Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.1"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Зажерливий новонароджений

Відновлювані Другої Речі Посполитої почали антиукраїнську кампанію тоді, коли Польської держави не було ще навіть на карті Європи. Приводом до кампанії стала звичайна людська жадібність. Отож, патріотичні бійці постановили, що Польща повинна бути не тільки вільна, а й потужна, широка від моря до моря, сягати Харкова і охоплювати стільки українських земель, скільки зможе утримати, а щоб мешканці не захищались від загарбників, ця своєрідна логіка знайшла вихід: напружити всі сили, щоб залишити український народ у неволі. Це тільки поляки можуть бути вільні…

Речником тієї казуїстики став Національний Комітет Польщі, утворений у 1917 році в Парижі з метою взяти функції уряду в момент оголошення незалежності. На чолі Комітету став видатний діяч Народної Демократії Роман Дмовський, який у державах переможної Антанти вважався спеціалістом з європейської політики. Тобто ще у квітні 1917 року – за півтора року перед оголошенням незалежності Польщі – Дмовський запропонував Бальфуру, міністру закордонних справ Великобританії, розлогу працю «Проблеми Центральної і Східної Європи» [8]8
  Roman Dmowski. Polityka polska i odbudowanie państwa. – Warszawa, 1988. – T. 2. – S. 225–286.


[Закрыть], яка повинна була стати основою політики держав Антанти. Там він стверджував, що німецька потуга є найбільшою небезпекою для Європи, тому після перемоги Антанти повоєнна Європа повинна бути так перебудована, щоб ця потуга не могла відродитись, а нова, тобто антинімецька, Центральна Європа може бути сильною тільки тоді, коли буде спиратись на потужну Польщу. З огляду на те Дмовський висунув постулат приєднання до Польщі Сілезії, познанських земель, Західної

Пруссії і Гданська, а на сході – Ковенської, Віденської і Гродненської, більшості Мінської і Волинської губерній та Східної Галичини.

Дмовський застерігав політиків Антанти, що якби українцям вдалось утворити свою державу, то вона була б надто германофільською і антипольською, що не тільки може завдати великих неприємностей Польщі, а й становитиме загрозу миру в Європі. Лідер ендеції стверджував, що український незалежницький рух найкраще розвивався під австро-угорським пануванням, тому польський державний інтерес вимагає приєднання Східної Галичини до Польщі, щоб паралізувати цей рух. Наддніпрянська Україна не має ще сил для побудови держави, але вже настільки свідома, щоб шукати нагоди відірватись від Росії. Український незалежницький рух буде постійно ослаблювати Росію, нівелювати її антипольські тенденції, завдяки чому Польща могла б тим часом полонізувати українців на Волині і у Східній Галичині, усуваючи внутрішню загрозу. А найважливішим є те, що Польща і Росія будуть мати спільну мету – протиставлення незалежності України. Утвориться щось аналогічне пруссько-російському союзу після поділу Польщі – природний спільний польсько-російський інтерес пригноблювати й обмежувати українців,що гарантуватиме Польщі тривалий мир з російською Східною Європою.

На початку 1918 року українці справді почали розбудову держави, а ендеція почала протидію. 28 лютого 1918 року Національний Комітет Польщі прийняв ухвалу про знищення будь-якою ціноюукраїнської незалежності, мотивуючи це таким чином: «Забезпечення на сході Польщі литовських і українських земель від прямих і опосередкованих німецьких впливів може бути досягнуто лише тоді, коли Польща буде безпосередньо межувати на сході з Росією і через неможливість створення української і литовської незалежних держав ці народи потраплять під польський і російський впливи, щоб не потрапити під німецький вплив» [9]9
  Akty і dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na Konferencji Pokojowej w Paryżu 1918–1919, zebrane i wydane przez Sekretariat Jeneralny Delegacji Polskiej. – Część I. Program terytorialny Delegacji. – Paryż, 1920. – S. 75–77.


[Закрыть].

Гіршою була справа з реалізацією ухвали, бо неіснуюча держава могла тільки висловлювати будь-які побажання – на поділ українських земель між Польщею і Росією потрібна була згода Антанти. І то швидка – у проголошенні незалежності держави особливо виділялась проблема лінії кордонів. Спробі схиляння Антанти до «парцеляції» передував меморандум, переданий Вільсону 8 жовтня 1918 року, коли Дмовський переконував президента Америки, що «руський національний рух у Східній Галичині, відомий під назвою українського», є антипольським знаряддям у руках Німеччини й Австрії, а русини – це, головним чином, несвідомий і байдужий з національних позицій елемент, який не має інтелігенції і тому не здатний до керівництва державою. Якщо під пануванням Австрії галицький уряд опинився у польських руках, то тільки тому, що на цій землі нема іншого елементу, здатного до здійснення влади. Це твердження, обов'язкове для кожної наступної дипломатичної ноти, обростало подробицями: що Українську Галицьку Армію створила Австрія, підтримували її німці, що українці зв'язані з більшовиками і т. д.

Ординарна брехня провідних польських дипломатів падала у сприятливий ґрунт. І нічого дивного. Про існування бездержавного українського народу в широкому світі було дуже мізерне поняття, навіть для політиків це була єдина велика Росія. І поляки, як здавалось, наводили дуже переконливі аргументи. Для Вільсона Дмовський створив прекрасну концепцію: «Принаймні для найближчого майбутнього єдине, про що можна говорити, коли хтось думає про нормальний розвиток цієї землі. Треба тільки рахуватись з національними прагненнями русинів, даючи їм повну свободу розвитку національного життя, визнаючи офіційний характер русинської мови, навчання русинською у крайових школах і т. д. Але так довго, як довго русинський народ залишається в ембріональному стані, поки рівень його духовного життя є занизьким, щоб можна було створити прогресивний, сучасний керований русинами уряд, так довго повинна Східна Галичина залишатись невід'ємною частиною Польської держави» [10]10
  Roman Dmowski. Polityka polska… – Т. 2. – S. 302.


[Закрыть]. Ці обіцянки були потім доповнені зобов'язанням Польщі надати автономію

Східній Галичині. Це був настільки міцний аргумент, що зворушений Вільсон енергійно підтримував проект приєднання Східної Галичини до Польщі. На жаль, після приєднання про зобов'язання було забуто.

Таким же чином Дмовський надалі аргументував претензії до східних територій: «Губернії: Ковенська, Віленська, Гродненська, Мінська, Могилівська, Вітебська, Волинська, Подільська і Київська з загальною територією 180911 квадратних миль і населенням чисельністю 26 013 400 осіб становлять колишню територію Польської держави, приєднаної до Росії протягом трьох поділів (1772, 1793 і 1795). У різних частинах цієї великої країни більшість населення користується руською мовою, або білоруською, або вже польською чи литовською як рідною. Немає точних офіційних даних, які б показували пропорції псуіяків на тих територіях; російська урядова статистика немає з цієї точки зору жодної вартості, бо вона дуже фальшується власне для того, щоб показати, що цей край не є польським. Найновіші польські підрахунки, здійснені на основі вибіркових даних, виявили 6 000 000 поляків на цій території. З економічної і суспільної точки зору це були найвідсталіші провінції давньої Польщі. У першій половині XIX століття російський уряд визнавав ці окремі провінції польськими, офіційно мовою адміністрації була польська, і так само вона була мовою навчання та освіти також Віленського університету, найбільшого на той час вогнища інтелектуального життя. Після 1830 року позиція російського уряду зазнала зміни, після якої почала застосовуватись система найжорстокішого переслідування всього, що є польським. Та система існувала аж до нинішньої війни. Оскільки поляки були єдиною інтелектуальною і економічною силою в цім краї, російський уряд намагався знищити їх впливи і неодмінно нищив усе цивілізоване життя, в тому числі суспільний і економічний розвиток цих провінцій. Політичне майбутнє цих земель може становити найважчу в усій Європі проблему. (…) Русинська (українська), білоруська і литовська більшості складаються майже виключно з дрібних селян і духовенства. Білоруси становлять зовсім пасивний расовий елемент. Серед них немає жодного національного руху, так само немає навіть зачатків білоруської літератури. Протягом останніх п'ятдесяти років серед українців проявилась певна літературна діяльність, яку супроводжував слабкий політичний рух у напрямку національної самобутності. Цей рух обмежувався певними колами,'що складались зі студентів університетів, переважно синів священиків і землевласників. Він ще недостатньо розвинувся, щоб створити з українців сильний інтелектуальний клас. Якщо німці визнали український народ у Брестському договорі, то зробили це не з огляду на міжнародну справедливість, а тільки для того, щоб розбити Росію і зменшити територію польської держави. Німці це зробили здайцовнідіим усвідомленням, що українська держава не може залишитись* суттєво незалежною і повинна неухильно потрапити під німецький протекторат».

Дмовський повчав Вільсона, що ситуація майже безвихідна, бо через відсутність на місці культурного елементу утворення Литовської і Української незалежних держав означало б або анархію, або правління іноземців. У той же час поляки ще надто слабі, щоб керувати «всією територією східних земель», такий обов'язок був би для Польщі завданням понад її сили. Залишається один вихід: поділити ті землі між Польщею і Росією, причому Литва могла б отримати від Польщі автономію. Це був би проект перекреслення українських державотворчих поривів, адресований авторові чотирнадцяти визвольницьких пунктів, з яких тринадцятий говорив про право Польщі на незалежне існування навіть з доступом до моря. Виникла ситуація, яка заслуговувала на назву «безсовісної». Але польський керівник тим не переймався і подав проект спочатку усно на засіданні Найвищої Ради мирної конференції 29 січня 1919 року, а пізніше письмово до міжсоюзницької комісії у справах Польщі, утвореної мирною конференцією.

Усталилася певна закономірність: як тільки на форумі Антанти з'являлась українська проблема, польська дипломатія завжди займала непримиренну позицію, намагалась формувати негативну думку Антанти, яка мала бути арбітром у польсько-українській війні за Східну Галичину. Польська делегація на мирну конференцію поставила перед собою дуже конкретну мету: знищення Німеччини і знищення України. Лише з тією різницею, що німці загрожували західним кордонам майбутньої Польщі і треба було приструнити цю потугу, а український народ нікому нічим не загрожував, він хотів бути лише господарем у власному домі.

І за це був приречений на знищення.

Бо про Польщу лише на польських землях ніхто з провідників польського народу думати не хотів, адже в їхньому розумінні майбутня Польща повинна була стати супердержавою, хоча не мала для цього засобів. Не було тільки згоди у питанні: у який спосіб досягти супердержавності? Ендеція пропонувала побудову єдиної великої держави з денаціоналізацією чужорідного населення. Пілсудський разом із частиною соціалістів і краківськими консерваторами хотів утворити польсько-литовську федерацію, звичайно ж, під польською гегемонією. 2 березня 1919 року було скликано засідання Національного Комітету, щоб вирішити, який варіант є кращим. «Якщо станемо на федеративній платформі у стосунках з Литвою, – характеризував ситуацію один із промовців, – то послідовно мусимо застосовувати її і у ставленні до русинів, внаслідок чого втратимо Східну Галичину». Інший оратор також стверджував, що програма Дмовського більше відповідає польським інтересам, бо корисно вирішує русинську проблему, яку не вдалось би охопити федеративною програмою. Дуже мало поляків хотіли виникнення русинської держави і утворення з нею федеративного союзу. Переважала концепція однієї державності, яка змусила б відмовитися від литовського Ковна, зате дозволяла уникнути відродження України.

Висновки, які випливають із цих концепцій, є дуже мінорними. Національний Комітет Польщі на чолі з Дмовським формально і фактично став представником польського народу. Це підтверджує цитата з найновішої біографії керівника Народної Демократії, у якій читаємо:

«Дмовського – особливо того, з 1917–1919 – можна вважати представником народу, бо у своїх діях виразно враховував принаймні два основних інтереси польського народу. Може, це прозвучить обурливо, але, власне, його програма великої Польщі, що об'єднувала у своїх кордонах і провідні прикордонні національності, у найбільшій мірі відповідає більше чи менше усвідомлюваним національним прагненням» [11]11
  Roman Wapiriski. Roman Dmowski. – Lublin, 1988. – S. 245.


[Закрыть].

Повертаючись до ходу його думок, робимо надзвичайно прикрий висновок: ось народ, віками годований великодержавним баченням, прищепив усім своїм поколінням загарбницькі тенденції, а його представники – Дмовський і Пілсудський (згадаймо захоплення Вільно) з цілою плеядою діячів нижчого ряду стали виразниками цих тенденцій. До такого страшного спотворення психіки народу довела агресивна політика польських можновладців, яка продовжувалась протягом довгих століть. Бо тільки у голові зі спотвореною психікою може народитись погляд, що литовці, білоруси і «малороси чи русини» – згідно з номенклатурою Дмовського, – як гірші народи, нерозвинуті і нездатні до самостійного буття, повинні підлягати полякам – західноєвропейському народу, освіченому, висококультурному, «народові панів», як говорив недоброї пам'яті фюрер.

Загарбницький націоналізм не терпить опозиції, тому до литовців і білорусів, які приймали неволю покірно, ніхто у Польщі не ставив претензій, а ось до українців, які у хвилі розпачу хапалися за зброю, сформувалась ненависть. Без обмежень це виявляв «представник польського народу» у численних пресових статтях, зібраних пізніше у VII томі «Творів» [12]12
  Roman Dmowski. Pisma. – Т. VII. Świat powojenny i Polska. – Częstochowa, 1937.


[Закрыть], обґрунтовуючи необхідність знищення України з огляду на інтереси Польщі. А ось приклади таких роздумів:

Сторінка 222. Оскільки Польщу не можна знищити, – думали німці, – треба зробити її малою шляхом утворення української держави і пересунення її кордонів у глибину польських земель так далеко, як далеко сягає руська мова. Наслідком цього був Брестський мир, що визнав за Україною Холмщину.

Сторінка 229. Незалежна Україна стане збіговиськом аферистів усього світу, міжнародних каналій, сверблячкою Європи, осередком розладу і гниття.

Сторінка 235–237. Ворогами незалежності України повинні бути Румунія і Польща. Румунія заплатила б за цю незалежність втратою Бессарабії. З Польщею було б ще гірше. «Якою б не була українська держава, вона завжди муситиме намагатись охопити всі землі, у яких звучить руська мова. Вона намагалась би досягти цього не тільки тому, що такими є устремління українського руху, але і тому, що, бажаючи встояти проти Росії, яка ніколи з цим існуванням би не погодилась, повинна була бути найбільшою і утримувати якнайбільшу армію. Польща тоді заплатила б набагато більшу ціну за утворення української держави».

Сторінка 238. Польща потрапила б у кліщі між Україною і Німеччиною, а тим часом «Велика Україна не була б у своїй провідній стихії так дуже українською і назовні не представляла б здорових стосунків. То насправді був би гнійник на тілі Європи, сусідство з яким було б для нас фатальним. Для народу, як наш, молодого, який мусить ще виховати у собі своє призначення, краще мати за сусіда потужну державу (Росію! – М.С.), хоча й дуже чужу і дуже ворожу, ніж міжнародний публічний дім».

Дмовський не тільки топтав національну гідність сусідів, а й гальмував створення їхньої державності. Процес побудови набрав реальних форм у другій половині 1918 року після поразки центральних держав, коли було прийнято рішення про перебудову Австро-Угорської монархії згідно з 14 пунктами програми Вільсона. 19 жовтня 1918 року польські депутати заявили у віденському парламенті, що їхньою метою є об'єднання в одній Польській державі усіх земель, де польський народ має історичну і культурну перевагу, не виключаючи Східної Галичини. 27 жовтня у Кракові було скликано Польську ліквідаційну комісію, яка доручила місцевій адміністрації Галичини, що складалася переважно з поляків, продовжити виконання службових обов'язків, але вже від імені Польської держави. Вирішено, що комісія переїде до Львова, одночасно переймаючи владу у місті від австрійського намісника. Тим часом Польська військова організація, отримавши інформацію про підготовку українців до захоплення влади, 31 жовтня оголосила мобілізацію своїх членів у Львові, видала зброю й набої. Відділи були розміщені у польських школах і в більших будинках. Після полудня ПВО мобілізувала інші польські організації, комендантом міста було призначено капітана Чеслава Мончинського. Тобто наступне повстання оборонців Львова не було «спонтанним жестом розпачу польських жінок і дітей», як це з емфазою подає польська історіографія.

Зранку 1 листопада Українська Національна Рада інтернувала намісника і взяла владу у Львові. Протягом дня владу було взято у Коломиї, Снятині, Станіславі, Жовкві, Раві-Руській, Золочеві, Тернополі, пізніше у решті Східної Галичини. Владу брали легально, спираючись на право самовизначення народів, сформульоване Вільсоном, а також на цісарський маніфест, який передбачав, що «кожне плем'я на території, яку воно займає, творить власний державний організм». На депутатську пропозицію про передачу Польщі всієї Східної Галичини австро-угорський уряд відповів 31 жовтня, що поляки можуть уже брати владу з одним застереженням, що вона не буде охоплювати української території, бо українському народові признається рівне право на утворення самостійного державного організму.

Прихід до влади – згадаймо Дмовського – елемента несвідомого і байдужого з національної точки зору, без власного розуму, не здатного до керівництва країною викликав загальний шок. «Але ж це посполиті, селяни, мотлох, здичавіле хамство, як вони посміли…» В загальному обуренні об'єднались усі організації і суспільні та політичні угруповання, включно з соціалістами. Львівські бої перейшли у регулярну війну. Її фінал можна було передбачити заздалегідь, враховуючи, що поляки налічували тоді 17 чи 18 мільйонів, а українці – три з половиною, бо Наддніпрянщина не входила у цю кількість. Польського солдата підтримувала ще ендецька пропаганда, що, власне, зараз або ніколи Польща може стати потугою, що війна не може завершитись компромісом, а тільки знищенням одного із суперників. Ця свідомість зміцнювала готовність до найбільшого зусилля і посвяти.

Для солдата додатковим стимулом була підтримка Антанти – найбільшої на той час світової потуги, яка формувала фундамент повоєнної Європи. Для Польщі гарантувалось там місце ще у програмі Вільсона, Україну ж ніхто не згадував. Що ж, Польща приступала до мирної конференції як повноправний член Антанти, тоді як Україна була пов'язана з ворогами Антанти, центральними державами. Вже це знеохочувало провідників Антанти до роздумів над майбутнім України, а до цього додавалась безперервна антиукраїнська пропаганда табору Дмовського. У польсько-українській війні наслідки цієї обставини проявлялись відчутно і неодноразово.

Антанта привласнила собі право арбітра в усіх європейських суперечках, беручи за основу мирну програму Вільсона. Але на практиці з цією основою бувало різне. У польсько-українській грі Антанта втручалась звичайно в періоди, коли ситуація польської армії ставала критичною. Рішення арбітра завжди були не на користь українців, завжди мали примусовий характер.

14 лютого 1919 року УГА (Українська Галицька Армія) почала наступ на лінії Гродек Ягеллонський – Судова Вишня, маючи за мету оволодіння Львовом. 17 лютого з Варшави до Львова вирушила міжсоюзницька комісія генерала Бартелемі. Ще з дороги, 18 лютого, вона вислала телеграму до УГА з вимогою термінового припинення наступу і погрозою, що відмова буде розцінюватись, як розрив дипломатичних відносин Західної України з Антантою. Після припинення наступу УГА комісія запропонувала українцям підписати готову угоду про перемир'я, підготовлену ще у Варшаві спільно з представниками польської сторони. Зрозуміло, що ультиматум був прийнятий, хоча умови для УГА були фатальними.

У квітні 1919 року з Франції прибула до Польщі армія генерала Галлера, що складалась з добре озброєних і споряджених семи дивізій, у яких було 110 тисяч солдатів і французьких військових радників. Армія була направлена Антантою після попереднього запевнення польського уряду, що військо не буде використовуватись у війні з українцями. Незважаючи на те, армію Галлера відразу кинули на український фронт, а здивованій Антанті пояснили, що українці у цей час почали наступ і військо Галлера стало єдиним засобом порятунку. Поразка української армії була таким чином забезпечена. Піддаючись аргументам польських дипломатів [13]13
  Wasyl Veryha. The Galicjan Socialist Soviet Republic. – New York-Toronto– Paris-Melbourne, 1956. – S. 28.


[Закрыть], мирна конференція уповноважила Польщу 25 червня до окупації Східної Галичини аж по Збруч з метою «убезпечення населення перед злочинами більшовицьких банд» (незважаючи на те, що жодного бандитизму не було), а в липні УГА була витіснена за Збруч. Поривання Західної України до незалежного існування подавила Польща, відроджена після 123 років неволі.

Зроблено було все, щоб переможені відчули поразку. Ось що пише на цю тему генерал, доктор Донбковський: «У в'язницях, таборах і місцях ізоляції у центральній Польщі утримувались українські політичні і громадські діячі. Після захоплення Львова 22 листопада 1918 року польська військова влада взяла, як заручників, відомих українських галицьких діячів, серед яких були Ю. Романчук, К. Студинський, В. Охримович, В. Старосольський, І. Кивелюк, В. Бачинський, І. Куровець та ін. Потім почали інтернувати у таборах українців, які підозрювались у «діяльності на шкоду Польській державі». Під цю статтю підтягували функціонерів державної адміністрації ЗУНРу і захоплених у полон вояків Галицької Армії.

Спеціальні табори було утворено у Львові, Перемишлі, Пікуліцах біля Перемишля, Вадовіцах, Вісничі, Тернополі, Модліні, Дембліні, Щипйорні, Стшалкові біля Познані, під Калішем, у Бресті, Томашові й інших місцевостях. Назагал повідомлялось, що в кінці 1919 року, посилаючись на інспекції й матеріали інспекції Міжнародного Червоного Хреста, в них перебувало близько 23–24 тисяч осіб. Табори існували до 1922 року. Через них пройшло до 100 тисяч галицьких українців, людей, найбільше заангажованих у суспільно-політичній діяльності. Підраховано, що в результаті епідемій, головним чином тифу і дизентерії, у таборах померло близько 20–25 тисяч осіб.

Польська влада заборонила діяльність українських культурно-освітніх, кооперативних і самоуправних інституцій. Припинено або обмежувалось видання української преси. Арешти працівників редакцій, конфіскація тиражів, накази про видавання двомовних газет – українською і польською мовами – були на порядку денному» [14]14
  Tadeusz Dąbkowski. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej 1912–1923. – Warszawa, 1985. – S. 167–168.


[Закрыть].

Як людина чесна, генерал не вагається назвати таку поведінку окупаційною діяльністю. «Галицькі українці, – пише він на сторінці 171, – неодноразово виступали проти польських окупантів. Найбільшого розмаху досягло повстання гуцулів на Підкарпатті у квітні 1920 року. Придушити його вдалось лише за допомогою війська».

Як бачимо з викладу генерала Донбковського, у місцях ізоляції померло саме стільки людей, скільки у 1919 році нарахувала їх комісія МЧХ. Після десятків тисяч полонених і цивільної, але патріотичної громадськості залишились тільки цвинтарі.

Залишились?

У 1989 році автор оглядав один із них – у Щипйорні біля Каліша. Українське товариство охорони військових могил, яке діяло свого часу у Львові, виконало тут чималу роботу, але по ній залишились лише сліди.

Ось у полі можна побачити зі Щипйорна чотири потужних стовпи з отворами для воріт і брами. Зламані при землі рештки бетонних стовпів огорожі, ряди порослих травою могил, досить виразно розділених борознами, підставки бетонних хрестів, зламаних при землі. Це – все. У центрі, навпроти колишнього входу, де, очевидно, стояв якийсь пам'ятник, зеленіє розлогий кущ. Тут можна нарахувати близько чотирьохсот могил.

«Куди поділись хрести?» – питаю господиню з найближчого подвір'я.

«Нехай пан іде до сусіда. Він капусту в силосах тим камінням притискає. Соромила його, але до нього не доходить…»

Руйнування чотирьохсот хрестів і огорожі – то справа не одного збоченця-виродка. Профанація не викликає протесту. Бо це не наше, не католицьке. Гірше – українське.

У таборі Пікуліце біля Перемишля восени 1920 року сиділо 1920 цивільних українців, потім були полонені з УГА, після – з армії УНР (Українська Народна Республіка). На двадцятиліття поставлено пам'ятник жертвам. У 1939 році його знищили «невідомі вандали». Відбудований за німців, він знову був знищений динамітом десь близько 1956 року. Повторна відбудова тривала довше: новий пам'ятник посвячено 10 червня 1990 року. Але чи надовго?

Польська і українська громадська думка назвали свідченням радянського вандалізму руйнування цвинтаря Львівських Орлят і Українських Січових Стрільців на Личакові. А чим відрізняється

Личаків від Щипйорна чи Пікуліц? Хіба тим, що Щипйорно не мало потужного трактора, щоб викинути людські кості на світ Божий. І ще: у Львові хрести нищили безбожні комуністи, у Щипйорні і Пікуліцах – віруючі католики. Результат був таким самим.

Повертаючись до прийнятого у 1989 році рішення про увічнення пам'яті орлят на Личакові, львівський український місячник публікує фрагменти історії концентраційного табору в Домбі біля Кракова і наводить думку про його творців. Переказуючи і цитуючи висловлювання на тему таборів для українців, автор називає їх таборами смерті, знущанням над європейською культурою і вічною ганьбою відродженої Польщі. У Домбі санітарні умови були гіршими, ніж у найстрашніших царських тюрмах. Автор наводить уривок із публікації краківського соціалістичного щоденника «Naprzód», який писав: «Інтерновані у Домбі поселені у бараках, які кишать хробаччям, біля туалетів. (…) Харчування не витримує жодної критики: недоварена зелень, гнилий суп. Часом фляки, наполовину гнилі і смердючі, половина гнилого оселедця, інколи яйце. Чверть фунта хліба з кукурудзяного борошна. У таборах сидять і діти. Добрі умови мають тільки російські офіцери: пристойна постіль, чисті бараки, відповідна кухня». Далі фрагмент листа: «Бараків не опалюють, спання на голих дошках. Вранці чай без цукру, ввечері те саме. На обід квасоля, морква або два оселедці на три особи. Всі працюють на вивезенні деревини. Словник охоронців: кабан, хам, мурга, скурвисин, свиня. Часами б'ють. (…) Заради Бога – рятуйте, загинемо з голоду й холоду!» І було це не тільки наслідком неорганізованості господарів, а цілеспрямованою діяльністю, спрямованою на швидке викорінення «більшовицької української банди». У тридцятих роках один із докторантів знайшов у варшавських архівах книгу померлих у таборі Бугшоп біля Бреста, яка включала понад 5000 прізвищ. При кожному була примітка «більшовик» або «український полонений більшовик» – під цією маркою людей інтернували без слідства.

У 1919 році зазнали репресій 375 уніатських священиків і стільки ж учителів, арештовано 50 монахів і 41 монахиню із ордену Василіанів, у Домбі затримано 64 вчителі, серед них 12 жінок.

Коли почався збір фондів, відомий скульптор Сергій Литвиненко зробив проект пам'ятника жертвам польського терору в Домбі – галицьким стрільцям, військовим з Наддніпрянщини, робітникам, духовенству, інтелігенції. Все загинуло у військовій заметілі. І якщо сьогодні прийшла пора відновлення пам'яті поляків на Личакові, то чи не належиться те саме українцям у Домбі? – ставить логічне питання автор [15]15
  Василь Столецький. Терновий вінок у Домбі // Дзвін. – 1990. – № 4. – С. 75–81.


[Закрыть].

Звичайно, неписане правило взаємності у міжлюдських стосунках зобов'язує. Тільки ось ці два пам'ятники будуть символом крайніх протиставлень: у Личакові – польському геройству, хоча проявленому в боротьбі за загарбану землю, а в Домбі – польському варварству. І треба ще добре працювати над вихованням польських поколінь, щоб не шукали динаміту до висаджування пам'ятників. Бо розмови про культуру, гуманізм, потребу, навіть необхідність співпраці чи приязні залишаться тільки пустим звуком.