Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– А що він тобі зробить? – намагалася розрадити її Ярка, покликавши до найближчої кав’ярні – до офісу Настя боялася навіть потикатися. – Не твоя провина, що тамта Лада Ер така неміряна «звізда»… Врешті, хай би що там шеф казав, а вона – не наша аудиторія.

– Наша… – промимрила Настя, шморгаючи в серветку. – В неї дитина є…

– Я знаю, – кивнула Ярка. – Тільки ти тепер мусиш довести генеральному, що не наша. Он вона вагітною ледь не голяка знімалася, а ми – контора солідна, традиційна, таке всяке. Ти ж у нас маркетинг – мусиш краще знати.

Настя подумала мить, підвівши розчервонілого носа від серветки. Тоді хитнула головою.

– Не піде. Тут же ж в чому була ідея – залучити якраз сучасних матерів. Нетрадиційних і несолідних, так би мовити. Не тих, що вдома за плитою, а тих, що – дитину в руки, і – довкола світу. Лада Ер найкраще підходить. В неї навіть і пісня є така: «Дівчинко, вийди з власної тіні – це дивосвіту контурна лінія…».

– Гарно…

– Ага… І що робити тепер? Нести заяву про звільнення?

Ярка пирхнула. Яка ж та Настя наївна – наче й не працювала скільки літ у «Делекті»!

– Навіть думати не смій, – суворо гримнула вона. – Із нашим генеральним ніколи не можна завдавати удару першим. Бо він так відповість – мало не буде. Наталку пам’ятаєш, яка у нас на ресепшені сиділа? Образилася, бо шеф якось вилаяв її спересердя, подала заяву… Так він якось доніс рекрутерам, що Наталка пішла, бо її зловили на крадіжці. І що гадаєш? Другий рік людина без роботи сидить.

На бідну Настю знову напала гикавка.

– Яросла-аво… – слізно заблагала вона. – Придумай щось! Б-будь-ласка! Я знаю, ти можеш! Іще з того часу, як ти Артурчика вирахувала… Усі знають – ти найкраща…

Ага, а от і не така вона наївна, скривилася Ярка. Уже. Навчилася, видно. Адже ж знає – давня та справа з «Артурчиком» досі викликає у Ярки – ну, не провину, але бридливість. Їй шкода було Настю, але не в тому навіть справа. Не може бути, щоб генеральний не передбачав, чим скінчиться те невдатне «посольство» до Лади Ер. Так само, либонь, передбачав він і те, до кого звернеться Настя після невдачі. І оце «ти найкраща» передбачав. І тим надав своєму наказу такого розгону, що не виконати його ставало просто неможливо. Дивися, звідки, мовляв, будеш падати. Мабуть, дуже вже залежало йому на тій Ладі…

– Ну гаразд, – врешті сказала Ярка. – Давай замовимо ще капучіно і будемо думати.

Настя одразу ж заусміхалася. Святкує перемогу, ще б пак…

– Лише витри пінку з носа, – докидає Ярка. – Чоловікові б то, може, посмакувало. Але я не по тих ділах.

Недоречна усмішка тут-таки гасне, і Настя ніяково витирає ніс. Отак-от, мала! Тепер можна й попрацювати.

Ярка думає довгу мить, малюючи зигзаги на кавовій піні з корицею.

– Дитина, кажеш? Скільки років?

– Два.

– І батька немає?

– Ну… – Настя цинічно пхикає. – Десь, може, і є.

– Ага… Дитину який лікар оглядає? З приватної клініки?

– Та, здається, так. Є одна така, популярна серед діячок шоубізу, в лісочку за Києвом розташована. А що?

Ярка зітхнула, вагаючись. Усе ж таки Лада Ер мала право на свої принципи. Проте, принципи нині – справа недешева.

– Ось що ми зробимо. Знайдеш її педіатра. Запропонуєш пристойну суму. Якщо зажадає пояснень, заплачеш – ти це в нас умієш! – і розкажеш усю правду.

– Правду? – округлила очі Настя.

– А правда… – заусміхалась керівниця інформаційного відділу. – Правда полягає в тому, що Лада Ер закрутила роман з твоїм чоловіком. І, аби помститися розлучниці і врятувати свій шлюб, ти пропонуєш лікарю трохи співачку нашу налякати. Сказати, що за останнього огляду в її донечки було виявлено тривожні симптоми… Слід зробити ряд аналізів, і, якщо підозра підтвердиться… потрібна буде термінова і дуже дорога операція. Лада ж у нас не з найбагатших?

– Ну так, – блимнула Настя. – Тим-то ми і сподівалися її переконати. Кілька сотень тисяч…

– Ну от, операція саме стільки і коштує.

– Але, чекай, її ж дочка здорова!

– Це не важить! – наполягала Ярка. – Нехай лікар скаже, що на її місці уже почав би думати, де взяти гроші. Аналізи ж не миттєво робляться – можна затягнути навіть і на місяць. Сто процентів, вона запанікує.

– А коли прийдуть результати…

– Виявиться, що з дитиною все гаразд. Але контракт уже буде підписано.

Настя відставила недопиту каву і підвела на колегу нажаханий погляд.

– Слухай, але це підло.

Ярка знизала плечима.

– Я знаю. А які варіанти? Можеш хоч сьогодні занести заяву. А можеш гарно віддячити своїй зірці за її зіркове поводження.

Настя гмукнула, погоджуючись. Інших варіантів і справді не було.

А співачка і справді запанікувала. Хоча, слід віддати їй належне, не відразу. Маркетинговий відділ разом з інформаційним щодня чекали на її рішення і вже почали втрачати надію, коли Лада Ер таки подзвонила. За два тижні. Сама, без підказок, однак така замордована своїми потерпаннями, що вся рекламна фотосесія пішла котам під хвіст. Попри всі ефекти, зірка виглядала такою зацькованою, що для плакатів довелося відібрати фото з архіву.

Зараз, дивлячись на худеньку сумну жінку в президії, Ярка думала про те, що за кілька днів її муки завершаться. Вона знов усміхнеться, а тоді неодмінно пошкодує про своє рішення. Буде пізно, певна річ.

Презентація почалася, і ніхто, здається, не звертав уваги на роблений усміх зірки. Шеф був ґречний і чарівний, Настя так і надималася від пихи під його схвальним поглядом. Ведуча, покликана з якоїсь радіостанції, говорила з такою професійною радістю, що аж і собі хотілося посміхнутись.

Ярка ж того дня сиділа в куточку конференц-зали, тішачись результатами своєї праці. Інформаційний відділ намагалися без потреби не світити – адже хтозна, де їм іще доведеться втрутитись. І саме ця позиція дозволила їй нині побачити те, чого ніхто не завважив би з високих крісел президії.

В одному з останніх рядів сиділа літня неохайна жіночка з течкою документів на колінах. Це була журналістка, певна річ – адже ж випадкових людей на презентації не було. Проте стрічалися серед журналістів і сумнівні типажі, чий інтерес до події визначався щедрістю фуршету. Ярці було їх шкода – вона добре пам’ятала свої голодні дні – однак Настя, бувало, аж сатаніла, випроваджуючи підступних «фуршетників». Вони, звісно, не додавали подіям гламурності, і десь-таки Настя мала рацію; однак нині справа була не в тому. Жіночка перебирала якісь роздруківки та вирізки, нервово соваючись на стільці та позираючи на ведучу. По всьому, жінка чекала на годящу нагоду взяти слово, і це раптом викликало у Ярки неабияке занепокоєння.

Якимось шостим почуттям вона осягнула, що зараз відбудеться: дочекавшись пропозиції ставити запитання, жінка підведеться і виголосить щось абсолютно руйнівне – просто перед камери та мікрофони. Ярка відчула, як в неї запалали щоки; вона не знала що робити – адже коли зараз вивести жінку без жодних пояснень, вона неодмінно зчинить галас. Заборонити їй говорити теж ніяк не можна. Лишалося одне… Ярка швидко настукала повідомлення Насті, і за мить побачила, як її погляд спинився на телефоні. Насупившись, керівниця «маркетингу», зиркнула на Ярку, впіймала її наполоханий погляд, кивнула і передала телефон ведучій, яка от-от мусила почати спілкування з аудиторією.

– А зараз… – професійно швидко зреагувала та, – ми маємо час для… для перерви на каву, після чого ми запросимо всіх на святковий концерт.

Ярка зітхнула з полегшенням. Жінка з течкою невдоволено цикнула і склала папери. Шеф, проте, поглянув грізно, не розуміючи, що спричинило зміну в програмі.

Ярка знала, що мусить пересвідчитись у власному здогаді. Трохи пізніше, коли гості зібралися коло столика з наїдками, вона знайшла свою підозрілу гостю, і, необережно розвернувшись, добряче її штурхонула – канапка і течка з паперами полетіли на підлогу. Ярка тут-таки заходилася вибачатися та запопадливо підбирати розсипані аркуші. І от, лише одного погляду було досить, аби переконатися – серед паперів була добре знайома стаття Андрія Паладіна, цифри й висновки споживчих експертиз.

«Артурчик», отже, знайшов собі помічницю. І, схоже, відступати не планував.

* * *

Ярці знову було страшно. Дивна якась властивість характеру – вчинити щось, варте відрази чи страху та не відчути нічого особливого; лише згодом належна емоція наздоганяла її, наче припливна хвиля, і підступно била в спину. «Синдром гальма» сміялася колись язиката Катруся; ну що ж, може й так. Але це ж треба! Іще вчора так гарно сиділося над лиманом при пиві, і, здавалося, сил та відваги стане, хоч би скільки знадобилося; власне і те, що вчинила трохи згодом, теж занадто ризиковим не здавалося. А тепер-от вона не може примусити себе вийти з дому.

Коли пригадати, то нічого незвичайного вчора й не сталося – лише погляд, а можна подумати, вона досі похмурих поглядів не стрічала! Вони верталися з Галею до села, і от, на Тупіковій – цей хлоп на ровері. Неприємний, що аж ну; очі невеличкі, зрощені брови, а губи – незвично яскраві як для чоловіка. Глянув злісно якось, з-під лоба, Галя аж сахнулася.

– Саня, Ігоря Приймака молодший брат, – похмуро пояснила вона. – Ігор – той падлючий був, а цей – просто злий. Він мені раз дитину стусонув, аж вона упала і лоба собі розбила.

– А ровер? – озирнувшись, поцікавилась Ярка. – Братів?

– Ні, в того новий був, модний якийсь. А цей, бач, дідівська «Україна».

Ярка гмукнула. Ровер, може й не той, проте погляд… та і напрям руху – надвечір, до пагорбів, де не було вже житла, де з’являвся натомість примарний вогник…

Попрощавшись із Галею, Ярка навпростець побігла до берега. Як лишень зважилась? Чи то просто напідпитку страху не мала? Втім, дійшовши до вежі, пригальмувала розважливо, дочекавшись, поки ровер сховається за деревами, а тоді спустилася до води. Їй чутно було, як стежиною за пагорбами шарудять розхитані колеса, згодом десь за дальнім рудим гребенем звук пропав. Якраз тоді вже запали сутінки, і Ярка не ризикнула потикатися до сипкої ущелини. Вона знайшла собі сховок за глинистим виріжком і зготувалася чекати; втім, довго ждати їй не довелось – за кілька хвилин у хащах над нею блимнув вогник.

Ярка переможно усміхнулася до себе; отакі-то, значить, примари! Чи то здибанка в Сані там, чи то сховок… Хоча, Нестор мав таки рацію – для фольклорних потреб примари були значно придатніші.

Зараз же видиратися нагору було безглуздо та і просто небезпечно. Слід було дослідити ярочок пізніше, наодинці. Проте, як знайти потрібне місце? Ярка озирнулася… Цих ярочків уздовж берега – десятки, як не більше; зітхнувши, вона відірвала смужку від маєчки – у цілком тверезому стані такий фокус їй навряд чи вдався би – і зав’язала бантик на верболозі.

По тому вона тихенько обійшла ярок і рушила до хати. Вже вдома Ярка помітила, що її капці та шорти густо забрьохані рудою глиною, проте це її не засмутило. Ще б пак, розгадати місцеву страшну таємницю – чи не досягнення!

І лише зранку, на свіжу голову, вона усвідомлює, що таємниця може бути страшною без жодних тобі лапок та іронії. Якщо Саня і справді убив свого брата, то що тоді там заховано, в тому ярочку? І чи хоче вона це знати?

Предметні роздуми про душогубство явно не пішли Ярці на користь. Вона мала, на жаль, що згадати з цього приводу, і близькість розв’язки лише повернула їй уповні те, від чого тікала з міста – страх викриття, і то настільки сильний, що попри незмінну спеку її починають бити крижаки.

Аби бодай якось відволіктись, Ярка дістає нетбук та, лаючись від страху і нетерплячки, завантажує новини. Останні кілька днів вона не перевіряла Катрусин щоденник – боячись, можливо, такої звістки, що змусила би її відмовитися від задуманого. Зараз же, на порозі безоглядних дій, вона просто повинна дізнатися, що там і як. І от, звісно…

Здавалося, недавній дощ принесе полегшення – проте, спека і далі пекельна. Любчик сказав, що бере відпустку за власний рахунок. Я його розумію – сама би завіялася десь за північним сяйвом, та й не вертала вже до пекла, хай би скільки там платили. Надто ж літнім людям нині важко… Кажуть, одна прочанка навіть зомліла на порозі храму, а її дочку не могли видзвонити, бо у неї від спеки розладнався телефон. Та що казати – навіть в новинах почали з’являтися різні прогнози. Обговорюють погоду, мовби біржові ставки. Ну та нічого дивного, людям – аби поворожити.

Ярка замружилася чимдуж – аж в оці застрибали цятки. Як же це вона не подумала… Мама… Невдатна фея і вірна прочанка… Звісно, не видзвонивши дочку, вона могла підняти ґвалт. Вона не знає нічого-нічогісінько, Ярка їй ніц не казала. Проте самою своєю панікою вона здатна наробити біди. А «любчик»? Це ж, коли Ярка правильно розуміє, Ромко – Катруся довго сміялася з приводу його кмітливих залицянь… Ну так, напевне! Взяв відпустку, значить. Чи не для того, аби розшукати колегу? Що ж до прогнозів, то, значить, обговорення останніх подій таки уникнути не вдалося… І це, коли розважити, не так вже і погано.

Вимкнувши ноут, Ярка підводиться і визирає у вікно. Чи справді – за сусідським парканом рвучко блимнуло білим? Чи примарилось?

Все це, обсмикує себе втікачка, все це починає вислизати з-під контролю. Якщо вона і далі зволікатиме, то втратить будь-яку можливість для маневру, будь-яку свободу дій. І всі її моральні потерпання не важитимуть тоді ані шеляга. Як, імовірно, й саме її життя.

Дивна річ – але усвідомивши це, Ярка припиняє нарешті труситися. Вбравши вчорашні вимащені глиною шорти, вона вирушає шукати ярочок з примарами.

Добре, хвалить вона себе, що подбала позначити потрібне місце червоним бантиком. Бо насправді тутешні схили поламані, наче зронений на підлогу святковий пиріг, і між сипких виріжків та піщаних проріх легко можна заблукати. Сторожко роззирнувшись, Ярка вступає до розпадини, одразу ж занурившись у гарячий присмерк і задушливий запах степового полину. Далі – несподівано вологе заглиблення, поросле вербою та колючими кущами акації, а вже після того – встелений сухою травою схил.

Де ж це міг спускатися Приймак-молодший зі своїм ровером? Ага, трохи вище по схилу видно латку вирваної трави та просипаного піску. Тримаючись за колючі гілки, Ярка видирається метри на два вгору, туди, де відносно положистий бічний схил зустрічається із прямовисною стіною ущелини. Захекавшись, опускається навколішки – все ж таки спека добряче забиває памороки – і тут нарешті бачить те місце, куди, очевидячки, навідувався Саня. У прямовисній стіні – напівзасипана ніша, її видно тільки впритул; ані зверху, ані знизу ніхто би її ніколи не розгледів, якби не знав, чого шукати. Що ж… Вона не має більше сумніву, але серце калатає попри те. А що, страхається Ярка, коли Саня заховав тут свій corpus delicti? Тобто, простіше мовлячи, труп? Це ж рік минув, і навряд чи видовище буде приємним… Нервово хихикнувши, проте, вона відкидає таку можливість. Навряд чи хлопець вчащав би до трупа з такою регулярністю, що аж вістівчани запримітили вогонь за пустищем. Та і нащо взагалі до трупа ходити, коли вже на те?

Звівши подих, Ярка підбирається до ніші і обережно розгрібає глиняні брили. Невдовзі її пальці намацують відмінну від глини фактуру – щось гладеньке і прямокутне, мов цеглина. Запустивши руку глибше, Ярка підгрібає невідомий предмет, бере його і витягає на світло.

Дивно… і справді, брикет, запаяний у цупкий прозорий пластик. Усередині – зеленкувата пресована маса, таке, наче поганий зелений чай. Іще якусь мить Ярка безтямно витріщається на знахідку, і тоді нарешті приходить до неї розуміння. Чай, аякже ж! Для безумного чаювання хіба що!

Ярка запускає руку якомога далі – ага, та тут не один такий брикет! Може з десяток, а може і більше!

Опустивши пакет на землю, дівчина приголомшено падає поряд. Скільки ж може коштувати подібний скарб? Якось ніколи досі їй не випадало торгувати «травою», але якщо сірникова коробка такої штуки уроздріб коштувала з півсотні, то цеглина… та ще й не одна… Якщо це не мотив для злочину – то значить, ніц вона у злочинах не тямить!

Насилу здолавши зачудування, Ярка обережно вертає скарб на місце, намагаючись навіть каміння скласти так, як було.

То от, виявляється, які оборудки провертав зниклий Приймак! Щось вони із молодшим братом не поділили абощо? Один підступний, другий – просто злий, казала Галя. А отже, зло подужало підступність… І хіба це – не підстава для оптимізму?

* * *

Ти, пригадую, колись мала душевну симпатію до Макіавеллі та його ідей. «Чини добро, поки можливо, але умій чинити зло, коли необхідно» – ця сентенція здавалася тобі надзвичайно мудрою. Зло заради більшого добра – наче і не зло уже зовсім; проте насправді ти завжди легко відрізняла одне від іншого, так само безтямно і так само безпомильно, як відрізняємо біль від насолоди. Вчинки ж твої далеко не завжди були у тому сенсі безболісними для оточення.

Такий конфлікт уявлень та дійсності якраз і є тою притичиною, що змушує злих людей залишатися злими. Адже ж як ми уявляємо себе? Авжеж, не схибленими на насильстві маніяками! Ні, звісно – окрім особливих випадків – ми радше бачимо себе доброю загалом людиною, котру жорстокий світ примушує до «необхідних» вчинків. А оскільки ми – хороші, то те, що робимо, ніяк не може бути злом. То навіщо чинити інакше?

Звісно, коли результати нашої діяльності є очевидно руйнівними, доводиться трішечки коригувати позицію захисту. Дуже добре спрацьовує, скажімо, перенесення нашої провини на жертву. О, ми надзвичайно в тому винахідливі! Адже жертва – така сама людина, яка, безумовно, також вдавалася до «необхідного», а значить – усього лиш дістала по заслузі. Так само гарно махнути на все рукою з позиції вічності – мовляв, які то все дрібниці! Чиясь зруйнована доля, чиєсь зраджене кохання – що то важить на терезах історії? Так, витребеньки!

Одного дня, проте, такий самодіяльний макіавеллі стикається з тим, чим знехтувати неможливо. І ти знаєш – чи не так? – до чого це призводить.

* * *

Колись Ярка гордовито говорила друзям – працюю, мовляв, британським джентльменом: приходжу до офісу випити кави та перечитати ранкові газети. З часом гордість її дещо поблякла, газети читали підлеглі, а від офісної кави млоїло од самого ранку. Втім, новини вона і далі переглядала – мусила залишатися в темі, щоправда, відчуття «руки на пульсі» давно вже захвату не викликало: надто часто хотілося відсмикнути пальці з того нездорового пульсу, а чи й скрутити з них непристойну комбінацію.

Сьогодні новини також не надихали: Лада Ер оголосила про скасування запланованого туру мільйонниками. Співачка слухняно відбула всі зазначені у контракті заходи, тож відміна гастролей безпосередньо «Делекти» не стосувалася. Однак що ж у такому разі могло спричинити це, невигідне для самої Лади рішення?

Настя кинула коментар, що в патронеси просто здали нерви; Настя її розуміла – так натерпітися через дитину! Проте Ярка думала інакше. Вона відчувала щось віддавна знайоме в тому темному погляді, яким дивилася співачка на осоружних своїх партнерів. Ярка добре знала це почуття – звичайнісінький сором, як не сказати – бридливість. І то не до партнерів – до самої себе, зганьбленої безумовно, хоча й невільно.

Ярка мала підозру, що відміна туру вістує про якесь душевне каліцтво – недугу важку чи й зовсім уже незцілиму.

Рвучко згорнувши сторінку новин, вона заплющує очі, намагаючись подужати безпідставну хвилю нудоти. Сьогодні ця зрадлива млість помітно сильніша – то що ж це, невже отруїлась?

Майже попустом – чиєсь увічливе кахикання на порозі відділу. Валік, один з юристів, молодий, схожий на меткого ховрашка, стуляє ручки й дивиться благально.

– Здирниця, – пояснює. – Прийшла зі скаргою на нашу продукцію. Дочка, мовляв, напилася соку і вся зійшла на червоні плямки. Доказів, звичайно, нема ніяких. В суд не подаватиме – я її відмовив.

– Ну і алілуя, – байдуже киває Ярка.

– Так вона тепер вимагає скаргу зареєструвати, – мнеться Валік. – А нам це не можна ніяк. Раптом перевірка яка…

– Відколи це ми перевірок боїмося? – дивується керівниця інформаційного відділу.

Юрист зітхає проникливо і позирає вгору, мовби закликаючи у свідки Всевишнього. Генеральний, отже, дав таке розпорядження. Зрозуміло.

– Ну гаразд, – зітхає Ярка. – Давай подивимось на неї.

Обсмикнувши елегантний сірий костюм, вона виходить з відділу та прямує до нарадчої кімнати; Ліля і Ромко проводжають її офіційно приязними поглядами, в яких виразно прозирає бентега.

«Здирниця» – то виявляється середнього віку жіночка, вбрана просто і якось ніби недбало. Сидить в куточку, скулившись: відвідини корпоративної твердині помітно для неї дискомфортні; обличчя без косметики, рухливе, нервове – Валік, схоже, добряче її помордував, перш ніж звернутися до Ярки.

Та сідає навпроти, позираючи знуджено.

– Тамара… гм, Михайлівна? – уточнює Ярка, позираючи в папери. – Хочете подати скаргу?

Жінка киває.

– Мій колега пояснив вам, що докази, представлені вами, недостатні для офіційного розгляду справи?

– Я знаю свої права! – затято мовить жінка. – Ось чек! Ось довідка лікаря!

Ярка неуважно переглядає копії.

– Мій колега пропонував компенсацію?

– Компенсацію?! – миттєво підкидається гостя. – Це так у вас зветься? Та ваш юрист намагався кинути мені подачку!

– Отже, ви налаштовані боронити свої права?

– Так!

– Попри недостатність доказів? Попри запропоноване нами компромісне рішення?

– Так! – лунає дзвінко, майже на межі крику.

Ярка зітхає, відкидається у кріслі та уважно позирає на гостю. Все-таки, є користь і з таких, як Валік! Це ж треба було зацькувати людину ледь не до нервового зриву!

– Симптоматично, – гмукає Ярка. – Гаразд, ми приймемо вашу заяву, якщо ви донесете іще один документ.

– Який? – супиться Тамара Михайлівна.

– Довідку від районного психіатра. Нам потрібне підтвердження того, що ви не стоїте на обліку, як особа зі схильністю до сутяжництва.

Вона чує, як Валік різко втягує повітря.

– Що? – кліпає очима гостя.

– Гадаєте, ви одна така? – зневажливо кидає Ярка. – Та до нас регулярно зазирають такі, знаєте… нервово неврівноважені. Компенсацій не хочуть, хочуть просто здійняти галас. Тож ми мусимо повідомляти про них, куди слід. Для їхнього ж блага.

Жінка якусь мить витріщається на працівників «Делекти», а тоді зненацька починає плакати.

– Ну-ну, – втішає її Ярка. – Нема чого переживати. Я б на вашому місці просто взяла гроші. Тільки не забудьте скласти розписку.

Валік пожвавлюється, і Ярка, вважаючи свою місію виконаною, швиденько виходить. І саме вчасно, бо нудота дошкуляє уже не на жарт. Вона бігцем простує до вбиральні, чуючи за спиною тихий плач і заспокійливе туркотіння юриста.

У вбиральні їй доводиться збавити певний час – їй так погано, що аж темнішає перед очима. Відчувши певне полегшення, вона підходить до умивальника і довго дивиться на бридке, мертвотно зблідле лице у дзеркалі.

І от цієї неприємної миті до неї долинають голоси. Звісно, вбиральня і «хоторнська кімната» з’єднані спільною вентиляцією, і все чудово чути – мовби так і було задумано при плануванні.

– Ти бачив ту жінку? – обурено мовить її помічниця Ліля. – Пішла від нас вся в сльозах!

– Угу, – відказує Ромчик. – А що ти хочеш?

– Ну звісно, – пирхає мала. – Як нашу гарпію нацькувати – то хто-будь заплаче!

«Гарпія»! – здригається Ярка, – то он вона значить хто!

– Дарма ти так, – провинно мовби бурмоче Ромчик. – Вона класна! Скільки разів уже наш відділ виручала! Та і на загал, якби не вона, була б уже наша контора, ну, знаєш, де сонце не світить.

– А може там їй і місце… – тихо мимрить Ліля. – Коли так…

– Ага, давай! – кидає Ромчик. – От піди до неї і скажи, що думаєш!

– Вже! – сміється Ліля. – Підміни мене, добре! Я вибіжу на обід.

М’яко стукають двері курильні, і Ліля йде, лишивши колегу на самоті. Ярка криво всміхається до свого розтріпаного, безкровного відображення. Ну гарпія, гарпія і є…

Очевидячки, хвора, вона відпрошується додому. Там вона проводить три дні, розмазана, наче кисіль, по своїй бузковій канапі. Попри всі відомі їй ліки, Ярці довго не стає краще; годинами вона лежить нерухомо, байдужа до всього у світі. Ніхто не розраджує її у самотині, лишень раз подзвонила Катруся, порадила покликати лікаря, поспівчувала, як годиться, та все ж не втрималась від глузливого коментаря – знудило, мовляв, нарешті, від роботи? Ярка роблено посміялася, насправді ледь не плачучи від образи. Яке вони, збіса, мають право її судити? Либонь же самі не кращі! Он Ліля – лишень і здатна, що ганити за спиною! А Ромко? Тільки й того, що вміє пристосуватись! Та й Катруся, коли вже на те… Хворого бити – чи й не звитяга!

І все ж таки, її мучить не тільки образа. І не лише недуга.

На четвертий день, усе іще сіра з лиця, вона проситься на розмову до генерального.

Франк зустрічає її спочутливим:

– Жахливо виглядаєш! – проте, усміхається, дивиться уважно. – Що ж це тебе так?

– Зіткнення цивілізацій, – в тому ж тоні скаржиться Ярка. – Китайський харч із європейським шлунком.

– Дипломатичний інцидент! – щиро хихоче Франк, і Ярка губиться, не бажаючи руйнувати цю раптову приязну згоду. Але він сам кидає місточок до шуканої нею розмови.

– Гарно ти виступила зі здирницею! Валік був шокований твоїм юридичним хистом.

– Ага… – і от, ковтнувши холодну слину, вона нарешті зважується. – Він сказав – не приймаємо скарги. Начебто боїмося перевірки. То… маємо підстави боятись?

І звісно ж, Франк одразу облишає жарти.

– Жодних, – сухо мовить він. – Окрім піднятої твоїм Артурчиком хвилі.

– Я ж… знайшла вам його помічницю, Ліду Каплиш…

– Так… – генеральний випростовує пальці, наче ситий кіт – пазурі. – Вона, на щастя, швидко збагнула, в чім полягає її інтерес. А от Артурчик…

– Ви говорили з ним? – чудується Ярка.

– Ні. Каплиш розказала. Артурчик лютий на нас. Ми так ретельно його обіклали червоними прапорцями, що нині жодне видання не бере його на роботу. Отож, Артурчик планує священну війну.

Ярка завмирає, настрахана не так цим повідомленням, як неймовірно лагідним тоном генерального.

– І що ж ми будемо робити?

– Нехай, – усміхається той, – нехай цього разу це тебе не обходить. Я розберуся.

Ярка дивиться, не в силі збагнути.

– Ви вважаєте, я не зможу?..

Франк раптом ляскає долонею по стільниці.

– Припини. Я знаю, що ти можеш. І ти потрібна мені. Потрібна «Делекті». От тільки не така, як зараз – хвора й нетямуща. Тобі треба відпочити.

Ярці відома ця інтонація. Керівниче розпорядження, безапеляційний наказ. І ще трохи, на межі чуття – холодна погроза.

Вона киває, погоджуючись. Так, наче має якісь альтернативи.

* * *

Закалатавши пообідню каву, Ярка кидає хідничок під яблунею та всідається там, шукаючи за прохолодою та зміною перспективи. Їй погано спалося, тож витріщання на голі дошки мансарди, а по тому – на облізлі шпалери «під дерево», на дерево ж і наліплені, хоча й привертало своїм винятковим безглуздям, а вже намуляло очі мало не до мозолів. Всенький день вона тинялася хатою, прикидаючи так і сяк свої подальші дії, однак остаточне рішення не давалося до рук, наче кусень мила у банній піні. Те, що вона знала, те, свідком чого сама була – цього було водночас недостатньо і задосить. Як було гарно на роботі – гроші, зв’язки, підлеглі! Тут же вона – сама-самісінька, та ще й без можливості діяти відкрито. А до того ж іще Ярку не полишало відчуття, мовби у побудованому нею «будинку» бракує стіни, а чи й стелі – тільки і чекай, завалиться, поховавши під собою її єдиний шанс. Бракує визначального доказу, і цей доказ конче необхідно було здобути.

Ярка ставить порожній кухлик на курну траву і влягається горілиць. Крізь розлоге віття яблуньки проглядає блякло-синє небо, яким розміряно, наче секундна стрілка, кружляє рудий боривітер. Гарно пташці – мати такий обшир для оглядин; знизу – всяк перспектива не та, – звільна думає Ярка. – Цікаво, а чи не помилкова то для хижака стратегія – щораз виголошувати свій бойовий клич? Чи не полякається здобич?

Чи, може, саме в тому і сенс?

Різко сівши, Ярка охоплює руками коліна. Як би придався їй нині – та хоч би й Ромко! Все ж таки, довкіл – не миші, капцем не оборонишся! Проте, хоч як тяжко вона роздумує, знову заходившись кусати ніготь, – ніщо інше на гадку їй не спадає. Лишається ризикнути.

Увечері, нап’явши єдину сукенку, що знайшлася в її мізерній поклажі, Ярка вибирається на вістівчанський «бродвей». Вона раніше вже помітила, що вечорами за гарної погоди з тутешнього «Кафе» виставляють радіо з гуркотливими колонками, звідки, аби принадити пияків, очевидячки, лине страшенно мелодійний шансон. Такий зухвалий маркетинговий хід давно вже засвідчив свою дієвість: ринкові лави щовечора обсідали спраглі товариства – до чарки, до плітки, а чи й до бійки. Ярка переважно намагалася обходити «центр» якнайдалі, однак сьогодні сміливо прямує до кафе і купує пляшку пива; дебелий кельнер, повагавшись та озирнувши виріз її сукенки, галантно видає Ярці порохнявий пластиковий кухоль.

Надворі вже дозвільно висиджують коло пляшки кілька вовкуватого виду дядьків; трохи далі – лузає насіння гостроока жіноча артіль; є також дві чи три мовчазні пари, а ще – кілька самотніх пияків, що чекають, либонь, на компанію. Серед них – набрезклий від похмурих дум п’яниця Толік, а також – фатальна красуня Мата, нині не в червоній сукні, що так ефектно перетворилася була на халат, але в чомусь такому, попри все, обтислому і блискучому.

Ярка сідає з пивом у найдальшому кутку, вдаючи, ніби тішиться краєвидами та приємною музикою. В пароксизмі артистичної звитяги вона навіть починає похитувати ногою в ритмі «залатих купалов», однак надовго її не вистачає, бо абсурдність ситуації мало не викликає в неї істеричний регіт. Серйозність відтак вдається зберегти, лише зачаївши нездорову реакцію за рятівним кухликом. Невдовзі музичні думи про тяжку злодійську долю змінюються любовними баладами. Ярка з цікавістю стежить, як тяжко зітхає Маша, проводжаючи оком того чи того чоловіка. А ось, глипнувши в її бік, та не здобувши схвалення, проходить Саня; на Ярчин подив, брат Приймака сідає неподалік від Толіка, проте не поряд, а мовби окремо, за браком іншого місця.

Почекавши трохи, Ярка підсідає до знудженої Маші. Та позирає непривітно, сподіваючись, очевидячки, на яке ліпше товариство.

– Гарна блузка у вас, – хвалить Ярка. – Зі стразами – самий шик. Де ви брали, в місті?

Маша трохи відмерзає.

– Ну да. Ясно, шо не на базарі в Станіславі. То ж фірма! – гордо повідомляє вона.

Ярка вражено цикає.

– Оце б іще мужчини щось у тому розуміли. А їм – аби пляшка.

Маша зітхає.

– Даа…

– А от скажіть… – довірчо прихиляється до неї Ярка. – Ну, я думаю, ви тут всіх знаєте? Мужчин? Так отой такий молодий, в нього ще брови зрощені – він як, нормальний?