Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Ярці швидко пригадується той фатальний поцілунок – їхня незавершена золота дуга – і далі все робиться простим та зрозумілим, наче стала на місце втрачена, але необхідна деталь. Тяжко навіть сказати, чия пристрасть і чия пожадливість більша.

Відірвавшись нарешті одне від одного, вони не можуть заснути; Ярка – від нежданого щастя, абощо, Влад – невідомо від чого, хоча надмірно яскравий полиск його циганських очей і дає підстави для певних підозр.

– Вип’ємо щось? – пропонує Влад. – В барі є пристойний коньяк.

– Цигарок немає? – цікавиться Ярка. Вона курила дуже зрідка, гамуючи надмірний шок чи стрес. Сьогодні саме така оказія, вирішує вона.

– Та мусять бути, – відказує Влад. – Он як навіть презервативи знайшлися. Уявляю, скільки мені за них завтра впаяють!

Ярка супиться від раптового дисонансу, але вирішує наразі на те не зважати. Влад вертається з казенними склянками та пляшечкою «Мартелу», подає Ярці сріблясту пачку.

– Ти не куриш? – питає Ярка, шукаючи за попільничкою.

– Я? – несподівано регоче Влад. – Хіба забула, де я працюю?

– То що?

– Я схожий на самогубцю?

Ярка, діставши зі столика попільничку, не наважується, втім, підпалити цигарку.

– Тобто? Чекай, ти хочеш сказати, твої покупці – усі, як один, прагнуть смерті?

Влад смикає плечима.

– А хіба ні?

Розливши коньяк по склянках, він подає один подрузі, а другий підносить до очей, позираючи на неї крізь той саморобний бурштиновий монокль.

– Я оце думаю, як би тебе спокусити?

Ярка сміється.

– А хіба ти – не вже?

– А, це, – він махає вільною рукою. – Це – пусте. Цим тебе не заманити, правда ж, Немирович?

– Угу, – весело погоджується Ярка. – В мене великі духовні запити. Можемо обговорити писання Святого Августина.

– Ха-ха, – відгукується Влад. – Ну, я ж тебе знаю! Про тебе просто-таки легенди ходять – не чула? Я тебе як побачив, зразу втямив: ти – саме та людина, яка нам потрібна!

– Нам? – нерішуче уже жартує Ярка. – А скільки вас?

Влад глузливо чмихає.

– Слухай. Нам терміново потрібна людина в інформаційний відділ. Така як ти – аби чисто термінатор! Ну бо нас тут, тютюнників, притиснути хочуть – закон от-от приймуть, заборона реклами, спонсорства, всього на світі. Якщо приймуть, то будуть капці! Давай до нас? Це ж якраз твій профіль! Платимо вдвоє від того, що маєш!

Ярка мовчить якусь хвилю, розглядаючи свого коханця: засмаглий, гнучкий, прудкий, наче кіт. Краса, та й годі. Тоді врешті запалює цигарку.

– Вам необхідно й надалі плекати в людях їхній потяг до смерті?

Влад блимає розгублено.

– Ну. А що? Е, чекай-чекай, Немирович, – врешті розуміє він, – це ти мене засуджуєш? Ти?

Ярка випускає цівочку диму, дивлячись у вікно.

– Ні, звісно ні. Яке я маю право?

– Дійсно, – киває він. – То що?

– Я подумаю. Налий мені ще, гаразд? Хочу випити за сучасний рекрутинг. Співбесіда вийшла феноменальна… Не хочеш змінити профіль?

Влад улещено сміється.

– Я подумаю!

Вони швидко допивають готельний коньяк, а потім відшукують у барі якусь непогану гірку настоянку. Щоправда, хлопця нарешті підводить його роблена бадьорість, і він зворушливо проситься спати. Ярка лягає поряд, притулившись до його сильного, засмаглого плеча. В голові шумить після всього зужитого, проте сон не йде. А ще неймовірно хочеться плакати.

Невдовзі за вікном сірішає, і Ярка потихеньку збирається йти. Хлопець спить міцно та солодко, і, помилувавшись його дитинно розхристаною позою, вона сумно всміхається і виходить. Дорогий готельний замок зачиняється майже нечутно.

Курортне місто іще додивляється золоті ранкові сни; на вулицях тихо і порожньо, починають лишень видибувати на світло двірники та торговці; звіддаля лунко теленькає дзвоник молочника. Ярка знаходить потрібний дім та пробирається до своєї кімнати, ледь не перекинувши вішалку та невідь-чому покинуту посеред коридора дитячу ванну. Вона навпомацки знаходить стареньку кушетку, і аж тоді її наганяє утома й негадана кривда. Спиться їй тяжко, хоча й без химерних покручів, а над ранок вся її жорстка подушка виявляється мокрою від сліз.

Влада вона більше не бачила – очевидячки, мусив поїхати, щойно відбувши свою веселу вечірку. Певно, дзвонитиме потім, але то нехай, вона знайде, що йому сказати.

Біда була в іншому. Вона не знала, що сказати самій собі.

Якби ж то вдалося зупинити почату Артурчиком війну… Якби ж то можна було з’ясувати, на чиєму боці правда…

Вона, звісно, спробує. Але, звісно, буде вже занадто пізно.

* * *

Всенький день село шуміло й шепотало, немов чорти в очереті. Востаннє такий жах та зачудування зчинялися у Вістовому хіба три роки тому, коли невідь з якого дива поснула риба, встеливши кілометри і кілометри берега слизьким сріблястим килимом. Хтось казав тоді – до погибелі світу, хтось – до скорих виборів, але всяк жахався, передчуваючи втрати у рибному промислі, чи не єдиному тутешньому джерелі доходів.

Зараз же і сказати ніхто не міг до чого йдеться, однак ясно було, що сили небесні знову звернули увагу на село, а від цього, відомо, краще добра не ждати.

Почалося все з того, що зранку блаженна дочка Никанорової невістки ні сіло ні впало стала посеред вулиці та заходилася голосити. Матір намагалася дитину втихомирити, однак та – ні з місця! – і кричить, аж репають шиби: «Там! Там! Там, де свинка! Там чорний чоловічок!» Сусіди позбігалися, баби зашикали, а хтось мудрий знайшовся та й допетрав – дитя на Толікову хату тицяє, а в нього ж мати була і справді колись тримала свині. Стали розпитувати, що за чоловічок, мовляв, так дитина на те знов розкричалася та й сказала, що чоловічок проситься вийти. Бо тісно йому там і тяжко. Хто він – не знає. А звати – Ігор.

Отут уже і кумоньки допетрали, та й самі налякались. А якась дурна дівка навіть припустилася бігти, репетуючи «мертвяк!», від чого, звісно, настрій ані в кого не покращився. Від лементів тих прокинувся врешті і Толік, вийшов на вулицю, страшний та синій з перепою – і от, вулицею припустило іще кілька найменш витривалих, а блаженна дитина – та взагалі зійшла на крик. Врешті матері вдалося дитину зрушити з місця і відвести додому, а товариство розійшлося, аби новину обміркувати – всяко виходило: щось не те із тим Толіком! А дивився ж як, репети зачувши! Люто дивився, душогубець!

За годину-дві ціле посольство до Ганички зібралося. В неї ж, відомо, небіж у відділку служить, на мотоциклі казенному вишиває, то нехай приїздить і розбереться! Юхим, розколошканий, став сваритися, що, мовляв, дурні бабищі, нехай краще перехрестяться, аніж добрих людей полохати, однак Ганичка раптом пристала на думку посольства. Ніколи їй той Толік, мовляв, не подобався – казиться, як вип’є, на людей кидається, і час би вже бешкети ті припинити. Тут і телефон знайшовся – Галя, бліда й наполохана, принесла, щойно дитину заспокоївши. Що завгодно просила зробити, аби лишень забрати того бузувіра з-перед доччиних очей.

Видзвонила, отже, Ганичка Василя, настрахала його як слід, сказала пару хлопців міцненьких узяти із відділку – нехай йому пособлять, а вже сельчани знайдуть, чим їм віддячити.

За кілька годин і справді на службовому бобіку показалися до села Ганиччин Василь та його станіславські товариші. Хлопці приїхали у доброму гуморі, спокусившись, напевне, обіцянками гарної гулянки та безплатної рибки. Утім, варто їм було поткнутися на Толіковий двір, як одразу всім стало не до жартів.

Толік, зачувши, певно, наближення машини, зустрів гостей не з порожніми руками, а з великою сокирою. Молодого круглолицього сержантика врятувало тільки те, що нападник не цілком іще оговтався після вчорашнього і трохи схибив, не обчисливши замаху. З несподіванки хлопці навіть зброю не встигли дістати, хіба один з них, бувалий вуличний забіяка, пригадуючи колишнє, з розгону влупив дроворуба коліном в живіт, що і припинило з його боку всякий кримінальний спротив.

Бавитись хлопці вже не мали ніякого настрою. Утрьох вони скрутили нападника і надавали йому таких копняків, що той заледве не полетів у черговий вирій, однак тут Ганиччин племінник нарешті згадав про причину візиту. Кілька запитань, підкріплених смаковитими стусанами, і Толік загорлав «Да, убив!», та так запекло, що навіть сусідські пси поховалися по своїй будах.

Коли блідий, як привид, Василь відгорнув лопатою гній у старому сараї і надибав щось м’яке і довгасте у зопрілій картатій сорочці, хлопчача лють станіславців поступилася місцем жаху. Ніхто із приятелів досі не мав до діла із «мокрою» справою, та й мерці, які траплялися, були все ж таки значно свіжішими. Отож, слідчого з відділу викликали блискавично, і то не зі службового поривання, а з нагальної потреби здихатися негаданого страхіття. Толіка вже не били, але він і далі кричав криком, пояснюючи, хоч ніхто й не слухав, що загиблий був «сам винуватий» і що «нєчо було лізти». Так виглядало, що Ігор Приймак, хитрий злодій і перший на селі парубок, – загинув тільки тому, що перекинув пляшку з горілкою, і, замість вибачатися, нахабно зареготав.

Втім, саме глупство ситуації свідчило про її беззастережну правдивість. За кілька годин тяжко замислені правоохоронці від’їхали, забравши з собою злочинця, великий чорний мішок і фатальну сокиру та лишивши Вістове клекотати від небувалих новин.

Надвечір уже Ярка завітала до Галі, аби пограти із Нікою в хованки. Дівчинка мала щасливу здатність швидко забувати крики й галас, і тепер весело сміялася, стежачи за тим, як гостя пластує по кімнаті та перевертає подушки.

– Ну, досить реготати, – Галя піднімає погляд від миски з яблуками, – бо це ж потім не заснеш!

– Нііеее! – радіє мала. – Не досить!

– А, ось де Ніка! – переможно виголошує Ярка, дістаючи з-під ліжка замурзаного зайчика. – Тільки ж хіба у Ніки такі довгі вуха? Тобто е… вухо? Одне?

– Хи-иии! – веселиться дівчинка. – Мама! Вухо – ой-йой-йой!

Ярка кидає погляд на дитину і вперше помічає на її потворному личку хитрющий та симпатичний по-своєму усміх. Людське дитя, усе ж таки, гмукає до себе гостя, хоч і таке… своєрідне. Галя, так та навіть полишає чистити яблука, втішено задивившись на своє маля.

– Одного не збагну, – знову зазираючи під ліжко, бурмоче Ярка, – як ти домоглася від Ніки таких конкретних вказівок?

Галя гмукає.

– Знаєш, є гра для… для таких, як вона? Називається «повтори за мамою».

– Ага! – киває Ярка, заледве не вгативши потилицею по залізній рамі ліжечка. – А де ж це Ніка? Може, стала невидимкою? Я її не бачу!

– Ха-ха-ха!

– І не чую!

– Хххххх…

Галя знову береться за ножик.

– Знаєш, – врешті говорить вона, – коли ти заволала «мертвяк», я заледве сама не сіла. Переконливо вийшло!

– Ну так… – пирхає Ярка. – Я ж знала, що він там є. Це ж і повинно бути переконливо – коли не брешеш.

– А все ж таки, жах…

– Ага…

Ярка зазирає до Галиної миски і швиденько прихоплює скибочку. Проте, замість кисло-солодкого соку її рот наповнюється терпкою гіркотою. Глянувши на її перекривлене лице, Галя за мить позбувається тяжкої задуми і тихо хихоче.

– З якого дикого краю ти, дівко, приїхала?

– Е?

– Це не яблуко, це айва. Було би спитати.

Ярка звитяжно розжовує і ковтає ароматний, але неймовірно терпкий шматок.

– Гіркий плід істини, – зітхає вона.

– Бууу! – горлає над вухом Ніка.

– Ой, а хто це тут?! – підтримує забаву Галя.

Аж тут у двері дзвонять. Ніка нашорошено завмирає, пірнувши мамі за спину. Галя так само наполохано позирає на Ярку. Як же мало їй потрібно, аби втратити певність! – сумно хитає головою гостя.

– Я відчиню? – пропонує вона.

– Ну… давай, – тихо мовить жінка.

Полохатися, насправді, не було чого, адже завітав до Галі не мстивий мрець і не збройний лиходій, а лише натхненний Нестор. У тому, звісно, містилася своя небезпека, проте зовсім іншого роду.

– Це ж феноменально! – з порогу виголошує гість. – І давно це в Ніки?

– Що? – губиться Галя.

– Пророчеські видіння! – блимаючи маячним оком, пояснює Нестор. – Ти, Галя, вобще розумієш, що це значить?

Дівчата перезираються. Утім Несторові, схоже, відповідь наразі не потрібна.

– У нас, у Вістовому, появилася своя пророчиця! Це ж який сюжет! Я напишу про це в районну газету!

– Краще зразу в обласну, – тихо мовить Ярка.

Галя супиться, не розуміючи, до чого йдеться, але вже лякаючись попри те.

– Батько Ніки в області живе, так?

Нестор поволі киває.

– А… Ну да. І правда, хай знає, яка в нього дочка. Може хоч трохи ума набереться. От ти скажи, Галя, це ж і раньше таке було, да? Ніка…

Нестор присідає навпочіпки. Ніка полохливо визирає з-за маминого плеча, тоді хитро всміхається і вітає гостя велемовним «буу».

– Видіння, е? – з надією питається Нестор. – Прозріння, так би мовити, минулого і майбутнього?

– Ну, насправді… – мимрить Галя.

– Було, – втручається Ярка.

Нестор і Галя позирають заскочено.

– Вперше, як я Ніку зустріла, – пояснює та. – Пам’ятаєш, Галю? На березі? Вона таке мені сказала, що, ну… могла знати тільки я.

– А що саме? – цікавиться Нестор.

– Проблеми на роботі, – незворушно бреше Ярка, хоч, втім, то можна було б назвати і так. – Великі проблеми.

Нестор запускає долоню у сиві вихри.

– Да-аа… Он воно як, – скоса позирає на принишклу дівчинку. – Блаженні… е…

Якісь рештки чемності, утім, не дозволяють Несторові згадати «вбогих духом».

– Вигнані за правду, – підказує Ярка.

– О! – радіє гість, підводячись. – Ну, як то кажуть… Піду, викладу на папері! А ви… прислухайтеся. Вдруг – іще яке пророцтво? Да, Ніка?

– Мама, яблучко! – виголошує та.

Галя автоматично видобуває частунка з кишені. Вигляд у неї трохи приголомшений – події щойно рушили далі, ніж вона сподівалася, і хтозна ще, чи в доброму керунку.

Зовсім уже пізно ввечері Ярка дістає нетбук і пише першого свого листа за час побуту у Вістовому. Пише вона повільно, вагаючись та кусаючи губи у намаганні правильно дібрати слова; цей лист може перекреслити усі її зусилля, але, все ж таки, вона повинна ризикнути.

* * *

Чи не здається тобі, серце, що дії твої часом суперечливі настільки, що виглядає, наче чинить їх не одна людина, але декілька? Ти боїшся, але ризикуєш, ти співчуваєш, але завдаєш болю, ти… о, купа усякої всячини. Як це так, не можеш мені пояснити?

Зараз часто розводяться про «мозаїчне сприйняття» – світобачення, де відсутня структура, а натомість наявна хаотична сукупність інформації, пов’язаної хіба асоціативно. Таке сприйняття постає з реальності, яку творять мас-медіа, заклопотані не так інформуванням, як розвагою аудиторії. В цьому, звісно, міститься значна частина проблеми. Інша – у тому, як ми оцінюємо самих себе. Чи не бачиш ти, часом, дивлячись на себе, таку точно мозаїку неоднорідних фрагментів?

Відомо, як ми формуємо бачення самих себе – ми відслідковуємо реакцію оточення. Нас хвалять – беремо яскраве скельце, нас люблять – ловимо самоцвіти, ненавидять – беремо і цей тьмяний уламок, ану ж пригодиться; і з тим помалу складаємо власний портрет. І все ніби нічого, проте іноді скельця не сполучаються, дибляться гострими краями чи й накладаються, заважаючи бачити обрис.

А все те – чому? Бо бракує нам розуміння структури, ми не знаємо, що головне, а що – другорядне, отож і хапаємо усе, що дається до рук, аби вимостити світ кольоровими абстракціями, а ще гірше – зробити таку саму мішанину з власної особи. І зрозуміло, відтак, що вчинки наші не тримаються купи. Важко бути послідовним, коли ти сам не знаєш, хто ти такий.

Одного дня ти, схоже, схибила, узявши неправильне скельце. І хтозна, чи зумієш тепер відновити спотворений візерунок.

* * *

Генеральний читає газету, зручно вмостившись під шовковим торшером та поклавши ноги в глянсових черевиках на скляний журнальний столик. Ярка спиняється перед ним, захекана і наполохана.

– Ви мали рацію, – звівши подих, повідомляє вона. – Ми отримали підтвердження з трьох різних джерел.

Діється все те на виїзді у Харків, під час одної з фахових виставок, якраз невдовзі після того, як Ярка отримала свою нову посаду. Необхідність бачитися з шефом щодня, а ще й в умовах, наближених до приватних, бентежить Ярку, нервує, але разом з тим і під’юджує: перевіряючи підозри Франка, вона змогла за півдня зібрати такий матеріал, над яким за інших обставин ганяла би щонайменше тиждень.

– Так, – генеральний зводить погляд від жовтавих сторінок. – Сідай-но сюди.

Ярка сторожко підходить та сідає на білу шкіряну канапу якнайдалі від шефа. Франк помічає це її відсторонення і глузливо смикає кутиками вуст.

– Крайній термін подачі заявки – післязавтра, – сухо нагадує він. – Ти розумієш, як ми повинні вчинити?

Ярка киває, суплячись.

– Але ж інші…

– Ніхто не повинен знати, – кривить губи шеф, – інакше тендер зірветься, і лови почнуться спочатку.

– Потрібна інша причина? – здогадується Ярка.

Шеф усміхається.

– Молодець.

Дівчина замислюється, мимохіть піднісши до вуст зімкнений кулачок.

– Не гризи нігті, – суворо мовить Франк.

Ярка шаріється, відсмикнувши руку.

– І не думала.

– Авжеж. Ярослава.

Він нахиляється, зазираючи їй в очі.

– Ніхто. Ніколи. Не відбере в мене «Делекту».

Ярка, завмираючи, утримує його погляд.

– Звичайно, – тремко мовить вона.

– Ти не розумієш, – цикає він. – Ну добре, ходи.

Генеральний підводиться і, прихопивши своє чорне шкіряне пальто, виштовхує дівчину з номера. Уже досить пізно, проте їм вдається відшукати на темних вулицях досить пристойний з вигляду ресторан. Це – найближчий до готелю заклад, отож і не дивно, що на вході вони перетинаються зі своїми сусідами, Шумаковим та його новою асистенткою, Вірою Кажан. Обидва керівники ґречно вітаються, заледве не чоломкаючись, дівчата ж оглядають одна одну з єхидною приязню – вони знайомі ще з універу, хоча ніколи й не приятелювали. Віра певна себе – аякже ж, вона прийшла до «Вівчарика», відпрацювавши кілька років помічницею депутата – тому позирає на Ярку достобіса зверхньо; та ж нині не має жодної охоти мірятися гонором. Коротко кивнувши колезі, Ярка простує за генеральним.

Франк, як і годиться упиреві, замовляє м’яса з кров’ю, довго дегустує запропоновані напої і врешті обирає коштовне «Бордо». Ярка спиняється на салатику, прекрасно розуміючи, що генеральний має намір згодувати їй не так вечерю, як черговий урок. Певно, так і є. Впоравшись із наїдками, шеф нарешті зводить перейти до суті справи.

– Чи відомо тобі, як виникла наша компанія? – з позірною лінню цікавиться він.

– Аякже. Ви інвестували кошти у збанкрутілу «дитячу кухню», перетворивши її… – слухняно цитує Ярка.

– Так от, – перериває її Франк, – це неправда.

Дівчина підбирається, сплівши пальці довкіл келиха з вином. Цікаво, навіщо він це розказує?

– Тобто, – уточнює генеральний, – правда – лише частково. «Дитяча кухня» на той момент була цілком успішним малим підприємством зі своїм колом вдячних клієнтів. Керували нею двоє подруг, одна з яких була моєю дружиною.

Ярка кахикає – від хвилювання в неї починає дерти в горлі. Він одружений?! Але ні… виявляється, мова про Франкову колишню дружину. З якою вони розійшлися з причини – о! – вчиненого нею адюльтеру. Дізнавшись про цю прикру пригоду, Франк блискавично розірвав стосунки зі зрадницею. Проте тій вдалося відсудити опіку над дитиною. Господи! А дочку, виявляється, генеральний любив.

– Як гадаєш, чому я запросив тебе на роботу? – несподівано питається Франк.

Ярка розгублено блимає.

– Авжеж не через твою нахабність, – усміхається шеф. – Зараз такими – хоч греблю гати… А от випадкова твоя згадка про «мою дівчинку» – це інше. Така інтуїція, здалося мені, чогось та й варта.

Похвалив, ага, здригається Ярка. І до чого б це? Шеф тим часом веде далі: розлючений колишній чоловік та батько, він вирішує поквитатися. Із тим він робить так, аби бізнес «дитячої кухні» зійшов нанівець, і керівниці були змушені продати компанію. Франк придбав її через посередника, і то практично за безцінь.

– Я не люблю втрачати те, що мені належить, – підсумовує Франк.

Попри те, що заява ця звучить достатньо лиховісно, дівчина раптом відчуває до шефа мимовільний жаль. Втратити дитину – а дружина їм навіть бачитись не дозволила, невдовзі переїхавши до іншого міста – то аж ніяк не забавки. Не дивно, що він прагнув відплати; вона і сама, довший час по розриві з Михайлом, була неадекватна і жадала руйнувань.

За чаєм вони говорять про інше; але генеральний мовби попускається по своєму зізнанні, і навіть жартує, приязно розпитуючи про несподівані любовні наміри Ярчиного аналітика. Прохідка до готелю – майже романтична у теплому сяйві тієї відвертої розмови. Проводжаючи її до номера, генеральний зупиняється і легко торкається її щоки.

– Ця твоя зачіска, – тихо говорить він, – робить тебе схожою на якусь хижу пташку.

– Сову? Спати я люблю, – сміється Ярка, мліючи від того доторку.

– Та ні, – відказує шеф. – Для сови ти надто невротична. Ммм… Яструбок. Або постільга.

Ярка непевно всміхається. Як то трактувати – невже комплімент?

– Ну гаразд, – генеральний відсмикує руку, враз відкинувши мрійливість. – Ти знаєш, що робити. Думай.

Франк іде, лишивши її біля дверей. Краєм вуха Ярка чує шерех у коридорі коло ліфту, мовби хтось швиденько відступає в тінь. Ну гаразд, зітхає вона, будемо думати.

Наступного дня всіх учасників тендеру, журналістів та просто цікавих було запрошено на презентацію великого міжнародного концерну, який, власне, цей тендер і проводив, шукаючи за надійним українським партнером. Концерн «Дельта» займає цілий павільйон у «Експохолі» виславляючи рідну компанію, блимають плазмові екрани, майорять прапори, нестерпно привітно усміхаються зазивальниці. Всенький поверх заслано полотнищами корпоративних кольорів – білого і червоного, і Ярка мимоволі крутить головою, в єхидному чеканні десь тут-таки надибати і золотого орла.

Орла, проте, вона знаходить не в логотипі, але на трибуні. Худий, високочолий, вбраний у сліпучо-білу сорочку, регіональний директор Віктор Бауман, справді виглядає на причаєного птаха, який от-от шугоне за поживою. А втім, говорить цікаво, жартує, приязно усміхається, і за хвильку-другу забуваєш уже про той прискіпливий, хижий погляд.

Після виступу учасники мають нагоду передати доповідачу свої презентаційні матеріали. «Делекта», звісно, також приготувала мальовничу «візитку», от тільки Ярка з’ясовує раптом, що забула її у своєму павільйоні. Полишивши свій стильний, але доволі громіздкий портфель, вона тихенько пробирається до виходу з презентаційної зони, аби повернутися за кілька хвилин. За галасливою штовханиною довкіл гостя, виглядає, ніхто її відсутності не завважує, і, дочекавшись своєї черги, Ярка із відповідними реверансами передає Бауману підготовлені матеріали.

Пізніше того дня вона знаходить Віру Кажан і пропонує їй погуляти та випити кави. Віра всміхається до свого пелехатого, зануреного в якісь обрахунки, директора, той киває поблажливо і дівчата вирушають потеревенити надвір.

Стоїть прозорий осінній полудень, неквапно, мовби купюри, кинуті бідарю, облітають високі клени. У парку біля виставкового центру людно – численні гості виходять покурити і дихнути повітрям, проте сісти нема де, отож дівчата знаходять собі тихе осоння неподалік від входу і прилаштовують кухлики з еспресо на гранітний парапет. Поряд із кухликом Ярка кладе і свою незмінну чорну папку, на котру Віра кидає довгий прискіпливий погляд.

Кілька хвилин дівчата збавляють на світські розмови, проте довго Віра не витримує і, перервавши Ярчин анекдот про злого пса і політтехнологів, різко запитує:

– Припини, Немирович. Ти ж мене не байки правити покликала.

– Ні? А що? – усміхається Ярка.

Віра люто чмихає.

– Я знаю, що у тій твоїй папці.

Западає тиша.

– Мої фотки, – зневажливо кидає Віра. – З клубної вечірки. Мій придурок виставив на своїй сторінці… Не знаю, як ви їх дістали – я потерла на другий день. Але гарні, еге ж?

Ярка знизує плечима. Нічого гарного, насправді, там не було. Хіба вважати п’яний стриптиз за неземну красу.

– Так от, – мстиво мовить помічниця Шумаковського, – можеш запхати їх собі до сраки.

– Фе, подруго, – кривиться Ярка. – Робота зі Шмаком явно не пішла тобі на користь.

Віра хитро всміхається.

– Хто б казав, Немирович! Твої стосунки з шефом явно цікавіші за мої.

Ярка мимохіть відчуває, як її щоки заливає гаряча барва. Хто ж знав, як це буде соромно!

– Ага! – тішиться Віра. – Ні, ну я розумію, звичайно, він у тебе – стильний мужчина… Але ж треба бути обережнішою!

– Що?!

Віра сміється.

– В тій папці є ще один папірець. Медична довідка, еге ж?

– Ти рилася в моїх паперах?! – вибухає Ярка.

Віра робить невиразний жест – мовляв, розумій, як хочеш.

– Негарно усе це звучатиме, хіба ні? Особливо з огляду на ваші гасла щодо відповідального материнства… А тут – відвідини абортарію… Ай-яй-яй.

Ярка робить глибокий вдих і насилу опановує бажання вчепитися Вірі в коси.

– Дарма ти так думаєш. Для компанії це нічого не важить.

– Ну, може, – гмукає Віра. – Зараз тим нікого не здивуєш. Але це важить для тебе, ні? Я ж тебе знаю! Ти завжди старалася, аби твої пригоди далі спальні не йшли.

Ярка змушена кивнути.

– Так. Але це моя справа, тільки моя. Що ти за це хочеш?

Віра всміхається переможно, розправляючи плечі.

– Тендер.

– Здуріла? Я не маю такого впливу на шефа.

Асистентка Шмака всміхається змовницьки.

– Але ти могла би трохи… спізнитися з подачею заявки. Ніхто не дізнається. Просто… ви не виграєте. Таке ж буває, ні?

Тремтячими пальцями Ярка підносить кухлика до вуст. Кави лишилося на денці, і вона неймовірно, гидотно солодка.

– Іди геть, Кажанихо, – спроквола кидає вона.

– Зробиш? – уточнює Віра.

Не дивлячись на неї, Ярка киває.

Заявку вона і справді не встигає подати. Точніше, вона просто не приходить на призначену зустріч. Ввечері вони перетинаються з Вірою у готельному холі, і Ярка вдає, що вони незнайомі. Віра посміхається з розумінням. Ну і, звісно ж, із належним тріумфом.

Історія отримує своє продовження уже вдома, у Києві, за кілька тижнів після згаданих подій. Надворі холодно й похмуро, тож Ярка вирішує потішити себе гарячим вином і тістечками з «Репризи». Віра вривається до кав’ярні, наче банківський грабіжник, люта й розхристана.

– Немирович! – обурено виголошує вона, падаючи на стілець поряд із Яркою. – Що це означає?!

– Що саме? – питає Ярка, меланхолійно похитуючи келих.

– Я подзвонила до тієї клініки… В нас там є свої люди… Так ти там, виявляється, навіть на огляді не була. То що тоді… Навіщо?

Ярка неквапом ставить келих на ошатну білу скатертину.

– А от, якби ти читала пресу, а не рилася в чужих паперах, то, може, й знала би, навіщо.

Насправді, гмукає до себе Ярка, тут і преса би не зарадила. Ті три джерела, про які вона повідомила шефу – то були люди втаємничені, експерти у своїй справі. Саме вони підтвердили, що «Дельта» виходить на ринок з метою знайти партнера і, підписавши жорсткий договір, вичавити з нього все, що можна, а потім ковтнути його за ціною, значно нижче ринкової. Такі оборудки вже були успішно здійснені в сусідніх регіонах, тож Бауман ішов до своєї мети второваною стежкою. Вірі, втім, знати про це не обов’язково. Надто ж нині, коли «Вівчарик» так радісно ступив у пастку.

– Можна подумати, – ображено копилить губу колега. – Ніби в тебе методи кращі.

Ярка знизує плечима.

– Ну, в чужих портфелях я поки що не копирсалася. Це тебе на депутатській службі такого навчили?

– Ти собі не уявляєш, – сміється Віра.

– Та ну, ти й раніше не цуралася чужого… – хитає головою Ярка.

– Життя таке, – жорстко кидає Віра. – Ну, то що це було?

– Це… – мрійливо мовить Ярка, – назвімо це перевіркою твоєї фахової компетентності.

– То що ж… – губиться «подруга». – Це Шмак таке затіяв?

Ярка усміхається.

– Коли так, хіба я можу тобі сказати?

Віра замислено киває. Здається, вона вже склала в голові уявну оборудку.

– Так, значить він. Сподіваюсь, хоч добре відсипав… Ну, а щодо Франка – значить, липа? Значить, ви з ним не спите? Бо присяглась би, ти ж так на нього дивишся – наче кицька під валер’янкою!

Це – очевидячки, жарт, і Ярка сміється.

– Ти ж повинна розуміти, наскільки це погана ідея. Щодо валер’янки на робочому місці.

Вони сміються удвох, і врешті Віра, і собі випивши гарячого вина, вертається на роботу. Втім, вона дуже скоро цю роботу втратить – Шумаков, хоч і не надто кмітливий, але і він невдовзі допетрає, якою була її роль у справі того фатального тендеру.

А Ярка довго іще по тому буде гадати – навіщо генеральний розповів їй свою історію. І скільки в тій історії правди.

* * *

На другий день, десь по обіді, Ярка зібралася відвідати Галю, проте їй завадили обставини. Поперек вулиці Тупікова стояла коза Білянка, а від неї, наче шлагбаум, простягався напнутий мотузок. Ходовий кінець тримала баба Федора.

– Чи дозволите, е… – розгубилася дівчина, – пройти? На той бік кози?

Федора підійшла ближче і поглянула Ярці в очі – хитро-хитро, примружившись.

– Не нада тобі туда.

Ярка роззирнулася. Стояла незвична тиша, навіть вітер немовбито причаївся.

– Чому? – здивувалася дівчина.

– Патамушо ніхто щас туда не йде, – беззаперечно відказала бабця. – Молочко купиш? Хароше – з грушки.

Ярка завагалася. Козяче молоко – воно ж корисне, ні? Білянка глянула на неї помисливо та скрушно хитнула головою.

– Хіба холодне, – врешті вирішила Ярка.

Бабця з гідністю кивнула. Молоко і справді виявилося холодне, солодке, з обіцяним грушевим присмаком. А втім – Ярка умисно перевірила – в дворі у баби Федори жодної груші не росло. Цю загадку, проте, рівно ж як і причину заборони ходити вулицею, бабця розкривати не схотіла. Ну та гостя вирішила не сперечатися, відчувши за всім тим цілком певну, хоч і свою осібну логіку. І не помилилася – причина і справді була поважна.

Галя прийшла до Ярки сама, ближче до вечора, і то в стані відчутного душевного сум’яття. Не те, щоби стан цей був для неї таким вже незвичним, але тут явно намічалося щось особливе.

– Ось! – врочисто мовила мама Ніки, викладаючи на картату клейонку золотого ланцюжка з масивним хрестом.

Ярка оглянула, артефакт, пошукала пробу.

– Ніби справжній. А що?

Галя нервово струснула головою.

– Так він же крадений, – з огидою мовила вона. – Ну, точно не скажу. Але от відчуття таке – можу присягтися!

Хазяйка блимнула розгублено.

– Ну, так ти його не продаси.

Галя пирхнула.

– Та ні, це подарунок. От скажи – хіба так можна?!

– Галя, – зітхнула Ярка, – а давай-но ти розкажеш усе з початку.

Молода жінка незатишно повела плечима і оповіла дивовижну історію. Сьогодні вдень, виявляється, прогуркотіли вулицею Вірною аж цілих два запилюжених джипи; один спинився коло хати Толіка, другий – коло Приймакової. Вийшли з машин коротко стрижені, пикаті дядьки з лопатами, котрим ніхто, звичайно, шляху не перепинив; більше того – вістівчани, всі як один, поховалися хто де міг. Про цих гостей у селі не заведено було говорити, а вже як доводилося, то називали її просто «миколаївські», не уточнюючи ані фаху, ані мети відвідин. Відомо було, що знайомство з ними водив покійний Приймак, але про суть тих взаємин також не пліткували, ну бо що менше балачки, то менше і шкоди – так, принаймні, вважали місцеві. І довший час так воно і було.