Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

4

На другий день інспектор Решкевич не прийшов. Капітан чекав кілька годин, потім сам подзвонив у Головне управління.

– Інспектор Решкевич? – здивувався працівник відповідного відділу. – Та його ж немає у Варшаві! Вчора після обіду вилетів у Краків. Звичайно, в службових справах.

– Сановник, хай йому грець! – сердився Завірюха. – Їде і навіть не повідомляє, що візит відкладається. Якби ж я знав про його поїздку в Краків, то міг би попросити, щоб простежив за обшуком у Яна Галки.

– Не варто переживати, товаришу капітан, – втішив його сержант Недєльський. – Зрештою ми дістали кілька днів відстрочки, а це теж щось та варте…

Щоб відірвати думки начальника від неприємної теми, Недєльський нагадав, що треба викликати Вероніку Галку в зв’язку з відомостями про її одруження з власником майстерні церковних виробів.

– До речі, – пожвавішав Завірюха, – ти перевірив, чи цей Ян Галка був коли-небудь покараний?

– Він мав адміністративні стягнення за фінансові порушення. У 1955 році проти нього вели слідство, зв’язане з нелегальною торгівлею сріблом, але доказів його вини не було і справу припинили.

– Цікаво! – похитав головою капітан. – А в тебе немає виписки з його карточки?

Недєльський знайшов потрібний документ і подав його капітанові. Завірюха прочитав графу, яка стосувалася припинення слідства, і вдарив рукою об стіл:

– Знову те саме! Це вже не схоже на звичайний збіг обставин!

– Що сталося, товаришу капітан?

– Ти бачив, хто припинив цю справу?

– Ні, не звернув уваги.

– Рак! Розумієш, хорунжий Рак!

– Нічого не розумію.

Єдиний до цього часу впійманий бандит, який користувався пістолетом “Веста”, отруївся ціанистим калієм, коли сидів під арештом. Чергував тоді хорунжий Рак.

– Ви припускаєте, товаришу капітан… – з жахом запитав сержант-магістр, який усе ще дивився на світ і на людей як ідеаліст.

– Поки що я нічого не припускаю, а тільки зв’язую факти, – різко, навіть надто різко відповів Завірюха. – Ти розумієш, хлопче, скільки б з’ясувалося справ, якби виявилося, що Гомолякс і його банда мають спільника серед нас, у міліції?!

Недєльський оглянувся навколо. В його очах була така комічна тривога, немовби на них з усіх кутків дивилися безжалісні ворожі очі, і кожне слово їхньої розмови підслухувало злочинне вухо.

– Але… Але ж те було б жахливо!..

– Більше того, це було б потворно, – серйозно зауважив Завірюха. – І саме тому не можна залишати цю версію без перевірки.

Завірюха підійшов до селектора і сказав у трубку:

– Прошу краківську міліцію, відділ кадрів. Блискавка.

Через п’ять хвилин обидва полегшено зітхнули: хорунжий Рак з 1956 року в міліції не працює. Звільнився за власним бажанням і виїхав кудись на західні землі. Вже тільки для очистки сумління перевірили у центральному бюро обліку офіцерів міліції, чи є Рак в списках працівників якогось управління і, почувши, що такий офіцер не зареєстрований, з задоволенням відкинули цей варіант.

Сержант заспокоївся.

– Але все-таки, – сказав по хвилі капітан, – треба буде перевірити, де тепер пан Рак і що він робить, це може згодитися при розплутуванні раніше не викритих справ. Як не кажи, а свідок з першої руки…

Та він не встиг закінчити свою думку – перебив дзвінок міського телефону. Недєльський, який сидів ближче, взяв трубку і одразу ж передав її капітанові:

– Це вас, товаришу капітан…

– Пан Завірюха? – Голос у трубці був приглушений, але досить виразний, аби визначити, що говорить жінка.

– Так, Завірюха слухає.

– Будьте обережні. Не виходьте самі вечорами! Пильнуйте! – спішно сказала незнайома.

– Алло, хто це говорить? Хто говорить?! – крикнув капітан, але в трубці клацнуло, і почувся довгий гудок.

– Що сталося? – запитав Недєльський, помітивши, як змінилося худорляве обличчя капітана.

– Пересторога, – поволі відповів Завірюха, усміхаючись. – Хтось мене попередив, щоб я був обережним і не ходив сам вечорами. Якась жінка…

Сержанта-магістра так вразила ця новина, що він аж підвівся і підійшов до Завірюхи:

– Товаришу капітан, вам справді треба бути обережним. Ставка велика, і злочинці не спиняться ні перед чим…

Капітан поблажливо усміхнувся:

– Друже мій, я й сам усе добре знаю! Але тепер мене найбільше цікавить ця жінка…

– Може, по голосу можна встановити? – з надією запитав юнак.

– Де там по голосу! Це взагалі майже неможливо. До того ж вона, певно, говорила через шарф або косинку, бо голос був глухий. У всякому разі це вже вдруге вона дала про себе знати. То добре!

– А я нічогісінько не розумію, – безпорадно розвів руками Недєльський, який намагався вникнути в неясний зміст слів капітана. – Невже ви догадуєтесь, хто ця незнайома?

– І так і ні. Не знаю ні її прізвища, ні імені, тільки майже певен, що це та сама особа, яка викликала по телефону Надольських швидку медичну допомогу.

– Якась жінка, що має особливі причини піклуватися про вас? – з сумнівом у голосі мовив Недєльський.

Завірюха засміявся:

– Чому відразу так романтично? Набагато простіше припустити, що ця жінка має особливі причини ненавидіти наших противників і боїться, що, на випадок моєї смерті, їх не спіймають. Тоді злочинці продовжуватимуть своє. Ну, чого ти так засмутився?

У Недєльського й справді була сумна міна.

– Може, треба забезпечити вам особисту охорону на найближчий час? – запитав сержант, не маючи сили позбутися думки про небезпеку, яка нависла над головою капітана.

Завірюха зневажливо знизав плечима:

– Якщо кожному працівникові міліції, якому загрожує небезпека, щоразу давати особисту охорону, то довелося б збільшити міліцію вдвоє. Це, друже, професійний риск. Шахтар рискує загинути під час катастрофи або пожежі. Лікар рискує заразитися якоюсь хворобою, шофер – загинути під час аварії, а ми – тим, що на нас можуть напасти наші “пацієнти”.

Перед обідом сержант Недєльський кудись зник, нічого нікому не сказавши. Завірюха розсердився, – хлопець починає сваволити, – але незабаром забув про все, бо десь близько тринадцятої години до нього привели на допит дружину Чорної Ручки.

– Так швидко? – здивовано запитав капітан Комісяка, і це запитання приємно вразило начальника оперативного відділу.

– Швидко? – в свою чергу удав він здивування. – За двадцять чотири години ми ловимо дипломованих злодіїв, а не якихось там… – І він зневажливо махнув рукою. Поручик Комісяк не хотів пояснювати, що тільки щасливий випадок допоміг йому швидко встановити, де саме перебуває вдова злочинця, але Завірюху це зовсім і не цікавило. Головне, що жінка, яка в день убивства о десятій годині ранку бачила Чорну Ручку, тепер сиділа перед ним. її досить вродливе обличчя було таке саме, як тоді, коли Недєльський бачив її в барі на Празі.

– Ви вже знаєте, що ваш чоловік загинув? – спитав Завірюха. У відповідь жінка кивнула головою так, ніби капітан запитав, чи помітила вона, що небо захмарилось.

– Хто вам сказав про це?

– Я одержала листа з анатомки на вулиці Очки. Писали, щоб забрала тіло.

На вулиці Очки інститут судової медицини, але капітан пам’ятав, з якими труднощами зіткнувся Барський, розшукуючи адресу Чорної Ручки, тому вирішив перевірити відповідь.

– А це повідомлення у вас?

– Ні. Я віддала його, коли забирала тіло чоловіка.

Завірюха подумав, що він зможе довідатись, чи справді такий лист був, а поки що треба перевірити її щирість.

– А як ви гадаєте, звідки лікарі узнали вашу адресу?

Жінка знизала плечима:

– У нас немає постійної адреси, але в паспорті чоловіка записані діти, які живуть з моєю матір’ю у Волі. Повідомлення вислали на адресу матері, а вона передала мені.

Так, це скидалося на правду. Завірюха деякий час дивився у її втомлені, підведені синьою фарбою очі, які зиркали на нього.

– Ви знаєте, якою смертю загинув ваш чоловік?

– Знаю, його застрілили.

Навіть у цю мить її голос не затремтів. Жінка була немов і справді кам’яна.

– Це ж незвичайна смерть, – зауважив Завірюха.

– Нічого не зробиш, – знову знизала плечима. – Така його професія…

Вона сказала це дуже спокійно, і капітан зрозумів: молодиця вважає, що рискувати життям – звичайний обов’язок при бандитському ремеслі.

– А ви б хотіли, щоб убивці вашого чоловіка були покарані? – поцікавився капітан.

Жінка здвигнула плечем уже трохи стурбовано – це було перше почуття, яке відбилося на її обличчі з початку розмови.

– Може, Чорна Ручка був поганий чоловік?

– Не поганий. Не гірший за інших, – поправила за хвилину. – Чоловік як чоловік.

– А гроші давав на життя?

– Коли не сидів у тюрмі, то давав. І на дітей давав. Нарікати на нього не можу.

– Але останнім часом у нього не було грошей? – поволі запитав капітан, наближаючись до теми, яка його цікавила.

– Останніми днями – це правда. Скаржився, що після того, як на минулому тижні його затримали, він не може “розвернутись” – боїться, що в нього сидять на хвості.

– Хто?

– Ну, хто ж, міліція.

Капітан погасив у попільничці цигарку і, не дивлячись на жінку, спитав знову:

– І через те ви тоді разом пішли в готель “Ексцельсіор” одержувати гроші?

– Авжеж.

– І багато одержали?

– Стільки, що й нічого. Близько п’яти сотень. Чоловік дав мені двісті злотих, а решту залишив собі.

Завірюха швидко пригадав уже відомі факти. Сходилося: у відомості на зарплату була вказана сума 502 злоті, а в Чорної Ручки після його смерті знайшли близько трьохсот злотих.

– Видно, справді погані справи були у Чорної Ручки з грішми, коли вже довелося турбуватися про копійки.

Жінка тільки рукою махнула.

– Знаєте, пане комісар, як то кажуть, є гроші – пий, гуляй, а немає – зуби на полицю. Так і він. Здобуде щось – і море йому по коліна. А як притисне біда, то, бувало, й тиждень сиділи, перебиваючись з хліба на воду, аж доки знов у нього не виходило якесь діло. Зрештою, коли у чоловіка були гроші, то він цілими тижнями не приходив до мене. Тоді в нього було приятельок і приятелів – більше нікуди.

Мабуть, капітан попав на чутливу струну, бо жінка одразу сказала більше, ніж протягом усієї попередньої розмови. Завірюха вирішив грати на цій струні й далі.

– І давно вже в нього не було грошей?

– А, мабуть, зо два тижні. До того він, певно, урвав десь багато грошей, бо з тиждень і на очі не з’являвся. Отоді, як його взяли на Празі, я з ним побачилась.

– Ну, тоді в нього було ще кілька годинників для продажу, – пригадав капітан.

– Авжеж, він цим і причарував мене. Але що ж з того? Годинники пропали разом з ним.

І на цей раз усе збігалося. Місяць тому вбили Ремів, і тоді Чорна Ручка мав за що гуляти – він, напевно, одержав щедру винагороду від своїх хазяїв. Прогуляв гроші і повернувся з годинниками до дружини. А коли вийшов з-під арешту, тинявся без грошей, підозріваючи, Що за ним стежать, і боявся щось розпочинати.

“Ця жінка каже правду”, – подумав капітан і запитав про основне:

– Коли ви бачили чоловіка востаннє?

– У той день, коли ми ходили в готель по гроші.

– О котрій годині?

– Близько одинадцятої.

– Ви не помиляєтесь? Адже в готелі ви були о десятій.

Жінка на мить задумалась.

– Ні, таки об одинадцятій. Я пам’ятаю, що хотіла купити резинку, магазин відкривали при мені, а ці магазини починають торгувати об одинадцятій. До того я купила дещо з їжі на Новім Світі, – туди ми приїхали автобусом з Праги.

– А чоловік був з вами, коли ви купували продукти?

– Так, ми ходили разом.

– Він щось казав вам про себе, про плани на майбутнє?

– Я нарікала, що нема грошей. А він заспокоював мене, казав, що незабаром у нього будуть гроші, і навіть обіцяв купити мені осіннє пальто, бо це, що на мені, вже дуже поношене.

– То мало бути якесь нове “діло”? – спитав Завірюха.

Жінка, яка досі охоче відповідала на всі запитання, раптом замовкла. Капітан нахилився до неї і підбадьорливо сказав:

– Чого ви боїтесь? Чоловіка уже немає в живих, і це йому не зашкодить. Ну, то як планував він якесь “діло”?

Вдова Чорної Ручки мить думала.

– Це, певно, незвичайне діло. Він казав, що то будуть величезні гроші, і добути їх можна без мокрої роботи. Тільки після тої роботи йому треба було б на деякий час сховатися.

– На тиждень, два? – підказав Завірюха.

– Та ні, – махнула рукою жінка. – На тиждень—два він ховався після кожного діла. А тут, мабуть, на кілька місяців. Обіцяв для мене і дітлахів залишити стільки грошей, що нам вистачить на рік. Ну і залишив, – сказала з сарказмом, – вош на шворці!

Мозок Завірюхи працював у двох напрямках. Одна частина свідомості реєструвала відповіді жінки і формулювала нові запитання, а друга швидко порівнювала нові факти з уже відомими, будувала гіпотези, від яких залежав дальший хід допиту. Це були найважчі, найвиснажливіші хвилини допиту свідка.

– А чи не казав вам чоловік такого, що точніше характеризувало б суть цієї справи? – голосно питав капітан, а про себе тим часом відзначав, що свідчення вдови сходяться з його припущеннями: Чорна Ручка мав намір зрадити компаньйонів, хотів обманути їх і тому передбачав, що йому доведеться так довго ховатися,

– Ні, нічого такого не казав, – подумавши, відповіла жінка.

Поки вона це говорила, в голові капітана, певно, виникли якісь асоціації, а з ними і нові припущення щодо можливих ситуацій. Запитання, яке він поставив після цього, на перший погляд, не мало ніякого зв’язку з попередніми.

– Ви завжди робите покупки на Новому Світі?

– Ні,– жінка здивовано глянула на капітана.

– А хто запропонував поїхати з Праги до Нового Світу?

– Він не пропонував, просто сказав: “Тепер їдьмо на Новий Світ”. І ми поїхали.

– Він поспішав? Часто поглядав на годинник?

Жінка просто не встигала відповідати на запитання, які лунали одне за одним, мов постріли з пістолета.

– Це правда, він дуже поспішав. Хотів навіть узяти таксі, але, на наше щастя, підійшов автобус-експрес. А на годинник не дивився, бо його не було.

– А був у нього тоді який-небудь портфель?

– Так. Старий полотняний портфель сина, який уже вчиться в третьому класі. Шкіряний портфель у чоловіка забрали в міліції разом з годинниками.

– А що було в тому портфелі?

– Не знаю, я в портфель не заглядала. Уже скоріше б заглянула в гаманець.

Завірюха, зморщивши лоб, барабанив пальцями по столу (портфеля Чорної Ручки не знайшли), потім, нарешті, подивився на жінку:

– Ну й що було далі?

– Нічого. Я вже купила всі потрібні продукти, але чоловік сказав, що тут нам треба хвилинку почекати.

– Де це було? – перебив Завірюха.

– Недалеко від Хмельної. Біля магазину ґудзиків. Я пішла туди, щоб купити резинку – його якраз відчиняли.

– А чоловік, звичайно, не пішов з вами до магазину.

– Ні, – відповіла жінка, дивуючись, що капітан знає про це.

– Шкода, що ви ту резинку купували саме тоді, – Щиро вирвалось у Завірюхи. Жінка підозріливо глянула на капітана – чи він часом не кепкує, – але обличчя Завірюхи було серйозне.

– Ви довго були в магазині?

– Не більше як п’ять хвилин.

– А що робив ваш чоловік, коли ви вийшли?

– Стояв у брамі біля магазину.

– Пригадайте краще. Може, він вклонився комусь, може, свистів чи зав’язував шнурки на черевиках?

З виразу обличчя вдови капітан бачив, що вона щиро намагається пригадати, і коли Завірюха сказав про шнурки, очі в неї заблищали.

– Справді, було таке. Поставив ногу на камінь, вмурований біля воріт, і…

– Зав’язував шнурки?

– Ні, закривав портфель, тримаючи його на коліні.

– О, господи! – вирвалось у Завірюхи, і він аж хлопнув долонею по столу. – І що було потім?

– Ми пішли у напрямі Єрусалимських алей. Навпроти магазину шкіргалантереї біля нас раптом зупинилася машина, і звідти хтось покликав мого чоловіка.

– Як покликав? – перебив капітан, не зводячи з неї очей.

– “Пане Олек”. Його звали Олександром.

– І чоловік був задоволений з цієї зустрічі?

– Трохи зажурився, навіть, здається, налякався. Але до машини підійшов. Про щось поговорили, а коли я наблизилася, сказав: “Мушу поїхати з цим паном, повернуся ввечері”… І поїхав.

– А ви впізнали б того пана?

– Ні. Я не придивлялася до нього, та й сидів він у машині.

– А машину впізнали б?

Жінка завагалась:

– Може й упізнала б.

Завірюха вийняв з папки фотознімок автомобіля Згожельського і Гомолякса. Вдова одразу ж вказала на машину ювеліра.

– Оця.

– Ви певні?

– Певна. Я помітила срібного оленя на носі машини.

– І більше ви вже не бачили чоловіка?

– Побачила на столі в моргу, – відповіла і тільки тепер, з того, як закусила губи, як змінився голос, Завірюха побачив, що вона не така байдужа, якою хотіла здаватися.

– Це все, що ви можете мені сказати?

– Мабуть, усе.

Капітан відчув в голосі жінки якесь вагання. Він ще раз запитав, чи справді їй нічого більше додати. На цей раз жінка впевнено відповіла, що нічого більше не знає. Завірюха, попросивши пробачення, на хвилину вийшов до приймальної, щоб дати розпорядження стежити за дружиною Чорної Ручки, а також обшукати її квартиру. Повернувшись, підписав пропуск і відпустив жінку.

“А Недєльського все ще немає”, – подумав сердито, запалюючи цигарку і складаючи план роботи, яку треба було виконати у зв’язку з свідченням вдови Чорної Ручки.

5

Увечері другого дня капітан Завірюха поїхав до професора Верхара. Мабуть, і сьогодні не знайшов би часу, бо роботи було дуже багато, але професор по телефону сам запросив його.

– Не пошкодуєш, – сказав, відчуваючи німий опір капітана. – Хочу поговорити у зв’язку з твоєю справою, але це розмова не телефонна.

“Що Верхар хоче сказати?” – думав Завірюха, сидячи біля шофера і пропускаючи повз вуха балаканину Юрека. Що міг придумати Верхар таке, чого б іще не надумав він сам, поринувши у цю справу? Проте досвід навчив його ніколи не нехтувати ідеями Верхара, які частенько допомагали капітанові, висвітлюючи питання з зовсім несподіваного боку.

Раптом мотор “Варшави” закашлявся, почав чхати і, нарешті, зовсім замовк.

– От, чортяка! Мені завжди везе, як утопленику! – вилаявся Юрек В’юн і вистрибнув з машини, щоб трохи її підштовхнути, бо “Варшава” стала якраз на повороті. Потім підняв капот і почав колупатись у моторі, а через п’ять хвилин випростався і розвів руками:

– Амба, пане начальник! Підвела котушка, треба повертати в майстерню. Через усю столицю, як дурень на вірьовці, треба тягнутись… Такого сорому у мене ще не було.

До квартири Верхара було недалеко, тому Завірюха, наказавши Юрекові доставити машину в гараж, рушив вулицею.

– Напевно, тебе цікавить, що я можу сказати в справі “Веста”, – прямо почав професор, як тільки вони сіли за традиційну каву.

– Правду кажучи, якби не це, то я взагалі не приїхав би сьогодні, – щиро признався капітан. – Знаєш, у мене до біса мороки з цією справою, – додав він, щоб пом’якшити безцеремонність попереднього признання.

– Здається, мені пощастило дійти деяких висновків, які можуть мати для тебе певну вартість. Тільки тому я й наважився тебе відірвати.

Він простяг руку до письмового стола, як завжди вкритого купами паперів, і безпомилково витягнув конверт із штампом столичного управління міліції.

– Це листи Теофіла, які два тижні тому ти прислав, щоб я переглянув.

Справді, на прохання професора, капітан надіслав йому фотокопії листів, знайдених у Рема. Проте Завірюха не надавав цьому великого значення, бо оригінали їх були вже ретельно перевірені експертами, які дослідили почерк, чорнило, якість паперу і т.ін. І він прямо сказав про це професорові. Верхар заперечливо похитав головою і погладив борідку:

– Це все стосується форми і матеріальної частини листів, а я хочу говорити про їх зміст.

– Щодо змісту, то я знаю його напам’ять. Крім запевнень у коханні, і туги, і докорів сумління автора цих листів, у них нема нічого особливого.

– Побачимо, побачимо, чи це справді так, – промовив професор і відкрив конверт. – Можливо, мені вдалося побачити в них більше, ніж тобі, але не виключено, що я помилився.

Капітан бачив, як блищать очі професора, сховані за товстими скельцями окулярів, і легенько тремтять ніздрі. Він добре знав ці ознаки: психолог глибоко переконаний, що має рацію, а “сумніви” і “скромна невпевненість” – то тільки гра старого оригінала.

– Але спочатку, – мовив Верхар, помахуючи листом, – скажи, що ти думаєш про особу Теофіла на теперішньому етапі слідства.

– Власне кажучи, я нічого про нього не знаю, – знехотя відповів Завірюха. – Правда, я не займався ним спеціально, бо весь час із самої справи “Веста” випливало щось нове.

Верхар зацікавлено глянув на капітана.

– Ти говориш так, ніби Теофіл не має відношення до справи “Веста”?

Справді, професор влучно зачепив те, що в глибині душі мучило Завірюху.

– Чи має Теофіл відношення до справи “Веста”? – задумавшись, повторив капітан. – Мабуть, і так і ні. Для пояснення вбивства Ремів і організації контрабанди годинників він поки що мені не потрібен, і тому я мимоволі виключаю його із справи. Там усе пояснюється без нього. З другого баку… – Капітан зам’явся, не знаючи, як краще висловити свою думку. І тут йому допоміг Верхар:

– З другого боку, у тебе складається враження, що без Теофіла ти не можеш з’ясувати собі того, чого ще не розумієш?

– Саме так… – Завірюха вдячно глянув на професора. – Взяти, наприклад, справу Рема. Що зв’язувало його з бандою? Чому така порядна людина попала в сіті? Яку форму це мало? Скільки я про це думаю – щоразу згадую Теофіла. Припускаю, що Теофіл – це історія в житті Вільгельміни Рем дуже давня і забута; напевно, ні він сам, ані його листи не були причиною вбивства цієї жінки.

– Цікаво. Чому ти вважаєш, що роман Вільгельміни з Теофілем – давня історія? – допитував Верхар так, наче йому було приємно, що капітан далі й далі брів хибним шляхом.

– Експертиза листів, – лаконічно відповів Завірюха. – Хімічний аналіз чорнила, пожовтілий папір свідчить про те, що листи написано два, а може й три роки тому. Правда, вони не датовані, проте докладний аналіз виявив, що від цих листів одрізано смужки з датами. Тому всі аркушики, хоч вони й із одного зошита, різні завдовжки…

– Гм… – буркнув Верхар. – Експертиза, видно, була ретельна. Признаюсь, я цих паперово-вимірювальних тонкощів і не помітив…

Капітанові здалося, що в голосі професора бриніла нотка іронії, але той спокійно вів далі:

– Якщо це така давня й забута історія, то чому ж ти весь час повертаєшся до думки, що Теофіл відіграє якусь роль у всій цій справі? Можливо, то просто романтичний епізод в житті пані Рем, який був багато років тому? А випадково знайдені листи злочинці використали для того, щоб умотивувати версію про вбивство через ревнощі.

– Але ж у мене є непрямі докази, що це не так. Про Теофіла щось знав Чорна Ручка, і ще більше знає про нього Жанна Шміт. А візьмімо хоча б слова самої Вільгельміни, що їх цитувала Вероніка Галка: “Життя страшне, коли треба жити, тремтячи ще за когось, крім себе”.

– Що? Вона сказала так? Справді? – Верхар аж підстрибнув у кріслі, і Тор, лежачи на підлозі, швидко підвівши голову, глянув на господаря.

– Я говорив тобі про це, але ти, певно, забув, – нагадав Завірюха. – Це ж був один з козирів для офіцера, який вів слідство раніше. Він вважав ці слова доказом того, що у Вільгельміни був коханець.

Верхар підвівся і почав ходити по кімнаті, спритно лавіруючи між розставленими кріслами і весь час потираючи руки від задоволення. Капітан усміхаючись спостерігав за цими трохи акторськими манерами, потім, нарешті, запитав:

– Може, ти кінець кінцем скажеш, у чому полягає твоє сенсаційне відкриття? Сподіваюся, це буде щось розумне.

Верхар зупинився і влучно відпарирував:

– Коли ти вважаєш, що розумні – це тільки ті, що з тобою погоджуються, то, напевне, мої слова не здаватимуться тобі розумними. Бо я, друже, зовсім аж ніяк не поділяю твоєї точки зору на Теофіла!

– Тобто?

– Тобто Теофіл ніколи не був коханцем Вільгельміни Рем, навіть не міг ним бути.

Професор сказав це так тріумфально і впевнено, що просто спантеличив капітана. Завірюха вирішив розізлити Верхара, щоб швидше довідатися про його думки.

– Стривай, ти вичитав це в листах? Чи, може, на основі цих кількох аркушиків зробив висновок, що Теофіл, гм… був неповноцінний мужчина або пані Рем була неприступна як фортеця?

Верхар весело махнув рукою:

– Кепкуй, кепкуй! Я кепкуватиму з тебе через п’ятнадцять хвилин. Правда має фатальну властивість: вона буває надто подібна до того, що говорить наш противник. Ти переконаєшся в цьому на власній шкурі. А щодо вірності, то ти добре знаєш мою точку зору: до останнього подиху буває вірним тільки собака. – Верхар погладив Тора, і собака ствердно ударив хвостом об підлогу. – Не думаю я, що й Теофіл був нікчемним чоловіком. Ця думка спирається на зміст листів, але не так, як ти думаєш. – Він сів у крісло і взяв фотокопії листів, на яких капітан помітив якісь позначки червоним чорнилом.

– Ти добре пам’ятаєш зміст цих листів?

– Я ж сказав, що знаю їх напам’ять, – з нетерпінням відповів Завірюха.

– Ну й що, на твою думку, в цих листах?

– Багатослівний, хоч і недурний аналіз екзальтованого кохання до Вільгельміни Рем, численні скарги, характерні для далекого коханця.

– Чоловік, який може мудро говорити про кохання, мабуть, не дуже закоханий.

– Я ніколи не казав, що Теофіл був дуже закоханий у Вільгельміну, досить того, що трохи любив її.

– Звичайно, можна бути коханцем, навіть зовсім не люблячи жінки, – квапливо погодився Верхар.

– Взагалі на світі значно більше коханців, ніж закоханих. Але, на мою думку, Теофіл, як це видно з листів, ніколи не був закоханий у Вільгельміну.

– А що ж?

– Він просто любив її.

– З вогню та в полум’я, – засміявся капітан.

Верхар розсердився.

– Якщо ти весь час заважатимеш, то я не говоритиму!

– Коли ж тут усе ясно! – боронився капітан.

– Ясно, ясно! – бурчав професор. – У житті здаються ясними тільки ті справи, в які ми не заглиблюємось! Постарайся не дивитися на Теофіла крізь окуляри своєї попередньої гіпотези і слухай уважно, що я тобі скажу.

Завірюха пообіцяв, що виправиться, і зручніше вмостився у кріслі.

– Я сказав – і не відмовляюсь од своїх слів, – що Теофіл любив Вільгельміну, але не був закоханий у неї. Це велика різниця: любити можна вітчизну, місто, ідею, працю, матір, товариша, а бути закоханим можна тільки в жінку. Слово “закоханий” передбачає потяг чоловіка до жінки. А в листах Теофіла – принаймні в оцих – нема жодного речення, в якому відчувався б такий потяг.

Капітан почав слухати уважніше.

– Ну, ну, далі! – заохочував він професора.

– Постарайся уявити собі, що ти пишеш до своєї колишньої нареченої, яка ще й досі для тебе дорога. Що ти згадуватимеш у таких листах? Звичайно, “хвилини щастя”, “чарівні години, проведені на самоті”. Ти говоритимеш про її вроду, благатимеш лишитися вірною тобі, обіцятимеш повернення минулого щастя. Нарешті, пригадуватимеш якісь закутки, що були свідками вашого щастя, місця, де ви зустрічалися, мелодії, які супроводили найкращі ваші хвилини… – Голос Верхара став лагідніший, старий професор почав говорити наспівно, мрійливо…

– А може, Теофіл надто розумний, щоб писати такі банальності, – необережно зауважив Завірюха.

Верхар суворо глянув на нього і схвильовано сказав:

– Якщо це банальності, тоді й сама любов – банальність! А з приводу розуму Теофіла нагадаю тобі слова Бальзака про те, що дурням навіть любов не дає розуму, зате навіть мудрих людей вона може зробити дурними.

Завірюха всміхнувся:

– При імені Бальзака здаюся! Далі, старик!

– Що основне в почутті Теофіла до Вільгельміни? – запитав Верхар, поклавши руку на пачку фотокопій, і відразу ж сам відповів: – його почуття сповнене вдячності і любові.

– Можливо, це листи відштовхнутого чоловіка, який прагне повернути до себе свою коханку? – спитав у свою чергу капітан, бажаючи перевірити з участю психолога всі можливі варіанти.

– Знову помилка. Відштовхнутий коханець пояснюватиме і виправдовуватиметься, аналізуватиме закиди, які йому може робити протилежна сторона, намагатиметься подати їх у іншому, вигідному для себе світлі. Теофіл не робить цього. Він звинувачує тільки себе, але й не просить вибачити його, не надіється відбудувати те, що він сам зруйнував. Зверни увагу на підкреслене речення: “Я часто бачу у сні вас обох – і тебе і його; ви були такі добрі до мене”…

– “Він” – то, мабуть, Рем?

– Напевне. А якщо так, то що ж це за предивний коханець, якому сниться чоловік коханої, і він каже про це так щиро і з таким глибоким жалем! Адже в розмові з коханою жінкою навіть згадка про її чоловіка була б нетактовністю і грубістю. А ти ж сам сказав, що автор листів – людина чутлива і витончена.

Капітан дедалі уважніше прислухався до висновків професора.

– Є ще одна думка, яка з погляду психології була б фальшивою, коли б ішлося про закоханих. Ось: “Моя поява між вами обома завдала б тобі, моя найдорожча, моя найкраща, глибоких страждань, і, щоб подолати їх, тобі потрібне було б справжнє геройство”. Зверни увагу: гаданий коханець завдає страждань і суму не зрадженому чоловікові, а своїй коханій, а про своє вторгнення до подружжя Ремів говорить так, ніби для чоловіка Вільгельміни воно було цілком природне і зрозуміле. Бачиш, які неймовірні логічні й психологічні викрутаси доводиться робити, коли припускати, що Теофіл був коханцем Вільгельміни Рем.

Капітан бачив це вже добрих п’ятнадцять хвилин, але хотів витягнути з професора все, що тільки можна.

– Ну гаразд, – сказав він, ніби вагаючись. – Уявімо, що ти маєш рацію, Теофіл не був коханцем пані Рем. Але як тоді пояснити сповнений любові тон, який усе-таки домінує в цих листах? Як ти вважаєш?

Верхар, задоволений з видимої зміни у поведінці товариша, задумливо погладив бороду, потім хитро глянув на капітана:

– У мене є гіпотеза, але прямо боюся казати, настільки вона несподівана.

– Кажи, кажи, не тягни, – хвилювався капітан.

Зітхнувши, Верхар наважився:

– Моя гіпотеза: Теофіл Рем.

Завірюсі здалося, що він недочув.

– Як ти сказав?

– Теофіл Рем, – чітко повторив професор і зробив рукою жест, який говорив: “Нічого не вдієш, це єдина можливість”.

Було вже зовсім темно, коли капітан Завірюха вийшов од Верхара. Кілька годин вони аналізували гіпотезу професора. На перший погляд вона здавалася неймовірною, а проте пояснювала багато питань, які досі лишалися загадкою, і тому їх не можна було відхилити. Припускаючи, що Теофіл був близьким родичем Ремів, можна було, наприклад, зрозуміти вперту мовчанку Жанни Шміт, яка ні слова не хотіла сказати про нього, хоч у той же час категорично і з глибоким переконанням заперечила припущення, що Теофіл міг убити Ремів.

Так, якби гіпотеза Верхара підтвердилась, то багато питань виявилися б логічно зв’язаними. Теофіл – близький родич Ремів; ті люблять його, і він відповідає їм, особливо Вільгельміні – таким же почуттям. Але яке відношення Теофіл мав до контрабанди годинників і… Капітан спинився: а може, саме заради нього така чесна і порядна людина, як Рем, приховувала діяльність банди? Мало того, побоюючись за долю близького родича, Рем міг навіть допомагати банді, робити для неї якісь послуги. І ці послуги, якщо зважити на його становище в Бюро імпорту, могли бути великі – про це свідчить сума на ощадній книжці Рема. І тут Завірюху вражає нова думка: Рем, який пускається на злочин, щоб врятувати близьку людину, відповідає тому психологічному образу, що склався у капітана; але Рем, який бере за свої послуги великі гонорари і в такий спосіб збагачується, стає незрозумілим для капітана.