Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.1"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

Волинська політика

Під час польсько-української війни у травні 1919 року західну частину Волині зайняло регулярне Військо Польське, витіснивши українські підрозділи. Оскільки кількість польського населення на цих територіях коливалась тоді у межах 10 % (перепис населення 1897 року показав 6,2 % поляків), безсумнівно, це була окупація, здійснювана всупереч волі українського населення, яке становило переважну більшість (70,1 % у 1897 році).

Закінчення військових дій не принесло ні політичної, ні суспільної стабілізації. Аграрна реформа служила селянським інтересам тільки в автентичній Польщі, на Волині ж була хвірткою для заселення осадників, що спричинялося до полонізації. Метою всієї акції було створення привілейованого і відданого владі прошарку селян, з допомогою якого можна було б розрідити етнічно згуртований український простір заселення і контролювати діяльність місцевого населення. В часи, коли у Східній Галичині, на Волині, Поліссі і Підляшші жило близько 1,5 мільйона безробітних українських селян [35]35
  М. Iwanicki. Oświata… – S. 75.


[Закрыть], акція осадництва була водою на млин комунізму. Проливався він на обидва боки по всій довжині кордону з більшовиками, аж загальмувала його розбудова мережі застав КОП (Корпус охорони прикордоння). З політичної точки зору комуністична влада викликала симпатію в національно свідомих волинян у значно більшій мірі, ніж антиукраїнська діяльність польської влади. Ще в середині двадцятих років Волинський воєвода скаржився, що у Володимирському, Горохівському і Ковельському повітах, тобто розташованих найближче до центральної Польщі і досить віддалених від радянського кордону, розперезались партизанські загони [36]36
  Protokół pierwszego periodycznego zebrania naczelników władz II instancji województwa wołyńskiego z 27. IV.1925 r. – S. 2. AAN, MSW, 170.


[Закрыть]. Під загрозою опинились державні установи, колонії осадників, двори землевласників. Ось картинка Святого вечора у дворі: «Засідали у повній бойовій готовності. Крім виделок, ножів і ложок, кожен мав при собі пістолет, готовий до пострілу. Крім того, майже у кожній кімнаті залишалась готова до пострілу зброя. (…) До подібного стану бойової готовності вже звикли мешканці дворів, розташованих поблизу кордону. У Святий вечір лише посилено готовність» ². За даними звіту Волинського округу КПЗУ за період з червня до жовтня 1932 р. навіть у 1931–1932 роках на території північної Ковельщини існували партизанські загони, найбільший з яких чисельністю кількасот чоловік послуговувався допомогою КПЗУ ³.

У виборах до Сейму і Сенату 1932 року волиняни обрали 16 українців, 5 євреїв і жодного поляка. Державна влада, одначе, не зробила з цього ніяких висновків. Ось що читаємо на цю тему в сучасній публікації ПАН: «Незважаючи на те, що понад 80 % мешканців воєводства були іншої, ніж польська, національності, адміністративний апарат був майже без винятку польським. Жодний українець, чех чи німець, не кажучи вже про євреїв, у міжвоєнний період не виконував функції старости. Тільки нечисленні і які гарантували лояльність приймались на посади працівників нижчого рівня, головним чином у самоврядуванні. У 1923 році з 283 осіб, які працювали на посадах чиновників воєводського і повітового апарату, 264 були римо-католицької віри, а 274 визначали свою національність як польську. Серед 38 вищих функціонерів поліції 36 належало до католицької церкви, два були євангелістами, всі визначали себе поляками. Подібно було серед цивільних чиновників поліції – з 66 осіб 62 католики. Навіть у Фінансовій палаті, що мало спільного мала з державною безпекою, з 384 осіб, які там працювали, польську національність визнавали 347 працівників. Перед представниками національних меншин закриті були посади розумових працівників на залізниці і у зв'язку… Навіть в освіті, представники якої повинні були знати мову місцевого населення, працювало близько 1300 поляків і 800 православних – українців і росіян. Дещо більшою, ніж у державному апараті, була присутність православних на посадах в установах самоврядування. У 1931 р. в них працював 1091 розумовий працівник римо-католицького віросповідання і 782 православних» [37]37
  Włodzimierz Mądrzecki. Województwo wołyńskie 1921–1939. – Wydawnictwo PAN, 1988. – S. 22.


[Закрыть].

Це були наслідки перемоги політичної програми Національної Демократії. Результати сеймових і президентських виборів 1922 р. були для неї сильним, але не смертельним ударом. Незважаючи на те, що 1/3 населення Польщі складалась з національних меншин, національна демократія залишалась вірною ідеї національної держави, проголошуючи гасло «Польща для поляків», де єдиною державною мовою повинна була бути польська, а^єдиною державною школою – школа з польською мовою навчання. Теоретично меншості могли мати свої школи і культурні та господарські установи, але за умови утримання їх за власний рахунок, що на практиці не було припустимо. Теоретично також національним меншинам гарантувалась громадянська рівність у правах, але це не стосувалось українців, до яких ставились як до частини польського народу, русифікованого царською владою, а тому він підлягав реполонізації. Подібна доля очікувала білорусів, а для німців і євреїв передбачалась еміграція. З метою «заохочення» євреїв до виїзду з країни висунули гасло полонізації промисловості і торгівлі, а також бойкот єврейських студентів у вищих навчальних закладах – numerus clausus.

Це, власне, від тієї «демократії» зроблено смертельний постріл у Габріеля Нарутовича, тільки що обраного президентом Речі Посполитої. Його застрелено за те, що, по-перше, його погляди були близькими до поглядів маршала Пілсудського, по-друге, що його обрання вирішили голоси єдиних представників Волині, тобто національної меншини, – шістнадцяти українців і п'яти євреїв.

Це, власне, ця «демократична» частина польського суспільства підготувала основу для українсько-польської різанини. Травневий переворот не змінив «Боговітчизняної» ментальності цього суспільства на Волині, зате прорубав дорогу Генрику Юзевському до посади волинського воєводи.

Не було, напевно, у Польщі кращого кандидата. З наказу маршала до Луцька їхав діяч, який народився і формувався у столиці України, колишній комендант III округу Польської військової організації, створеної у Києві в грудні 1914 року, пізніше (1920) віце-міністр внутрішніх справ уряду Петлюри. Як писав пізніше у спогадах: «Я був поляком – довіреною особою Польщі і був поляком – віце-міністром України, довіреною особою України. Не був «інструментом» Польщі в українському уряді, не був агентом чи підставкою. Польща могла мати до мене довіру. У не меншій мірі могла мати до мене довіру Україна. І тут, і там я був собою, а одночасно був зустріччю двох світів, які дивились собі в очі довірливо і віддано…» [38]38
  Henryk Józewski. Zamiast pamiętnika // «Zeszyty Historyczne». – Paryż, 1982. – T.60.-S. 116.


[Закрыть]. Отже, на Волинь їхала довірена особа обох народів не з національно-«демократичною» концепцією «навернення» православних душ, побудови на кресах польського муру з української цегли, а тільки з ідеєю творення спільного дому, у якому обидва народи почуватимуть себе співгосподарями. За даних умов це було найкраще вирішення, незважаючи на те, що також тимчасове, власне, до часу відродження на етнічно українській території незалежної України.

Створюючи «волинську програму», Юзевський висував необхідність відбудови незалежної української держави зі столицею у Києві, передбаченої польсько-українським союзом 1920 року у такій конфігурації, щоб Волинь залишилась у межах Польщі. Цього вимагав польський державний інтерес. Відкидаючи ендецький план національної асиміляції, тобто примусової полонізації автохтонного населення, нереальний у зв'язку з швидким формуванням української національної свідомості, Юзевський представив проект державної асиміляції. Він полягав у формуванні серед місцевого населення такого сильного почуття лояльності до Польської держави, щоб вони не захотіли відриватись від Польщі навіть після відновлення самостійної України над Дніпром. Підставою для формування почуття лояльності повинна була бути можливість вільного розвитку всіх галузей українського національного життя. Правда, вони почали розвиватись, хоча і з зусиллями, ще перед прибуттям Юзевського, дістаючись на Волинь з Галичини, тільки от галицькі організації несли з собою націоналістичну ідеологію, так само небезпечну для польської влади, як і комуністичні гасла. За допомогою адміністративного апарату, головним чином поліції, Юзевський збудував на межі Волині і Галичини так званий сокальський кордон, своєрідну греблю для націоналістичної ідеології, не допускаючи на Волинь львівську пресу і обмежуючи міжлюдські контакти обох сторін. Ліквідовано було всі осередки з галицьким родоводом, такі як культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», яке утримувало на Волині і ПоліссҐпонад 600 читалень і стільки ж бібліотек, розпущено було економічно-господарське товариство «Сільський господар», антиалкогольне і антинікотинове товариство «Відродження», не легалізували об'єднання жінок «Союз Українок» і ряд інших організацій. Розпустили політичні партії: Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), знищили український кооперативний рух. Пустоту, що виникла, мусили заповнити нові осередки, польсько-українські, головною метою яких було б власне доведення волинян до державної асиміляції, яка мала полягати у «творчому процесі взаємного проникнення культур і насиченні українських національних якостей польськими елементами» – як це подавав Юзевський, презентуючи тези волинської програми [39]39
  AAN (Archiwum Akt Nowych), MSZ, 5314. – S. 14.


[Закрыть]. Очевидно, що це була та сама полонізація, але в гуманній оправі.

Ліквідація старих, добре розвинутих осередків усунула з суспільного життя майже всю українську інтелігенцію на Волині. Вона не була і не могла бути численною, коли випускник сільської загальної школи, звідки походила більшість української молоді, після семи років навчання виходив зі свідоцтвом чотирикласної освіти. Ця молодь не була придатною також для реалізації волинської програми, бо була заражена мікробом трефної ідеології. Тому Юзевський спирався на групу українських емігрантів з колишньої Української Народної Республіки, з якими співпрацював в уряді Петлюри, притягнув також поляків, які походили з Наддніпрянщини. Ця група, яка складалась лише з кількох людей, утворила Волинське українське об'єднання (ВУО), замислене певною мірою як заміна колишній «Просвіті». Діячі ВУО увійшли до сейму і сенату за списками Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) як представники волинських українців. Але ВУО не здобуло популярності у масах – зібрало лише 6000 членів. Українське суспільство прохолодно ставилось до діячів ВУО, вважаючи їх кар'єристами, часто зрадниками, які за «миску чечевиці» готові продати полякам рідного батька.

Як досвідчений політик, Юзевський повинен був розуміти, що для реалізації волинської програми потрібні нові кадри, не обтяжені багажем минулого. їх підготовку почав знаменитий Кременецький ліцей. Спираючись на досвід датського педагога М. Грундтвіга, ліцей відкрив у 1932 році народний університет у Михайлівці, повіт Дубно. Щороку там відбувались по два 4-місячні курси для молоді (чоловічий і жіночий), які підготовляли сільських громадських діячів до ведення культурно-освітньої роботи і поширення ідей польсько-української співпраці. Для розвитку волинського села це був хороший задум, оскільки лише у самій лише Михайлівці навчено до війни близько 300 слухачів. У 1935 р. було відкрито другий народний університет у Ружині коло Ковеля під керівництвом відомого народного діяча Казімєжа Банаха, пізніше начальника штабу Батальйонів Хлопських. Третій НУ, відкритий у 1939 р. у Малинську, повіт Костопіль, не встиг випустити слухачів.

Гірше було з ідеєю польсько-української співпраці. Галина Юршова – керівник НУ в Михайлівці, прекрасний педагог, психолог і вихователь, постала перед складним завданням поєднання двох стихій – польської і української. Народний університет був, мабуть, єдиним місцем на Волині, де не тільки можна було, але й треба було висловлювати відкрито свої погляди. Слухачів інформували, що їхні висловлювання напевно не потраплять до поліцейських картотек, тому дискусії на національні теми відбувались в емоційній атмосфері. Ніхто з молоді не вивчав у школі історію України, але її знали самоуки, які могли легко довести, що «все в нас було добре, поки не було поляків» (див. документ 34). Ні до чого виявлялись тлумачення, що поляки на Волині живуть з діда-прадіда, якщо звучала репліка, що так, бо тут їх влада пхає безперервно з XIV століття, щоб повністю оволодіти українською територією. Спроби обґрунтування польських прав до цієї землі ще більше посилювали роздратування. Завдання, поставлені перед керівництвом НУ, виявилось неможливо виконати. Повертаючись з курсів додому, слухачі не привозили переконання про можливість співпраці обох народів на Волині (див. документ 35). Саме життя довело утопічність політики Юзевського.

Якщо з відсутністю довіри українців воєвода ще якось міг собі дати раду, то більша небезпека чекала на нього з польського боку. За життя Пілсудського це була звичайна, хоча і зростаюча, критика волинської програми, яка нібито надає перевагу українським інтересам. Юзевський легко спростував ці звинувачення у 60-сторінковому звіті за 1936 рік (див. документ 36), розкриваючи в ньому катастрофічне становище українців. Витяг зі звіту є таким прозорим, що коментар тут зайвий.

Але звіт потрапив у пустоту, бо на політичну арену вже вийшли люди, які не мали наміру враховувати інтереси меншості. «Напрямок політики у цій галузі, – як напише через роки Побуг-Маліновський, – починав визначати другий відділ штабу, а його працівники, навіть тупі поручники і капітани, підтримувані темними генералами, мали більш важливий голос, ніж члени уряду». У примітках Побуг-Маліновський поглиблює характеристику людей, які формували національні відносини: «Може, було б краще вжити дещо інших визначень: «незрілих» у першому, «наївних» у другому випадку, але наївність, поєднану з генеральською зарозумілістю, важко відрізнити від темноти, а наслідки такі самі. Другий відділ, а точніше правляча у той період мафія, яка охоплювала також департамент безпеки у МВС і мала широку мережу «інформаторів», аж до Президії Ради міністрів, крутила, як маріонетками, формальними керівниками «двійки» і навіть начальниками штабів. Її інтриги у персоналіях і її роль у найделікатнішій галузі внутрішньої політики – віросповідань і нацменшин – були просто злочинні, гідні лише найтемніших махінацій Народової Партії».

«У провінції, – історик вертається до основного тексту, – національну проблему в свої «міцні» руки брали не тільки командири корпусів і дивізій, але й коменданти малих гарнізонів. Старостинство і відповідно адміністративну і політичну владу в повітах все частіше віддавали поручникам і капітанам, які з цією метою переходили з війська до цивільної державної служби. Політику стосовно меншості зводили до трьох спрощених принципів:

– не об'єднувати «національно небезпечних», тобто відгороджувати Волинь, як тільки можна, і від Малопольщі, і від Полісся;

– на територіях, виділених для української «меншості», «не морочити собі голову, а просто тримати за лоб»;

– підтримувати польський елемент у містах і на селі, особливо військове осадництво, розбудовувати польські організації, серед православних вишукувати «колишніх поляків», творити сільську шляхту, обмежувати ресурси і впливи православ'я, сприяти католицтву в зайнятті домінуючої позиції. Абсолютна більшість польського суспільства на Волині йшла за військом і його «політикою». Народова Партія у «трамтадратській» поведінці військових слушно бачила посилену луну від власної програми, інші, хоча й не праві за переконаннями, вважали, що у боротьбі за «порятунок польськості на Волині» повинні дотримуватись національної солідарності, а різниця у політичних поглядах повинна відійти на дальший план. Юзевський – відважний, компетентний, витривалий – не думав відступати чи підпорядковуватись. У боротьбі з ним не гребували жодними засобами. Старост, які підтримували його і були невійськового походження, тероризували, хто не піддавався – після гучних переслідувань усували, коменданти поліції нав'язували обов'язок покори, а самого Юзевського зневажали у пресі, запекло атакували кожну його дію чи рішення, звинувачували у діяльності на шкоду державі, методами з арсеналу традиції Народової Партії підбурювали проти нього громадську думку в усій Польщі. У Варшаві, де аж занадто активним союзником війська було Міністерство правосуддя Грабовського, різко виступали проти Юзевського, вимагали його «негайного відкликання», а прем'єру навіть погрожували, що «обурені офіцери попросту застрелять його як зрадника» [40]40
  Władysław Pobóg-Malinowski. Najnowsza historia polityczna Polski 1864–1945. – Gdańsk, 1990. – T. 2. – S. 826.


[Закрыть].

Ситуацію ускладнював факт, що поряд з Юзевським на Волині знайшовся сііівгосподар, який підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, – відомий антиукраїнськими акціями Корпус охорони прикордоння (КОП), який мав дещо іншу програму, ніж воєвода. Восени 1937 року копісти розпочали боротьбу за православні душі на волинських прикордонних територіях, головним чином у Кременецькому повіті. Затримували окремих осіб (див. документ 37), потрапляли і групи більше ста осіб (документ 38). Взагалі акція зустріла опір, тому застосовувались репресії. У селян забирали особисті посвідчення, без яких у прикордонній зоні не можна було пересуватись, увечері заборонялось виходити з дому, відвідувати сусідів, світити у помешканнях, за читання українських книжок і газет загрожувала в'язниця. З'явились повідомлення, що КОП буде виселяти з прикордонної смуги всіх православних українців, як ненадійний елемент, а перехрести отримають землю з парцеляції. У наверненні душ брали участь осадники, працівники гмінного самоврядування, учителі початкових шкіл; у гміні Ланівці – війт Ян Стадницький, у гміні Верба – війт-осадник Павло Довнарович, з села Підлужжя – начальник залізничної станції Кам'яниця Волинська Владислав Козловський і його заступник Міхал Рогожа – скільки б тут «заслужених» людей ще можна назвати…

Українське суспільство у Польщі було обурене скандальним наверненням православних, особливо у селі Гриньки Кременецького повіту. Восени 1937 р. осередки КОП всюди влаштовували своє свято, у Гриньках воно відбувалось у школі. Фасадна стіна школи була прикрашена портретами державних достойників і святими образами. На ніч декорації не зняли, у школі було святкування. Зранку виявилось, що портрети і образи були осквернені. Місіонери у мундирах попрацювали добросовісно: 19 грудня 1937 р. в Гриньках перейшло у католицтво 35 родин, у сумі 116 осіб. Депутат Степан Скрипник (пізніше Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав) звернувся у цій справі до сейму – незабаром усі «ревіндиковані католики» повернулись назад до православ'я.

Тодішні коментатори тлумачили, а сучасні дослідники повторюють, що акція навернення мала подвійну мету: ревіндикацію русифікованих поляків і створення католицького валу проти можливої радянської агресії. Це наївне тлумачення. «Не звертаючи уваги навіть на теорію про вигадану винятковість прізвищ з закінченнями – скі, -цтсі, -іч _у навертали навіть людей з типово волинськими прізвищами, як Дацюк, Марчук, Савчук, Якимчук, Пивоварчук, Луцюк, Микитюк, Цимбалюк, Мельничук, Ковальчук, Отче-наш», – писав І. Власовський у книжці «Нарис історії»…(с. 141) і мав рацію. По-друге: жодек офіцер Генерального Штабу, який мислив у згоді із здоровим глуздом, не будував би стратегічних планів на основі «католицького ва. у», збудованого з учорашніх українців. Якщо навертали людеч у Дубненському повіті, який мав кордон не з радянською Україною, а зі східною Галичиною, то, мабуть, в ім'я поганого розуміння патріотизму, роздмухуваного як ендецькими, так і клерикальними колами. Цим патріотизмом були насичені військові кадри, осадники і державна адміністрація. До його послуї постав навіть антиконституційний монстр – Береза Картузька, гірший від сталінських таборів; у Березі новоприбулих вітали биттям і били щодня, в таборах такого не зустрічав. Красиво звучить висновок керівника ревіндикаційної акції у повіті Дубно: «Прошу пана генерала (…) вислати інженера-агронома з села Янівка до Берези». Не якогось там сільського ОУНівця, а інтелігента, власника 100-гектарного господарства, який осмілився протистояти полонізації свого народу (див. документ 39). І що тут мав робити Юзевський зі своєю програмою?

На врожай цього засіву не треба було довго чекати: до року 1943.

«На консолідацію внутрішніх сил українського націоналізму, – читаємо у прекрасного знавця української проблематики Р. Торжецького, – вплинула німецька і польська політика. Перша давала надію, як пізніше виявилось, – марну, друга послідовно визнавала право українців на власну державність лише на території

СРСР, заперечуючи право українців у Західній Україні на громадянські свободи у сфері політично-економічного життя, організованого в окремих національних формах» [41]41
  Ryszard Torzecki. Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933–1945). – Warszawa, 1972. – S. 172.


[Закрыть]. Тут, на жаль, автор помиляється, а може, на нього впливають не занадто об'єктивні попередники, які не знали справи з власного досвіду Ці вічні розмови про німецькі впливи на виникнення чи консолідацію українського націоналізму є подібним стереотипом, що і образ українця з ножем у зубах. На Волині до війни німця ніхто не бачив, зате під впливом місцевих польських «патріотів» можна було стати вовком, а не тільки націоналістом. Якщо вся польська меншість Волині, суспільні організації, військо, поліція і адміністрація координували зусилля на полонізацію більшості, то у цій атмосфері мусили виокремитись два чинники: самооборона і ненависть. Спостерігаючи або підсвідомо відчуваючи українську ненависть, молоде польське покоління, яке заледве входило у життя, починало теж ненавидіти, бо відчувало загрозу (див. документ 35). І вибух наростав з дня на день без німецької допомоги.

Наразі.

У слов'янській політичній літературі нема такої чудової майстерної праці про ненависть, як дослідження Ст. Красіцького у польській публіцистиці [42]42
  Stanisław Krasicki. Polityka wojewody Józewskiego na Wołyniu w świetle cyfr i faktów. – II wydanie. – Stratyn, 1939. Nakładem autora.


[Закрыть], яке є, власне, звинувачувальним актом проти волинського воєводи. Книжку написав молодий землевласник із Станіславщини для захисту польського майнового стану від сепаратистсько-ворожого українства. Автор, одначе, застеріг, що не належав і не належить до ендеків, а якщо його погляди збігаються з ендецькими, то тільки тому, що поляки, власне, так оцінювали українську проблему і політику польської адміністрації на східних землях.

Авторський виклад починається від ствердження, що під час відродження польської державності українська проблема зводилась тільки до Східної Малопольщі, де національна свідомість розвивалась від 1848 року, тоді як Волинь, Полісся, Підляшшя і Холмщина не мали окресленого національного обличчя. До того ж «київська» Україна в умові Пілсудського з Петлюрою відмовилась від цих земель на користь Польщі, треба було їх тільки полонізувати. На жаль, Юзевський все зробив для їх українізації. Протягом 11 років праці він сформував національну українську свідомість через:

– введення у школах української літературної мови;

– українізацію Православної Церкви;

– імпорт зі всієї Європи київських емігрантів, колишніх співпрацівників в уряді Петлюри, і заповнення ними, замість поляків, органів самоврядування і адміністрації;

– утворення культурних, політичних, економічних і церковних українських організацій, якими керували ці емігранти і які поширювали гасла українських національних інтересів;

– субсидування «Української Ниви» (орган ВУО. – М.С.), волинського союзу сільської молоді і Українського театру в Луцьку.

Одночасно знищив польські досягнення і зміцнив українські сили, оскільки:

– ліквідував маєтки, особливо польські;

– віддав парцельовану землю майже без винятку українцям;

– не надав допомоги осадникам, поки вони не втекли з Волині, продавши землю українцям;

– тероризував поляків і розбив їхню єдність;

– знищив самоуправління, віддавши його в руки своїх помічників і криміналістів, підриваючи авторитет польського самоврядування в очах місцевого населення;

– при призначенні старост керувався політичними переконаннями замість моральних вартостей і професійності кандидатів, чим привів до скандальних процесів і підриву авторитету польської влади;

– поширював радикалізм у суспільних організаціях, особливо у ВЗМВ, Кременецькому ліцеї і народних університетах, організованих при ліцеї;

– підготовлював основу для терористичної і сепаратистської діяльності українських політичних організацій і тим самим спричинився до відриву польських земель від Польської держави.

«Це є докази, – продовжував автор, – що діяльність пана воєводи Юзевського завдає Польщі шкідливих наслідків». Текст закінчувався датою «серпень 1937 р.», а в «постскриптумі до видання І» було зазначено, що книжка з'явиться у січні 1938 року. Таким чином, книга ставала актом звинувачення у політичному злочині, належало тільки вписати відповідний параграф Карного кодексу. Названо також адресата: «Маршалку Польщі, Едварду Смігл-Ридзу, охоронцю кордонів Польщі під час миру і війни, присвячую – Ст. Красіцький». Це була гарантія, що найвищий командуючий звинувачення прочитає і винесе вирок. Юзевському залишалось тільки поїхати до прем'єра і подати у відставку.

Красіцький не уточнив, які це цінності мали тодішні службовці на Волині, тому варто цю прогалину заповнити. Ось під час процесу 56 комуністів у 1934 р. в Луцьку Окружний суд запросив свідком віце-старосту повітової адміністрації у Сарнах Маріана Ткачука. Коли свідок з'явився у залі засідань, звинувачені зустріли його криками: «Вбивця! Кат! Ґвалтівник!» Виявилось, що перед тим Ткачук був передовиком державної поліції, працював у Луцькій в'язниці і «був передовим» у катуванні в'язнів. Звинувачувана Роза Спекулянт посвідчила [43]43
  CA КС PZPR, sygn. 106, Proces 56 komunistow w Łucku, 1934. – S. 41.


[Закрыть], що під час допиту з допомогою вартового він зняв з неї одяг, закував у наручники і зґвалтував. Іншого в'язня – Степана Бойка, закатованого у процесі слідства, Ткачук завіз і скинув до річки Стир. Вісті із в'язниці дійшли до сейму і дочекались депутатського запиту. Звинувачення досліджував сам прем'єр і трохи розігнав персонал в'язниці. Тоді викинули і Ткачука. Аби, однак, не залишили служаку без хліба, призначивши його віце-старостою. Це не був винятковий випадок. Можливо, що призначення надсилали з Варшави, наслідки ж зосереджувались на Юзевському.

Що пропонував Красіцький?

Для виправлення помилок Юзевського належить негайно приступити, – писав реформатор зі Стратина. – Землі вже бракує, не можна стягати більше осадників для розчинення «густого українського соусу». Тепер треба здобувати міста, переселяючи з заходу польських купців і ремісників, будувати нові підприємства, вербуючи робітників із західної Польщі. Затримуючи українізацію церкви і школи, розбити дощенту самоврядування і адміністрацію, заміняючи робітників пропольським елементом. «На Волинській землі нічого не треба робити, тільки полонізувати, полонізувати і ще раз полонізувати!» Незважаючи на переселення до Азії, на охолодження національного запалу Соловками і Сибіром, незалежна Україна відродиться. Але ця Україна, незалежно – 10-, 20– чи 60-мільйонна – ніколи не буде і не може бути союзником Польщі, треба також зробити все, щоб вона була якнайменша. Отже, треба пересунути кордони Польщі на Схід, викинути Україну за Дніпро. Реалізацію цього завдання треба накинути на все польське суспільство, особливо залучаючи католицьких місіонерів. Треба залучити до роботи і Ватикан, щоб він ставився до православ'я як до поганства поміркованого клімату і дав польському духовенству гроші на боротьбу.

«Коли місце схизми на сході займе римо-католицька церква, сміливо можемо дивитись у завтрашню міць, маючи впевненість, що коли після мирної підготовки території в ім'я Ісуса Христа почне діяти меч, то його завоювання визнають найвищі авторитети. Не закінчились, а швидше повертаються хрестові походи, а якщо і не повертались, то мусимо накинути світу цю необхідність, починаючи боротьбу знову, стаючи знову польським підмурівком християнства з певними корективами, яких навчила нас історія» (с. 100).

Відчуваючи, однак, що таке мислення може комусь видатись ординарним, автор наперед займає захисну позицію:

«На закид, що східна політика повинна бути чесною, бо самі були роками у неволі, не маємо права гнобити меншість, – відповідаю, що є різниця між нищенням свідомого народу, з історичною і культурною традицією, і політикою, метою якої є перетворення сірої маси у свідомий народ. І не поможуть тут слізні протести прекраснодушних типів чи кар'єристів, які оригінальним підходом, порядністю за чужий рахунок – майбутньої Польщі – хочуть вирішувати проблеми національних меншин всупереч природним правам еволюції, перевіреним історією…» (с. 70).

Невідомо, кому було потрібне відновлення публікації у 1939 році. Юзевського вже на Волині не було, у повітрі стояв сильний запах пороху, Гітлер затверджував плани ударів на західні міста Польщі, а у постскриптумі до II видання Красіцький писав далі про необхідність маршу на схід, «бо іншої дороги тим часом немає», про потребу полонізації «в чисто польському і латинському дусі», про запровадження григоріанського календаря і латинського алфавіту для українців, про те, «що їх було якнайменше, щоб якнайменше простору залишилось для їхнього сепаратизму. Нема навіть часу на з'ясування, треба негайно приступати до беззаперечної полонізації східних земель. Не маємо вже часу на дискусію над східною проблемою, вже запізно. Запізно на двадцять років!»

Читач отримує враження, що автор збожеволів на ґрунті анти-українськості. Польський фашист бачив гітлерівський меч над шиєю, але це ще збільшувало його ненависть до українців. Ось його мислення: опікшись на придбанні у Гітлера самостійності Карпатській Україні, українці можуть кинутись у наші, польські обійми, щоб отримати можливість походу на схід, під золоті куполи київських церков. Але ми такої можливості їм не дамо. «Не дамо, бо, охоплені німецькими кліщами з півночі, з ^%аходу і сходу (напевно, півдня? – MC.), не можемо бавитись у жодні східні проблеми (…), а українці повинні бути слабкими».

Вкотре підкреслюючи, що не можна втрачати жодної хвилини у процесі полонізації східних земель, автор разом з тим висуває пропозицію переселення українців до центральної Польщі. Не було вже часу на розробку цього наміру, польський уряд почав його розробку тільки через кілька років, очікуючи в еміграції в Лондоні на визволення країни. А тим часом автор доводив свою правоту: «Будучи внутрішньо сильними, творячи привілеї полякам на кресах і українцям у центральній Польщі, збудуємо монолітну сильну Польщу. Закінчивши етап консолідації, залишимо у заповіті нашим синам виконання великої мрії: Польща від моря до моря». Нижче якийсь читач дописав олівцем: «За п'ять місяців до 1.IX. 1939» – оскільки поряд з підписом автора була надрукована дата написання тексту: Стратин, 20 березня 1939 р.