Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Марина Соколян
Серце гарпії

Частина I
Вістове

Якихось три кілометри – хто би знав! – а вона вже ладна зомліти. Дорога матляє то руде узбіччя підставляючи, то сипку вапняну колію, розжарену, як вольфрамова дуга. Наплічник, хоч і здавався легким вдома іще, коли збиралася хапкома, нині вганяється у плечі двома злими аспидами; дихання уривається, та й направду миготить уже перед очима. Ха, посміхається вона порепаними губами. Добре.

Ось і перші двори Вістового. Яблуневі – чи то персики вже? – садочки коло однакових тинькованих хат, похилені паркани, порохняві лави межи чагарів. Чи й не визирне ніхто? Такої гарячої днини – либонь не до витрішків… аж ні, коло хвіртки оно – старша жінка, сивокоса, позирає примружено, обернувшись від линви з барвистим пранням.

Ну от нехай вона. Чого чекати?

Мандрівниця робить іще кілька кроків, перш ніж хапнути повітря та заточитися. Світ сахається та меркне; отак би й лежати, хіба коліно – чорт! – на камінь якийсь напоролося, абощо… Зойки притишені, гукання, кроки… Аж раптом – хлюп, холодною водою по лобі, потічки – щоками, зашийком, вухами; хоч-не-хоч, а прочуняєш. Поряд – двоє, жінка і чоловік, пахне – о! – яблуневим варенням, а ще трохи – рибою.

– Да всьо, Ганичка, одійшла, хай її…

Хрипкий, дратливий голос – чи не обідав, звідки та злість?

– Ой, та де тобі всьо… Нада в тіньок би… А, дочка, встанеш?

Мандрівниця спирається на лікті, озирається причмелено. Коротка сива фризура старшої жінки облямовує пухке та рум’яне, а нині – ледь стривожене лице; риси обличчя тонкі та правильні втім, а вкупі з ясно-білою літньою сукнею жінка виглядає на загал трохи незвично. Ганичка – чому Ганичка? Тут сказали би радше «Аня», хіба ні?

– Дякую, матінко… – стиха промовляє заблуда, ледь потискаючи праву руку жінки.

Та блимає ошелешено, тоді швидко зиркає на чоловіка.

– Ну так ти цеє… зайди до хати, – промовляє врешті, і голос її раптово нижчий, мовби від утоми.

Чоловік мовчазно спинає зайду на ноги та скеровує до хвіртки; наплічника самочинно і так само мовчки береться нести за нею.

У хаті і справді недавно яблука варили – густий їхній дух висне пряно і гаряче. В світлиці, утім, прохолодніше; піч, письмовий столик, сервант зі щербатим сервізом, темнолиці ікони в кутку; а ще – фотокартки на стінах: весільні, святкові, чорно-білі здебільш, а є й такі, де пише невідь-чому латинкою.

– Сідай сюда-о, – скеровує жінка, роззираючись ніяково і тицяючи на хиткого стільчика. – Я щас кампоту тобі з холодільні винесу.

Мандрівниця киває, не поспішаючи, втім, розсідатися. Оглядається. Господарі в тим часі перемовляються; лише «бу-бу-бу» чоловікове чути, невдоволене й похмуре. «Та шо ти, Ганя… яку-то дівку, циганку, в дім…» – бубонить усе, мов найнявся. Зайда ледь не пирскає, затуляючи рота; ну а втім, може й так, може, щось і є у тім; ось коло пічки – люстро, оздоблене наліпками з котами та ружами. Зазирає – і точно циганка: засмагла, кароока, розхристана, хіба мокра грива до лоба липне – руда і коротка. А ще, несподівано й невтішно – зморшки коло губ, жалібні пруги, там, де раніш не було. Зітхає заброда; авжеж, не кожен таке до дому закличе, не кожен компоту винесе… Страшно хочеться гризти нігті, але не можна, ні, не можна й ганяти оце світлицею – туди-сюди, мов попечена, бо і точно виженуть, узрівши, дарма, що самі запросили.

– Шо ж ти не сядеш, тобі б отдихнуть… – дорікає хазяйка, подаючи гранчака із брунатним варивом. – Це ж ти од самої траси шла?

Гостя киває, сідаючи врешті та приймаючи частунка. А так, добрий – із груші-дички найкращий компот…

– Нада ж було маршруткою їхать, – далі картає жінка. – А хотя, коли та маршрутка, раз у день, та і то на Миколи… А ти до кого-то в гості чи так?

Зайда знизує плечима.

– Хотіла тут пожити трохи. Ну знаєте, як то… від міста відпочити. Тихо тут, ні? Річка…

– Тихо, да, – сумовито мовить господиня, мовчить хвильку, тоді киває. – А чо’ ж, приїжджають до нас, бува, літом. Но більше як-то в Парутіно, в Лимани – там база є, лагеря… Єсть, де погуляти.

– Та ні, – тихо каже мандрівниця, – мені би подалі від тих «лагерів»… Зняти, може, хату де скраєчку, і так пожити тихенько, поки… поки спека не перейде.

Господиня гмукає замислено, не відказує. Тоді гостя зітхає та, підводячись, простягає склянку. Її рука ледь помітно тремтить.

– Ви мені… дуже помогли. Не знаю як і дякувати.

Жінка хитає головою, тоді обертається і гукає до чоловіка.

– Юхим! Юхим! Ану зайди до Кулика, возьми ключ од Никанорової дачі!

Дача та – за два перехрестя, трохи не на околиці – якраз там, де і гадано. Вітер жене уздовж вулиці білий пил та клубки кураю; сухоребрі пси біжать за Юхимом та рудою забродою мало не до пустища; раз чи два визирають сусіди з-поза парканів, проте ані словом до них не озиваються. Юхим теж мовчить, хіба зиркає помисливо; подорожниці багнеться його штурхонути, прискорити, однак треба терпіти – нехай, вже недовго, зовсім трохи лишилося… Ось і обіцяна хата, зрештою; видно, що тут намагалися сільське мешкання на котедж абощо перекроїти: добудовано другий поверх, стріха кладена новою дахівкою, проте стіни нетиньковані, а круглий балкончик – геть зовсім без поруччя, мов козирка до кашкета. Грошей забракло либонь господарю, однак нині заброді не до вередів.

Юхим штовхає хвіртку, ступає у двір.

– Лєтня кухня, – кидає зверхньо, киваючи на малу добудову в нетрях занедбаного саду. – З той сторони – удобства.

Клас, нишком зітхає гостя, нужник надворі! Мовчить однак – знала ж, хіба ні, куди їхала… Юхим спиняється коло дверей будиночка, глядить замислено, ключа притримує в жилавім кулаці. Заброда підходить ближче, приглядається – не хоче пускати її, чи що? Видно, що впертий, затятий – он який погляд важкий, губи підібгані; зле із таким торгуватися, а вже як маєш такого за рідню, то і геть нецікаво.

– Ну то… зайдемо? – питає заброда.

Кривиться Юхим.

– І шо тобі в том городі не сиділось?

Гмукає руда, тоді випростовує долоню та кладе на його тугий кулак.

– Вже як маєте за циганку, то дайте поворожу. Хтось до міста їде, а хтось, бува… хтось, може, й вертається.

Віднімає руку; старий мружиться, вглядається, наче який дрібнопис із лоба в неї прочитати думає, тоді погляд йому яснішає, розтискається долоня.

– Звать тебе як? – зітхає приречено.

– Я… – раптом губиться заброда. – Я Лapa.

Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.

– Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.

Мандрівниця киває звільна, та щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі – мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко – назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок навпроти входу і падає там у низьке – аж сягає сподом долівки – крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.

Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає – оце ще справді циганські чари! Коли б іще серце не так стугоніло, коли б лише не так хотілося голосити…

Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лapa, ні. Ти – Ярка, зроду й донині.

Бо Лapa, серце моє, Лapa – це я.

* * *

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому – підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий – це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності – о, він такий потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, хоч би який був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

* * *

Ярка вміла, коли треба, бігати направду швидко – дві тонкі русяві кіски хльоскали по спині, немов батоги. Одна з них узагалі розсупонилась, друга, підібрана іще охайним «вушком», їжачилась друзками та листям; нова сукенка з кишеньками продерта на плечі, розцвічена свіжим брудом та павутинням.

Блимають п’яти в розтоптаних сандалях, майорить підшитий поділ. Біжить мала Ярка, ну бо що ж тут вдієш – халепа! А так, прикра пригода, хоча праглося пригоди веселої – та і починалось же незлецьки!

– А знаєте що? На горищі клубу – привиди!

Леся і Михась тоді аж очиська викотили. Леся була старша, однолітка Ярчина, тож перепитує з осторогою:

– Та ну? Відки знаєш?

– Сестра мені сказала! – хвалиться Ярка. – В мене сестра – чарівниця!

– Чаївниця! – радіє Михась.

– А що я її ніколи не бачила? – не йме віри Леся.

– Ну бо чари! – відмітає сумніви мала шибениця. – Ото ти й не бачиш!

Леся знизує плечима, не в силі спростувати таку залізну логіку. Леся – серйозна білявка у чепурних гольфиках, які, втім, повсякчасно сповзають, спричиняючи цим повсякчасну недогоду собою. В неї все мусить бути, як слід; вона ще й відмінниця, пхикає Ярка, а це вже справді – чудасія. Братик її, Михась, – оце, натомість, славне дитя, очка так і сяють! Та хіба ж його старша на горище відпустить? А самій іти – хіба ж то розвага?

– Леся… – приміряється Ярка, – а давай підем подивимось?

– Не можу, – відказує та. – Мама сказала – з двору ніде не йти.

– А клуб у дворі! – сповіщає Ярка. – Ну, не весь, нехай. Його цей, його зад… задня стіна, так точно у дворі.

– Зад! – хихоче Михась.

Леся, утім, невблаганна.

– Привиди, ну подумаєш.

Ярка мне губу. Як же до неї, нецікавої такої, підступитися?

– О, а ти знаєш, що Славчик «Мисливців за привидами» збирає?

Леся скліпує.

– Славчик?

Звісно, тамтой хлопчисько – не абихто, а син директора школи. Іще чепурніший за Лесю, коли таке взагалі буває. Та і маруда – точно незгірш.

– Ага, – Ярка киває, аж пружно підстрибують кіски. – І касети має, і вкладки, і наліпки – ну, знаєш, із мультика. Каже, попросить тата датчик такий купити, який, типу, показує, де примари…

– І пвазмотйон! – не витримує Михась. – Ба-бах!

– Плазмотрон, – суворо виправляє сестра. Тоді зітхає. – Чуєш, а правда, збирає?

– Агась! – радіє Ярка. – Розкажеш йому, де була, так він від завидків задушиться!

Леся тлумить усміх.

– Ну… ну добре. Ми тільки глянемо – і назад…

Ярка із тим погоджується; знає – варто ступити перший крок, то буде і другий, і третій. На горище, правда, так зразу не вибратись – там ціла історія з географією: через паркан (а добре, що вужча за Лесю – чи не кумедно вона пхається межи стрижні?!), попри двірникову буду (як він там хропе, бува, по обіді!), а потім нагору, пожежними сходами, іржавими та лункими, як дзвін. Ну а там уже – крок дороги. Двері на клубне горище давно зламані, та ніхто й не ладнає – там однаково ніц немає, окрім пилу. Ну і привидів, певна річ.

Крізь розбиту шибу сочиться зеленкувате світло, тицяється вузластим віттям у вікно старенька яблуня, танцює, збурена дитячим наскоком, рясна порохня.

– Ну і де твої привиди? – копилить тонку губу Леся.

Ярка зводить подих по стрімкому підйомі.

– Та зажди. Думаєш, оце так зразу тобі і вийдуть?

Михась витріщається на Ярку, мовби чекаючи якого дива. Леся пхекає, позираючи на гольфики – чи не з’їхали, бува. Ярка швидко метикує.

– Ви ж знаєте? Знаєте, відки привиди беруться? Перше, треба аби когось убили!

– Ну і кого?

– А… ну цеє… знаєте, жила тут одна жінка, і був у неї, значить, син. І був він такий іще маленький і вередливий. Весь час кричав, ґедзався, пхинькав… ну то вона йому і казала – не кричи, бо задушу! А він все одно кричав… ну то якось вона його взяла і… і задушила! І сама потім задушилася! Ось! А тільки тепер він теж, бува, кричить – ну лиш ясно, що мертвий!

Дослухається Ярка – тиша! Якась по цій вигадці навіть і лячна тиша, мовби – ось-ось, чекай і трапиться що. Михасик шморгає носом – чи то пил зайшов, чи то присмерк піддашшя укупі з примарами страху нагнав. Леся і та непевно якось позирає. Еге, але клас!

І все б тоді може на тім і скінчилося, та лишень забула Ярка – то не просто горище було, то – горище клубне, або іще звали його «дека», дім культури, себто. За культуру тут правили, переважно, гуртки всілякої самодіяльності – музичної, зокрема. А що була неділя, то й занадився хтось найкультурніший на репетицію, та ще й, прости господи, із гобоєм чи ще якою духовою бідою. Ну а інструмент, певна річ, слід перед зайняттям ретельно налаштувати, аби ноту давав чисту і гарну. От він і видав спересердя – пронизливий такий, оглушний зойк.

Аж смикнулися, аж затрусилися усі троє на горищі – надто вже до слова прийшлося! Ну а Михасик, скільки там йому потрібно для переляку? – тут-таки і шугонув із дверей та й по сходах. Ніхто і охнути не встиг, а вже чути знадвору лункий гуркіт і дикий крик. Гульк – аж лежить Михась під сходами, і нога якось дивно вигнута, і кричить, наче різаний – привида, і того би завидки взяли.

Отут вже і Ярці лячно стає. Михасик кричить, Леся голосить, сусіди збігаються, розходиться дворами лемент. А Ярка стоїть коло яблуні, сполотніла, ні пари з вуст. А тоді відходить нишком, очі додолу, а як поза спини сусідські опиняється, то мигцем зривається на біг. Вона знає – її провина у тому, що сталося, її велика провина. А тому немає іншого, як втекти, де людські очі не бачать, та там і сховатися. Там і вікувати.

Аж надвечір знаходить її батько. На найвищім поверсі сусідньої «дев’ятки», там, де господарі полишили в тамбурі поламані крісла і великі коробки. Сидить собі Ярка, коліна охопивши, сидить і плаче.

Батько сідає коло неї навпочіпки, сильний, плечистий – ціла гора лагідного осуду.

– Тобі соромно, Яшка? – питається.

Ярка киває, розмазуючи щоками бруд і сльози.

– Соромно, тату.

І знає, як відтоді знатиме завжди, – цим уже не зарадиш.

* * *

Вона прокинулася пізно, почуваючись хворою; під невблаганним південним сонцем кімната встигла прогрітися, наче пічка за мить до з’яви короваю. Ані ковтка свіжого повітря; горло дере від гарячого пилу, пил усюди, а ліжко, де спала одягненою, – невідь-чому повне дрібного білого піску.

Насилу продерши очі, Ярка почвалала до «лєтньої кухні» шукати за кавою – вона марила, втім; із рівним успіхом можна було шукати в цьому покинутому мешканні золоті зливки або позаземні цивілізації. На щастя, воду сюди таки провели, однак скособоченого над мийкою умивання було недосить, необхідний був душ. Шуканий пристрій знайшовся з іншого боку, в садочку, але з нього хлюпнуло таке болото, що аж Ярка відскочила з прокльонами – лютою, робочою, майже нестямною лайкою, яка розторсала її незгірш за кухлик еспресо. Захотілося кричати, плакати, трощити що-небудь; відколи, – закусивши кісточку пальця, питається вона в себе, – відколи я стала така зла?

Слід було чимось поснідати; востаннє вдалося перехопити щось – коли? Вчора, в Станіславі? Здається, була там якась ятка біля вокзалу… Але з того часу – ані крихти, і вже без жартів крутить живіт, начеб розкрилася там якась паморочна безодня. Обійшовши дім і подвір’я, Ярка не знаходить нічого – хіба незугарні яблука у старому садку. Проте, є в цьому щось далебі втішне; були ж часи, коли зелені яблука правили за найліпший в світі частунок – надто ж ті, що з найвищої гілки за парканом.

Набравши у поділ сорочки кілька яблук, Ярка вертається до хати і зачиняє за собою двері. Видихає поволі. Що ж. Вона мусить це зробити, і що раніш, то краще.

Нетбук новенький, аж світиться недоторканим лакуванням. Вона купила його за готівку, щойно вийшовши з потягу. Так само, як і модем із передоплатою; телефон свій вона лишила вдома – нема кому дзвонити, а навіть коли й було би… ні, вона не хотіла, щоб її так швидко розшукали. Якщо і знайдуть, то нехай хоч не зразу.

Поштою вона теж користуватися не наважилась. Усі її адреси і паролі – їх дуже просто дістати з робочого комп’ютера, а те, що його будуть патрати, вона не мала жодного сумніву. Натомість Ярка заходить на веб-щоденник – про його існування знають лише двоє. Вони не домовлялися заздалегідь, але може… може та друга особа здогадається. Вона бувала дивовижно кмітлива іноді, хоча решту часу не помічала й землі під ногами.

Ага, є новий запис!

Бачила сьогодні новини. І що лише в світі діється! Втім, ми здається, звикаємо – лише торік, як забили ровериста, ледь не все місто на помини вийшло. Нині – ніхто ніби й не дбає. Дивина.

Дзвонив любчик, бідкався, і то стурбованим таким голосочком. Здається, щиро хвилюється, хоча, знаючи пана, уже й не присягнуся.

Мені теж неспокійно – певно, погода. Давно такої спеки не пам ’ятаю – чекала, як ітимеш, на асфальті зостануться відбитки. Хоча б так закарбуватись в історії людства! Поки не спромоглася, правда, але надія лишається.

Потрібна відпустка, ясно, як божий день. Як спека спаде, то уже й не згадаємо. Пам’ять людська нині – стрибок з жердиною, а не марафон.

Оце молодчина, криво щириться Ярка. Навіть знаючи, про що йдеться, не зразу второпаєш! Слідів, кажеш, не лишилося, так? Чи значить це, що «пан» не знає наразі, де вона? А отже в неї є трохи часу – хоча б хвилька, аби побути у спокої та збагнути, що його робити далі…

– Ларочка! – гукає ледь не над вухом.

Ярка здригається, заклякає, мовби труйну змію узрівши; нетбук з’їжджає з колін – дяка, хоч недалеко падати. Обертається втікачка – аж за спиною низьке вікно, до якого уже зазирає знайоме рум’яне лице.

– Як ти тут? Федора каже – сидиш внутрі цілий день, не виходиш, так я і думаю – нада зайти…

Федора? – нервово метикує Ярка. – Яка Федора? Уже когось виставили стежити? Може… може вдати, що не чую, та й мигцем – драпака?

– Зараз, чекайте, я відкрию… – зітхнувши, каже вона.

Ганичка входить повагом, оглядається, тоді цикає несхвально.

– Нада ж, як Никанор тут всьо запустив… Ну ясно, як живеш у городі, то вже нема разниці – стоїть та хата чи завалилась…

Чмихнувши, старша жінка змахує пил зі столика і кладе туди паперового згортка.

– Ти ж не їла іще, да? Магазин сьогодні не работає, так шо ось… пирогів тобі принесла.

Ярка заходиться дякувати, але Ганичка відмахується, статечно, наче б та поштива пані.

– А скажіть, Ганичко, – мимохіть цікавиться Ярка, – а ви ж нетутешня?

Та позирає заскочено, мовби не збагне про що мова. Тоді усміхається.

– Та тутошня я, чого ж. От мама в мене була – вона да, вона була з польських – їх іще в сорок п’ятому сюда завезли. А я тутошня. Тутки родилась, тут і похоронять.

І якась така світла певність на чолі, таке задоволення світом… Із Ярчиним станом це незгідно настільки, що аж хочеться тамту пані Ганну стусонути.

– Ну шо, пішла я, Ларочка… – вирішує Ганичка, місію свою рятівну завершивши. – Єслі нада шо, заходь… Та й до води сходи, чи що… Бо жара така, шо здуріть можна…

Цілком можна, погоджується Ярка. До води? А і дійсно… Це ж була одна зі складових її «вигаданки» – курортниця, що шукає за відлюдним пляжем. А чи є тут пляж взагалі? От смішно буде, коли ні; сказано ж було – до води, а не на пляж… Зітхає – нехай, чого нема – того не додбаєш, але глянути варто.

Перехопивши пару пиріжків та вкинувши комп’ютер до полотняної сумки, Ярка виходить надвір. Її хата – кутова; навпроти – похнюплений будиночок, котрий давно, видно, не тинькували, однак життя там якесь чинилося: буркотав телевізор, на сушарці майоріли сімейні майтки і червона сукня. Ярка знизує плечима – чом би й ні. За рогом, з іншого боку Никанорової дачі – стара хатка, з-поза паркану якої визирає допитлива козяча морда, а ще – бистроока чиясь фізіономія у білій хустці. Так і чатують удвох; варто дівчині звернути за ріг, як хустка зникає, лише чути з-за огорожі несхвальне старече «ет-те-те-те». Ото, певно, Федора і є, вирішує Ярка, недремне око вулиці Тупікової.

Вулиця і правда була остання, за нею – латки городів, а далі – пустище: зелені плями, руді пролисини, межи них подекуди – чорний погар. Будинків на тій Тупіковій небагато, і вже за кілька хвилин ґрунтова дорога заринає в землю, лишивши по собі хіба примарну стежку, яка втім, уперто видирається на розлогі пагорби, на вершечку одного з яких бовваніє кругла будова – чи то рештки вежі, чи то занедбаний маяк. Ярка підіймається за стежкою, вже на середині сходження стративши подих – горбочок чималенький. Коло самої вежі, проте, горбочок різко обривається, мовби хто обтяв його щойно на злеті. Під ногами – глибоке урвище, смужка піску, і звісно – вода. Ярці так і не вдається звести подих – такої «води» вона не чекала. Вода не мала межі, вода стелилася увсебіч, зникала за горизонтом, так і не діткнута землею. Це не ріка, збагнула Ярка. Слово «лиман», бачене на карті, мало що значило, надто ж те, що нині відкрилося оку. І з несподіванки це справді приголомшувало.

Простоявши біля вежі не знати скільки, аж від спеки почало плисти перед очима, Ярка врешті з’ясовує, що стежка веде і далі, праворуч, де пагорби відходять від берега і набувають менш стрімких обрисів. Тут уже можна було спуститися спадистим схилом та без пригод дістатися води.

Вода біля берега мілка і жовтава; треба брести іще метрів зо двадцять, аби мати змогу плюхнути хоч би по пояс. Хай вода тепла, наче суп, а і те для Ярки нині за свято. Час од часу її добігають прохолодніші потоки, вітер бринить уже сіллю й просторами, і хочеться так і завмерти, перетворившись і собі на пливку зелену водорість.

«Вилазь, бо медузою станеш!» – гукав до неї тато, як вона не хотіла – дарма, що вже губи були фіалкові – слухняно виходити з моря. Ярка журно усміхається… тато тоді розповів їй казку про морське серце, навік відвернувши її від тих тварюк. Медуза – то було, буцім, серце страхополоха, котрий побоявся іти рятувати брата-втопника; навіть і море драглистим тим серцем гидувало відтоді, викидаючи на берег.

А що тепер, – думає Ярка, – хіба я краща за тамтого брата? Казка, проте, так чи сяк, не надихала, адже згинули обидва – і хоробрий, і боязкий.

То пощо тоді метушитися? – зітхає вона. – Заради чого, тату?

* * *

Маєш рацію, сонце, часом буває так, що зникають всі дороговкази, полишаючи нас на самоті посеред горілого пустища. Майже ніхто не спроможний сам собі встановити орієнтири – нас того не вчили, нікому на тім не залежало. Значно важливіше – справджувати сподівання оточення; власну совість, власну, осібну гідність було зроблено неліквідним товаром на суспільних полицях. Десь там вона і скніє, межи майтків з начосом та розпарованих калош; і коли раптом у ній виникає потреба, ми неспроможні вже видобути її з небуття.

Гідне і нице, гарне й потворне, щире й оманне – всі ці поняття із часом вивітрюються, втрачають плоть. Добре – те, за що дістаєш нагороду; добре – те, кари за що можеш уникнути. Отак живеш, і вже не знаєш іншого.

А втім, стрічаються зрідка люди, що дивом вбереглися від того нівелювання цінності. Вони безпомильно ідуть бездоріжжям, нехай часом і збиваючи ноги на гострому рінні. Аякже, вони спроможні чинити так, що потім їм же й болітиме; решта з нас уникатиме болі, аж поки не лишиться нічого, крім неї.

Чи стрічалися тобі, серце, такі звитяжці? А так, авжеж, зустрічалися. От тільки ти завжди їх втрачала – так чи інакше. А як не стало нікого, ти почала їх вигадувати.

* * *

Улюбленою грою маленької Ярки була, звісно, «вигаданка». Це був її власний винахід, і власна її таємниця. Те, що цією таємницею козиритися не варто, вона зрозуміла щойно тоді, як мама застала її за розмовою з незримою публікою (що то було, до речі? Одкровення Сонячного Зайчика? Бесіда з Принцем Духової Шафи?), і, настрахана, завела до похмурого місця, де Ярці били молоточком по нозі і пхали в око ліхтарик.

Отож, найкраще гра ладналася на самотині; зрідка лише мала ділилася з друзями, чи то радше – товаришами у бешкеті – відбірними своїми вигадками. Якось Ярка була повідала, що насправді вона – ельфійський знайда, а відтак харчуватись мусить винятково молоком і медом; ті ж, хто годують її «Геркулесом», по всьому – прагнуть отруїти. Сусідка Леся, із дивною своєю жадобою правди і порядку, візьми тоді та й спитай у Ярчиного тата, чи й справді дочку йому феї підкинули… Ох і стидко ж було малій! Але татко, як дізнався, реготав, аж зробився червоний; а відтоді підкладав подеколи меду їй до вечері. Казав, «це тобі, Яшка, на крильця» і підморгував змовницьки, відвертаючись від полохливої мами.

Із часом втім, гра набула інакших барв. А зчинилося це тоді, коли світ дорослих лихоманило бурями, однією по одній, і Ярчине затишне кубельце не встояло теж, почавши й собі розпадатись на цурки. Вона мало розуміла із того, що відбувалося, хіба хмурнішими ставали батьки та різкішими – розмови. Тривога, непевність залюднили дім, двір, країну; ось – закрилася фабрика, ось – когось обібрали, а… – кого ж це, боже милий? Та ж Руслана з другого під’їзду! – знайшли мертвим, бо вчасно не віддав кому слід борги… Якось враз в домі не стало грошей (зарплату затримують, та й скільки там її – котячі сльози!), і навіть вівсянка (про мед вже не кажучи) зникла зі столу – пісний суп натомість, картопля і гречка, та й по тому, здається, все.

Дивно, а помітила Ярка, що та буря термосила людей неоднаково. Разом з негодами занесла вона до міста і заморські чудноти: гарний одяг (футболки одні чого варті – «гуссі», чи щось таке пише, а як же файно гаптовано! А в’єтнамські курточки з драконами! А джинси!), і модні наплічники, і пенали з наліпками, і шоколадні батончики – і хтозна ще які принадні дивовижі! Тоді ж, назирцем за тою барвистою повінню, з’явились у дитячій громаді і нові мірила значимості. Прийдеш в новій курточці з чужинським надписом, то от уже і цар гори; а як ходиш у старій болоньєвій – то вже раптом таке чуперадло, що лише на смішки й годиться. Латані панчохи стали ознакою ницості; нові, лайкрові натомість – знаком всіляких чеснот. Таке наочне втілення особистої гідності було простим та похватним; інше бачення, незручне та недоречне, швидко поринало у забуття. «Тато, а ми хіба злидні?» – спиталася Ярка, принісши кривду зі школи. Мама тоді глянула обурено, але не на дочку – на чоловіка, а той так і не спромігся відповісти.

Ігри Ярчиної уяви у ті дні силкувалися вберегти її від цієї стидкої скрути. Вона уявляла себе царівною у вигнанні, прекрасною та упослідженою, яка, проте, гідно тримає удар убозтва, знаючи: попри все, вона – справжня. Ярка вигадувала цілі сюжети про себе-царівну: ось вона тікає від безжальних убивць, роздираючи шовкові сукні на гіллі та шпичаках; ось – поневіряється чужиною, а ось – зустрічає заморського принца і приголомшує його шляхетністю манер… Так, то були втішні вигадки, і лише одного разу вони не змогли зарадити. Тоді тато вперше вернувся додому п’яний.

Він і раніше, бувало, закидав чарчину-другу, але то був інший хміль, легкий і веселий, а що мама була сварилася, так то більше для остуди. Нині ж тато ледь тримався на ногах, замість говорити лопотав незрозуміле, і щойно зайшовши до вітальні, як був, незграбно повалився на канапу. Мама зойкнула і заголосила, і було то так страшно і так гидко, що аж Ярці морозом по спині сипнуло. Хотіла сховатися, але… але це ж був тато! Любий, дужий, надійний! Обережно підступившись, Ярка зазирнула йому в лице. «Тобі погано? Хтось… хтось наклав на тебе закляття?». Замість відповісти, той лише схлипнув надривно; тоді Ярка вперше побачила, як плаче дорослий чоловік.

Тато намагався подолати скруту як лише міг. Він пішов геть зі збанкрутілого заводу, наймався вантажником, пробував торгувати. Наче й ладнався був гендель, однак, скоро з’ясувалося, що його постачальник – продавець краденого, і татові лише дивом вдалося випручатися з біди. Ярка погано пам’ятала подробиці – ті часи сплутались, розмилися в її спогадах, лишивши проте, злидні і сором, і зимне передчуття нещастя.

І нещастя таки сталося – напевне, воно не може не статися, коли живеш так довго із відчаєм та ядучою гіркотою на серці. Ідучи додому з чергової роботи – а був тоді нічним охоронцем, абощо – ідучи, ймовірно, не цілком тверезим, тато перестрів на дорозі автівку, що не змогла чи не забажала гальмувати. Він помер на місці; карної справи тоді так і не відкрили – за відсутністю доказів і за відсутністю, певно що, свідків.

Все це не вкладалося у Ярчиній голові; жодна вигаданка не могла підготувати до тієї прірви, що розчахнулася раптом на межі притомності; у ту прірву, здавалось, валилося все – розмови, справи, звуки, кольори. Тата не стало, а отже не стало великої частини її самої; як тому зарадити – Ярка не мала і гадки.

Якось – минуло кілька місяців по татовій смерті – Ярка вперше вийшла до своїх дворових друзів. Доти вони майже не бачились, та і була зима до того ж; замість гуляти мерзлими калюжами, Ярка всідалася в куточку з альбомом і щось там денно й нічно малювала, не показуючи нікому, матері передусім. Однак сніг зійшов, і Ярці забаглося живої розмови.

Леся зустріла її показним співчуттям та не менш показним запевненням у дружній підтримці. Сусідка, очевидячки, так і не вибачила Ярці того випадку з Михасем; особливою сердечністю, втім, вона і раніше не могла похвалитися.

– Про що це ти? – кліпнула очима Ярка.

Подруга розгубилася, а відтак втратила останній дотик такту.

– Про те, що твій тато помер. Ну так всім нам, чесне слово, дуже жаль.

Ярка усміхнулася, пустивши крижаки уже Лесиною спиною.

– Він не помер! – сповістила вона. – Він поїхав… У нього робота в іншому місті.

– Неправда! – обурилась Леся. Це ж не просто була вигадка, а, за її табелем про ранги, нахабна брехня! – Неправда, він помер! Я бачила! Я була, як хоронили!

Брехунів слід карати – добре затямила Леся мамчину науку – ну бо справді, їм лише дай, то так голову задурять, що і тями не добереш. От Леся й карала, належною зброєю, до того ж – вірною, гартованою правдою. Отут вже вона розказала – і про те, як труну становили на лаві (а тітка Ліда мусила позичати килим!), і про те, як не запросили музик (ой-ой, яка нужденна сім’я!), і про те, як кидали за труною хризантеми (а дощ почав накрапати, і вже скоро гості місили багно)… І про те, звісно, як стояла дочка покійного осторонь, мов то все її не обходить, та й сльози не зронила, людоньки, а лиш мимрила собі щось нечутне під ніс.

Ярка все те вислухала, мов причарована, а тоді, не прощаючись, повернулась до хати. Там чекав на неї заповнений до краю альбом: профіль, руки, усміх, меч і лати… Він ніде від неї не піде, він завжди на неї чекатиме.