Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Хтозна, що там робилося, за хиткими парканами, ніхто й не цікавився – цікавість на час відвідин «миколаївських» у вістівчан зникала геть-чисто. Трохи пізніше приїжджі обійшли сусідів, кого знайшли, питаючись, чи не бачили вони приймакового брата. Ніхто, звісно, його не бачив. Ну а тоді «миколаївські» несподівано завітали до Галі.

Тут Никанорова невістка ніяково розсміялася.

– Уявляєш: мафія до мене в гості, а я вся – в борщі, з голови до ніг. Ніку годувала, а вона комизилася… Краса!

– Так-таки і мафія? – причаровано спитала Ярка.

– Ну, а хто ж? Щось там Приймак у них взяв і не вернув, нібито. Ну а тепер вони дізналися, що той не втік, а таки чесно сконав, то і нагодилися власність свою пошукати.

– А від тебе чого хотіли?

– А! Боже, я так налякалася, – зізналася Галя. – А вони: спасибі, мовляв, вам і вашій дочці. За розкриття правди. Бо їм на тому залежить – аби, значить, правда. І подарунка дали. Осьо.

Галя гидливо торкнулася пальчиком ланцюжка.

– Сказали – як дитина правду прорікає, то це, мовляв, Божа воля. А вони це цінують. Ну і сказали звертатися раптом що.

Ярка вмить розвеселилася.

– Хто б знав, які у нас бандюки богомільні!

– Не кажи, – скривилася Галя. – Але що мені тепер робити? Це ж тепер люди від мене будуть сахатися!

Ярка нахилилася до стривоженої жінки і промовила переконано:

– А я думаю – навпаки. От побачиш. Ось тобі хрест.

Із тим Ярка посунула бандитського подарунка до гості. Галя усміхнулася, проте пішла додому і далі збентежена.

А Ярка, провівши її, безсило опустилася на поріг. Гадала – кінець історії, а он воно як повернуло… Це можна було передбачити, але щоб так скоро! Гарні ж у «миколаївських» зв’язки; а відтак зрозуміло – через які саме неземні орбіти!

Тихенько застогнавши від душевного знесилення, Ярка звелася на ноги. Те, що вона почала, ніяк не можна лишати напризволяще; слід хутенько виправляти ситуацію.

Коли вона врешті вибирається на вулицю, там уже густо плинуть сутінки, лише подекуди перетнуті гатками світла із прочинених по вечірній прохолоді вікон. Ярка зумисне вбрала темний одяг, аби особливо в тих сутінках не блимати, а втім і чекати на нічну пітьму не стала – відомо ж, як лунко вночі підносяться звуки, та й, за браком ліхтарів, загуркотіти носом до канави в темряві всяко похватніше.

Попри всі свої перестороги, втім, проходячи повз Миколину хату, вона ледь не перечіпляється через сонного собаку: невідомо, хто з них злякався більше, тим паче, що з відкритого вікна якраз долинає неждане виття. Ярка так і завмирає з піднесеною ногою, дарма, що псина давно вже дала драла.

– Заткнися, дура! – гиркає хазяйський голос.

Виття від того заохочення лишень набирає розгону, чергуючись із надсадними схлипами: «то шо ж це…», «як собаку…», «а такий же був…».

– Ну і правильно, – похмуро відказує чоловік. – Після того, що він Куницям сдєлав, кажу – так йому і нада, скотині!

Жіночий плач не вщухає, набираючи, втім, запитальних інтонацій.

– А це вже, Маша, не твоє собаче дєло! – значно тихше кидає Микола. – Єслі не хочеш, шоб тебе рядом з ним зарили…

Маша бубонить щось, очевидячки, заперечне.

– Не хочеш? Так сиди дома! – знаходиться чоловік. – І кофту свою блядську зніми!

Невідомо, як поставилася Маша до пропозиції, але скорботне виття, принаймні, припинилося. Ярка схвально усміхнулася, оцінивши Миколину стратегію; цікаво, однак, що про вчинок Приймака знало чи не все Вістове, але не робило анічогісінько. Як же це знайомо!

Зітхнувши, Ярка простує далі. В сутінках, втім, із відстанями робиться щось незвичайне, і їй доводиться пройти Вірну туди й назад, поки не знаходиться потрібне місце – те саме перехрестя, де колись, повертаючись від Ганички, Ярка почула примарне теленькання. Зламаний паркан, прочинена навстіж хвіртка посвідчують – таки правильна хата; саме тут, навпростець від Ганички та Юхима, і жили Приймаки.

Нині Сані немає вдома, він поїхав десь іще два дні тому, і досі не знає, напевне, як йому пощастило. Хтозна, що було би, коли б його застали тут «миколаївські»; втім, навіть і так двір та хата несуть відчутні сліди їхнього гостювання: землю перерито, мовби бульдозером, з хати винесено меблі – їхні розпатрані тельбухи встеляють подвір’я і ґанок, навіть шиби розбиті, хоч і не зрозуміло, з якою метою, окрім виховної.

Ярка обережно обходить подвір’я, гадаючи, де ж їй шукати за потрібною дрібничкою. Хтозна, чи й знайдеться що, після такого капітального розгрому – хоча, звісно, навряд чи вона з бандитами шукала одну і ту саму річ. Роззирнувшись, вона помічає те, що раніше до ока не впадало: маленький сарай коло паркану. Бандити дійшли і туди – одну стіну халабуди геть-чисто знесено, начиння розкидане по підлозі. Все це, звичайно, пошуку не полегшує, проте Ярка, покладаючись на химерний свій спогад, вирішує оглянути рештки сарайчика.

Світла на подвір’ї, звісно, немає, і дівчина добуває з кишені свічку, яку знайшла була в одній з шухляд Никанорової дачі. З тим миготливим недогарком вона заходить до сарайчика, намагаючись нічого не зрушити і не розчавити. А там насправді, – купа всякого добра, від велосипедних шин до рулонів поліетилену. Ярка піднімає свічку і оглядає полиці, де заціліли різні дрібнички, як-от ножиці, клей, розламана аптечка, і тут врешті бачить те, що їй потрібно.

І раптом чує те, що їй зовсім ні до чого – шерех велосипедних шин уздовж вулиці. Гарний же час вибрав той осоружний Саня, аби вернутися додому! Ярка хапає знахідку, задмухує свічку і вклякає попід стіною.

На Ярчине щастя, вчинений у його домі погром, захоплює усю хлопцеву увагу. Зі скорботною лайкою він жбурляє велосипед додолу і кидається в дім, даючи Ярці потрібну хвилину, аби навшпиньки та навпомацки вибратися на вулицю. Дівчина, звичайно, поспішає, тому рух навпомацки призводить до кількох скалок, загнаних в долоню, але попри те вона задоволена результатами розвідин. В її руках – той самий велосипедний дзвоник, чиє химерне теленькання надихнуло сельчан на створення страшних казочок. Сам він, звичайно, нічого не доводить, але казочки – от саме вони і можуть придатися.

* * *

Казочки, так… зрештою, все, що нас оточує, значною мірою – казка. Минуле – казка чарівна (в давні часи…), майбутнє – казка фантастична (в далекій галактиці…), і тільки теперішнє буває справжнім. Та і то не так часто, як здається.

Старші люди нині кажуть: «от у старі часи», а далі йдеться про те, що жилося раніше і заможніше, і спокійніше – певність була у сьогоденні, рівно ж як і у завтрашньому дні. Питаєш їх – а як же ж утиски, кривди, приниження? Що ж, не бачили цього, не розуміли? Знизують плечима. Мабуть, бачили, однак не вважали ціну надмірною.

Вийшовши з тої чарівної в’язниці, ми опинилися не просто на свободі, але на холодному вітрі дійсності, та одразу ж і засумували за надійним прихистком острогу. «А у в’язниці зараз макарони…» – ну так, ти повинна пам’ятати цей скорботний плач за втраченим щастям. Отож, опинившись назовні, багато з нас розпочали пошук своїх маленьких приватних темниць, де можна вигідно поміняти волю на впевненість.

Інші ж лишилися на холоді, оцінивши краєвиди, а може, просто не знайшовши в’язниці, достатньо для себе комфортної. Казка для таких – не спосіб життя з заплющеними очима, але короткий, необхідний сон після довгої мандрівки.

Я не знаю, що ти вибереш. Але, здається, тобі просто немає куди повертатись: поглянь, твоя в’язниця розтрощена вщент.

* * *

У переддень свого спіткання з Франком, Ярка, попри всякий здоровий глузд, іще мала надію повернути собі Михайла. Він снився їй ночами, марився у кожному зустрічному, а коли й справді траплявся Ярці в інститутських коридорах, то відводив очі, або й узагалі розвертався, аби рушити в інший бік. Їй здавалось – останнє слово не сказане; а може і дійсно, йому ще належало прозвучати.

Ярчине сподівання, щоправда, мало трохи божевільний присмак, адже трималося на тому, що годилось би для знищення, а не для відродження любові. Вона, проте, на той момент настільки загрузла у потерпаннях, що позбулася критичного мислення – цінного ресурсу, який має купу всіляких переваг, окрім здатності генерувати марні надії. Хоча, звісно, інформація, що трапилася Ярці, таки мала певну об’єктивну цінність.

Сталося так, що, заносячи на кафедру залікові відомості, Ярка помітила на одній з полиць цілий стос грубих папок, котрі вінчала картата течка з Михайловим іменем. Це ім’я вона, здавалося, здатна була розгледіти крізь туманні кілометри та бетонні стіни, отож не дивно, що й тут, кинувши один побіжний погляд, вона мимохіть завмирає, відчуваючи, як з копита вскач підривається калатати серце. Папка лежить трохи навскіс, мовби сама просячись до рук, і Ярка – на кафедрі саме нікого немає – посуває її до себе та розв’язує тасьми.

В папці – звичний пакет документів, що їх випускники подають на розгляд педради по завершенні педагогічної практики; нічого надмірно особистого, хіба кілька виповнених знайомою рукою таблиць, а ще подекуди – знайомі імена. Тут Ярка супиться, пригадуючи давню розмову, а тоді починає гарячково гортати документи, передчуваючи немовби важливу знахідку; і справді – на самому споді знаходиться писаний від руки аркушик. Він різниться форматом від інших паперів, а ще його трохи вимнуто, наче хтось увіпхнув його до течки, коли решта документів уже була зібрана. Письмо, на щастя, зразково правильне; проте, прочитавши текст, Ярка мимоволі затамовує подих. Навряд чи Михайло знає про цей папірець, вирішує вона. Якби знав, то ніколи, ніколи не лишив би його у течці.

За кілька хвилин Ярка похапцем виходить з кафедри; папки на полиці складені точно так, як були до того, але рукописний аркушик лежить, згорнений учетверо, в кишені курточки, своїм труйним вмістом холодячи Ярчин бік.

Того вечора, заледве потрапляючи на потрібні клавіші від хвилювання, Ярка відправляє Михайлові прохання про зустріч; на її подив, він відразу ж погоджується.

На побачення з колишнім хлопцем Ярка збирається особливо ретельно, позичає навіть босоніжки, нехай трохи обшарпані, зате зі стразами та на підборі – якраз гарно пасуватимуть до тої сукні, що так подобалася Михайлові: дитяча немовби, з білими воланами, вона була майже прозора на просвіт. Ярка не дуже дбає, що нині трохи захолодно для такого вбрання; насправді, вона майже й не мерзне, скачучи по калюжах якраз по недавній зливі – любовна гарячка гріє, наче ламповий калорифер. Все довкола – і лайка подільських п’яничок, і заклики до гарячих пиріжків, і навіть скрегіт трамвайних коліс – усе для неї нині складається у пісню надії.

І відтак, незмірно прикрішою виявляється дійсність: Михайло таки приходить на спіткання, проте приходить не сам.

Дівчина, що виникає поряд з ним, прекрасна, як морська царівна: білява грива нижче талії, пухкі губки сердечком та блакитні очі – наче двійко блискучих риб. А ще ясніє в ній та примітна певність, що властива завсідницям салонів краси та модних крамниць. І звісно ж, супутня до тої певності погорда. Під її пильним оком Ярка зразу ж пригадує, що сукня на ній позаминулорічна, а від біганини калюжами – брудні бризки на панчішках. І, звісно – о, смертний жах! – облущений лак на великому пальці.

– Ілона, – представляє красуню Михайло. – Ми… тепер ми – разом.

Пещена пава усміхається, затримуючи сяйний погляд на хлопцеві.

– Ярослава, – мимрить той, киваючи на Ярку, – ми познайомилися ще на першому курсі.

– А, так… – єхидно блимає краля. – То були скрутні часи.

Ярка розуміє нарешті, що мав на меті Михайло, даючи згоду зустрітись – це була показна помста, відплата за те, що так і не зміг їй пробачити. А ще – хизування, звичайно: дивися, мовляв, знайшов кращу за тебе. Руса коса до пояса, ну і все решта як належить.

Встати і відразу ж піти з кав’ярні Ярці заважає несхибна певність – саме цього від неї й чекають. А ще – дощ, який якраз припустився за вікном. Тому вона замовляє чай (на щось інше не стало б, однаково) і береться з фальшивою, аж до корчів, приязню розпитувати щасливу пару про спільний побут і плани. Виявляється, Михайло встиг уже прилаштуватись працювати на фірму, що належить батькові Ілони – охоронцем, чи щось таке. І певно, скоро дістане підвищення, з невидющою гордістю говорить краля. Михайло ховає очі, однак не припиняє погладжувати долоню дівчини, відпрацьовуючи, ймовірно, свої рекомендації.

Так боляче і так невимовно бридко Ярці не було вже дуже давно.

– Вітаю, – безживно промовляє вона. – Охоронець – то справді чоловіча професія, так, Міську? Не те, що вчителювання! Як доводить практика, це явно – не твоє.

Михайло блимає збентежено, на мить відриваючись від кралі.

– Практика? – перепитує він.

Ярка знизує плечима.

– Кажуть. Але, бачу, це вже несуттєво.

Вона підводиться попри те, що дощ і досі сипле; терпіти далі бракне сил. Крадений аркушик здається їй свинцевим, ледь не обриваючи сумочку з плеча.

– То що ж… – усміхається кволо. – Страшно приємно було познайомитись. Але треба іти – знаєте, сесія… Усяких гараздів.

Вона виходить, неначе сновида, заледве втрапивши у пройму дверей. Спиняється на приступці, звівши обличчя до неба; з неба, з покрівель, з лапатих каштанів юшить холодна моква.

– Ярка! – гукає позаду.

Михайло полишив-таки свою золоту рибку, сполоханий Ярчиним натяком. Вона обертається, не годна відмовити собі в останній розмові.

– Що ти мала на увазі? Що – кажуть?

Ярка дивиться на нього, милуючись. Чужий, лихий, осоружний, він однаково сяє для неї янгольським світлом. Якусь хвилю вона мовчить, а тоді поволі хитає головою.

– Бувай, Міську… – говорить вона стиха і врешті виходить під дощ.

Ніщо більше не гріє її в дорозі, тож додому Ярка вертається мокра й холодна. І зранку прокидається цілковито хворою.

На кафедру вона потрапляє тільки за тиждень по тому. Вона вирішує повернути аркушика, тож вибирає вечірній час, коли всі вже повинні би розійтись по домівках. Справді, в приміщенні порожньо, лиш з кабінету завідувача нишком бубонять комп’ютерні колонки. Ярка обережно підбирається до полички з папками, проте помічає, що хтось уже перетасував ту грубу колоду – Михасева течка захована десь попід іншими. Дівчині доводиться посунути важенький стос, і все би нічого, однак вона й досі не цілком одужала від застуди, отож, вдихнувши кафедральний пил, вона невільно засапується і чхає, випустивши кілька папок на підлогу.

З кабінету директора тут-таки вискакує пелехата Юлька, аспірантка, що відбуває тут методичну практику, а нині забарилася – либонь подивитись кіно на дурняк.

– Немирович? – дивується вона. – Ану, що це в тебе таке?

Та вагається, але, зважившись, простягає Юльці аркушик. Аспірантка швиденько пробігає його очима, а тоді аж сичить, гидуючи.

– То ось чого він тут усе перетрусив! – виголошує вражено. – Шукав оце!

Ярка киває.

– Навіщо ж ти його витягла? – дивується Юлька.

– Хотіла… – бурмоче Ярка. – Хотіла, щоб він прочитав… Не знаю…

Юлька і далі вражена.

– «Не може втримати увагу аудиторії, від чого лютиться, дозволяє собі різкі вирази і навіть фізичні засоби впливу…», – цитує вона. – Господи, він що, їх бив? Дітей?

Ярка шморгає.

– Я думала – наклеп… Він же не такий…

– О, ясно! – здогадується аспірантка. – Ви ж із ним – теє? То, думала, зацінить? Ха, подруго, іноді найкраще, що можеш зробити – це припинити метушитися.

Ярка піднімає очі на мудру аспірантку.

– Так? Це те, що я роблю? Метушуся?

І тут нарешті вона не витримує. Сівши просто на стіл, вона заходиться ридати – судомно, гірко і безнадійно.

Юлька ховає аркушик до течки, а тоді, повагавшись, дістає з-під столу почату пляшку «закарпатського».

– Я простежу, аби тому засранцю вліпили по повній, – обіцяє вона, пропонуючи пляшку. – Будеш?

Ярка не відмовляється. Коньяк впереміж зі сльозами – терпкий та солоний, неначе морська хвиля.

– Дивись, не зловживай, – поблажливо радить аспірантка. – Назавтра буде погано.

– Погано мені буде в будь-якому разі, – похмуро відказує Ярка.

Однак назавтра усе повертає на краще. Принаймні, цілих п’ять років вона гадатиме саме так.

* * *

Того дня до Вістового прибуває маршрутка. Тобто, цілком імовірно, таке траплялося й раніше, проте цей запилюжений «богданчик», що з виглядом учасника шоу «вижити за будь-яку ціну», звитяжно долав тутешні баюри, був першим з тих, що Ярка бачила на власні очі. Заскреготівши та конвульсивно кахикнувши, звитяжний транспортний засіб спиняється якраз навпроти «Телефону» та навскіс від «Кафе». Тамтешні завсідники обертаються за ним, неначе соняхи – за денним світилом, сподіваючись на інформаційну поживу.

З машини, похитуючись від задухи, вибирається щось із десятеро пасажирів. Більшість із них – явно родичі з міста, балакучі, з клунками, гостинцями чи, принаймні, відрами під сподівану городину; троє, однак, виглядають трохи інакше: вовкуватого вигляду молодий чоловік, жінка з брутально-червоною помадою та манерами бандитської отаманші, а також – білявий хлопець в модних джинсах і темних окулярах, котрий щосили намагається тримати фасон, попри навіть нелюдську спеку і відтоптані отаманшею ноги.

Хлопець спиняється неподалік від машини, явно не знаючи, куди йому подітися. Кілька хвилин Ярка зворушено спостерігає за його тупцюванням, а тоді виходить з «Кафе» і йде до нього, не спиняючись, але повільно проходячи повз.

Обличчя білявого яснішає, і, підхопивши свого акуратного наплічника, він рушає за Яркою, слухняно, утім, утримуючи запропоновану дистанцію. Зайшовши до свого подвір’я, дівчина залишає хвіртку прочиненою, і за хвилю гість, коротко роззирнувшись, завертає назирцем.

– Але це ж і Дальні Запуп’янки! – захоплено промовляє Ромко, зачиняючи за собою хвіртку. – Гарна хованка. Якби ти не написала, нізащо би не знайшов!

Усміхнувшись поблажливо, Ярка роздивляється свого колегу. Всього на пару років молодший, він виглядає нині цілковитою дитиною – очі так і сяють, немовби в чеканні циркових забав.

– Але люди тут прикольні, – притишивши голос, ділиться враженнями гість. – Доки доїхав, вислухав ціле ток-шоу про віщунів та пророцтва! Що тут у вас, обласний зліт ворожок?

– Щось таке, – відмахується Ярка. – Будеш молоко? Тобто, гм, радше, кислячок? Із грушки?

Ромко невпевнено роззирається.

– Ну… давай.

– Падай тут, – велить Ярка, тицьнувши на ослінчик коло випханого під яблуні кухонного стола. – Зараз винесу.

Кислячок Ромко надпиває лишень, принюхується з підозрою і елегантно відставляє подалі. Капризуля, усміхається до себе Ярка; він виглядає тут екзотично, наче принц на базарі, проте знайомий, рідний його вид та манери однаково тішать око.

– То як? – врешті цікавиться Ярка. – Які новини?

Ромко одразу серйознішає, опускає погляд, ніяково вовтузиться на хиткому ослінчику.

– Та які… – тихо відказує він. – Хіба ти не в курсі?

– Звідки? – з позірною безтурботністю смикає плечима Ярка. – Телефон я лишила вдома, комп’ютер – теж; тобі написала від знайомих. Один-єдиний лист.

Колега присвистує з повагою.

– Значить, знала? Знала, що він шукатиме?

Ярка пхикає.

– Звісно.

Ромко дивиться на неї довго-довго, навіть не кліпаючи. Тоді підхоплюється з місця та починає кружляти між ґанком і садочком – манера, яку він, схоже, перейняв від неї самої. Хіба нігті не гризе, богу дякувати.

Врешті, він спиняється навпроти неї, притулившись до одвірка «лєтньої кухні».

– Та ти собі навіть не уявляєш! – виголошує він, і звучить то, направду, трохи істерично.

– Що саме? – не дочекавшись продовження, сухо питає Ярка.

Ромко хапає склянку і, кривлячись, ковтає кисляку.

– Та… він же цілу сітку розкинув. Примусив нас із Лілею продзвонити всі твої «джерела», відправив Настю за співачкою стежити…

– Ладою Ер?

– Ну. Але вона тепер в клініці, щось там із нервами, тому це нескладно. Тоді, мамі твоїй дзвонив, подружкам…

– А ти, звісно, всіх йому і злив?

– А що було робити? От… Із міліцією, звісно, домовився, ну і, навіть – уяви! – навіть у «Лелітці» знайшов когось, аби стукнули, раптом ти дзвонитимеш… Слухай, я не розумію! Чого він так переймається? Це вже просто ненормально – навіть для нашої дурної контори! Я…

– Ти… – підштовхує його Ярка.

– Я взяв відпустку, і вже не знаю, чи виходити з неї, чи ну його. Бо страшно. Справді. Ярка! – він благально зводить брови. – Що збіса у вас із ним сталося?

Ярка не відповідає якусь мить, стежачи, як, сполохані гостевими хороводами, торують новий маршрут червоні мурахи.

– Не виходь, – врешті тихо говорить вона.

Ромко, хоч як дивно, заспокоюється і знову всідається на ослінчик, закинувши ногу на ногу та похитуючи миском – запозичений у шефа уже маньєризм.

– Кримінал? – спокійно цікавиться він.

Не дивлячись на нього, Ярка киває.

– Це… щодо Артурчика? – тихо питає гість.

Дівчина зітхає.

– Стосовно того – не знаю. Сама не бачила, а доказів у мене ніяких немає.

– Значить, є докази… стосовно чогось іще? – нахилившись до неї, азартно питається Ромко.

– Та так, дрібниці, – смикає плечима Ярка. – Інфа про те, як він дістав свій бізнес від колишньої дружини. Брудна історія.

Ромко підкидає брову.

– Дивно. Він зустрічався з нею того вечора. Може, якраз про те і мова була?

– Може і якраз.

Хлопець всміхається задоволено.

– Ага! Значить, ми все ж таки маємо, чим його притиснути!

– Ми?! – вибухає Ярка, замало не сміючись. – Ти що?! Я для того тільки тебе покликала, аби ти мамі листа відвіз! Вся ця халепа ніяк тебе не обходить!

– Але ж тобі потрібен захист! – затято твердить Ромко. – Хіба не бачиш – це ж справжнісінька облога! Він так просто цього не полишить! І повір, мені не байдуже, що з тобою станеться!

Ярка піднімає зачудований погляд. Це ж треба! У своєму азарті білявий Ромко аж розчервонівся, і то плямами, від шиї і до блідих скронь зі зворушливою родимкою.

– Не журися, сонце, – усміхається вона. – Я не збираюся з ним воювати. Просто передай моїй мамі – добре? – що у мене все гаразд. Ти іще можеш встигнути на зворотну маршрутку.

Ромко відчутно ображається. Цікаво, а на що він сподівався?

– Я думав, ми з тобою… – мимрить він, спинившись коло хвіртки. – Ну, все ж таки не сторонні люди…

Ярка кладе йому долоню на передпліччя.

– Звичайно, ні. Тому я й не хочу тебе підставляти.

Хлопець блимає ніяково, а тоді все ж таки відбуває, заховавши в кишеньку наплічника Ярчиного листа.

Вона не йде за ним, але сідає натомість на звільнене під яблунею місце. Тепер, коли він пішов, Ярці стає направду самотньо, і так шкода себе, що хочеться квилити. Облога… це він правильно сказав. Прикре, задушливе відчуття.

На щастя, зосередитися на тому почутті, як належить, їй не дають. Хвіртка гупає, відкриваючись, і до двору вривається Галя.

– Він приїхав! – з порогу вскач виголошує вона.

– Хто? – супиться Ярка, все іще занурена у власну зажуру.

– Максим! Мій чоловік!

Погляд Галі такий навісний, мовби то не рідний чоловік об’явився, а армада вторгнення з Бетельгейзе.

– Е… – губиться Ярка. – Вітаю? Чи ні? Ти ж хотіла, щоб він навідався?

– Ну так… – зітхає жінка. – Але він же не сам приїхав! З ним якась Никанорова кума, чи що – то винищувач, а не жінка! – і журналістка до того ж! З обласної! Як там її – газета «Юг»!

– І що їй треба? – сторожко цікавиться Ярка, уже здогадуючись утім, про що йдеться.

– Та Ніку ж! Не знаю звідки, але чутка пішла, і в Інтернеті вже є… про неї, тобто про те, як вона Приймака відшукала!

– А, ясно! – підхоплює Ярка. – Репортаж буде робити? Ну так наплети їй що-небудь, велика важниця!

– Та якби ж то – репортаж! – Галя відчайдушно заламує руки. – Вимагає довести, що то не вигадка! Ну тобто, виходить, потрібне… іще одне пророцтво!

На хвильку западає тиша. Ярка супиться, перетравлюючи новини.

– А що… – врешті мовить вона. – Що, коли не буде іще одного? Пророцтва – вони ж не за графіком! Божа воля, те, се…

– Ну так, – мимрить Галя, чомусь ховаючи погляд. – Але гарно би… Все ж таки Максим… Якби він побачив, повірив…

– Хочеш, аби він покликав тебе назад?

Галя не відповідає. Але видно просто напевне, що хоче – аж нетямиться. Любить його, напевне, попри все… Ярка зітхає.

– Не знаєш, Ганичка та Юхим нині вдома? – питається вона.

– Ніби так… – розгублено мовить Галя. – А що?

Ярка підводиться.

– Треба зазирнути. Домовитись про твоє пророцтво.

Галя губиться геть чисто.

– А… у нас іще когось убили?

– Ні, – гірко сміється Ярка. – Але все ще попереду.

Майбутнє значною мірою – категорія контролю, влади над собою, рівно ж як і над іншими. Створити образ майбутнього, пообіцяти його людям, запалити їх баченням перспектив – таке може зробити лише той, хто володіє увагою аудиторії, має владу переконання. Чудовий приклад такої риторики – промова Мартіна Кінга про мрію, в яку він вклав стільки пристрасті і раціонального розрахунку, що просто не міг помилитися. Звісно, мрія Кінга не втілилась аж так відразу, проте поштовх був такий потужний, що зміг змінити ставлення – а отже і поведінку – багатьох. Є, безперечно, і приклади протилежної, руйнівної риторики – тої, приміром, що обіцяла народу створити з них «націю володарів» (про «світле майбутнє» вже не кажучи). Цього майбутнього так і не відбулося, звісно, оскільки прагнення до контролю набуло параноїдальних рис, і ні до чого, окрім моральної деградації, не призвело.

І все ж таки, бачення майбутнього починається з контролю над власним сьогоденням. Як то виглядає на особистому, приватному рівні? Мріючи, ми артикулюємо найпалкіші бажання, проте тільки раціональна оцінка своїх якостей може перетворити мрію на бачення. І тільки розумний розвиток цих якостей може змусити мрію здійснитися.

Занадто часто, проте, ми хибно оцінюємо власні схильності, а відтак зазнаємо невдач. Невміння ж змінити себе веде до прагнення контролювати інших. Ти знаєш, про що мова, чи не так? Ти знаєш також, як важко буває це пробачити.

* * *

Перший раз в житті Ярка готувала для когось романтичну вечерю. Готувати в принципі вона почала досить давно, та в неї й вибору особливого не було: мама, заклопотана торгівлею, прилаштувалася купувати готові страви у бабці-рознощиці, тож Ярка рано звідала романтику підпалених пирогів та гречаних котлет. Зараз же хотілося потішити Михайла чимось особливим; та й нагода випала непересічна – хлопцеві родичі поїхали на дачу, лишивши до їхніх послуг цілу двокімнатну квартиру зі зручною тахтою. Отож, Ярці бажалося звершень.

От, правда, для кулінарних вивертів бракувало єдиного – бюджету. Тож романтика виявилася класу економ: спагеті з сирним соусом та салат, що заповідався на грецький, проте, з поправкою на географію, скидався радше на «Дністер». Однак, на тлі щоденних сардельок вечеря мусила би викликати шок і зачудування.

І от, витерши трудовий піт та причепурившись, наче справжня домогосподарка, Ярка чекає на повернення свого мужчини додому. Заради більшого ефекту вона вбрала фартух з мальвами; якусь хвильку приміряла навіть тітчині бігуді, проте зі сміхом розсудила, що Михайло може й не оцінити усю ту красу. Втім, бігуді вона могла й лишити – занурений у якісь невеселі думи, Михайло навряд чи помітив би оригінальну зачіску. Він, здається, навіть саму Ярку не помітив, зосереджено розвішуючи шкірянку на «плечиках» в передпокої.

– Міську, як гадаєш, може мені піти банки грабувати? – трохи ображено питає дівчина.

– Що? – кліпнувши, дивується хлопець.

– Здається, мене ніхто не помічає, – копилить губу Ярка.

Михайлів погляд фокусується миттєво, і зразу ж набуває провинного виразу.

– Давай разом підемо. Я відволікатиму охорону хамськими витівками. Я ж це вмію, ага?

Ярка не може встояти проти цих зведених дашком русявих брів, підступає поривно, обіймає його за талію та цілує в плече.

– Я там… вечерю зготувала. Спагеті.

– Вечеря мафіозі, – сміється Михайло. – Січеш тему!

За тим бандитським наїдком хлопець трошечки відмерзає та починає усміхатися, звично випромінюючи свою веселу певність. Яке ж це серце не розтане, гадає до себе Ярка, коли він дивиться так тепло та глузливо, і коли грають на щоках шалапутні ямочки… І що, коли він дивиться так не тільки на неї?

– Як там школа? – цікавиться вона, аби відволіктися і тут-таки розуміє, що припустилася помилки – Михайло відразу припиняє усміхатись.

За хвильку, втім, відповідає на питання.

– Познайомився з класом, з керівничкою їхньою, – замислено каже він.

– І – як вони?

– Діти як діти, – похмурніє хлопець. – Стадо орангутангів. А керівничка труситься над ними, наче вони кришталеві. Бридко дивитись. Слухай, а… – мнеться Михайло. – А сардельки є?

Ярка блимає розгублено, а тоді починає сміятись.

– А я… – витираючи сльози, мовить вона. – Я хотіла – романтичну вечерю…

– О боже, навіщо? – сміється хлопець. – У нас і так – не життя, а суцільна романтика!

Він має рацію, звичайно. Він завжди має рацію. Ярка майже не ображається, підігріваючи йому сардельки. Які дрібниці, справді. А салат однаково вийшов не дуже вдалий.

Після вечері вони пересуваються до вітальні і, загрівши чаю у великих хазяйських чашках, ховаються під картатий плед. За вікном лютує холодний вітер, кидаючи просто в шиби пригорщі палого листя; під пледом тепло і затишно, і хилить в сон, незважаючи навіть на веселі вихиляси телевізійних ефемерид. Михайло, втім, і далі сидить похнюплений та нашорошений, наче блудний котисько в будинку з примарами. Ярку тривожить його настрій, проте вона не поспішає розпитувати, знаючи, що хлопець від того одразу ховається в мушельку; така вразливість накупу з юнацьким гонором зворушувала, але часом вже і дратувала.

– А знаєш… – раптом каже він. – Я тут навчився однієї гри. Хочеш спробувати?

Ярка підбирається і визирає з-під пледу.

– Еротичної? – єхидно мовить вона.

– Ні-ні, – махає рукою Михайло. – Психологічної. Називається «Інтерв’ю». Давай, уяви, що ти – зірка, а я – журналіст і хочу розкрутити тебе на сенсацію.

– Яка ж із мене зірка? – сміється дівчина. – Ноги закороткі.

– Класні ноги, – лагідно каже Михайло, цілуючи її в вушко. – Давай пограємо. Мені практика потрібна.

– Ну… ну гаразд, – зітхає Ярка. – То що?

Михайло виструнчується на канапі і набирає серйозного виразу.

– Значить так, шановна панно. Ану повідайте, яким був ваш найперший спогад?

Ярка блимає, не чекавши такого підступу від репортера.

– Гм… ну… Ліс, темний ліс. Вітер такий, як оце зараз.

– Більше нічого? – уточнює хлопець. – Щось там сталося? Бачила там когось?

– Ні… не пам’ятаю. А до чого це?

– Так треба, – таємниче мовить Михайло. – Далі. Чого ти найбільше боїшся?

Ярка здригається від холоду – здається, протяг; дарма, що квартира в центрі – рами старі, тож вітер так і гуляє.

– Боюся… – вона пригадує, радше ніж фантазує. – Боюся, що через мене станеться щось погане, і я не зможу завадити. А ти? Ти чого боїшся?

Михайло заперечно хитає головою.