Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

2

Щоб встигнути на восьму до міського управління міліції, Завірюха повинен був вставати о пів на сьому ранку. В його невеликій двокімнатній квартирі на Мокотові день розпочинався настирливим дзвоником будильника. Починався день завжди в один і той же час, але ніколи не можна було сказати, коли він закінчиться. І якби капітана запитали, про що він найбільше мріє, той не вагаючись відповів би: виспатись, досхочу виспатись. Дружина бачила його лише протягом кількох вечірніх годин. Та й у цей час капітан обов’язково годину читав.

“Я приходжу до висновку, – сказала Марія Завірюха через рік після одруження, – що слідчі офіцери не повинні одружуватися. Навіщо вам жінки, яких ви майже ніколи не бачите?”

Капітанові завдавали болю ці слушні слова, але що він міг відповісти? Втішав дружину, що ось закінчить іще одну важливу справу, а потім уже приходитиме додому вчасно. Марія спочатку вірила, обманювала себе надією, але закінчувалася одна справа, а натомість з’являлося три нових, і молода жінка кінець кінцем зрозуміла: вона мусить погодитися з тим, що її життя з чоловіком буде завжди подібне до життя на фронті. Отож вона повністю присвятила себе вихованню двох синів, терпляче ждучи неділі – того єдиного дня, коли чоловік був цілком у її розпорядженні, якщо, звичайно, йому не доводилося в цей час чергувати або несподівано виїжджати за місто.

– Коли повернешся? – запитала Марія чоловіка на другий день після його розмови з Верхаром, на ходу впихаючи йому до кишені плаща пакуночок з другим сніданком.

– Важко сказати, Маріє… – відповів капітан, як завжди відчуваючи перед нею провину. – В усякому разі постараюся якнайшвидше…

– Тільки благаю, подзвони мені, якщо тобі доведеться затриматися, – просила дружина, добре знаючи, що означають слова “повернутися якнайшвидше”.

– Добре, добре… Звичайно, подзвоню, – відповів Завірюха, цілуючи її в щоку.

Марія стояла в передпокої біля прочинених дверей, аж поки на сходах не стихли його кроки. Потім, як і щодня, перейшла на кухню – звідки через вікно було видно машину, що чекала на капітана. Жінка бачила, як він вибіг з воріт, як з машини вистрибнув Юрек В’юн, якось дивно вітаючи начальника, – чи то прикладаючи руку до кашкета, чи піднімаючи його, ніби капелюх. Чоловік сів у машину, глянув угору і помахав рукою.

“Варшава” рушила з місця. Пані Завірюха непомітно перехрестила її. Ромек не вірує в бога, та й вона теж, але цей малесенький хрестик ніколи не завадить. Хто знає, що Ромека чекає сьогодні? Молоде, не дуже вродливе, але миле обличчя Марії посмутніло. Інші жінки відправляють своїх чоловіків на роботу, ніби по хліб до булочної, а вона щодня прощається з ним, наче з солдатом, який іде в атаку. А проте вона не проміняла б свого Романа ні на кого іншого в світі!

– Мамо! – долетів з сусідньої кімнати плаксивий хлопчачий голос. – Янек б’ється!

– Якщо “б’ється”, то тобі не болить… – почувся штучний бас старшого сина.

Марія зітхнула. Для неї теж почався новий звичайний день…

***

– Так от, розумієте, пане начальник, – вів далі Юрек, лавіруючи своєю “Варшавою” поміж автомобілями, – ця жіночка розважалася з тим піжоном, а її старий був таким недотепою, що нічого не помічав.

– Стривай, стривай, яка жіночка, з яким піжоном? – запитав капітан: неуважно слухаючи шофера, він не вловив змісту вчорашньої вистави.

– Ну та, про яку я розповідав, – пояснив Юрек, спритно обминаючи великий грузовик, що забарикадував вузьку Мокотівську вулицю.

– Ну й що було далі?

– А далі ця жіночка надумала зжити із світу свого старого. Якось приходить вона до того піжона і каже, що старого вже нема. Під час невеличкого родинного непорозуміння вона подряпала йому череп кулею з пістолета.

– Значить, застрелила? – перепитав капітан.

– Авжеж. А той їй відповідає, що то небезпечно, бо за це міліція посадить її до буцегарні. Тоді нікчемна баба посилає його до свого родинного гнізда, зробити з старого самогубця…

– А-а, значить, він повинен був створити враження самогубства? – Завірюха почав слухати уважніше. – А далі що?

– Далі, пане начальник, був Содом і Гоморра, або, просто кажучи, страшенна плутанина. Коли на сцену вийшов пан начальник…

– Я?

– Та ні, не ви, інший начальник, ще з імперіалістичної поліції… Отоді й почалася свистопляска… Виявилося, що жіночка не до смерті прибила свого старого, а зробив це той недотепа, її піжон…

– Нічого не розумію. Вона ж сказала…

– Вона-то сказала! Мало що люди балакають! Її покоївка говорила тому, що в рукавичках…

– Зажди! Слово честі, нічого не розумію! Що за покоївка? Кому вона говорила?

– Покоївка? – невдоволено перепитав Юрек і ласкаво пояснив: – Та це ж імперіалістична домашня допомога в білому фартушку… В цілому нічого собі дівонька. А той, у рукавичках, то ваш колега за фахом, тільки закордонний…

Завірюха примирливо знизав плечима:

– Ну, то й що казала та імперіалістична домашня допомога закордонному начальникові?

– Казала, що вона нічого не чула й нікого не бачила.

Капітан відчував, що в нього уривається терпець.

– А насправді бачила когось? Кажи ясніше, бо ми й до управління доїдемо, а ти так і не встигнеш нічого розповісти. Якого дідька ти так плутаєш?

– Я плутаю? Виходить, це я винен, що та спритна жіночка морочила голову всім. Та й не п’ять хвилин, як я вам, а добрі дві години, поки йшла вистава.

– То хто ж, кінець кінцем, убив і чому?

– Я ж вам казав: убив той піжон, що був з нею. Але, правду кажучи, і він не винен. Забив, бо не хотів, щоб старий почастував його свинцем із свого пістолета. А здоров’я старого дозволяло це зробити, хоч жіночка твердила інше. Бачите, вітрогонка звела їх, як півнів, і влаштувала собі справжній “театр” – нехай, мовляв, стрибнуть один на одного з пістолетами, побачимо, хто швидше і влучніше стріляє. Ну і виявилося, що швидше стріляє молодий. Нічого дивного, він здоровий парубійко.

– І потім цей парубійко, намагаючись уникнути відповідальності, зробив так, щоб подумали, ніби старий покінчив життя самогубством? – перепитав капітан.

– Так і було, – підтвердив Юрек В’юн, хвацько під’їжджаючи до управління міліції.

3

– Що нового? – спитав Завірюха секретаря-друкарку, яка саме закладала в машинку перший за цей день аркуш паперу.

– Якась жінка до вас, каже, що ви її викликали на восьму.

– А-а, добре. Хай почекає.

Капітан зайшов до своєї кімнати, відімкнув великий сейф і вийняв картонну папку, на якій товстими літерами було написано: “Веста”. Поклавши папку на стіл, Завірюха взяв записну книжку і перевірив, що йому сьогодні треба зробити. На восьму годину він викликав Вероніку Галку – колишню домашню робітницю Ремів. її можна було прийняти негайно, але капітан з досвіду знав, що година очікування у приймальній слідчого іноді непогано впливає на свідка: той нервує, намагаючись догадатися, чого від нього хочуть, і стає більш схильним до свідчень.

Тому Завірюха не поспішаючи вийняв з кишені дві пачки сигарет, запальничку, мундштук. Старанно розклавши усе на письмовому столі, почав читати мате ріали попереднього слідства. Переглянув протоколи до питу начальників і товаришів Рема з Бюро імпорту точних приладів. Капітан хотів виловити з цих матеріалів те, що проливало світло на “психологічний образ” самогубця чи, можливо, жертви вбивства. Август Рем був серйозним фахівцем, якого цінували: з п’ятдесяти п’яти років свого життя двадцять п’ять він присвятив праці в різних торговельних установах, спеціалізуючись у торгівлі з закордоном мікроскопами, годинниками, фотоапаратами, спеціальним медичним обладнанням. “Це був солідний і відповідальний працівник”. “Рем був поважний, завжди дбав про свою репутацію і добре ім’я”. “Усі товариші і начальство поважали його”. “Дехто ставився до нього недоброзичливо, бо він ніколи не приховував своїх думок і сміливо виступав проти неправильних розпоряджень та наказів”. “Впевнившись у слушності і необхідності чогось, він умів добиватися цього, незважаючи на труднощі, на те, чи всім людям це подобалося”. “Навіть ті, хто недолюблював його, не заперечують, що основною рисою Рема була чесність і вірність принципам”. “Що б там не казали про Рема, але одного не можна не визнати: він мав чисті руки і ненавидів зло”… Виписавши з учорашніх протоколів останнє речення, капітан у дужках відзначив: “Свідок був підвладним Рема і нарікав на його деспотизм та суворість”.

Але цього було мало. Це ще не був духовний портрет Рема, а тільки його ескіз, в якому виділялися дві риси характеру – правдивість і чесність, – поєднані з громадянською сміливістю.

“Що ж, треба шукати, – думав капітан, стежачи за хмаркою диму, яка повільно пливла вгору, – правдива і чесна людина за деяких обставин теж може вчинити злочин. З цього погляду я не такий оптиміст, як Верхар. Тим більше, що той, хто так фанатично любить правду і чесність, може болісно відчути зраду і брехню найближчої людини. Це може навіть свідчити на користь прийнятої версії вбивства і самогубства. Але ж немає таких людей, духовний образ яких складався б тільки з двох рис. У Рема напевно був складніший характері ніж його намалювали товариші по роботі. Нічого дивного – на роботі звертають увагу здебільшого тільки на деякі риси людини. Для торговців, наприклад, не мають значення світогляд, почуття товаришів, їхні реагування на всякі невдачі, не зв’язані з торгівлею”.

Всі ці відомості повинні дати люди, які ближче знали Рема поза роботою, от хоча б Вероніка Галка, що жде в приймальній. Капітан глянув на годинник: пів на дев’яту. Може ще почекати. І він знову заглибився в папери. Тепер почав вивчати протокол огляду і розтину тіла.

Передусім подивився на підпис лікаря судової медицини. Задоволено кивнув головою: доктор Калюжний – старий практик і дуже скрупульозний експерт.

Капітан перечитував протокол, час від часу кидаючи погляд на фотографії Августа Рема, прилучені до справи: велика голова, високий лоб, волосся вже торкнулася сивина. На правій скроні виднівся невеличкий отвір від кулі. Капітан уважно придивлявся, але не помітив ні слідів обпалення, ні чорних крапинок від пороху, який потрапляє під шкіру при пострілі з близької відстані або впритул. Це було записано і в протоколі.

Завірюха неспокійно засовався на стільці. Здавалося, він схопився за якусь ниточку доказу. Ні, знову розчарування! Перегорнувши сторінку протоколу, Завірюха прочитав, що під час огляду під шкірою трохи далі від рани виявлено поодинокі зернятка спаленого пороху.

Капітан відклав протокол і взяв документи, які стосувалися огляду і розтину тіла Вільгельміни Рем. Це була ще молода жінка, обличчя якої навіть після смерті виражало доброту і розум. І тут причина смерті не лишала ніяких сумнівів. Капітана вразив трагічний збіг обставин: куля так само, як і у Рема, застряла в другій півкулі мозку. Завірюха порівняв тексти обох протоколів. Так, поранення Рема та його дружини були майже ідентичні. Навіть кут нахилу каналу кулі в обох випадках був майже однаковий. А що як… Ні, ні, це ще не доказ, навіть не підозра, Завірюха тільки відчув: тут є щось таке, чого він ще не вмів назвати і навіть уявити, але що може виявитись дуже важливим для слідства.

Прочинилися двері, і в кімнату заглянула секретарка.

– Пане капітан, ця жінка нервує.

Завірюха нетерпляче махнув рукою:

– Нехай почекає.

Секретарка ворухнула бровами, ніби говорячи: “Що ж, це ваша справа, ви тут вирішуєте”, і вже хотіла зачинити двері, коли Завірюха раптом затримав її:

– Пані Ірено!

– Слухаю…

Але капітан мовчав. Напружено про щось думаючи, він зовсім не звертав уваги на секретарку. Може, їй тільки причулося?

– Я ще потрібна вам, пане капітан? – нагадала жінка про себе.

– Так… Одну хвилиночку…

Завірюха підійшов до письмового стола і заглянув у протоколи лікарського огляду.

– Я хотів запитати, який у вас зріст? – несподівано звернувся він.

– Ну, знаєте!.. – образилася та. – У мене стільки роботи, а вам жарти!

– Ні, ні, я не жартую. Це дуже важливо. Справді, який у вас зріст? – Капітан дивився на секретарку так, наче від її зросту залежало його щастя.

Секретарка знизала плечима.

– Метр сімдесят два…

– Чудово. Не ображайтесь, я хочу зробити один експеримент.

Жінка здивовано стежила, як Завірюха вийняв з кобури пістолет, спритно витягнув з нього обойму, уважно перевірив, чи не лишився патрон у дулі, і поставив пістолет на запобіжник.

– Не бійтеся, мені треба уточнити одну річ, – немовби вибачаючись, усміхнувся він до враженої секретарки.

– Я не боюсь, тільки нічого не розумію…

– Одну хвилиночку… Станьте, будь ласка, отут, біля вікна. Так, добре… А тепер дозвольте мені спрямувати пістолет вам у голову. Можна? Він не заряджений, гарантую, що нічого не станеться.

– А це обов’язково? Мені дуже неприємно. Завірюха знову посміхнувся, вибачаючись.

– Знаю, що неприємно. І я, звичайно, не маю права вимагати цього від вас, я тільки прошу. На п’ять хвилин. Розумієте, вбито жінку. Така на зріст, як ви. А гаданий вбивця був майже такий, як я. От мені й хочеться перевірити, як убивця мав тримати пістолет.

– А це допоможе вам викрити злочинця?

– Можливо.

– Ну, гаразд. Я заплющу очі.

Капітан спрямував пістолет приблизно під таким кутом, який був зафіксований на фотознімках судової мед-експертизи, і раптом завмер приголомшений. В голові гарячково мчали обривки думок, припущень, висновків. Так, помилки не було. Точні виміри – він сьогодні ж доручить експертизі зробити їх – можуть виявити різницю на якісь там міліметри, але основний факт не викликав ніяких сумнівів.

– Уже?.. – спитала друкарка.

– Готово! – бадьоро відповів Завірюха. – Все! Дякую вам.

Друкарка поправила зачіску, з гідністю кивнула головою і вийшла, думаючи про те, чого тільки не доводиться робити людині, працюючи в міліції.

А капітан, як тільки друкарка вийшла, кинув пістолет на стіл, впав у крісло, обхопивши голову руками.

“Спокійно, спокійно… – у думці говорив він сам собі. – Тільки не гарячкувати!”

Що, власне, він встановив? Простий експеримент показав, що вбивця, коли він був такий на зріст, як Август Рем і стріляв з півметрової відстані, мусив тримати руку з пістолетом біля нижнього ребра. Це незручно і неприродно. В такому положенні зовсім неможливо прицілитись.

Та чи це доказ? Ні. Адже дружина Рема могла стояти на сходах або на табуретці. Рем теж міг стріляти з якогось незвичайного положення, наприклад стоячи навколішки або лежачи біля дружини. А проте це був той пункт, за який міг вхопитися капітан. Завірюха розумів, що такий доказ не витримав би вогню критики захисника, але важливо, що він знайшов перший доказ на користь своїх припущень. Якби пощастило довести, що Вільгельміна Рем під час вбивства стояла і вбивця стріляв теж стоячи! Тоді можна було б навіть визначити приблизно зріст убивці…

“Ох, якби, якби!..” – капітан вилаяв себе в душі і знову схилився над документами.

Було вже майже дев’ять годин, коли його увагу при вернув запис у протоколі медичної експертизи: “Тіло після смерті повністю задубіло від голови до ніг”. Це про Рема. А ось про його дружину: “Посмертне задубіння помітно у м’язах голови, шиї і верхніх кінцівках”.

Вражений капітан рвучко випростався. Це ж сенсація! Та ще й яка. Але невже такий досвідчений лікар, як доктор Калюжний, міг не звернути уваги на разючу розбіжність у протоколах? Завірюха квапливо перегорнув сторінки другого протоколу і глянув на підпис: доктор Вінценті Чернік. Усе стало зрозуміло. Трупи знайдено в різних місцях, на території різних районів і в різний час, тому й оглядали їх, а згодом робили розтин різні лікарі.

Капітан зняв телефонну трубку:

– З’єднайте мене, будь ласка, з інститутом судової медицини… Доктора Калюжного прошу. Хто питає? Роман Завірюха, слідчий міського управління міліції.

Він домовився зустрітися з лікарем о п’ятій годині дня в інституті судової медицини. Потім згадав, що в приймальні чекає свідок, і попросив секретарку ввести Вероніку Галку.

4

Вероніка Галка була вже немолода з спотвореним віспою грубим обличчям і товстими випнутими вперед губами.

Завірюха запросив її сісти. Жінка сіла, пильно дивлячись на письмовий стіл. Капітан простежив за її поглядом і мало не вилаявся: на столі грізно чорнів забутий пістолет. Завірюха сховав його в шухляду.

– Це з нього вбито мою господиню? – спитала Галка, перевівши погляд на капітана.

– Ні, не з нього, але з подібного.

– У хазяїна був такий самий дома, – сказала вона і жалісно похитала головою. – Тому я й думала, що це той самий.

– Вашу господиню вбито з іншого пістолета. А ви часто бачили пістолет пана Рема? – поцікавився Завірюха.

– Часто не часто, але кілька разів бачила. Пан Рем-після кожної подорожі чистив його і змазував… Хто б міг тоді припустити, що пан Рем… – вона витерла рукою очі, хоч капітан і не помітив сліз.

– Ви довго працювали у Ремів?

– Недовго. На різдво буде три роки.

– Ну і як вам працювалось? Хазяї були добрі?

Знову той самий жест – витерла сльози, яких не було, а потім відповіла без ніякого почуття:

– Господиня була дуже добра. Справедлива, доброзичлива, не капризна.

– А хазяїн? – швидко спитав капітан.

– Хазяїн… – Галка трохи завагалася. – Хазяїн теж був добрий. Для мене був добрий, може, тому, що я рідко бачила його. Коли він повертався з роботи, мене вже не було, а коли я приходила, то не було його. Я не жила у Ремів, а тільки приходила працювати. Ні, не можу сказати нічого поганого про пана Рема. Не хотіла й вірити, як почали говорити, що то він… – голос її затремтів – можливо, жінка згадала той страшний ранок, коли в спальні побачила труп своєї господині – і Галка замовкла.

Завірюха не спускав з неї очей: тепер було найважливіше не пропустити жодного відтінку в голосі свідка, жодного несподіваного здригання м’язів на її обличчі.

– А до своєї дружини Рем теж був добрий?

– По-моєму, так. Але тепер, коли все це сталося, я вже й не знаю, що думати. У них була розкішна квартира, пан Рем мав багато грошей, їздив на автомобілі – чого ж йому ще не вистачало?

– А звідки ви знаєте, що в нього було багато грошей?

– Бо домашня робітниця завжди бачить – оглядають хазяї кожен злотий, перш ніж дадуть його на витрати, чи, може, мають більший розмах… – Галка подивилася на капітана так, ніби дивувалася, що той не розуміє такої простої речі.

– А часто в Ремів бували гості?

– Ні, гості бували рідко.

– Але ж на іменини господаря чи господині хтось приходив?

Вероніка заперечливо похитала головою, і на її втомленому обличчі з’явився вираз бридливості.

– Мої господарі не відзначали іменин, а тільки дні народження. Бачите, вони були не католики… Але добрі люди, – квапливо застерегла вона.

– А яку ж релігію Рем визнавав?

Ця тема не мала ніякого значення для слідства, але капітан спеціально розвивав її, знаючи, що вона близька жінці. І не помилився. Вероніка Галка пожвавішала, почала раптом говорити багато й швидко.

– Бачите, все було так. Поступивши на роботу до Ремів, я одразу помітила, що тут щось не гаразд. Ані ікони тобі в квартирі, ані хрестика… Я принесла свій образок і повісила в кухні: нехай хоч там, де я працюю, буде по-християнськи. Правда ж?

Завірюха мовчки кивнув головою, і заохочена жінка торохкотіла далі:

– Я повісила ту ікону, і кілька днів ні господин, ні господиня її не помічали. Але якось у неділю пан Рем – у неділю він любив поспати – приходить на кухню по гарячу воду для гоління і бачить: висить образок. “Хто це повісив?” – запитує. “А я!” – відповідаю і дивлюся йому прямо в очі. Він якось так зморщився, похитав головою, потім засміявся та й каже: “Я бачу, Вероніко, що ви заводите тут свої порядки. Відносно кухні – згода, але в моїй кімнаті і в спальні, будь ласка, не прикрашайте стін”. Ну то я сказала, що мені досить, коли кухня буде прикрашена, але, по-моєму, у квартирі, де живуть католики, має бути все по-католицьки. Так я йому все й вилила, пане інспектор.

– Ну, а він що? – спитав Завірюха, усе ще не втрачаючи надії щось виловити з цієї балаканини.

– А він каже: “Я не католик”, і виходить з кухні. Єзус-Маріє, коли він отаке сказав, то я думала, що мене облили окропом. Зразу ж після обіду пішла до хазяйки, мовляв, я людина віруюча і хочу знати, що означають слова пана Рема. Пані якось зашарілася й каже: “Ми не католики, а протестанти, та зрештою це не має значення”, “Як кому, – відповіла я. – Для мене це важливо”. І все-таки, як бачите, я лишилася, бо протестант це теж християнин, хоч і гірший.

Сорок п’ять хвилин Вероніка Галка заливала капітана потоком слів, з яких більшість не становила для нього ніякої вартості, але час від часу в цьому потоці дрібниць і своєрідних філософських міркувань траплялося дещо важливе для його підозрінь і припущень. Тоді капітан занотовував на аркушику одне речення або лише кілька слів: “Постійні гості: начальник, лисий, товстий, в окулярах; якийсь “елегентний” пан, сивий, їздить власним автомобілем, сестра Вільгельміни, неодружена, живе в Лодзі і чимось торгує”.

На іншому аркуші капітан записав: “Прослухати стрічку магнітофона”. Він зробив цей запис тоді, коли Вероніка розповідала про “грамофон, на якому можна так зробити, що людина чує навіть саму себе”, і яким буцімто часто любила гратись Ремова.

З розповіді Вероніки поступово вимальовувалися картини буденного життя Ремів. Воно було добре відрегульоване, як хороший годинник. Рем щоденно точно о пів на восьму йшов на роботу і повертався о п’ятій або шостій годині вечора. Що він робив протягом цього часу – Вероніка Галка, звичайно, не знала. Зате добре знала і точно змалювала життя Ремової: різні домашні справи, покупки, зустрічі з кравчинею і кількома подругами, “забави” з магнітофоном. Раз на місяць господарі ходили в театр, раз на тиждень дивилися фільм по телевізору.

– Пан Рем був такий точний, – розповідала Вероніка, – що коли протягом тижня по телевізору передавали два цікаві фільми, то він наказував дружині вибирати один, який би вони дивилися разом. “Я не для того купив телевізор, щоб він крав у мене кожну вільну хвилину”, – цитувала свого чоловіка пані Рем, скаржачись на нього робітниці.

– Видно, у пана Рема було дуже багато роботи, – сказав Завірюха.

– Ой, було, було, – зітхнула Вероніка. – Покійниця не раз і не два нарікала, що, повернувшись додому, чоловік ще працює до пізньої ночі; а вона через кухню та його сорочки світу божого не бачить…

– А що він робив ночами?

– Того я не знаю, – знизала плечима Галка. – Але вранці я разом з хазяйкою часто ховала в сейф, який стоїть у кабінеті пана, величезні аркуші паперу з різними цифрами і написами. А недокурків після такої ночі, кажу вам, зо три дюжини лежало в попільничці. Бо треба визнати: на підлогу пан Рем ніколи попелу не струшував – такий акуратний був…

На аркушику Завірюхи з’явився новий запис: “Документи в сейфі”. Минали хвилини, чверті години. Капітан відчував, що вже стомився. Необхідність пильно стежити за словами Вероніки, старанне виловлювання того, що могло згодитися для слідства, непомітне спрямування потоку її красномовства на справи, які становили інтерес – усе це дуже стомлювало. Розмова з Веронікою Галкою триває ось уже півтори години. Капітан зітхнув: лише півтори години! Попереду ще два свідки, консультація з доктором Калюжним, а він уже так стомився, наче молотив. Завірюха вирішив закінчити допит.

– Ви пам’ятаєте ті слова, які пані Рем сказала вам незадовго до смерті?

Вероніка часто закліпала безбарвними віями і якось напівсвідомо спитала:

– Про що?

Капітан зрозумів, що своїм запитанням перервав її розповідь, якої за власними думками просто не чув.

– Вибачте, про що ви тільки-но говорили?

– Я розповідала про того маляра, який на минулому тижні хотів нас обікрасти.

Завірюха ще раз переконався, що в розповіді свідків не можна нічого пропускати. Лише кілька секунд, протягом яких він піддався втомі, послабив увагу до розповіді свідка – і ось уже пропущено факт, що міг бути дуже важливим. Капітан попросив Галку повторити цю історію. Виявилося, що за кілька днів до трагедії до Ремів приходив якийсь чоловік і просив грошей – його нібито випустили з в’язниці, і він не мав за що доїхати додому, у Вроцлав.

– Ви пам’ятаєте, який він був? – швидко запитав капітан, готуючись записувати.

– А чого б мені не пам’ятати? – трохи хвалькувато відповіла Вероніка. – Він був худий, чорнявий, невисокий на зріст, у старій зеленій куртці, на ногах – спортивні тапочки, йому років тридцять, може, тридцять п’ять.

– А якихось особливих прикмет у нього ви не помітили?

Вероніка нерозуміюче дивилася на капітана.

– Може, в нього була бородавка на обличчі, вусики або щось таке інше?

Жінка задумливо похитала головою. Ні, нічого такого вона не помітила.

– Тільки руки у нього чорні, натруджені. Мені аж дивно було – чоловік сидів у тюрмі, нічого не робив, а руки в нього наче в коваля.

– Ну, гаразд, а що було далі? – поцікавився Завірюха, занотувавши опис незнайомця.

– Той чоловік прийшов близько десятої ранку. Пані Рем звеліла нагодувати його. Він їв і в той же час розглядав кухню, потім голосно зауважив у присутності пані Рем, що міг би пофарбувати кухню і таким чином заробив би собі на квиток до Вроцлава, не треба було б жебрачити. Пані Рем зраділа, бо кухню й справді треба було викрасити заново, а з майстрами тепер нелегко. Вона запропонувала пофарбувати олійною фарбою ще й вікна в кімнаті і кабінеті пана.

– А після сніданку, – закінчила Вероніка свою розповідь, точність якої вже не дратувала капітана, – той франт почав моїм кравецьким сантиметром вимірювати стіни в кухні, потім вікна в кабінеті – йому, бачите, треба було знати, скільки квадратних метрів доведеться фарбувати.

– А біля нього в цей час хтось був?

– Господиня мала приміряти нову сукню – така біла в червоних квітах, із складками ззаду, її принесла кравчиня; а я наглядала за ним час від часу, бо мусила приготувати все, щоб варити обід…

– Ви не помітили нічого підозрілого у його поведінці?

– Ні, не помітила. Тільки один раз, коли я заглянула в кабінет, він нишпорив біля сейфа. Побачивши мене, сказав, що варто було б і цей сейф пофарбувати, бо стара фарба вже облізла. А я відповіла, що то справа пані, а не його, і вийшла на кухню.

– Гаразд. А що було потім?

– Нічого не було. Поміряв, поміряв і каже, що йому потрібно п’ятдесят злотих на фарбу та клей. Господиня дала ті гроші, і він пішов.

– І більше не повернувся, – догадався капітан.

– Ні, за годину повернувся. Приніс жерстяну коробку з чимось і попросив хазяйку дати йому ще сто злотих на емаль для вікон. Одержав гроші, пішов і тоді вже більше не повернувся. А та коробка, мабуть, і досі стоїть у ванній.

Завірюха замислено пощипував пальцями нижню губу. Вся ця історія скидається на звичайне видурювання грошей. Таке трапляється. І якби через кілька днів після цього в домі не знайшли труп, то не варто було б цим і займатись.

– А чому ви спочатку сказали, що той маляр хотів обікрасти Ремів? – раптом спитав капітан. – Адже з вашої розповіді цього зовсім не видно…

Вероніка зробила хитру міну.

– Я одразу сказала, що то злодій. А хазяйка не вірила. І повірила тільки тоді, коли я показала їй вікна: вимірюючи, маляр повідмикав усі защіпки. А квартира на першому поверсі, влізти неважко.

– Ви казали про це офіцерові, який раніше вів слідство? – запитав капітан, пригадавши, що в протоколах нічого не було сказано про цю пригоду з невідомим маляром.

– Ні, не казала, – знизала плечима Вероніка.

– Чому?

– Тому що він не питав про це. Взагалі той офіцер розмовляв зі мною хвилин п’ятнадцять, безперервно повторяв, дивлячись на годинник: “То вже все, що ви знаєте про цю справу?” Я подумала, що він, можливо, кудись поспішає, і сказала, що то вже все… Ви – зовсім інша справа: порозмовляли як з людиною і ні разу не глянули на годинник…

– Тепер ви живете в Мінську? – упевнився капітан, відкладаючи олівець.

– Авжеж, я повернулась додому, що ж мені лишалося діяти – з роботою тепер не легко. Правда, абияку роботу знайти можна, але я хочу, щоб і дім порядний і люди були чесні, віруючі. А тепер люди не бояться бога.

– Гаразд, може, ми ще побачимось. Викличу вас, якщо будете потрібні, – перебив її Завірюха. – Поки що до побачення. Спасибі вам.

– А підписувати нічого не треба? – здивувалась Вероніка, яка. з попереднього знала всі формальності допиту.

– На цей раз нічого, – усміхнувся на її запопадливість капітан. – Може, тоді, коли знову побачимось… – І він непомітно вимкнув магнітофон, вмонтований у письмовий стіл.