Текст книги ""Веста" не знає пощади"

Автор книги: Микола Козакевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

– “Шеф” – це Рак? – запитав Завірюха, перезирнувшись з Недєльським.

– Ні. Мабуть, не Рак. Доти Галка ніколи при мені не називав Рака шефом. Взагалі, тоді я, здається, вперше почув, що є якийсь “шеф”.

Завірюха хвилину щось зважував. Потім спитав:

– А крім Рака і Галки ви бачили ще когось у монастирі?

– Так, обох Згожельських. А втім, частіше ювеліра. Бачив багатьох іноземців, і ще всяких темних типів. Вони приходили іноді, коли банда зустрічалася в каплиці з іноземцями.

Завірюха занепокоєно потер підборіддя.

– А ви не помітили когось, хто міг би бути шефом?

– Ні. Мабуть, шеф – це якийсь іноземець.

– Навряд. Ви ж самі казали, що іноземці часто змінювались. А чи не доводилося вам чути кличку Чорна Ручка? – знову спитав капітан, шукаючи між паперами пачку сигарет.

Теофіл мовчав. Мовчанка затяглася надто довго, і капітан, знайшовши сигарети, здивовано глянув на нього. Обличчя у того було спотворене гримасою чи то болю, чи огиди. Теофіл дивився на капітана з якимось дивним напруженням, ніби в ньому відбувалася страшна боротьба. Завірюха і Недєльський відчули, що за хвилю станеться щось незвичайне. Нарешті блідий Ремович важко підвівся і, ледве ворухнувши губами, сказав:

– Я вбив його!

Потім важко, як мішок, повалився на письмовий стіл.

3

Обабіч шосе росли старі тополі, листя яких вже бралося першим осіннім рум’янцем. Темно-синя “Варшава” мчала з усіх своїх п’ятдесяти кінських сил. Жодного перехрестя з червоним світлом! Жодного регулювальника! Юрек В’юн був веселий, мов щиглик, і досить приємним тенором наспівував якусь мелодію.

Сержант Недєльський сидів позаду біля капітана Завірюхи, що, здавалося, дрімав чи глибоко замислився. Капітан змарнів останнім часом. Але тепер здається, уже близько щасливий кінець. “А чи щасливий?” – занепокоєно подумав Недєльський і злегенька торкнувся плеча Завірюхи.

– Товаришу капітан!

– Що? – розплющив очі Завірюха.

– Сподіваюсь, я вас не розбудив?

– Ні, я не спав. Хоч і не завадило б, бо останні два дні я майже не спав.

– Я, товаришу капітан, – вагаючись почав Недєльський, – повинен вам признатися…

– Ну? – з удаваною суворістю мовив Завірюха. – Сповідайся, що ти накоїв.

– Я все-таки пішов на центральну телефонну станцію, щоб перевірити телефон професора Верхара.

– Ти впертий, як осел, – засміявся Завірюха. – Ну і що ти там узнав?

– Нічого. Черговий офіцер просто виставив мене за двері.

– Я думаю, – сказав капітан, – що їм, нічого більше робити, щоб давати звіт кожному працівникові міліції.

Недєльський почервонів, хвилину подумав, говорити далі чи ні, і нарешті сказав:

– Але я не відмовився від свого, товаришу капітан.

– І що ти зробив? Сподіваюсь, обійшлося без дурниць?

– Я сказав про це майорові Риделю, коли носив свідчення Теофіла, і він обіцяв перевірити станцію по своїй лінії.

Завірюху не дуже радувала ця ініціатива, але, побачивши зажурене обличчя Недєльського, він махнув рукою:

– Ат, кінець кінцем тут нема нічого страшного. Ридель ввічлива людина, от і пообіцяв тобі.

“Варшава” мчала мов стріла. Позаду, приблизно за кілометр, їхала якась сіра машина. Вона теж збільшила швидкість.

Незабаром минули Радом. Обід застав їх у Кельцях.

– Пане начальник, може, зробимо перерву, вкинемо щось у живіт? – благально сказав Юрек В’юн.

– Вперед! – відповів безжалісний капітан. – Через дві години наїсися в Кракові.

– Цікаво, – почав згодом Недєльський, – чи встигне Барський до нашого приїзду обшукати машину Гомолякса?

– Він полетів учора літаком, отже, в його розпорядженні був вечір і сьогодні весь день.

– Думаю, що, крім срібла, у Гомолякса є й щось інше, адже це вже ліквідація банди…

– Самоцвіти? – догадався капітан.

– Авжеж.

– Ти забуваєш, що в них є ще машина Мирослава Згожельського, який збирається їхати нею до Брюсселя, – нагадав капітан. – Але я певен, що коштовний камінь Чорної Ручки знайдеться якщо не в одній, то в другій машині… Ну, Юреку, – сказав Завірюха, – як там твій шлунок? До Кракова витримає?

В’юн, який уже хвилин п’ятнадцять мовчав, похмуро знизав плечима:

– Я тут не маю права голосу, пане начальник. Був наказ? Був. А наказ – не газета, його не обговорюють…

***

Вони під’їжджали до Кракова, і Юрек спитав:

– Де будемо жити, пане начальник, у тому Кракові?

– Ми з Недєльським у готелі “Поллєра”, а ти в “Староміському”.

– Не разом? – засмутився шофер.

– Ні, не разом. Ти навіть до готелю нас не підвозитимеш, висадиш біля вокзалу. Ми, розумієш, звичайні мандрівники, які приїхали у Краків з Лодзі. А ти шофер, привіз у службових справах свого директора до Нової Гути.

– Отепер мені зрозуміло, чому ми змінили номер нашої “Варшави”.

– Краще пізно, ніж ніколи, – в’їдливо зауважив Недєльський, але Юрек відповів на це зневажливою мовчанкою.

– Мене весь час не покидає думка про Теофіла, – сказав трохи згодом Завірюха. – Адже те, що пережила ця людина – то справжній кошмар.

– Знаєте, товаришу капітан, мені теж шкода Теофіла, – признався Недєльський. – Наскільки краще було б, якби він відбув покарання.

– Гм, це ясно! Реми жили б і досі, сам Теофіл давно був би на волі. А тепер що? Тюрма.

– Але ж він по суті непогана людина, – сказав сержант.

– Непогана, але надто слабовольна. Тому Рак та Генрик Згожельський використали його – дали пістолет і наштовхнули на Чорну Ручку, сказавши, що то вбивця його батьків. Я дуже добре все уявляю. Теофіл чекає в лісі під Отвоцьком, а обидва компаньйони тим часом їдуть з Чорною Ручкою до Товстого Казека. Вони знають, що Ремович не втече, – адже він хоче узнати правду про смерть своїх батьків. “Почекай тут, – кажуть йому, – ми повернемось, і ти узнаєш, хто їх убив”.

– Ні, вони точно сказали, що привезуть з собою вбивцю, – заперечує Недєльський.

– Але ж після стількох років він зважився втекти з монастиря, прибув до Варшави, знайшов колишніх спільників Отже в ньому давно вже наростала буря.

– Вони, мабуть, спеціально залишили його в лісі, щоб та буря дозріла, – хвилюючись каже Недєльський. Але капітан дивиться на речі реальніше.

– Не думаю. Скоріше просто не хотіли, щоб Теофіл бачив, як відбиратимуть коштовні камені у Товстого Казека, адже тоді могло б скластися враження, що Чорна Ручка не спільник їм, а це викликало б у Теофіла підозру – чи справді звинувачений Чорна Ручка винен в убивстві. Коли Теофіл несподівано приїхав і монастиря, у когось із бандитів, напевне, виникла думка використати його, щоб прибрати Чорну Ручку, про зраду якого вони вже, мабуть, знали. Можливо, це була думка самого “шефа”, бо тут відчувається хватка спритного злочинця. Адже таким чином Теофіл не тільки допоміг би їм позбутися Чорної Ручки, але й потрапив би в ще більшу залежність від них. А вбити Теофіла вони не наважувались: до нього відчував слабість Ян Галка. Хоч, правда, в останню мить, шеф міг покінчити і з ним. У монастирі стільки тайників і підземних сховищ!

Довгенько їхали мовчки. Кожен з них перебирав у пам’яті вчорашні свідчення Теофіла Ремовича.

– Виходить, Ковальський усе-таки помилився щодо алібі інженера Згожельського? – сказав по хвилі Недєльський.

– Е, друже, – знизав плечима Завірюха, – їхня нарада могла в той день і справді відбутись. Це підтверджує і секретарка. Але Ковальський переплутав години. Нарада в парку могла закінчитися близько одинадцятої, а йому здалося, була вже перша.

Недєльський не міг не визнати слушності таких міркувань, тим більше, що алібі встановлювали через якихось два тижні після події. Капітан закурив сигарету і знову повернув до попередньої розмови.

– Якщо Теофіл убив Чорну Ручку, будучи психічнохворим, то це визнають на суді за пом’якшуючу обставину. А підстави для того є. Досить згадати, як дивно він поводився після вбивства.

– І справді, – підхопив Недєльський. – Рак і Згожельський затирали сліди, виливаючи навколо бензин та масло, а Теофіл спокійно чистить пістолет, загортає його в газету, яку напередодні приніс у монастир Ян Галка.

Завірюха кивнув головою:

– Пам’ятаєш, він казав, що не міг спокійно сидіти, мусив неодмінно щось робити.

– Взагалі він діяв нелогічно, – знову жваво підхоплює сержант-магістр. – Рак і Згожельський веліли кинути пістолет в озеро за двісті кроків, а він мов у сні бреде лісом, виходить на дорогу, знову повертає в ліс і нарешті закопує пістолет під дубом. І це його пояснення… – хитає головою Недєльський. – “Мені було жаль пістолета, я, пам’ятаю, думав, що він може ще пригодитись”. Бідолаха навіть забув, що в ньому не було більше жодного патрона. Добре, що ні Рак, ні Згожельський не стежили, як він виконав доручення! Але чому вони кинули Чорну Ручку саме в тому місці?

– Тепер це вже зрозуміло. Нещодавно там було вбито шофера таксі. Бандити хотіли переконати, що серія злочинів не мають нічого спільного з “Вестою”. Тому й привезли труп до Отвоцька. З Гомоляксом домовилися, що той їхатиме до Варшави теж через Отвоцьк. По дорозі вони зустрілися, і бандити передали Гомоляксу коштовності. Машиною закордонного туриста перевозити їх завжди безпечніше.

– Краків, – обізвався Юрек В’юн, який хоч і не брав участі в цій довгій розмові, але жадібно слухав, не пропускаючи жодного слова.

– Ну, значить, підходимо до фінішу “Вести”, – зітхає Недєльський. – Коли тільки…

– Що – коли? – підхопив капітан.

– Коли тільки банда, сполохана зникненням Теофіла, не змінить свого плану і не збереться десь в іншому місці, а не в монастирі.

Завірюха похитав головою:

– Думаю, що плану вони не змінять. Теофіл залишив їм листа, у якому писав, що накладе на себе руки. Правда, йому можуть не повірити. Але на кільканадцять годин, які їм лишилося пробути в Польщі, бандити навряд чи шукатимуть нового місця. Після арешту інженера вони намагаються випередити час і зібратися в монастирі для них менш ризиковано, ніж втратити ще одну добу, шукаючи нове сховище. Словом, усе з’ясується сьогодні ввечері…

На п’ять хвилин пізніше від них у Краків в’їхала сіра “Варшава”, в якій сиділо двоє чоловіків.

Приїхавши до Кракова, Завірюха і Недєльський пішли не в готель, як планували, а в обласне управління міліції.

– Треба організувати все для нашої операції в монастирі, – пояснив капітан причину зміни своїх намірів. – Схематичний план, який ми накреслили з майором Риделем у Варшаві, треба тут на місці обговорити з офіцером, який очолить допоміжну групу…

– Потрібно багато людей? – поцікавився Недєльський.

– Багато не багато, а чоловік двадцять—тридцять потрібно буде, щоб оточити монастир.

Через п’ятнадцять хвилин Завірюха і Недєльський вийшли з управління дуже збентежені. Тільки-но вони відрекомендувалися, як їм передали зашифровану телеграму з Міністерства внутрішніх справ:

“Є нові обставини. План нездійсненний. Завтра приїжджаю. Дійте в межах виключно власних можливостей. Підкреслюю: виключно власних можливостей. Привіт Недєльському. Майор Ридель”,

Капітан ще раз прочитав речення: “Дійте виключно в межах власних можливостей”. Що все це означає?

– Щось там сталося за останні години, – мовив Завірюха, – якщо Ридель вважає участь краківської міліції небажаною. Але що б то могло бути?

– І що означає привіт мені? – запитав Недєльський, намагаючись якось розплутати таємницю.

– Хвилиночку, – випростався капітан. – “Привіт Недєльському”. Справді. Значить, Ридель щось мав на думці, коли написав про це в службовій телеграмі. Чому тебе вітає майор?

– Товаришу капітан, – вхопив його за руку Недєльський, – а може, це те підслухування на центральній телефонній станції?

Вражений Завірюха глянув на юнака. Так, це єдина справа, у зв’язку з якою майор може вітати Недєльського. Але яке відношення це має до краківської міліції?

Капітан подав сержантові руку і доброзичливо сказав:

– Ну, то вітаю і я тебе. Виходить, ти мав рацію, а не я. Браво, друже!

***

У готелі для них уже підготовили номер. Майор Ридель діяв точно. У шафі знайшли повний комплект радіофонічної апаратури, за допомогою якої чути було все, що діється в сусідній кімнаті. За дорученням органів адміністрація готелю поселила там Оленя – людину, яка хотіла швидко і легко стати мільйонером і вже за годину мала провести корисну для себе операцію з годинниками. Завдяки напруженій праці оперативного відділу і особисто поручика Комісяка, Завірюха знав не тільки, як звати Оленя, де він живе, чим займається, але й те, в якому місці і о котрій годині має відбутися зустріч, скільки грошей і якими банкнотами узяв цей чоловік з ощадної каси, щоб заплатити за доставлені годинники. Правда, Олень не дуже цікавив капітана, куди більше йому хотілося взнати, що за люди ті, котрі спочатку “продадуть” годинники за півмільйона злотих, а потім відберуть їх, лишивши улюбленця фортуни без грошей і “товару”.

Точно о дев’ятнадцятій годині в кімнату Оленя постукали. Потім почулися голоси прибулих, і Недєльський схопив капітана за руку:

– Це Галка!

– І Мирослав Згожельський, – так само пошепки мовив капітан і поглядом наказав сержантові мовчати. Вони вислухали всю розмову – дуже чемну і люб’язну. Чули, як Олень розпаковував і лічив годинники, як Галка, щохвилини попльовуючи на пальці, дбайливо перераховував банкноти. Тривало все це досить довго. Нарешті торговці, на пропозицію Оленя, відзначили діло чаркою коньяку і, ввічливо попрощавшись, вийшли. Прочинивши двері, Завірюха і Недєльський бачили, як обидва чоловіки швидко попрямували коридором. Ні Завірюха, ні сержант Недєльський не помітили, що з протилежної кімнати через отвір для ключа за ними в свою чергу стежить чиєсь око.

– Отже, закінчилася перша дія драми Оленя. Тепер невеличка перерва, після якої почнеться друга, – випрямляючись, сказав Завірюха. – Згожельський і Галка за кілька хвилин збагатилися на півмільйона злотих, а дурний Олень радіє, що в нього є п’ятсот новеньких годинників… Чуєш, як цей бовдур порпається в коробці?

Не більше як через п’ятнадцять хвилин після відходу ввічливих бізнесменів, у двері Оленя знову постукали.

– Хто там? – почувся тремтливий голос Оленя.

– Прошу відчинити. Міліція!

У кімнаті запанувала могильна тиша. Недєльський стиснув капітана за плече:

– Як це міліція? – пошепки запитав, ще більше витягуючи шию до репродуктора. Завірюха шикнув на сержанта.

– Нас повідомили, – говорив у кімнаті Оленя чоловічий голос, – що ви скуповуєте перевезені контрабандою годинники…

– Але ж, пане начальник… – застогнав Олень.

– Я вас ні про що не питаю! – гостро перебив той. – Ось моє службове посвідчення. Я проведу обшук… Станьте отут біля вікна і не рухайтеся з місця.

З репродуктора почулося чи то ридання, чи зітхання… Потім – тиша, в якій чути було тільки глухі кроки. Заскрипіли дверцята шафи. І знову кроки.

– Що у вас в цій картонній коробці? – Голос був притишений, наче той, хто питав, нахилився до підлоги.

– Боже мій! – застогнав Олень. Примарний мільйонер раптом відлетів од нього десь у простір, уступаючи місце менш приємному, але реальнішому видінню залізних ґрат.

– Ага, годиннички!

– Пане офіцер…

– Мовчіть і не рухайтеся з місця!

Шарудіння картону – відкрили коробку:

– Так, так… – наспівно каже “міліціонер”. – Знаєте, це п’ять років, не менше. Хіба…

– Хіба що?.. – підхопив Олень з надією в голосі.

– Хіба що ви віддасте мені ці годинники без квитанції і без протоколу обшуку…

– Але ж то справжній грабунок! Таке добро! Я заявлю в міліцію!

– Будь ласка, можете заявляти. Телефон на столі. Розмовляємо без свідків. Ніхто не повірить, коли ви щось скажете проти мене. А проти вас свідчитимуть оці годинники. Дрібничка – п’ятсот штук! П’ять років!

Довга-довга мовчанка. Чути тільки хрипке дихання Оленя, який буквально задихається від страху, жадібності й безсилої люті.

– Ну, що ви вибираєте?

– Ех, бери вже мою важку, политу кров’ю і потом працю, бандите! – спалахує збожеволілий від жалю невдалий мільйонер.

– Ну, тільки обережно! Бо я можу передумати і напишу ще протокол!

Завірюха і Недєльський чують, як прибулий запаковує годинники, обгортає папером. Потім іронічне:

– Бажаю вам успіху в дальших справах!.. – Двері грюкнули. І тоді Олень вибухає плачем. Ні, то не плач – реве зубр, якого поранили в самісіньке серце.

– Пора, – тихо каже Завірюха. Притримуючи за рукав Недєльського, він обережно висовує голову в двері і бачить спину чоловіка в картатому спортивному плащі. Намагаючись, щоб невідомий не помітив їх, обидва йдуть за ним.

– Тільки без ніякого шуму, – квапливо попереджає капітан. – Ми лише простежимо за ним.

Вони доходять до сходів, і ось перша несподіванка: чоловік у спортивному плащі зник за рогом стіни, ніби раптом розтанув у повітрі.

– Скажіть, – питає Завірюха служника, – тут є ще який-небудь вихід на вулицю?..

– Нема, – здивовано відповідає той. – А в чому справа?

– Ви не бачили, тут не проходив чоловік з коробкою?

– Бачив. Збіг сходами, наче за ним гналися. Є…

Служник не доказав, бо обидва незнайомі, ризикуючи поламати собі ноги, кинулися вниз. Вибігши надвір, вони побачили, як за ріг найближчої вулиці повертав автомобіль. Жодного таксі, жодної машини поблизу не було!

– Чорт! – вилаявся Завірюха. – Був би тут Юрек із своєю “Варшавою”.

Але Юрека не було.

***

Юрек В’юн не знав, що робити цілий вечір у Кракові. Він вийшов на вулицю. Перед готелем стояла “Варшава”, і Юрек, не довго думаючи, вирішив трохи проїхати містом.

– Щоб суглоби в тебе не заржавіли, старушко, – сказав, з насолодою запускаючи мотор. На площі його затримав світлофор. Раптом Юрек побачив капітана Завірюху і Недєльського, які сідали в таксі. Зрадів – ото буде потіха! Поїде слідом, а завтра хвалитиметься, мовляв, знає все, що вони робили ввечері. І ось – зелене світло. Таксі рушило, і Юрек уже хотів їхати, коли це поперед нього заїхало інше таксі.

У нього секунд через п’ятнадцять сіли два чоловіки.

“Ах, ти такий!” – у думці вилаяв Юрек непроханого гостя, але обігнати його на тісних вулицях Кракова не міг. Зненацька таксі загальмувало. Зупинився і Юрек. Попереду він побачив машину, в якій їхав капітан. Вона теж стояла. Ось із неї вискочив Недєльський і побіг до кіоска з цигарками.

– Але чому цей тип не їде? – дивувався Юрек, поглядаючи на таксі, що стояло попереду. Недєльський повернув до машини, ховаючи в кишеню пачку сигарет. Та ось машина з капітаном і сержантом рушила з місця, таксі, що плуталося перед В’юном, поїхало за нею.

“Що за чорт?” – дивувався Юрек. Через кілька хвилин машина Завірюхи повернула вліво, і – о диво! – таксі попрямувало туди ж.

“Ну стривайте, – подумав Юрек, – я поїду за вами, побачу, що ви за півні”.

Через деякий час будинків стало менше – почалося передмістя. Уже стемніло, треба було ввімкнути світло, але Юрек погасив навіть підфарники. Через якусь хвилину передній автомобіль теж погасив світло. Тільки таксі, в якому їхав капітан Завірюха і сержант Недєльський, пронизувало темряву сильним світлом своїх фар.

***

Янтарний мундштук і пароль легко відкрили перед ними важку, оковану браму монастиря. Воротар, не сказавши ні слова, повів їх довгою галереєю. Кожен крок звучав тут, як у порожній бочці.

– Усі вже зібралися? – спитав Завірюха монаха.

– Не знаю. Нічого не знаю, – відповів той. – Ми не цікавимося тим, що діється в приміщенні наших добродійників. Знаємо, що ви, панове, жертвуєте чималі суми на наш монастир, і дозволяємо вам час від часу тут збиратись. Але, заглиблені у вічність, ми не цікавимось тлінним світом…

Завірюха подумав, що в цих монахів голови в небі, а ноги явно на землі, у тлінному світі. Але промовчав, намагаючись запам’ятати дорогу, якою йшли, порівнюючи її в пам’яті з тим, що чув від Теофіла. Сержант Недєльський ішов на півкроку позаду. Перед залізними дверима зупинилися. Монах постукав, і двері тихо прочинились. “Напевно, добре змазані, бо не скриплять, хоч важать, мабуть, кількасот кілограмів”, – мимохідь подумав капітан. У темряві коридора ясніло біле вбрання іншого монаха.

– Далі вас, панове, поведе цей брат, – сказав монах і відійшов.

– Дякуємо вам, брате, самі знаємо дорогу, – твердо мовив капітан. Монах, який охороняв двері, схилив голову на знак згоди. Завірюха впевнено рушив коридором і за третім по черзі поворотом зійшов на сходи. Він знав розташування цієї частини монастиря, – план її накреслив Теофіл – знав, що сходи ведуть на хори покинутої каплиці, в якій відбуваються зборища банди. Недєльський у таких же, як і в капітана, туфлях на каучуку тихо йшов за ним, відчуваючи, як у нього дедалі дужче б’ється серце.

Юрек В’юн поставив машину на глухій бічній дорозі за якихось сто метрів од входу в монастир. Це була алея з акацій, густе гілля яких, мов шатро, добре захищало “Варшаву” од непроханих очей. Юрек бачив, як Завірюха і Недєльський вийшли з таксі і почали стукати в браму. Друга машина стояла в тіні дерев посередині між переднім таксі і “Варшавою” Юрека. Тепер у Юрека вже не було сумніву, що за його “начальником” шпіонять пасажири другого таксі. Коли монастирська хвіртка зачинилася за обома працівниками міліції, Юрек почув, як грюкнули дверцята машини, і за хвилю друге таксі промчало повз нього, повертаючи до Кракова. Але вже без пасажирів.

В кущах під мурами монастиря Юрек побачив слабкий вогник цигарки.

– Ждуть негідники, – буркнув шофер. – Ну то й я почекаю.

***

Великий і похмурий зал. Колись тут була напевно каплиця. Про це свідчило високе склепіння з стрункими колонами, хори, де ще стояв розібраний орган. Капітан залишив двері трохи причиненими і разом з Недєльським примостився за пюпітром диригента хору. Акустика залу була ідеальна, – вони добре чули кожне слово, сказане за великим дубовим столом, освітленим старовинною люстрою.

– …п’ятсот тисяч злотих, – роблячи олівцем якісь обчислення, закінчив речення Мирослав Згожельський.

– У тебе ми переховували триста вісімнадцять тисяч, – нагадав йому Ян Галка, заглядаючи через плече.

– Вважаймо, триста тисяч, – недбало заперечив Згожельський. – Бо вісімнадцять тисяч я видав на організаційні справи…

– Трохи дорогувато обходяться нам ці справи, – сказав чоловік, який сидів спиною до хорів. Завірюха і Недєльський не бачили його обличчя, але не мали сумнівів, що це і є той. хто відібрав годинники у Оленя. На ньому ще й досі той самий картатий плащ.

– Давайте не будемо сваритися через такі дрібниці, – сказав ображений пан Згожельський і поправив купки банкнотів, що лежали на столі.

– Сюди треба ще додати ці п’ятсот годинників, – мовив Галка, вказуючи на картонну коробку, яка стояла біля грошей.

– Ні! – гостро заперечив чоловік у плащі. – Ці годинники повернемо до митниці. їх позичено, щоб виконати оборот з Оленем…

– Ти збожеволів, Рак? – обурився Галка. – П’ятсот годинників повернути до митниці? Це ж купа грошей!

Почувши прізвище “Рак”, Завірюха ущипнув Недєльського за руку. Рак! Отже, це був Рак!

– Годинники повернемо до митниці! – Рак грюкнув кулаком по столу. – Ви завтра виїжджаєте за кордон, а я ще залишаюсь. Ви можете наплювати на все, а я не маю наміру віддуватися за все і за всіх! І не рискуватиму ні собою, ані своїми людьми в митниці. Ви добре знаєте, що годинники взято з митного депозиту і їх сьогодні ж треба повернути на склад. Досить того, що ми заробили на них півмільйона. Зрештою шеф думає так само, ось він прийде, можете запитати.

Почувши слово “шеф”, Мирослав Згожельський негайно змінив тактику.

– Слухай, Галка, він має рацію. Не треба надмірно випробовувати долю. Особливо тепер, коли забрали мого брата. Ти завжди залишишся жадібним лоточником.

– Тільки без лоточників! Тільки без лоточників! – обурився Галка. – Теж мені аристократ знайшовся! Ти такий самий злодій, як і я!

В цю мить сталося таке, що ледве не привело до нещастя. Недєльський, надихавшись пилюки, вже кілька хвилин відчував, як у нього свербить у носі. І саме тоді, коли Галка закінчив говорити, сержант не витримав і… чихнув. Правда, він встиг затиснути ніс пальцями, звук вийшов глухий, але чудова акустика залу на мить стала ворогом капітана і сержанта.

– Що це? – запитав Рак, прислухаючись.

– Я нічого не чув, – сказав Згожельський і теж прислухався.

– Я теж не чув, – грубо обізвався Галка, ще червоний від гніву.

– Мабуть, мені почулося, – знизав плечима Рак, і тільки тоді Завірюха та Недєльський полегшено зітхнули.

– Ну, давайте приступимо до розподілу, – запропонував Згожельський, присуваючи до себе складені в купки банкноти.

– Я допоможу тобі, – мовив Галка, жадібно загрібаючи частину грошей.

– Ну, ви діліть гроші, а я на хвилинку вийду. Зараз повернуся, – сказав Рак і рушив до дверей.

– Ти йдеш зустрічати шефа? – запитав Згожельський, перегортаючи першу пачку банкнотів.

– Так, – відповів Рак, але по голосу капітан догадався, що той збрехав.