Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

– Ти – хороша людина, Галю, – сповіщає вона. – І чудова мама.

Та ледь не плаче, розчулена, і Ярці стає збіса соромно. Ну а втім, вона ж не брехала! Галя і справді – хороша людина; могла ж відмовитись від дитини іще у пологовому – до речі, більшість породіль так і чинять наразі – а ні, забрала, визнала, і не чоловікові дякуючи, але йому, власне, всупереч. Її Максим, розказує Галя, схлипуючи над чашкою чаю, щойно почав був на ноги ставати, лише справа йому торгова пішла, а тут – таке… Соромився чоловік дитини, соромився перед друзями та сусідами, мовби то яка страмна болячка… Як він на Галю лютився, що не схотіла дитину віддати, мало з дому не вигнав… а все ж не зреклася, не позбулася, а лише за певний час оце виїхала до села, – від тих друзяк та сусідів подалі. В селі їй і справді легше велося – люди тутешні кирпу гнути не навчені, та й не те, щоби знали, в чому біда. «Нічо, вилюдніє…» – казали старші жінки, всміхаючись до благенької. А що діти, бува, зачіпалися, «дуркою» кличучи… ну то що, діти всюди жорстокі, і тому вже ніяк не зарадиш.

Якось так, одне за одне, а спливли за розмовою не година і не дві; аж по обіді згадала Ярка, з чим, крім цукерок, власне, ішла до Галі. Усміхаючись, ляскає себе по чолі.

– Геть забула! Ось послухай, смішне розкажу!

І відтак розказує про ранкову виставу. Галя і правда сміється, однак, почувши про «сучого Приймака» відразу якось похмурніє, стискаючи горнятко. І чого б то? – метикує Ярка.

– Що, зачіплявся до тебе?

Галя підводить заплаканий, прозорий погляд. Блимає розгублено.

– Як знаєш?

Ярка знизує плечима.

– Ти тут найгарніша. Після Маші, звісно.

Галя пирхає.

– Ну певно, Маша – вістівчанська «фам фаталь»… Бідний-бідний Нестор… А Приймак… Якби просто зачіплявся, то іще б нічого. Тільки я дала йому одкоша, а він озлився, став паскудити – то перед сусідами оббреше, то підішле кого, щоб квіти мені потоптали… а то і дитину мені штурхоне, налякає… а воно ж довірливе, мов кошеня… такі-то ми, так, Ніка?

Мала якраз підібралася була до матері, обвила рукою стан, притулилася до плеча. Галя неуважно куйовдить їй чуприну.

– І що тепер? – цікавиться Ярка. – Микола йому писка начистить, ні?

– Йому?! – несподівано сміється Галя, тоді так само швидко обсмикує себе. – А хоча… Не знаю, справді. Немає вже Приймака. Уже рік нема… Кажуть, поїхав до міста.

О, то це той, котрий зник! – розуміє гостя. Уже двоє… ні, троє, отже, були у тім зацікавлені…

– Чи його поїхали, може? – кидає легковажно.

Рука Галі завмирає на доччиному плечі.

– Коли й так, то я не скаржуся.

Ярка вирішує далі не тиснути. Їй же підтримка Галина потрібна, а не підозри… Межи тим, Несторове «странне» почало набувати певної реальної форми. Правда, що з тим роботи наразі невідомо… а втім, і те вже бадьорить, певніше робиться погляд та пружніше – крок.

Чекай, обсмикує себе Ярка, що ж це ти надумала? Втручатися в те, що тебе не обходить? Хто дав тобі таке право?

«Немає права, є можливість», – казав колись генеральний. І, як завжди, в його словах не було нічого лихого.

* * *

Дивне ти створіння, серце, – так обстоювати свою незалежність, і так ревно шанувати старшого, в якій би особі до тебе не приходив. Слухати батька, його добрі, поблажливі напучування, а по тім відчайдушно шукати за схожим поглядом, схожою інтонацією – чи не смішно? Для чого? Знову відчути себе у безпеці? Передати відповідальність дужчому за тебе?

Лишень не дури себе, моя мила… Давно вже час тобі збагнути – безтямний послух не принесе нічого, а лишень відбере ті крихти власної долі, що змогла собі накопичити.

Втім знаю, що ти скажеш. Не ти одна, авжеж? Ми звикли коритися владі, авторитету, всякій позірній домінанті. Хай то буде припис лікаря, вимога професора чи команда патрульного, варто словам зазвучати наказово, то ми й не думаємо, ми просто виконуємо. І що жорсткіша владна вертикаль, то менша ймовірність протесту.

Так, то правда, певна річ… Проте не завжди ж тобі озиратись на старшого! Однієї чудової миті його не опиниться поряд, і що тоді робитимеш? Складеш собі ручки та й чекатимеш Судного Дня? Адже вони ніколи не лишаються назавжди – ані Білі лицарі, ані Чорні.

* * *

– Заходячи, облиште сподівання… або хоча б черевики!

Ярка сміється, скеровуючи подругу до квартири. Катруся і собі тішиться – любить всякий такий розумовий бешкет. Та і Ярчина радість – фонтанує, аж піниться, наче скалатане шампанське – не може та й не хлюпнути на ближнього. Хай навіть гарячкова радість, надмірна, ну та вже яка є.

– Ну, слухай, але і затишно… як для пекла! – відзначає Катруся, роззирнувшись.

Ярка біжить навскоки, цілком несолідно, як для Вергілія.

– Дивися! Тут – кухня! Тут – ванна, сидяча, ну але… Ремонт! І пралька є!

Катруся озирається – справді… Невеличка, але чистенька квартирка, світлі паркетні дошки, нові склопакети. З усіх меблів, правда – лише бузкова канапа і ослінчик. Проте – квартира! Осібне, нехай і наймане, помешкання! І то – після років і років гуртожицької комуни, де приватність була відома лишень умоглядно! Заздрісно Катрусі, адже сама і досі утрьох з дівчатами винаймає житло… проте заздрість її межує з гордістю: аж он як піднеслася приятелька, порятована нею із пекельних безодень! Вже й не впізнати!

– За скільки сторгувала?

– Двісті! – гукає Ярка з кухні.

– Не так вже й… – супиться Катруся.

– Та дорого, дорого, знаю! – Ярка вертається з пляшкою в руках. – Але мені якраз зарплату підняли, от я і… ти цеє, звиняй, келишків під шампанське іще не придбала… Мистецтвознавці як, п’ють з гранчака?

– Тут головне – правильно тримати кисть, – серйозно сповіщає Катруся. – Давай я тобі покажу. Зійдеш за культурну.

Подруги сумлінно тренуються, і скоро кисть набирає балетної постави, а голова – веселого шуму. Ярка і далі хвалиться добрим своїм таланом: недавно на нову посаду призначили, на зустрічі кличуть, а раз так – то диви, які придбала черевики! Цілу зарплату за пару віддала, натуральні Баллі! Ну бо справді, не світити ж перед гостями облізлими шкарами з Троєщини!

Катруся ніяково щулиться: аякже, в передпокої нею облишено саме такі, з товчка, ще й пишалася ними – недорого взяла, а як сидять! – то тепер, хоч ховай подалі… А Ярка знай собі торохкоче: була в Гранд-Галереї, слід придбати костюмчика, ну бо ти знаєш – в партнерів наших око примітливе, враз оцінять що й почому…

– Чекай, – зупиняє ту споживчу ораторію Катруся. – За нову посаду ти не казала!

– А! – несподівано вщухає Ярка. – Справді.

Здивовано дивиться гостя: по розмовній гарячці – тиха така, вдоволена посмішка, лише блим! – і зникає. Таке, наче мова про любовні пригоди, стидкі та солодкі – ну точно ж не про торгові справи!

– Ну то як це сталося, розказуй! Невже розгледів упир твої таланти? Чи, радше, як то… Розкусив?

Тільки раз бачила Катруся Володимира Франка, і моментально його незлюбила. Ставши до праці в його компанії, Ярка помалу змінила своє ставлення – дедалі частіше звучали шанобливі, чи й захоплені вже інтонації; Катруся ж ніяк не могла того розторопати.

Кривиться господиня.

– Що ти так, справді… Всюди свої ігри – хоч у бізнесі, хоч де. Всяк справується, як може.

– А що, без ігор не буває? – сумно зітхає Катруся.

– Не буває! – впевнено відказує Ярка. – Як здається, що хтось не грає, то означає лишень – грає краще за тебе!

– Сама придумала?

– Ха!

Ярка полишає пляшку, підходить до вікна, за яким вже займаються вечірні вогні. Як обертається, бентежна усмішка знову блимає-зникає, мовби моститься на її вустах.

– Ось розкажу тобі. Слухай. Є в нас у торговому відділі гарна дівчинка, Настя. Весела, білява – ну, квіточка, одне слово. Якось приходить вся замріяна – зустріла, каже, кавалера. Розумний такий, упевнений, все на світі знає. А цілується як! Просто пісня! Так от… пару тижнів ходила щаслива, наче сонечко – лишень про вечір мріяла, як її Артур з роботи забере. А потім раптом – все. Зник Артур. Наче й не було. А натомість стаття з’являється в «Контрактах» – усе про наші потужності, цифри, плани, таке всяке… Як ти розумієш, не виноситься з дому така інформація – хіба от, якщо коханий попросить.

Катруся хитає головою, ошелешена.

– Слухай, невже правда?

Ярка сміється.

– Ні.

– Що?!

Господиня всідається на ослінчику, позирає вдоволено.

– Так могло би бути. Тільки ж не дарма шеф мене на прес-конференції ганяв – я того Артура бачила, знаю, що з «Леліткою» дружить…

– Лелітка?

– Наші конкуренти. Плакала Настя – то страшне. Але врешті понесла Артурові те, що шеф сказав – а ми півночі з Ольгою «дезу» малювали! – ну і скандал потім вийшов, скажу тобі, неслабий! «Лелітка» вибачалася, «Контракти» з переляку полосу під рекламу пообіцяли…

Гостя мовчить якусь хвилю.

– То тебе після того підвищили?

– Ага!

Дивно, думає Катруся, що ж то за новий вираз на обличчі приятельки – гордість, ні… Радість перемоги? Зловтіха?

– Але чуйка в генерального! – тішиться Ярка. – Красень, хіба ні?

Чи закохана в нього? – жахається Катруся. Такого і справді – або зовсім не зносити, або безтямно любити… Як же ж так, як же вона, бідолашна, запала на таку поторочу?

– Ти не знаєш, де тепер Влад працює? – питається гостя. – Ви ж ніби з ним…

– Хто? – блимає Ярка. – А… – додає байдуже. – Влад…

Що ж це? – чудується Катруся. – Може й справді я ніц не тямлю? А вона й справді така? Упиреві до пари?

– Я другу пляшку дістану, еге?

– Давай, – зітхає Катруся. – І повісь на вікно фіранки. Бо хтозна – ану ж конкуренти зазиратимуть!

Ярка сміється, вільно, впевнено – чи не вперше по тому, як її покинув Михайло.

– А нехай зазирають! Може, навернуться від завидків!

Завидки – може й так, зітхає Катруся, – тим-то й шукаю в ній те, чого нема. Авжеж, добрі люди не перекидаються на упирів? Не так зразу, принаймні!? Хіба ні?

* * *

Коридори старої сільради виглядали направду моторошно: продавлені дошки, осип жовтого тиньку, сміття та листя – по темних кутках. За дверима з порізаним дерматином – уламки стільців, бите скло, розсипані течки з неодмінним «Дело №»; таке, наче штурмували сільраду на манер Бастилії, відсвяткували гарненько та й полишили стару твердиню в ганьбі та занепаді.

«Чи я уже зовсім схибнулася? – дивується Ярка власній звитязі. – Пощо забралася до цього склепу?!». Тамта будова із забитими хрест-навхрест вікнами та іржавими дверима аж ніяк не надихала на відвідини, проте саме тут, за словами Галі, можна було в такій годині надибати Нестора. Галя нібито мусила знати: Нестор був її добрим приятелем, а для Ніки – щось на зразок приватного вчителя. Галя і знала, певна річ, проте – могла ж пожартувати? Хіба ж не кумедно відправити допитливу зайду по курячі зуби? Хіба ж то не одвічна сільська забава? Коли б оті важезні металеві двері не прочинилися настільки легко, Ярка б і не поткнулася досередини. Ну та поткнувшись уже, відступати не збирається.

– Аго-ов! – репетує натомість. – Люди добрі!

І тільки вітер – шурх! І двері за спиною – грюк! Зразу відчутно темнішає в коридорі, і Ярка пришвидшує крок. Хай йому біс, тому Нестору! – люто чмихає гостя. – Лише дійду до повороту, і зразу – назад!

Втім, за поворотом коридорчик несподівано виглядає чистішим та більш обжитим, а з-за єдиних замкнених дверей долинає відчайдушне «…червоне – то любо-ов, а чорне – то журбаа-а!». Не дивно, що господар не чув Ярчиних зойків у передпокої – оно, як голосить, дарма, що такий хирлявий!

Ярка стукає, і господарів спів уривається, лишивши ту відповідальну справу локальній «радіоточці». Чути шурхіт, грюкання, яре «от же ж, сса-бацюра!», і врешті двері відчиняються.

– Лapa? – дивується Нестор. Вигляд має чомусь розтріпаний, рештки волосся стовбурчаться вусебіч, наче очерет після буревію.

Ярці раптом заходить якась лиха забаганка, і вона тут-таки притуляє пальця до губів, каже «шшш!» і налякано роззирається. Нестор супиться, прислухається і собі. Тоді змовницьки блимає очима і кивком запрошує гостю до кабінету.

– Що? – тихо запитує господар, щільно зачинивши двері за собою. – Слідять?

– Сподіваюся – ні, – супиться Ярка. – Але ж хтозна…

– Да-да! – тішиться Нестор. – Казав же вам!

Ярка тим часом зацікавлено роззирається. Нічогеньке у Нестора «лігвище»: пара книжкових шаф, таких натоптаних, аж репнуть от-от, як перестиглі кавуни… Провислі полички, повні загадкового краму… Ого! Невже – рештки ракетного снаряду? Обскубане опудало – байбак? Загадкові каменюки з напівстертими надписами грецькою… Чорна археологія, не інакше! А по стінах іще – козаки Мамаї, вирізки з журналу «Хуторянінъ» і ой… Моніка Белуччі? З підписом «Берегиня»? Але клас!

Гостя мусить прикусити кісточку пальця, аби не зареготати. Нестор схвильовано стежить за її поглядом.

– Хтось же мусить, ну ви понімаєте… – ніяково коментує він, – зберегти наш культурний спадок для внуків!

Ярка серйозно киває.

– То ви… як то? Краєзнавець?

Нестор всміхається гордовито. Виявляється, якраз під те діло йому і вдалося вибити собі тут «кабінет», аби готувати до районної газети щотижневі «замітки». Платять копійки, а зате знають вже Нестора Балясного і в Станіславі, і в «городі», а вже й думає згаданий пан Балясний, чи не видати йому свою краєзнавчу газетку. І от якраз, власне, – сконфужено трохи пояснює господар, – над тим і працює…

Ярка дивиться, куди киває Нестор – на широкий канцелярський стіл, де от-от народиться газета-аплікація з тими ж-таки козаками і авторськими текстами. Зі сторінки так і стрибає «Село моє! Мій солов’їний краю!», і Ярка поспішає відвернутися, поки їй не зраджує і так уже добряче ослабла витримка.

Нестор тим часом підбирається ближче і позирає проникливо.

– А ви як думаєте, Ларочка, у вас на радіо можуть заінтересуватися?.. Як то кажуть?

От уже ж народний просвітник, зітхає Ярка. Як же з ним краще зіграти? Чим підманити?

– Ну, в моїй програмі – навряд, – натхненно бреше гостя. – А от коли б у вас до «кримінальної хроніки» був матеріал…

Видавець-аматор зацікавлено блимає. Ярка притуляється до канцелярського столу, посуває папери, ножиці, клей, тоді рвучко зводить погляд.

– Як гадаєте, хто убив Приймака?

Нестор аж задкує з несподіванки, запускає п’ятірню в і так уже розкуйовджені вихри на потилиці. Видно, як стрибає над м’ятим комірцем адамове яблуко.

– Та я ж развє… я такого не казав!

Ярка гмукає.

– Але ж підозріло, ні? Людина зникає – й ані слуху, ні духу!

– Підозріло, – погоджується господар. Підходить до відкритого вікна, виглядає сторожко, ніби насправді чекає застати там рядок незручно закляклих шпигунів.

Гостя зітхає мрійливо, озираючи стіни з вирізками.

– Славна історія у Вістового… Шкода, що ніхто про те нині не дбає…

Нестор врешті розвертається до неї, позирає хитро-хитро.

– Погуляємо?

Ярка киває з розумінням, насилу стримуючи єхидну гримасу. Цікаве життя у Нестора, хоч як глянь!

Пан Балясний виводить гостю через чорний хід; на відміну від парадного, тут чистенько підметено, а біля дверей лежить килимок з написом «welcome». Нестор зачиняє двері на древній висячий замок, тоді підтюпцем перебігає вулицю, киваючи на стежину просто за сріблястим монументом.

– Підемо через школу. В смислі, через кладбіще.

Ярка скептично гмукає.

– Ви певні?..

– Там зараз нікого немає, – зглянувшись, пояснює чільний вістівчанський змовник.

Ярка приречено зітхає. Здається, екскурсії таки не відкараскатись. Втім дуже скоро гостя визнає: це місце й справді варте уваги. Нестор веде її через порослий бадиллям шкільний двір, межи іржавих турніків та загрузлих в землі покришок; якраз уже повертає на вечір, і тіні стеляться синіми хідничками – ось рама футбольних воріт, ось – рештки тренерської вишки, і ось раптом – кам’яні хрести, здебільш похилені, а часом – розбиті. Ярка спиняється коло найбільшого, намагається прочитати вибитий на камені напис. Вдається розібрати лише кілька слів «…блаженной памяты 782… генваря»; Ярка ніяково смикає плечима, ловлячи на собі схвальний погляд супутника.

Створивши, здається, належний настрій, Нестор починає розповідь.

– Не знаю, чи й правда хто убив Приймака… – пошепки мовить він. – Но кажуть люди, не своєю смертю вмер…

– Так-таки не своєю… – заохотливо мимрить Ярка.

– Да-да! – твердить Нестор. – Ну бо чого б то іще – скажіть! – гуляв селом його неупокоєний привид?

Ярка різко спиняється, ледве не наскочивши на чергову історичну пам’ятку. Цього ще бракувало!

– Привид?!

Відзначивши Ярчину обурену інтонацію, Нестор гмукає.

– Ну, сам я не бачив. Але кажуть – пропав Приймак, нікому нічого не сказавши, а вмісті з ним вєлік його пропав… вєлосіпєд. У нього ще такий дзвіночок був особливий, вся дітвора за ним бігала – такий, знаєте… телень-телень, іще на дверях, бува, такі штуки вішають…

– «Музика вітру»? – здогадується Ярка.

– О! – тішиться оповідач. – Так от, кажуть, що темними ночами бува чути той дзвіночок… а самого вєлосіпєда – не видно…

Ярка розсміялася б, але раптом пригадує – не темної ночі, але просто посеред білого дня, неподалік Ганиччиної хати – незвичний той мелодійний дзвоник…

– Ну то може просто хтось поцупив ровера? – відігнавши раптовий пострах, пропонує версію.

– Може, – розчаровано зітхає Нестор. – Но чого було красти? Аби їздити вночі на пустир?

– На пустир?

– Та баба Федора бачила, – змовницьки шепоче краєзнавець, – якісь вогні на пустирі біля холмів. І дзвоник якраз тоді чули!

Розкішно, тішиться Ярка. Повний оберемок нісенітниць. Воно, звісно, і не з такого нині новини робляться, але все ж таки…

– А все ж таки, як гадаєте, – наполягає вона, – хто би міг Приймака того порішити? Таке, наче, не всі його тутки любили…

Нестор блимає загадково.

– Не всі, це правда. Но ви думаєте, його не шукали?

А і справді…

– А хто? Родичі?

– Родичі, – киває Нестор. – Саня, молодший брат… Ну тоді, хто іще? Толік з Приймаком в школі дружив, но тепер спився… Ще якісь Приймака друзі з города приїжджали – і то такі, звиняйте, гм… Та і міліція, ясне діло, шукала.

– Не знайшли? – зітхає Ярка.

– Не знайшли! – гордовито киває краєзнавець. – Зате гляньте, яка красота!

Дерева довкіл цвинтаря розступаються, мовби за чарівним велінням, і Нестор із гостею опиняються на вершечку похилого пагорба, звідки видніється вечірнє, молочне майже, плесо і жовта риска піщаної коси.

Ярка спиняється, заворожена краєвидом, рівно ж як і рейвахом у власних думках. Що ж це… привиди, вогні, дзвіночки… Як із цим, люди добрі, працювати?!

– «Отамо, на самому розі», – наспівно цитує Нестор, – «над морем, де вічно лютує сивий бурун…».

Сам ти – сивий бурун, пирхає до себе Ярка, – це ж треба такого наплести! Аж раптом погляд її спиняється на… е… на буруні просто посеред молочної гладіні. Чорна хвилька, а потім іще, іще одна!

– Що воно таке?

– Дельфіни! – радіє Нестор.

Попри тяжкі свої думи, Ярка раптом відчуває хвилю забутої дитячої втіхи. Ось ніби щойно пливли із татком на катері, наввипередки з чорноморськими дельфінами… І все було тоді чудово, усе було сповнене щастя. Про майбутнє не хотілося думати, про майбутнє хотілося тільки мріяти…

Ярка зітхає, відвертаючись. Дитина в ній ніде не пропала. Її голос був завжди найсильніший.

* * *

Може й справді в тому річ? Ти просто прагнула залишатись дитиною, бо знала цю роль найкраще і добре затвердила всі її вигоди? Адже ж помиляються ті, хто думає – дитина безпорадна, неспроможна ані захистити себе, ані домогтися бажаного. Ні, межи дітлахів якраз досхочу тиранів та маніпуляторів – слабший не вибирає, слабший просто-таки мусить користатися іншими, інакше він не виживе.

Щось навіть поважне та погордливе є у тому, аби керувати старшими та більшими за тебе. Хай метушаться, хай вигадують, як тебе, голосистого, вколошкати… Хай почуваються винними, бояться за тебе, радіють твоєму успіхові… А ти – от у чому найбільша втіха! – ти не мусиш дбати ні про що, бо всі ті дорослі клопоти – аж ніяк не твоя біда.

Гарно бути дитиною. Дитині не потрібна совість.

От тільки ти – давно вже не дитина. Чи знаєш, що буває, як віддати своє сумління на відкуп іншим? Одні тирани казали своїм солдатам: «я звільняю вас від химери совісті»; «партія – ось твоя честь і совість», – твердили інші. А і дійсно, як сумління твоє деінде, то вже й не болить, а рука тим часом спокійнісінько тисне на гашетку чи повертає газовий кран. То що, гратимеш далі?

Чи, може, все ж таки припиниш цяцькатись?

* * *

– Мені потрібен цей контракт, – тихо каже генеральний.

Ані Ольга, ані Ярка не зважуються підвести погляд. Коли Франк ставав такий ось тихий, сухий та ввічливий, то означало граничний ступінь люті, за котрим – або просто звільнення, або якесь вигадливе покарання, котре, як правило, звільненню передує. Лише минулого місяця Франк розгнівався на керівника маркетологів за помилку в розрахунках, однак не кричав на нього, не лютився, але просто призначив його тимчасово відповідальним за ресепшн, тобто зустріч гостей та подавання кави. Призначення було проголошене з посмішкою, жартома, інший би посміявся, от тільки нещасний маркетолог жарту не сприйняв. Був то сіренький чоловічок, межи дівчат абсолютно непопулярний, на що відповідав бундючною хлопською погордою; його – в секретарі, бодай і жартуючи, то було наче до ганебного стовпа прип’ясти. Франк прекрасно знав, що пропонує, і за кілька годин уже приймав від винного заяву про звільнення.

Певна річ, ніхто в «Делекті» не прагнув стати мішенню для керівничого креативу, отож дівчата й мовчать, посупившись: а і що тут скажеш? Контракт, про який ідеться, дійсно великий; підписавши такий, можна було би рік горя не знати – адже ж мова про грант на гуртову закупівлю харчування для відомчих дитячих садочків. От лише не давався до рук омріяний контракт – підступна комісія задумала тендер, запросивши окрім «Делекти» іще кількох колег-конкурентів.

Ольга з Яркою зробили все від них залежне, презентувавши свою продукцію з ясними очима та заледве не з феєрверками, однак все, чого домоглися – прихильності однієї дами з комісії. «Лелітка» – знову триклята «Лелітка» – без зайвих слів надала кращу ціну. Отож, хоча рішення іще не оголошено, керівництво «Делекти» певне – шансів практично немає.

Проте, Франк, очевидячки, не бажає визнавати поразки.

– Ольга, які ідеї?

Керівниця інформаційного відділу стискає пальці, оздоблені масивними срібними перснями.

– Ми можемо відкликати пропозицію. Переглянути ціну.

Ярка відзначає, що за скрутних часів її безпосередня керівниця говорить так само сухо, як і Франк. Хіба нервує трохи більше.

– Не можемо, – несподівано м’яко відказує той. – Ми вичерпали всі легітимні засоби боротьби.

Ярка підводить очі. Франк позирає на Ольгу лагідно, ледь-ледь глузливо. Та виструнчується і помітно блідне. Чого б то, цікаво?

– Ви знаєте, пане Франк… – говорить вона спроквола.

– Знаю-знаю, – сміється той. – Дурниці.

Однак Ользі чомусь не смішно. Ярка розуміє, що розмова ця між ними відбувається вже не вперше, і попри дратівливе своє ставлення до пихатої керівнички, відчуває раптом мимовільне співчуття.

– Давайте ще раз, – пропонує Франк. – Що ми знаємо про учасників комісії?

Ольга киває Ярці, і та, затнувшись на мить, хапається за чорну папку. Генеральний примхливо чмихає і, відкинувшись у кріслі, заплющує очі.

– Василь Бурчак, голова фонду, – починає Ярка, знайшовши потрібну сторінку, – в минулому – правозахисник, громадський діяч… сорок вісім, дружина, двоє дітей… Петро Завадський, фінансовий директор, економічна освіта, працював на заводі… тридцять дев’ять, неодружений… Поліна Афоніна, директор програм, незакінчена вища, історія… тридцять чотири, розлучена, має сина…

– Гммм… – зітхає Франк. – Я, здається, бачив цю Поліну на прийнятті. Білявка в короткій сукні – це вона?

– Вона, – сухо киває Ольга. – Афоніна нас підтримує, з того, що я розумію. Їй подобається наше позиціонування…

– Цяцьки їй подобаються, – усміхається Франк. – Спробую з нею зустрітися. Далі.

– Завадському не подобаються… цяцьки, – скривившись, мовить Ольга. – Тільки цифри.

– Не тільки, – чомусь додає Ярка.

– Тобто? – генеральний нахиляє голову до плеча, мовби дослухаючись.

– Ну… е… мене здивувало, який він «джентльмен», чи як то нині зветься. Він навіть устав, як ми увійшли, стільчика відсунув. Давно такого не бачила.

Франк якусь мить дивиться на Ярку, не відриваючи своїх опуклих, уважних очей. Тоді киває.

– Далі.

– Бурчак… – Ольга знизує плечима. – Поводиться, як суддя на слуханні. Мало говорить, а коли вже відкриває рота, то повсякчасно підкреслює, наскільки кревно він зацікавлений у справедливому рішенні.

– Ну звісно, – Франк зітхає, знову заплющує очі. – Отже так. Нам треба позбутися Завадського.

Ольга відводить погляд.

– Он, як каже Ярослава, він – джентльмен. У нас нічого немає на нього.

Франк усміхається – повільно й лиховісно.

– Треба, щоб було.

Керівництво робить царський жест – вільні, мовляв; дівчата слухняно підводяться. Вийшовши від Франка, Ольга пригальмовує, тоді змірює свою підлеглу помисливим поглядом.

– Ходи зі мною, – врешті зважившись, кидає вона.

Ярка простує за Княгинею до «хотторнської кімнати», невеличкого закапелка за кухнею, обладнаного двома канапами та потужною вентиляцією. Деінде подібне місце назвали би «курильнею» та й по тому, однак якесь неписане лукавство компанії, що заробляє на дітях, змусило співробітників винайти хитромудрий замінник. Про «хотторнські ефекти» часто йшлося на неодмінних тренінгах з менеджменту, мовляв, неформальні взаємини поліпшують результати роботи; за тими-то взаєминами, схоже, й шукала нині Ольга. І було таке чи не вперше за три роки спільної праці.

Ольга багато курить останнім часом – відзначає Ярка – і то дивно, бо раніше кривилася примхливо, ледве зачувши запах диму. Вульгарно, мовляв, по-пролетарськи – такій пишній пані не личить аж ніяк. Нині ж дістає тонку цигарку із тут-таки полишеної пачки, затягується жадібно, присівши на підвіконня; пальці межи срібними перснями замало не судомить від напруги. Минає хвилина, дві; Ольга курить, не дивлячись на колегу.

– Одного дня… – зненацька хрипко мовить вона, – це погано скінчиться.

Ярка пересмикує плечима.

– Хіба ж угадаєш… – нейтрально відказує вона, і собі запалюючи цигарку. Чого, цікаво, прагне Княгиня?

Ольга обертається до неї, змірює недбалим поглядом.

– А, ясно. Тобі це подобається, так? Іще не награлася?

«До чого це? – метикує Ярка. – Чи хоче дістати від неї свідчення… чого? Полохливості? Нелояльності? Аби потім нажалітися Франку та й позбутися колеги?».

– Хіба це моя гра? – дивується вдавано. – Я лише асистую.

– Ти так гадаєш? – з несподіваним притиском кидає Ольга, тоді, не чекаючи на відповідь, гасить цигарку і виходить з кімнати.

Ярка дивиться на недокурену, зламану у двох місцях «сигарилью», відчуваючи й собі непевний відгомін бентеги. Проте, це їй радше подобається: гра повинна захоплювати – інакше який у ній сенс?

Трохи пізніше того дня в Ольги раптово виникає застуда й гарячка, тож Ярка лишається із Франковим завданням сам-на-сам. Годину по тому вона никає відділом, гризучи нігтя, і тим доводячи Ромка до сказу, а за годину просить аудієнції в керівництва.

– Треба, щоби «Лелітка» дала хабара Завадському! – зловтішно мовить вона.

– Непогано би, – киває Франк, не відриваючись від бізнесового журналу. – Але не в цьому житті.

– Не в цьому, правильно! – ледь не підстрибує Ярка. – Але якщо ми переконаємо Бурчака в тому, що це правда…

Генеральний гмукає і відкладає журнал.

– І як ти пропонуєш це зробити?

Ярка враз втрачає усе своє заповзяття.

– Я?!

Франк позирає глузливо, поправляючи і без того ідеальні манжети.

– А ти гадаєш, для чого я тримаю інформаційний відділ? Для презентацій?

Досі Ярка гадала саме так. А втім… Їй ніколи особливо ті презентації не подобались. Один крок лиш від магазинного вихваляння… А є ж і цікавіші справи!

– Ну, якщо, приміром… – мимрить вона, – якщо директор «Вівчарика»…

– Хто – Шмак?! – сміється генеральний.

Директор «Вівчарика», другого окрім «Лелітки» конкурента «Делекти», звався Василь Шумаков, однак хамуваті його манери та лайливий голос надихнули колег на кумедне скорочення. «Вівчарик» своєю корпоративною культурою походив з минулого століття, отож серйозним конкурентом ніколи не був; Франк часом навіть запрошував Шумакова на вечерю – щире мужицьке панібратство колеги генерального, очевидячки, розважало, і то часом ледь не до сліз.

– Цей розкаже, – єхидно погоджується Франк. – Та ще й так, що на сусідній вулиці знатимуть… Тільки ж голослівне звинувачення як у нас зветься? Ну, не чую!

Ярка присоромлено опускає очі.

– Наклеп…

– От-от! Не те, щоби я був проти наклепів… – замислюється Франк. – Але ти казала, Завадський – джентльмен?

Ярка киває мовчки, дивуючись такому переходу.

– Тож, якщо дама попросить його допомоги… Не відмовить?

– Ну… напевне, – припускає Ярка. – А де взяти даму?

Генеральний сміється довго і щиросердо. Дамою, звичайно, виявляється вона.

Певний час іще займає підготовка до оборудки. Ромка відправляють до комісії з тлустою пачкою непотрібної технічної документації, перед тим упевнившись, що Завадський якраз перебуває на робочому місці. Ромкові наказано пройти, прислухаючись, повз його кабінет – надовго можна й не спинятись, проте засвідчити сам факт телефонної розмови він повинен. Розмова ж вестиметься з представницею «Лелітки», принаймні, так повинен вважати Завадський. Насправді ж, говоритиме Ярка, навчена та напучена Франком.

– Пане Завадський? – тремким голосом питається вона. – Це вас турбує Тетяна, асистентка Марії Михайлівни… з «Лелітки», так…

Тетяну Ярка бачила раз чи два на якихось фахових заходах; була то насправді тремка, мов бадилина, молода жінка, з повсякчасно змученим, зацькованим поглядом. Не солодко велося їй під орудою тої Марії Михайлівни, очевидячки, – та і справді, директриса «Лелітки» за бажання на будь-кого могла нагнати страх й дрож.

Зіграти асистентку було неважко – затинатись побільше, шморгнути раз чи два від жалю до себе, нікчемної, та й благати, мов ті нетутешні.

– Марія Михайлівна дуже турбується про нашу пропозицію… ви розумієте, це я готувала… а так, дякую! То вона каже, як раптом нам відмовлять – моя провина! – то вижене! А знаєте, як його нині роботу важко знайти… так, ой, ну так, сувора! Ну то я… власне, якщо можна якось посприяти… якщо є щось таке, що ми можемо зробити, аби ви поставилися, ну… як-то… більш прихильно… Що ви кажете? Ні? Ой ні, як же ж я…

Франк позирає з-поза директорського столу, затулившись журналом. Очі його сміються. Ярка й собі тихо пхикає, швиденько замаскувавши смішки під розчулений схлип. Завадський тим часом заходжується втішати Тетяну, аби та, не дай боже, не плакала. Але Ярка тримає напоєну сльозами паузу, і Завадський не витримує та зізнається, що рішення про перемогу «Лелітки» уже прийняте, вважай, хіба підпису голови і бракує. Казати цього, звісно, він права не мав.