Текст книги "Десятий учень. Книга 2 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

– Не витрачай даремно свої сили, це не допоможе. Боги світла і Добра вже чикають на мене. Скажи, що тобі, від мене, потрібно.

– Розкажи про скіпетр Вартохара.

Пулат, з полегкістю, зітхнув

– А я, вже боявся, що заберу цю таємницю з собою в небуття. Таміла, за будь яку ціну, намагалася її дізнатися. Та я не піддався, ні на підкуп, ні на погрози, ні на тортури. Мій батько попереджав мене, що ця таємниця може коштувати мені життя. Я був готовий до цього. Іди, мій хлопчику, до гори Матарам. Там є печера. Твій талісман, відкриє до неї шлях, так як колись вже відкривав одну печеру. В ній ти знайдеш відповідь на своє питання. А я, скажу тільки одне. Знайшовши скіпетра, ти неповинен його торкатися, ні першим, ні другим.

– Як же, тоді, мені ним заволодіти? – здивувався Карол, почувши таке.

– Коли, ти, і насправді «обраний», доля сама все вирішить. Лише будь мужні…

Чоловік не закінчивши фразу, помер. Наче залізними лещатами стислось Каролове серце. Він був свідком не однієї смерті, та ніколи не бачив такого страхіття. Невже володарка Каурдану, насправді, на стільки жорстока? Хоча те, що бачив Карол, за останніх кілька годин, дали, цьому, чітке підтвердження. Значить вона, дійсно злигалась з темними силами, а це означало, що у Карола з’явився ще один ворог. Залишивши Пулата, Карол вийшов до коридору, там на нього чикали Тамілині бранці, Юка і Готар.

Карол в нерішучості зам’явся.

– Ти, чого?– спитав здивований горянин. – Перенесемось звідси так, як і сюди. В чому проблема?

– Мої сили, не настільки могутні, як ти вважаєш. – пояснив чарівник. – Ще тебе одного, я зможу. Та одразу стількох, мені не під силу.

– А якщо ти, це зробиш, кілька раз?

– Це забирає багато енергії. Тоді, зустріч з Бахтаром, може стати небезпечною. Доведеться іти, звичайним шляхом.

– А, якщо нас схопить охорона?– злякався Готар.

– Мусимо, не потрапити. – лише і відповів Карол.

Відмовити цім людям в допомозі, тим біль що сам її запропонував, Карол не міг. Порухом руки, він відімкнув засув, що замикав двері каземату. Від них, до палацових приміщень, вели кам’яні сходи. Охорони тут не було, мабуть вояки довіряли засовам, і зовнішнім постам. Піднявшись на гору, в’язні опинились у довгому коридорі, що вів до царських покоїв.

– Куди ітимемо далі?– поцікавився у чарівника, Готар.

– Так, як нас завели, ми вийти не зможемо, охоронці будуть напоготові. Потрібно шукати іншого виходу. – відповів йому, чарівник.

З дальнього кінця приміщення, долинала музика, мабуть з тронної зали.

– Біля цариці повинно бути багато народу, можливо ми зможемо сховатися у натовпі, і війти з відти не поміченими. – сказав з надією Карол, рушивши на звуки музики.

На всяк випадок, він і Готар, тримали свої мечі в руках. Музика лунала все голосніше, і голосніше. Раптом попереду, почулись важкі кроки, і брязкання лат, це ішла зміна варти. Карол побачив невеликі двері, вони були не замкнуті, за ними маленька кімната. Чарівник і його супутники зайшли до неї, і зачаїтись. Карол, з середини, притиснувся плечем до дверей, щоб бува хтось сюди не зазирнув. Кімната була майже темною, лише в горі під стелею невеличке, вузеньке віконце. Та цього світла вистачило, щоб розгледіти її вміст. Потрапили втікачі в комору, тут зберігалась уніформа для прислуги, і у Готара виникла ідея:

– Давайте переодягнемось у цю одежу, тоді нас прийматимуть за слуг, і ніхто на нас, не звертатиме уваги.

Його задум сподобався, Карол не перечив. Невдовзі, кілька служок, зайшли до тронної зали.

– Чого стоїте, руки поопускали?– почувся зовсім поряд, сердитий окрик наглядача. – Ану мерщій збирайте порожній посуд, і хутко на кухню, за щойно приготовленими стравами.

Щоб не виказати себе, втікачі кинулись виконувати наказ. Вони обережно просувались до виходу, по дорозі збираючи брудний посуд. Карол, Юка, і решта бранців, вже були майже коло дверей, а ось Готар забарився. Його затримав якийсь поважний чоловік, наказавши долити у бокал вина. Горянин старанно виконав наказ, потім взяв пусту тарелю, і прикриваючись нею, поспішив за чарівником. Несподівано перечепився об чиюсь ногу, і з страшенним гуркотом впав на підлогу. Це розсмішило, оточуючий його, натовп. Хлопець підняв голову, і просто пере собою, побачив карлика-чаклуна. Той дивився на нього зі злорадною посмішкою. Цей ранок, для Бахтара, виявився невдалим. Хоча цариця і дала йому охоронців, та дівчини-степовички, він, не знайшов. Людину, з ім’ям Пулат, теж. Та ще, і цей нахабний розбійник утік від нього. І його, він, ніяк не сподівався, тут, побачити. Така удача!

– Так, так, так. Я гадав, що цей мерзотник і злодій, ховається десь в горах, а йому вистачило нахабства заявитись до палацу. – закричав Бахтар, та так голосно, щоб усі його почули. Б’ючи бідолаху ногами, і не даючи, хлопцеві, змоги піднятись, чаклун вхопив його за комір, і поволік до трону, перед очі Її Величності, цариці Таміли. Погляди всіх присутніх в залі, були прикуті, до цього видовища. Всім було цікаво, що ж буде далі, і на Карола та втікачів ніхто не звертав уваги.

– Біжіть на ринкову площу, там у натовпі ви легко сховаєтесь. – наказав Карол. – А ти, Юко чекай на нас, неподалік воріт.

Двічі, йому не потрібно було повторювати, всіх, як вітром, здуло.

– Ваша Величність, дозвольте відрекомендувати Вам, того злодія, що вкрав мій, для Вас, подарунок. Це той самий розбійник. – шанобливо, промовив Бахтар.

– Гадаю, його потрібно згодувати моїй кицьці. – посміхнулась Таміла.

Ця посмішка видалась Готару, оскалом смерті. Хоч цариця була справжньою красунею, та для молодого горянина, зараз, страшніших за неї і чаклуна, нікого не було.

– Чаклуне!– вже звернулась Таміла, до Бахтара. – Чудовисько слухається лише тебе. Накажи йому з’їсти цього вилупка.

– Ану котику, вставай і підкріпись!– гукнув лиходій до страшної істоти, що лежала поруч з троном.

Відчуваючи легку поживу, чудовисько облизалось, і повільно рушило в бік бідолашного хлопця. У Готара зі страху отерпли і руки, і ноги, він стояв як укопаний, не в силі поворухнутись. Ще мить і він опиниться у цій страшній пащі, що клацала величезними іклами, і розливала по підлозі смердючу слину. Та несподівано, у смертоносну пащу полетіло жарене стегно ягняти. Це Карол на бігу схопив перший-ліпший шмат м’яса, і обливши його протиотрутою від Бахтарового зілля, жбурнув чудовиську в зуби. Істота з вдячністю проковтнула гостинець, і одразу перетворилась на звичайного тигра. Тигр, звісно, теж був небезпечним, але тварина була налякана дивними, для неї подіями, і підібгавши хвоста побігла в свою клітку, найбезпечніше для неї, зараз, місце. Бахтар не очікував такого повороту подій, та все ж , був на готові, і жбурнув у Карола вогняну кулю. Та оберіг створив навколо хлопця захисне поле, і відбив напад чаклуна-леходія. Вогняна куля вдарилась об мармурову колону, і розтрощила її. Уламки каменю полетіли у натовп зівак. Злякані люди кинулись, у паніці, до виходу, штурляючи і топчучи один одного. І над усім цим страхіттям, не природно голосно, пролунав сміх цариці, для неї, це було, просто розвагою. Такої вистави, навіть актори її театру не могли їй показати. Від того сміху, у Карола по спині, побігли мурашки. Таміла відволікла його увагу від Бахтара, а той готував новий напад і вже підняв руку для ще страшнішого удару, та несподівано, йому на голову, з брязкотом, опустилась велика срібна тареля, і чаклун як підкошений упав на підлогу. Над ним, з виглядом переможниці, стояла Юка. Цариця одразу замовкла, і сповненими ненависті очима подивилась на непрошених гостей:

– Схопити, і знищіти!– наказала, вона, своїй охороні.

Вояки кинулись виконувати наказ, та оберіг не підпускав їх до обраного. Молодий чаклун схопив жінку за руку, і потяг до виходу. Готар, меч якого залишився десь серед тронної зали, теж боязко ховався за спиною Карола. Повільно, у трьох, вони просувались до воріт міста, оточені з усіх боків охоронцями, готовими будь якої миті накинутись на них, і виконати наказ Володарки. Карол розумів, якщо охоронці вийдуть з ними за стіни міста, то його друзі, що чикали на зовні, опиняться в небезпеці. Щось потрібно було вигадати, і не випустити сторожу. Йому в голову прийшла непогана ідея. Тихенько прошепотівши потрібне закляття, чарівник створив уявного монстра, що виник перед очима охоронців, якраз навпроти воріт. Його бачили лише ті, хто переслідував Карола, Готара і Юку. Охорона цариці, вгледівши вогнедихаючого дракона, кинулась навтьоки, а чарівник тим часом, надійно зачинив міську браму. Кілька годин, звідти, ніхто не зможе вийти. Друзі чикали його у вказаному місці. Побачивши Карола і Готара вдягнених у дивакуватий одяг, а замість Мілени, незнайому жінку, в кожного з них, на обличчі з’явився вираз запитання і здивування.

–Нема коли пояснювати. – на бігу, гукнув до них, Карол. – Тікаємо з відси! Хутко!

Ніхто не сперечався, і маленький загін, швидко віддалявся від Каурдану, зникаючи між скель.

А зовсім в іншому напрямку, від столиці, віддалявся чаклун Бахтар. Прийшовши до тями, після такого підступного удару, він вирішив, що йому більше нічого робити в місті. Всі сподівання, на цей осередок розпусти і зла, виявився марним. Він не отримав те, що хотів. Скориставшись безладдям, що виникло в палаці, чаклун вислизнув за його стіни. Зараз він ішов по каменистій дорозі, путаючись в полах свого довгого сюртука, і лаючи всіх і вся, на чому стоїть білий світ, і думав про свої помилки. Виявляється, він, помилився у Каролові. То був не сопливий хлопчисько, якого легко обдурити, а досвідчений маг. Та ще, той амулет, який, поки висить у хлопця на шиї, не дасть скривдити свого господаря. Викравши наречену хлопця, він Бахтар, тільки розізлив чарівника. Напевне в палац, Карол приходив саме за нею, та чи знайшов? Якщо ні, то Карол продовжить пошуки, і деякий час вони не зустрічатимуться. Та все ж, Бахтарові потрібно як найшвидше отримати скіпетр. Тільки тоді, він, може бути впевненим у своїй безкарності. Тільки тоді, він стане володарем цього, а може і решти, світів. Та зараз, найбільшою перешкодою для нього, в пошуках, виявився він сам. Маленький, незграбний на своїх коротких кривих ніжках, він повільно долав метр за метром, між великих і гострих каменів. Він найспритніший у телепортації маг, повинен був брести горами, а все через якесь закляття, що було накладене на мапу.

Та на цьому Бахтарові проблеми не закінчувались. Володарка Каурдану, довідавшись про ціль його мандрівки, вирішила теж спробувати здобути скіпетр. Адже, якщо вона піднесе його Темхусу, то син Магри, подарує їй вічну молодість. Якщо якийсь карлик, самотужки, спроможний дістати цю чарівну річ, то вона, могутня правителька, що має таку велику охорону і поготів.

Цариця піднялась на центральну башту палацу, там у неї була кімната, де вона займалась магією. В цій кімнаті зберігались книги з чародійства, різне зілля, і чаклунське приладдя. Ще, під самою стелею, висіла велика клітка, в ній жили два ніктуса. Це були дивовижні істоти, зовні трохи схожі на маленьких пацючат, але крилатих, з великими вухами, і з чорними як ґудзики, вилупкуватими оченятами, що однаково добре бачили і в ночі, і в день. І ось ці, створіння, були царициними нишпорками. Таміла відчинила дверцята клітки, і викликала ніктусів на зовні, ті неохоче, і дуже повільно залишали своє житло. Володарка розлупила навпіл великий персик, і пригостила ним тваринок, потім низенько схилилась над ними, і прошепотіла:

– Летіть, мої крихітки в гори, і станьте там моїми очима, і моїми вухами. Все що ви побачите, побачу і я, все що ви почуєте, почую і я. Знайдіть для мене, малого чаклуна. Тихенько зафурчавши, ніби висловлюючи свою згоду, ніктуси замахали крилами і зробивши коло по кімнаті вилетіли у вікно, що відчинила для них Таміла. Цариця, трохи, провела поглядом своїх крилатих слуг, потім заплющила очі, і побачила місто з висоти пташиного польоту. Знизу долинав гомін вулиць, у вухах свистів вітер. Таміла посміхнулась, нишпорки вправно виконували свою роботу. Вони знайдуть Бахтара, і вона зможе, потай іти по його слідах. Адже в неї немає мапи, щоб знайти шлях до скіпетра, а вже потім, вона, вирішить як позбутись конкурента…

5

Мілена повільно приходила до тями. Їй здавалось, що вона, чи то пливе, чи то повільно летить. Дівчина відкрила очі. Вгорі над собою, Мілена побачила блакитне небо, та пропливаючи повз неї, похмурі скелі. В пальці щось залоскотало, вона глянула на свою руку, що безвольно лежала поверх ковдри. Маленьке, сіре кошенятко старанно вилизувало її. На блідих дівочих губах з’явилась посмішка.

– Бачу, ти вже отямилась. – почула Мілена, незнайомий голос.

Над нею схилилась чорнява дівчина. Її очі світились добротою і співчуттям.

– Де я? Хто ти?– ледве чутно прошепотіла Мілена.

– Тебе привів, у наш дім, Готар. Щоб ми, тебе, сховали.

– Готар? Не знаю ніякого Готара.

– Він розбійник. Сказав що знайшов тебе у горах.

– Розбійник?

Обличчя Мілени зробилось зляканим. Вона, раптом, щось пригадала.

– Карол! Мій Карол у біді.

– Хто такий, цей Карол?– не зрозуміла Тума.

Дівчина не одразу відповіла. Згадка по коханого наповнила її серце ніжністю і теплом. Як давно вона не дивилась в сірі розумні очі, не торкалась ласкавих рук, не обіймала сильних, надійних плечей. Підступна сльозинка покотилась у неї по щоці.

– Мій наречений. – нарешті відповіла вона незнайомці, витираючи рукою обличчя.– До нас в селище прийшов чарівник з Сулерії, і сказав, що Карол у біді. Тільки я можу йому допомогти. Ми пішли його рятувати. Потім я побачила Самсона.

– А Самсон хто?

– Розбійник. Ватажок розбійників. Я почала тікати…

Мілена замовкла, наче намагалась щось пригадати.

– А далі, що?—з цікавістю зазирнула їй у вічі, горянка.

– Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю…

Степовичка повільно підвелася, обпершись на лікоть. На її обличчя впало пасмо чорного волосся. Вона, з подивом, почала його роздивлятись.

– Це я тебе пофарбувала, щоб ти, не відрізнялась від місцевих жінок. – пояснила їй, Тума.

– Навіщо?

Тума знизала плечима:

– Батько наказав. Та ти, не хвилюйся, фарба не стійка. Помиєш двічі голову, вона зійде. До речі, мене звуть Тума. А тебе як?

– Мілена. – відповіла степовичка, і одразу запитала:– Куди ми, йдемо?

– До моря. Це караван купця Саліма. Він відведе нас до порту. Там ми сядемо на корабель, і попливемо подалі від Каурдану, і усіма проклятої, цариці Таміли. – пояснила своїй новій знайомій, горянка.

Мілена розхвилювалась:

– Мені не можна нікуди плисти! Мені потрібно повернутися додому!

– Заспокойся, я побалакаю з батьком. Він добра людина, і неодмінно щось вигадає, щоб відправити тебе додому. А зараз відпочивай, ти ще дуже слабка.

Мілена зручніше вмостилася на візку, і майже одразу заснула, а караван продовжував свій нелегкий шлях до узбережжя.

Карол і його компанія, продовжували бігти, щоб як най далі втекти від небезпечного міста. Готар біг попереду, показуючи дорогу. Сам не розуміючи навіщо це робить. Адже він міг давно покинути, цих дивних мандрівників, і повернутись додому, до матері. Та можливо він, підсвідомо, відтягував мить зустрічі з нею. Бо розумів, якого болю завдасть, принісши звістку про загибель рідних. Мабуть сама думка, про це, гнала його подалі від дорогих для серця місць.

– Все, більше не можу. – простогнала Юка, і впала навколішки, обпершись руками об валун.

Втікачі зупинились, і вернулись до неї, що б, хоч чимось, підтримати її. Як по команді, вони, теж, посідали поряд з жінкою. Від швидкого бігу, всі розчервонілись. З грудей виривалось важке дихання. Плато витяг з торбини фляжку з водою, і струснув її, посудина була майже порожня, та все ж, простяг її Юці. Та зробила лише один ковток, розуміючи, що спрага змучила всіх, і передала посудину, по колу. По одному ковтку вистачило всім, та цім, друзі, не вгамували спрагу.

– Навіщо ми, тягнемо за собою, цього…?– сердито зиркнув у бік Самсона, Теймур. – Тільки воду і харчі на нього переводимо! Він не …

– Заспокойся, Теймуре. – не дав висловити до кінця думку вугляреві, Капер. – Тим ковтком води, що він випив, тобі своєї спраги не зменшити, а кидати безпорадну людину на прізволяще, негоже.

– Ти гадаєш, вин би тобі допоміг, зустрінься ти, йому, в такому стані?– не вгавав Теймур.

– Чого це ти, про мене, такої поганої думки?– запитав здивований Самсон, у вугляра. – Ти ж, мене зовсім не знаєш.

– Знає, ще й як!– встряв у розмову Карол. – Мені важко, це тобі пояснити, але у нас усіх, була нагода з тобою добре познайомитись. Ми взяли тебе з собою, та це не означає, що ми довіряємо тобі, як одне одному.

Самсон схилив голову, над чимось розмірковуючи. Між бровами у нього пролягла глибока зморшка. Він важко зітхнув, а потім не підводячи очей, сказав:

– Я був, за свої злочини, приречений на смерть. Мої побратими загинули, а мені боги дали другий шанс, можливо саме для того, щоб я зміг виправитись. Я, запевняю вас, що не змарную його. Ви всі, не пошкодуєте, що взяли мене з собою.

Ніхто з мандрівників, не сказав і слова йому у відповідь. Кожен залишився при своїй думці. Хтось можливо і повірив розбійнику, а хтось вирішив, що він вводить всіх в оману, щоб здійснити свій підступний план, до останніх відносився і Теймур. Та лише одна пара очей дивилась на Самсона із співчуттям. Це були очі Юки. Він помітив цей погляд, і був щиро вдячний, жінці, за нього.

– Тут, неподалік, є джерело. – перервав мовчанку, Готар. – Ми, з батьком, там частенько бували. Правда це трохи в бік, від нашого шляху, але потім можна піти навпростець.

– Звідки ти знаєш, куди ми повинні іти?– здивувався Карол. – Юка нам нічого не розповіла. Ну…, де шукати Мілину.

– А я, це, ще в палаці зрозумів, коли вона згадала про Саліма. – пояснив горянин. – Караван пішов до узбережжя.

– Чому ж, не сказав?

– Я не хотів, щоб ти залишив, її, там. – винувато промимрив, Готар.

– Навіть, якби Юка нічого, взагалі не знала, я б нізащо, її там не залишив. Чи ти, про мене, іншої думки? – посміхнувся Карол.

– Виходить, не тільки мені не вірять. – сам до себе прошепотів Самсон, і сумно посміхнувся.

Добре, що ніхто його не почув.

– А, до моря, далеко?– поцікавився Івер.

– Сім днів шляху. – пояснив хлопцеві, Готар.

– Чому, лише, днів?– начебто, не зрозумів болотник.

– Бо в ночі, в горах, небезпечно пересуватись. Можна впасти зі скелі, чи потрапити в розщілину, та і ногу підвернути можна, перечепившись об камінь.

– Та, то я, просто спитав, аби розмову підтримати. Я про небезпеку, розумію.– Знітився Івер. – Ти сказав, навпростець можна піти. Так, буде швидше?

– Швидше. – підтвердив горянин, але додав:– Швидше, не завжди легше.

– Десь, я вже чув цю мудрість. – промовив Карол. – Та нічого, здолаємо. Нам би, лише наздогнати їх.

Промовивши ці слова, Карол підняв руку, з одягненим на неї перснем, і повернув у бік, що вказав горянин. Прозорий камін заграв всіма барвами веселки.

– Що ж, підемо тим шляхом, який ти показав. – дав він, свою згоду, на пропозицію Готара, а потім запитав: – А, скажи но, горянине, далеко з відси, до гори Матарам?

– Далеко. Та ми будемо поряд з нею проходити. – відповів хлопчина. – Мій батько розповідав про дивний народ, що мешкає в ній. Тільки де саме, я не знаю.

– От, саме туди, мені і потрібно завітати. Допоможеш знайти?

– Спробую. Та це, теж забере якийсь час.

– Тоді мерщій в дорогу! Годі розсиджуватись. – скомандував, Плато.

Всі підхопились на ноги, і рушили за молодим розбійником. Розуміли, цінна кожна хвилина. Юка ішла поряд з Самсоном, намагаючись йому допомогти. Та він вже відійшов від поранення, зміцнів, і не потребував ні чиєї допомоги. Та жінку, це, мало хвилювало, та і сам розбійник був не проти її товариства, адже на приязнь інших, йому, не доводилось розраховувати. Він скоса поглядав на неї, боячись виявити свій інтерес. Чим більше Самсон приглядався, тим очевиднішим йому ставало, що Юка, колись була, просто красуня, і дурень той, хто цього не помічав. Вона була трохи огрядною, широкі стегна, великі груди, та це, лише підкреслювало пропорційність її фігури. Її обличчя, в дрібних зморшках, не видавалось настільки старим, щоб не можна було помітити, милих ямочок на щоках, від вигляду яких, аж дух перехоплювало. Йому, завжди подобались, лише, молоді дівки, та щось в цій жінці, притягувало його. Юка, теж поглянула на Самсона. Їхні очі зустрілись, і жінка, сором’язливо, посміхнулись йому.

– Ти не схожа на місцевих жінок. – несміливо почав розмову, Самсон.

І сам собі здивувався. Він вважався не аби яким ловеласом, і мав власний підхід до слабої статі, а тут така нерішучість.

– Я не чистокровна горянка. – підтвердила підозру розбійника, Юка. – Під час останньої війни з низинними народами, моя мама, разом з військовим обозом, потрапила в полон до супротивника. Закохалась у молодого степовика, і ось так, я, з’явилась на цей світ.

– То чому, ти, живеш тут, а не в долині?

– Мамині брати, вбили її коханого, і силоміць повернули додому. Тоді вони ще не знали, що вона носить під серцем мене.

– А коли дізнались?

– Спочатку хотіли вбити, за те, що осоромила їхній рід. Та бабуся стала їй на захист. Тоді її вигнали з дому. Щоб вижити, мама стала продавати своє тіло в Каурдані. Я теж пішла її шляхом, як тільки стала повнолітньою. Дехто вважає, що людина має вибір, якою стежкою іти. Та в таких, як я, вибору немає. Якщо твоя мати шльондра, то хоч ти і не займана, тебе вважатимуть такою ж.

Юка трохи помовчала, а потім додала:

– Ну от, ти знаєш хто я. А тебе, за що, приговорили до страти?

– Я був ватажком розбійної банди. Ми грабували, і навіть інколи вбивали людей.

– Готар теж цим займався разом зі своїм батьком і братами.

– Он як! Тільки чомусь ці хлопці, до нього, ставляться більш приязно, ніж до мене. Не знаєш, чому?

Юка знизала у відповідь плечима, і знову посміхнулась до Самсона. Чоловік теж відповів посмішкою, і взяв її за руку. Та не перечила, і вони продовжили іти тримаючись одне одного, наче підлітки. Карол трохи заздрісно поглянув в їхній бік. Добре коли двоє людей знаходять свою половину. Коли ж він обійме свою дорогоцінну Мілину? Невже комусь під силу розлучити їх навіки? Та ні за що в світі, він з цим не змириться! Шукатиме її доти, поки не знайде, а потім поставить на місце, цього зарозумілого карлика! Ніколи, ніколи Бахтарові, не знищити його кохання, і скіпетром він не дасть заволодіти, цьому малому покидькові! Молодий чарівник, що було сили стис кулаки, та по виразу його обличчя не було помітно його внутрішнього хвилювання.

– Ти бачив? Ідуть трохи не обнімаючись!– штовхнув під бік Карола, Теймур.

– А ти заздриш, що обрали не тебе?– посміхнувся до вугляра, чарівник.

– Та ні, вона зовсім не мого смаку, та ще й стара.

– Тоді у чому справа?

– У тому, що життя не справедливе! Таких як Самсон, воно повинно карати, а не дарувати приємні сюрпризи!

– Ти ж сам сказав, що жінка не твого смаку, і якби тут не було Самсона, то однаково не звернув би на неї уваги. Та і взагалі, мало хто з чоловіків, захотів би зв’язати свою долю з повією. Але розбійнику, байдуже на її минуле. І вона рада, що хтось захотів бути поряд, не дивлячись на її репутацію і вигляд. Що, в цьому, поганого?

– Гарна парочка, бандит і шльондра!– ці, останні слова, Теймур вимовив аж занадто голосно, і Самсон їх почув. Він одразу зрозумів, кого стосується, цей вислів вугляра. Розбійник аж зблід від люті. Він в притул підійшов до Теймура, і крізь зуби прошипів:

– Ану, негайно вибачся перед жінкою.

– А то, що? Вб’єш мене?

– За таку образу, ти заслуговуєш на добрий прочухан. Та нажаль в мене немає зброї, а в тебе вона є!

– Ось у чому справа! Хочеш битися, та боїшся що нападу з мечем на беззбройного? Бандит, і є, бандит, всіх міряєш під себе!– викрикуючи ці слова, Теймур аж тремтів від напруги. – Не твого виховання! Кароле, потримай мого меча, я битимусь з ним навкулачки!

Карол підійшов, та зброї не взяв, а обійнявши товариша за плече, сказав:

– Теймуре, ти не правий. Ти дійсно образив Юку і Самсона, хоча вони тобі для цього приводу не давали. Охолонь, і вибачся.

Теймур подивився на чарівника так, наче перед ним, хтозна звідки, виникла якась зовсім незнайома людина.

– Друже, ти забув хто це такий? Самсон грабіжник і вбивця! В Махтерії, його засудили на страту!

– То ти, хочеш виконати вирок замість ката?

Ці слова друга, наче відро крижаної води, остудили пил вугляра. Лише тепер він зрозумів всю ганебність свого вчинку. Та все одно, вибачатись не став, а круто повернувся, і підійшов до Готара:

– Чому зупинився? Веди далі.

Хлопчина пішов у перед, вугляр за ним.

Плато скрушно похитав головою, і рушив слідом, а за ним і решта мандрівників. Самсон, вже не соромлячись, обійняв Юку за плечі, наче хотів захистити від цього несправедливого світу. Жінка пригорнулась до дужого плеча, і вдячно подивилась у його очі, ніхто і ніколи, ще, не захищав її. Було так добре, і так затишно, що аж хотілось плакати. Ось так, і ішов по каменистому схилу, все далі і далі у перед і в гору, маленький гурт стомлених мандрівників. Кожен думав про щось своє, наболіле. Та все ж, у них, була спільна мета, і вони віддадуть всі свої сили, щоб досягти її.

– Треба трохи перепочити, і підкріпитись, бо далі буде важкий шлях. – мовив, обернувшись до гурту, Готар.

Він показав рукою, на вузьку стежину, що тулилась під прямовисною скелею, а з іншого боку, обривалась прірвою, хоч і не дуже глибокою, та всю встеленою гострим мов леза мечів, камінням.

– Нічогенька доріжка!– вигукнув Івер, побачивши шлях, яким їм доведеться іти. —А іншого путі немає?

– Ні, це єдиний, але найкоротший до узбережжя. – пояснив горянин. – Та я ж, попереджав, що буде нелегко.

– Ти ж не пояснив Іверу, наскільки це буде складно. – криво посміхнувся, вугляр.

Він скоса зиркнув на болотника, щоб помітити його реакцію, на свої слова, і був задоволений побаченим. Івер міцно стис губи, і почервонів від образи, але стерпів і нічого не відповів.

– Вже скоро стемніє. Краще заночуємо тут. – вирішив за всіх, Плато. —А в ранці, з новими силами рушимо далі.

Всі погодились.

У горах ніч настає стрімкіше ніж на рівнині, варто лише сонцю опуститись за верхівки гір. Ще деякий час, після його заходу, нагріте за день каміння віддавало своє тепло. Та все ж, поступово, нічна прохолода починала проникати під одежу, пробираючи до кісток. Бахтар щільніше закутався у свитку, і притисся спиною до скелі. Чарівний вогонь, що він розпалив просто на камені, не грів, а лише освітлював невеликий простір навколо. Чаклун спробував заснути, та це йому ніяк не вдавалось. Весь день, поки він брів гірською тропою, його не полишало відчуття переслідування. Чаклун відчував, ні, він був упевнений, що за ним хтось слідкує. Та навколо нікого не було. Тоді він вирішив, що то, мабуть, здають його напружені нерви, і дає ознаки втома, і гарний відпочинок, йому, не завадить. Та пройшло пів ночі, а сон до Бахтара так і не прийшов. Із за скелі визирнув місяць, і Бахтар чітко побачив, що над ним кружляють два великих кажани. Нічні істоти були досить високо, та з птахами, чаклун не міг їх сплутати. Можливо, саме вони і переслідують його весь день, а тепер ще і вночі за ним спостерігають. Бахтар крутнув головою і, з пересердя, сплюнув. Це ж треба, які дурні думки лізуть у голову. До ранку все мене, і набравшись нових сил, він сприйматиме все навколо інакше, оптимістичніше. Та і в ранці чаклунові не стало краще, за ніч його вимучила безсонниця. Лише кілька хвилин йому вдалось заснути. Він задер голову і подивився у небо. Чиста, яскрава блакить осліпила очі. Бахтар примружився, нічних істот не було видно, та все ж він відчував на собі чийсь погляд. Це вже не марення, за ним справді спостерігають. Чаклун підійшов до водоспаду, простяг руку в його бік, і промовив закляття. Вода, що падала з гуркотом до підніжжя гори, наче завмерла і перетворилась на величезне люстерко, і в ньому Бахтар побачив царицю Тамілу, що їхала верхи на білосніжному коні, в оточенні своєї варти. На її обличчі сяяла посмішка задоволення, вона знала куди їде. Чаклун зрозумів, це вона його переслідує. Можливо його розповідь про скіпетр, її зацікавила дужче, ніж він гадав. Як же, її, тепер позбутися? Зайві конкуренти, йому зовсім не потрібні, досить і того хлопчиська, що весь час надокучає йому. Він згадав про свій трунок, і роззирнувся навколо, шукаючи хоч якусь живу істоту. Неподалік на камені побачив маленьку змію. Він спритно ухопив її за голову, і капнув у рота чарівне зілля. Тваринка почала швидко більшати, звиваючись у його руках. Він поклав її на землю, і не зводячи з істоти очей, промовив:

– Будь кого, хто ітиме цим шляхом, убий! Ніхто не повинен тут пройти!

Сказав, і пішов не озираючись. Йому було не цікаво, у що перетвориться змія. Він знав лише, що створив монстра, який закриє за ним шлях. Та марно Бахтар сподівався, що це створіння позбавить його конкуренції Таміли. Цариця була не з лякливих. В її серці не було місця для страхів та сумнівів, інакше вона б не була властителькою такого великого народу, як каурданці. Як тільки страховисько стало на шляху у її загону, на розгубившись ні на мить, Таміла виїхала на перед, і опинилась з велетенською змією сам на сам. Створений Бахтаром монстр, загрозливо зашипів, роззявляючи пащу продемонстрував усім присутнім, страшні ікла, по яким стікала, і капала на каміння, смертельна отрута.

– Темхусе, повелителю темряви і моєї душі, почуй мене! До тебе звертається володарка Каурдану! Почуй мій призив! Дай сили здолати всі перепони, що поставить на моєму шляху, до заповітного скіпетра, чаклун Бахтар! Бо лише я, на віки, залишуся вірною тобі!

Тільки встигла цариця закінчити звернення до свого повелителя, як страшна, невидима сила струснула гори Каурдану. Поштовх був такої сили, що навіть деякі коні не встояли на своїх чотирьох ногах, і попадали на землю. Не лише охоронці, а навіть володарка, відчула жах. Нічого подібного, ніколи не було в цій місцевості. Скелі, під змією, розкололась як лушпиння горіха, і за мить, величезна гадина, зникла у безодній прірві, що виникла під нею. Гори знову зімкнулись, і навколо запанувала мертва тиша. Ні тварини, ні люди не проронили жодного звуку, всі очікували що буде далі. Та більше нічого не відбувалось, і помалу прийшовши до тями, загін Таміли рушив далі по сліду коротуна. Той брів невеликою гірською рівниною, і не дійшов, лише, кількох метрів до скелі, коли стався поштовх. Це врятувало Бахтарові життя, бо з гори полетіло безліч гострих уламків. Зляканий чаклун став на коліна, і притиснувся до каменю, наче боявся, що його підкине в небо, а потім вдарить о землю.