Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

3

Юрек В’юн, наче вихор, увірвався до кімнати секретарки.

– Начальник є? – відчинивши двері, запитав він. Всі папери секретарки від протягу полетіли на підлогу.

– Двері! – розпачливо вигукнула секретарка і почала докоряти Юрекові, що він входить у кімнату, наче у хлів, не вітається та ще й розкидає папери, але Юрек без церемонії перебив її:

– Мені нема часу слухати всякі теревені! Тут земля горить під ногами, а ви про свої чемності! Ще раз питаю: начальник є?

– Грубіян! – писнула секретарка і повернулася до Юрека спиною. Шофер знизав плечима, побіг до кабінету Завірюхи, постукав, відчинив, заглянув і… вилаявся… Потім у розпачі впав у крісло, що стояло біля письмового столу. Секретарка, обличчя якої, здавалося, скам’яніло, почала стукати на друкарській машинці, ніби, крім неї, в кімнаті нікого й не було.

– Ну де я тепер його шукатиму? – застогнав Юрек.

“Клап, клап, клап…” – сухо, мов кулемет, стукала друкарська машинка.

– День і ніч шукаю йому ту машину, тепер знайшов, а його немає…

“Клап, клап…” – машинка на мить стихла, а потім секретарка з подвійним завзяттям почала бити по клавішах.

– Ви не можете хвилинку перестати клацати? – роздратовано крикнув Юрек. – Людина не може зосередитися…

Запала довга мовчанка. Юрек підвівся, раз у раз позирав на годинник, виглядав у вікно, але Завірюхи не було. А в цей час у душі секретарки боролися гнів на нечемного шофера і обов’язок повідомити його, де перебуває капітан. Однак потрібно було добрих п’ятнадцять хвилин, щоб нарешті обов’язок переміг. Не відриваючи погляду від клавіатури, секретарка холодно процідила:

– Капітан Завірюха в домі Ремів на Новогродській і велів вам приїхати до нього.

Юрека немов електричним струмом вдарило. Він схопив шапку, кинув недокурок і рвонувся до виходу. Але на порозі зупинився на мить і люто промовив:

– То ви знали і не сказали мені відразу?

– Бо зі мною треба поводитися культурно, – почала секретарка.

– Ну, якщо через ваші капризи станеться щось погане, то я перший постараюся, щоб ви з буцегарні не вилізли! – пообіцяв Юрек.

Секретарка вхопилася за стіл, аж пальці побіліли, та поки вона знайшла що відповісти нахабному шоферові, Юрека вже не було в кімнаті.

Коли через п’ять хвилин він хвацько під’їжджав до похмурого будинку на Новогродській, звідти від’їхала красива нова машина. Юрекові на мить здалося, що ззаду у неї видно червону пластмасову стрілку. Але він тут же заспокоївся. Поговоривши з шоферами біля кількох готелів, Юрек натрапив на слід потрібного йому закордонного автомобіля і навіть узнав його номер. На машині, яка від’їхала, номер зовсім інший. Це була вітчизняна автомашина, яка належала приватній особі.

“Є в людей гроші!.. – подумав Юрек, виймаючи ключик з мотора своєї “Варшави”. – Такий автомобіль не мало коштує”. – Але, мабуть, схаменувся, що кривдить свою улюблену “Варшаву”, бо ніжно погладив машину по зачинених дверцятах, і раптом вилаявся: переднє колесо підозріло “сіло”. Довелося змарнувати трохи часу, щоб накачати камеру, яка, на щастя, не була пробита. Впоравшись, шофер майже бігцем рушив у темну пащу під’їзду. Осліплений раптовим переходом від яскравого світла вулиці до темного тунелю воріт, Юрек наскочив на якусь жінку, що поспішала з двору. Йому здалося, що жінка плаче і гарячково повторює: “О боже, о боже!” Юрекові стало ніяково – може, він скривдив ЇР Але, знизавши плечима, хлопець попрямував до сходів.

Вхідні двері, на яких виднілася латунна табличка з прізвищем Рема, були – о диво! – незамкнені! В’юн задоволено посміхнувся: капітан допустив таку саму легковажність, за яку колись добре вилаяв свого шофера. Юрек увійшов помаленьку, обережно переступив поріг, щоб захопити капітана зненацька. У квартирі нічого не змінилося з того часу, як вони були тут. Скрізь панувала гнітюча тиша. Юрек навшпиньках перетяв вузький коридорчик, що відділяв кухню від спальні, і, тамуючи подих, підійшов до дверей кабінету Рема. Вони були зачинені. Шофер натиснув ручку, прислухався, потім рвонув двері на себе і гукнув:

– Руки вгору!

Він сподівався почути голос Завірюхи, але відповіла йому та сама глуха тиша. В кімнаті нікого не було. Спантеличений В’юн зупинився на порозі. “Що за чорт? Усе відчинено, а його нема”. Юрек підозріло оглянув кабінет, затримав трохи довше погляд на сейфі, дверцята якого були прочинені так, що крізь них виднілися папки та папери, і раптом відчув, як у нього мурашки пробігли по спині: з-під письмового стола виглядали ноги у чорних туфлях. Це були туфлі капітана Завірюхи.

Треба визнати, що Юрек діяв енергійно і сміливо. Вмить витягнув з-за пазухи пістолет і, тримаючи його в руці, швидко оглянув усю квартиру. Ніби нікого. Тоді він замкнув вхідні двері і спішно кинувся до Завірюхи. Той лежав долілиць. На голові була велика ґуля, з якої сочилася кров. Юрек повернув капітана на спину, поспіхом розстебнув піджак та сорочку і притулив вухо до грудей, прислухаючись, чи б’ється серце. Але В’юн був такий збуджений, у нього так пульсувала кров, що почути нічого не зміг. Тоді він узяв з письмового стола Рема нікельований ніж для розрізування паперу і приклав його до розтулених губів капітана. Полегшено зітхнув, помічаючи, як поверхня ножа вкривається легким туманом пари. Юрек побіг до кухні, схопив відерце з водою. Незабаром Завірюха був увесь мокрий, але, на радість хлопця, повіки у капітана затремтіли, і через хвилину він розплющив очі.

– Пане начальник! – гукнув Юрек, хапаючи капітана за руку. Але очі у Завірюхи помутніли, і він знову зомлів.

Юрек безпорадно опустив руки:

– Сто чортів! Що ж тепер робити? Ну звичайно, треба викликати швидку медичну допомогу! – Він підбіг до телефону, зняв трубку і вилаявся: телефон, видно, не працював, бо в трубці було зовсім тихо. Раптом з підлоги почувся стогін. Юрек нахилився над капітаном. Завірюха розплющив очі, торкнувшись рукою розсіченої шкіри, і застогнав од болю. Але саме від цього болю він остаточно опритомнів.

– Пане начальник! – промовив Юрек, і обличчя Завірюхи в його очах раптом розплилося.

– Юрек? – упізнав шофера капітан, зморщивши від зусилля лоб. – Звідки ти тут узявся? – І, не дождавшись відповіді, знову запитав: – А що зі мною, власне кажучи, сталося? Що сталося… Я такий слабий, у голові паморочиться…

В’юн уже опанував собою, побіг на кухню, приніс графин вишнівки і склянку.

– Випийте, пане начальник, – умовляв він, підсовуючи Завірюсі чарку. – Ніщо так не зміцнює, як оця вишня в рідині… – І, видно, бажаючи наочно переконати капітана у лікувальних властивостях вишнівки, сам вихилив півсклянки. Завірюсі справді стало легше. За кілька хвилин він за допомогою Юрека підвівся і сів у крісло.

– Стривай… Як то було? Я сидів за письмовим столом Рема і переглядав штампи, роблячи по черзі відбитки на папері. Раптом позаду щось зашелестіло. Я хотів оглянутись і… Далі вже нічого не пам’ятаю.

– На вас напали, пане начальник, – зробив висновок Юрек.

– Напали, звичайно. Але хто? – замислився Завірюха, обережно обмацуючи потилицю. – Як вони могли пробратися до квартири?

– Через двері, – буркнув Юрек. – Ви, пане начальник, забули замкнути двері до кухні. Я теж так увійшов.

Завірюха пильно глянув на шофера:

– Двері до кухні? Не може цього бути! Я власноручно замкнув їх і залишив ключі в замку. Пам’ятаю чудово…

– А може, влізли, підібравши ключі?

– Це виключається. Ключ стирчав у замку з цього боку!..

– А коли я прийшов, то двері були незамкнені, їй-богу! – доводив Юрек.

Капітан, незважаючи на протести шофера, підвівся і, опираючись на його плече, вийшов на кухню. Ключ стирчав у замку.

– Не може бути, щоб я помилився і не замкнув дверей, – шепотів сам до себе Завірюха, уважно оглядаючи поверхню ключа. – Бандит відімкнув їх, уже виходячи з квартири. Але як же він сюди потрапив, не зірвавши печаток?

І ось саме в той час, коли вони стояли біля дверей, обмірковуючи дивний випадок з ключами, вгорі, над їхніми головами, несподівано пролунав дзвінок. Обидва здригнулись і перезирнулись.

– Юрек, швидко в коридорчик! Охороняй мене ззаду, а я відчиню двері! – пошепки наказав Завірюха.

Хто міг добиватись у квартиру, господарі якої вже місяць, як лежали на кладовищі? Капітан відчинив двері. На сходах стояв чоловік з чемоданчиком, а позад нього – два санітари з носилками.

– Сюди викликали швидку медичну допомогу? – спитав офіціально лікар. – Де поранений?

Завірюха запросив усіх зайти, потім трохи ніяково пояснив, показуючи на розбиту голову:

– Поранений – це я. Але, правду кажучи, не було ніякої потреби викликати швидку медичну допомогу. То вже надмірна запопадливість мого шофера…

– Моя? – здивувався Юрек В’юн, входячи з пістолетом у руці. – Я не викликав швидкої медичної допомоги. Хотів, але телефон відключений, не міг подзвонити…

– Я слідчий міліції, – пояснив Завірюха, бачачи, що лікар недовірливо дивиться на пістолет Юрека В’юна. – Зі мною сталася невелика пригода, – капітан поглядом наказав Юрекові не дуже пояснювати, що то за подія. Лікар розкрив чемодан і, відіславши санітарів назад у карету, почав оглядати рану…

– Хто б там не дзвонив, але добре зробив, що ви кликав нас, – мовив лікар. – Правда, небезпеки немає, але рана погана – довгий розріз, шкіру треба зшивати скобками. А чому ви такі мокрі? – запитав, починаючи обережно вистригати волосся навколо рани.

– То я приводив до притомності пана начальника, – гордо пояснив Юрек В’юн.

– Пан начальник може подякувати богові, що не загинув смертю утопленика. – Потім мимохідь запитав: – А що, власне кажучи, сталося?

Завірюха мить подумав і сказав:

– Буду з вами відвертий. Це напад. Мушу просити вас коротенько описати ушкодження, яких мені завдали, це потрібно для справи.

Капітан поцікавився, хто і як викликав швидку медичну допомогу.

– Хтось подзвонив, назвав адресу і навіть точно вказав, що йдеться про поранену людину.

– Але хто ж то був? Шофер, виявляється, цього не робив.

– Не знаю, – відповів лікар. – Можу тільки сказати номер телефону, з якого дзвонили. – Він на хвилину одірвався від своєї роботи і попросив Юрека подати капітанові грубий зошит, який лежав на чемоданчику з приладдям.

– Погляньте останній запис.

Завірюха перегорнув сторінки зошита, заповненого сотнями адрес і прізвищ, а також записами лікарів про подану допомогу. Нарешті знайшов. Телефон – 21–15–15, жінка викликає швидку медичну допомогу на таку-то адресу допомогти пораненому.

– Юрек, – велів капітан шоферові, – іди до найближчого таксофона, подзвони на телефонну станцію, хай дадуть адресу і прізвище власника телефону 21–15–15.

– Слухаю, пане начальник! – полегшено сказав Юрек.

Коли через п’ятнадцять хвилин він повернувся, лікаря уже не було.

– Пане капітан! – вигукнув Юрек, влітаючи у квартиру. – Скандал! Телефон у цьому самому будинку…

– В цьому самому будинку? – пожвавішав Завірюха, схожий у білій пов’язці на бедуїна. Він узяв аркушик і свиснув: на ньому чорніли написані незграбним почерком Юрека В’юна слова: “21–15–15, вул. Новогродська, № … абонент – Надольський”.

– Так це ж тут, по сусідству, – вимовив Завірюха, пригадуючи наляканого сусіда, який приходив сюди на голос магнітофона.

– Напевне, вони почули шум крізь стіну, – висловив припущення Юрек, але капітан перебив його, махнувши рукою:

– Стривай, зараз усе перевіримо! – Вони знову пішли до кабінету Рема; Юрек здивовано дивився, як Завірюха підняв килим, що затуляв двері до квартири Надольських. Досить було кинути оком, щоб помітити: шнурочки із штампами міліції, якими були опечатані двері, розірвано. Капітан через хусточку взявся за ручку, натиснув її, і двері слухняно відчинилися. Почувся тихенький шум. Так, це був той самий звук, який стривожив капітана за секунду до удару. Вони мовчки пройшли через дві кімнати Надольських; у квартирі не було нікого. Меблі стояли в чохлах, на столі сірів товстий шар пилюки. Підійшовши до дверей, які до війни були парадним входом до квартири Августа Рема, капітан і Юрек побачили багато листів і газет – їх вкидав листоноша через щілину в дверях. Тут валялася кореспонденція двотижневої давності. Завірюха присів навпочіпки і, не торкаючись газет і листів, уважно оглянув їх. Біля одного він затримався довше, потім звернувся до шофера:

– Юрек, що ти бачиш на цьому конверті? Ось на цьому великому, білому.

– Нічого не бачу, пане начальник. Ніби трохи забруднений…

Завірюха випростався.

– Це не бруд, а явний слід. Жінка у туфлях на високому каблуку. Оцього сліду і відбитків пальців на телефонній трубці досить, щоб встановити особу моєї незнайомої опікунки, коли ми знатимемо підозрілих… – Капітан повільно підійшов до вхідних дверей, обережно, щоб не стерти можливих відбитків пальців, узявся за ручку, і ці двері так само легко відчинилися. – Ну, що ти на це скажеш? – запитав Завірюха шофера, але Юрек тільки руками розвів:

– Нічого не розумію, пане начальник.

– Усе це треба з’ясувати, – міркував Завірюха, оглядаючи трубку телефонного апарата, на якому видно було номер 21–15–15. —Поки що ми знаємо тільки те, що бандити ввійшли цими дверима.

– А звідки ви знаєте, що бандитів було кілька, а не один?

– Мав бути той, хто мене вдарив, і жінка, яка викликала швидку медичну допомогу, отже, щонайменше дві особи. Ти ж, певне, не думаєш, що злочинець, ударивши когось важким предметом, міг потім викликати лікаря до своєї жертви? То все відбувалося дуже швидко. Хвилиночку, котра година?

Глянувши на свій годинник, Завірюха побачив, що в ньому розбито скло, і годинник взагалі не йде. Стрілки зупинилися на одинадцятій годині сорок сім хвилин. Напевне, капітан, падаючи, ударив ним об письмовий стіл або підлогу.

– О котрій годині ти виїхав з міліції? – запитав.

– О дванадцятій. По радіо саме передавали сигнал. Завірюха похитав забинтованою головою:

– Бачиш, як воно буває в нашій роботі! Якби ти виїхав на п’ятнадцять хвилин раніше, то в мене тепер певно, голова була б ціла…

Шофер несподівано вибухнув жахливими прокльонами і погрозами. Капітан здивовано глянув на нього.

– Я міг приїхати на п’ятнадцять хвилин раніше, – аж тремтів од люті Юрек, – але ваша секретарка морочила мені голову… – І він розповів капітанові про непорозуміння з друкаркою. Завірюха знизав плечима:

– Ну, нічого не зробиш, сталося – назад не повернеш. А ти теж винен. Навіщо дратуєш жінку? Зрештою, хто знає, що краще. Якби не було нападу – не було б нових слідів, – промовив капітан, розглядаючи кімнату. – Тепер нам відомо, що у квартирі Ремів чогось шукали, що є людина, яка знала про підготовку нападу, але не хотіла мені нічого поганого. Все це нові важливі сліди.

Завірюха послав Юрека до двірника довідатися, коли той востаннє бачив Надольського, а сам викликав по телефону криміналістів, щоб зібрати сліди, які могли залишитися після вторгнення бандитів до помешкання Рема.

“І таку справу інспектор Решкевич хоче засушити, – сердито думав капітан, – або “угробити”, передавши її до господарського відділу. Адже вона не тільки не закінчена, а навіть не розкрита. Хто може знати, що станеться найближчим часом! Одне діло, коли дивишся на справу з-за письмового стола Головного управління, і зовсім інше, коли відчуваєш її в голові, розбитій рукою злочинця, – Завірюха обережно торкнувся пов’язки. – Ні, він не дозволить поховати цю справу і не віддасть її, хоча б йому довелося дістатись до самого міністра!”

У кабінеті капітан звернув увагу на те, що його портфель лежить на підлозі. А до нападу Завірюха добре пам’ятав, цей портфель був на письмовому столі. Капітан підняв його і заглянув усередину. Порожньо. Завірюха занепокоївся – адже в портфелі були всі договори, які нелегально уклав Рем з фірмою “Йоганн Ліпперт і К°” у Відні. Почав шукати документи на письмовому столі, але й там їх не знайшов. З жахом встановив, що всі аркуші, на яких він так старанно робив відбитки штампів Бюро імпорту точних приладів, теж зникли. А ще гірше, що не було й самих штампів.

Капітан важко сів у крісло. Отже, загинули всі докази злочинної діяльності Августа Рема. Його позбавили можливості порівняти штампи, які були на нелегальних договорах. Противник завдав удару влучного і дуже болючого… “Невже вони знали, що я тут? Чи йшли забрати штампи, розраховуючи випередити мене? А може, заздалегідь запланували викрадення договорів і тепер тільки скористалися з слушної нагоди? Цікаво, невже з квартири не пропало більше нічого, крім того, що бандити хотіли знищити чи замаскувати?” Під впливом цієї думки Завірюха підвівся і знову почав шукати. Відповідь прийшла швидко: зазирнувши в сейф, капітан побачив у нижній частині його відкритий тайник, якого не помітив під час першого огляду. Квадратна шухляда, схожа на невеликий чемоданчик, була порожня. Злочинці, видно, дуже поспішали (можливо, їх хтось сполохав?), бо навіть не зачинили його. Не відриваючи погляду від тайника, Завірюха з гіркотою подумав, що дав би розбити собі голову ще два рази, аби тільки довідатися, що було там.

Він стояв, нахилившись над тайником, коли в кімнату зайшов Юрек В’юн. Задихавшись, він уже з порога почав доповідати:

– Значить, справа така: Надольські поїхали у відпустку два тижні тому і повернуться лише наприкінці серпня. Але це дрібниця, бо я, пане начальник, забув сказати вам найважливіше!

– Що? – спитав Завірюха, не в силі відірвати погляду од тайника.

– О боже, що то знову за фата моргана? – раптом скрикнув Юрек, обриваючи на півслові.

Капітан подивився на нього, потім туди, куди розширеними від подиву очима витріщився шофер. На стіні висів портрет юнака. Ще під час першого відвідання Завірюха звернув на нього увагу. Тепер на місці обличчя темнів вирізаний чимось гострим прямокутник, через який було видно на стіні узорчасті шпалери. Завірюха насупився. Перед ним уже повний комплект головоломок, у яких він нічого, ну нічогісінько не розумів! І саме тому, що так несподівано виникло стільки таємниць, капітан Завірюха раптом заспокоївся.

– Що ж то за сенсаційна новина, про яку ти хотів мені розповісти? – запитав він Юрека, який насилу одірвав погляд від портрета.

– Я знайшов машину з червоною стрілкою, – опам’ятався нарешті хлопець.

– Ну?! Справді?

– Їй-богу! – Юрек вийняв з кишені папірець. – Автомобіль іноземної марки, номер машини СUХ—С5. Цей тип живе у готелі “Ексцельсіор”. Прізвища його я не знаю, але неодмінно дізнаюся.

Завірюха почав ходити сюди-туди по кімнаті.

– Ну, Юрек, відпускаю тобі всі гріхи на весь майбутній місяць. То, кажеш, власник машини живе в “Ексцельсіорі”?

Юрек підтвердив.

– Чи, може, це тільки випадковість? – вголос міркував капітан. – Рем гине в “Ексцельсіорі”, людина, на яку падає підозра у співучасті у вбивстві Чорної Ручки, теж живе в “Ексцельсіорі”. Хорунжому Барському доведеться ближче зайнятися цим другорядним готелем.

Раптом Юрек, щось пригадавши, перебив капітана:

– Пане начальник…

– Ну?

– А може бути, що бандити, які на вас напали, приїхали сюди машиною?

– Звичайно. Але чому ти про це питаєш?

– Розумієте, коли я під’їжджав до будинку, од воріт від’їхала якась приватна машина.

Завірюха знав спостережливість свого шофера і тому одразу ж запитав:

– Марка машини?

– Я бачив її здалеку, але номер запам’ятав.

– Ого! Навряд чи це можливо… – скептично скривився капітан.

– У мене таке шоферське око, що як тільки я гляну на номер, то він одразу ж зафіксується в мозку, наче в блокноті. Наприклад, С–77–254…

– Це номер тієї машини? – недовірливо запитав капітан.

– Ні. Це номер швидкої медичної допомоги, яка приїжджала до вас. А там був номер… – Юрек прищулив очі, немовби читаючи з якогось папірця, і впевнено сказав: – Н–24–200.

Завірюха записав. Звичайно, В’юн міг переплутати. Не було певності і в тому, що ця машина мала якийсь зв’язок з нападом, але перевірити треба.

Капітан неуважно глянув на пошкоджений годинник. Розбите скло, мабуть, наштовхнуло його на якусь думку, бо він з хвилину мовчав, а потім запитав шофера:

– Отже, кажеш, ти виїхав з управління о дванадцятій?

– Якраз був сигнал по радіо.

– До Новогродської мав їхати щонайбільше п’ять хвилин, – голосно обчислював Завірюха. – Ну, а якщо додати час, поки ти зачиняв машину і йшов сюди, то буде дванадцять годин і вісім хвилин. Виходить, відтоді, коли бандити напали на мене, до твого приїзду минула двадцять одна хвилина. Для злочинців цього могло вистачити. Але коли ж встигла подзвонити наша незнайомка? Не могла ж вона дзвонити тоді, коли бандити були в сусідній кімнаті…

– Хвилинку, хвилинку, пане начальник, – обізвався Юрек. – Ви ж іще не знаєте, що я хвилин десять накачував унизу переднє колесо, яке трохи “сіло”. Капітан рвучко обернувся до В’юна:

– І в той час автомашини вже не було?

– Вона рушила, коли я тільки під’їжджав до будинку, – впевнено пояснив Юрек.

Завірюха задоволено кивнув головою:

– Ну ось тепер усе зрозуміло. У тієї жінки було майже десять хвилин, щоб увійти сюди, побачити, що сталося зі мною, викликати швидку медичну допомогу і самій втекти. їй довелося дуже поспішати, але все це можливо.

Юрек В’юн раптом застогнав, наче його хтось ударив.

– Що з тобою? – здивувався капітан.

– Та жінка… – насилу видавив шофер.

– Що з нею?

– Я бачив її! Бачив, пане начальник! – Юрек, запинаючись від збудження, розповів про жінку, з якою зіткнувся в під’їзді. Тепер хвилювання шофера передалося капітанові.

– Ану швиденько розкажи, яка вона, – велів Завірюха, дістаючи записну книжку і олівець. Але шофер майже крізь сльози відповів, що зустріч була така коротка, у підворітті стояла півтемрява, а він був так засліплений сонцем, що нічого не роздивився.

– Коли б я знав!.. Коли б знав!.. – гірко повторював він.

Біля дверей подзвонили. Приїхала міліцейська машина.