Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

5

– Звичайно, я пам’ятаю розтин трупа Августа Рема, – відповів на запитання капітана доктор Калюжний, низький на зріст чоловік з обличчям, геть зораним дрібними зморшками, але ще жвавий і рухливий, хоч йому, напевно, вже під шістдесят.

Розмова відбувалася в кабінеті доктора, заставленому шафами, в яких виднілися скляні банки з усякими препаратами. На плоских стендах були розміщені різноманітні предмети, використані в різний час злочинцями як знаряддя вбивства.

– А чи ви, докторе, знаєте результати огляду і розтину тіла Вільгельміни Рем? – спитав Завірюха.

– Ні, не знаю. Бачите, розтин трупів зроблено в різних місцях, цілком ізольовано. – Калюжний глянув на капітана з-за товстого скла окулярів своїми чорними, пильними очима: – Виплило щось нове?

Завірюха нерішуче похитав головою:

– Ще нічого не виплило, але, може, випливе, якщо ви, докторе, допоможете мені. – Капітан відкрив портфель і вийняв протоколи. – Я прочитаю вам одну річ, але спочатку хотів би з вами порадитись.

– Прошу, – доктор Калюжний сів, підібгав під себе одну ногу, зручно вмощуючись на ній, мов на подушці. Легенька посмішка майнула на стомленому обличчі Завірюхи: всі знали ахіллесову п’яту доктора – він страшенно переживав за свій низький зріст і завжди використовував будь-яку можливість, щоб стати вищим хоч на кілька сантиметрів.

– Скажіть, будь ласка, через який час після смерті тіло дубіє?

Доктор Калюжний кинув на капітана короткий, гострий погляд.

– Це ви повинні знати з курсу криміналістики!

– В загальних рисах я, звичайно, знаю, але мені треба почути це від людини, яка може говорити на підставі численних спостережень, а не тільки книжкових даних…

Доктор Калюжний хвилинку подумав і почав голосом досвідченого викладача:

– Посмертне задубіння у дорослої людини настає через півтори—три години після смерті. Починається воно з верхнього кінця тіла – точніше, від м’язів щелепи – і поступово поширюється вниз. Через шість—вісім годин охоплює все тіло. Але в практиці бувають значні відхилення від норми. Багато що залежить від умов, у яких перебував труп, від розвитку м’язів і т. д. – Калюжний вичікувально глянув на капітана, ніби запитуючи: ну як, цього досить?

Тим часом Завірюха відшукав у документах підкреслені місця і голосно прочитав:

– “Тіло після смерті повністю задубіло від голови до ніг”. “Посмертне задубіння помітно у м’язах голови, шиї і верхніх кінцівках”. Який висновок можна зробити з цих двох записів, докторе?

Доктор Калюжний деякий час помовчав, нарешті по волі сказав:

– Якщо хочете від мене письмового висновку, то я, звичайно, скажу, що на підставі цих двох речень нічого певного визначити не можна.

– А якби вам треба було усно дати пораду, не по службі, а приватно, як ось, наприклад, зараз мені? – спитав Завірюха і прикипів поглядом до вузьких, міцно стиснутих губів лікаря.

– Тоді я сказав би так: можливо, що людина, якої стосується перше речення, померла на кілька годин раніше, ніж та, про яку сказано в другому реченні.

– Тільки можливо? – розчаровано мовив Завірюха

– Тільки, – сухо відповів лікар. – Якби була певність, то про це можна б написати офіціально.

– Але з погляду медицини не виключається, що людина померла на кілька чи, може, навіть на кільканадцять годин раніше? – гарячково уточняв капітан.

Доктор Калюжний узяв обидва протоколи і відшукав відповідні пункти.

– Бачите, я, наприклад, тут написав: “Ознак розкладу, дифузійних плям не виявлено”. Але не можна забувати, що труп чоловіка лежав у холодному підвалі, де був протяг, а це уповільнювало розклад. Якби я сам робив розтин обох трупів, то, напевне, зміг би знайти більше доказів на користь фактів, які вас цікавлять. Але, розумієте, нас зобов’язує правило територіальності, і тому справи пішли окремими шляхами.

– Це тільки – додаткове підтвердження того, – сказав, підводячись, Завірюха, – що навіть розумні правила у певних випадках можуть стати шкідливими.

Доктор Калюжний теж підвівся.

– Що ви хочете – така вже доля всіх правил. Але життя без них було б хаотичною плутаниною різноманітних починань окремих людей. Щоправда, – зауважив по хвилі, – якби той офіцер, що проводив слідство на Празі, уважніше вивчив обидва протоколи, то вій раніше прийшов би до тих висновків, які ви зробили тільки через тиждень.

Капітан залишив без відповіді це зауваження доктора, хоч і погоджувався з його думкою. Зрештою, хіба він певен, що його попередник помилився? Що кінець кінцем дала йому зустріч з доктором? Тільки деяку підтримку його припущень. А жодного доказу все ще немає. Може, завтра у квартирі Ремів пощастить знайти їх?

РОЗДІЛ II

1

Будинок на Новогродській вулиці був типовим “довоєнним” будинком, де здавалися внайми квартири. Через темний під’їзд вхід вів у глибокий колодязь подвір’я, посеред якого виднілося щось подібне до клумби. На подвір’ї пахло гниллю, мов у старій бочці з-під капусти. Біля входу в ту частину будинку, де містилися кухні, височіла купа всяких покидьків (хоч напис олійною фарбою суворо забороняв тут висипати сміття). Юрек В’юн аж носа затулив.

Вони зупинилися перед облізлими дверима, на яких виднілася мідна табличка: “А.Рем”.

– Це тут? – запитав Юрек, мимоволі стишуючи голос.

– Тут, – відповів Завірюха і почав уважно оглядаючи і пломби на дверях. Вони були цілі. Капітан вийняв з кишені в’язку ключів і почав добирати потрібний. Але ніяк не міг одімкнути. Юрек нетерпляче ворухнувся:

– Пане начальник, може, я спробую? Потримайте тільки цей патефон… – Він передав капітанові чемоданчик, де було все начиння, необхідне для слідства, заглянув у замкову щілину, перебрав ключі, взяв один зразу ж одімкнув двері. —Талант!.. – зітхнув удавано сумно. – Пропадає людина в міліції, щоб я здоровий був…

Капітан велів шоферові надіти рукавички, і обидва увійшли в кухню. Вона була старосвітська, велика й висока. Глянувши на вологі бруднуваті стіни, капітан подумав, що Вероніка Галка мала рацію: приміщення неодмінно треба було відновити. Потім згадав про невідомого маляра і уважно оглянув кухню. Над кахельною плитою, що стояла без дії, бо їжу варили на газовій плитці, Завірюха помітив невеличку іконку. Це про неї казала робітниця. На кахлях і металевих частинах плити було видно сріблястий порошок. Він лежав і на підвіконнях і віконних защіпках. Капітан кивнув головою, віддаючи належне своєму попередникові: той сумлінно зробив дактилоскопію скрізь, де тільки можна було це зробити.

Потім перейшли до ванної кімнати. В ній було дуже. чисто. На мотузку, натягнутім над ванною, висіла сукня. З крана монотонно капала вода.

Капітан уважно оглянув ванну, умивальник. Він не сподівався щось тут відкрити, бо прибув через багато днів після події, однак за звичкою хотів оглянути всю квартиру, хоч насправді його цікавив тільки сейф Августа Рема. Заглянувши за ванну, Завірюха побачив жерстяну банку з етикеткою, на якій було написано. “Клейова фарба”. Значить, Вероніка Галка добре пам’ятала, куди поставила банку. Капітан обережно взяв банку і пішов на кухню, ближче до вікна. На ній навіть без лупи чітко виднілися відбитки пальців. Деякі з них належали, певно, робітниці, але тут мали бути й сліди маляра-любителя. Слідів сріблястого порошку на банці не було.

– Юрек, касету! – кинув капітан шоферові.

– Єсть, пане начальник!

Юрек В’юн вийняв з чемоданчика пляшечку з сріблястим порошком, пульверизатор і штук п’ятнадцять кусків дактилоскопічної фольги.

– Тримай, – звелів капітан Юрекові, зануривши пульверизатор у порошок, він почав старанно опилювати всю поверхню банки. З гладкої жерсті порошок осипався, а там, де брали банку руками, утворилися сріблясті узори відбитків пальців.

Завірюха обережно зняв з фольги захисний целофановий покрив і почав ретельно притискувати вологі, клейкі, блискучі, як дзеркало, кусочки до цих узорів. Сріблясті, ідеально точні відбитки пальців перейшли на фольгу Капітан знову прикрив фольгу захисною целофановою плівкою. Знімки були готові. Завірюха вклав їх у конверт, на якому написав: “Відбитки пальців, зняті з банки “Клейова фарба”.

– Сліди – прямо пальчики оближеш, – захоплювався Юрек В’юн.

– Авжеж, авжеж, – мовив Завірюха, віддаючи шоферові все приладдя. – Коли оглянемо квартиру, відвезеш їх на експертизу. Потім треба буде перевірити в дактилоскопічній картотеці, чи не зареєстровані у нас люди, які залишили ці відбитки.

Завірюха повернув вимикач, і спальню залило м’яке світло. Кімната була велика, але темна, з одним вікном, розташованим у кутку. Юрек оглянув кімнату і свиснув:

– Здається, ці люди не обмежували себе. Спальня – наче стадіон. За таку квартиру платити треба стільки, що аж запищиш.

– Може б ти перестав базікати, – мовив капітан, порівнюючи розташування кімнати з планом, який він тримав у руках, – як би там не було, а в цій кімнаті тиждень тому вбили жінку…

Юрек щось буркнув, але послушно замовк. Завірюха підійшов до ліжка і уважно оглянув підлогу, на якій виднілися темно-коричневі плями крові.

– Юрек, залізь з другого боку під ліжко і присвіти ліхтариком! – гукнув Завірюха.

Шофер похитав головою, потім обережно підсмикнув штани, щоб не пом’яти, і став на одне коліно.

– Швидше! – нетерпляче крикнув капітан. – Світи!.. Ні, не там, ближче до стіни… Ага, є!

Юрек витріщив очі, але нічого не побачив, крім куряви і сміття, що найкраще свідчило про старанність робітниці.

– Тепер дай мені конверт і пінцет, – звелів капітан. Юрек з полегкістю виліз з-під ліжка, подав капітанові жадані знаряддя і почав старанно струшувати з себе пилюку. Незабаром з-під ліжка виліз і капітан Завірюха. Він підійшов до лампи і глянув на невеличкий предмет, який лежав на цупкому сірому папері. Шофер, витягнувши шию, мов журавель, заглянув через його плече і пирснув сміхом:

– Хай йому грець, ґудзик! Звичайнісінький ґудзик! А ви так зраділи, ніби знайшли принаймні браунінг, з якого бахнули в глобус тій людині. Чи, може, ви хочете перекваліфікуватися з міліціонера на галантерейщика, що вас так хвилюють ґудзики?

Завірюха, не звертаючи уваги на бурмотіння шофера, пильно оглядав ґудзик через лупу. Його цікавив не так ґудзик, як невеличкий клаптик матерії, що висів на ньому.

– Придивись уважніше до цього матеріалу і ґудзика, – кивнув він Юрекові. – Треба перевірити, по-перше, чи є десь тут костюм такого кольору. А коли є, то чи всі на ньому ґудзики. Запам’ятаєш колір і сорт матеріалу?

– Чому ж ні? Такий костюм є в мого дядька. Матеріал у дрібну зелену ялинку. Тепер уже такого не виготовляють, це костюм, напевне, ще з перших післявоєнних років. Можливо, цей ґудзик і лежав собі спокійно з того часу під ліжком, – закінчив тихше. Але Завірюха відчув його злостиве зауваження.

– Не турбуйся. Ґудзик не запилений. Він потрапив туди лише тижнів два тому.

Оглянувши спальню і нічого більше не знайшовши, капітан попростував до кімнати, яка ще тиждень тому була робочим кабінетом Августа Рема. Тут стояли хороші, старі меблі, все було важке, масивне, солідне. Центральне місце займав великий письмовий стіл, на якому лежали акуратно складені папери і папки. На стіні висів лише один портрет у чорній рамі; на ньому був зображений юнак з великою книжкою. Це міг бути портрет Рема в молодості.

Капітан уважно переглянув папери, що лежали на столі. То були різноманітні звіти, проекти торговельних договорів, які стосувалися справ Бюро, де працював Рем, листування. Згадувані у документах годинники і мікроскопи, рентгенівські і фотоапарати, суми замовлень, які становили десятки і сотні тисяч доларів та карбованців, давали значно повніше уявлення про роботу Рема, її обсяг і розмах, ніж багатослівні свідчення його співробітників. Зауваження, зроблені чітким енергійним почерком на полях деяких документів, були сформульовані, як накази: “Запропонувати десятипроцентну дисконтну норму”, “Пропозиція нераціональна, пошукати іншого контрагента”, “Порадитися з експертами фірми”… Рем, напевно, знав кілька мов, бо свої зауваження і резолюції він робив безпосередньо на оригіналах російських, англійських, німецьких і французьких листів та каталогів.

“Ця людина мала достатню кваліфікацію, щоб займати таку посаду”, – подумав капітан.

Раптом десь зовсім близько заплакала дитина. Завірюха здригнувся: йому здалося, що дитина плаче тут біля нього. Оглянувся. На стіні висів смугастий килим. Піднявши його, капітан побачив двері. В ту ж мить пролунав удар і роздратований чоловік крикнув:

– Навіщо дратуєш кота? Не муч тварину, це погано..

Дитина заплакала голосніше, і тоді почувся жіночий голос:

– Ну, не плач, не плач уже, бо татко гніватиметься!

Завірюха опустив килим, голоси трохи стихли. Ці двері, напевне, вели до тих кімнат, про які розповідала Вероніка Галка: раніше вони належали Ремам, а після війни їх одібрали. Там живуть ті… як їх… ага, Надольські, – згадав прізвище з протоколу першого слідства. Вони казали про суперечки подружжя, які повторювалися кілька разів і в яких щось говорилося про “вбивство”, “кинджали”. Саме цьому свідченню надавав великої ваги перший слідчий, який визнав ці суперечки і листи “Теосія” основною причиною вбивства і самогубства.

“Правду кажучи, – на хвилину замислився Завірюха, – тут навіть через килим усе добре чути, навряд, щоб Надольські могли помилитись”… – І капітан відчув, як його огортають сумніви. Невже він іде в безвихідь, марно відбирає у всіх час, а себе просто скомпроментує?

– Пане начальник!

Завірюха підвів голову. На порозі стояв Юрек, зацікавлено оглядаючи кабінет.

– Ну що, знайшов костюм? – швидко спитав капітан.

– Я знайшов шість костюмів. Їй-богу, аж сам дивувався, навіщо тому піжонові потрібен був такий гардероб. А от зеленого в ялинку немає. І в лахмітті покійниці теж нічого такого не видно.

– Це добре, це дуже добре! – невідомо чому зрадів капітан.

Юрек підозріливо глянув на нього:

– Пане начальник, якщо ви були зацікавлені в тому, щоб його не знайшли, то навіщо було взагалі шукати. Я, мов дурень, півгодини душуся нафталіном, нишпорю в шафах і раптом дізнаюся: ви з самого початку констатували, що костюма в зелену ялинку немає…

– Це я припускав, а тепер переконався – завдяки тобі, звичайно, – поспішив заспокоїти його Завірюха. І тільки тепер написав на конверті, в який поклав ґудзик: “Ґудзик з клаптиком матеріалу від костюма, знайдений під ліжком Вільгельміни Рем”. Потім передав Юрекові обидва конверти – з ґудзиком та з відбитками пальців, знятими на банці, і сказав:

– А тепер мчи до експертів і віддай їм оце. Відношення до картотеки і експертизи в конвертах. Подбай там, щоб не відклали цієї справи, бо завтра опівдні результати повинні бути у мене…

– Буде зроблено, пане начальник. – Юрек стукнув каблуками, повернувся кругом і рушив до дверей.

Капітан відімкнув сейф. На полицях лежали акуратно складені папки і купки паперу. Рем був педантично точний не тільки на роботі – дома у нього теж усе мало своє місце. На кожній папці був напис, зроблений уже знайомим капітанові чітким почерком, на листах – ретельно позначені дати і прізвища авторів.

“Доведеться все це читати, на цілий день вистачить, – подумав Завірюха і зітхнув, згадавши, що обіцяв дружині сьогодні ввечері піти разом у кіно. – Треба буде подзвонити…” – капітан поглядом пошукав телефон. Апарат стояв на невеличкій тумбочці біля письмового стола. Проходячи повз книжкову шафу, Завірюха зачепив якусь скриньку, що стояла на іншому столику. То був красивий шкіряний чемоданчик, від якого тягся електричний провід. Магнітофон! Це ж про нього розповідала Вероніка Галка. Капітан відкрив чемоданчик і побачив дві котушки з намотаними на них червоними стрічками. Забувши на мить про свій намір подзвонити дружині, він увімкнув магнітофон, і за хвилину в кімнаті пролунав приємний низький жіночий голос:

“Що їх оп’янило, те надало сміливості мені, що їх охолодило, те додало вогню мені! Що це? Тихо!.. Він там! Двері відчинені! П’яні слуги хропуть, забувши про свій обов’язок. Я дала їм такий напій, що тепер за них сперечаються смерть і природа – жити їм чи вмерти…”

Капітан стояв нерухомо, здивований і вражений незвичайним змістом цих слів. Та йому ніколи було розбиратися в своїх почуттях, бо з репродуктора пролунав чоловічий голос.

“Хто тут? Що це?”

Тоді знову скрикнула жінка, і в голосі її відчувалося швидше нетерпіння, ніж страх.

“Горе нам! Боюсь, що він прокинувся. І все даремно. Не вчинок нас погубить, а тільки намір. Тихо… Кинджали я приготувала, і він не міг їх не знайти…”

Розмова, яку вели ці люди, свідчила, що вони задумали якийсь злочин. Кінець кінцем між ними виникла суперечка.

“Духовний каліко! – кричала жінка. – Дай мені кинджали! Сплячі і мертві – це тільки образи. Лише діти бояться намальованого чорта. Якщо з нього тече кров, я вимажу нею обличчя слуг – на них повинна впасти вся вина”.

Вимкнувши магнітофон, капітан замислився: що ж це за предивну розмову вела пані Рем з своїм чоловіком? І ця незвичайна мова, якась несучасна – тепер так ніхто не розмовляє. Раптом у нього сяйнула думка. Завірюха швидко перекрутив назад стрічку, яку щойно прослухав, потім присунув магнітофон до тумбочки з телефоном і набрав номер. У трубці почувся голос Верхара і приглушений гавкіт собаки.

– Це ти, друже? – спитав на всяк випадок.

– Привіт зірці криміналістики, – сердечно мовив професор. – Що в тебе чувати?

– Я якраз і хочу, щоб ти сам почув, професоре, – усміхнувся Завірюха. – Не хвилюйся, будь ласка, послухай те, що я програю з магнітофону, може це тобі щось нагадає… Словом, послухай і скажи мені, що ти про це думаєш… Тільки не гадай, що я вже зовсім збожеволів. Це мені потрібно по роботі.

– Голубе, – відповів Верхар, – ти вже нічим не можеш мене здивувати. Тільки зачекай хвилиночку, я виведу Тора з кімнати, щоб гавкання не заважало мені слухати.

Коли Верхар повідомив, що готовий слухати, капітан увімкнув магнітофон і підніс до нього телефонну трубку. Напевне, він перемотав більше стрічки, ніж перед цим прослухав, бо в кімнаті почувся вже інший діалог.

“І я б розтрощила череп, коли б так присяглась, як це ти зробив”, – гнівно говорила Вільгельміна Рем.

Стрічка з тихеньким шелестінням розмотувалась, і в кімнаті лунали слова грізної змови, яку на другому кінці телефонної лінії слухав професор Верхар. Після кількох хвилин цієї “незвичайної передачі” професор сказав, що вже досить.

– Ну, і що це таке, на твою думку? – зацікавлено спитав Завірюха.

– А як ти вважаєш? – зволікав з відповіддю професор.

– Я не хотів би нав’язувати тобі своїх припущень, – завагався Завірюха, – але мені здається, що це текст з якоїсь п’єси.

– Тільки не з “якоїсь”, мій голубе, а з першого акту “Макбета” Шекспіра, найвидатнішого твору європейської драматургії. На жаль, не можу сказати, щоб текст читали дуже добре. То, мабуть, якісь аматори. Якщо зустрінеш їх, то передай, насамперед чоловікові, хай дасть спокій цим прекрасним віршам – вони варті того, щоб їх вимовляли уста лише великих артистів.

– Їх уже ніхто ніколи не зустріне, мій друже, – серйозно сказав Завірюха, – ти чув потойбічні голоси.

У трубці запала мовчанка. Нарешті професор коротко спитав:

– “Веста”?

– Авжеж, – відповів капітан. Подякував Верхару за консультацію і хотів уже покласти трубку, коли раптом згадав про дружину. – Слухай-но, ти часом не хочеш сьогодні ввечері піти з моєю дружиною в кіно? Я обіцяв їй, але знову не зможу дотримати слова…

– Як завжди, – засміявся професор. – А в кіно охоче. Зараз подзвоню пані Марії…

Завірюха з полегкістю зітхнув, поклав трубку, обернувся. І в ту ж мить його рука опинилася на рукоятці пістолета. На порозі кабінету стояв якийсь чоловік. Завірюха швидко опанував собою і підійшов до незнайомця.

– Що ви тут робите?!

– Я тут… того… – почав той белькотіти, злякано дивлячись на капітана.

– Хто ви такий? – рішуче наступав капітан.

– Я Надольський… Маріан Надольський… живу по сусідству… Почув голоси і зайшов глянути, що тут діється…

– А-а, – згадав Завірюха. – Ви так цікавитесь голосами в квартирі своїх сусідів?

– Не завжди, але… ви ж самі розумієте. Цих людей уже немає, а в квартирі, де ще пахне покійником, чуєш їхні голоси… Можна злякатись… А ви, напевне, з міліції?

– З міліції, – сухо відповів Завірюха. – То ви почули крізь ці двері?.. – вказав головою на килим, що висів за письмовим столом.

– Так, – поспішно відповів Надольський. – Коли ми з дружиною знову почули цю сварку між Ремами, то в нас аж мороз поза шкірою пішов.

– Як ви сказали? – Капітан пильно глянув на Надольського. – Повторіть, будь ласка.

– Я кажу, що така самісінька сварка була перед смертю пані Рем. Тоді ж слово в слово отак говорили про вбивство, про якісь кинджали…

Капітан впритул підійшов до Надольського, від якого був вищий на цілу голову, взяв його за ґудзик піджака:

– Ви певні, що то була ця сама розмова?

– Абсолютно впевнений, – сказав Надольський. – Моя дружина може підтвердити. Саме тому ми так налякалися, коли знову почули це. Ми ж не знали, що то магнітофон…

– І саме про цю сварку розповідали слідчому? – допитувався збуджений Завірюха.

– Авжеж, – відповів Надольський впевнено.

– А більш ніяких сварок між Ремами не було?

– Ні. Принаймні ми їх не чули, – обережно відповів Надольський. – Я можу вже йти і заспокоїти дружину, пане інспектор?

– Можете йти. Ще тільки одна дрібничка – покажіть мені свої документи…

Коли Надольський пішов, капітан повернувся до кабінету Рема і, сівши у крісло, затулив обличчя руками. Один з основних стовпів першого слідства – мнимі суперечки і сварки подружжя – перестав існувати. Чому Реми записували фрагменти з “Макбета” на магнітофонну стрічку, це можна легко з’ясувати, допитавши їхніх приятелів і родичів. Але факт, що незадовго до смерті між подружжям не було гострих суперечок чи принаймні немає ніяких доказів того, що вони були. Якби ще з’ясувати, хто такий отой таємничий “Теось” і яка його роль, тоді впав би і другий стовп версії про самогубство. А далі? Далі доведеться розплутувати всю загадку наново.

Капітан відкрив обличчя і глянув на сейф, всередині якого виднілися залізні полиці. Може, десь там захована перша нитка, яка приведе його до мети?

Була вже четверта година дня, коли Завірюха розкрив першу папку документів і почав читати.