Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Веро, скільки порцій, наказано доставити до храму?– спитала, одна з них, свою подругу.

– Як завжди. – відповіла Вера, і раптом схаменулась:– Стривай, здається Хета казала, що відвела туди дівчину – степовичку. Так що, добавимо ще порцію, на всяк випадок.

Карол, в душі, не знав як віддячити, цим балакучим жіночкам. Він тепер точно знав, де знаходиться Мілена. Тепер залишилося знайти шлях до храму. Поки він спостерігав за селищем, то зрозумів, що в ньому немає чоловіків. Навколо були лише жінки, навіть воїни. Тому, якщо його побачать, то йому будуть непереливки. Треба було якось приховати свою зовнішність. Поки стряпчині мудрували над своїм варивом, чарівник непомітно прошмигнув у приміщення. Оселя була гарною, затишною і дуже охайною. По всьому було видно, мешканці гарні, дбайливі господарі. Всі речі лежали на своїх місцях, ніде не було навіть натяку на бруд чи пил. Карол відшукав кілька спідниць. Він вибрав найдовшу, щоб приховати свої ноги. Потім підійшов до люстерка, і розв’язав стрічку, що на потилиці скріплювала його волосся. Чорні прядки розсипались навколо обличчя. Якби не вуса і борода, то він міг би вже зійти за жінку. Чоловік роззирнувся і надибав велику, шовкову хустину. Він намотав її на голову так, щоб видно було лише очі.

– Що ж, спробуємо одурити пильних охоронців. – посміхнувся Карол сам до себе, дивлячись у люстерко, і направився до виходу.

Та лише він підійшов до дверей, почув із зовні кроки, хтось заходив до будинку. Карол присів за скриню, що стояла поряд, і зачаївся. До кімнати зайшла молода жінка, років двадцяти п’яти. На ній був яскравий балахон і багато прикрас. Вона щось весело наспівувала, і при цьому клацала пальцями у такт мелодії. Карол не бачив її обличчя, лише довге, русяве, трохи схоже на Міленине волосся. Жінка пройшла на середину приміщення і схилилась над маленьким столиком, що там стояв. Карол, не звиклий до свого нового вбрання, необережним порухом, зачепив подолом спідниці якогось горщика, і той з брязкотом покотився по підлозі. Хазяйка оселі рвучко розвернулась, і можливо б закричала, побачивши в будинку незнайомку. Та чарівник випередив її, закривши господині рота долонею. Очі жінки наповнились невимовним страхом.

– Прошу тебе, не кричи. Я не заподію тобі жодної шкоди. Мені лише був потрібен сховок.

Карол намагався говорити як можна приязніше і спокійніше. Це подіяло. Господиня будинку перестала пручатися. Карол відняв свою руку від її рота.

– Хто ти?

Карол зняв хустку, і показав обличчя.

– Що ти чоловік, я одразу зрозуміла. На нашому острові твою стать розпізнають в будь якому вбранні. Краще скажи, що тебе привело сюди. Навіщо ризикуєш власним життям?

Чарівник відповів не одразу. Він з захопленням споглядав на жіночку. Звісно, його Мілена була наймилішою, та все ж не помітити цієї дивовижної вроди, Карол не міг. Важко було описати те, що він бачив перед собою, як неможливо описати весняний ранок, чи вечірню зорю, або спів пташки. Це просто красиво, і додати було нічого. Виразні, зелені очі, дивились на нього уважно, і трішки насмішкувато.

– Мене звуть Карол. Привело мене, на ваш острів кохання.

– Невже? І хто ж та щасливиця?

– Її нещодавно привезли сюди. Ім’я її, Мілена. Вона степовичка, її продали в рабство, а ваша ватажок звільнила її.

– Так от чому, її, відрядили до храму! Хета здогадувалась що ти прийдеш по неї.

– То, ти, про неї щось знаєш?

– Про неї знають всі. Спочатку, жінки що були на кораблі разом з нею, казали що дівчина божевільна. Вигадала собі жениха-чарівника, що прийде її визволяти. Хета їм вірила, і не звертала на благання дівчини уваги. Та потім видно щось запідозрила, і забрала її до храму.

– Чому на вашому острові чоловіки в такій непошані?

– Це довга історія. Хета доволі натерпілась від вашого брата. От і зненавиділа всіх чоловіків без винятку. Зібрала навколо себе жінок, що теж постраждали від сильної статі, і утворила власну державу.

– І що, тут всі жінки вважають чоловіків своїми ворогами?

– Ну чому ж, не всі.

Жінка кокетливо посміхнулась, і підморгнула Каролові.

– Я наприклад, зовсім тобі не ворог. Мене, як і багатьох інших, змусили тут посилитися обставини. Хоча Хета і каже, що нікого тут не тримає. Та вибратись звідси важко. І вдалося це, зовсім не багатьом жінкам.

– То ти б, хотіла поїхати звідси?

– Так.

– Як твоє ім’я?

– Пєрла.

– Допоможи мені, Пєрла, відшукати Мілену, а я допоможу тобі залишити цей «притулок скривджених жінок».

– Обіцяєш?

– Життям присягаю.

– Тоді дочекаємося ночі. В день вирушати до храму дуже небезпечно. Охоронці скрізь нишпорять. Хоча і ніч…

Перла задумливо подивилась кудись в далечінь, наче крізь стіни свого будиночку вдивлялась у неприступні стіни храму.

– А, що, в ночі?

Карола дуже стурбував її задумливий вираз.

– Розумієш, озеро навколо храму, це і є найбільший охоронець. Вночі там діється щось таємниче і страшне.

– Ти, це, на власні очі бачила?

– Ні. Та мені розповідали подруги.

– Вони щось бачили?

– Не знаю. Можливо.

– Знаєш, інколи чутки виявляються страшніші за дійсність. Нетреба вірити всьому що тобі розповідають.

– Ти і правий, Кароле. Посидь тут, а я принесу тобі поїсти. В моєму будинку охоронці тебе не знайдуть. Відпочивай спокійно.

– Дякую тобі Пєрло.

– Віддячиш тим, що забереш мене з відси.

Жінка вийшла, а Карол залишився в будинку. Його гризли сумніви. Він довірився зовсім незнайомій людині. Таке траплялося з ним рідко. Звісно в нього не було вибору. Та все ж, це було необачно. Від нервової напруги у нього тремтіли руки. Він не знав куди себе подіти. Чоловік то сідав, то ходив туди-сюди по кімнаті. Час плив дуже повільно. Нарешті заскрипіли вхідні двері. На всяк випадок Карол сховався за ширмою. До будинку зайшла Пєрла.

– Ти де?

Жінка обвела кімнату поглядом.

– Тут.

Обізвався зі свого сховку, її гість і з’явився на очі.

– Я ж казала, що тобі нічого тут не загрожує.

– Зайва обережність не зашкодить.

Господиня приязно посміхнулась.

– Я приготувала човен. Тільки варта пройде вздовж берега, я спробую переправити тебе до храму.

– Може я, краще, попливу сам? Не хотілося б тебе наражати на небезпеку.

– А, як ти, повернешся по мене? Чи ти вже забув про свою обіцянку?

– Про це, я не подумав.

– Ото ж бо!

Пєрла визирнула у вікно. По над озером пливли маленькі вогники. Це варта, освітлювала собі шлях смолоскипами. Вогники віддалялись, нарешті зовсім зникли за береговими заростями.

– Час! Треба поспішати. Невдовзі вони ітимуть назад.

Жінка і чарівник, тихо наче примари дісталися до берега, де на них чикав невеличкий човен.

– Сідай за весла. А я тобою керуватиму.

Це пролунало як наказ і трохи розсмішило Карола. Та він не перечив. Все сказане було правильно. Чарівник веслував обережно, щоб не плюхкати водою. В нічній тиші, це одразу б привернуло увагу. Вони допливли майже до середини, коли це раптом, Карол відчув, що човен пливе сам собою.

– Що це?

– Я ж казала, що озеро охороняє підступи до храму.

– А що відбувається?

– Опівночі, на озері утворюється сильний вир, який затягує в себе все що знаходиться на поверхні. Випливти з нього ще не вдавалось нікому.

– Ти знала про нього, і нічого не сказала!

Тільки зараз Карол зрозумів причину свого неспокою. Він відчував, що щось негаразд. Та не довірився власним почуттям. Тепер за це розплачується!

– Навіщо ти це зробила?

– Не хвилюйся. Мене попросила це зробити Аммана, наша чаклунка. Вона мешкає у храмі.

– Ти розповіла їй про мене! Навіщо?

– Я не могла цього не зробити. Вона врятувала моє життя!

– Тоді чому, ти, попливла зі мною? Вир затягне і тебе.

– Моє прохання, про допомогу вибратись з відси, не було брехнею. Я справді цього прагну. Якби ти поплив сам, то неодмінно загинув би.

– А так, загинемо разом!

– Ні.

Човен плив все швидше і швидше. Карол навіть не намагався вирватись з цієї страхітливої круговерті, бо це було даремно. Жінка була дуже спокійною, і цей спокій поступово передався і Каролові.

– Що робитимемо?

– Коли допливемо до горловини виру, не будемо чикати коли нас затягне. Наберемо побільше повітря в легені і стрибнемо самі. Ти тільки нізащо не відпускай моєї руки.

– А далі, що?

– Побачиш. Приготуйся, вже скоро.

Перла підвелась на ноги. Тримати рівновагу було важко, та це їй вдавалось. Карол став поруч, і міцно стис її руку. Кожної миті, човен все ближче підпливав до водяної прірви, що утворилась в наслідок круговерті.

– Давай! – крикнула Перла, і потягла за собою чарівника.

Спочатку їх вертіло як в млинові, потім кудись тягла стрімка підводна течія. Від мулу, що піднявся з дна, майже нічого не було видно. Та Карол міцно тримався за руку жінки, а вона весь час була трохи попереду. Несподівано їх, як корок, підкинуло в гору і вони опинились в підземному тунелі, що його, мабуть і утворила вода. Вона текла кудись в темінь, тягнучи плавців за собою. Мільярди повітряних бульбашок підіймались на поверхню, і від цього здавалось що вода, навколо, кипить. Ці бульбашки допомагали жінці і чарівнику триматись на поверхні без зусиль, і це дало змогу, їм, швидко прийти до тями.

– Де ми?– відкашлюючись і випльовуючи воду, спитав Карол.

– Саме зараз ми пропливаємо під храмом.

– Тобі відомий цей шлях?

– Так.

– Тому ти і не боялася виру. А комусь ще, про це, відомо?

– Так. Цей тунель показала мені Аммана. – пояснила жінка.

Чарівник не вспів відреагувати на її слова, вода виштовхнула їх з тунелю у підземне озеро. Вони наче опинились на дні величезного колодязя. Щоб вибратись з відси, потрібно було дертися по прямовисній скелі. Каролові вдалося вилізти на невеликий виступ над водою, а потім витяг і Пєрлу.

– Нам, без сторонньої допомоги, на гору не піднятися. – сумно похитав головою, Карол, роздивляючись навколо.

– Нічого, виберемось! Ось тільки трішки підсохну. – відповіла жінка.

Вона скинула балахон, і чарівник побачив великі крила. Вони наче у казкового птаха розправились у жінки за спиною, і переливалися всіма барвами веселки. Чарівник аж рота відкрив від подиву.

– Ну, як я, тобі. – лукаво всміхаючись, спитала крилата красуня.

– Дивовижно! Я навіть не здогадувався, що такі, як ти, взагалі існують. Хто ти така?

– Моє плем’я жило на Планеті Білих троянд, нас називали синіми птахами, або птахами щастя. Та насправді ми крілокси. Але серед інших народів існує повір’я: «Той хто володіє крілоксом, матиме у всьому талан і ніяке лихо не увійде в його дім.» Коли нашу планету захопила Магра, мені і кільком моїм соплеменникам вдалося втекти, поки прохід був ще відкритим. Та в цих мандрах по системі Алагір, я їх загубила. І ось опинилась на Планеті Людей. Мене захопили в полон, і тримали на цепу, щоб не втекла, надіючись на щастя. Аммана мене визволила, вилікувала і забрала на цей острів.

– Тепер я розумію, чому ти їй довіряєш. Але ж, захват твоєї планети стався дуже давно. Скільки ж тобі років?

– Чесно кажучи, я вже і не пам’ятаю. Ми крілокси, живемо довго.

– Ти чудово виглядаєш на свої роки! – спробував пожартувати Карол.

Та Пєрла лише сумно всміхнулась. Крила за її спиною ворухнулись, потім відкрились у весь розмах. Жінка-крілокс змахнула ними раз, потім ще, і повільно відірвавшись від каменю, піднялась у повітря.

– Я не зможу тебе підняти разом з собою. Коли опинюсь на горі, то скину мотузку. – сказала вона, і полетіла.

Карол спостерігав за тим польотом, задерши голову, і не міг намилуватись. Він вже колись бачив крилатих істот, то були морфіни. Та ті більше нагадували комах переростків, хоч і були гарними. А Пєрла, дійсно була схожою на великого синього птаха. Вона підіймалась все вище і вище, і ось зовсім зникла від Каролового погляду. Чарівник залишився сам. Він чекав і чекав, та крілокс не поверталась. Поступово його знову огорнув неспокій.. Адже Пєрла сама сказала, що виконує наказ чаклунки. А хіба вгадаєш що у тієї на умі. Можливо це знову пастка. Якось все незрозуміло. То штовхає його у вир, потім рятує з нього. Тепер ця моторошна печера. Що ж йому робити? Карол огледів стіни, що його оточували, вони не були зовсім рівними. Якісь виступи і западини все ж вимальовувались. Якщо постаратися, можливо і вийде видертись на гору. Чарівник ще трохи почекав, потім таки зважився на підйом. Він проліз метра зо два, коли раптом за спиною щось зашурхотіло.

– Бачу, Кароле, ти мені недовіряєш.

Це була Пєрла.

– Чому так довго. На моєму місці, хто завгодно б засумнівався. – Карол хотів озирнутись, та боявся впасти, тому, наче зі скелею розмовляв. Пєрлу, його безпорадність, розвеселила. Вона голосно засміялась, і стоголоса луна покотилась по печері.

– А ти гадаєш, що для нас нагорі вже хтось приготував мотузку? Мені довелося її шукати. А нишпорити по храму, не дуже безпечно. Звісно, Хеті немає в чому мене звинуватити, та скоро повернутися до тебе, я б не змогла.

– То де мотузка?

– Трохи правіше і вище. Я спробую тебе до неї піднести. Тільки не пручайся, а то упущу.

Пєрла міцно обхопила Карола під пахвами, і понесла вздовж стіни. Крила у неї були сильними, а от руки як у тендітної жінки. Чоловікові було трохи не пособі, пересилюючи страх він промовив:

– Це вперше, коли мене несе на руках жінка.

– Все буде добре, ми майже долетіли. – зрозуміла його неспокій крілокс.

Мотузка була міцною, по всій довжині, щоб було краще лізти, нав’язані вузли. Карол хутко виліз на гору, і лише тут зміг перевести подих. Пєрла знову вдягла свого балахона, і вони рушили до храму. Споруда була величезною. Нижні поверхи розташовані під землею, а башти, здавалось, пронизували небо. Зала, в яку зайшли Пєрла і Карол, призначалась для жертвоприношень. Під стіною стояв олтар, на якому, у всю свою кам’яну велич, возсідала сама Богиня Краси. Десять широких сходинок вели до її підніжжя, і на кожній стояла чаша по вінця наповнена ароматичною рідиною, в якій плавали квіти. Пахощі наповнювали залу, і від них паморочилось у голові. По всій залі стояли, сиділи , лежали чоловіки. На вигляд вони були ніби живі. Та все ж від кожного з них віяло смертю.

– Намагайся дихати не дуже глибоко, або взагалі не дихай, поки тут не пройдемо. – попередила чарівника, крілокс. – Бо станеш таким як вони.

Карол не сперечався, йому чим далі ставало все гірше. Перед очима пливли різнокольорові кола, а в скронях гупало наче по барабану. Вони ледь дісталися середини, а в чоловіка вже підкошувалися ноги, і він ледве на них тримався. Пєрла підхопила його під руку, і потягла до виходу. Несподівано, на його грудях засвітився оберіг. Це сили добра прийшли чарівникові на допомогу. Блакитна аура огорнула його тіло, і йому відразу покращало. Сили повернулися, і він, разом зі своєю супутницею, благополучно перейшли приміщення, і опинилися на сходах, що вели на горішні поверхи.

– Цей медальйон, у тебе на грудях, це якісь чари? – спитала Пєрла, зазираючи Каролові у очі, наче вона намагалася, в них, прочитати відповідь на своє запитання, перш, ніж чоловік відповість.

– Так. Це мій талісман. Його створив Вартохар, для захисту «обраного». Що сталось з цими людьми?

– Обраного для чого?– відповіла питанням на питання Перла.

– Захистити, і врятувати систему Алагір від Магри. Але ти не відповіла на моє питання.

– Пробач. Пахощі що наповнюють це приміщення паралізують тіло і розум. Людина наче помирає. Але насправді жива. Та в такому стані вона може перебувати роками. Це Хетина кара.

– Матроси з « Золотої Фани» теж тут?

– Так. А тепер скажи мені, ти справді зможеш врятувати мою планету?

– Так, він зможе. Але навіть обраному потрібна допомога.– почувся з гори владний, жіночий голос.

– Аммана, ти мене злякала. – обернувшись на той голос, промовила Пєрла. – Ти так тихо підійшла.

– Це ваша необачність. А якби на моєму місті була Хета?

З гори спускалась не молода, але статна жінка. Вона була одягнена в червону, довгу сукню, шлейф від якої волочився позаду як велика змія. Гордо підняту голову прикрашала тіара всипана дорогоцінним камінням. Довге сиве волосся вільно лежало на плечах. Вона зовсім не виглядала як проста чаклунка, швидше, це була владна повелителька. Аммана підійшла до Карола майже в притул.

– Дай , я подивлюсь на тебе. Ти і насправді красень. Виходить не даремно по тобі сохне те дівча. – трішки насмішкувато проказала чаклунка.

– Ти про Мілену? Де вона? Що з нею? – в голосі чоловіка чулося благання.

– З нею все добре. Вона чикає на тебе в центральній башті, це на самім верху споруди.

Аммана простягла Каролові паперовий згорток.

– Це план храму, без нього ти заблукаєш.– відповіла вона, на німе Каролове запитання.

– А що, це за позначки?– розглядаючи схему, спитав чарівник.

– Це я позначила пастки. Тобі прийдеться через них проходити, перш ніж ти дістанешся до своєї коханої. Це все, чим я зможу тобі допомогти. Так захотіла Хета.

– Навіщо їй це?

– Її доля склалась так, що вона втратила віру в чоловіків, і в справжнє кохання. Я намагаюся повернути їй цю віру. Поки що, мені не вдається. Можливо ти мені допоможеш в цьому.

– Яким чином?

– Якщо ти не здасися, і врятуєш дівчину, то Хеті доведеться визнати свою неправоту. Вона замислиться над існуванням вірності і любові, і поступово стане такою як колись.

– Вона хоче мене вбити ?

– Не знаю чи хоче, але намагатиметься це зробити. Вона не бажає твоєї перемоги. Її душа скам’яніла від болю. Розігрій її серце.

– Боротися з чудовиськом, це одне, а от рятувати людську душу, зовсім інше. Чи вистачить в мене сили?

– Тобі для цього не потрібні спеціальні знання. Просто не звертай зі свого шляху, будь мужнім і впевненим в собі. Твій розум підкаже що і коли робити, а сила і спритність допоможуть.

– Я б, теж хотіла йому допомогти. – обізвалась Пєрла.

– Ні. Ти вже йому і так допомогла. Хай іде сам.

Аммана показала Каролові рукою на гору. Чоловік вклонився обом жінкам і пішов. Він зробив тільки кілька кроків, та коли озирнувся, позаду вже нікого не було.

– Ну от, маю ще один клопіт, прийшов сюди рятувати Мілену, а повинен ще й свого ворога до тями приводити. – бубнів собі під носа Карол піднімаючись в гору по східцях…

«Зірку трьох морів» стиха погойдували хвилі. Пек уважно вдивлявся у берегову смугу острова.

– Тебе щось турбує, капітане? – спитав у нього Теймур.

– Як гадаєш, на тому кораблі, що відніс Карола, по морю ходили слабкодухі хирляки? – спитав у вугляра, замісто відповіді, Пек.

– Не думаю. Морська справа, як я переконався, не для маминих синків.

– От і я про те. Але їх перебили як тарганів. А моряків на «Золотій Фані» було набагато більше ніж нас.

– Що ж, нам робити?

– Он, бачиш, попереду невелика купа скель, неподалік від острова. – показав зашкарублим пальцем, капітан. – Ми сховаємо «Зірку» там, і почекаємо поки зовсім стемніє. Потім на човні доберемось до берега, і спробуємо відшукати чарівника.

– Звісно, я не розуміюсь на морській справі, та на мій погляд, ти вірно мислиш, капітане. – погодився з Пеком, вугляр.

У двох вони повернулися до каюти, де зібралося усе товариство, крім матросів що стояли на вахті. Теймур розповів друзям про наміри капітана. Решта мандрівників теж з ним погодились. Якір кинули в невеликій бухті. Її розташування було досить вдалим. Корабель був захищений від шторму, якщо той раптово розпочнеться, і схований від стороннього ока.

– Друзі, нам треба спостерігати за тим, що робиться на острові. – звернувся до товаришів Плато.

– Вірно. – вискочив у перед, Івер. – Я буду першим. Вилізу он на ту скелю, і якщо побачу якусь небезпеку, попереджу вас.

– Добре. Лізь. – посміхнувся до нього, Капер.

Капер знав Івера з народження, і ніколи не ставився до нього серйозно. Бо Івер і в свої двадцять років, в душі залишався дитиною. Та все ж, Капер знав і те, що в важку хвилину, на хлопця можна було покластися.

Спритно мов кішка, Івер поліз на гору, і вже скоро зручно вмостився за одним з каменів. Йому добре було видно берегову смугу, і так само «Зірку трьох морів». Сонце було майже над обрієм, та все одно добре припікало. Камені розігріті за ден, віддавали своє тепло, зігріваючи виснажене хитавицею тіло. Хвилі повільно накочувались на білий пісок, і так само повільно відступали назад. Івер слідкував за їхньою грою, мружачись від сонячних відблисків. Йому почало здаватись, що він знову, кудись пливе. Хвилі розхитували його човен. Він пристав до берега, і на зустріч до нього вийшла вродлива білявка. Тиха музика наповнила довкілля. Незнайомка почала танцювати. Рухи дівчини були повільні і витончені. Вона все ближче і ближче наближалась до Івера. Її палкі вуста були зовсім поруч. Від передчуття насолоди, у хлопця залоскотало під ложечкою.

– Ти добре пригрівся, Івере. – голосом Плато, несподівано, промовила дівчина, і штовхнула хлопця в плече.

Івер вскочив на ноги, не розуміючи що з ним, і де він знаходиться. Та за мить прийшов до тями. Поряд стояв старший товариш, і підпершись під боки, голосно сміявся.

– Оце так вартовий! Добре що я, вирішив перевірити як ти тут. А то б, все нас віті проспав!

Хлопцеві було соромно. Він мовчав нахиливши голову, і покусував нижню губу. Як він міг так підвести друзів. Заснути на варті. Ганьба! А якби раптом щось сталося! На нього понадіялися, а він спав!

– Ти, той, Плато, не кажи нікому. Добре? – благаючим голосом попрохав Івер.

– Добре. Не скажу. – пожалів хлопчину, болотник. – Вертайся на корабель, а я зостанусь тут, замість тебе.

Івер вже намірився зробити перший крок, як раптом помітив два човни, що повільно пливли вздовж берега.

– Плато, присядь. – шепотом попрохав він болотника, присідаючи сам, і тягнучи товариша за руку до низу.

– Ти чого? Що сталося? – не зрозумів Плато, та не пручався, і сховався за каменем.

– Подивись туди. – показав пальцем, хлопчина.

Тепер і Плато помітив ті човни. На кожному з них, знаходилось по чотири людини. Двоє веслувало, а двоє стояли на носі і кормі, і роздивлялись навкруги. З усього було видно, що це воїни. Вони були підперезані мечами, а в руках тримали списи.

– Це, мабуть, якась варта. – прошепотів, болотник. Хоча човни були ще далеченько, і їх не могли почути.

– Біжи погукай капітана і Теймура.

Івера як вітром здуло. Переплигуючи с каменю на камінь, він хутко дістався до корабля, і одразу наштовхнувся на вугляра.

– Теймуре, там якісь човни. Плато просить тебе і Пека, піднятись на гору.

– Добре. Я пішов, а ти нагукай капітана. Він десь в своїй каюті.

– Як будемо діяти? – спитав Плато, коли Теймур і Пек, підійшли до нього.

– Хто знає? – зітнув плечима вугляр.

– Нехай підпливуть поближче. Треба їх уважніше роздивитися. Бо щось фігури тих вояк, мені видаються вкрай привабливими. – розплився в посмішці капітан.

– Ай справді, це ж жінки! – підтримав його, Теймур. – Оце вояки! Я б, з такими, поборюкався.

– Та у вас, з рота, слина вже капає. – осмикнув друзів, Плато. – Хтось, ще недавно, нагадував про те, що сталося на «Фані». Чи вже забулось?Про мене, то нехай би то були чоловіки.

Пек і Теймур, від тих слів, одразу прийшли до тями.

– Це добре, що вони тут, зараз, пропливають. – сказав Теймур.

– Ти, знову, за своє! – аж розсердився Плато.

– Та ні. Я не в тому сенсі. Якщо вони пройдуть, і не помітять нас, то буде час, висадитись на берег, поки вони не повернулися, або не прийшли наступні.

– Хлопець каже діло! – погодився Пек.

Коли човни з охороною зникли з очей, від скель відчалив інший, на якому пливли мандрівники. Їх було шестеро: Капер, Плато, Пек, Теймур, Готар і один з матросів. Решту залишили на кораблі. Івер спочатку запротестував, та йому наказали стерегти човен, і охороняти Туму. І він, хоча і знехотя, змушений був погодитись. Друзі швидко подолали відстань між скелями і берегом, і невдовзі стояли на піску.

– Човен не можна тут лишати, охоронці помітять, і здіймуть тривогу. – сказав Готар.

З ним погодились. Всі гуртом підняли, і однесли човна за кущі. А горянин, ще й їхні сліди позамітав, знявши з себе куртку. Тепер зовсім було непомітно що на берег хтось вийшов.

– Ти диви, який тямущій хлопець. Щоб ми без тебе робили? – з захопленням, промовив до горянина, Капер.

– Ви забули чий я син! Батько казав: «Якщо полюєш на здобич, роби так, щоб вона не помітила тебе першою, і ти сам не став здобиччю.»

– Мудрі слова. Та краще їх не застосовувати на інших людей, а лише на тварин. – відповів хлопцеві, Плато.

– Та я згоден. – зніяковів Готар. – Але ж, мій батько не завжди був розбійником. Так склалась його доля.

– Хлопче, людина сама робить свою долю. Якби всі солдати царської армії, що лишились свого заробітку стали розбійниками? Ти уявляєш що б було?

– Так. Але минулого не змінити.

– Плато, я не розумію, ти хвалиш хлопця, чи лаєш, за його навички? – став на бік Готара, Капер.

– Взагалі то, хвалю. Та йому не варто дуже ними пишатися. Навички розбійника, не привід для гордощів.

– Він вже це зрозумів. Не доставай людину!

– Годі вам! – цикнув на братів, Теймур. – А то охорона нас, якщо не побачить, то почує.

Всі одразу притихли.

– Підемо вздовж берега, у тому напрямку звідки пливла варта. – промовив Пек.

З ним погодились, і тихо, ховаючись за рослинністю, пішли на пошуки Карола. Та вони не пройшли і десятка метрів, як несподівано, з усіх боків їх оточив загін острів’янок. Гострі списи, не давали змоги до спротиву, і мандрівники змушені були здатися.

– Такого, зі мною, ще не траплялось. – тихо, крізь зуби процідив слова, Теймур. – Мене полонили жінки!

– А ти що, не радий? Ще недавно облизувався, дивлячись на них.– відповів на те, Плато.

– Мовчати! – наказала одна з воїнів, і сильніше притисла списа, Теймурові під бік.

– Обережніше, панночко. Ви ж, мене, наскрізь проштрикнете. – трохи винуватим голосом, попрохав вугляр.

– Ідіть у перед. – не звертаючи на його прохання, наказала войовнича острів’янка. Друзям нічого не залишалось як підкоритися її наказу.

А чарівник, тим часом підіймався величезними сходами, все вище і вище, і нарешті опинився на горішньому поверху. За планом, який йому дала Аммана, йому ще було потрібно, перейти кілька зал, спуститись на поверх нижче, і лише потім маленькими крученими східцями піднятися на башту, де на нього чикала Мілена. За планом, начебто, було все просто, та на ньому було помічено кілька пасток. Що то за пастки, невідомо, та пройти по біля них прийдеться. Карол уважно роздивлявся на всі боки, чикаючи якогось підступу. Несподівано, його нога натиснула схований у підлозі важіль. Десь над головою, щось зашелестіло, це відкрились клітки, і на чоловіка, пискаючи і хлопаючи крилами, вилетіло незчисленна кількість великих кажанів. Кожна з тварин, намагалася вкусити, або бодай вдарити крилом бідолашного чарівника. Меч, якого Карол вихопив, не допомагав. Він махав ним навсібіч, та користі від того було мало. І поки він, дістався виходу, все його тіло було в подряпинах і саднах. Лише коли, Карол залишив приміщення, крилаті миші залишили його в спокої. Він ледь встиг відсапатись, як нова напасть не заставила себе довго чикати. Запах чарівникової крові, що сочилася зі свіжих ран, привабив іншу, більш небезпечну тварину. Вона, досі, спокійно дрімала у своєму сховку. Та приємні, для її нюху, пахощі привели її до тями. Повільно, наче насолоджуючись кожним своїм кроком, від якого здригалась уся зала, чудовисько з’явилось перед Каролові очі. Чоловікові було чого злякатися. Волохате створіння, яке зараз стояло перед ним на задніх лапах, трохи нагадувало ведмедя, але було у двічі більше. З пащі у чудовиська тирчали довгі, гострі ікла. На лапах, металевим блиском відсвічувались міцні пазурі, кожен з яких, міг проштрикнути Карола наскрізь. Налиті кров’ю і неймовірною люттю очі, бачили перед собою легку поживу. Чоловік розумів, вступати у двобій з цим чудовиськом, порівняно з самогубством, і нічого не діяти,теж було неможливо. А тварина все наближалась і наближалась. Між ними залишилось з десяток кроків. Карол запанікував. Та раптом, в парі метрах від себе, він помітив мотузку, що звисала відкілясь з гори. Довго розмірковувати не було коли. Чарівник стрибнув у бік, вхопився за ту мотузку, і подерся в гору. Такої наглості, від своєї жертви, тварюка не очікувала, і на якусь мить, розгублено зупинилась. Це дало Каролові додатковий час, щоб видертись як можна вище. Чудовисько швидко прийшло до тями, і кинулось слідом. Воно махнуло лапою, намагаючись збити чоловіка. Гострі пазурі просвистіли майже поряд, та все ж не зачепили Карола. Він вже був досить високо, і тварина до нього не дістала. Тоді, зі скаженою люттю, чудовисько почало шарпати за мотузку, намагаючись струсити втікача додолу, і та почала повільно розриватися. Врахувавши неповороткість тварини, Карол стрибнув їй на хребта, і відштовхнувшись від неї, перекотився через голову. Він опинився якраз біля виходу з цієї кімнати, та двері виявились замкнутими. Він вдарив у них плечем. Стара деревина затріщала, але з першого разу не піддалась. Карол наліг дужче, і майже в останню мить, коли чудовисько вже роззяпило свою пащу над його головою, вивалився на зовні разом з дверима, і кинувся навтьоки. Та відбіг недалеко, бо в кімнаті якій він опинився, через кілька метрів підлоги не виявилось. Замість неї було провалля, з глибини якого підіймались колони, вони хаотично тирчали до гори і були різної висоти і товщини. У чарівника не було вибору. Якщо він не стрибне на одну з цих колон, то стане обідом для чудовиська, і він стрибнув. Не маючи змоги дістати свою жертву, тварина заревіла видихаючи з пащі страшенний сморід. Карола аж знудило. Він прикрив носа подолом куртки і присів, очікуючи поки йому стане краще. Трохи віддихавшись, Карол роздивився навколо. Треба було розрахувати свій маршрут. Вихід, з цієї кімнати, був дуже далеко, і дістатися до нього непросто. Він міг сподіватись лише на свою силу і спритність. Він перестрибнув з колони на колону, вона захиталась під його ногами наче висіла в повітрі, а може насправді так і було. У Карола похололо все в середині. Та все ж він не запанікував. Дочекавшись поки колона перестане хитатись, знову стрибнув. Він втратив відчуття часу, здавалось що він стрибає вже цілу вічність, а до виходу ще дуже далеко. Несподівано над його головою зашурхотіли крила. Чарівник подивився в гору. Над ним пролітала Пєрла. Не кажучи ні слова,вона підхопила його під пахви і обережно стала переносити до виходу, час від часу відпочиваючи на котрійсь з колон. Донісши його до дверей, крілокс так само мовчки полишила його і зникла з очей. Карол навіть не встиг подякувати. Нарешті він міг трохи відпочити. На планові храму, далі, не було позначок. Це означало, що він спокійно може підійматись на башту, і забирати звідти Мілену. Карол присів на сходинку, і обпершись головою об поручні, прикрив очі. Він навіть трохи задрімав, бо не почув кроків людини, що наближалася.