Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

4

Комісяку не потрібно було навіть заглядати у список приватних автомашин, щоб сказати капітанові, кому належить автомобіль, зареєстрований під номером Н–24–200.

– Це ж та сама машина, яку записав у барі капрал Рембік, у мене ж доповідна тут на столі…

З цих частин уже складалося щось ціле. Чорна Ручка їде автомашиною з паном Згожельським, який рятує бандита, коли тому насідають на п’яти працівники міліції. Машина Згожельського чекає перед будинком на Новогродській, коли там бандити нишпорять у квартирі Ремів.

“Треба буде ближче зайнятися цим паном Згожельським”, – міркує капітан.

***

Мирослав Згожельський глянув на годинник: без чверті сім, можна вже зачиняти магазин. Він почав опускати стальні жалюзі на вітрину, коли раптом почувся дзвінок, і в магазин увійшло два чоловіки. Один з них був літній, у непромокальному плащі, другий – молодий, з гострими очима; в руці він тримав шкіряний портфель.

– Слухаю вас, – сказав пан Згожельський, продовжуючи крутити ручку.

– Ми хотіли купити годинник, – відповів той, що в непромокальному плащі.

– Чоловічий, наручний, – доповнив юнак.

– Хвилиночку, панове, я тільки опущу жалюзі,– ввічливо мовив Згожельський. Закінчивши свою роботу, він витер замшею випещені руки і підійшов до сейфа.

– Вас цікавлять нові годинники чи вживані?

– Нові, звичайно, тільки нові, – сказав літній добродій і начепив на ніс окуляри.

Пан Згожельський вийняв із сейфа маленький, вкритий синім оксамитом дерев’яний піднос, на якому сріблом і золотом виблискувало кільканадцять годинників.

– Оце Докса – три з половиною тисячі, – пояснював він, – золотий Шаффгаузен – сім тисяч (це просто щасливий випадок). Зеніт – дві з половиною тисячі. Стільки ж коштують годинники Дельбана; Атлантік – дві тисячі сто… – говорив Згожельський, спритно підсовуючи блискучі іграшки відвідувачам, які зосереджено схилилися над скляним прилавком.

– Який берете? – звернувся літній чоловік до свого товариша. Той нерішуче оглядав годинники, притуляв їх до вуха і нарешті запитав ювеліра:

– А більш давніх відомих марок, наприклад Цима, Омега…

– …або Лонжін, – швидко вставив чоловік у непромокальному плащі.

– …у вас немає? – закінчив речення юнак.

Пан Згожельський окинув обох відвідувачів пильним поглядом, але невинний вираз їхніх облич одразу ж заспокоїв його:

– На жаль, цих годинників після війни ми взагалі не маємо. Поцікавтесь у комісійних магазинах, там іноді продають приватні особи…

– А на ці годинники, – несподівано запитав літній чоловік, показуючи на піднос, – у вас, звичайно, є рахунки?

Пан Згожельський завмер і вдруге, ще уважніше приглянувся до відвідувачів.

– Не розумію, – сказав він протягом, – чому це вас цікавить?

Літній покупець важко зітхнув, наче йому було прикро говорити ювелірові те, що він мусив сказати:

– Бо ми цікавимося годинниками, так би мовити, по службовій лінії. Прошу, ось моє посвідчення: ми з Державної торговельної інспекції.

Згожельський трохи зблід, очі в нього забігали, але обидва ревізори стояли мов укопані перед прилавком і доброзичливо дивилися на нього.

– Ви… в такий несподіваний час, – мовив нарешті Згожельський, запинаючись. – У мене свої плани на сьогоднішній вечір, може б завтра…

Літній ревізор, ніби вибачаючись, похитав головою.

– Це справді дуже прикро вийшло. Знаєте, у нас теж були свої плани, та що поробиш, служба не дружба. Я розумію вас, але нічим не можу допомогти.

Молодший уже розкрив портфель, виймаючи з нього якісь папери; глянув на великий годинник, який саме пробив сьому.

– Вже сьома, закрийте, будь ласка, магазин і беріться з нами до роботи. Почнемо з цього сейфа, – показав він олівцем на шафу, з якої пан Згожельський вийняв п’ятнадцять хвилин тому піднос з годинниками.

Коли власник магазину опускав жалюзі вхідних дверей, чоловік з портфелем, стоячи біля нього, помітив, як на бездоганно чистий комірець поплінової сорочки ювеліра струмками стікав піт. Це було досить дивно, бо вечір видався холодний, надворі дув вітер. Але, працюючи вже багато років у оперативному відділі столичного управління міліції, він звик до різноманітних проявів хвилювання у людей з недосить чистим сумлінням.

5

Дружина капітана Завірюхи мало не зомліла, коли пізно ввечері побачила чоловіка з перев’язаною головою, який прийшов разом з Юреком В’юном.

– Романе, що сталося?

– Татусь, напевно, з кимось бився, – сказав десятирічний Рисєк, висунувши голову з дверей спальні. – Але ти йому дав доброї здачі, правда?

– Дав, дав, будь певен! – Завірюха схопив хлопця в смугастій піжамі, який брикався босими ногами, підкинув його вгору, поцілував, потім злегенька шльопнув і промовив: – А тепер швиденько в ліжко, бо вже пізно!

Дружина, заламавши руки, не могла відірвати погляду від закривавленої пов’язки. Завірюха, прощаючись, звернувся до Юрека:

– Отже, завтра вранці ти можеш по мене не приїжджати… Тобі треба виспатись після вчорашньої і сьогоднішньої ночі… Тільки, будь ласка, не нароби дурниць!

– Не хвилюйтеся, пане начальник, – втішив капітана Юрек, – все буде зроблено так, що той тип не зрозуміє…

Вже на сходах Юрек чув, як “пан начальник” говорив дружині:

– Заспокойся, Марійко, зараз я тобі все поясню, тільки помию руки…

За півгодини Юрек В’юн у темно-синьому спортивному костюмі, кремовій сорочці, на якій, мов квітка, червонів китайський галстук, у жовтих туфлях на каучуку, гордо входив у ресторан готелю “Ексцельсіор”. Як і було домовлено, Віга – його знайома – вже сиділа за столиком і, не поспішаючи, цідила крізь соломинку лимонад. Ні, ні, ви помиляєтесь, коли думаєте, що Юрек одразу підійшов до столика Віги. Навпаки, він удав, що зовсім не знає дівчини, сів за кілька метрів од неї і замовив собі пляшку пива та бутерброд. Тепер Юрек Уже нічим не відрізнявся від інших відвідувачів. Через кілька хвилин Віга підвелась і, залишивши сумочку, щоб видно було, що столик зайнятий, повільно рушила до коридора, де був гардероб і кіоск з папіросами. Біля виходу вона на мить затрималась, кинувши Юрекові короткий, але багатозначний погляд.

Шофер допив пиво і, не поспішаючи, попрямував за дівчиною. Віга стояла перед кіоском, розглядаючи за вітриною цигарки різних марок – вітчизняних і закордонних. Юрек теж підійшов до кіоска.

– Я познайомилась. Слухай уважно, – тихо сказала Віга. – Його прізвище Гомолякс, живе в кімнаті 105. Буде тут о дванадцятій. Так зі мною домовився. Ключі від кімнати, напевно, висять на дверях. І пам’ятай… – Але що саме повинен був пам’ятати Юрек, Віга сказати не встигла. Ззаду до них хтось підійшов і зупинився.

– О, фройляйн Віга… Тішус, що пані бачити. Sie sind unglaublich pünktlich.

– Guten Abend, Herr Homolacs,[3]3
  Ви дуже пунктуальні.
  – Добрий вечір, пане Гомолякс.


[Закрыть] – зовсім не розгубившись, відповіла досить бігло по-німецьки Віга і дружньо взяла пана Гомолякса під руку.

Юрек повернувся до залу, розрахувався і, вийшовши у вестибюль, попростував вистеленими червоною доріжкою сходами, які вели до кімнат готелю.

– Шановний пан живе у нас? – зупинив його швейцар.

Юрек підійшов і показав своє міліцейське посвідчення.

– А тепер тихо! – буркнув не дуже чемно, зате рішуче і, залишивши спантеличеного швейцара, впевнено ступив на доріжку.

У довгому коридорі на другому поверсі не було нікого. Товста доріжка заглушувала і без того тихий звук каучукових підошов. Юрек легко знайшов кімнату 105. Ключ, як і передбачала Віга, висів на гвіздку. На якусь мить шофера охопили сумніви: капітан Завірюха ясно сказав, що йому треба тільки оглянути машину, записати її марку і номер мотора. А про те, щоб заходити в кімнату Гомолякса, не було мови. Але Юрек хотів приголомшити капітана своєю незвичайною слідчою винахідливістю і вирішив власноручно обшукати кімнату таємничого чужоземця. Ото зрадіє капітан, коли він принесе якісь сенсаційні докази злочину Гомолякса!

Юрек легко відімкнув двері, повісив ключ на місце, потім уже зсередини замкнув двері відмичкою.

У кімнаті темно. Лише скупе світло вуличних ліхтарів проникає через сітчасті занавіски. Пахне одеколоном і ароматними папіросами. Кружальце світла від кишенькового ліхтарика, яким В’юн починає обмацувати кутки, освітлює меблі: шафа з дзеркалом, стіл, крісло, стілець, ліжко і в головах біля нього нічний столик. На столику лампа у формі кришталевого свічника з брелочками, які іскряться в промені світла. Юрек нечутно підходить до столика і обережно відсуває шухляду. Ключі! Вони поблискують на стальному кільці. Серед них один плоский з вирізом, – напевне, це запасний ключ від мотора автомашини. Юрек знімає його, ховає до кишені і шукає далі. Ось другі двері. Відчинив їх – ванна. Світло ковзає по білих кахлях, на хвилину зупиняється на відчиненому вікні, потім, описавши дугу, повертає до середини кімнати. Юрек знову зупиняється біля столика і починає методично переглядати все, намагаючись не порушити порядку.

Відкривши коробочку з перснями і золотими запонками, сумно зітхнув:

“Хай йому грець! – подумав. – Що там наша робота в міліції! Тут тільки за це, що переді мною, можна було б купити нову “Варшаву”… Але без жалю відклав коробочку і взяв іншу. Відкрив її, і очі в нього загорілися: в коробочці лежало штук п’ятнадцять чудових янтарних мундштуків із спеціальним фільтром. На кожному було видавлено золотими літерами: “Йоганн Ліпперт і К°”. Відень”. Юрек покрутив мундштук у руках, а в душі у нього відбувалася страшна боротьба… І Юрек В’юн не витримав – не торкнувши раніше золотих дорогоцінностей пана Гомолякса, він сховав у кишеню один мундштук.

“На якого дідька йому стільки мундштуків? – втішав він себе. – До того ж цей тип, мабуть, спить на доларах, а за один долар зможе таких штук п’ятнадцять дістати…”

Крім цих коробочок, у нічному столику не було нічого цікавого. Юрек закрив дверцята і підійшов до великої дзеркальної шафи для одягу. Але тільки-но він заглянув усередину, як біля вхідних дверей почувся підвищений голос Віги і притишений Гомолякса. Здавалося, ніби Віга чимось ображена і пан Гомолякс благає вибачення, в той же час намагаючись припинити суперечку, яка компрометувала його.

– Стоп, машина, кочегар лопнув… – буркнув собі під ніс самозваний ас розвідки і злякано оглянувся навколо. Що робити? Куди тікати?

Проте коли в дверях клацнув замок, Юрек, мов швидконогий олень, одним стрибком опинився у ванні. Пан Гомолякс відімкнув двері, а Юрек В’юн тим часом, висунувшись з вікна, зважував, як стрибнути з другого поверху. Він заплющив очі, вдихнув, набравши повні легені повітря, стрибнув униз і… опинився в обіймах міліціонера.

– Що це, граєтесь у парашутиста, чоловіче? – іронічно запитав той, міцно тримаючи Юрека за комір і збираючись свистком покликати підмогу.

– Тихше, друже, не галасуй! – рвонувся Юрек, хапаючи міліціонера за руку. Та минула добра хвилина, поки йому пощастило пояснити, що сталося, і, показавши свої документи, добитися, щоб патруль перестав обходитися з ним, як із злодієм, спійманим на гарячому. У цій несподіваній зустрічі була й добра сторона: в присутності колеги Юрек сміливіше підійшов до чудової автомашини з червоною пластмасовою стрілкою і відімкнув дверцята.

– Розумієш, друже, якщо той американець зчинить галас, – мовляв, украли машину, то ти заспокой його, скажи, що негайно почнуться розшуки. А через годину можеш забрати її з гаража Міського управління. І ще станеш героєм – вмить знайшов украдену машину.

– А якщо не догадається? – допитувався міліціонер.

– То за годину я сам поставлю її на місце. Нічого не бійся, колего, тут все зроблено культурно. – І велика машина виїхала на шлях.

РОЗДІЛ VI

1

На другий день Завірюха змінив тюрбан на менш декоративну, але зручнішу пов’язку. Вислухавши чимало зітхань і співчуття секретарки (в зв’язку з цією пригодою вона весь час ходила, мов у траурі), капітан розпочав свій робочий день. Спочатку він вирішив переглянути листи. Зверху лежала телеграма з Відня. Завірюха нетерпляче розпечатав її. Віденська поліція повідомляла, що фірми “Йоганн Ліпперт і К°” немає не тільки за вказаною адресою, але й взагалі у списку торговельних підприємств, зареєстрованих на території придунайської столиці.

Здавалося б, таке повідомлення мало засмутити капітана, а тим часом настрій у нього значно поліпшився. Завірюха вдарив рукою об письмовий стіл і промовив:

– Усе йде точно, як за годинником. Було б дуже прикро, якби фірма “Ліпперт і К°” справді існувала. – І почав переглядати пошту далі.

Передусім пачка повідомлень з міських і повітових управлінь міліції про наслідки розшуків у годинникових та комісійних магазинах. Ретельна секретарка вже встигла навіть підрахувати, скільки знайдено годинників фірми “Лонжін”, і виписати прізвища тих, хто здавав ці годинники в комісійні магазини. Виходило, що на території всієї країни в продажу було 2842 нові годинники марки “Лонжін”, причому переважна більшість їх припадала на Варшаву, Краков, Лодзь і на територію цих воєводств. Капітан розчарувався, не знаходячи в списку прізвища Мирослава Згожельського, яке його цікавило найбільше.

– Обережний мерзотник, – буркнув Завірюха, перебігаючи поглядом десятки прізвищ, написаних чітким почерком секретарки. На одному прізвищі він зупинився.

Жанна Шміт здала для продажу десять нових годинників марки “Лонжін”. Капітан згадав літню жінку, хазяйку будинку мод у Лодзі, яка так багато знала про Теофіла і нічого не хотіла сказати. Жанна Шміт – рідна сестра Вільгельміни Рем! Капітан занепокоївся. Погано! Будинок концепцій, який він спорудив після загадкового зникнення торговельних договорів Рема з уявною фірмою “Ліпперт і К°”, похитнувся. Треба простежити за цією стриманою дамою у Лодзі.

Дальше вивчення матеріалів, надісланих з районів, Завірюха мусив відкласти, бо в кабінет ввірвався стомлений, невиспаний, але явно тріумфуючий Юрек В’юн.

– Пане начальник, дозвольте доповісти, що ваш шофер заслужив золоту медаль, – скромно почав Юрек. Навіть крижаний холод, яким хвилину тому В’юна зустріла секретарка, не зіпсував йому настрою. Шофер як завжди багатослівно доповідав про наслідки огляду автомашини Гомолякса, і чим далі він говорив, тим уважнішим і зосередженішим ставало обличчя капітана.

У самому автомобілі не знайшли нічого особливого – машина модерна, але ніяких чудес у ній немає; офіцер оперативного відділу побачив на задньому сидінні і на бічній стінці кілька невеличких іржавих плямок, дуже схожих на сліди засохлої крові. Але аналізу не зробили, бо для того довелося б зіпсувати оббивку, а це могло привернути увагу власника.

– На це ще буде час, – промовив Завірюха, щось записуючи в журналі службових обов’язків.

– Я теж так думаю, – погодився Юрек. – Значно важливіша справа з тим запасним колесом…

– З яким колесом? – підвів брови Завірюха.

– В деталях це було так. Ми вже все закінчили, хорунжий з оперативного відділу позаписував номери, обнишпорив усі закапелки і сказав мені відігнати машину назад до готелю. Коли це дивлюся – сіло заднє колесо. Мабуть, наскочив на якусь чортівню, коли їхав з готелю в гараж міліції. О, хай йому лихо, думаю, доведеться замінити колесо, а це триватиме хвилин п’ятнадцять. Бо, знаєте, пане начальник, багаті люди про машину зовсім не дбають, на кожному гвинтику там стільки іржі та бруду, що й зубами не відкрутиш. Ясно, такий піжон міняє машини, як ми, вибачаюсь, шкарпетки, – трохи забрудниться, то вже й нову купує.

– Ти розповідай про запасне колесо, а не про шкарпетки.

– Зараз буде і про колесо. Так от хорунжий і каже: “Нічого, ми зараз це зробимо!” Велів йому відгвинтити запасне колесо! Ну, я піднімаю машину на домкратику, а хорунжий вовтузиться з тим колесом, бо вже ніч, у гаражі немає жодного механіка. Ви самі знаєте, пане начальник, що то за механіки…

– Юрек! Говори коротше, ніколи мені слухати твою філософію. І, побачивши, що Юрек крутить пачку сигарет, прохально дивлячись на нього, додав: – Закурюй, закурюй, тільки розповідай коротше.

Юрек не поспішаючи вставив сигарету в красивий янтарний мундштук з чорним кінчиком, окованим сріблом, припалив, затягнувся димом і, мов нічого й не сталося, вів далі.

– Ну так от. Я відкручую гвинти, а хорунжий знімає запасне колесо. В мене вже, можна сказати, готове, а той усе ще порпається з колесом. Я підходжу до нього і кажу, що за цей час супутника на Місяць можна закинути, а він ще одного гвинта ніяк не відкрутить. Хорунжий виправдовується, мовляв, гвинта він давно вже відкрутив, а колеса з багажника вийняти не може, бо воно страшенно важке. Дивлюся, факт: гвинт відкручений, колесо вже не прикріплене, треба тільки, взяти і витягти. Скільки може важити таке колесо? Ну, двадцять, тридцять кілограмів. Я хапаю його і… хоч би що. Колесо ні з місця. Ми взялися за нього вдвох, потягнули. Господи боже, пане начальник, як гепнуло воно на землю, то все управління задрижало, а задня частина машини піднялася сантиметрів на двадцять. Можете собі уявити, що б то було, якби воно комусь із нас упало на мозоль?

– А що ж було в тому колесі?

– А вгадайте, – почав дражнитися Юрек. Але, побачивши грізний вогник в очах свого начальника, поспіхом додав: – Срібло, срібло було, пане начальник, принаймні так каже той хорунжий; він зрізав складаним ножиком маленьку стружку і сховав у конверт. Добрих сімдесят кілограмів, а то й більше срібла відлито в один кусок, наче бублик, і вмонтовано в запасне колесо. Пане начальник, що з вами? – раптом занепокоївся Юрек, побачивши, як капітан схопився з-за письмового столу і почав гарячково, великими кроками міряти кабінет.

– От і девізи! От і девізи! – голосно повторяв Завірюха, сміючись і потираючи руки. Стурбований Юрек подумав, що все-таки удар по голові ніколи безслідно не минає. Але капітан зненацька зупинився і, вдаривши його по плечу, сказав:

– Хай мене грім поб’є, якщо я не доб’юся для тебе погонів капрала!

Юрек скривився: “Коза не худоба, єфрейтор не чин” – і безсоромно признався, що волів би краще одержати сотню злотих до зарплати, ніж відзнаки на погонах. Капітан заспокоїв його, пообіцяв, що й грошова премія буде. Тут до кімнати зайшов Недєльський, і Завірюха велів Юрекові іти відпочивати.

Шофер послушно підвівся, але на вимогу капітана мусив ще пояснити, як він повернув Гомоляксу ключ од автомашини.

– То вже моя Віга зробила, – байдуже пояснив шофер. – Вона почула, коли я під’їхав до готелю, і вискочила на вулицю.

– А Гомолякс нічого не помітив?

Юрек запобігливо посміхнувся:

– Видно, що ви не знаєте Віги! Вона все зробила. Той тип спав, як убитий. Його б навіть катюші не розбудили. – І Юрек вийшов, забувши на столі мундштук, украдений у закордонного гостя.

– Ну, як ви доїхали? – щиро привітав Завірюха Недєльського. – Розказуйте, що там чувати в старому Кракові… Бо у нас новин не бракує…

2

Тільки на світанку ревізори Державної торговельної інспекції закінчили свою роботу в ювелірному магазині Мирослава Згожельського. Елегантний і завжди такий самовдоволений господар за ці кілька годин посірів і збляк. Галстук, який з’їхав набік, незачесане волосся і мішки під очима свідчили, що ці відвідини коштували йому немало здоров’я. Досі у нього ніколи не було такої докладної і суворої перевірки.

Коли близько десятої години вечора несподівано задзвонив телефон, молодший ревізор не дозволив хазяїнові відповісти, взяв трубку сам.

– Пан Згожельський? – почувся голос з дивним іноземним акцентом.

– Так, – відповів ревізор, швидко зиркнувши на господаря і лаючись у душі, що присутність того не дозволяє йому змінити голосу.

– Чому ви не приходите в “Ексцельсіор”? – сердито запитав невідомий.

– А хто це говорить? – поцікавився молодий працівник оперативного відділу. Голос замовк, потім невідомий, видно, догадався, що розмовляє не з тим, хто йому потрібен, вмить поклав трубку, і зв’язок перервався.

– Я протестую! – пан Згожельський вдав ображеного в своїй гідності. – Ви поводитесь не як ревізори Торговельної інспекції, а як працівники органів безпеки! Якщо мене в чомусь підозрівають, то пред’явіть мені звинувачення, в противному разі я скаржитимусь вашому начальству… Мій брат займає високу посаду в центральній установі!

Старший ревізор збентежено глянув на свого “помічника”, але той спокійно відповів, що, на жаль, не міг дозволити вести під час ревізії розмову по телефону, бо вона могла мати зв’язок з торговельною діяльністю магазину, яку саме перевіряли.

– А відносно скарги, – додав він, – то ви справді можете подати її нашому керівництву. Хоч мені здається, що досі ми нічим вас не образили…

Пан Згожельський не знайшов, що відповісти, але його міна свідчила, що він не згоден з цим нахабним хлопчиськом.

Торговельні справи Мирослава Згожельського, здавалося, були бездоганні: на всі годинники, які лежали в магазині, господар пред’явив законні, цілком офіціальні документи Заробіток Згожельського теж не перевищував межі, передбаченої законом.

– Ну, з годинниками все гаразд, – сказав, усміхаючись, старший, справжній ревізор, відкладаючи папку з перевіреними документами.

– Мені здавалося б дивним, якби це було інакше, – втрутився молодший, – фірма солідна, з традиціями…

Але навіть ця підлесливість не розігнала хмари з обличчя пана Згожельського. Він неспокійно поглядав а портфель з написом “Скупка срібла”, що його тримав у руках молодший ревізор.

– Ви використовуєте закуплене срібло виключно для ювелірних виробів, які самі виготовляєте? – поцікавився той знехотя, переглядаючи квитанції закупки. Повіки пана Згожельського неспокійно задрижали, і він раптом став ввічливішим:

– Не зовсім. Чималу частину срібла я перепродую приятелеві, який має свою майстерню церковних виробів у Кракові. Ви самі розумієте, що у Варшаві легше купити срібло, ніж у Кракові.

Старший ревізор трохи насупився:

– Наскільки мені відомо, у вас немає концесії на скупку і продаж срібла у зломі. Вам дозволено тільки виготовляти різні речі із купленого срібла і продавати готові вироби.

Пан Згожельський раптом спітнів і, сопучи, зітхнув:

– Це, звичайно, так. Але мої операції не мають торговельного характеру. Я продаю панові срібло за ту ціну, яку плачу сам. Звичайна дружня послуга…

– Ну, це змінює характер справи, – швидко втрутився юнак, перебиваючи дещо здивованого таким поясненням старшого ревізора. – Отже, ви купили в цьому місяці вісімдесят два кілограми срібла, а на складі у вас дванадцять кілограмів срібного злому. То виходить, що сімдесят кілограмів ви перепродали своєму приятелеві з Кракова?

Пан Мирослав Згожельський з явним зусиллям видавив, що треба ще відрахувати десять кілограмів, які він використав на власну ювелірну продукцію.

– Значить, пан Галка купив у вас близько шістдесяти кілограмів срібла?

– Так.

– На це є рахунок?

– Ще ні, але найближчими днями я повинен отримати квитанцію. Я вже казав, що не вважаю це із торгові операції…

– Розумію, розумію…

Запала мовчанка, тільки чути було шелестіння перегортуваних документів.

– З книги обліку випливає, що таку велику кількість срібла ви купуєте для свого приятеля приблизно кожних три місяці?

– Так. Стільки в середньому він щоквартально витрачає на виготовлення різноманітних церковних виробів. Ви ж знаєте, що в нашій країні, особливо в селі, ще багато віруючих, попит на такі речі дуже великий, а майстерень мало…

– Виходить, що й на господові богу можна непогано заробляти…

– О, на ньому, я б сказав, заробляють найкраще найлегше, – пожартував пан Згожельський і відчув полегшення, побачивши, що неделікатний ревізор відкладає документи, які стосуються закупки злому срібла.

– Я думаю, що справу з сріблом на цьому можна вважати з’ясованою? – запитав ствердним тоном молодший ревізор, на що старший відповів якимось нерішучим і здивованим мурмотінням. Власник магазину зітхнув і вже значно спокійніше стежив за перевіркою інших документів. Тільки надранок прямо-таки невтомний молодший ревізор підвівся, щоб розправити задубілі кості, пройшовся по кімнаті і, стоячи обличчям до стіни, непристойно потягнувся, наче він був у своїй спальні.

“Ох і манери в сучасної молоді!” – обурено подумав пан Згожельський, але одразу ж насторожився, бо раптом почув запитання:

– У вас тут у стіні є ще якийсь таємний сейф?

– Так, – нехотя відповів трохи охриплим голосом Згожельський. – Але я ним не користуюсь і вже кілька років не заглядав туди… Це давній тайник мого батька, яким ми перестали користуватися з того часу, коли я купив оцей великий сейф, – додав він швидко, бачачи, що молодший ревізор підходить ближче і приглядається до дверцят, вставлених у стіну і неточно затулених великою рамою з дипломом, одержаним фірмою ще в 1929 році.

– Знаєте що, для очистки сумління відімкніть його… – добросердно каже юнак, не відриваючи погляду від тайника і знімаючи диплом із стіни. Він помічає, що рама диплому не запилена, більше того, що на ній збереглися цілком виразні сліди пальців (до дідька! Не можна зняти з них дактилоскопічних відбитків). Пан Згожельський починає щось бурмотати, він навіть не знає, чи взагалі в нього є ключі від цього тайника. Але юнак, не звертаючи уваги на його сумніви, виймає з сейфа в’язку ключів, легко знаходить потрібний. Чути тихий брязкіт, і дверцята відчиняються. Юнак здивовано свиснув. Обернувшись, він бачить зелене від жаху обличчя пана Згожельського і здивованого ревізора Торговельної інспекції, який нічого не розуміє з цієї сцени. Обидва, мов загіпнотизовані, підходять до пащі тайника.

– Пхі, якийсь портрет, – розчаровано обзивається ревізор, котрий уже чекав справжньої сенсації.

– Не маю уявлення, звідки це взялося тут і чиє воно, – тремтливим голосом каже пан Згожельський і неспокійним поглядом обмацує обличчя обох ревізорів.

– Це дивно, – повільно мовить юнак, дістаючи з тайника чорний, довгастий предмет. – Справді, звідки це могло тут узятися?

Очі старшого ревізора стають круглі, наче сливи, юнак тримає в руках магазин від пістолета, в якому поблискують латунні гільзи патронів.

– Може, лежить ще від повстання, – заїкуючись, насилу обзивається пан Згожельський.

– Може бути, – охоче погоджується юнак, – але самі розумієте, як державні службовці, ми зобов’язані повідомити міліцію. Нелегально тримати зброю і боєприпаси заборонено.

Якби Згожельський і старший інспектор були спостережливішими, вони неодмінно помітили б, що інспектор тримає магазин так, щоб не стерти можливих відбитків пальців. Загортаючи знайдений предмет у папір він встиг побачити видавлений на ньому номер: С-1387. Номер нічого юнакові не говорить, проте капітан Завірюха, глянувши на нього, одразу визначить, що знахідка – це запасний магазин до пістолета ТТ, з якого вбито Чорну Ручку.

Молодий ревізор заспокоює пана Згожельського досить, мовляв, дати коротеньке пояснення, щоб міліція, беручи до уваги його бездоганну репутацію, припинила слідство; потім сідає до друкарської машинки, яка стоїть на невеличкому столику біля лампи з зеленим абажуром, і поволі друкує протокол про наслідки огляду та перевірки документів, а також доповідну про те що під час огляду знайдено магазин з боєприпасами. Юнак повідомляє про все докладно і розтягнуто, а тому що у нього немає достатньої вправності, то друкує він дуже довго. Та ревізор продовжує свою справу, намагаючись відбити якнайбільше друкарських знаків, бо крім усіх інших завдань, які він одержав від поручика Комісяка на прохання Завірюхи, йому було доручено дістати відбитки шрифту друкарської машинки. А чим більше буде відбитків, тим легше експерти зможуть порівняти літери цієї машинки з літерами анонімного листа, надісланого в свій час капітанові Завірюсі.

Нарешті все передруковано, присутні підписали протокол. Юнак підійшов до телефону.

– Знаєте що? Я одразу ж повідомлю міліцію. Приїдуть, оглянуть тайник, знайдені боєприпаси і більше вже не турбуватимуть вас у магазині, – каже він доброзичливо, звертаючись до помертвілого і нездатного вже до опору пана Згожельського. – Самі розумієте, для доброї репутації фірми прихід міліції вдень був би небажаний…

Не дочекавшись відповіді, яка, зрештою, була непотрібна, юнак набирає номер Міського управління і за якусь мить просить:

– Зв’яжіть мене, будь ласка, з черговим офіцером…