Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

4

– Давай походимо над Віслою, – запропонував професор Верхар. Він любив набережну в цю пору року, коли над нею ще не гуляють осінні негоди, а в гілках дерев і кущів, серед пожовклих квітів клумб таїться невиразна, мов передчуття, меланхолія згаслого літа. Капітан з радістю погодився, і вже за п’ятнадцять хвилин приятелі з вірним Тором прогулювалися набережною. Позаду метрів за десять ішов, як тінь, Юрек В’юн; він не хотів заважати друзям, але, як домовилися з сержантом Недєльським, ні на хвилину не залишав капітана. Над Віслою було безлюдно. Під залізничним мостом швидко густішали сутінки.

– Скажи мені, голубе, – повернув Верхар до попередньої розмови, – чому ти не арештуєш Згожельського, Гомолякса та Галку і не поведеш далі слідства класичним методом допиту, очної ставки і т. д.? Думаю, що вже час.

– І так, і ні, – відповів капітан, який і сам уже не раз думав про це. – За дві хвилини дванадцята, – образно сказав він, – але ще не дванадцята.

– Інакше кажучи, події наближаються до завершення, – пожвавішав професор. – Захоплююсь твоїм самовладанням і спокоєм.

– Кому в житті судилися небезпеки, тому доля дала й відвагу переборювати їх, – серйозно мовив Завірюха, – така вже професія, яку я собі обрав і яка дає мені задоволення. Але перейдемо до причин, через які я зволікаю з арештом підозрюваних.

– Перша, це, напевно, те, що не вистачає Теофіла? – спробував догадатися Верхар.

Капітан засміявся і, поплескуючи приятеля по плечу, сказав:

– Промах, професоре! Теофіл для нас уже не проблема. Тепер ми не знаємо тільки, де він ховається. Сподіваємося, що за кілька днів я зможу тобі багато чого розповісти про нього, але сьогодні – пробач…

– Розумію, розумію, – перебив його професор, – справа ще не закінчена…

– Отже, не Теофіл, а хтось інший, кого я ще зовсім не знаю, є для мене проблемою номер один.

– Хтось, кого ти зовсім не знаєш? – щиро здивувався Верхар.

– Так, і цей невідомий відіграє важливу роль у банді, можливо, очолює її. Бачиш, спочатку я вважав, що верховода в банді – годинникар Мирослав Згожельський. Але Недєльський звернув увагу на те, що, як на керівника, Згожельський бере надто безпосередню участі у самій виконавчій роботі. Тоді я почав підозрювати його брата, інженера. Проти нього у нас немає ніяких доказів, але він, будучи заступником директора Бюро, в якому працював Рем, міг з успіхом керувати бандою. Сьогодні ми заарештували його. Однак я думаю, що ватажок не брав би грошей з рахунку Рема, не позичав би своєї машини вбивцям Чорної Ручки. Словом, інтуїтивно відчуваю, що він не ватажок, але людина, близька до нього. Є хтось, кого я не знаю, хто ще не ввійшов у коло слідства, але відіграє в ньому основну роль…

Верхар аж зупинився, вражений, і, погладжуючи борідку, довгенько мовчав, зважуючи кожне слово капітана.

– Цього не може бути, – сказав нарешті.

– Чого не може бути?

– Неможливо, щоб ти зовсім не знав цієї людини, щоб вона взагалі, як ти кажеш, “не ввійшла в коло слідства”, щоб їй пощастило досі триматися осторонь цієї справи.

– Що ти маєш на увазі? Висловлюйся точніше, професоре! – Капітан зацікавлено подивився на Верхара.

– Слухай, це ж, певно, справжній ватажок, а не лялька? В такому разі він спрямовує своїх підлеглих, його дії мають бути поєднані з діями інших, отже, повинні існувати фізичні зв’язки між ним. Знаючи, як точно ти визначаєш і перевіряєш усі дії банди, я не вірю, щоб цей ватажок, хоч як би він ховався, ні разу не опинився в радіусі твого слідства. Звичайно, як слушно зауважив твій мудрий Недєльський, цей ватажок намагається без потреби особисто не втручатися в афери, він не займається другорядними і неістотними завданнями. Але ж тут були серйозні справи! Смерть двох чоловік, рішення вбити Чорну Ручку, мільйонні котрабандні операції з годинниками, сріблом і дорогоцінними каменями. Неможливо, щоб усе це відбулося без його прямої участі. Ну, хоча б розподіл здобичі від нелегальної торгівлі вимагав би його участі. А важко ж повірити, що банда визнавала шефа, який бере участь тільки в розподілі здобичі.

– Згоден, професоре, – відповів капітан. – Але в справі поки що нема жодного з членів банди, хто підходив би до цієї характеристики. І тому я поки що не хочу арештовувати їх. Є й ще дві причини тактичного характеру. Серед підозрілих є іноземець Гомолякс, австрійський громадянин. Якщо арештувати його тільки на підставі непрямих доказів, то це може викликати міжнародний скандал. Цей тип виступає як журналіст. Ти скажеш, що він возить у запасному колесі сімдесят і кілограмів срібла? Це так, але ж я не впіймав його на гарячому, коли він намагався перевезти контрабандою свій вантаж за кордон, а закону, який забороняв би комусь возити хоч тонну срібла в межах держави, немає. Звичайно, йому довелося б пояснити, звідки у нього і те срібло і навіщо воно, але ж це зовсім не те, що “накрити” його з вантажем при спробі переїхати через кордон.

– Отже, ти чекаєш, поки Гомолякс надумає виїхати з Польщі!

– Звичайно. Та напевно, я чекатиму не довго: сьогодні вранці він уже розрахувався в готелі.

– А друга причина? – запитав Верхар, який вмів уважно слухати.

– Друга причина – Ян Галка, – сердито сказав капітан. – Він якось дізнався про обшук, що мав бути у нього, і зумів затерти сліди. Власне кажучи, у мене немає доказів проти нього, якщо не брати до уваги його зустрічей з Гомоляксом у Кракові. Але не можна ж заборонити зустрічатися з закордонним журналістом! Тепер Гомолякс поїхав у Краків, за ним пильно стежать, і це, сподіваюся, дасть наочні докази і в справі пана Галки.

– Стривай, стривай, – перебив Верхар, – це дуже цікаво… Мені здається, що сліди ватажка треба шукати саме в таких делікатних, незрозумілих і в той же час важливих ходах противника. Хто знає, чи не випливе особа шефа на поверхню саме тоді, коли ти з’ясуєш численні “дрібниці”, яких досі не розумієш. І ще раз кажу: з ватажком ти, напевне, вже зустрічався, чув про нього, а може, навіть розмовляв з ним. Наприклад, як із свідком… Завжди, а куди дівся Тор?

Вони саме зайшли під стальну арку мосту, по якому з гуркотом котився поїзд приміської електрички. Під мостом було зовсім темно.

– Треба пошукати його. – І професор, стривожений пропажею улюбленця, з спритністю, яку важко було припускати у людини його віку, почав вилазити на трав’янистий схил, гукаючи: – Тор! Тор! Іди сюди! Сюди!

Завірюха шукав собаку поблизу мосту. Він кликав і свистів, але голос його заглушила друга електричка, яка йшла тепер у протилежному напрямку. Поїзд прогуркотів, і навколо знову запала тиша, в якій капітан раптом почув приглушене гарчання.

– Тор, сюди! – гукнув Завірюха, але у відповідь знову почулося гарчання. Здивований капітан пішов туди, де гарчав Тор. Собака стояв під парканом, яким було огороджено стовпи мосту, і, наїжачившись, люто гарчав.

– Тор, що ти тут знайшов? – сказав капітан, підходячи до собаки.

Через щілину, на світлому фоні бетонного стовпа він помітив силует людини.

“Мабуть, привиділось!” – подумав капітан, підходячи ближче. І в ту мить за парканом щось тихенько стукнуло, ніби тріснула шкаралупа горіха або хтось вдарив маленьким молоточком по мініатюрному ковадлу. Та капітан Завірюха одразу впізнав цей звук: то клацнув курок рушниці або пістолета.

“Осічка!” – блискавкою майнула думка. Завірюха впав на землю, намагаючись відкотитися якнайдалі. Вслід йому пролунали три постріли. За третім щось ударило капітана в передпліччя, потім почулося тупотіння – хтось тікав. Капітан схопився, коли раптом над головою стрельнуло: то Юрек В’юн, впевнившись, що капітан живий, кинувся наздоганяти противника.

– В ноги, Юрек, у ноги стріляй! – крикнув капітан. Проте, наздогнати злочинця, який біг на кільканадцять метрів попереду, було важко. Але тут у дію вступив старий Тор. Можливо, пригадавши собі давні часи, проведені в міліцейській школі, він наздогнав напасника уже біля пристані і, чудово стрибнувши, схопив його за руку, яка все ще тримала пістолет. Капітан почув крик, сповнений жаху, і тріумфальний вигук Юрека В’юна.

– Пусти його, Тор! – наказав Юрек, піднімаючи з землі випущений пістолет. – Вставай ти, гадино!

Від мосту вже бігли капітан Завірюха, професор Верхар і ще хтось третій.

– Порядок, пане начальник! – доповів Юрек. – Тор піймав!

Бандит – досить плюгавенький парубійко – дивився спідлоба на людину, в яку хвилину тому стріляв. В очах були зненависть і жах.

– Не пощастило? – обізвався капітан. – Якби не осічка, ти зробив би своє діло! Хто наказав тобі застрелити мене? – гостро спитав Завірюха.

Опустивши очі, той мовчав.

– Добре, не хочеш говорити тут, скажеш у міліції. Юрек, подай мені його пістолет!

При світлі ліхтарів річкового порту капітан оглянув зброю, і на його блідому обличчі з’явилася іронічна усмішка.

– Глянь, – мовив він, показуючи пістолет Верхару. Психолог надів окуляри, глянув і злякано прошепотів:

– Боже мій!.. Знову “Веста”!

– Вибачте, – несподівано втрутився цивільний, що прибіг за капітаном і тепер стояв трохи осторонь. – Може, я зміг би чимось допомогти? – І, не чекаючи на запитання, дістав службове посвідчення: – Поручик Лонцький з МВС. Я прибіг сюди, почувши постріли. Саме гуляв на бульварі…

– Ви якраз до речі, – зрадів капітан. – Бачите, треба негайно доставити сюди нашу машину, – вона стоїть на Сольцю біля квартири професора, – а ми вдвох повинні лишитися біля цього фрукта. – До побачення, професоре! – капітан подав руку Верхару. – Шкода, що наша прогулянка закінчилася так невдало. А Тору дай сьогодні добру вечерю, він заслужив!

Професор потиснув капітанові руку й одразу ж випустив її, злякано скрикнувши:

– Тебе поранено! На руці кров!

З капітана зняли піджак і розірвали рукав сорочки, просякнутий кров’ю. На щастя, куля тільки зачепила праве передпліччя, рану поки що перев’язали носовичком, і кровотеча припинилась.

– Додаткові два роки заробив, – крикнув Юрек на бандита. Той ще нижче опустив голову.

5

Вже далеко запівніч, а в кабінеті Завірюхи все ще горить світло. Капітан не пішов додому, і навряд чи доведеться йому цієї ночі хоч на хвилину заснути. Перед ним сидить Владислав Стонка, який стріляв під залізничним мостом.

– Хто наказав тобі вбити мене? – знов повторив своє запитання Завірюха.

– Ніхто мені не наказував, клянусь богом, пане комісар! Було так, як я кажу. Наприкінці місяця я лишився зовсім без грошей. От і думаю: налякаю якогось піжона і заберу в нього бумажник. І трапилося ж так, що я попав саме на вас, пане комісар!

– Звідки в тебе пістолет “Веста”?

– Знайшов, пане комісар, клянусь богом, знайшов. Іду якось над Віслою, дивлюсь – лежить коробка, так гарно перев’язана шнурочком…

– Годі! – перебив Завірюха. – Цю байку ти розповідав уже п’ять разів.

– Це не байка, пане комісар, це чиста правда! – обурився бандит. Капітанові здалося, що в його неспокійних очицях спалахнули іронічні іскорки.

– А цей ніж з пружиною ти теж знайшов над Віслою? – спитав капітан, показуючи на ніж, що лежав на столі.

– Ні, ножа я не знайшов. У мене він давно. Треба ж на роботі хліба відрізати або якийсь мотузок перерізати…

Злочинець був нахабний, зухвалий і самовпевнений. І це змушувало капітана замислитися. На що може розраховувати людина, яку піймали, коли вона із зброєю в руках намагалася вчинити вбивство?

– Яна Галку, торговця із Кракова, знаєш?

– Пане комісар, що я можу мати спільного з торговцями? Не знаю.

– А Згожельського з Нового Світу?

– Навіть не чув про такого.

Капітан вийняв з папки “Веста” фотознімки Згожельського, Галки та Гомолякса і подав їх злочинцеві.

– А може, когось із цих людей знаєш?

Стонка уважно глянув на фотографії. Капітан помітив, як затремтіли у злочинця руки, коли він розглядав фотографію Яна Галки, але голос звучав рівно і впевнено:

– Нікого не знаю. Вперше бачу. Клянусь богом!

Капітан узяв янтарний мундштук, окований на кінці сріблом:

– А звідки це в тебе?

– Купив у якомусь кіоску. Де саме – не пам’ятаю. Хіба ви, пане комісар, пам’ятаєте, що в якому кіоску купуєте?

– Але ти не викурив з цього мундштука жодної сигарети. Чому?

– Не курив, бо мені не подобалося з нього курити, – цинічно скривився Стонка. – Купив, але не курив. Це моє діло.

– Твоє. Твоє діло і петлю на власній шиї затягувати щораз тісніше. А відносно мундштука можу тобі сказати, що ти ніде його не купував, а одержав від свого шефа. І цей мундштук є частиною вашого паролю.

Стонка погладив себе по буйній шевелюрі:

– Ви, пане комісар, вмієте брати на бога, ого!

Проте капітан відчув, що його слова якоюсь мірою вплинули на бандита. Усмішка, досі нахабна і самовпевнена, тепер стала штучною. Однак парубійко тримався твердо.

– От бачиш, – вів далі Завірюха, відчиняючи шухляду, – тут у мене такий самий мундштук. І я точно знаю, що ти не купив його ні в якому кіоску.

Стонка зблід.

– Ну то що? Говоритимеш тепер чи ні?

– Мені більше нічого сказати, крім того, що я вже сказав, – мовив він хрипко.

– Ну гаразд, можеш мовчати, – знизав плечима Завірюха і підняв телефонну трубку: – Черговий? Хай до мене приведуть свідка, якого я передав вам позавчора. Що? Так, саме цього.

За кілька хвилин у двері постукали.

– Увійдіть! – сказав Завірюха, уважно спостерігаючи за Стонкою. Спочатку на обличчі його видно було тільки байдуже зацікавлення, та ось двері відчинилися, в кабінет зайшли двоє, і бандит мимоволі відсахнувся, немовби готуючись тікати. Але в цю мить він, мабуть, піймав на собі уважний погляд капітана, бо, оволодівши собою, знову сів.

– Бачу, ти знаєш цю жінку? – глузливо сказав Завірюха.

– Вперше бачу, – буркнув Стонка.

– Он як? Уперше бачиш? – мов фурія кинулась до нього Вероніка Галка. – А де були твої очі, виродку, як той безбожник, той бандит, мій колишній чоловік ударив мене, коли ви саме змовлялися рішити капітана? Га?!

– Пане комісар, я ніколи не бачив цієї жінки, – вперто повторював Стонка.

– Ну, чули ви таке? Не бачив мене! Може, ти й мого чоловіка, хай він пропаде, не бачив? Може, то я тобі обіцяла десять годинників, коли ти рішиш капітана?

– Мовчи, стара к…! – раптом гаркнув Стонка і кинувся до Вероніки.

– Стій! – різко вигукнув Завірюха, вдаривши кулаком по столу. Стонка зупинився.

– Сядь на місце. А ви, будь ласка, розповідайте все по порядку.

І Вероніка Галка почала свою розповідь, яку раз у раз переривали то приступи плачу, то несамовита лють проти свого колишнього чоловіка та його спільника. Вона двічі бачила цього бандита у Мінську Мазовецькому, куди той приїжджав разом з Яном Галкою. Приїхавши вдруге, вони так довго пили і розмовляли, що втомлена жінка заснула сидячи.

– Не знаю, чи довго я дрімала, та коли прокинулась, то побачила, як мій старий дає цьому бандитові мундштучок, отакий самий, як у вас, пане капітан, на столі. Дає і повчає: “Покажеш йому непомітно цей мундштучок, а він спитає, звідки у тебе такий гарний мундштучок і попросить, щоб ти дав йому подивитися. Ти дай і поясни, що це тобі родич прислав з закордону. Він запитає, з якої країни, а ти скажи, що з тієї, де кажуть “Guten Tag”. “І це все?” – допитувався оцей, крутячи мундштучок у лапах. – “Усе, – сказав Галка. – Тоді він дасть тобі “копито з зернятами”. Я не знала, пане капітан, що то за копито, в якому бувають зернята, але як старий запитав його, чи вміє стріляти з копита, то я догадалася, що то по-їхньому револьвер… Тоді я почала прислухатися, щоб почути, проти кого вони змовляються, бо, правду кажучи, я найбільше боялася, що мій старий задумує щось страшне проти Теося… – “А як я того “бляхаря” пізнаю?” – запитує оцей, пане комісар. – “Завірюха його прізвище, – відповідає мій старий. – Покажемо його тобі кілька разів, він часто буває у свого приятеля на Сольцю і завжди вечорами. Місце добре, відлюдне. Ніхто нічого не помітить…” А цей ще й вихвалявся: “Ну, мені не вперше”. Отак я довідалася, що то на вас, пане капітан, готували замах.

– І тоді ви подзвонили мені вперше? – запитав капітан, хоч майже все він уже знав з попередніх допитів Вероніки Галки.

– Ні, пане капітан. Усе це було за день до того, як на вас напали у квартирі Ремів. А я дзвонила пізніше.

– А оцей Владислав Стонка брав участь у нападі на мене в квартирі Ремів?

– Ні, – відповіла Вероніка. – Там був тільки мій чоловік і ще один мужчина, такий елегантний, з сивим волоссям. Я його не знаю.

– Але ж ваш чоловік мав бути в той час у Гданську, – зауважив капітан.

– От бачите, пане комісар, баба бреше, не інакше! – втрутився Стонка. – Чоловік був у Гданську, а вона вигадує, ніби він мене в Мінську Мазовецькому горілкою частував і намовляв до якоїсь темної справи!

– Мовчи, антихрист! – Вероніка Галка не могла спокійно дивитися на бандита. – Мій колишній чоловік, я вже казала, пане капітан, має гроші і, коли треба, літаками літає. Вранці прилітав з Гданська, а після обіду знову летів. Сам хвалився мені, що він тепер наче лорд – тільки іропланами подорожує.

Завірюха вже знав, що свідчення Вероніки повністю підтверджуються розкладом маршрутів пасажирських літаків. На нього напали об 11 годині 45 хвилин, тобто через гри години після прибуття літака з Гданська і за п’ять годин до відльоту з Варшави на Узбережжя. До того ж хорунжий Барський у списках пасажирів, що летіли саме у ті дні, знайшов і прізвище Яна Галки – воно повторювалось кілька разів.

– Тепер розкажіть, як ви опинилися в квартирі Рема в той день, коли на мене був напад.

– Оцей спитав Галку, чи можна вже завтра взяти “копито з зернятами”. Так поспішав, ірод. Але мій старий відповів, що ні, бо вони будуть зайняті об одинадцятій годині на Новогродській. Тому я й пішла, пане комісар, щоб підглянути, що вони робитимуть на Новогродській – все за Теося боялась… Я бачила, як прийшли ви, пане капітан, а потім приїхали таксі мій старий з тим чоловіком. Коли вони увійшли в браму, я обережно рушила за ними.

– Добре, далі я вже все знаю. А коли ви бачили Стонку вдруге?

– Вдруге я побачила його, здається, минулої середи. Так, саме в середу, бо в цей же день я виїхала з Мінська Мазовецького і ховалась у своєї знайомої. Галка вчинив страшенний скандал, коли я не пускала його ночувати, і навіть побив мене… – У голосі Вероніки знов забриніли сльози. – І якраз тоді, коли негідник бив мене, прийшов оцей Стонка. Жодним словом не заступився, ще й сміявся, як я плакала. А потім каже, що йому вже набридло стовбичити вечорами на тому Сольцю, що ви, пане капітан, до свого приятеля зовсім не їздите. А Галка йому: “Потерпи. Сьогодні буде. Дзвонив йому той старий, що хоче побачитися”. Отоді я подзвонила вам.

– Може, ви ще повторите, чому саме вашу квартиру Галка обрав для зустрічей і чому він не боявся говорити у вашій присутності про свої злочинні наміри.

Вероніка спалахнула і з болем у голосі відповіла:

– Їм почало припікати, пане начальник, бо ви вже наступали на п’яти. Тому він волів зустрічатися в Мінську Мазовецькому, а не у Варшаві. А мене Галка змусив поклястися, що я мовчатиму, бо інакше Теосеві буде погано. В мене не було виходу, серце обливалося кров’ю, але я мовчала. А коли вони добряче випили і думали, що сплю, то почали радитись, як убити вас, пане начальник. Отоді я й вирішила порушити свою клятву. Думаю, що господь бог мені простить…

Капітан замислився. Звідки злочинці взнали розпорядок його дня, як вони довідалися, що Верхар по телефону запросив його до себе? Може, розмову підслухали?

Перевірили телефонну лінію Верхара, але нічого не знайшли. Зовсім неймовірно було припускати, що підслухування велося з міліції, але й тут усе перевірили. Нічого. Тепер не час було займатися цими справами. Завірюха спитав Стонку, що він хоче сказати у зв’язку з свідченням цієї жінки.

– Все липа. Нагородили всяких дурниць. Я й на очі її не бачив.

А що він робив у середу ввечері, коли був запланований напад? Стонка флегматично відповів, що в цей час він гуляв по вулицях. Бандит поводився так, наче розраховував на якийсь чудотворний порятунок. І капітан вирішив грати ва-банк:

– Ну що ж, не хочеш говорити, то не говори! Але якщо розраховуєш, що твої приятелі допоможуть тобі вирватися з тюрми, то помиляєшся. Був один такий, як ти, в Кракові, теж виконав для них “мокру роботу” і провалився. І знаєш, як йому допомогли? Отруїли ціанистим калієм, мов того щура. Фльореком його звали, Подумай про це.

6

“Інженер Генрик Згожельський, якого я допитував вдруге, давати свідчення відмовився”. Завірюха підписався під цією запискою і схилив голову на руки. Тільки тепер відчув, що страшенно втомився. Всю ніч допитував Владислава Стонку і Вероніку Галку, потім складав протокол, а тоді знову допит Генрика Згожельського – все це до краю виснажило його. Пані Ірена, ввійшовши точно о восьмій до кабінету, аж злякалася, коли побачила в капітана синці під очима і землисто-сірий колір обличчя.

– Ох і диму ж тут! – сказала вона і, поставивши на письмовий стіл букетик айстр, відчинила навстіж вікно. – Ви сьогодні взагалі не виходили з управління? – запитала докірливо. – Ну, а завтра – неділя, і вам треба відпочити. Так же не можна.

Коли секретарка вийшла, капітан провів долонею по обличчю. Справді, завтра – неділя. Як швидко летить час!

У двері постукали.

– Заходьте! – гукнув капітан. До кабінету ввійшов сержант-магістр, який уже довідався від Юрека В’юна про вчорашню пригоду під залізничним мостом і вкрай занепокоєний прибіг до начальника.

Задзвонив телефон, і Завірюха взяв трубку.

– Добрий день, пане капітан, це Ковальський.

– А, доброго здоров’я! – пожвавішав Завірюха. – Ви вчора не дзвонили?

– На жаль, не зміг. Оце тільки сьогодні прийшов раніше на роботу і встановив те, про що ви просили.

– Так, слухаю вас… – На мить Завірюха відчув себе бадьорішим.

– Отже, я цілком точно взнав, що в той день, у ті години, про які ви казали, я погоджував з директором Згожельським план імпорту медичної апаратури. Це тривало десь до першої години.

– Ви певні? – У голосі Завірюхи відчулось розчарування.

– Цілком. У мене записано в календарі, а крім того, я перевірив у секретарки пана Згожельського.

Завірюха якийсь час мовчав, щось обдумуючи, потім запитав:

– Ви погоджували план у Бюро?

– Ні, ми поїхали в парк. Стояла така спека, що в Бюро важко було зібратися з думками.

– Ага… – Капітан знову якусь мить думає, а тоді питає: – Ви поїхали до парку машиною пана директора?

Недєльський завмирає, прислухаючись. Тепер уже думає довше пан Ковальський. Нарешті, вагаючись, він відповідає, що ні… здається, ні. Але через кілька секунд додає вже цілком впевнено, що вони таки пішли пішки, бо директор хотів подихати свіжим повітрям. Завірюха зітхає, дякує Ковальському за повідомлення і, кладучи трубку, знову відчуває, що страшенно стомився.

– От тобі й маєш… – позіхаючи, звертається він до Недєльського, – наш інженер має алібі. – І розповідає сержантові про свою розмову.

– Що ж, це може бути, – каже Недєльський, – зате машина інженера не має алібі. Вчора я встановив, що того дня вранці її забрав з гаража чоловік, якого сторож ніколи не бачив. Він показав записку від Згожельського і сказав, що бере машину на ремонт.

– А коли її повернули в гараж? – зацікавлено спитав капітан.

– Сторож не знає. Каже, що цілий день машини в гаражі не було, а вранці другого дня вона вже стояла на місці. І пригадати того чоловіка сторож не може. Пам’ятає тільки, що він був високий і нестарий.

Завірюха відчув новий приплив енергії.

– Номер машини?

– Н–77–030.

Капітан відшукав у справі “Веста” список автомобілів, затриманих під час облави. Кілька разів переглянув довгі стовпці номерів, але потрібного номера серед них не було.

Недєльський ще раз перевірив список. А Завірюха підійшов до вікна, підставляючи обличчя під холодний вітерець.

– Отам на столі візьми список завдань, які треба виконати сьогодні вранці. І залиш мене самого, я подрімаю в кріслі з півгодини, бо вже зовсім не можу думати, – сказав капітан, не обертаючись.

***

Прокинувся Завірюха близько десятої години. Все тіло заклякло, та все-таки він поспав дві години, і це підкріпило його. Капітан бадьоріше зустрів Недєльського, коли той прийшов доповісти про виконання завдань.

– Одна новина добра, а друга погана, товаришу капітан, – сказав сержант.

– Починай з поганої.

– Ще раз перевірено телефонні лінії – вашу і професора Верхара. Ніяких слідів підслухування не виявлено.

– Що ж, значить вони одержали повідомлення іншим шляхом.

– А на центральній телефонній станції?

– Що “на центральній телефонній станції”?

– Чи не можуть підслухувати на самій центральній телефонній станції?

– Ну що ти, це нісенітниця! Знаєш, що значить організувати підслухування на центральній? Для цього навіть у більшої банди, ніж ця, руки надто короткі. Це може зробити тільки міліція відносно особливих небезпечних злочинців.

– Але звідки ж тоді вони довідалися про вашу розмову з Верхаром, товаришу капітан?

– Не знаю! Розумієш – не знаю!

– А я б на всяк випадок перевірив центральну станцію, – впирався Недєльський.

– Облиш. У нас і так досить роботи. – Ну, а яка там добра новина?

– Комісяк повідомив, що сліди на шосе під Отвоцьком відповідають формі шин автомобіля інженера Згожельського. Під час обшуку в машині на обшивці заднього сидіння і правих дверцят виявлено кілька коричневих плям, схожих на кров. Поручик сказав, що їх уже взяли на експертизу.

Обличчя Завірюхи проясніло:

– О, тут уже щось є! Нехай Барський покаже машину вдові Чорної Ручки і Товстому Казекові. Якщо вони впізнають її, то це вже буде доказ. Ну і ці плями…

– Товаришу капітан, я підготував заміточку для преси, – сказав Недєльський.

– А-а, – кивнув Завірюха, – ти зробив це швидко, чи настільки ж і добре? – Капітан узяв аркуш, який подав йому Недєльський, і прочитав:

“Самогубство чи вбивство?

Як стало відомо з добре поінформованих кіл, працівники Міського управління міліції розслідують загадковий злочин. Місяць тому на вулиці Новогродській знайдено труп В.Р., дружини працівника, який займав високу посаду в одній з центральних установ. На другий день на Празі знайдено труп… чоловіка А.Р. На перший погляд, усе свідчило про те, що А.Р. через ревнощі вбив свою дружину, а потім сам покінчив самогубством. Проте ретельне слідство виявило, що ця версія помилкова: чоловік і жінка Р. стали жертвою жахливого злочину. Останнім часом міліція арештувала В.Г., яка багато років була служницею Р. Є підозра, що вона має безпосереднє відношення до цього злочину. Арештована вперто відмовилась давати будь-які свідчення, з чого слідчі працівники роблять висновок, що вона або сама є вбивцею, або ж приховує справжнього злочинця. Перебуваючи під слідчим арештом, В, Г, намагалася покінчити самогубством, але її пощастило врятувати. Тепер хвора перебуває в тюремному госпіталі, стан її здоров’я важкий”.

Капітан схвально кивнув головою:

– Добре. Тільки останнє речення пропоную викреслити. Досить того, що вона вже намагалася покінчити.

Недєльський узяв замітку, викреслив останнє речення і запитав, що робити далі.

– А тепер, друже, подзвони в усі редакції і запропонуй їм надрукувати цю інформацію. Не забудь про Агентство преси, – через нього звістка може потрапити в усі провінціальні газети. І, звичайно, дай на радіо.

– Але яка нам з того користь, товаришу капітан?

Завірюха пригладив чуприну.

– Побачиш сам… Якщо пощастить. А якщо не пощастить, тоді я скажу тобі, на що розраховував.

***

– Вам телеграма з Кракова, пане капітан, – сказала секретарка, усміхаючись.

Завірюха взяв у неї аркушик з наклеєними стрічками слів.

Телеграма повідомляла:

“Сьогодні о десятій годині сорок хвилин на контрольному пункті у Лисій Поляні затримано австрійського громадянина Гомолякса (Гомолякса) і легкову машину реєстровий номер СUХ—С5 (СUХ—С5) при спробі контрабандою вивезти шістдесят кілограмів срібла. Згідно з вашим листом більш детального обшуку не проведено. Гомолякса і його машину затримано до розпорядження столичного управління. Командування прикордонними військами Краківського округу”.

Капітан Завірюха на радощах мало не поцілував пані Ірену. Молодці хлопці – не проґавили! Друга риба в тенетах!

Вирвавши аркушик з блокнота, він почав швидко щось писати. Секретарка ніжно дивилася на його кучеряве волосся, в якому подекуди вже просвічувала сивина. По хвилі капітан підвів голову і, вагаючись, глянув на секретарку.

– Можете ви зробити мені приємність?

Ірена почервоніла і скромно опустила очі.

– Ах, пане капітан, я…

– В такому разі візьміть, будь ласка, і особисто відішліть оцю телеграму.

– І все? – запитала вона розчаровано, беручи папірець.

Завірюха схилився над протоколом свідчень Владислава Стонки. Але не встиг прочитати й сторінки, як на порозі з’явилася постать міліціонера.

– Ви до мене? – спитав капітан, поглядаючи на домашній плетений кошик, що його тримав у руках міліціонер.

– Прийшла мати бандита, якого ви, товаришу капітан, арештували, і принесла йому харчі. Я хотів запитати, чи можна передати в камеру цю їжу…

Завірюха, вагаючись, глянув на розкладені документи “Вести”, на кошик, прикритий грубою салфеткою. Йому не хотілося відриватись од роботи, яку щойно розпочав.

– Поставте передачу отут на столі і прийдіть десь за півгодини, я зараз зайнятий…

Тільки-но він повернув до розкладених документів, як у двері знову постукали.

– Збожеволіли, чи що? – гаркнув капітан і мимоволі пожалкував, що сам послав секретарку передати телеграму. – Заходьте! – Завірюха одним махом згріб усі документи “Вести” в шухляду.

До кабінету ввійшов Решкевич.

– Не заважаю?

– Ну що ви! Дуже прошу! – збрехав Завірюха, підводячись назустріч інспекторові, йому було незручно за те, що справу передали до міністерства.

– Я заходив у справі до Комісяка, – почав Решкевич, сідаючи на стілець, де кілька годин тому сидів Владислав Стонка, – і довідався про напад на вас. Думаю, зайду привітаю Завірюху, що так щасливо відбувся…

– Це дуже мило, – трохи зніяковів капітан і підсунув інспекторові цигарки. – Закурюйте.

– Дякую. Може, запалите моїх? – Він дістав з кишені пачку американських сигарет. Капітан ущипливо подумав, що вдячний американець, напевно, подарував Решкевичу піввагона цього курива. – Ну, розкажіть про той напад. Я питав Комісяка, але він сам мало що знає, – сказав, затягуючись, Решкевич. – Злочинець признався, хто і чому намовив його напасти?

Завірюха поворухнувся і мимохідь глянув на інспектора:

– А чому ви думаєте, що бандита хтось намовив? Міг же він напасти на мене, щоб пограбувати. Він саме про це й свідчить.

Решкевич зім’яв у попільничці тільки-но запалену сигарету й іронічно скривився:

– Навіщо нам замилювати один одному очі, капітане? Ясно, що цей напад мав зв’язок із справою “Веста”. Нападати з метою грабунку на працівників міліції?