що, ти, хотів?– в невелику щілину визирнуло зелене, вилупкувате як у жаби, око.

– Пане Омус, нам необхідно знайти одну людину. – промовив, тихо як міг, Карол. – хто як не Ви, добре знає місцевих жителів.

– Хто саме вам потрібен?

– Пулат.

– Ви спізнились.

– Чому?

– Вночі, до Пулата приходили царицині охоронці. Я не знаю за що, але його забрали до в’язниці, а дружину так побили, що вона, бідолашна, померла в мене на руках. Я не зміг її врятувати. Тепер ідіть з відси. Я не хочу опинитись на місті, того чоловіка.

Двері закрились.

– Треба іти до палацу. Можливо, ще не пізно, і ми врятуємо Мілину і Пулата. —з надією в голосі, промовив,молодий чарівник.

– Я, туди, не піду. – навідріз відмовився розбійник.

– Підеш. – голосом, не терплячим відмови, спокійно, мовив чарівник. —У тому, що Мілена у полоні, є і твоя провина.

– Я так не вважаю!– майже крикнув Готар. – Чаклун однаково привів би її сюди! В чому моя провина?

– У боягузтві. Якби в тобі було більше сміливості, він не дійшов би з вами до Каурдану.

Готар похнюпив голову, і наче приречений, перший, рушив у бік палацу. Він хотів допомогти своєму новому знайомому, та одночасно боявся зустрічі з Міленою і Стахом, бо тоді відкриється його таємниця. Хлопчина заліз рукою до кишені, там тихенько подзенькували монети. Якими важкими вони, зараз, йому видавались, та просто так позбутись, він їх не міг.

Ось і палац. Такої величі, Карол, ніколи не бачив. Замок чарівника Орнагула у зрівнянні з ним, халупа, хоча раніш, видавався хлопцеві розкішним. По всьому периметру будівлі, стояла варта. Готар і Карол обійшла навколо палацу, та не знайшли дверей, в які б вони могли непомітно прошмигнути.

– А далі, що?– поцікавився горянин, дивлячись на чарівника.

– Ти кажеш, цариці потрібні дівчата?

– Так.

– Тоді, ми з тобою, не надовго, станемо дівчатами. Не бійся, це безпечні чари. Тільки роби те саме, що і я, щоб не викликати підозру. Зрозумів?

– Здається, зрозумів.

Карол і Готар зайшли за найближчу будівлю, а вже з відти вийшли дві молоденькі, симпатичні дівчини. Вони обережно, що їх не побачила варта, просувались в бік базарної площі. Одна з них, наче ненароком, наступила на суху гілку, та гучно тріснула під її ногою. Вартовий, що був неподалік, озирнувся на той тріскіт:

– Агов, красуні, ану постривайте!– гукнув він дівчатам.

Та ті, не послухались і кинулись бігти, вартовий за ними:

– Стійте, негідниці! Тримайте, дівки втекли!– погукав на допомогу своїх товаришів, вартовий.

Ще кілька охоронців кинулись йому на допомогу, і невдовзі дівчаток схопили, і повели до палацу, у підвал, де тримали бранок, та інших полонених.

– Приймайте новеньких. – зло хіхікаючи, мовив вояка, і заштовхнув полонянок до невеликої, темної камери. – Наша цариця буде нами задоволена. Чи я брешу, друзі?

– Звичайно! Ти не помиляєшся! Нам перепаде, непогана, винагорода!– погодились з ним, товариші.

Очі хлопців, ( а це були саме вони, лише перетворені магією на дівчат), повільно пристосовувались до темряви, та і вони самі набували одночасно з тим, свого звичайного вигляду. В кутку кімнати, Карол і Готар побачили жінку. Полонянка злякано притискалась до стіни. Чарівник підійшов до неї і пильно придивився. Жінці було років сорок, та вдягнена вона була як молода, з розпущеним, сивим волоссям. Плаття, що було на ній, здалось йому знайомим. Стегна обвивав чоловічий, весільний пасок. Прикраса була, як дві краплі, схожа на той, що пошила для нього Мілена. Він ні за що в світі , не сплутав би, цей візерунок, ні з яким іншим.

– Не бійтесь, шановна. Ми не заподіємо вам шкоди. – спробував заспокоїти жінку, чарівник.

– Ніхто вже, не в змозі зробити мені більшої шкоди, ніж наша цариця. – тихо, з виразом неймовірного жаху на обличчі, прошепотіла вона, у відповідь. – Досмокче моє життя, і все. Край.

– Я спробую допомогти Вам. Лише дайте відповідь на моє питання.

– Що ти, хочеш знати?

– Цей одяг що на Вас, де Ви його взяли?

Молодий розбійник, підійшов ближче, щоб почути відповідь полонянки.

– Ой, Готар!– вигукнула та, замість відповіді.

– Ми знайомі?– здивувався розбійник.

– Звичайно. Я давно тебе знаю, ти розбійник, син розбійника, що приносив добуте до Стаха, а нещодавно, ти мені ось цю сукню подарував.

– Подарував, я?

– Ти не впізнав мене? Це ж я, Юка. Біля будинку Стаха, ти вийшов засмучений, з вузликом в руках.

Хлопчина придивився уважніше, і лише тепер розгледів знайомі риси обличчя.

– Ти ж мого віку, а виглядаєш старішою за мою матір!

– Так. – скрутно хитнула головою жінка. – Це справа Таміли.

– Шановна, я розумію, що те що на вас вдягнено, дарунок. Та все ж пасок, я прошу, поверніть. Моя дівчина шила його для мене.

– Та, будь ласка!– без будь якого жалю, сказала повія, і простягла пояса, Каролові.

Той ухопив, його і притис до грудей, наче обіймав кохану. Це її ніжні ручки трудились над цим паском. Від нього, наче, віяло її теплом і любов’ю. Карол так і завмер, обіймаючи дорогоцінну, для нього, річ.

– Гей, чарівнику, не час розкисати. – привів до тями, Карола, Готар, а потім одразу ж поцікавився у повії: – Послухай, красуне, а з будинку Стаха когось з дівчат захопили?

– Ще перед облавою, до нього завітав посильний від купця Саліма. Старий разом зі своєю донькою, і ще з якоюсь дівчиною, пішов з ним. Я зрозуміла, що Салім береться вивести їх з міста, і хотіла теж вирушити з ними. Та мене не взяли. Сказали, що я не маю таких грошей.

Дівчина замовкла, і перед її очима пропливли недавні події. Пригадалось , як грубо відштовхнув її Стах, назвавши «вуличним непотребом», від образи, навіть тепер, на її очах виступили сльози.

– Юка, що з тобою?– побачивши переміну в її настрої, спитав Карол.

– Більше я, вам, нічого не можу сказати.

Хлопці перезирнулись. Те що, Мілена не в палаці, і не дісталась цариці, це добре. Та де її шукати?

– Ви заберете мене з відси?– з надією в голосі спитала, Юка. – Якщо заберете, я скажу куди повів свій караван Салім.

– Так. Звісно. Та спочатку нам потрібно знайти ще декого. Ти Готаре, почекай мене тут, біля Юки, а я спробую знайти Пулата. Двері до камери будуть відчиненими, та до коридору виходьте обережно.

– Добре. Тільки не затримуйся, а то раптом варта нагодиться.

Карол з легкістю відчинив засув, і вийшов. По обидва боки темного коридору було ще кілька камер для полонених, таких самих, в якій, щойно, був він сам. Одну за одною, чарівник їх відчиняв, і зазирав до середини. В одній він побачив декілька чоловіків. Ті здивовано на нього витріщились. На Каролові не було форми, яку зазвичай носили охоронці, а крім них, сюди, більше ніхто не заходив.

– Вітаю, вас, шановні. – як можна чемніше, привітався Карол з чоловіками. – Чи немає, бува, серед вас людини на ім’я Пулат.

Полонені не промовили жодного слова, лише перезирнулися між собою.

– Якщо ви допоможете знайти мені цю людину. Я допоможу вам вибратись звідціля. – підійшов Карол, до розмови, з іншого боку.

Чоловіки, почувши таке, оживилися. Наперед виступив, невисокого зросту, товстун, з лисою, мов коліно, головою.

– Сьогодні в ночі, привели такого. Його катували до самого ранку. Бідолаха страшно кричав, і стогнав. А під ранок затих. Чи то з нього перестали знущатися, а можливо помер.

– Де саме, він, знаходиться? – втрачаючи терпіння, вигукнув чарівник.

– На ліво, через камеру від нашої.

Карол кинувся туди. На кам’яній підлозі, в калюжі власної крові, лежала людина. Вона була настільки понівечена, що не можливо було розгледіти рис її обличчя. Хлопець нахилився над бідолашним, той застогнав, і відкрив очі. Перше, що побачив полонений, це Каролів талісман, він звисав з хлопчачої шиї, просто перед його очима.

– Ви мене бачите? – спитав Карол у Пулата.

– Так. – ледь чутно прошепотів, той.

Хлопець застосував свої чарівні сили, щоб хоч трохи полегшити його страждання, та чомусь, це мало допомогло. Хоча зазвичай, це Каролові легко вдавалося. Пулат зрозумів наміри чарівника.