Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Не останні. – погодився Фавст. – Коли Ная знищіла морфінів, то вирішила зруйнувати і перехід до Старого Світу, щоб більше ніхто не зміг звідси втекти, та не знала як це зробити. Вона звернулась по допомогу до Темхуса, і той, вочевидь, погодився допомогти. Та ні цариця, ні Володар Світу мертвих не здогадувались, що той перехід є найголовнішою складовою Містерії, що саме завдяки йому він ще тримається купи. Темхус дав цариці якесь зілля і та вилила його в Чорне озеро. Перехід закрився, а Містерія здригнулась від страшного вибуху. Запанував хаос. Руйнувалось все що було збудовано. Гинули мешканці цього світу і раби яких прислав Темхус. Я врятувався лише завдяки своїм крилам. Майже добу мені довелося провести в повітрі, бо на землі на мене чикала погибель. Я майже втрачав від утоми свідомість. Несподівано поряд зі мною, замерехтів прозорими крильцями молодий морфін. Він був тяжко поранений, та все ж найшов в собі сили долетіти до мене. Він вказав мені безпечне місце, де я міг би перечекати це страхіття. Взявши його на руки, я полетів туди. Це був крихітний уламок планети, та він знаходився осторонь від повітряного потоку в якому ви щойно були, і йому не загрожувала руйнація.

– Цей уламок і досі існує?

– Так. Вам краще, разом зі мною, негайно, відправитись туди. Бо тут не дуже безпечно.

Мандрівники погодились без сперечань. Перла і Фавст допомогли їм відірватись від тверді, бо вона міцно тримала їх на своїй поверхні не даючи змоги самостійно злетіти. Подорож зайняла небагато часу. Уламок справді був не дуже великим, та на ньому все ж збереглись залишки рослинності. Між грудою каміння зіяла печера, до неї і повів своїх гостей Фавст. Він засвітив світильника. Печера була непогано обжитою. Тут було кілька лежаків, бочки з водою і корзини з харчами.

– Це все, ти зробив?– спитала у крілокса Хета.

Той заперечно покрутив головою.

– Це один із сховів морфінів.

– Зрозуміло. А той поранений, де він? – з надією в голосі спитав Карол.

– Він невдовзі помер. Та перед тим як піти в інший світ, морфін приклав свої руки до моїх скронь і я побачив майбутнє. Я не випадково опинився поряд, я чекав на вас. Я навіть знаю навіщо ви прибули.

– Ти зможеш нам допомогти?

– Зможу. Та ви повинні мені дещо пообіцяти…

– Забрати тебе з собою? – перервав промову крілокса, Плато.

– Я знаю, що ви і так мене не залишите. Мова про інше.

– Про що саме?

– Ходіть за мною, я дещо вам покажу.

Фавст пішов в глиб печери, мандрівники за ним. Запаливши ще одного світильника крілокс освітив темний закуток. Там до кам’яної стіни були причеплені якісь шкіряні мішечки.

– Що це? – спитала Мілена, і не чикаючи відповіді доторкнулась до одного з них.

В середині щось ворухнулось. Дівчина зойкнула і відсмикнула руку. Фавст посміхнувся. Він теж обережно провів рукою по мішечку. В його погляді було стільки тепла і ніжності наче він пестив власну дитину.

– Це майбутнє цього світу, і його потрібно зберегти.

Карол здогадався, що мав на увазі крілокс.

– Це кокони з майбутніми морфінами?

– Вони скоро повинні з’явитися на світ. Тепер лише від нас залежить яким він буде, коли вони народяться. Саме про це я і хотів вас попрохати. Я допоможу вам відшукати книгу, а ви мені, зупинити катастрофу.

– Ти знаєш як це зробити? – поцікавився Карол.

– Знаю. Та самому мені це не під силу. Треба відновити перехід.

– Мій крилатий друже, навіть якби ми і не хотіли тобі допомогти, на все одно довелося б це зробити. Той прохід наш єдиний шлях вороття.

– То з чого почнемо?– запитав Теймур.

– З книги. Її треба шукати в руїнах храму. – відповів Фавст.

– Там залишився ще хтось живий? – поцікавився чарівник.

– Не думаю, та можливо все. У всякому випадку потрібно бути напоготові. Тому жінки нехай залишаються тут.

– Ще чого.– стала в позу Хета.

– Вас, пані, я не мав на увазі. – пробубнів ніяковіючи крілокс.

– Так то краще! – гордовито промовила острів’янка і першою вийшла з печери.

– Будьте обачні. – наблизившись до вугляра прошепотіла Тума і легенько чмокнула його у щоку.

Побачивши це, решта чоловіків заулюлюкали ввівши тим самим бідолашну дівчину у краску. Теймур теж зашарівся і хутко вийшов.

– Ну годі вже вам. – присоромив товаришів Карол.

Він теж обійняв і поцілував на прощання Мілу.

– Будьте, тут розумницями. Ми швидко повернемось.

Мілена від хвилювання не змогла вимовити ні слова, лише кивнула у відповідь головою. Вийшовши на зовні Карол підійшов до Хети.

– Я не скільки не применшую твої здібності, як воїна. Бо відчув їх на власній шкурі. Та все ж прошу тебе залишитись. Наших подруг потрібно охороняти. Ні Готарові ні Іверу я не можу цього доручити. В них мало досвіду. А решта мені потрібні.

Він з надією зазирнув їй в очі. Острів’янка важко зітхнула, але врешті погодилась зостатись.

Шлях до храму не забрав багато часу. Що було гарного в Містерії, то це те, що пішки майже не доводилось ходити. Лише перелітати з однієї брили на іншу. А з допомогою крилатого товариша і того простіше, лише тримайся один за одного. Та на всяк випадок зупинились подалі, щоб не виказати своєї присутності. Можливо охоронці цариці живі , та і її саму ніхто мертвою не бачив. Просувались повільно, уважно обстежуючи все навколо.

– Яка грандіозна споруда! – висловив своє захоплення Івер, коли мандрівники підійшли до самого храму.

– Так, високо дертися. – погодився з ним Теймур, але захоплення у його голосі не було.

– Зовні, здається, охорони немає. Треба обійти навколо. Може десь знайдемо прохід. Звернувся до друзів Плато. Мандрівники, так само обережно, пішли далі. Дійсно, з іншого боку стіна була наполовину зруйнована. Це полегшувало справу. Фавст злетів угору і обережно зазирнув за мур. Всередині, як і на зовні панувала тиша. Він закріпив мотузку і кинув вниз. Один за одним мандрівники піднялись на стіну, а потім спустились у двір храму. Навколо валялись уламки стін і колон, деякі зовсім перекривали прохід.

– Як можна в цьому хаосі відшукати маленьку книгу. – здвигнув плечима Капер.

– Треба постаратися. – поплескав по спині брата, Плато.

– Може скористаєшся перснем, Кароле. – порадив чарівникові вугляр.

– Спробую. – погодився той.

Карол підняв руку і повільно почав обертатися. Прикраса зблиснула. Карол завмер.

– Невже показує?– зрадів, як і всі навколо, Івер.

Мандрівники рушили в тому напрямку. Та несподівано пролунав вибух. Земля під ногами здригнулася. З гори полетіли уламки стіни і храму. Лише дивом нікого не зачепило. Та прохід куди щойно направились мандрівники, завалило.

– Ну що ти робитимеш! – ляснув себе по стегну Капер.

– Так, ситуація! – підтримав болотника Теймур.

– Треба дертися по цим валунам угору, храм завалений не до самого верху. Між дахом і уламками повинен бути проміжок. – порадив друзям Плато.

– Я полізу першим, і якщо це так, кину вам линву. – визвався Готар.

– Давай хлопче, поки знову не трусонуло.

Горянин спритно подерся в гору. Невдовзі пролунав його голос.

– Прохід є, але не широкий. Капер, Плато і Фавст тут не пролізуть. Їм немає сенсу і підійматись.

– Добре вони чекатимуть нас зовні. Кидай мотузку. – крикнув у відповідь чарівник.

Прохід дійсно був вузьким. З великими зусиллями друзям все ж вдалось влізти в храм. Вони опинились в круглій залі. Стелю підтримували десять колон. Та жодної цілої не було. Всі вони покрились глибокими тріщинами і могли будь якої миті впасти. В стінах чотири арочних проходи, що вели в інші приміщення. Посередині глибокий колодязь викладений мармуром.

– Яка дивина. – ледь чутно промовив Івер. – Навіщо посередині храму цей колодязь?

– Пам’ятаєш в Нікелії в палаці Володаря теж був колодязь, і з нього виривалось полум’я. Це Темхус приготував апартаменти для своєї мамаші. Щось подібне будували і тут. Магра живиться мертвими душами поселених в безсмертні тіла. Їх скидають в подібні колодязі.

– Який жах. – Івера аж перетрусило, коли він це уявив.

– Рушаємо сюди. Перстень указує на цей прохід.– промовив Карол, і першим рушив в глиб храму, інші слідом за ним. Попереду мандрівники побачили тьмяне світло. Майнула якась тінь. Друзі зачаїлись і приготували зброю. Десь здалеку чулось якесь бурмотіння. Намагаючись не видати жодного звуку вони рушили вперед. Світло ставало яскравішим і ось перед їхніми очима невелике приміщення з кількома палаючими світильниками, які стояли навколо невисокого олтаря. На тому олтарі горілиць лежала людина. Схоже то була жінка. Її довге, біляве волосся хвилями спадало на підлогу. Напівпрозорий одяг ледве прикривав її принади. Чоловіки завмерли. Жінка їх не помічала вона продовжувала щось бубоніти, мабуть це було якесь закляття, розібрати було важко. Вона підняла в гору руки, в них блиснуло лезо ножа. Карол зрозумів що вона хоче себе вбити.

– Зупинись. – крикнув він, і кинувся до самогубці.

Та було пізно. Лезо по самісіньку рукоять ввійшло в груди бідолашної. Руки безвольно опали. Жінка була мертвою. Несподівано десь у гору пролунав моторошний сміх. Та цей сміх почув лише Карол. Він підвів очі і побачив її, ту саму жінку яка зараз лежала з ножем у грудях на олтарі.

– Вітаю тебе, Кароле. Ти не впізнаєш мене?

– Цариця Ная.

– Добре коли тебе пам’ятають.

– Навіщо ти вбила себе, адже ти здійснила найзаповітнішу свою мрію, отримала тіло.

– Що користі з нього, якщо не сьогодні, то завтра тебе розчавить грудою каміння.

– Але ж ти сама в цьому винна.

– Ні. Це кляті морфіни. Це вони завжди на моєму шляху. Це через них я потерпіла поразку. Ненавиджу їх, і тебе ненавиджу. Я чекала тисячу років і ще почекаю, але все одно помщусь.

– Ти віддала свою душу Магрі. Вона не залишить тебе на свободі.

Друзі з подивом дивились на Карола. І Теймур, і Івер знали, що він може розмовляти з духами і бачити невидимих істот, та все одно зі сторони це виглядало дивно. Карол не звертав уваги на товаришів і продовжував розмову.

– Всіх хто погодився на угоду, після смерті забирають у Світ мертвих, де володарює Темхус.

– Він мені цього не сказав. – голос цариці був зляканим, вираз примарного обличчя теж.

– Мені жаль вас, царице. Та я , вже нічим вам не зможу допомогти. Хіба що… Карол замовк наче над чимось розмірковуючи.

– Що ти хотів сказати? Ти можеш мені чимось допомогти? Чого ти мовчиш! Відповідай!

– Не знаю. Якби у мене було «Першоджерело» я б прочитав з нього закляття, і розірвав зв'язок з темними силами.

– Я скажу тобі де книга, якщо ти поклянешся виконати свою обіцянку. – в голосі Наї вже не було погроз, а лише благання.

– Клянусь найдорожчим що в мене є. Та часу обмаль. Любої миті можуть заявитися

посланці Темхуса за твоєю душею. Не зволікай.

– Треба здвинути олтар. Під ним колодязь, на його дні знаходиться скриня, в ній «Першоджерело».

Нарешті Карол озирнувся на товаришів.

– Допоможіть, хутчіш. Треба здвинути олтар.

Друзі кинулись допомагати. Якби тут були Плато і Капер справи б пішли краще, але і самотужки хлопцям вдалось здвинути брилу. Під нею дійсно був колодязь. Взявши одного зі світильників, чарівник поліз в низ. Мечем збив зі скрині замок і відкрив віко. В середині лежала книга. З першого погляду в ній не було нічого особливого. Звичайна шкіряна палітурка, навіть без золотого тиснення. Та все ж з відчуттям внутрішнього трепету взяв Карол до рук «Першоджерело», притис до грудей і швидко подерся на гору, де на нього з нетерпінням чекали друзі. Та найбільш нетерплячою була Ная. Не вспіла з колодязя визирнути Каролова голова, як цариця закричала йому в самісіньке вухо.

– Швидше читай, я вже відчуваю їх наближення.

Карол зрозумів кого мала на увазі цариця. Він розкрив книгу. Обережно перегортаючи сторінку за сторінкою, знайшов потрібне заклинання. З його вуст полинули дивні, але прекрасні звуки. Вони наповнили все приміщення, відбиваючись і перекачуючись від стіни до стіни. Навколо привиду Наї засвітилось дивне срібне сяйво. Воно проникало все глибше наче очищувало заблукалу душу. Дві чорних тіні виникли нізвідки. Та пройти крізь те сяйво вони не могли. Нарешті Наїна душа розтанула у просторі. Тіні, як чорні ворони кружляли під стелею, вишукуючи свою жертву, але не знайшовши розтанули. Карол замовк. Навколо запанувала тиша. Теймур схилився над чарівником.

– Ти поясниш, що тут відбувалось?

Та не встиг Карол відкрити рота, як знову здригнулась земля. Пролунав страшний гуркіт. Клуби пилу разом з ударною хвилею увірвались до приміщення. Згасли світильники.

– Друзі, ви всі цілі? – почувся голос Карола.

– Я живий. Стою біля тебе. – промовив десь поряд, вугляр.

– Зі мною теж все добре. – обізвався Івер.

– Готаре, агов. – не дочекавшись відповіді горянина погукав чарівник.

Поодаль почулась якась вовтузіння, потім сильний кашель.

– Я теж у нормі, тільки пилу нахапався. Ледве не задавився.

Намацавши світильника Карол його запалив. І ледь не розреготався побачивши своїх друзів. Та вчасно збагнув що сам виглядає не краще. Всі вони були з голови до ніг у сірому пилу, як гранітні статуї. Тільки очі і вологі губи видавали в них живих людей.

– Ну що, спробуємо вибратися. – ховаючи за пазуху дорогоцінну книгу, сказав Карол.

– Спробуємо.

Рушили до виходу. На їхнє щастя, стеля впала повністю, поховавши під собою страшний колодязь. На горі уламків сидів крілокс. Він чикав на них опустивши вниз мотузку.

– Рухайтесь хутчіш поки знову не трусонуло. – ще здалека закричав він їм.

Та хлопці і так поспішали як могли.

– Я так за вас злякався. – не приховував своєї радості Фавст, витягуючи на купу уламків Івера.

– Та що з нами станеться? – здвигнув той плечима. – Ми ж посланці добра. Боги з нами.

– Ну ось. Одну справу зроблено. – відійшовши на деяку відстань від вщерть зруйнованого храму, мовив Карол. – Тепер треба дістатися до озера.

– Це в той бік. – показав рукою крілокс.

– Треба поквапитись. Поки хоч щось тут вціліло.

Озеро справді виправдовувало свою назву. Водойма була чорна, і не рухома, наче заповнена не водою а дьогтем. Плато нагнувся, щоб долонею зачерпнути води, та Карол вчасно його зупинив.

– Ная вилила в цю воду, Темхусове зілля, а ти туди руку суєш.

– Вибач, я не подумав.

– Не вибачайся, а дякуй. Ти ж не мою руку туди пхав.

Карол присів на камінь і замислився. Товариші йому не заважали. Потім чарівник пройшовся берегом , наче щось шукаючи. Він підняв невеликого каменя, розміром з кулак, покрутив у ручі, і відкинув. Підібрав інший, набагато більший і важчий. Він ретельно роздивився його з усіх боків. Він був майже ідеально круглої форми. Нарешті чарівник звернувся до друзів.

– Плато, ти зможеш цім каменем вцілити у саму середину озера?

Болтник підійшов, зважив каменя у руці.

– Такого, я і на інший берег можу перекинути.

– Мені не потрібно на інший берег, потрібно точно на середину.

– Я спробую.

– Буде лише одна спроба.

Здоровань знизав плечима.

– Якщо це так важливо, це можу зробити я. – обізвався Фавст.

– Пробач друже. Я забув про твої крила. Втрапити якраз в середину дуже важливо.

– Це ж чому? Що ти вигадав?– поцікавився вугляр.

– Мені на думку прийшло лише одне. Коли ми перетинаємо кордон між світами, то використовуємо або вже діючий прохід, або створюємо такий за допомогою сфери переміщення і закляття.

– Але ж у нас немає сфери.

– Оцей камінь нам її замінить. Я заставлю з допомогою нехитрих чар його засяяти.

– Ну якщо це єдине що ми зможемо, то давай спробуємо.

– Фавсте, візьми камінь в руки. Коли він почне сяяти лети на середину, але одразу не кидай, дочекайся коли я махну рукою. Тоді пускай і зразу відлітай.

Крілокс кивнув головою.

– І не забудь, в нас одна, лише одна спроба.

– Не хвилюйся я все зрозумів. Починай.

Фавст не підвів. Коли камін засвітився теплим, жовтим світлом, він злетів над озером і зупинився в очікуванні, лише час від часу змахував великими крилами. Чарівник шепотів закляття, і ось він махнув рукою, камін упав у воду. Його сяйво поступово зникло в глибині, а вода навіть не сколихнулась. Карол в розпачі сів на березі , обхопив голову руками і втупив свій погляд в нерухому гладь озера. Повільно перед його очима пропливла дерев’яна тріска. Спочатку чарівник не звернув на неї уваги. Та за мить вскочив на ноги і пішов за нею навздогін. Переслідуючи тріску він обійшов Чорне озеро навколо, а вона пливла все швидше і швидше.

– Друзі мої, озеро зрушило, вода почала обертатися. Це означає що скоро повинен утворитися вир.

– То значить у нас все вийшло. – аж підскочив від радості Івер.

– Треба трохи почекати.

Вода рухалась все швидше. В центрі озера утворилась воронка, вона засмоктувала в своє чорне нутро все що потрапляло у воду. Мандрівники не відривали від неї погляду. І ось стовп світла вирвався з неї і врізався у похмуре криваво – червоне небо, пробивши в ньому світлу пляму. Пляма збільшувалась на очах, осяюючи все навколо теплим, золотавим світлом. Невідома, могутня сила повертала Містерію в первісний стан. Розрізнені уламки злились в одне ціле. Зазеленіли трави, розквітли квіти. Звідкись з глибин землі, пробила собі шлях прозора, чиста вода, задзюркотіла веселими джерелами, і наповнила цей оновлений світ свіжістю і прохолодою.

– Яка краса! Такого я не бачив, коли ми тут були вперше. – у захваті видихнув з себе Теймур.

Карол відчув на собі по сторонній погляд, обернувся на нього, і побачив королеву Наю. Вона дивилась на нього з вдячністю, і посміхалась. Її образ був пронизаний срібним сяйвом.

– Це мій світ. Ти повернув його мені. Дякую тобі, чарівнику.

– Прошу. – відповів їй Карол і теж посміхнувся.

Чоловіки відшукали печеру, де залишили своїх подруг. Хета чикала їх на зовні. В неї був такий схвильований і загадковий вигляд. Що чоловіків розібрала цікавість, що могло такого статися, щоб ця жіночка так змінилася. Одного відновлення Містерії було тут замало. Хета поманила їх в середину. Перла сиділа на лежаку і тримала в руках малесенький згорток. Посміхаючись вона простягла його Фавсту. Це був новонароджений морфін. Маля мружилось від світла кліпаючи оченятами і смішно кривлялось. За спиною в нього виблискували ще не розправлені, прозорі крильця. Морфін простяг вперед тоненькі рученята і вчепився ними у палиць, що йому простяг крілокс. Крильця за його спиною затріпотіли і розгорнулись. Маленька істота наче метелик спурхнула з Фавстової руки і закружляла по печері. Морфін облетів всіх присутніх, наче знайомлячись і опустився на коліна до Перли.

– Здається він признає в тобі свою матусю. – з ніжністю промовив крілокс.

– Це чудово, що з відродженням Містерії, народилося і нове створіння. Цей світ не буде пусткою, це народилася його нова історія. – сказав Карол. – Та нам потрібно повертатись. Бахтар нас не чикатиме, він вже скоро буде у цілі, його треба випередити.

– Я лишаюсь тут. – несподівано для всіх, висловилась Перла.

Кілько пар очей дивились на неї в очікуванні пояснення.

– Скоро на світ з’являться інші малюки, за ними потрібно комусь наглядати.

– Перло, морфіни з самого народження можуть про себе подбати. Поглянь на цього. Карол ткнув пальцем у дитинча. Від народження малого на пройшло і кількох годин, а він сидячи на корзині уплітав за обидві щоки якийсь овоч.

– Є ще дещо. Я багато років шукала місця, яке могла б назвати своєю домівкою, і здається нарешті знайшла. Я не хочу полишати цей світ, бо відчуваю з ним якесь єднання. Дякую вам, друзі мої, що привели мене сюди.

– Ти не можеш так зі мною вчинити. – обізвалась Хета. – Ти моя подруга, мій синій птах.

– Не будь егоїсткою. Все що про нас говорять, лише казка. Я не казкова істота, а справжня зі своїми почуттями і вадами. Я хочу жити власним життям, і обираю Містерію.

Слова Перли ні в кого не визвали заперечень. Хета обняла на прощання подругу:

– Бажаю тобі щастя в твоєму новому домі.

– Дякую.

– Я теж залишаюсь. – подав голос Фавст.

– А я, чомусь в цьому і не сумнівався. – посміхнувся Плато. – Доля не даремно звела вас. Ви істоти одного племені і світу. Можливо останні в системі Алагір, і єдині продовжувачі свого роду. Будьте щасливі.

Мандрівники тепло попрощались з крілоксами і вирушили в зворотній путь. Вдало подолавши перехід вони опинились там, звідки і почався їхній шлях до Містерії, і одразу потрапили в обійми капітана Пека.

– Який я радий вас бачити! Де ви вештались цілий тиждень?

– Що ти говориш, капітане, ми пробули в мандрівці лише кілька годин. – здивувався почутому, Капер.

– Він каже правду. Просто час в нашому світі плине по іншому ніж в інших. Одних він опереджає, від інших відстає. Я це знаю, тому і поспішав. – пояснив друзям Карол.

– Що зараз відбувається на острові? – поцікавилась Хета.

– О! Тут багато що змінилось. – почав свою розповідь «морський вовк».– Аммана потроху звільнює бранців. Декого з них я взяв до себе матросом. Е такі що не бажають полишати острів. Вони знайшли собі тут пару, а на великій землі їм нема чого робити.

– Вони вибрали нового ватажка?

– Поки ще ні, всім керує Аммана. Та невдовзі це станеться, бо Богиня Краси повернеться у свою «обитель». Богам не місце серед смертних.

– А, ви що робитимете далі? – спитав у Карола Пек.

– Нам треба повертатись на материк. Ти перевезеш нас до берегів Елінського моря?

– Звісно! Тільки скажи коли. – одразу погодився «морський вовк».

– Твоє старе корито, туди, не дійде. – висказала свою думку Хета. – Воно розвалиться при першому штормі.

– Звісно, посудина стара і їй потрібен капітальний ремонт. Але кілька штормів вона ще переживе. – заперечив капітан.

– Все одно, вирушати на ній небезпечно!

– І що ж нам робити? – спитав Карол. – Ремонт займе багато часу, а у нас його немає.

– Попливемо на «Лагурі». Приймеш цей корабель під своє командування, Пек?– спитала Хета.

Капітан розгублено мовчав.

– Послухай, «Зірка трьох морів» гарне судно. Ти зріднився з ним душею і тілом. Але у кожного свій вік. «Зірка» свій віджив. Відпусти його. Воно ще, звісно послужить, тут, на острові. Але в далеке плавання іти на твоєму кораблі неможна.

– Ти права. – погодився з острів’янкою старий моряк. – Я згоден бути капітаном на «Лагурі».

– Тоді в дорогу, друзі!

Елінське море зустріло «Лагуру» попутним бризом. Корабель, здавалося не плив, а летів над хвилями, наче птах, підставивши вітру всі свої вітрила. Підчас триденного переходу від острова до берегів материка ніяких несподіванок не було. Мандрівники вперше просто відпочивали. Пек підібрав гарну команду, і допомога інших не знадобилася, лише Теймур постійно путався у капітана під ногами, і доставав питаннями. Та Пек не сердився, а терпляче все пояснював. Йому подобалась така вуглярева настирність.

Плато стояв на кормі, і дивився як за в слід кораблеві піняться хвилі. До нього підійшов Капер.

– Що з тобою? Невже і твоє серце поранили Боги кохання, братику? Я бачу як ти поглядаєш на Хету.

– Тобі здається.

– Ні. Я занадто добре тебе знаю. Не соромся своїх почуттів, ми не діти. Це повинно було статись з тобою, як і з будь ким іншим. Людина не повинна бути самотньою. Он навіть наш чарівник жениться, хоча йому, по законам магів неможна.

– Вона на мене навіть уваги не звертає. – сумно сказав Плато.

– Зверне! Обов’язково зверне! Ти тільки руки не опускай передчасно. – підбадьорюючи плеснув брата по спині Капер.

– Земля! Бачу землю! – закричав хтось з матросів.

Всі пасажири зібрались на палубі. До них приєднався і капітан.

– Ну от, скоро будемо прощатися. – вдивляючись у далекий суходіл, наче сам до себе, сказав Пек.

– Не сумуй, ми ще зустрінемось. Ти обіцяв навчити мене морській справі. – Теймур злегка штовхнув капітана плечем.

– Я чикатиму на вас в Туламі. – пообіцяв старий моряк. – А ти, Хета, підеш з ними, чи залишишся на «Лагурі».

– Як що мене візьмуть, то піду.

– Ми не відмовимось від допомоги такого вправного воїна. Але ж ти сама бачила, мандрувати з нами не дуже безпечно. – відповів їй Карол.

– Мені не призвичаюватись до небезпеки і труднощів.

– Орнагул сказав колись: « Якщо хтось хоче іти з вами в далеку і небезпечну мандрівку, значить він потрібен в цій подорожі.»

«Лагура» увійшла в найбільший порт, на всьому Елінійському узбережжі. Не вспіли друзі зійти на берег, як їх з усіх боків оточив різнобарвний натовп. Хтось пропонував кімнати для відпочинку, хтось свій нехитрий крам, а дехто прийшов просто подивитись на новоприбулих. Карол навмання вибрав з натовпу людину і попрохав , провести його і своїх друзів туди де формувалися каравани. Чоловік погодився, але за невелику платню. Чарівник не сперечався. Провідник відвів їх на інший кінець причалу, там на майдані збиралися мандрівники і купці шукаючи для себе попутчиків. Карол швидко знайшов караванника, який збирався вести караван у потрібному для мандрівників напрямку.

– Шановний, чи не візьмете ви нас під совою опіку. – спитав чарівник у вже не молодого,але досить жвавого провідника.

– Чому ж не взяти, це вам коштуватиме, п’ять срібників за душу. Та зайвих тварин в мене немає. – відповів караванник.

Мандрівники заплатили, і пішли шукати коней. Вони обійшли весь ринок, та як на лихо нічого для себе не знайшли. Лише один торговиць запропонував двох віслюків, та і ті були не найкращі зі свого роду. Діяти було нічого, купили, що змогли. У всякому разі, хоч жінки будуть їхати по черзі. Та навряд що ці тварини зайдуть дуже далеко. На світанку караван вирушив у путь. Пустеля починалася майже одразу, як тільки вийшли за місто. Перший день пройшов спокійно. Каролів перстень вказував, що вони йдуть у потрібному напрямку. Віслюки витримували подорож, навіть краще, чим мандрівники сподівались. Настала ніч. Караван заснув. Лише вартові уважно вдивлялись у морок пустелі, та зрідка перегукувались, щоб не заснути на ватрі. Карол як і всі його друзі, спокійно відпочивав, поки не відчув що його хтось штовхає під бік. Це була Мілена.

– Кароле, коханий прокинься.

– А, що? – не відразу зрозумів що від нього хочуть, чарівник.

– Милий, ти чуєш…

– Що?

– Дитина плаче. Вже давно, і її ніяк не можуть заспокоїти. Пішли туди, може ти зможеш чим допомогти.

Карол погодився. Вони, у двох, пішли вздовж сплячого каравану. Плач долинав з шатра, що стояв попереду.

– Стій, куди розігналися? – перегородив молодій парі дорогу вартовий.

– Ми почули плач дитини, і подумали що вона можливо хвора. – відповів стражу Карол. – А я вмію зцілювати людей. От і вирішив спитати, чи не потрібна моя допомога.

Вартовий вислухав чарівника, і сказав:

– Цей малий, спадкоємиць князя Тамана, сина царя Елініі. Він плаче вже п’яту ніч, придворні лікарі не можуть нічим зарадити. В день дитина спокійна, але як тільки зайде сонце, з ним ось таке робиться. Ви почекайте тут, а я, про вас доповім.

Воїн побіг до шатра, і невдовзі повернувся, а з ним якийсь чоловік. Незнайомець привітався, і спитав у Карола:

– Ти дійсно лікар?

– Не зовсім. Я володію Білою Магією. Мій учитель Орнагул з Махтерії. Мені, звісно, ще далеко до його вміння, але дещо я все ж таки вмію.

– Добре, пішли зі мною. Мене звуть Майтан, я придворний цілитель. Принц ще зовсім маленький, йому лише три роки. Я не можу зрозуміти, що з ним. На вигляд він цілком здоровий, але весь час кричить від болю, та не може пояснити, де саме у нього болить.

Карол уважно слухав Майтана, і робив для себе висновки. Він одразу зрозумів, що тут щось відьомське. Лікар відкинув полог, і запросив Карола і Мілену у середину. Малий лежав на пухових подушках, і аж корчився від болю. Поряд сиділи його батько і мати. Обоє змучені безсонням, і стражданнями власної дитини. Князь повернув до прибулих голову. В його погляді була повна безнадія, він вже не вірив, що їм може хтось допомогти, а особливо ці молоді люди, у яких ще немає і власного досвіду життя.

– Хто ви такі? – спитав Таман.

Чарівник і його супутниця представились. Князь поманив Карола рукою, і звільнив для нього місце біля сина.

– Якщо ти його вилікуєш, осиплю золотом. Якщо ні, уб’ю. – спокійно, без будь яких емоцій сказав правитель.

Молодий чоловік опустився навколішки, і поклав руку хлопчикові на лоба. Шкіра у дитини була волога від поту, і холодна. Карола кинуло в дрож, наче біль дитини передався йому самому. Він відчував що щось лихе висотує з цього крихітного тільця життя, а коли він доторкнувся, до дитини, то те саме почало відбуватися і з ним. Чарівник почав шепотіти заклинання захисту від темних сил. Кожне слово давалося з великим зусиллям, наче чиїсь сильні руки стискали йому горло. Та Карол не здавався, і продовжував читати. Вгорі під зводом шатра почувся нелюдський стогін, приміщенням пролетів шквал вітру, піднімаючи в повітря покривала і дрібні речі. Присутні перелякано принишкли притиснувшись до підлоги. Карол прикрив своїм тілом малого, те саме зробили князь і княгиня. Всі в трьох вони побачили, як на грудях у принца застрибав і розколовся надвоє медальйон. Все одразу стихло. Чарівник зняв з шиї малого прикрасу. Дитина виснажена болем заснула мирним, спокійним сном.

– Звідки, ця річ, у вашого сина? – спитав Карол у князя Тамана.

– Я не знаю, напевне, але здається малий знайшов цей медальйон. Він йому сподобався, а я не заперечував. На вигляд звичайна прикраса.

– Ця прикраса, і була джерелом його страждань. – пояснив Карол. – Якби він ще трохи її поносив, вже ніхто не зміг би його врятувати.

Знадвору почулися крики стражників.

– Виясніть що там відбувається! – наказав князь.

До шатра зайшов охоронець.

– Ваша Високість, якісь темні постаті, відійшли від вашого шатра, і побігли в пустелю, ми хотіли їх зупинити, та мечі і стріли не завдали їм ніякої шкоди, то виявились примари.

– Це відступили темні сили, що намагалися заволодіти принцом. – пояснив чарівник. – Хтось норовить зашкодити вашій родині.

– У можновладців завжди є вороги, та я і подумати не міг, що вони захочуть нашкодити моєму синові. – зітхнув Таман.

– Наступного разу, добираючи прикраси, будьте пильнішими.

– Я вже це зрозумів, Кароле. А тепер кажи свою ціну, за порятунок принца. Я тримаю своє слово!

– Мені не потрібна нагорода. Як колись сказав один мій знайомий, я відчуваю потребу допомагати тим хто цього потрібує.

– Тоді залишайся моїм гостем. Підемо через пустелю разом.

– Щиро дякую за гостинність, та я іду спільно з друзями.

– То нехай і вони до нас приєднуються!

– Добре, в ранці ми підійдемо. – пообіцяв Карол.

Коли він разом з Міленою повернулись до товаришів, ті не вже не спали.

– Де вас носило? – сердито запитав Плато. – Ми хвилювалися за вас. Могли і попередити, що кудись ідете.

– Вибачте, не здогадалися. Думали що повернемось швидко.

– Що то був за ґвалт, там, попереду?– поцікавився вугляр.

– Темні сили намагалися вбити сина князя Тамана.

– Ну а ти, мій друже, як завжди, став їм на перешкоді! – в’їдливо прокоментував подію Капер.

– Ти вгадав. – не образився на нього чарівник. Після того як знайшли Мілену, він став спокійним, і привітним. Здавалось, що навіть пошуки скіпетра перестали для Карола бути проблемою. – До речі, князь запрошує нас в гості, і пропонує разом продовжити мандрівку.