Текст книги "Історія польсько-українських конфліктів т.1"

Автор книги: Микола Сивіцький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

Частина друга
Репресії Другої Речі Посполитої

Право кадука

Ненависть обох народів, ніби грізне memento, закладалась уже в самих основах будови великої Польщі. Вона могла постати лише внаслідок привласнення території і полонізації національних меншин, головним чином української. Створюючи цей план, Дмовський пішов дорогою Казимира Великого, не враховуючи той факт, що українці у XX столітті вже не були русинами XIV століття, що розвиток їхньої національної свідомості неможливо зупинити. Вождь ендеції не чекав, що опір народу буде настільки сильним і боротьба невідворотною. Розробляючи план у 1917 році, Дмовський також не передбачав, що боротьба за незалежність охопить усю Україну, в тому числі й Західну. Коли, нарешті, план, побудований на помилкових задумах, почали реалізовувати, репресії проти українців стали необхідними, що, відповідно, посилило ненависть. Політика непорядності, віддання переваги одній групі над іншою змушували до порушення законності і створення права кадука.

Якщо не дотримується зобов'язань і порушує обіцянки звичайний громадянин, то наражається на втрату суспільної поваги і презирство оточення як людина без честі, інколи відповідає перед судом. Власне право, зобов'язання і красиві ідеї конституції порушував у Польщі уряд, і ніхто його не притягував за це до Державного Трибуналу. Нагадаємо:

– погоджуючись з рішенням мирної конференції у Версалі з 28.VI. 1919 року про передачу Східної Галичини під тимчасове польське правління, польський уряд зобов'язався гарантувати українському населенню рівні громадянські права, свободу користуватися рідною мовою у суспільному житті, висловлюватися на тему постійної належності цієї території, утворення територіального самоуправління. Незважаючи на те, що ці умови були включені до березневої конституції 1921 року, вони не були виконані;

– у 1923 році Рада Амбасадорів, передаючи Східну Галичину Польщі, зобов'язала польський уряд до надання їй автономії і відкриття українського університету. Сейм навіть видав відповідну ухвалу, яка так і не була виконана. Що більше – зовсім усунено українську мову з Львівського університету, яка була запроваджена ще за Австрії;

– у польсько-українському договорі, підписаному у Варшаві 21 квітня 1920 року, польський уряд зобов'язався не укладати жодних міжнародних договорів, спрямованих проти України. Але через 11 місяців, однак, підписав у Ризі мирний договір з більшовиками, у якому однією зі статей було передбачено ліквідацію залишків української армії, інтернованої у польських таборах.

Тієї армії, яка внесла свій посильний, чесний внесок у боротьбу з більшовиками. Про це писав Каєтан Моравський до Еразма Пільтца – посла Речі Посполитої у Празі: «Щодо точних відомостей із фронту – досить важко. Але, здається, на Півдні Ридз-Смігли оволодів ситуацією і тримає лінію по Збручу. Велика у цьому заслуга українських підрозділів, які навіть під час відступу не втратили холоднокровності і, переважаючи дисципліною наші війська, б'ються по-геройському. У найбільш критичний момент український офіцерський підрозділ зупинив наступ Червоної Гвардії на Галичину ціною втрати 350 убитих та поранених офіцерів. Що за іронія історії!» [16]16
  Jerzy Tomaszewski. Rzeczpospolita wielu narodów – Warszawa, 1985. – S. 75.


[Закрыть]Нічого дивного, що під час інспекції табору інтернованих вояків української армії в Каліші після укладення ризького договору Юзеф Пілсудський почував себе винним: «Я вас, панове, перепрошую, я вас дуже перепрошую…»

Це був винятковий випадок, бо у польській політиці національним меншинам рівноправність гарантована лише теоретично, щоб отримати від західних держав схвалення здійснених загарбань, а на практиці після схвалення ті зобов'язання були перекреслені. За непорядність жодна держава навіть пальцем потім не пригрозила, тому нічого дивного, що пізніше Польща відкликала свій підпис під міжнародним договором про меншини. Меншинам залишився рух опору Серед українців він оформився в У ВО – Українську Військову Організацію, яка у 1929 році перетворилась в ОУН – Організацію Українських Націоналістів.

Іншого виходу не було. Репресії стали щоденним явищем для українського населення від народження Другої Речі Посполитої. Майже 6-мільйонній частині народу навіть її назву залишено хіба лише у звороті «ти, гаде український» [17]17
  Це досконало показав Анджей Кусьнєвич у поезії «Słowo о nienawiści» // Przegląd Powszechny. – 1986. – № 10. – S. 106–108.


[Закрыть], тоді як урядова номенклатура і весь польський народ вперто повторювали «русини», «русинський», «руський», і за це їх ненавидів свідомий український елемент. У березні 1920 року Галицьку землю було названо «Східною Малопольщею», випереджаючи рішення Ради Амбасадорів про передачу цих земель Польщі. Ще у 1919 році польська влада замкнула майже всі відділи і більшість читалень культурно-просвітнього товариства «Просвіта», яке діяло понад 50 років (від 1868 року); серед 2879 читалень, які існували у 1914 році, залишилось у 1923 році тільки 832. Закрито було редакції українських газет, які виходили перед війною, розпущено автономно діючі у певному розумінні інституції – Крайовий відділ і Крайовий Сейм, які залишались ще з австрійських часів, а також самоврядні повітові ради і більшість громадських, передаючи їх компетенції старостам і комісарам. У 1921 році розпущено Український Громадянський Комітет у Львові, який займався доброчинною діяльністю. Бойкот українським населенням виборів до Сейму в 1922 році викликав нові репресії. Відповідно до ухвали від 31.VII. 1924 року заборонено вживання української мови у всіх державних і самоуправних інституціях.

Проведено було генеральну полонізацію освіти. Згідно з польськими й українськими даними [18]18
  Mieczysław Iwanicki. Oświata i szkolnictwo ukraińskie w Polsce w latach 1918–1939. – Siedlce, 1975; Енциклопедія українознавства. – Т. 1. – S. 942. – Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. – Т. II. – S. 3857. – Париж-Нью-Йорк, 1984.


[Закрыть]перед встановленням польської влади у Галичині діяло 2496 українських початкових шкіл, на північно-західних українських землях (Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя) – близько 500, а середніх шкіл по всій Західній Україні – 35. У шкільному 1937/38 році українських початкових шкіл у Галичині залишилось 392, на Волині – 6. На Поліссі закрито було всі 22 українські початкові школи, не відкриваючи утраквістичних (двомовних), заборонено українську мову навіть як предмет. Видано було ухвалу про заборону навчання українською мовою на Холмщині й Підляшші, наказано було перейти на польську мову у вивченні православної релігії. У Кременецькому повіті, де урядова статистика налічувала 80,7 % населення з рідною українською мовою, навчання польської мови введено вже у першому класі. В кінці 1930 років у Західній Україні рідною мовою навчалось лише 7 % української молоді. Серед 27 середніх шкіл на Волині було 3 українські, і то приватні, утримувані батьками. «На загальну кількість 4983 учні середніх шкіл українців було 723, тобто 14 %», – читаємо в Іваницького (с. 175), який посилався на архівні документи. Якщо взяти до уваги, що ці 14 % становило представництво близько 80 % українського населення Волині, а 70–80 % місць займали поляки, то конституційне положення про демократичну рівноправність громадян Речі Посполитої перетворено на знущання.

Подібні випадки можна наводити нескінченно. Ось у 1924 році міністр освіти Станіслав Грабський запровадив згадуване нововведення – утраквістичну, тобто двомовну, школу, надаючи їй статус початкової на територіях, де проживало непольське населення. На вимогу батьків 40 дітей шкільного віку її можна було перетворити на школу з українською, литовською чи білоруською мовою навчання. Якщо, наприклад, батьки 20 дітей бажали навчати дітей державною мовою, то школа переходила на польську мову. Таким чином, один польський голос мав ціну двох українських. Підписи на підтримку запровадження української мови повинні були затверджуватись державними органами, для польської – це було непотрібне. «Українське населення Волині виявляло слабке зацікавлення шкільним плебісцитом, напевне, побоюючись втратити і так невелику кількість наявних шкіл», – пише М. Іваницький на с. 162. На жаль, не про те йшлося. Причиною був звичайний постерунковий. Прикладом може послужити плебісцит у моєму рідному Підлужжі ґміни Верба Лубенського повіту на Волині у березні 1932 року. Заповнені і підписані декларації ще не дійшли до Павла Довнаровича – війта ґміни, коли на селі з'явилась поліція і почала відвідувати господарів, які підписали декларацію. Всюди знайшли якісь порушення: засмічене подвір'я, відсутність дашка над колодязем, неприв'язаний пес, вищерблений чи не пофарбований паркан при дорозі, відірвана табличка при колодязі з інформацією про якість води, шпарини у стінках туалету тощо, і складався протокол. Ґміна визначала кару – штраф по 5, 10,15 злотих – залежно від рівня активності господаря в українському русі. Апеляції до окружного суду у Рівне ніхто не виграв; штрафи підвищували до 25 злотих, що перевищувало вартість 100 кг пшениці. Це було причиною «слабкого зацікавлення плебісцитом». Настрашені селяни вже не йшли до війта за затвердженням підписів, і українську мову ввели без плебісциту допіру у вересні 1939 року, після падіння польської влади. І це було зроблено автоматично, бо було природно, щоб на селі, де проживало лише кілька польських родин, існувала українська школа.

Зміна влади привела до ліквідації інших вад волинського шкільництва, про які пише М. Іваницький (с. 162): «Офіційні дані шкільного керівництва (за 1934 рік) показували, що з 362108 дітей шкільного віку 119 377 (33 %) взагалі не навчалось. Неписьменність могла б бути меншою, якби був дозвіл на діяльність українських культурно-освітніх товариств. Це було тим більше потрібно, що у так званих безшкільних округах зареєстровано 25 тисяч дітей. Виникала нагальна необхідність охоплення їх хоча б домашнім навчанням читання і письма за допомогою громадських інструкторів освіти». І далі (с. 167): «Серед дорослого українського населення, яке проживало на території Східних земель, було близько 80 % неграмотних. Понад 30 % дітей шкільного віку взагалі не навчались. Лише 5 % українських дітей навчались у школі рідною мовою. Так виглядала цілісна картина стану освіти і початкового навчання для українського населення у Східній Малопольщі в останні роки перед Другою світовою війною».

Це можна було пояснювати слабкістю держави, недавно відродженої після окупації, відсутністю педагогічних кадрів, шкільних будинків тощо. Але як діяли у набагато гірших умовах совєти? Цілком нормально: оголосили акцію і швидко ліквідували неграмотність, причому стежили, щоб молодше покоління отримало повну початкову освіту, а далі й середню. Польська влада розуміла, що розвиток освіти національної меншини автоматично викличе зростання національної свідомості, зміцнить сепаратистські настрої, тому цілеспрямовано гальмувала цей процес.

Ось деякі фрагменти книжки Іваницького, позбавлені, – може, з сорому за передвоєнну владу – належного пояснення. Першими наведені дані про зв'язки структури шкільництва з екстремістською політикою. Тобто «єнджеєвічовська» реформа від 1932 року запровадила до початкової освіти градацію – школи трьох ступенів: І ступінь складався з чотирьох класів, де у І і II класі дитина вчилась по року, у III класі – два роки і в IV класі – три роки. II ступінь мав 6 класів, у тому числі 1-У класи – з річним курсом і VI клас – лз дворічним. У школі III ступеня було 7 однорічних класів. У всій Польщі було лише 16 % 7-класних шкіл, у Східній Галичині – 13,5 %, а на Волині, Поліссі, Холмщині і Підляшші – тільки 8,5 %. Отже, на всіх українських землях переважали школи першого типу, 4-класні. Наслідок був таким, що всі діти вчились 7 років, але до середньої школи доходили тільки з шкіл II і III ступенів, для четвертокласників дорога до подальшого навчання була закрита. Це стосувалось, головним чином, національних меншин.

Другий фрагмент – відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри:

Українське населення на українських територіях (1931) 5716 тис.

Початкові школи (1937/38) 8099

Вчителі українців (1936) 4029

З цього на заході країни 1009

Як бачимо, на українських територіях на одного українського вчителя припадало 3 школи і 2000 жителів. На Волині ситуація була ще гірша: шкіл 1094, вчителів-українців у 1931 році – 472, в 1933 – 451 (поляків 2795), у 1936 – 400. І ще невелика цитата: «Протягом двадцятиріччя кількість вчителів-українців у колишній Західній Галичині зменшилась на 20 %, а кількість польських вчителів зросла у шість разів» [19]19
  М. Iwanicki, tamże. – S. 191.


[Закрыть].

Ці вади були наслідком заборони відкриття українських педагогічних навчальних закладів і масової депортації вчителів української національності до Центральної Польщі. Так, у Варшавському воєводстві (1936 рік) їх працювало 186, у Лодзінському – 183, у Кєлецькому – 265, від кількох десятків до кількох сотень було у Білостокському, Вільненському, Новогрудському, Познанському, Поморському, Сілезькому воєводствах і т. д.

Внаслідок цього утраквістичні школи в реальності стали польськими школами з українською мовою як предметом, бо навчання велось польською мовою, учнів змушували розмовляти польською – бо як могло бути інакше, коли вчителями були поляки з пасивним знанням мови учнів? Це вони були авангардом польськості країв, керівниками польських патріотичних організацій, командирами горезвісного і обов'язкового в школі «Стрільця». Значна кількість тих педагогів дивилась на українців з ненавистю і зневагою. З виховної точки зору в тих умовах вплив учителів на учнів не міг бути належним. Не були винятком ситуацію коли стосунки з обох боків відзначались більше чи менше прихованою ворожістю.

Коротко кажучи, поляки створили українцям таку освіту, яку мали самі під прусською окупацією. Так чинить кожен окупант, розуміючи, що школа є одним з основоположних елементів розвитку народу.

Право кадука не дозволяло українському селянину купувати ділянку землі на українській етнічній території. Відсутність хліба щороку гнітила селянина у переджнивний час, але земля ж була, тільки в руках чужих осадників. 5 % великих власників і багатих селян володіли 59 % землі, з якої близько половини мали великі землевласники, які становили 0,4 % загальної кількості власників господарств. Власниками великих земельних маєтків були майже виключно поляки [20]20
  Mirosława Papierzyńska-Turek. Sprawa ukraińska w II Rzeczpospolitej 1922–1925. – Kraków, 1979. – S. 26.


[Закрыть]. Після стабілізації польської влади в Західній Україні з центральної Польщі були запрошені колоністи – демобілізовані легіонери, підофіцери й офіцери, щоб нагородити їх за внесок у відродження держави і зміцнити полонізацію захоплених територій. Землю давали безплатно, навіть не питаючи, чи обдарований уміє вести господарство. Отже, кожен брав українську землю і державні гроші на обзаведення господарством, але господарював тільки працьовитий селянин, інші віддавали землю в оренду або продавали. Вони також шукали добре оплачуваної посади війта, секретаря, голови чи іншого урядника, які були призначені тільки для поляків. Одним із таких господарів у Вишнівці на Волині був кількаразовий міністр і воєвода Генрик Юзевський [21]21
  Henryk Józewski. Zamiast pamiętnika // Zeszyty Historyczne. Biblioteka «Kultury». – Paryż, 1982. – Zeszyt 59. – S. 91.


[Закрыть].

«Серед осадників, – писав на цю тему дослідник часів Пілсудського, – рядових було 3221, офіцерів – 1256, генералів – 94. Взагалі військовим осадникам було віддано 785 земельних маєтків. Середній розмір маєтку становив 27 га (як далі побачимо, 27 % волинських господарств не перевищували 2 га землі. А наступні 40 % – 5 га. – М.С.). Військова колонізація об'єднала східні землі Речі ПосполитоЦ…) Військова колонізація мала на меті полонізацію українського і білоруського населення /зменшення перенаселення на землях Центральної Польщі, надання допомоги військовим, які не мали професії. Суттєвим мотивом військової колонізації було і те, що військові осадники використовувались для збройного придушення революційних рухів української і білоруської меншостей. Союз осадників у листі до міністра внутрішніх справ стверджує, що «наявність у деяких осадників військових карабінів використовувалась органами громадської безпеки, коли осадників залучали до співпраці у придушенні виступів, які загрожували громадському порядку». Згідно з існуючими колонізаційними планами схід Польщі повинен був заселятись відібраним, цінним елементом. Ідеалом осадника повинен бути селянин-військовий», – закінчує свої висновки історик часів Пілсудського ².

Зрозуміло, що при «придушенні виступів, які загрожували громадському порядку» осадники стріляли у націоналістів і комуністів. Чи можна дивуватись, що скоро цей «вибраний цінний елемент» більшовики вистріляли у Катині? Включно з генералом Сморавінським – головнокомандувачем погрому українців на Холмщині.

Парцеляція і колонізація тривали майже ціле двадцятиріччя. Розпарцельовано було майже 80 тисяч га землі, з якої 1/4 продана українцям, щоб уникнути звинувачення у дискримінації, на село прибуло 200 тисяч, а до міст 100 тисяч поляків [22]22
  Mańa Turlejska. Rok przed klęską. – Warszawa, 1960. – S. 165.


[Закрыть]. Прибував головним чином елемент активний, підприємливий, в основному ендецький, настановлений боротись за полонізацію подарованого. Він прибував для того, аби незабаром зустріти смерть – якщо не тут, то там, «гдє вольно дишет человек»!

На винищувальну діяльність польської влади український рух опору відповів такими акціями, як замах на президента Станіслава Войцеховського у 1924 році і куратора Собінського у 1926 році, бомбовими замахами на державні установи, нападами на поштові відділення, саботажем на залізниці й телеграфі та масовими підпалами маєтків землевласників, особливо скирд зі збіжжям після жнив 1930 року. Згідно з урядовими даними спалено 62 житлових будинки, 87 стодол із врожаєм, 78 інших господарських будинків і 112 скирд збіжжя. За наказом Ю. Пілсудського влада провела пацифікацію, керуючись правом кадука, що означало групову відповідальність. У процесі цих акцій до сіл і міст Східної Галичини спрямовано підсилені відділи поліції і військові ескадрони кавалерії, які виганяли з хат провідних українських діячів, чоловіків і жінок, вчителів і священиків, після чого били їх до зомління під супровід лементу домашніх. Поранених були тисячі, 7 побитих померло. Здійснено численні арешти, в тому числі 30 депутатів сейму, розпущеного 30 серпня 1930 року. Частину з них замкнули у відомій своєю жорстокістю Брестській фортеці. Нищилось майно побитих і арештованих та українських установ – ламали будинки, нищили інвентар, у споживчих спілках перемішували сипучі товари або обливали їх гасом. Заборонено було діяльність молодіжної організації «Пласт», закрито приватні українські гімназії у Рогатині, Дрогобичі, державну в Тернополі, арештовано президію найбільшої легальної української партії УНДО. Конфісковано спільне послання українських єпископів, яке критикувало терористичну акцію і принцип колективної відповідальності. Однак ні особисте звернення до влади митрополита А. Шептицького, навіть представника апостольської столиці, ні скарга українських парламентаріїв у Лізі Націй не дали жодних результатів. Тільки те, що застосування більшовицьких методів ставлення до населення принесло багато сорому на міжнародній арені, привело до появи описів пацифікації французькою і англійською мовами. Найбільш детальні – «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrocities in Ukrainę» (1931). Комісія Ліги Націй одноголосно засудила Польщу за пацифікаційну акцію. До сумнівних здобутків треба зарахувати парламентські вибори, проведені під час пацифікації. Провідні діячі були у в'язницях, тому терору, надуживань і фальшування не бракувало.

Володимир Мацьків
Пацифікація у Тернопільському [23]23
  Шляхами Золотого Поділля. – Т. II. – Філадельфія, 1970. – С. 110–120 (подвійний переклад – з української на польську, а потім з польської на українську).


[Закрыть]

(…) Коли під час польсько-української війни весною 1919 року Польща кинула у бій армію Галлера, вишколену і забезпечену Францією для боротьби з більшовизмом, Українська Галицька Армія, яка не мала зброї та інших необхідних засобів, мусила покинути рідну землю. Галичина опинилась під владою Польщі, бо так вирішила всесильна Рада Амбасадорів. Однак та сама Рада визнала за українцями досить широкі права на власну освіту до університету включно, що Польща зобов'язалась виконати.

Зобов'язання залишилось невиконаним. Влада поверсальської Польщі дуже швидко забула боротьбу поляків за свою незалежність і повернулась до тих самих методів правління, які Україна добре пам'ятала за часів історичної Польщі.

Жодних нових прав український народ не отримав. Польща була поділена на дві частини: частину А, де жили поляки, і частину Б, де жили українц, і білоруси. Коли Польща А розбудовувалась всіма доступними засобами, то Польща Б тільки платила податки.

Українську державну освіту, яка налічувала під час австрійської й української влади понад 3000 різноманітних шкіл, полонізовано і утраквізовано, що в принципі на одне й вийшло. Закривались численні українські приватні школи, вчительські кадри переводили на власне польські землі, переслідувались культурно-освітні й економічні товариства, головним чином споживспілки, створювались численні перешкоди діяльності спортивних організацій, навіть виховної дитячої організації «Пласт». Службовців української національності звільнювали з роботи або переводили на чужі терени, молодих взагалі не приймали на роботу

Вводилась примусова полонізація країни, не дозволялось навіть вживати назви «Україна», «український», слід було казати «русин», «рускі» або «русинський». Преса підлягала суворій цензурі, яка завдала великих матеріальних втрат. Майже кожний номер наших газет світив великими білими плямами, бо багато статей цензура знімала, і після конфіскації треба було друкувати новий наклад.

Переслідувались церковні діячі, священики, єпископи, арештовувались і утримувались у в'язниці, у пресі зневажався навіть такий велет, як митрополит Андрей Шептицький. За заповнення метрик українською мовою українським священикам призначались високі штрафи і навіть кари арештом.

Польська влада не тільки легковажила своїми зобов'язаннями стосовно відкриття українського університету – вона так переслідувала український приватний університет, що спочатку змусила його до переходу в підпілля, а потім повністю знищила.

На українських землях було багато маєтків землевласників, які походили з часів давньої Польщі, коли польські королі дарували маєтки своїм слугам, які проживали у містах або за кордоном, деякі повністю вимерли. Замість того щоб передати або продати ці землі їхнім справжнім власникам, українським селянам, польська влада запрошувала колоністів-осадників, набираючи їх серед різного шумовиння на польських землях, будувала для них господарські будинки і закріпляла їх на цих землях. Українські селяни відчували величезний земельний голод – близько 35 % селян мали не більш ніж 1–1,5 га, на яких мали утримувати родину з 5–6 осіб. (…)

У жнива і після жнив 1930 року в деяких місцевостях почало горіти збіжжя у копицях і скиртах польських колоністів і землевласників. Польська влада, яка не могла чи не хотіла викрити винуватців, звинуватила УВО (Українську Військову Організацію) або взагалі українське населення. Не виключено, що з провокаційною метою чи для отримання страхування, більшого від вартості збіжжя, багато підпалів здійснили самі власники збіжжя. (…). Службовці високого рівня (як воєвода Наконечников) твердили, що на рахунок УВО можна віднести всього 50 % підпалів, хоча і ця оцінка була голослівною, бо не піймано жодного винуватця.

На українські землі кинули поліцію і військо, які катували підряд дітей, старих і навіть вагітних жінок. Нищили домашній інвентар, постіль, продукти харчування, будинки, збіжжя у снопах і т. д. Зруйновано господарчі й культурні установи, як читальні «Просвіти», кооперативи, магазини тощо, грабуючи разом з тим приватну власність – живність, товари і т. д. Арештовано багато людей за звинуваченням у саботажі, що зовсім не було доведено. Справа полягала не у покаранні винних, а у тероризуванні населення, нищенні як здоров'я, майна, так і культурних, освітніх і господарських досягнень. Доказом цього стали села, де не було жодних підпалів ані злочинів, але карні експедиції їх не минули (село Чернилів Рускі, повіт Тернопіль, село Швейків, повіт Підгайці і багато інших), або робили пацифікації кількаразово.

Ось приклад такої пацифікації від 23 вересня 1930 року: «О 6 годині під вечір до Нової Всі біля Підволочиська карна експедиція приїхала у складі близько 130 поліцейських з карабінами, багнетами, револьверами і «наймоднішою зброєю» – палицями. Після візиту до місцевого відділку групи поліцейських пішли до корчми поляка Качоровського, щоб трохи підкріпитись і набрати гоноровитості.

Біля 8 години вечора, перебуваючи трохи «під газом», почали перевіряти хату за хатою, в яких проживали українці. Ревізія, а точніше погром, полягала в тому, щоб усе знищити. У місцевій кооперації «Народний Дім» ґрунтовну ревізію провели так, що знищили весь інвентар, порозкидали і облили гасом товар. Продавця Володимира Ткача немилосердно побили. У Народному Домі, де містилась читальня «Просвіти», порубали сокирами підлогу, сцену, стільці, шафи з книжками, порвали завісу і декорації, понищили сокирою стіни, знищили всі портрети, в тому числі Тараса Шевченка, Івана Франка, Мазепи, Хмельницького і Шмигельського. Після ревізії залишилась страшна руїна.

Потім було проведено ревізію серед місцевої інтелігенції: у адвоката доктора Данила Сеника, агронома інж. Андрія Турянського, місцевого лікаря Андрія Колодинського, доктора Льва Голінатого – заступника нотаріуса, адвоката доктора Івана Калини і його спільника доктора Грицини, місцевого священика Івана Малуци. Доктора Д. Сеника, доктора Голінатого і доктора Грицину страшно побили під час обшуку а потім і на подвір'ї. Інженера Андрія Турянського забрали до дільниці і тяжко побили у присутності раніше побитих свідків – учня VII класу гімназії Мирослава Сокола і жителя села Григорія Сокола. Б'ючи палками і прикладами, поліцейські кричали: «Ти, кабане, бандите, хочеш України, будуєш Україну, будеш бунтувати руського селянина проти польської держави, будеш палити панські скирти, поширювати «Сурму» (нелегальну газету)? Покажемо тобі, як палити скирти! Хочеш України, то марш за Збруч! Закатуємо тебе так, що жити не будеш і не помреш».

У помешканні доктора Сеника зірвали підлогу, копали у пошуках зброї, в канцелярії знищили всі судові акти. У доктора Калини зламали друкарську машинку, порозкидали всі акти і знищили канцелярський інвентар. Катуючи людей, поліцейські кричали: «Кому тепер будете скаржитись – нема ні сейму, ні депутатів, ні сенаторів, ідіть до Пана Бога зі скаргою. Ваших адвокатів і суддів уже побили, і нікому буде писати скарги на нас».

Потім зробили обшук у службовця доктора Сеника, Володимира Весоловського, і сильно його побили. Здійснюючи обшук у продавця спілки Володимира Ткача, побили його матір і сестру, Сеню Ткач, а також молодшого брата. У його сестри порізали на шматки народний одяг. У священика Малуци розвалили всі печі і зруйнували хату.

У процесі обшуку безжально нищили селянське майно, викидаючи все на середину помешкання і топчучи ногами. Робили саламаху: пір'я з розпоротих подушок, вишнівку, мед, борошно, крупи, порізані килими, одяг – усе змішували в одну купу, а інвентар рубали. Немилосердно б'ючи, казали господарям здирати солом'яні дахи з хат і стодол, розкидати стоги зі збіжжям і розтрушувати сніп за снопом, щоб знайти зброю. Пішов дощ, зерно проросло і пропало.

Потім побили селян – Івана Зубка, Петра Москалюка. Останнього за те, що мав сина студента філософії, життя його трималось на волоску. Його пасербицю Паламар побили так, що вона збожеволіла, почала марити. Далі побили трьох братів Підгірських —

Івана, Ярослава і Євгена, а також Москалюка і Северина Плюгавку. Маріана Коменду дуже побили у поліції за те, що був службовцем спілки і секретарем «Рідної Школи». У Григорка Гуменюка побили хвору дружину, пасербицю і її чоловіка, католика Юзека, якого пізніше перепросили: «А ти, пся крев, чому з самого початку не говорив, що поляк? Це тобі не зашкодить, що трохи дістав, чому з ними братаєшся?» Далі зробили обшук у Варвари Гуменюкової і Андрія Вергуна, якого побили з усією родиною, закривши всіх у стодолі – дружину, двох синів, дочку і зятя. Обшуки були в Івана Мороза, Петра Іщука, Івана Ґонтаря, Григорка Сокола, Демка Крив'яка, Максима Паламара, Петра Теслика, Гната Головинського, Миколи Весоловського, начальника громади Миколи Шурана, секретаря Берекити і його синів – Мирослава і Михайла, нарешті Миколи Осінчука, всіх також побили. Далі били бібліотекаря читальні Івана Ткача, його дружину, брата і тещу – Шуран, яка була головою «Союзу Українок», причому зламали їй руку і забрали 10 американських доларів, коли вони випали з її руки.

Побиття у Новій Всі тривало до 3 години ночі. Тому, хто сильно кричав, затикали рот землею і били далі. Під час нищення майна спілки били деяких членів правління і кричали: «Ми вам дамо кооперативи, ти, пся крев, мужичня, і ти, і інший, ти, що берешся до торгівлі, тобі треба кооперативи, а бідний жид, що буде робити? Він – до торгівлі, а ти мусиш у полі працювати». Наступного ранку після побиття комендант експедиції розпорядився, щоб усі радні прийшли до нього до громадського правління, і сказав: «Тепер щоб бачили, за кого мусите голосувати. Як буде голосування, всі голоси повинні віддати за державний список, а якщо так не зробите, то ми ще кращу лазню влаштуємо! Своїх бунтівників – адвокатів, інженерів і священиків – не слухайте, бо вони вас баламутять».

Не маючи в Америці належних контактів з рідним краєм, трудно нам зібрати матеріали для повного опису подій, згадаймо лише деякі місцевості.

У Денисові тяжко побили 85-річного Івана Щебиволока, війта Івана Вареницю (зламали ребра й руку і відвезли до шпиталю), вчителя і громадського діяча Іванну Блажкевич, яку улани виволокли на луку і так побили, що ледве живу її відвезли до «Народної Лічниці» у Львові, де лікування тривало довгий час. Пізніше вона змушена була постійно ходити з паличкою. Побито було Миколу Мазепу, Івана Рибака (заступника голови громади), Григора Макогона, Степана Мазепу, Василя Кушніра, Василя Михайлівського, Володимира Дисанівського, Петра Самицю і навіть 8-річну дитину Миколи Щебиволока.

У Дичкові 15.IX. 1930 р. на вигоні побили прикладами і палицями Ісидора Павлося, Богдана Пруса, Павла П'ятківського, Дмитра Нитку та інших. Кожний дістав майже 50 палиць.

Наступного дня побито 16-17-річних членів «Лугу»: Омеляна Українця, Володимира Павлося, Миколу П'ятківського, Володимира Хом'яка та інших.

У Довжанці власників хурманок з Домаморич, які привезли поліцію до Довжанки, а також тих хурманів, що мали відвозити цю поліцію далі, поставили у два ряди обличчям один до одного і наказали бити один одного по обличчю. Потім сформували з них один ряд, наказали лягти і повзти до ближньої річки, а під час плазування били їх нагайками. При наступному виїзді поліції до Петрикова хурманів били прикладами по плечах і по голові.