Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Обидва засміялися.

– Ви, капітане, мали рацію, наполягаючи на продовженні слідства у справі “Веста”, – вів далі інспектор. – Ну що ж, коли людина визнає, що зробила помилку, то це не соромно, правда?

У капітана вперше виникла іскорка симпатії до Решкевича.

– Ви не ображаєтесь, що я звернувся у міністерство?

– Як я можу ображатися? Ви зробили так, як підказувало вам сумління, от і все! А що я через те маю гору неприємностей – то вже зовсім інша справа.

Вони вперше розмовляли щиро, по-товариському, без прихованих претензій. І капітанові хотілося якось підсолодити гірку пілюлю, яку він підготував для Решкевича.

– У ваших аргументах в справі “Веста” було багато життєвої правди. Тільки не завжди можна робити те, що вигідніше, іноді треба керуватися тим, що є більш слушним, – сказав Завірюха, несвідомо цитуючи Верхара.

– Згода, – кивнув головою Решкевич. Потім, намагаючись змінити цю не дуже приємну для нього тему, вказав рукою на кошик, який стояв на письмовому столі: – А це що? Підробіток до зарплати – торгуєте з-під поли? – запитав жартома.

– Це? – засміявся у відповідь Завірюха. – Харчі для того, який хотів мене вбити. Мати його принесла. Треба передати, що там…

– І як людина великодушна, ви, звичайно, будете підгодовувати його?

– Це залежить від того, що тут є, – відповів Завірюха, знімаючи з кошика салфетку. – Ковбаса, хліб, кусок грудинки і тістечка…. Можна дати, хай знає мою добрість…

Дальшу розмову перебила секретарка. Збуджена, червона від обурення вона влетіла до кабінету.

– Це нечувано, пане капітан!.. – І обірвала на півслові, побачивши, що капітан не сам. Завірюха попросив вибачення і разом з секретаркою вийшов з кабінету.

– Що сталося?

– На пошті не хочуть негайно посилати вашу телеграму. Кажуть, що спочатку повинні передати в усі обласні комендатури якісь розпорядження з Головного управління. Я наполягала, благала, але мені сказали, що передадуть не раніше, ніж через дві години…

– Не годиться! – сказав Завірюха. – Нашу телеграму вони мусять передати негайно! Це справа дуже серйозна. І всі накази, хоча б від самого бога, повинні почекати…

– Я туди вже не піду, – категорично заявила секретарка. – Це нахаби.

– Гаразд. Тоді я піду туди сам, – вирішив капітан. – Повернуся через п’ятнадцять хвилин. Попередьте, будь ласка, інспектора.

Та коли він прийшов назад, Решкевича в кабінеті не було.

7

Неділя. День видався чудовий, сонячний – такі дні бувають у Польщі на початку осені. Тим важче сержантові Недєльському було в цей день чергувати.

– Бачиш, інші люди як люди, – дорікала мати, коли він, затягуючи пояс, виходив з дому, – підуть у неділю кудись до парку, погуляють, увечері – в театр… А в тебе навіть свята немає. Навіщо це все?

Сержант удав, ніби не чує, і мовчки поцілував її в щоку. Чи зрозуміє колись мати, що ця важка, зв’язана з усякими незручностями і небезпеками робота дає йому справжнє щастя? Нічого не вдієш, тут вони не могли знайти спільної мови. Ці близькі люди жили в двох зовсім різних світах. Усе те, що для молодого Недєльського було важливе і дороге, сивоволоса жінка сприймала як набір пустих лозунгів. А скільки разів йому доводилося терпіти, коли зустрічав своїх співстудентів і ті з в’їдливим співчуттям запитували, чи правда, що він чи то дільничний міліціонер, чи керує вуличним рухом?

Недєльський зціплював зуби, але в нього ні на хвилину не виникала думка скинути цей мундир.

Неділя була спокійна, не сталося нічого такого, що вимагало б втручання чергового міліції. Тільки після обіду близько четвертої години безнадійну нудьгу порушив телефонний дзвінок. Черговий біля камер арештованих повідомляв, що один з в’язнів, які перебувають під слідством, раптом захворів.

– Напевно, симулює, – буркнув Недєльський. – Я зараз приїду.

У довгому коридорі зустрів чергового.

– Чорт його знає, що з ним таке. Стогне, кричить, каже, ніби щось тисне в грудях… А то репетує, що темніє в очах і він нічого не бачить. Може симулює, – пояснював черговий, ідучи поряд з Недєльським.

– Побачимо, – стримано відповів сержант.

Камера була освітлена електричною лампочкою. Тут сиділо шість чоловіків. Недєльському не треба було запитувати, де хворий – той лежав на нарах, всі ж інші зібралися навколо, голосно обговорюючи незвичайний випадок. Сержант підійшов до нар. Арештовані розступилися.

– Чого прикидаєшся? Вставай! – гостро почав Недєльський, але одразу ж обірвав: це був “їхній” в’язень – Владислав Стонка. Блукаючий погляд, вкритий потом лоб, скривлені від болю уста, конвульсивні рухи, якими він рвав одяг на грудях, і сповнене жаху, майже звіряче скигління не лишали сумнівів, що ця людина справді серйозно хвора.

– Хай йому чорт! – вилаявся наляканий черговий. – Ще п’ятнадцять хвилин тому з ним не було так погано!

– Негайно викличте лікаря! – сказав Недєльський. Черговий кинувся до телефону, а сержант почав розстібати в’язневі сорочку. Він нахилився над Стонкою, і в обличчя вдарило гаряче повітря з легким, але виразним запахом гіркого мигдалю. Страшна підозра вразила Недєльського. Ще ближче нахилився до Стонки. Помилки не було – з рота хворого пахло гірким мигдалем!

– Хворий що-небудь їв перед приступом? – спитав він інших в’язнів, відчуваючи, як по спині побігли мурашки.

– А он там лежить, – показали на стілець, де стояла порожня коробка з недоїденим тістечком.

Недєльський узяв тістечко і, обережно розламавши його, понюхав. Той самий зловісний запах гіркого мигдалю. Сержант навіть не оглянувся, коли позаду відчинилися двері і в камеру ввійшов черговий, а за ним – низький чоловік з чемоданчиком у руці.

– Доктор Калюжний, – коротко відрекомендувався той. – Хто тут захворів?

***

На другий день Калюжний прийняв капітана Завірюху. Лікар, як завжди, був причепливий і владний. Капітан, однак, удав, що не помічає цього. Подякувавши за швидке і дійове втручання, почав розпитувати про подробиці.

– Причиною захворювання був ціанистий калій, – пояснив Калюжний.

– Доза смертельна?

– В тістечку було близько двох грамів ціанистого калію, а щоб загинула доросла людина, досить 0,18 грама цієї отрути.

– Як хворий почуває себе?

– Йому краще, але кілька днів ще доведеться побути в госпіталі.

– Інакше кажучи, я не можу з ним зустрітися?

– Ні в якому разі, – наїжився Калюжний. – Коли людина з-під арешту потрапляє до мене, вона вже не в’язень, а просто хворий. Не раніше як через два—три дні… – і лікар підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Та доктор Калюжний помилився. Капітан того ж дня розмовляв з Владиславом Стонкою, причому на бажання самого хворого. Злочинець добивався цього так завзято, влаштовував такі скандали, що лікар, вичерпавши всі засоби впливу, викликав капітана.

– Ідіть уже до того божевільного, бо він зруйнує мені госпіталь! – сказав він капітанові.

Владислав Стонка зустрів капітана з явною полегкістю і, хоч був ще дуже слабий, намагався підвестися на ліжку.

– Лежи, лежи спокійно, – мовив капітан.

– Пане комісар, коли б не ви… Коли б не ви, – почав Стонка, – то я б уже здох, як собака…

– Як це, коли б не я? – здивувався Завірюха і подумав, що хворий, певно, в гарячці переплутав його з сержантом Недєльським. – Мене ж тут не було, коли ти отруївся.

Стонка похитав головою:

– Я знаю, що кажу, пане капітан. Я все знаю. Мені весь час не виходило з голови те, що ви сказали про того, якого вбили у Кракові, щоб не видав…

– Про Фльорека?

– Ага, про нього. Я вкусив тістечко, відчув дивний смак і відразу згадав того Фльорека. А інакше я зжер би все тістечко, пане капітан…

Стонка аж розплакався з жалю до самого себе. Господарі повелися з ним як з твариною. Нарешті заспокоївшись, злочинець подивився червоними від сліз очима на капітана і рішуче мовив:

– Тепер скажу все, пане комісар, як на сповіді. Гнитиму в кутузці, але й їм не дам утекти з Польщі! А вони вже готуються, готуються, негідники. Ну, я їм підготую, пане комісар. Питайте, про що хочете, все скажу!

Завірюха дістав з портфеля записну книжку і засвітив невеличку лампу на нічному столику.

***

– Хвилиночку, я закладу новий аркуш, – сказала пані Ірена і непомітно глянула на годинник. Уже п’ята година, а цій диктовці не видно кінця! Завірюха поспішив заспокоїти її, що залишилося небагато.

– Я готова, – сказала секретарка.

– “Одержати пістолет я мав у ювелірному магазині Мирослава Згожельського. Мені треба було пред’явити умовний знак – янтарний мундштук і сказати усний пароль: “Країна, в якій говорять “Guten Tag”. Так я й зробив, після чого одержав від Мирослава Згожельського пістолет “Веста”, калібр 7,65, з якого мав убити капітана Романа Завірюху…”

Монотонне стукотіння друкарської машинки раптом затихло.

– Чому ви не пишете? – здивувався Завірюха.

Секретарка з жахом глянула на нього.

– Що вас непокоїть? Як бачите, цього наміру не виконано, – усміхнувся капітан і почав диктувати далі:

– “Таке завдання мені дав Ян Галка, який пообіцяв за це винагороду – двадцять тисяч злотих і десять годинників марки “Лонжін”.

– Який жах! – Секретарка знову перестала друкувати.

– Чому? Цілком ділова умова, і ціна непогана. Я б сам за себе стільки не дав, – жартував Завірюха.

– “Крім того, Галка обіцяв, що коли я успішно виконаю це завдання, то зможу заробити ще більше, беручи участь в останньому “ділі”, яке банда має намір розпочати в Кракові. Воно стосується якогось початкуючого спекулянта. Галка називав його “Оленем”. Той хоче придбати оптом велику партію годинників. Годинники будуть доставлені йому в готель, спекулянт заплатить за них велику суму готівкою (Галка говорив про п’ятсот тисяч злотих), а потім у нього одразу ж відберуть усі годинники. Як саме відберуть – не знаю. Галка мені казав тільки, що я маю стояти на варті, і за це обіцяв двадцять тисяч злотих. Згадував також, що він і його спільник уже деякий час обробляють цього “Оленя”, от-от має бути операція. Що вони думають робити, коли пограбують “Оленя”, які в них дальші плани – цього не знаю. Галка ніколи більше нічого не казав мені про банду. Не знаю я й того, чому операція має бути в Кракові, хоч “Олень” буцімто живе у Варшаві”.

– Ну, здається, все, – сказав Завірюха, закриваючи записну книжку.

Секретарка витягла аркуш з машинки і почала складати сторінки протоколу.

– Але ж ви не допустите цього “діла”, пане капітан? – запитала вона, все ще думаючи про те, що диктував їй Завірюха.

– Навпаки, – засміявся капітан. – Не тільки допущу, а навіть сам постараюся бути при цьому. Треба ж узнати, що то за “Олень”…

– Це страшенно важке завдання, – похитала головою пані Ірена, яка завжди вважала роботу слідчого чимось близьким до чорної магії.

– Не таке вже й важке, – заперечив капітан, беручи акуратно складені сторінки машинопису. – Адже за всіма цими людьми вже давно і невпинно стежать. Думаю, що Барський… А ось і він!

У двері просунулася руда чуприна хорунжого.

Пані Ірена сподівалася, що Барський при ній розповість, хто такий “Олень”, але капітан обняв хорунжого за плечі і повів до свого кабінету. Секретарка тільки й почула, як Завірюха спитав:

– Успішно?

– Так, товаришу капітан. Післязавтра у Кракові…

Потім Завірюха старанно зачинив двері, і все стихло.

РОЗДІЛ IX

1

У вівторок вранці погода зіпсувалася. Почав накрапати дощ, похолоднішало.

– Радіо передає, що це короткочасний дощ, – втішав Завірюха Юрека В’юна, який турбувався, що завтрашня поїздка до Кракова може бути неприємною.

– Ну, коли радіо твердить, що короткочасний, значить негода буде добрі три дні, – похмуро пророчив Юрек. – То, кажете, треба змінити і номер нашої “Варшави”? О боже, видно, буде якась велика робота?

Капітан не відповів. Шофер так і не довідався, чого, власне вони їдуть так далеко.

Близько десятої години подзвонив поручик Комісяк:

– Слухай, ну його к чорту! – почав без будь-якого вступу. – Чи ти, нарешті, закінчиш з тією “Вестою”? Мені вже немає життя через неї.

Завірюха усміхнувся.

– Мерщій прийми таблетку, бо ти й справді віддаси кінці, і міліція втратить одного з найбездарніших начальників оперативного відділу…

– Ще побачимо, хто перший віддасть кінці! – образився жовчний начальник.

– Ну, без жартів, – серйозно сказав капітан. – Яка там у тебе знову халепа з цією “Вестою”?

– Подзвонили з управління міліції Старого Міста, що до них прийшов якийсь чоловік, домагається побачення з слідчим, який веде справу Ремів. Звідти його прислали до мене, – мовляв, “оперативний”, до нього з усякою справою можна.

– Прізвище?

– В тому-то й справа, що він не хоче сказати свого прізвища.

– А скільки йому років – старий чи молодий?

– Та близько тридцяти. А ти що, хочеш особову анкету записати по телефону? Скажи краще, що мені з ним робити? Сплавити?

– Комісяк, уб’ю тебе, якщо ця людина зараз же, негайно не буде тут!

– Ти знаєш, хто це такий? – здивувався поручик, відчуваючи збудження капітана.

– Догадуюсь і дуже прошу: пришли його до мене з ким-небудь, щоб, боронь боже, не передумав і не втік по дорозі.

– Гаразд, – сказав Комісяк. – Тут саме твій Недєльський; нехай ескортує.

Завірюха поволі поклав трубку і взяв сигарету.

За кілька хвилин у двері постукали.

– Прошу!

До кімнати ввійшов Недєльський. За ним стояв високий чоловік. Один тільки погляд обличчя, як зникли всі сумніви: це саме та людина, на яку він чекав. Сиві скроні, вкрите зморшками обличчя, вираз гіркоти, що застиг біля лінії рота – усе це старить його, але обличчя те саме!

– Добрий день! – невпевнено говорить прибулий.

Завірюха швидко підходить до нього, подає руку і чітко каже:

– Добрий день, пане Теофіл. Я чекав на вас!

Недєльський дивиться на капітана, ніби хоче впевнитися, що це не галюцинація. Незнайомець приголомшений.

– Я знав, що ви прийдете, – каже Завірюха, садовлячи відвідувача на стілець, і дає знак Недєльському, щоб той залишився в кабінеті. Потім мовчки виймає з шафи вирізану частину портрета і кладе перед незнайомим:

– Пізнаєте?

– Так, це я, – тихо мовить Теофіл, і в голосі його відчувається зворушення. – Якщо ви знаєте моє ім’я і цей портрет, то, мабуть, знаєте і все інше про мене?

Капітан непомітно вмикає магнітофон.

– Знаю багато про вас.

– Це значно полегшить розмову. Але я не припускав, що Вероніка так швидко зрадить усі таємниці нашої нещасливої сім’ї… – В голосі його відчувається легкий жаль і розчарування.

– Ваші претензії до Вероніки безпідставні, – швидко реагує капітан. – Це не вона “зрадила”. Зрадили вас листи, що ви писали… – Якусь мить Завірюха вагається, – до дружини свого батька. Вероніка тільки підтвердила те, що ми вже знали, вірніше, про що догадувалися раніше. Найкращим доказом є те, що, розшукуючи вас, ми мусили вдатися до підступу, бо Вероніка не захотіла сказати вашу адресу.

– Як це – до підступу? – Теофіл занепокоєно дивиться на капітана.

– Замітку про арешт Вероніки написав наш працівник, якого ви тут бачите, заради вас, пане Теофіл…

– То Вероніка не намагалася покінчити самогубством і її не підозрівають у вбивстві? – голос Теофіла схвильований, у ньому переплітаються подив, радість і полегкість.

– Вероніка цілком здорова. Ви ще сьогодні зустрінетеся з нею. І ніхто її не арештовував, вона за власним бажанням перебуває в цьому будинку. Так безпечніше.

Напевне, щось раптом зламалося в душі Теофіла. Капітан і Недєльський скромно відвертають погляд, – неприємно бачити, як плаче дорослий чоловік.

– Вибачте, це нерви, – каже Теофіл, кусаючи губи, – мені соромно за цю слабість.

Капітан розуміє, що допитувати його в такому стані немає сенсу. І щоб дати Теофілові час оволодіти собою, Завірюха вирішує розповісти, що він знає про нього.

Сержант Недєльський здивовано дивиться на синю лапку, на якій написано: “Теофіл Ремович” і нижче: “(до справи “Веста”)”. У Недєльського є причина дивуватися – цієї папки він ніколи не бачив, хоч знає напам’ять усю документацію справи. Сержант не підозрював, що всі документи, які є в цій папці, капітан зібрав за кілька останніх днів, після затримання Вероніки Галки, і що це один з етапів тієї підготовчої роботи, яку розпочав Завірюха, пославши в пресу незрозумілу замітку. Капітан переглядає документи, коротко передаючи зміст їх.

– В актах костьолу під номером 2437/1926 є запис про те, що 24 грудня 1926 року охрещено хлопчика, якого назвали Теофіл Август. В документі записано, що батько дитини невідомий, а в графі “мати” стоїть прізвище відомої в той час оперної співачки. Мати хлопчика померла під час пологів, тому дитину принесли до костьолу названі батьки: Ян і Вероніка Галки, які жили в Мінську Мазовецькому. Вони зареєстрували дитину під прізвищем Ремовича, заявивши в той же час, що хочуть всиновити її.

Капітан спинився і глянув на Теофіла. Той сидів, затуливши руками бліде обличчя. Завірюха перегорнув сторінку.

– В архівах Варшавського повітового суду за 1927 рік є документ, який визнає батьками Теофіла Августа Ремовича подружжя Галок – Яна і Вероніку. Минає багато років, і ось під час гітлерівської окупації в тому ж повітовому суді знову розглядається справа цього хлопця: батьками вже п’ятнадцятилітнього Теофіла Августа Ремовича визнано Августа і Вільгельміну Рем. Тут є картка прописки, на підставі якої Теофіл був прописаний у домі Ремів по вулиці Новогродській до фатального для нього 1945 року.

Капітан замовк. У кабінеті так тихо, що чути, як Недєльський, вражений не менше від Теофіла, нервово малював олівцем на папері.

– Розповідати далі? – питає Завірюха, збентежено поглядаючи на чоловіка, який сидить навпроти.

– Прошу, розповідайте.

– Далі йде документ з військово-польового суду, який у березні 1945 року розглядав справу про Теофіла Августа Ремовича за участь у збройному нападі на поштовий фургон, що віз гроші до банку. Напад не вдався, злочинці втекли, єдиний, кого піймали з пістолетом у руках, був Теофіл Август Ремович, Беручи до уваги молодість злочинця, трибунал засудив Теофіла Августа Ремовича на десять років ув’язнення. По дорозі з суду спільники Теофіла напали на тюремну карету, поранили двох конвоїрів, убили шофера і забрали Ремовича з собою. – Капітан відривається од документа і каже: – То були дуже неспокійні часи, органи безпеки всю увагу зосереджували на боротьбі проти політичного підпілля та диверсійних банд. Тому Ремовича розшукували не дуже ретельно, і ті розшуки нічого не дали, хоча було припущення, що засудженого відбили його спільники – боялися, щоб хлопець не виказав інших співучасників.

Завірюха перегорнув останню сторінку.

– А це свідчення Вероніки Галки, що торкаються деяких подій того періоду, коли народився Теофіл Ремович. Рік 1925/26 знаменний для Августа і Вільгельміни Рем двома пам’ятними випадками. Вільгельміна тяжко захворіла на туберкульоз і, зробивши перерву у навчанні, виїхала на рік до Швейцарії. Август Рем у цей час познайомився, а згодом і ближче подружив з відомою співачкою, артисткою варшавської опери, прізвище якої стоїть у графі “мати” на свідоцтві про хрещення Теофіла Августа. Вероніка, яка п’ять років служила в домі Августа Рема і знала господаря ще холостяком, у тому ж році вийшла заміж за Яна Галку. Після повернення Вільгельміни Рем Вероніка за власним бажанням звільнилася з роботи, пояснюючи це сімейними обставинами, необхідністю зайнятися дитиною, яку вона всиновила. Вероніка знову повернулася на цю роботу тільки тоді, коли її покинув чоловік. Але в той час Вільгельміна Рем уже знала таємницю народження свого всиновленого сина. Ось що говорять про Теофіла Августа Ремовича документи, зібрані в цій папці.

2

Теофіл Ремович розповідав багато годин. Часом хвилювання не давало йому говорити, і тоді наставали довгі перерви. Це траплялося особливо в ті хвилини, коли йому доводилося згадувати свою названу матір, яку він любив значно глибше, ніж рідного батька.

– Я не звинувачую свого батька, – говорив Теофіл, жалісно усміхаючись. – Він оддав мене на виховання Галкам, не знаючи, що Ян Галка професійний злодій. А зробив це тому, що я був плодом його безумства – напевно, єдиного в житті, – і компрометував його. Батько був педантично скрупульозним у всіх справах, хворобливо вразливий у всьому, що стосувалося його репутації. Біля Яна Галки я навчився злодійського ремесла…

– Це вже ми знаємо, – перебив Завірюха, щоб не завдавати йому зайвих неприємностей.

– Я, правда, прив’язався до Вероніки. Вона жінка обмежена, але щиро любила мене, і хто знає – якби Галки розійшлися раніше, можливо, я залишився б чесною людиною. Протягом ряду років Вероніка заміняла мені матір, а Ян – батька. Та коли Вільгельміна Рем випадково відкрила старанно приховану таємницю свого чоловіка і зажадала, щоб я повернувся до батька – це був для мене жахливий удар. З підвала Яна Галки я раптом перейшов до покоїв на Новогродській Мені треба було вчитися всього з самого початку в цьому новому світі, в той час, коли старий світ Яна Галки усе ще не відпускав мене. В шістнадцять років пане капітан, не так легко позбутися звичок і поглядів які виробилися за ці роки в злодійській компанії на званого батька. І крім того, мене ніколи не покидала образа на Августа Рема. Через своє самолюбство він поламав мені життя! Теофіл міцно стиснув руки, намагаючись оволодіти собою, помовчав трохи і почав знову: – Зате я глибоко полюбив Вільгельміну, яка стала для мене справжньою матір’ю. Це була ніжна, вразлива душа. її життя проходило в тіні сильної індивідуальності чоловіка. Це ж заради нього вона відмовилась од кар’єри артистки, про яку мріяла з молодих років. Мати – я завжди так називаю її в думках – вчилась у театральній школі, аж до тієї фатальної поїздки на лікування в Швейцарію. А коли повернулась, батько не дозволив їй продовжувати навчання, бо хотів, щоб вона приділяла увагу тільки йому. Він не бажав, щоб його прізвище згадувалося на театральних афішах. І вона здалася. До війни брала участь у різних аматорських спектаклях з благотворною метою, а після війни, коли таких спектаклів уже не організовували, бавилася з магнітофоном, записуючи сцени з великих творів, яких їй ніколи не довелося грати на сцені. Ми багато розмовляли з матір’ю, разом читали і завдяки цьому за чотири роки, проведені в домі батька – з сорок першого до сорок п’ятого – я більше навчився і більше розвинувся розумово, ніж за п’ятнадцять років у домі Галки Але вовка тягне до лісу. В порядному, солідному домі батька мені не вистачало гострих пригод і всяких злодійських справ. Під кінець війни я почав тікати нишком на базар, де діяла банда Яна Галки. Там я познайомився з усією злодійською верхівкою тодішньої Варшави. Мати нічого про це не знала, була певна, що я ходжу на уроки англійської мови, на нелегальні збори гімназистів. Сам я не крав, гроші мені були непотрібні, але слухав розмови про вдалі крадіжки, приглядався, як Галка підробляв фабричну марку на крадених годинниках, проби золота, й іноді допомагав йому. Там же я познайомився з Раком…

– З ким? – скрикнули одночасно обидва, Завірюха і Недєльський.

– З Раком. Не знаю, чи це його справжнє прізвище, чи кличка, розпитувати про такі деталі не зовсім безпечно, – пояснив Теофіл, здивований несподіваною реакцією.

– Прошу, розповідайте далі, – стримався капітан.

– Рак казав, що він офіцер якоїсь підпільної організації. Справді, у нього завжди була зброя і багато грошей. І коли він запропонував мені вступити до його загону, я охоче згодився. Незабаром після цього я з батьками виїхав з міста на канікули, а через тиждень після нашого від’їзду у Варшаві спалахнуло повстання. Не знаю, чим відзначився Рак із своїм загоном у тому повстанні, не знаю, чи взагалі він брав у ньому участь. Після визволення діяльність Рака скидалася на звичайний бандитизм.

Батько під час війни вів разом з інженером Генриком Згожельським приватну торгівлю, а після визволення покінчив з цим і перейшов у розпорядження Міністерства промисловості; йому зразу ж дали високу посаду як рідкісному на той час спеціалістові по точних приладах. Там же почав працювати й інженер Згожельський. Їхній магазин перейшов братові інженера Мирославу Згожельському, який з часом переобладнав його на ювелірний.

Теофіл на мить замовк, немов збираючись з думками. Завірюха вирішив допомогти йому:

– Отже, на фургон напав загін Рака?

Теофіл ствердно кивнув головою:

– То був не перший і не останній напад цієї групи. Після суду мене, як ви знаєте, відбили спільники. Батько, довідавшись про все, що сталося, негайно пустив серед сусідів чутку, ніби я загинув од вибуху міни. Роздобув навіть фіктивне свідоцтво про смерть – тоді це було неважко. І знову, як і після мого народження, його найбільше хвилювала не моя доля, а власна репутація. Він тільки й думав про те, щоб не втратити доброго імені, бо саме починав кар’єру в новій Польщі, і це для нього було найважливіше. На моє прохання Ян Галка повідомив батька, що я перебуваю в безпечному місці – в одному монастирі, який мав зв’язок з військовою організацією, тією самою, куди входив і загін Рака. Батько приїхав до монастиря і, добре вилаявши мене, велів лишатися там і надалі. “Треба почекати, – казав він, – якщо цей устрій не протримається, то все забудеться, а якщо зміцніє, то й тоді, напевно, буде якась амністія”. І я залишився в монастирі, в одязі монаха. Спочатку думали, що я пробуду там кілька місяців, але справа затяглась, і я, виконуючи бажання батька, за допомогою монахів пройшов курс гімназії, а потім і ліцею. Минуло десять років. Десять років – це стільки ж, на скільки засудив мене військовий суд! Я писав батькові листи, благав, щоб він дозволив мені покинути монастир і віддати себе в руки правосуддя. Але той не дозволяв. Наглядав за мною Ян Галка, який переїхав жити в Краків і став солідним купцем і промисловцем. До того ж мене стримував страх перед помстою моїх спільників і, що тут приховувати, перед органами безпеки. А втім, пильнували мене і монахи. Словом, батько ладен був принести в жертву будь-кого, аби тільки зберегти своє добре ім’я і честь.

Завірюха співчутливо глянув на цього згорбленого, передчасно постарілого чоловіка і підсунув йому сигарети.

– Монахи не курять, – гірко посміхнувся Теофіл після невеличкої паузи продовжував свою сповідь: – Кілька років я не бачив Рака. Він з’явився весною 1954 року в товаристві Яна Галки і Мирослава Згожельського. Довгенько говорили з ігуменом, потім забігли до моєї келії. Не знаю, про що вони розмовляли з ігуменом, але відтоді в монастирі почали з’являтись незнайомці. Час від часу заїжджали закордонні автомашини, здебільшого австрійські. Тоді всім братам заборонялося підходити до старої каплиці, а мене почали ставити на варті біля дверей до цієї каплиці. З уривків розмов, які мені доводилося чути, з недомовок Рака і Галки, я зрозумів, що монастир став перевалочним пунктом у якійсь контрабанді. Іноді у мене виникала підозра, що там провадиться навіть шпигунська робота. У 1955 році я пережив гарячі хвилини. Під мурами монастиря вбили якусь жінку. Міліція обнишпорила весь монастир. Я провів цілу ніч у сховищі, в погребах монастиря, про які доти я й не підозрівав. Монастирський воротар розповів мені потім, що ця жінка не раз бувала в монастирі; вона приходила, показувала спеціальний розпізнавальний знак, і її впускали на зборища в каплицю. Незабаром після того вбивства до мене прийшов батько. Він був пригнічений і наляканий: на підприємстві – батько працював тоді в Бюро імпорту точних приладів – виявилися серйозні зловживання. Прикриваючись офіціальними торговельними угодами Бюро, в Польщу завозили безмитні посилки з швейцарськими годинниками, які йшли на чорний ринок. Батько сказав про це інженерові Згожельському, який уже був заступником головного директора. Той грубо пригрозив йому, що донесе на мене, якщо батько хоч слово скаже про своє відкриття. За кілька днів після цієї розмови Згожельський підвищив батька по службі, дав йому посаду торгового директора. Батько опинився в пастці, хоч спочатку не мав уявлення про розміри і систему небезпечного промислу цієї шайки. Я ще раз запропонував віддати себе в руки органів правосуддя, але батько не хотів про це й чути. “Напевно, буде якась велика амністія, – казав він. – Треба ще почекати”. Його буквально проймав дрож від самої думки про скандал, який станеться, коли я вийду з монастиря. Тим часом банда більше й більше обплутувала його. Вони втягнули свої дії сестру матері Шміт, яка завжди була винна батькові, бо витрачала багато грошей на своїх коханців. Це стало ще одним знаряддям шантажу відносно батька. Бандити частіше примушували його мовчати, а він все ближче ознайомлювався з їхньою діяльністю. Коли з закордону прибуло кілька посилок на його ім’я, батько забрав додому всі свої печатки, бланки, штампи, щоб цим перешкодити злочинцям підробляти підписи і доручення. Незабаром на його рахунок в ощадкасі почали надходити великі суми грошей. Звідки, навіщо – батько не знав. І його охопив жах. На нещастя, весною 1957 року батька за сумлінну довголітню працю нагородили орденом. Про це писали в газетах, до нього приїжджали кореспонденти. Становище цієї хворобливо честолюбної людини ставало нестерпним: з одного боку загальне визнання, чудова репутація, перспективи дальших успіхів по службі, а з другого – болото злочинності, яке засмоктувало його все глибше й глибше. І все-таки батько зволікав. Велів мені чекати, поки придумає який-небудь вихід. Проте я бачив, що він просто відкладає фатальне рішення, жде, власне кажучи, невідомо чого. В мене, на жаль, не знайшлося відваги, щоб за нього прийняти потрібне рішення. Далися взнаки десять років життя в монастирі. Я був послушним і боязким. Якою страшною ціною довелося мені за це заплатити.

Теофіл похилив голову на груди, щоб приховати хвилювання. Капітан співчутливо глянув на нього. Так, ця людина не могла зважитися прийняти рішення. їй перебили хребет.

– Коли ви довідалися про смерть батьків?

– Через кілька днів мені розповів про це Ян Галка. Він сказав, що батько вбив матір, – голос у нього знову задрижав, – а потім наклав руки на себе.

– І ви повірили Галці?

– Ні. Я б повірив, якби батько обмежився самогубством. У тому становищі він міг це зробити, щоб врятувати свою честь. Але я ніколи не повірю, щоб він міг вбити її… Трохи опам’ятавшись від удару, я відкрито сказав про це Галці.

– А він що?

– Обняв мене і почав умовляти: “Краще повір, Теось, краще повір”. Він, знаєте, любить мене своєю злодійською любов’ю і прив’язаний до мене. Я почав кричати в нестямі, що довідаюсь, хто її вбив і сам розправлюся з убивцею. Тоді Галка остеріг мене перед якимось “шефом”, котрий безжалісно знищує кожного, хто стане йому поперек дороги. “Я сам боюсь його, Теось, – казав мені Галка, – будь розумний, ще трохи, і вся ця проклята лавочка буде ліквідована. їм життя вже не повернеш, а сам можеш головою заплатити…”