Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.1"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

У селі Гладки 24.IX сильно побили Михайла Вітрового і сказали, що то за «Ще не вмерла Україна». З кожним п'ятим ударом він мусив кричати: «Хай живе Польща! Хай живе Пілсудський!»

У процесі биття одному викрутили руку, бо не хотів покласти її на землю.

У Кутківцях 25.IX поліція побила священика Михайла Козоріза, Михайла Гайду, Федора Бартицького, Василя Тереза, Степана Струтинського (поламали ребра), Костя Кутового, Гриця Зазулю, Марію Кукурудзу, Євдокію Гайду й інших. Декому вдалось утекти до лісу, пересидіти там кілька днів і таким чином врятуватись від катування. Кооператив і читальню «Просвіти» повністю знищено. Поламано всі музичні інструменти товариства «Просвіта». На час екзекуції поліцейські поприкривали свої номери на шапках.

У Купчинцях пацифікація відбулась два рази. 22.ІХ пацифіковано все село, потім прив'язали громадського асесора Олексу Росоляка шнурком за шию до воза і змусили на втіху катам бігти за возом, підганяючи його батогом.

У кооперативі весь товар скинули на одну купу і полили гасом.

У читальні «Просвіти» наказали голові Миколі Шкільному, Тимку Білому і Мирославу Ковалю нищити своїми руками театральний гардероб, накладали на них перуки і мазали фарбами, щоб насміхатись. Також знущалися з Василя Якимишина і його матері.

29. IX з Теребовлі прибув ескадрон уланів і ущент знищив кооператив і його магазин разом із двома відділами. Всі товари знищено, збитки становили понад 100000 злотих (20000 доларів).

Керівнику школи Т. Гринькевичу наказали винести всі книги зі шкільної бібліотеки на подвір'я, і тут їх підпалили.

Того самого дня всіх чоловіків села зігнали (деякі встигли втекти) на громадську площу, відділили членів легального товариства «Луг» – близько 20 осіб і всіх побили, даючи кожному від 50 до 100 ударів. Потім вишикували їх у шеренгу і наказали робити гімнастичні вправи. Далі закрили їх у стайні місцевого власника Лонгарта і знову побили. Вранці 30.IX їх ще раз побили нагайками, членів родин і батьків, що лементували навколо стайні, розігнали прикладами. Побиті лежали цілими днями з гарячкою без лікарської допомоги – до лікаря було більше 20 км.

У селі Велика Лука пацифікація відбулась 29.ІХ.1930 року. Спочатку зробили в селі обшук, потім арештували, не оголошуючи причин, Семена Ляха, Івана Поліщука, Івана Брикайла, відправили їх у місцевий відділок у сусідніх Мишковичах і сильно побили – один поліцейський сидів на голові, другий – на ногах, а третій бив палицею по всьому тілу. Потім відвезли в поліцію в Тернополі. Побили також Василя Звіра, Івана Гладкого, Семена Фостатого, Федора Зінкова, Івана Поліщука, Марію Брикайлову. Стан тяжкого побиття підтвердив лікар, доктор Фурта у Микулинцях.

Побили також зустрінутих на дорозі у селі людей. Це були: Семен Бедрій, Іван Греськів, Іван Фарина, Микола Рогатий, Тимко Зіньків, Іван Комар, Степан Юськів, Михайло Звір, Федір і Онуфрій Брикайли, Степан Зіньків.

Вдома побито: Степанію Брикайлову, Степана Зімовського, Михайла Брикайла, Теклю Лучко, Петра Сикиринського, Олексу Лазуту, Михайлину Ляхову, Євдокію Оріхівську, Мартина і Івана Романівих, Семена Комара, Василя Сцибайла, Теофіла Брикайла, Марію, Ксенію і Анну Рогатих, дітей: Степанію Брикайло – 8 років, Семена Лучкова – 8 років та інших.

У містечку Микулинці людей не били, але в ніч на 30 вересня невідомі злочинці (здогадатись неважко) висадили динамітом у повітря пам'ятник українським стрільцям. Було 2 вибухи: о 8 вечора і о 1.30 ночі. Пам'ятник розбито на дрібні шматки.

У Петрикові побили крамаря кооперативу Матвія Мітренгу 57 років, змушуючи його танцювати і співати сороміцькі пісні. Коли він відмовився, його побили до зомління так, що довгий час його життя перебувало під загрозою.

Побили також Петра Барчишина, його дружину Анну, Михайла Стеця, Василя Сусла батька і Василя Сусла сина, Омеляна Наконечного, Володимира Лучкова, Михайла і Теофіла Середів та інших.

Прошова була пацифікована 29.ІХ. До села приїхало близько 80 поліцейських і почали обшуки вдруге. У священика Лопатинського викинули з шафи всі речі, потоптали ногами, знищили всі парафіяльні книги, всі документи і книги в бібліотеці. Розбили церковну касу, поламали фортепіано і весь домашній інвентар, побили вікна з рамами, зірвали підлогу в парафіяльній канцелярії, залишаючи одну велику руїну. На подвір'ї здерли стріху зі стайні, розкидали два стоги збіжжя, а оскільки саме тоді всю ніч ішов дощ, воно намокло і згнило.

Подібне було і в Михайла Тишинського, у якого здерли солому з усіх будинків, повністю знищили інвентар у хаті, а господаря тяжко побили. У Степана Тарка знищили збіжжя у стодолі, будівлі і домашній інвентар. Те саме зробили у Василя Бадовського, Івана Крамара, Михайла Сампара та інших. У читальні «Просвіти» знищили все, що можна було знищити, – декорації, завісу, все приладдя.

У Малий Ходачків 21.IX, коли люди були у церкві, приїхало 50–60 поліцейських з закритими номерами на шапках; вони оточили церкву і, коли люди почали виходити, почали бити. Були важко побиті: Павло Балабан, Мирон Тимків, Антін Недошиток, Степан Попельняк, Петро Билза, Василь Кужма, Андрій Водяний, Михайло Чиж, Степан Яцків та інші. Потім тим, кого побили, наказали ловити качок в озерці біля Народного Дому, глибина озера – 1 метр. Від'їжджаючи, військо забрало 700 злотих контрибуції, свиню, 2000 кг вівса, 2 вози конюшини і 2 – соломи.

У Чернилові Руськім відділ уланів оточив село, поставив на всіх дорогах кулемети і зігнав усіх мешканців на громадську площу. Після відділення дітей до 13 років, євреїв і поляків, яких там було кілька родин, почалось катування всіх підряд чоловіків, жінок і дівчат.

У Шляхтинцях військо і поліція побили З.Х Івана Шкулу (змушували цілувати самого себе у руки), Миколу Сердюка (в процесі биття мусив кричати «Хай живе Польща!»), Івана Сердюка, Степана Лобатого, Івана Чоловічка, Павла Музіла, Федора Плаксу, Павла Лабатого (11-річний хлопець, якого змушували молитись по-польськи), Євдокію Балабан (60 років), Марію Середюк, Михайла Грим'яка, Давида Маличка і багатьох інших.

Це тільки приклади, які не вичерпують усіх випадків.

Ось приклади з повіту Збараж.

Село Великі Гнилиці військо так оточило, що ніхто не зміг втекти. Били і катували всіх людей, нищили все, що потрапляло під руки. Нарешті наклали на село контрибуцію, забираючи 150 курей, 150 качок, полотно, папірці для скручування цигарок і по 50 грошів готівки для кожного «бравого» вояка, який там був (як у середньовіччі!).

У Гущанцях били війта Григора Березу окремо за Україну, окремо за кооператив, за «Просвіту», молочарню і за сина, який утік перед биттям. За кожну «провину» дістав по 25 нагаїв. Тяжко побитого, його вивезли на цвинтар для тварин. Він мав поламані ребра, звідси висновок, що били також прикладами.

У Добромирці до смерті побили також доктора Павла Козака, господаря Березицького і старого Кадивала, замість зятя, який утік. Знищили кооператив, де скинули товар на купу, облили гасом і олією. Молоду продавщицю роздягнули догола і волочили по розсипаному товару.

Повністю знищили молочарню і читальню «Просвіти», рубаючи устаткування сокирами. Побили голову читальні Кальбу і Михайла Марцинюка, який лежав хворий у ліжку, а його маму, яка його захищала, так катували, що вона довго боролась за життя.

Побили все село, а того, хто зміг утекти від рук катів, пізніше ловила місцева поліція і віддавала уланам, які були в сусідньому селі Великі Гнилиці. Там сильно побили Григорія Гевуся і його сина, а також згадуваного Григора Березу. На завершення дикої оргії поліцейські зажадали пива, горілки і м'яса.

У Лисичинцях 27.IX проведено обшук цілого села і завдано великої шкоди.

У Лозівці биттям змушували селян нищити пам'ятник Шевченка і промовляти образливі слова на адресу Шевченка і України.

У Кошлаках до смерті побито вчителя Адольфа Шевчука (вмер на другий день) і Григора Камінського. Катували усіх селян і знищили весь маєток. Кооператив і молочарня знищені, як і в інших селах.

У Медині так побито одну жінку, що скоро вона померла, як це стверджував доктор Фрідман, лікар із Підволочиська. Закатовано керівника школи Петра Смалія і вчителя на пенсії Миколу Явного, якого поліція кілька разів відливала водою. Доктор Фрідман також підтвердив у нього важкі тілесні пошкодження.

Побито також селянина Різника, його дружину і дочку, потім селянина Осичка. Продавця магазину побили, змушуючи зняти надпис українською на користь польської мови. З магазину забрали багато товару. Володимир Шеремета втік, і за це знищили його хату. Побили багато інших людей.

У Розкошинцях зігнали всіх людей на площу і побили нагайками.

У Скориках тяжко побили Йосипа Пащука, знищуючи заразом хату і все обійстя. Одну вагітну жінку так побили, що померла у них на руках. Старого священика Красноперу жорстоко побили, знищили його будинок і все майно.

До Шилів приїхав загін уланів, зібрав людей біля церкви і наказав їм голосувати за державний список. Пригрозили, що у разі невиконання прийдуть знову. Побили всіх мешканців, зґвалтували 30 дівчат і молодих жінок, попередньо замкнувши у приміщення. Молоді наказали одягнути народні костюми і в них рачкувати через село, по дорозі їх били.

Керівника школи Борака побили і поламали грудну клітку черевиками, а його сина студента побили і завезли до старости у Збараж.

Знищено недобудований народний дім, зруйновано пам'ятник Тарасові Шевченку. Товар викинули з кооперативу на вулицю, частину забрали, а решту знищили. Побитий Богдан Ткач залишився ледве живий, його хату і все майно повністю знищили. Людям наказали ставати на коліна і присягати, що будуть поляками. При виїзді забрали 20 центнерів (2000 кг) вівса і багато птиці. Збитки для села становили близько 30000 доларів, не враховуючи образ, страждань і поневіряння.

Прикордонні села Щеснівка, Пальчинці, Токи, Воробіївку, Пінсковці, Просовці, Дорофіївку польські інквізитори оминули, – очевидно, побоювались, щоб пацифікацію не побачили з-за кордону.

У Зарваниці, повіт Підгайці, – знаменита місцевість, до якої ходять на прощу (Український Лурд), – дуже тяжко побили священика Василя Головинського. Ось що пишуть про стан його здоров'я: «Священику Василеві Головинському призначено 200 ударів палицею. Плює кров'ю. Справжній труп. Вагітну дружину піддано моральним тортурам. На її очах українця Гоція змусили скакати з даху на землю, грати на скрипці і танцювати, «стимульовано» палицею. Священика Головинського катував поліцейський з № 602. Керував комісар Грабовський зі Львова. Знищено будинок єпископської колегії. (З листа священика Чемеринського. – «Америка» від 20.ХІ.1930)».

У Богатківцях, повіт Підгайці, священика Мандзія бито нагайками і прикладами карабінів по плечах, а коли він зомлів, то облили холодною водою, перевернули і били по животі. Один із поліцейських став ногами на груди. Коли священик вдруге зомлів, на нього вилили кипляче молоко і баняк картоплі, які поліцейські готували для себе. Нарешті кинули на нього два столи і залишили напівмертвим. Незабаром священик помер.

У Козовій знищено склад Повітового Союзу Кооперативів.

У Кривому біля Козової від 5 до 12 жовтня кілька разів били Олександра Наконечного, а ще більше його дружину, яку катували у надзвичайно огидний спосіб, гідний бандитів Чингісхана.

У Теребовлі повністю знищено кооператив «Надія» – споживчі товари і мануфактуру скинуто на одну купу, облито гасом, медом і олією. Знищено великий сучасний заклад м'ясопереробки. Збитки становили 100000 злотих (20 тисяч доларів).

Два ескадрони 9 полку уланів, які прибули з Теребовлі, у Глещаві повністю знищили читальню «Просвіти» – будинок з усім устаткуванням і бібліотекою. Після від'їзду уланів з села два повернулись, щоб підпалити будинки Івана Коломийця, голови місцевого «Лугу». Потім підпалили будинки найбільш свідомих людей: Василя Накураша, Степана Напідворного, Іллі Михайлюка. Від'їжджаючи, військо забрало 12 фур живності – курей, гусей, качок і т. п. У подібний спосіб знищено інші села, містечка і міста Західної України [24]24
  Матеріал узято з публікації під назвою «На вічну ганьбу Польщі». Серія Матеріали і документи». – Нью-Йорк, 1956. – № 26.


[Закрыть].

Та нещасна пацифікація принесла дуже багато зла українському народові, але не дала щастя і полякам. Хоча вони й заперечували її, намагались всіма силами зменшити її значення, легковажити нею, але повідомлення про пацифікацію блискавично розлетілись по всьому світу. Значною мірою це сталося завдяки нашому Владиці, Єпископу Іванові Бучку, який їздив по зпацифікованих селах відразу після ганебної акції з канонічними відвідуваннями. При цьому він відвідував помешкання постраждалих людей, робив фотографії і записував усі дані. Фотографії потрапили у руки Папи, завдали Польщі компрометації і втрати-престижу. Закордонна преса рознесла інформацію по всьому світу, а вслід за тим до Ліги Націй у Женеві надійшло звернення англійських парламентаріїв.

Справжні наслідки пацифікації і подібних польських методів опіки над іншими народами виявились у 1939 році, коли ця «державна» Польща лопнула як мильна бульбашка за кілька днів.

Католизація Надбужжя

Польське сусідство найбільш фатальним виявилось для двох надбужанських регіонів – Підляшшя і Холмщини. Заселені у середньовіччі східнослов'янськими племенами, вони вже у X столітті входили до складу Київської Русі. Доказом цього є відомості про численні походи проти Яджвінгів через територію Підляшшя київських князів Володимира Великого (983), Ярослава Мудрого (1038, 1044, 1048), Ярослава Святополковича (1112, 1113), а пізніше галицько-волинських Романа і Данила. Того Данила Галицького, який заклав Холм і Львів, у 1236 році розбив хрестоносців під Дрогічином, а в 1253 році у тому ж Дрогічині отримав королівську корону від папи Інокентія IV.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства в обох регіонах поступово полонізувались боярські роди і народ, далі на схід пересувався кордон, і у суцільній масі українського населення утворювались і збільшувались польські острівці. У 1905–1908 роках православ'я втратило на Підляшші 58 % і на Холмщині 22 % вірних, але ще тоді українські поселення сягали Венгрова, Луківа, Любліна, Янова Любельського. Як показує статистика [25]25
  Pummux Александр Федорович. Приложение к материалам по этнографии Царства Польского. – С.-Петербург, 1864; Наличное население Люблинской и Седлецкой губерний. – Варшава, 1906; Володимир Кубійович. Енциклопедія українознавства. – Т. 6. – С. 2090; Т. 10. – С. 3620.


[Закрыть], на Підляшші і Холмщині у 1864 році була 221 тисяча українського населення, у 1908 році – 371 тисяча, а у 1931 році – 201 тисяча. Згідно з переписом населення у 1897 році у Грубешівському повіті було 60 % українців, у Влодавському – 56 %, у Томашівському – 50 %, у Більському – 38 %, у Холмському – 33 % і у Константинівському – 30 %.

Під час відступу російської армії у липні і серпні 1915 року царський уряд примусово евакуював з Холмської губернії більше 300 тисяч, тобто понад 80 %, українців, як одновірців, залишаючи поляків і євреїв. Евакуйованих розселено у 37 губерніях Російської імперії. Коли після падіння царату була утворена Українська Центральна Рада, у Києві відбувся з'їзд делегатів, які представляли виселенців з Холмщини.

Це була значна подія з багатьма наслідками. Ухвала з'їзду стверджувала, що населення Холмщини є складовою частиною українського народу, а весь регіон повинен бути приєднаний до України. На з'їзді було утворено Холмський губернський виконавчий комітет, який увійшов до складу Центральної Ради. При опрацюванні тексту III Універсалу, стосовно незалежності України, комітет вимагав внесення у перелік територій також Холмську губернію. Проти цього протестували польські представники у Центральній Раді, висуваючи аргумент, що Холмська губернія належить до Королівства Польського, а її мешканцями є не українці, а поляки. Проти цього протестувало, у свою чергу, населення Підляшшя, зазначаючи у зверненні до Центральної Ради, що навіть тепер, у військових умовах, на надбужанській землі діє 150 українських шкіл, в яких навчається понад 7 тисяч дітей, навіть видається часопис «Рідне Слово», тобто це не є польська земля. 9 лютого 1918 року мирна конференція у Бресті визнала Надбужанські землі за Україною, встановлюючи кордони на лінії Тарногрод, Щебжешин, Краснистав, Пугачів, Радзинь, Мєдзижеч, Сарнакі, Мельник, Високе Литовське, Кам'янець Литовський, Пружани, Вигоновське Озеро. На польській стороні залишилось північно-західне Підляшшя, заселене, головним чином, «калакутами» – полонізованим населенням, яке недавно прийняло римо-католицький обряд, але розмовляло українською. Це були Радинський, Соколовський, Венгровський і Сєдлецький повіти.

Вибухнув скандал. Встановлення польсько-українського кордону між Віслою і Бугом було смертельним ударом не тільки для ендецької концепції великої Польщі – проти відриву Холмщини запротестувала вся країна. Прем'єр тимчасового польського уряду у Варшаві Ян Кухажевський оголосив про свою відставку з посади, зазначаючи у зверненні, що умови миру між Австрією, Німеччиною і Україною є рівнозначними з черговим поділом Польщі. Про акції протесту повідомили польські депутати австрійського парламенту. 14 лютого генеральний страйк оголосили робітники Варшави, Кракова і Львова. Польська Рада при Міністерстві внутрішніх справ у Відні сповістила про відставку. Регенти – священик Любомирський, архієпископ Краківський і граф Островський у спільному маніфесті проголосили, що не визнають нового поділу Польщі, вважаючи його за акт насилля над народом. У Варшаві були організовані величезні вуличні демонстрації. Польські легіони, які входили до складу німецької армії, демонстративно покинули фронт і направились в Україну, але були затримані та інтерновані німецькими й австрійськими військами. Аби заспокоїти польську громадську думку, австрійський уряд видав роз'яснення, що Холмщина і Підляшшя можуть бути приєднані до України тільки на основі рішення роз'єднувальної комісії, складеної з держав Четверного союзу, України і Польщі, яка вивчить умови і визначить кордони на місці.

Аналізуючи розвиток подій, автор переглянув архів польської преси того часу, який зберігається у бібліотеці Варшавського університету. Важко було знайти де-небудь такий одностайний і повсюдний вияв обурення, протесту і проклять на адресу України. Піднявся такий ґвалт, ніби в народу відібрали столицю, а не етнічно чужу територію. За найпершої можливості її відібрано силою. Тобто знову за правом кадука.

У три етапи (1918, 1919, 1920) повертались військові біженці на батьківщину, але не всі дістались до власного дому – значна частина господарств за цей час була зайнята поляками. 80 тисяч українців, які втратили домівки і не мали засобів до життя, розміщувались у глибині Польщі, головним чином, як робітники на фільварках. Протягом місяця після здобуття незалежності – у грудні 1918 року – польська влада видала декрет про перехід у власність держави покинутого церковного майна. Після ухвалення Конституції 1921 року, яка теоретично гарантувала всім конфесійним групам майнову власність і право самоврядування, декрет втратив дію, але його ніхто не відкликав, навпаки, – видано було новий, який розширював дію попереднього на всі землі, визнані за Польщею Ризьким договором. Право кадука діяло й далі: зі шкіл усувалась українська мова, церкви перетворювались на костели, закривались читальні «Рідна Хата», кооперативний рух Холмщини ізолювався від львівського центру, арештовані були сотні активістів за звинуваченням у комуністичній діяльності, піддавались контролю навіть православні священики.

Ворогом польського середовища – влади, духовенства і католицької громадськості – стали православні церкви, бо вони свідчили про тисячолітню присутність українців на цій землі, до певної міри стримували полонізацію. На надбужанській землі церкви з'явились разом з християнською вірою. Сам князь Данило при закладанні Холма вибудував аж чотири церкви. На підставі аналізу податкових книг, списків духовенства і списку парафій, Польського Географічного Словника та інших документів під час окупації був сформований список надбужанських місцевостей [26]26
  Професор, доктор Іван Крип'якевич. Церкви Холмщини і Підляшшя // Холмський Народний Православний Календар на 1944 рік. – Холм. – С. 45–49.


[Закрыть]з інформацією про те, у якому році з'явився перший спогад про церкву в даній місцевості. Перелік не включає Бєльського повіту і частини Підляшшя, яке належало до Брестського єпископату. Дані мають такий вигляд: X століття – 1 церква; XII – 1 церква; XIII – 6; XIV – 3; XV – 65; XVI – 178; XVII – 103; XVIII – 69; XIX – 15; невизначений рік – 19 – всього 460 церков, розташованих у 424 місцевостях. При такому порівнянні роздуми про польськість надбужанських земель втрачають усякий сенс.

Впродовж міжвоєнного двадцятиріччя Православна Церква пережила три фази польської експансії, яка охоплювала поряд з Холмщиною також Волинь. У першій фазі (1919–1924) католики займали церкви, як пише М. Папежинська-Турек [27]27
  Mirosława Papierzyńska-Turek. Między tradycją a rzeczywistością // Państwo wobec prawosławia 1918–1939. – S. 331.


[Закрыть], не тільки на підставі центральних або місцевих рішень, але часто, навіть частіше, самовільно або на підставі дозволу Католицької Церкви (!), причому католицьке населення проявляло у цей період особливу активність» – читай: фанатизм. Авторка, пояснюючи, що акція центральної і місцевої влади та костелу і його віруючих була спрямована на повернення об'єктів, конфіскованих свого часу царською владою, також зазначає, що місцева влада «проявляла доброзичливе ставлення до самовільного захоплення церков католиками (вони самі були частиною суспільства. – М.С.) або втручалась з допомогою поліції не на користь православних, проминаючи ситуації, коли виконували розпорядження міністерства. (…) Нічого тоді дивного, що у православних, і не тільки у них, виникало переконання про ворожість і ненависть державної влади до православ'я». Знаючи справу з власного досвіду, можемо сказати: не тільки влади, а й переважної частини народу. І то мусила бути величезна ненависть, якщо вже у 1919 році католики зайняли стародавній собор на горі Данила у Холмі, який, одначе, не будували, а при нагоді «порозбивали у підземеллях крипти з гробами єпископів, священиків, опікунів і доброчинців собору, заслужених православних і греко-католицьких священиків, викидаючи їхні кістки, зруйнували православний цвинтар при соборі, де також порозбивано гроби і викинуто кості, які ціле літо валялись розкидані по цвинтарю, перемішані з розбитими пам'ятниками. Само собою зрозуміло, що собор у Холмі поляки відразу висвятили на костел» [28]28
  Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. – Мюнхен, 1947; Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью-Йорк – Бавнд-Брук, 1966. – Т. IV. Кн. 2. – С. 149; Мартирологія українських церков. – Торонто-Балтимор, 1987. – Т. І. – С. 586.


[Закрыть].

Хоча у деяких місцевостях пролилась кров, влада відразу по війні закрила 111 церков, знищила 50, 150 забрав костел, а до 1924 року від православних забрали всього близько 500 церков і близько 20 тисяч га церковної землі з господарськими будинками [29]29
  Орест Купранець. Православна церква у міжвоєнній Польщі 1918–1939. – Рим, 1974. – С. 137.


[Закрыть]. Нарешті дійшло до того, що місцева влада перестала виконувати рішення про передачу церков, побоюючись протестів православного населення. Так було з собором у Луцьку. «Міністерство WRiOP (ВРіОП) кілька разів видавало розпорядження про передачу їх католикам, – пише М. Папежинська на с. 338, – але, побоюючись, що «вибухне луна пожеж по всій Волині», тодішній воєвода Константи Сроковський не виконав розпорядження міністерства. 8 лютого 1924 року сейм прийняв уже згадувану резолюцію про негайну передачу собору католикам, але і тим разом його не було виконано. Та були і протилежні випадки. Наприклад, монастир у Загорові, також зі складною історією, на підставі рішення воєводи Кричковського був переданий католикам, і вони його зайняли силою. Незважаючи на численні спроби, православні не змогли його повернути ні фізично, ні правовим шляхом».

У 1929–1934 роках настала друга фаза передачі – судова боротьба католицького костелу за православні церкви. Єпископи зробили 757 позовів до окружних судів у Бресті, Вільні, Гродні, Луцьку, Новогродку, Рівному і Пінську про повернення 202 післялатинських і 555 післяуніатських об'єктів. Аргументація не витримувала критики, бо була безпідставною, оскільки полатинські об'єкти були відібрані вже у першій фазі, а до поуніатських же костел взагалі не мав права – бо існувала Греко-католицька церква, яка була законним спадкоємцем цих церков, але претензії не висувала. В численних випадках позови мотивовано тим, що церкви є необхідними для римо-католицького населення, одначе не пояснюючи, чому воно не може збудувати собі костелів. Як цікавий факг зазначимо, що цей аргумент висувався у 65 місцевостях, де не було жодного католика, в 75 кількість католиків не перевищувала 5, в 76 – двадцяти і т. д. Крім церков, єпископи вимагали також передачі кафедральних соборів у Крем'янці, Луцьку і Пінську, а також монастирів у Дермані, Вільні, Жировицях, у Зимному біля Володимира [30]30
  Монастир у Зимному згадує Київський Патерик при описі походу Ярослава Мудрого на Червенські міста у 1018 році.


[Закрыть], в Корці, Крем'янці і навіть Почаївської Лаври – другої за величиною і значенням святині православних українців, які сховались тут від татар у 1240 році.

Але друга фаза закінчилась фіаско, бо Найвищий Суд визнав судовий шлях повернення неправильним, виходячи з положення, що право це є компетенцією адміністративних органів, а конкретно воєвод. Правду кажучи, влада боялась викликати релігійні заворушення, тому вважали за краще вирішити справу безболісно. Але все те викликало розголос у крайовій пресі – польській, українській і російській, а звідси потрапило за кордон. Українська еміграція організувала протести у європейських країнах, у Сполучених Штатах, в Азії і навіть у Японії. Всі резолюції направлено до Ліги Націй у Женеву – справа була безпрецедентна; християнська країна, яку всюди хвалили за високу культуру і релігійну толерантність, через суд забирає будинки молитви християнського населення тільки тому, що воно належить до іншого обряду. Чи такою повинна бути любов до ближнього?

Проте і в другій фазі не обійшлось без руйнування храмів. Ось, – як пише М. Папежинська на с. 358, – Любельський воєвода Антоні Ремішевський «здійснив планову акцію руйнування «зайвих» церков. Заплановано зруйнувати 97 церков, але було зруйновано тільки 23 (згідно з даними Варшавської Православної Митрополії – 31 – див. документ 18. – М.С.), інші не встигли через численні протести правое; авних».

Лише у третій фазі (1936) боротьбу з Церквою доручили такій силі, яка могла справитись із протестами. Це було «збройне плече народу» – Військо Польське. Велика сила, але і завдання було непросте: католичення кількамільйонного православного населення від Красногоставу до Острога чи, принаймні, до Бугу, перетворення українців на справжніх поляків, натхнених шляхетським духом. У цьому розкладі боротьба з церквою була тільки фрагментом великого цілого.

Полонізація українців, яка була постійним безперервним процесом від початку існування Другої Речі Посполитої, набрала гостроти після смерті Пілсудського, коли спадкоємцем після Коменданта став генерал Едвард Ридз-Смігли. Після приходу на найвищу військову посаду – Генерального Інспектора Збройних Сил – він сформував «уряд полковників» на чолі з прем'єром, також генералом, Феліціаном Славой-Складковським. Як військовий з крові і кості (Головний Комендант ПОВ 1917, завойовник Вільна 1919, командуючий армією у Київському поході 1920), Ридз-Смігли поставив перед міністрами-товаришами завдання побудови «живого католицького валу» проти можливої совєтської інтервенції, незважаючи на те, що хмари густішали на заході. Як видно з дещо туманних польських зведень і більш виразних українських [31]31
  Piotr Stawecki. Następcy Komendanta. – Warszawa, 1969; Дмитро Дорошенко. Православна Церква. – Берлін, 1940.


[Закрыть], Ридз-Смігли висунув необхідність полонізації східних кресів шляхом продовження акції і денаціоналізації меншостей, особливо українців.

Плани вирішення української проблеми виникали у вищому командуванні Війська Польського ще за життя Пілсудського. Але вони обмежувались територією Холмщини, про Волинь тоді не говорилось. «Необхідність полонізації Холмщини, – пише А. Хойновський, була порушена на конференції у Любельському Воєводському Уряді, яка відбулась у січні 1935 року. Представник Командування Округу II Корпусу (Люблін) стверджував тоді, що Польська держава «повинна позбутись шкідливої для себе, занадто заглибленої і не підтриманої істотними стосунками у цій сфері толерантності. Задля власного існування на території Холмщини треба повністю ліквідувати (курсиц мій. – М.С.) проблему української меншини або принаймні звести її до дріб'язкового питання, яким є справа чеських колоністів на Волині і німецьких у Холмському повіті». Промовець пропонував обмеження «надмірно розвинутої мережі православних парафій до кількості, потрібної для заспокоєння необхідних релігійних потреб», усунення українців з посад лісової охорони, лісників, шляхових охоронців, учителів, гмінної адміністрації, обслуговування залізниці, нарешті, недопущення їх до членства у воєнізованих організаціях [32]32
  Andrzej Chojnowski. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921–1939. – Wrocław, 1979. – S. 230.


[Закрыть].

Авторитарне твердження представника командування військового округу, що «Польська держава… повинна на території Холмщини повністю знищити проблему української меншості» було майже ідентичне з вироком смерті УПА волинським полякам у 1943–1944 рр., оскільки тут і там йшлося про ліквідацію національної групи як цілої. Різниця полягала у тому, що в екстремальних заходів, які здійснювала УПА, була альтернатива («виїзд з української землі або смерть»), а ось Польща такої альтернативи не пропонувала. Проживаючи на рідній землі, українці зазнавали духовного винищення, бо ставали поляками. План знищення розкладено було на кілька поколінь, не вистачило тільки часу на його реалізацію. Незважаючи на те, що план був типовим прикладом порушення конституції, проти нього не виступила жодна політична сила Польщі.

Навпаки: його підтримали всі союзи, спілки, федерації, ліги, кола і подібні товариства польського суспільства, підключившись чи приєднавшись до тієї екстремальної програми. Так, 11 грудня 1936 року в Любліні виник Координаційний Комітет під керівництвом командира Округу II Корпусу генерала Мєчислава Сморавінського, який мав на меті ревіндикацію усіх релігійних споруд на Холмщині і Волині і ліквідацію церкви на Прибужжі. До складу Комітету входило понад 20 громадських організацій Любельщини і Волині (див. документ 1), які представляли польське населення. Органом Комітету був штаб самостійного відділу військової безпеки ДОК II на чолі з підполковником Зигмунтом Крогульським. Керівництво акцією повернення здійснював командир 3 дивізії піхоти Легіонів у Замості генерал бригади Брунон Ольбрихт, а з 21 травня 1938 року його заступив полковник Маріан Турковський.

Директиви щодо роботи Координаційного Комітету знаходимо у різних висловлюваннях групи полковників, які визначали політику держави. Згадаймо висловлювання підполковника Маріана Зиндрам-Косцялковського (віце-голова безпартійного блоку співпраці з урядом, 1934–1935 – міністр внутрішніх справ, 1935–1936 – прем'єр, 1936–1939 – міністр соціальної опіки), який у 1936 році так відповів на депутатське звернення у справі української освіти:

«Не буду дискутувати про Волинь як про українську землю. Це ні до чого не приведе, і ми з вами спільної мови не знайдемо. Не заперечую, що на Волині є етнічна маса, яку ви називаєте українцями. Зрештою, я тільки із ввічливості вживаю термін «українець» замість «русин». Але зрозумійте, панове, що тут є Польща, і єдиний шлях для цього населення – повна асиміляція. А ви, шановні панове, замість допомоги уряду, ятрите справи, давно покриті мохом. Прошу вас, не вважайте мене за українофоба. Я не ворог українського народу. Я не забираю у населення права розмовляти тією мовою, якою воно хоче, але державна мова є польська, і тільки цією мовою може проводитись навчання у школі» [33]33
  Цит. за: Євген Пастернак. Нарис історії Холмщини і Підляшшя. – Вінніпег-Торонто, 1986. – С. 223.


[Закрыть].