Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

Епілог

Цього року осінь видалась напрочуд жовтою – суцільне тобі бароко, аж не проглядає за пишним золотом ніяких інших барв. Навіть солідні, пергаментно-брунатні о такій порі, дуби шикують канарковими шатами, перетворюючи гайочки на величезні ліхтарі, чиє палахке сяйво робить майже непомітним брак сонця на похмурому небосхилі. Попри свої кольорові принди, осінь нині хмарна на загал, сира й дощовита, немовби поклала собі за мету змити зливами всякий спогад про тривалу літню спеку.

От власне й тепер, щойно по черговій мокві, масно сяють баюри та чмакає під ногами неходжене болото – навіть і дошки не перекинуто; ніхто тут, очевидячки, не дбає про зручність гостей. Та по правді, – і дбати вже нікому: ця приміська турбаза просто поволеньки розпадається на цурки, чекаючи на нового власника, який позбудеться скорботних решток і побудує тут суголосний часові ресторан або склад. Поки ж іще дещо лишилося – кілька покорчених халупчин, пару лав коло них, іржаві патички на місці гойдалок та не цілком іще поховані у бадиллі доріжки. Шукати тут, певно що, нічого, окрім хіба прикрих пригод, проте ось продирається стежиною висока худорлява дівчина у гумових чоботях. Взувачка та проста, але не зовсім: її чорний глянець розцяцькований білими черепами та костомахами, що, зважаючи на серйозну міну власниці, створює досить кумедний ефект.

Аж ось мандрівниця спиняється, гмукнувши задоволено; здається, вона врешті надибала те, по що ішла, форсуючи багновища: на одній із вцілілих лав, споглядаючи проросле сухостоєм озерце, сидить дівчина у спортивній курточці, волосся її коротке, розтріпане і таке трохи плямисте на колір. Почувши кроки зайди у модних чоботях, вона розвертається і дещо позірно підкидає брови.

– Катря… – всміхається вона, киваючи на чоботи. – Це що в тебе за костюм? «Смерть грибника»?

Катруся ображено супиться, а тоді все ж таки не втримується і сміється.

– Не забудеш ніяк, авжеж? А в тебе що на голові?

Власниця строкатої шевелюри ніяково проводить долонею по волоссі.

– Це я пофарбувалася під свій власний колір.

– Свій власний?! – форкає чорнява. – Це в сенсі – під рябу кобилу?

– Коні не винні, Катря, – сміється та. – Сідай!

Катруся обережно підходить до лавки і мацає долонею вологе дерево. Тоді, тяжко зітхнувши, дістає з дорожньої сумки мистецький журнал, кладе його на лаву і по тому лише всідається поряд.

– Але ж ти, Ярка, і знаходиш місця… – несхвально мовить вона. – Просто якась тобі Грімпенська трясовина.

– Ти сама визвалася приїхати.

– Так! – сердито відказує Катря. – Боялася, ти знову десь втечеш! Зникнеш на місяць, а мені, значить, відбріхуйся!

– Я не тікала – цього разу, – сумно всміхається Ярка. – Сказала ж тобі, де їду.

– Не сказала нащо!

– Та я і сама не знаю точно… – Ярка озирається на озеро, на руїни туристичних будиночків. – Колись дуже давно ми з батьками тут відпочивали. Турбаза «Затишок», хоч як це нині смішно звучить… Так от, мені здається, що тут сталося щось… щось важливе, от тільки я не годна згадати що.

Катруся гмукає, не повіривши, очевидячки. Позирає зі співчуттям.

– Якісь, може, новини від твого упиря?

Ярка стискає губи і відвертається.

– Останнє, що я чула – він виїхав з країни. Така була умова нового власника.

– Теж результат, хіба ні? – з робленою бадьорістю підхоплює подруга.

Ярка киває. Мовчить. Катря зітхає.

– Ну але принаймні всі знають, що він вчинив. От я навряд чи змогла би… – вона мерзлякувато смикає плечима. – Скажи, Ярка, а коли тобі було найстрашніше?

Подруга обертається до неї, позираючи своїми дивними світло-карими очима. Вона усміхається, але десь на самому денці тих очей – не вичерпаний іще криничний холод.

– А знаєш, в кінці… – легко мовить вона. – Тоді, як сказала Франкові про його дружину. Це ж була вигадка, розумієш? Якби у нас і справді були її свідчення, то нічого іншого уже й не знадобилося б. Якби він тоді здогадався – то все, подруго, капці… Але на щастя, він відволікся на інше.

Ярка опускає очі, одразу розгубивши той холодний ореол.

– Ну, з твоїми талантами… – здригнувшись, мовить Катря. – То – не просто щастя!

– Звісно, не щастя! – люто відказує Ярка. – Та мене з моїми талантами ізолювати треба від людей! Як подумаю, скільки всього я наробила під його орудою… Бідолашну Ладу Ер згадати хоча б…

Катря сумно киває.

– Так, Лада, звісно… Але вона вже вийшла з клініки. Як почула про твого Франка, так і вийшла. Про це писали в новинах.

Ярка зітхає, відкидаючи миском черевика купку вологої глиці.

– Та пісня, що в рекламі крутили… – тихо мовить Катря. – Там же тільки половина приспіву. Знаєш, як далі?

Подруга її хитає головою.

– Забула.

– Умм… зараз, – супиться Катря. – «Дівчинко, вийди з власної тіні – Це дивосвіту контурна лінія». А тоді… «Раз перекреслене, серце воскресне, бо – Б’ється луною справжнього імені».

Ярка гмукає, тоді знову озирається.

– Знати б, яке воно… – неуважно мовить вона, – справжнє.

– В цьому наша біда, хіба ні? – відсторонено зітхає Катря. – Ми ладні будь-що вигадати, аби лишень не зізнаватися в тому, хто ми є насправді.

Ярка слухає уважно, а тоді різко хитає головою, мовби витрушуючи воду з вух.

– Пам’ятаєш, я казала тобі про свій внутрішній голос?

– Ну?

– Так оце щойно мені здалося, що це не ти, а він промовляє до мене. Такі ж марудні інтонації.

Катруся показує подрузі кулак – не надто грізний, утім, п’ястучок. Та сміється, підводячись.

– Не знаю як ти, але я вже замерзла. Ходімо звідси. Скоро буде автобус.

Катря також підводиться, оббиває багнюку з чобіт.

– Провісниця! – пирхає вона. – Ну, ходи!

Дівчата простують стежиною, переступаючи калюжі та острівці лопухів. Невдовзі доріжка минає старий будиночок з терасою; його дошки просіли і покосилися, синя фарба добряче облущилась від сонця та негод, проте і досі видно на ній видряпаний дитячою рукою малюнок: загадкову істоту, накреслену настільки незграбно, що не збагнеш – то людина з пташиними крилами, чи пташка з людським обличчям.

Втім, дівчата йдуть, і навряд чи хто тепер завважить різницю.

2011–2012