Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Ярка встає і вбирається, неповоротка, мов сновида. Позирає на своє примарне лице у люстерку, дістає криваво-червону помаду, за мить із примари обертаючись на голодного упиря. Катруся лишень зітхає на ці перетворення; сама ж-бо ту нежить підняла, мусила би знати. Ну та хоч би так, думає сусідка, не знаючи, звісно, що може би Ярці й проспати годилося того дня – хтозна, чи не вийшло би врешті на краще.

Рекламна агенція розташована неблизько – ген-ген, у чорта на болоті за Індустріальним мостом. Поки дівчата дістаються місця, Ярка годна уже знов закуняти, тож величезним зусиллям волі вона змушує себе обсмикнутися на порозі агенції – шкода буде, коли завернуть назад по всіх тих стражданнях.

В агенції ґвалт і рейвах: метушаться менеджери, в останній хвилині збираючи докупи зразки та листівки, непредметно репетує начальство, сновигають, мов засватані, дівчатка-зазивальниці. Ярка й Катруся знаходять собі місце попід стіночкою; метушня триває іще якусь хвильку, і зрештою виявляється, що для них двох немає місця в машині. Дорогу до робочого місця дівчата долають у кузові маленької вантажівки, примостившись, немов пташата, межи ящиків та коробок.

– Що сьогодні вихваляємо? – цікавиться Катруся.

– Щось уммм… у баночках… – відказує Ярка, запускаючи руку в ящик; тоді, діставши зразок, роздивляється уважніше. – Соки! О! Дитячий сік фе… «Феєчка».

На етикетці – маленька дівчинка з прозорими крильцями. Лукавий усміх, золоте волосся кучериками, і така на ній сукенка! Пишна, блакитна, з воланами! Ярці стає зненацька журно – чи не про таку вона мріяла, як була малою?

– «Гранат і шипшина», – повідомляє вона. – «Яблуко з медом». Затямила репертуар?

Катруся неуважно киває, намагаючись не гупнути об стіну на повороті. Ярка ж відвертається, закусивши свою криваву губу; їй знов хочеться плакати.

У торговому центрі людно – мабуть що мряка нагнала. Із тим навіть затишок сякий-такий занадився до просторих залів, мовби й покупці і обслуга – всі нарівні ховалися від негоди. Через те й на зазивальниць глядять нині поблажливо; хоч, може поблажливість та і самому товару завдячує: кольорові пляшечки сяють, немов самоцвіти, з плакатів поглядає усміхнене дитя – як його й собі не усміхнутися!

Ярка та Катруся ловлять очима молодих жінок із дітьми, кивають до них значуще. Вряди-годи та й підійде одна зі своїм дитинчам скуштувати сочку; що ж, то все на краще – онде з-за товарної стійки позирає, мов конвойний пес, невсипна діва-супервайзер. Все виглядає, осоружна, щоби наймички баглаїв не били, а ще й знімкує для звіту; не побайдикуєш із нею – бо раптом що не до смаку, то вдруге й не запросять.

Втім, із того пітбуля у фірмовому блейзері часом могла бути і користь. У хвилину попусти супервайзер Леся зізналася, що й сама зазивальницею починала, отож і вивчила кілька трюків: от скажімо, іде людина від утоми розмарена – а ти їй суворо «ідіть сюди, візьміть оце», то вона підходить і бере, не думаючи. Або іще – передусім закликати слід жінок, вони чутливі до мовного звернення; чоловіки ж зацікавляться, як привернеш їхню увагу, а по тім ігноруватимеш.

Словом, багато цікавого знала Леся, тим-то її й поставили наглядати; Ярка й собі у вільну хвилину бралася покупців роздивлятися – напевно ж, кожен із них має свій чарівний важіль… Не дарма ж молоді жінки на ту «Феєчку» заглядалися – а чи й не про власне янголя мріяли мимохіть?

Час за вихваляннями чвалав неквапно: весь день на ногах, а ще й від нелюдської привітності – втома нелюдська. Онде вже Катруся до стійки тулиться, скроні розтираючи; Ярка теж ладна би десь полежати, а до вечора ж іще ген-ген. Аж раптом, миттєво бадьорячи, шкірою біжать крижаки – хтось відчинив двері до торгового центру, а відчинивши, так і став на порозі, не даючи стулкам зійтися, із тим пускаючи до зали просякнутий моквою вітер.

Хоч-не-хоч, а глянеш: високий чоловік у темному плащі з піднятим коміром – пригальмував, мовби володіння свої озираючи. А втім, от і йде собі, лиш оком кинувши на рекламну стійку. Ярка пересмикується від холоду у своїй легкій рекламній футболці – от уже ж є нечемні люди! – і ловить погляд Лeci-наглядачки, такий нетутешній, наче примару стрінула. Чого б то? Але нема коли роздумувати, от якраз дві мамулі з дівчатками нагодилися – треба їм гарненько розповісти про ту росу з маком, котру належить нині продавати.

Ярка, втім, і далі бентежиться, і не дарма – онде той чоловік, не пішов назовсім, а позирає звіддаля, а ще й дивиться так, мовби бридиться їхньою справою. Хіба от на малих дівчат поглядає уважно – не з огидою, а з холодною радше цікавістю.

Коли врешті він підходить до стійки, Ярка й не дивується. Катруся ж завмирає, мов заворожена – справді, чоловік непересічний: високе чоло, опуклі, широко посаджені очі, тонкі риси, мов у якого кревного шляхтича. Щось може за сорок йому, і віє від його постави певністю та зневагою.

Пальцями, запнутими у чорну шкіру, він бере скляночку соку, стрімко її перехиляє і тут-таки кривиться.

– Гидота, – мовить він.

Тоді розвертається, аби йти. Катруся ж, заскочена, так від нього сахається, що випускає з рук барвисте віяло проспектів. Чоловік на те глузливо пирхає, розкішним порухом зводячи брову.

Мимовільно чи ні, Ярка заступає йому дорогу.

– Тут легко схибити, – каже вона, вклавши в свій усміх усю зневажену досі учительську поблажливість. – Адже цей сік для дітей. Вони по-іншому сприймають смак. На те і проводимо дегустацію… Я впевнена, вашій дівчинці сподобається.

Западає така тиша зненацька, що аж чути, як судомно вдихає за стійкою Леся. Шляхтич зводить на Ярку погляд – і вже немає в ньому ані крихти гумору. Змія – і та дивилася б привітніше.

– Гм, – каже зрештою. – Цікаво.

Тоді швидким рухом – спалахує дорогий метал – дістає з кишені візитницю.

– Прийдеш в понеділок, – мовить до Ярки.

Ані крихти в тому сумніву – немовби наказ.

А тоді так само стрімко виходить геть.

– Що то був за упир?! – отямившись, гнівиться Катруся.

– Тшш! – люто шипить Леся-наглядачка. – Це був… це ой…

– Володимир Франк, – читає Ярка зі сніжно-білої візитки. – «Delecta Inc.».

– Він наш замовник, – врешті пояснює Леся, враз утративши керівничі свої інтонації. – І упир, ага.

Тоді додає, обернувшись до Ярки:

– І в нього немає дітей.

* * *

По обіді, несподівано для себе Ярка засинає, поринувши в якісь уривчасті марення про польоти над крутоярами. Прокидається стрімко, сполохана немовби різким звуком, і довго ще не може збагнути, що ж це таке за кімната з похилою стіною та низькою стелею. Марення і далі клубочиться, огортаючи голову цупкою шалькою, і Ярка ледь не навпомацки спускається крутими сходами, аби закалатати собі індійської кави.

За третім горням пекельного того напою щось їй потроху вигодинюється, хоча приходить натомість судомний біль рівно над очима. До чого б то? Чи не до негоди? А хоч би й так, киває страдниця, нехай негода, аби не ця лишень безжальна спека, від якої тануть рештки і так не надмірно потужних душевних сил.

Коли би була хоч трохи сильнішою, похмуро картає себе Ярка, то давно би знала, що робити. Уже би мала мудру яку стратегію, шиковану стадіями, озброєну пунктами, та вже й до справи би взялася, замість того, аби ціпеніти оце над горнятком кави, наче кріль, задивлений у зміїне око. Скільки ж можна відкладати, бігме, то п’яниць рознімаючи, то шукаючи за небилицями… Не вікувати ж їй і справді у Вістовому!

Належно себе розтроюдивши, Ярка підхоплюється з кривого ослінчика. Коли би можна було горю зарадити безтямною метушнею, то тут би все й залагодилось; а так воно не буває, звісно, і Ярка точно знає чого їй бракує нині – а власне, чорної папки.

Була така в неї на роботі, ну та, може, десь і нині є. Велика така тека з блокнотом на А-чотири; прекрасна річ, як на нудній нараді чортиків малювати, а ще й вельми придатна, аби розкреслити план якоїсь орудки – зі стрілками, колами та питальними знаками. Як би вона їй нині придалася!

Ну та звісно, тікаючи похапки, чорної теки Ярка не прихопила. А що нетбук? Хіба може та забавка вдовольнити дитячу іще потребу псувати папір? А паперу ж, як навмисне, якраз і немає!

Врешті, розколошкана надміром кави, Ярка не втримується і вибігає на вулицю. Паперу немає, а зате є прекрасний піщаний берег неподалік, і, за браком іншого, креслити свої стрілки та кола можна і там.

Бігцем проминає Ярка вулицю Тупікову, гальмуючи свій крок лише на рудому пустищі, та і то лиш тому, що їй до сандалії набивається жменька крихких камінців. Спинившись, аби витрусити перечіпку, вона раптом відчуває, як тихо нині довкіл – ані шереху шин, ані погуку, ані відлуння кроків. Тільки протяглий подих вітру і гупання крові у вухах; і таке, наче докір у тій довкільній тиші – яку невсипну бентегу, мовляв, ти принесла до цього мирного краю?

Здригається Ярка, а однак затято продовжує йти. Раптовим посмиком вітер куйовдить її руді пасма, огортаючи запахом пустища – сухим згаром, гірким полином та далеким солодкавим духом шавлії. Ярка глибоко вдихає той гарячий дурман, відчуваючи, як здіймаються в голові легкі памороки; тим приємніше виявляється ступити на берег, де, хоч і стиха, а віє солоною далиною.

Тут, як і сподівано, знаходиться рівний клаптик вологого піску. Зламавши сухий патичок, Ярка проводить першу риску.

Отже, що ми маємо нині? Чого досягли, покинувши столицю та її небезпеки? А так, дістали трохи часу. Кружальце. Часу – для чого? Знати би… Знак питання. Доведеться відійти на кілька кроків назад і глянути пильніше на витоки своїх негараздів.

Звідки ж почати? Від самої зустрічі того далекого дощового дня? Невже усе, що сталося, було відтоді неуникне? Ні, не може бути! Адже ж сталося чимало – лихого, але й доброго теж. Вона вчилася, росла, робила помилки, але й брала на себе помилки інших… Спізнавала свої власні сили та немощі, користалася з помилок ближніх, а хтось, як і належить, користався з її невдач. Вона знаходила і втрачала, і знову знаходила – та хоч би й любила, коли вже на те. Ні, останні п’ять років – хіба насправді її змінили? Хіба самочинно зумовили нещастя?

Ярка зітхає, знову виводячи на піску знак питання. Проте знає одне: окрім неї, були ще двоє. Але ж де межи них помістити себе – на короткому проміжку між лиходієм і жертвою? Завмирає, не знаючи, як це можна поєднати, однак певна – так і є.

Одного з цих двох не стало… Викреслюємо, абощо? Інший лишився – і що тут, стрілочка? – шукає за нею. Чого ж він прагне? Знак питання, і ще один, і ще… Чи знає він те, чого не знає Ярка – її власне ставлення до недавніх подій? Він завжди знав, зітхає вона, і знав усе краще за неї. А все ж таки? Злодій чи жертва? Від цього залежить усе, хоч як крути. На чий же бік вона стане? Візьме на себе провину? Чи зважиться на спротив?

Риска між двома питальними знаками так і лишається неперетнутою.

Кинувши патичка, Ярка заходить у воду, не тямлячи навіть, що не скинула одягу. Їй кортить загорнутися в цю теплу синь, немов у грубу ковдру, відкладаючи пробудження, бодай на хвильку. Треба зробити вибір: треба, треба, треба! Але ж як це важко, боже милий!

Хтозна, скільки вона просиділа в літній воді – кілька хвилин, а чи й годину. А тільки, вибравшись нарешті зі сколоченої мілизни, розуміє, що на березі вже не одна. Як лишень та гостя підібралася настільки нечутно? Може, занурена у власні біди, Ярка й не тямила, що діється довкіл? Ну та певно, так і було.

Хлюпаючи водою та послизаючись в узбережній твані, Ярка підходить ближче. Дитина? Так, дівчинка років, може, восьми. Коротка жовта сукенка, неохайна чуприна, ноги запилюжені аж до щуплявих колін. Її голова похилена, Ярка не бачить обличчя; дитина, схоже, якраз розглядає Ярчині кривулі на піску. Уже й патичок підібрала, проноза…

– Привіт, мала! – стиха каже Ярка.

І тоді дитина підводить погляд. Ярка ціпеніє: це обличчя – воно… воно потворне.

Однак слова її потворніші за лице.

– Тут був чоловічок, – сповіщає вона, тицяючи патичком. – Це ти його стерла?

Крижана хвиля набігає зненацька, забиває подих, накриває з головою. Ярка стоїть, не в силі ворухнутися. Я? – лупає розпачливо межи скронь. Хіба ж це я? Ні! Неправда!

– Був – і нема! – додає мала, тоді кидає патичок і, сміючись, всідається на берег.

Ярка судомно зітхає. Ця дитина – вона хвора абощо?

– Ніка! Ніка! – раптом лине з-за піщаного горбочка. – Ніка, де ти?!

За мить на березі з’являється третя персона, цим разом знайома. Така точно полотняна спідниця, лише замість маєчки з кицькою, картата сорочка… І погляд – о! Цей погляд вартував давньогрецької драми… страх, сором і над усім – незмірна чорна туга.

– Галя! – відмерзає врешті Ярка. – Це… це твоя…

Молода жінка підбігає до малої втікачки, падає навколішки і обіймає її, зарившись обличчям в коротке розкуйовджене волосся. Мала тихо сміється, потішена. Ярка здригається знову: це справді страшно – бачити таке щире щастя на такім потворнім маленькім лиці. Аякже ж, плаский носик, завеликий для малого рота язик, трохи косуваті очі… Ярка знає, що це за хвороба. Синдром радше. Вони мали практику з… такими дітьми.

Галя підводить заплаканий погляд. Чекає на реакцію гості… Авжеж, тепер зрозуміла її повсякчасна зацькованість, її втома і смуток.

– Не сиро хіба? – кахикнувши, мовить Ярка. – На піску сидіти?

Жінка киває, встає і підводить малу.

– Моя дочка, Ніка, – сухо мовить вона.

Ярка киває, не знаючи, що сказати.

– Ну, ми – додому… – смикає плечима Галя. – І так загулялися. Давай, Ніка, ходи.

Дівчинка кидає на Ярку смішливий погляд. Щириться якусь мить, а тоді відвертається і обіймає матір за руку. За мить вони вже крокують між пагорби.

– Галя! – гукає Ярка навздогін. – Ти… ви, цеє, заходьте якось!

Галя сполохано озирається. І, не відповівши, йде.

Чому я це сказала? – дивується до себе Ярка. Невже справді хочу бавити це… це створіння?

Ні, визнає вона, не хочу. Боже збав, не хочу. От лише… мушу, визнає вона. Адже щойно зараз ця дитина мимохіть штовхнула її через риску. Не розуміючи того, змусила зробити вибір.

А для втілення цього вибору… Ярка здригається – шкірою женуть крижаки, холодячи щоки, наїжачуючи волосся…

Для втілення цього вибору далеко ходити не треба.

Частина II
Передвістя

– Ти вільна ввечері? – лунає поряд.

Вона заскочено підводить погляд від монітора. Причаровано киває.

– Підеш зі мною, – кидає генеральний. Тоді так само не зголошуючись іде з кімнати.

Ярка втискається у вертке крісельце, замало його не перекинувши. Від цього владного голосу щоки їй досі бралися дрібними сиротами, наче від сполошного дзвону. Ольга, керівниця відділу, певно що те помітила, відзначивши спостереження глузливим «пхе». Ярка відчула, як починають маковіти вуха. Ну нащо він так, справді? Авжеж не для того лишень, аби її, нікчемну, образити?

Ігноруючи цікаві погляди, Ярка зосереджено вдивляється в білу полотнину звіту. Всього лиш три місяці – і це ж треба, як усе для неї змінилося!

Це була перша її справжня праця, і як же втішно було попервах кидати знайомим «біжу на роботу» чи там, «у мене в офісі»! Наче доросла, наче справді успішна! Знайомі кивали повагом – такі само дорослі та успішні, дарма, що мешти зношені, а джинси – аж сиві від негод. Усі вони, тодішні студенти, так прагнули надбати значущості, що за будь-яку кар’єрну нагоду хапалися, наче бійцівські пси; ну та може так і слід було чинити – робота була першою надійною опорою в цім непевнім світі, а може і єдиною для багатьох.

Зрештою, Ярка мала чим пишатися, адже ж працювала нині в таких точно білих стінах, про які мріяла віддавна, щойно завітавши з мамою до того пишного, чудового, облудного фонду. Був тут і ковролін, і жалюзі, хіба пальми бракувало; довший час іще Ярка повірити не могла – от якби вона тодішня та й побачила себе нинішню! Либонь би зомліла від щастя! Проте, втілення мрій відбулося, а далі стелилася нова й незвідана дорога. Прокладена в химерну далечінь упирем на ймення Володимир Франк.

Його компанія була достатньо велика: мала власні потужності з виробництва дитячих напоїв, а ще й офіс на півста фахівців різного штибу – від інженерів до маркетологів. Відділ, до якого мимоволі майже втрапила Ярка, звався інформаційним; керувала ним елегантна єхида Ольга, яку аналітик Ромко позаочі кликав просто Княгинею. Вона справді виглядала на шляхтянку – струнка, вбрана переважно в біле, зі спалахами срібла у вушках і на зап’ястках. Дивилася зверхньо, як і личить, скликаючи тим у підлеглих мовчазну лють; утім, Ярка віддала би багато, аби стати колись такою ж, хоч як крути, досконалою. Нехай навіть єхидою.

Сама ж Ярка досконалою не почувалася аж ніяк. Їй не доручали нічого цікавого, хіба ладнати таблички, папки зі статтями, дані для звітів. Ольга і Ромко пропадали на зустрічах і нарадах, вирушаючи врочисто, як на ґерць; Ярку ж потому лишали розгрібати рештки. І не те, щоби вона прагла більшого отак відразу – було би навчитися справи перше, це вона розуміла! – але жоден з колег і досі не звертався до неї по-дружньому, цілком байдуже підкидаючи їй роботу. А бездоганна керівничка так і взагалі її не злюбила, за кожної нагоди шпиняючи та ганячи за незграбність.

Чому ж генеральний її покликав, питається? Що такого у ній розгледів? Невже ж і справді – винятковий хист розгрібати кучугури? А нині оце пощо кличе? Чи не для чергової над нею наруги?

Ні, не те щоби Франк особисто так уже Ярці допікав, а просто все у «Делекті» крутилося довкіл генерального та по ньому рівнялося. От взяти хоча б Ольгу, владну та єхидну. Варто було Франкові зайти до кімнати, то вона вся виструнчувалася, мовби струмом діткнута; коли ж кликав до себе на розмову, верталася сама не своя – часами мовчазна, а частіше – люта, аж біла з лиця. Ромко, той старався навіть на очі йому не потикатися, а секретарка Міла часом плакала вечорами, а проте однаково радо наступного ранку несла генеральному каву.

Ярці, певна річ, праглося знати більше. Пропозиція отже, чи сказати б наказ, її не обурила, як слід, а хіба зацікавила. Їй конче треба було дістати на новій роботі, бодай упиряче, але схвалення, бо ж інакше певність її, і так віднедавна хитка, могла й поготів завалитися.

Десь по сьомій Франк урешті зволив зазирнути до відділу, глянути пильно та кинути: «ходім».

Він відвів нову свою працівницю до підземної стоянки, де кивнув на розкішне авто, пропонуючи сідати. Боже милий, але чорний «ягуар»! – зітхнула Ярка. Така машина збурювала хіть незгірше за ніч у стрип-клубі; той, утім, хто сідав за кермо, радше відлякував, отже Ярка вмостилася якнайдалі, спричинивши тим глузливе керівниче чмихання.

Автівка завуркотіла, наче вгодована кицька, рушаючи м’яко й потужно.

– Даруйте, пане Франк… – насмілилася Ярка. – А де ми їдемо?

Той глянув на неї через люстерко – блимнули опуклі світлі очі – і відвернувся.

– Побачиш.

Ярка нашорошилася. Авжеж не йдеться про щось недобре? Адже ж, раптом що, то і свідків купа… Ні, а насправді – куди можна їхати ввечері? Зустріч? То нащо взяв її, а не Ольгу? А як ні, то що?

Всю дорогу Ярка мучилася, вигадуючи щораз неймовірніш і версії. На її щастя дорога була недовгою і скінчилася десь на Липській. Ресторан! Ага! – зраділа Ярка, наступної ж миті похнюпившись. Чи не міг начальник її хоч би попередити? Вона ж вбрана, як на пари, – скромні штанці, пальтечко на ліктях протерте, а вже черевички – о! Гарні, звісно, як чеберяти по міських калюжах, але ж до ресторану… о ні, яка соромота!

Франк, безперечно, потерпання Ярчині зрозумів, а проте ніяк не відзначив, хіба позирав розчулено, помагаючи зняти пальтечко. Гардеробник утім, могла присягнутися дівчина, ледь не пирскав, на них поглядаючи, а кельнерка – от сволота! – посміхалася, навіть не ховаючи поглуму.

На ту хвилю, як на стіл лягло розкішне меню в шкіряній палітурці, муки Ярчині сягнули апогею. Вона відчувала себе, наче кумедне звірятко в клітці; кожен – від офіціантів до гостей у дальньому кутку лише на неї, здавалося, і дивився, пирхаючи в кулаки.

– Ти хіба вперше в ресторані? – стиха, дорікаючи мовби, проказав генеральний.

– У такому – вперше, – буркнула у відповідь.

– Ясно, – кивнув той.

А і справді – в такому бути їй досі не випадало. Михайло запрошував її, звісно, до кав’ярень, а якось Ярці випало водити заїжджого професора по Пирогово, то він і пригостив її обідом у тамтешньому закладі, дорогому, проте оздобленому на селянський лад. Тутешній же інтер’єр скидався на клуб мільйонерів, де манірні магнати, розвалившись у шкіряних фотелях, цмулять столітнє бренді. Десь так і було: м’який оксамит, темне дерево, кришталеві люстри – і магнати, еге ж, між якими Ярка виглядала, наче блазень на поминках.

Не дивно отже, що та осоружна кельнерка позирає бридливо – либонь боїться, що крісла оксамитні замащу, тихцем навісніє Ярка. Генеральний перехоплює її лютий погляд, гмукає, а тоді нахиляється ближче.

– Такі, як вона, – киває на кельнерку, – не шануватимуть, допоки не витреш об них черевики.

Ярка здивовано зводить погляд, але Франк уже розгортає меню, з цікавістю розглядаючи пропозиції від шефа.

– Хочеш працювати у мене, – стиха додає генеральний, не дивлячись на неї, – доведи, що ти це можеш.

Ярці перехоплює подих, якихось кілька секунд вона просто не може збагнути, про що йдеться. А тоді водночас розуміє все – і причини для запрошення на роботу, і підстави для сьогоднішніх відвідин магнатського клубу. Значить, ось чого йому забаглося…

Їй би обуритись: кожному – своя гідність, казав колись тато… А проте обуритись не виходить; ну бо, справді, а чи зарадила татові та хвалена гідність? Інше нині на часі, і Франк-розумник це чудово бачить. Та, власне, бачить і Ярка. Якщо вона не зможе дати раду навіть кельнерці, то що вже з неї буде користі в грядущих ділових баталіях?

Не шануватимуть, отже. Ну що ж… Ярка всідається зручніше і розтуляє стравоспис. Врешті, що все це, як не гра?

– Ви вже готові замовляти? – лагідно жебонить кельнерка, звертаючись до Франка. На його гостю ж лише звертає недбалий погляд.

Дочекавшись своєї черги, Ярка кидає меню на стіл. Хоч би не забути, як ті всі чудноти звуться! – зітхає, стиснувши кулачки.

– Салат з руколи з пармезаном, – виголошує вона. – Пармезан – окремо. Потім – качина грудка з фуа-гра… або ні… краще, з трюфельним соусом. Так. На десерт – сорбе.

Підібгавши губки, кельнерка киває і відпливає геть.

– Фуа-гра? – дивується генеральний. – А ти хоч би його куштувала?

– Ні, – гордо відказує вона, – поняття не маю, що воно таке.

Франк пирхає, делікатно затуливши рота рукою. На білосніжному манжеті зблискує коштовна запонка. Але ж і джиґун! – чудується Ярка. Зверхньо на такого спробуй глянь – хіба в’язи скрутиш, та й по тому… Вона раптом розуміє, чому Ольга витрачає такі шалені гроші на модельний одяг та прикраси – та ж просто хоче виглядати йому рівнею! І я хочу теж, усвідомлює Ярка. Аби ніхто, ніхто й ніколи не дивився не неї так, як та пихата курва кельнерка!

Салат виявляється купою листя з дрібними помідорчиками. Пармезан же – найсмачніша в тому складова, тож Ярка тішиться, що замовила його в окремій вазочці. А от качина грудка… ага.

– Що це? – позірно дивується вона. – Я ж замовляла качку з фуа-гра!

– Ви замовляли з трюфельним соусом, – буркає офіціантка. – Ось він.

– Ви ще пальцем потицяйте, – кривить губи Ярка. – Я чудово пам’ятаю, що я замовляла. Терпіти не можу трюфелі – від них же тхне!

– Ви замовляли, – наполягає кельнерка, звіряючись із папірцем. Проте Ярчиного замовлення вона не записала – либонь, від власної ж погорди.

– О, ви навіть занотувати не подбали, – коментує гостя. – А варто би, як маєте таку погану пам’ять.

Кельнерка береться червоними плямами від люті – так і лайнулася б, напевне, але ж не має на те права! Ярка бачить раптом, що вона не така вже й молода – онде, які складки на шиї, та і на лиці – тлустий шар гриму.

– Я не… – починає та.

– Авжеж, – перебиває її Ярка. – Розумію. Із такою пам’яттю ви ні на що ліпше не вивчилися, окрім як подавати. Та і те робите аби-як, – вона зневажливо відмахується від страви. – Заберіть – я це не їстиму.

Фуа-гра, проте, теж не припала їй до смаку. На загал того вечора їжа мала гіркуватий присмак. Підтале сорбе на десерт подала чомусь уже інша офіціантка.

– А не зле, – потім, уже в машині, відзначив Франк. – Тобі сподобалось?

Ярка розуміла, звісно, що йдеться не про їжу.

– Люблю ласощі, – похмуро відказала вона.

Генеральний розсміявся. У нього був несподівано приємний сміх.

– Ну, біжи, – мовив він, спиняючи «ягуара» коло станції підземки.

Ярка вискочила, мов попечена, а потім чомусь довго проводжала поглядом Франкову розкішну автівку. Її трохи трусило, наче від звіданого переляку.

А чи й, може, від солодкого передчуття.

* * *

Вона прочувається від таких нестямних зойків, що якусь мить нажахано метикує, чи не потрапила, бува, знову до заповітних гуртожицьких стін. Там подеколи бувало так точно весело, та і вислови частенько лунали цілком суголосні.

– Пад-делюка! Свола-ачь! Ану одпусти!

Насилу прочунявши, Ярка озирається. Щойно на світ поблагословилося, то чого отак зрання казитися? Сварка, проте, не вщухає – навпаки, здається, набуває розгону та батального розмаху. Такі вже розходяться репети вулицею, мовби катують кого; а ще й до того ж, голос жіночий – хрипкий і розкотистий, та однаково молодичий. Що ж воно за халепа?

Ярці нічого не видно з вікна мансарди – схоже, драматична зачіпка відбувається по той бік будинку. Дівчина тре заспані очі, а тоді рішуче біжить сходами, аби врешті визирнути надвір. А так і є: за сцену правує сусідське подвір’я – те саме, де недавно полоскалися на свіжому вітрі широченні майтки вкупі з червоною сукнею. От тільки сукня нині охоплює пишний хазяйчин стан, а сама хазяйка жваво ганяє подвір’ям, ухиляючись від розчепірених рук лютого здорованя, скорше за все, власного чоловіка. Щойно благовірний торкається втікачки, та зачинає голосити, та ще й так, мовби той розпанахав її пазурами. А я знаю здорованя, – згадує раптом Ярка, – це ж, либонь, він швиргонув Нестора попри двері, примовляючи, що не дозволить нікому підходити до своєї дами… Точно, він! Та от і дама знайшлася!

Вона в кавалера і справді вдатна: молода, поставна, от тільки голос – дай боже крукові… Чорні коси геть чисто розкуйовдились, обличчя розпашілося – краса, та й годі. От лишень з якого дива молодиця така чепурна просто зрання?

Аж ось врешті чоловік втікачку здоганяє, хапає її за вилоги, однак та сахається, і сукня не витримує наруги, подовжуючи декольте до самого подолу. Чоловік лається, жінка кричить, наче різана, той, схоже, губиться, і жінці вдається вискочити на вулицю, притримуючи новоутворені поли.

– Люди! – закликає вона до широкої громади. – Люди, дивіться, шо він сдєлав!

Люди і справді визирають подекуди, наполохано прислухаючись.

– Лю-юди! – розпачливо голосить красуня. – Він же звєрь! Він мене уб’є!

«Звєрєві», схоже, вистава вже починає набридати.

– Маша! – дратівливо кидає він. – Маша, успокойся!

Мата зиркає злостиво.

– Люди! – не вщухає вона. – Він мене бляддю назвав!

Здоровань відповідає несподівано спокійно.

– Ну бо блядь і є. Після сучого Приймака так і пішла по селу.

І тоді, сплюнувши, вертається до хати. Галаслива Маша лишається сама і, роззирнувшись, мовби по оплески, трохи вичікує, а тоді теж вертається додому.

Вулиця аж бринить тишею по завершенні вистави; чутно тільки шурхання засувок на хвіртках, як глядачі розбрідаються по хатах, та, звіддалік, обурений нявкіт кота, через якого перечіпляється, лаючись, невиспаний господар.

Ярка лише ошелешено хитає головою – але ж і страсті натще! – і вертається до ліжка. На власний подив, засинає вона миттю, дарма, що так брутально розбуркана. Таке, мовби й не було тієї зачіпки, а радше – мовби наснилося; воно ж зрання і не таке дурне, бува, приверзеться.

Зранку втім, чи вже радше пополудні, коли прокидається вдруге, Ярка ясно згадує досвітню приключку. Ось і привід, гадається їй, і чомусь від самої тієї думки сипле жаром по щоках – мовби сором… Але звідки би? «Не стидайся нагоди, стидайся її змарнувати», – казав генеральний, і наче нічого лихого не було в тих словах. Це вже вчинки, словами скликані, могли і до лиха часом довести… Ну та Ярка знає, що робити. Вона нікому не зашкодить, нікому-нікому.

Йдучи в гості до Галі, вона купує великий кульок цукерок.

Подвір’я в Никанорової невістки малесеньке, таке, що й козі не розвернутись. А проте є щось у ньому зворушливо затишне – може, ґанок, обвитий лапатим виноградом, може, куценька гойдалка, розфарбована каченятами, або іще – бетонована латка коло хвіртки, нині рясно покреслена кольоровою крейдою… Зразу видно, що в цьому домі живе дитина, і як же тут не замилуватися! Дитина… ох. Ярка мерзлякувато стріпується, дарма що сонце гріє, як навісне. Але нема коли зволікати, бо от-от уже перетворяться цукерки на коричневу кашку; Ярка звитяжно прочиняє хвіртку і намацує дзвінок біля дверей будинку.

Галя відчиняє швидко, мовби чекала щойно за дверима. Проте, прочинивши, так і стає у проймі, ні слова не кажучи. Поглядає чекально, ба навіть помисливо. Але ж і перепало їй, – тямкує Ярка, – тож і сахається тепер від кожного погляду… І як же це до неї тепер приступитися?

– Холодильник далеко? – питається вона.

Галя від того явно торопіє.

– Та ось, – пояснює Ярка, підносячи бокастого кулька з цукерками. – Розтануть!

Господиня розгублено кліпає очима, кидає на Ярку розпачливий погляд, а тоді все ж таки бере частунок і відступає з порогу.

– Заходь… – стиха промовляє.

Помешкання в Галі скромне – лише спальня, кухня та вітальня, що править також за дитячу. Поки господиня рятує цукерки від закипання, Ярка притуляється до одвірка та розглядає тутешній «дитячий садочок». А ж і справді любовно оздоблено кімнату: саморобні коцики з квіточками, малюнки на стінах, іграшки, подушки та плюшеві звірята. Ніка в чистенькій білій льолі сидить на подушках та зосереджено підкидає м’ячика. Варто Ярці зробити крок до кімнати, як мала випускає м’ячик з рук, зиркає винувато та втискає голову в плечі.

Гостя підхоплює м’яч, присідає поряд. «М’ячик, ти втомився?» – питає в облупленої гумової кульки. «Втомився, ой-ой-ой, – квилить тонко у відповідь. – Голова закрутилася!».

Ніка раптом всміхається широко-широко, однак очі її не сміються – неспроможні, очевидячки. Виглядає то трохи лячно.

– Ніка, м’ячик заблукав, – каже Ярка, – поклич його додому!

– М’ячик! – слухняно підхоплює мала. – Обідати!

– Давай, гопки! – напучує гостя, підкидаючи кульку.

– Гоп-ки! Гоп-ки! – радіє мала.

М’ячик стрибає з Ярчиних рук, Ніка ловить, і тут врешті сміється, закинувши голову. Ярка підводиться і, стерши гидливу гримасу, обертається до матері. І мало не сахається знову – такою щемкою любов’ю світиться Галин погляд. Ярка швидко підступає та бере її безвільну долоню до рук.