Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Хтось проходить повз – вона заледве завважує. Втім, глянувши вдруге, полишає своє потішне коло і відходить на кілька кроків.

– Перепрошую, – спиняє вона жартівника зі вступної комісії. – А чи скоро результати?

Той гмукає, кинувши оком на веселе юнацьке повіддя.

– Скоро, – відказує.

А тоді, глянувши уважніше, додає:

– А ви – артистка. Далеко підете.

Наскільки далеко, втім, не знає ані він, ані Ярка. Їй це ще належить з’ясувати.

* * *

Він з’явився не одразу, а лише на другий день, десь по обіді. Видно, слід було відлежатись, гоячи синці та садна, перш ніж далі різноманітити своє культурне життя. Однак Ярка знала напевне, що раніш чи пізніш, а Нестор до неї завітає.

Вона саме чаклувала над тим, що можна було би наректи кулінарним відкриттям дев’яностих – миттєвою локшиною. Як додати до неї ковбаси та майонезу, страва набувала чарівної принадності; за студентських часів навіть страхітні плакати зі старим беззубим китайцем, котрий теж любив нудлз – геніальна розробка гуманітарної кафедри абощо – не змогли відвернути перспективну молодь від східного дива. Як воно тоді смакувало – гаряченьке, після пар! Навіть вишукана чорна паста з каракатицею, що нею згодом частував її генеральний, не мала для Ярки того смаку – адже тамувала не голод, а радше гонор… Нині ж потреба була простою і чистою, наче склянка води, і Ярці шкода було відставляти тарілку – однак на те не було ради.

Нестор самовільно прочинив хвіртку, махом забіг до двору, озирнувся, уважно оглядівши порожню вулицю, а тоді пошепки звернувся до зачудованої мешканки:

– Підемте до хати. Пока не побачив.

– Хто? – дивується Ярка.

– Микола, – значуще повідомляє гість, кивнувши у бік вулиці, а тоді підтюпцем рушає до дверей. Ярка наздоганяє його лиш у світлиці.

У хаті Нестор нарешті припиняє шарпатись, зручно притулившись у крісельці, і Ярка має змогу уважніше його розгледіти. На око йому вже за п’ятдесят, волосся відступає з чола, наче армія на маневрі, в борідці – рясна сивина; а проте погляд Несторів меткий, як не сказати лукавий, сорочка світла й охайна, а в руках – пакет з рекламою дамських парфумів.

– Дозвольте, – каже він, солодко мружачись, – поздоровити чарівну гостю з приїздом до Вістового.

Із рекламного пакета постає порохнява пляшка портвейну, котру Нестор виставляє на стіл із врочистістю, вартою столітнього гран-крю. Ярка кахикає, насилу стримавши регіт. Але ж і кавалер!

Гідно прийняти гостя Ярці заважає брак ресурсів – з питного посуду є лишень класичний гранчак та щербата чашка із бджілкою. Гість, утім, про те не дбає.

– Галя сказала, ви до нас віддихати, – хлебнувши сумнівного питва, мовить він. – І як вам тут? Як е… водичка?

Ярка позирає помисливо: Нестор сидить, перехнябившись на бік, аби, либонь, синці свої не тривожити, а проте посмішка радісна, мовби оце щойно янгола вздрів.

– Водичка тішить, а надто – її кількість, – відказує Ярка. – Гарне місце.

– Гарне, – значуще киває гість. – Гарне й примітне.

Позирає скоса – мовляв, знаю, а не скажу. Чи радше, скажу неодмінно, але перш попросіть. Ярка мимохіть нашорошується – ану як…

– Примітне? – знизує плечима. – Мені би якраз того не хотілося. Я сюди по спокій та тишу – сподіваюсь, не дурно – їхала.

– А, да-да, спокій, – натужно щириться гість. – Спочинок після городської, як то кажуть, суєти… А ви ким там робите?

Ярка блимає. Оце іще, знагла, допити!

– Чарівницею, – відказує.

Нестор вклякає разом зі своїм натужним усміхом.

– Е? Доброю чи злою?

Ярка сміється.

– А такою, знаєте, що вечірні казки розказує. По радіо.

– Ага-аа, – зітхає полегшено Нестор. – Хороша професія. Так би мовити, дидактична.

Ярка мружиться: і що воно за мана – то пісні про капусту, то тепер дидактика?

– А! – здогадується. – А ви, певно, вчителюєте!

Нестор, на диво, сумнішає, відставляючи навіть гранчака з портвейном.

– Ну я… раньше – да. Робив учителем тут, у початковій школі. Пока її не закрили; тепер діти, які є, у Станіслав їздять. Ну, воно, може, й луччє так. Бо, пригадую, як пацани мої між хрестів футбола ганяли… Не діло це, як то кажуть.

– Між хрестів? – чудується Ярка.

Нестор зітхає, тоді уклавши лікті на столика, присувається ближче.

– Говорю ж вам, примітне місце. Школу на місці церкви построїли, іще комуністи. А хрести там старі, є даже вісімнадцятого століття. А башня наша – башню ви бачили? – вона і від того старша! Чотирнадцятий вік!

Ой-йой, жахається Ярка, яким нехорошим вогнем зайнялися гостеві очі! Як у дилера з кишенями, повними веселого порошку!

– А єслі казок вам, то і казок маємо, – провадить далі Нестор. – От про дівчину-чайку, напримір…

– Знаю-знаю, – відказує господиня. – Там іще всі померли вкінці. «І тільки чайка з гірким плачем полетіла над морем…» От скажіть мені, Несторе, а чого усі казки тутешні такі життєствердні?

Дядько шморгає, відпиває портвейну.

– Та так воно і є, так і є… Но шо ж поробиш, як життя таке, га?

Тоді, засмутившись, визирає у вікно.

– Я б розказав вам, Ларочко, ну бо єсть, шо розказати; натерпілися люди тутошні всякого – і голод, і хороби, і висилки… А славні ж роди були: Куниця, Щука, Білошапка… Хто тепер лишився? Які-то недобитки, та й то…

Супиться Нестор, зазирає в порожній гранчак. По тім зітхає, наважившись мовби, підкидає погляд і знову знічев’я починає шептати.

– Воно й тепер, знаєте… – підсувається, ледь з крісла не падає. – І тепер тут всяке странне робиться.

– А! І що саме? – дивується Ярка.

Нестор роззирається, а тоді зненацька встає.

– Та всяке. Не буду казать, бо сам не знаю. А то скажуть, наклеп звожу – нє-нє, не буду. А ви просто подивляйтесь по сторонам – ну бо… Ну бо всяке, як то кажуть!

Із тим Нестор галантно вклоняється і рушає до дверей, звідти мружиться змовницьки, а тоді швидко виходить. Бонд, Джеймс Бонд… Ярка ледве стримується, аби не зареготати вголос, поки дядько ще у дворі. «Странне робиться» – ну ти бач. Воно, звичайно, краще собі винайти облудну змову, а ще й таку, щоби корінням – у сиву бувальщину, аніж визнати, що нічого вартого подиву – поза п’яною бійкою, себто – у тебе в житті немає! Вигадників таких найлегше…

Аж тут Ярка підкидається, збагнувши, що знову подумки цитує генерального. Мовби підглядає за нею – навіть тут, на прузі світу, де гадала вже себе у безпеці… А чи не надто легко вдалося їй втекти з його володінь?

Вона не встигає помітити, як уже бігає світлицею, гризучи ніготь на великому пальці. «Жує вудила», казав колись Ромчик, знаючи, яким негараздам передує такий її розколошканий стан. Ярка сміється невесело – нікого нині їй не налякати своїми примхами, хіба, може, себе саму. А лякатися є чого, хоч як ховайся.

Що там пише Катруся? Чи є новини? Щоденник вантажиться повільно, і Ярка вицокує смиканий ритм на глянсовім розвороті нетбука. А, так… межи цидулок про походи в кіно та велемудрі статті з мистецтва, є і приватний запис.

«Приходили люди в кашкетах, про подружню сварку питалися. Мовбито в сусіда жінка пропала – кажуть, змандрувала з молодим коханцем. Воно і не дивно, сусід – мацапура і скупердя. А тільки хоч би яку цидулку лишила, бо тепер до нього в кашкетів – питання, і він навісніє, мов сатана».

А дійсно, холоне Ярка, не подумала про те… Чи пов’яже хто попередні події з її зникненням? Коли так, то пан матиме проблеми, а панові проблеми геть-чисто непотрібні. Отже… отже, щонайменше її шукатимуть, і то не шалай-балай, а ретельно… Шляк!

Слід було… слід було не байки городити та в лимані полоскатися, а думати, як його випручатися з халепи. Навряд чи вигадки можуть їй зарадити; таким, як Нестор хіба, та і то – до першого-ліпшого п’яниці…

А проте, що вона має насправді, окрім небилиць?

* * *

Начувайся, дорогенька, бо ж знаєш, які вони зрадливі, ті вигадки. Не раз вже бувало, що оберталися вони проти вигадника – кому, як не тобі, про те знати. Вигадники живуть уявою, часто втрачаючи відчуття реальності, а отже здатні на вчинки, незбагненні для тих, хто не поділяє їхніх принадних фантазій.

Спокуса вигадувати, радше ніж мислити – звідки вона, невже просто від лінощів? Справді, думати, розгрібаючи гори свідчень, заглиблюючись, наче рудник із киркою, в катакомби мотивацій – праця неабияка; проте вигадка має й іншу важливу перевагу. Фантазія створює втішний, контрольований образ, дає відчуття певності та доцільності. Реальність – що з неї взяти? – дає лише сумнів.

Не дивно, що ми так нестямно любимо, вперше причастившись райського плоду. Кохана людина жива лишень почасти, іншою ж частиною вона – янгол, спокусник, месія; згадаймо: перше кохання – наш найдорожчий приватний міф. Лишень бита досвідом зрілість уміє любити, розплющивши очі; тоді ж, у юності, любимо, наче щойно навернуті до нової віри, а втративши, переживаємо армагедон.

Отож, як берешся вигадувати, промов замовляння, вторуючи за майстром вистави; напиши «не вірю», та й повісь собі над люстерком. Либонь поможе. Мусить же врешті помогти.

* * *

Цю прохідку Ярка не забуде ніколи: вони були такі легкі та юні, що, здавалось, летіли над бруківкою; світ був прекрасний і дивовижний, і весь цілковито належав їм одним. Була пора щойно перед Різдвом, з темного неба сіялась пороша, а довкіл сяяло й мінилося святкове місто; таке, мовби й не потішні вогні світилися, але безліч можливостей, осяйне майбутнє – лишень простягни долоню, та й візьмеш, як не одне – то інше.

Їх було щось із десятеро, товариші та спільники, усі прекрасні й веселі, споряджені, мовби щойно обібрали цирк на возі – в костюмах, коралях та блискітках. Четверо йшли попереду – третій рік, як найближчі друзі; Ярка та Михайло – закохані, а уже віднедавна й коханці, Катруся – сусідка Ярчина, і також Влад – Михайлів ліпший друг. Михайло, хоч йому й не належало, тримав звізду на патичку – вони з Яркою склепали її власноруч, пустивши на космічне тіло коробку з-під монітора та рулон фольги; решта коробки пішла йому ж-таки на ангельські крила. Божий вісник з Михайла вийшов такий, як належить – високий, світлочубий, а ще й міна строга та праведна, де взялася лише; Ярка раз по раз озиралася, милуючись: Мі-ка-ель, подібний Богові… Авжеж, пофортунило його зустріти, що не кажи.

Катруся, найближча подружка, виглядала натомість цілком страхолюдно: обличчя білене, чорні кола довкруж очей, а ще – простирадло і перекута зі швабри коса. Нині, правда, Катруся підмерзла, то і вбрала шапочку з червоними кугутиками; «смерть гірськолижника» – жартували тоді її веселі спільники. Ярка ж була циганкою – не смаглявим лицем, а запальним норовом до ролі припасувалася, ще й трьома спідницями та моністом із шоколадних монет. Владислав же був справдешній циган без жодних прикрас – чорнявий і верткий, наче фуркало, з лукавим поглядом та безжурним, як вітер, сміхом.

Решта – пастушки, царі й вояки – ішли щойно позаду, штурхаючись, теленькаючи дзвіночками та заводячи час від часу уривки коляд. Узрівши веселу ватагу, перехожі, бува, аж розверталися зачудовано, вже наступної миті розквітаючи посміхом. Звісно ж, то було втілення щастя і юнацьких безтурботних дурощів, ладних паморочити незгірше паленки. Власне, відсвяткувати прем’єру колядники іще не мали нагоди – ішли щойно з підшефної школи, де пиячити не годилося, однак на горизонті бовваніла велика і тепла хованка, де можна було дозвільно надолужити згаяне.

Хованка належала родині Михайла – тітці і дядькові, що нині від’їхали в новорічне турне, залишивши небожеві двокімнатну квартиру в центрі і величезного кудлатого різеншнауцера. Песика слід було регулярно вигулювати, квартиру – провітрювати; оце й планувалося робити – усім гуртом, аби, крий боже, не потомитися. Втім, родина могла покластися на Михайла – гулянки за його участю були пильно контрольовані, і ніколи не призводили до заворушень чи руйнувань. То була дивовижна Михайлова здатність – контролювати усе, хоч би до чого брався; навіть і ця коляда була його починанням, ретельно спланованим і сумлінно втіленим. Бували через те й недогоди: Циган, приміром, повсякчасно прагнув імпровізації – як не поцупити кожуха, то продати козу, і Янгол зі сценарієм ледь не сипав іскрами від люті. Нині, втім, ніхто вже про те не згадував; прем’єра відбулася, на розпашілі лиця сипав сніг, і місто світилося й вихоріло, немов святкові каруселі.

Тріумфальна прохідка скінчилася, як і мусила, при брамі старого будинку на Саксаганського. Колядники весело потупцяли на третій поверх і Михайло, як небесний ключник, відчинив для друзів двері.

От, правда, той, хто зустрів за дверима, доречніший був би в античному пеклі – з квартири загавкало так, що гості ледь не посипалися зі сходів. «Тшш, Тимко, свої, – затуркотів до пса Михайло. – Чорта не чіпай, він хороший! І Бальтазара не кусай – він з дарами… А от Ірода можеш трохи погризти…». Колядники, хихочучи, попід стіночкою оминають кудлатого собацюру, Ірод показує господарю щуплявого кулака.

За кілька хвилин гості розбрідаються квартирою: хтось гопкає на м’якій канапі, хтось причаровано визирає з вікна на центральну вулицю – авжеж, переважно за вікном геть зовсім не такі пейзажі. Четверо чільників прямують на кухню, аби підготувати нехитрий наїдок.

– А давайте чогось гарячого, – просить Ярка, позираючи на закоцюблу Катрусю. – Бо коли Смерть завтра шмарклі підбиратиме, несолідно буде, ні?

– Глінтвейн! – пропонує господар. – Є вино, та і мед знайдеться!

Михайло роззирається, тоді дістає з шафки пару пляшок.

– Ти би крила зняв, – перепиняє Влад. – Або дай краще я! Гріх янголу закалатанку гріти!

– Гріх – це доручати пляшку цигану! – відказує Михайло.

Хлопці перезираються і регочуть.

– На ось, краще, апельсини поріж! – пропонує янгол, дістаючи торбинку, тоді позирає помисливо. – Гляди, я рахую! Один!

Апельсин сонячним зайчиком перепурхує від Михайла до Влада.

– Один? – підморгнувши по-циганськи, дивується той. – Та хіба ж я, панотче, один? Маю жонку, маю діти, а діти голодні, а жона – вередлива!

Влад спритно ховає апельсин за пазуху.

– А що маю робити? Дайте ще, бо задушить!

– Два! – регочучи, Михайло відправляє в політ другий апельсин.

– Два ока маю, два вуха маю, а роти – чотири! Як то їх прогодуєш! – скиглить циган, ховаючи здобич.

– Три! – злітає чергова подача.

– А так-таки-так, три дні не їв, панотче, – бідкається Влад. – І жона не їла, і діти не їли, а тільки плакали! А дайте…

– А нема, – суворо відказує янгол. – Бог трійцю любить.

– Бо скнара-ааа! – плаче циган, тоді штовхає янгола в плече. Той відповідає дружнім стусаном, від якого розсипаються поцуплені апельсини. Обидва сміються, перезирнувшись, наче змовники, і беруться підбирати розсипане.

Ярка стежить за цією невеличкою кухонною виставою, неначе причарована. Тепла хвиля здіймається в її серці – які вони… які прекрасні, обоє! З нею Михайло інший, ніжніший, абощо, а от із другом – ну просто тобі півник-задирака! Це смішне змагання, зичливе хлоп’яче буцання – його нема і бути не може в її житті, хіба от, як чуже засвідчити. Хай і кумедний, але прояв мужності не може не тішити, надто ж в людині коханій; Ярка всміхається потайки, милуючись – а так, ними обома.

Приготувавши вина та гору гарячих канапок, герої перебираються до вітальні; за столом не вистачає місця для всього гурту, тож господар стелить скатертину просто на барвистий килим, і компанія влаштовується довкруж, наче ватага волоцюг – на узбіччі. За мить опускається на приблуд благодать і затишок; Ірод присувається ближче до Смерті, Чортик тягає в Пастушків з тарілки смажений сир, Балтазар втовкмачує Цигану облудність усякої ворожби.

– А що не кажіть, панотче, – не йме віри Влад, – а відкриті нам небо і зорі! Правда, жінко?

Ярка сміється, позираючи на Цигана, що врочисто підносить до стелі склянку з вином. Якось він швидко захмелів – чи то з одних тільки веселощів?

– Правда, чоловіче. Усе-усе бачу, і небо і зорі. І те бачу, що чекає тебе, голубчику, тяжка голова назавтра!

– О, о! Жонка все знає! – регоче Влад, сяючи темним оком.

– Ану мені погадай, циганко, – просить Ірод, простягаючи долоню.

Малий, рудий, розкуйовджений, і чого лишень так до нього Катруся тулиться? – хитає Ярка головою.

– Ич, чого захотів! – сміється вона. – Тобі, тиране, тиранова смерть!

– Яка така, чому не знаю? – обурюється Катруся.

– А мені іншої не треба! – щириться Ірод, обнімаючи страхітну свою сусідку.

Товариство регоче, обсміюючи пару; Катруся шаріється так, що видно навіть через білий грим. Влад позирає на «жонку» якось так… схвально, тепло, мовби й справді у ворожбі йому спільниця; доторк його руки, яка простягає пляшку, сіє по шкірі морозні лелітки. Ярка ковтає вино нахильцем, достоту не знаючи, що її схвилювало.

Раптом – аж здригаються шиби! – один з пастушків, пастушка, наразі, заходиться вереском. Виявляється – Тимко, забутий за пиятикою, і давно вже не гуляний, вирішує нагадати про нагальне, поклавши слиняву морду дівчині на плече. Пастушку сяк-так розраджують, і Михайло, хай би як йому хотілось лишитися, вибирається з-за уявного столу і збирається надвір. Обіцяє вернутися швидко, однак швидко чомусь не виходить; пиятика триває, утім, і скоро вже мало хто усвідомлює, що бракує господаря. Навіть Ярка, хоч як то дивно; вона і далі сипле пророцтвами, сміється і тішиться тому тривожному захвату, що скликає темний сусідів погляд. Вона знає, що випила зайвого, однак святочні каруселі крутять їй голову надто солодко, аби спинятися.

– Але ми нахекали! – сміється до неї Влад. – Дух, як у винарні! Я – трохи повітрям дихнути. Ти зі мною, жінко?

Ярка киває; веселе товариство не звертає уваги, як вони підтюпцем пробираються до кухні, аби відчини там кватирку. Стають поряд, вдихаючи незримі пасма морозного вітру; Ярка мусить притулитися до підвіконня, бо коліна заслабли – від сидіння навколішки, та й, либонь, від гарячого вина. Влад підтримує її, не даючи зосліпу проминути опору; його рука лишається на плечі, і Ярка її не відкидає. Поряд, зовсім поряд, його млистий погляд і гаряче дихання; Ярка дивиться, і не знає, що бачить – одного, іншого, їх обох… Апельсин, наче сонячний зайчик, зводить між ними золотаву арку… За мить, стрімку, наче порух вій, вони припадають одне до одного, притискаючись на відчай душі, мовби потопельники, що шукають за подихом. Так не можна, звіддаля бурмотить сумління, однак попри те і тому завдячуючи, цей поцілунок – такий дивовижно солодкий.

Засліплі й оглухлі, наче від вибуху, вони не чують, як відчиняються двері, як тупотить коридором звеселілий пес.

– Ярка, ти… що ти?!. – різко, немов удар нагая, лунає Михайлів голос.

Влад і Ярка ледь не відстрибують одне від одного, її подих і далі уривається, проте нині уже від страху.

– Я… я поясню, це не…

Михайлове обличчя аж сіре від гніву.

– Нічого, – рубає він. – Нічого. Що ти. Скажеш. Не змінить. Того. Що я. Бачив.

Вона завмирає, не вірячи собі, не годна прийняти, що це і справді – кінець. Вона ридатиме ридма, проситиме і благатиме, однак Михайло не схоче слухати. Його зрадили, так. А ще – він втратив контроль. І він довіку цього не пробачить.

Мені справді шкода, серце. Твій вчинок, може, й не вартував такої суворої кари, але ліпше було би прийняти її, як належне. Ти ж не скорилася, зачаївши гіркоту. Невдовзі ти обрізала коси і пофарбувалася на червоне. І відтоді ми з тобою більше не говорили. Точніше, відтоді ти мене більше не слухала.

А потім ти зустріла його.

* * *

Вітер, сухий і гарячий, штовхає в спину та крутиться довкіл ніг, мов брудний білий пес. Скільки ж піску нагнало з лиману! Онде навіть тополі в дрібній сивій пороші, про ноги уже не кажучи; недарма сучасники благої звістки повсякчасно одне одному ноги мили, пирхає до себе Ярка. Гарний звичай, достоту доречний; їй би нині пророка, вона би не розгубилася!

За браком провісника, утім, доводиться шукати вістки деінде – по те і зібралася. На лихо, пече теперечки, як на пательні – пече, аж підгоряє: онде навіть димом віє відкілясь. Чи знову пустище горить? – кривить носа мандрівниця. – Чи вже село зайнялося? Втім, що ближче до місця її призначення, то солодшим стає дим, мовби… мовби, еге ж, варення згоріло в хазяйки-недотепи. Ганичку, проте, недотепою не назвати, а отже… є в неї, либонь, підстави для недбальства?

Ярка спиняється неподалік Ганиччиної хати, притулившись до паркана під кривенькою вишнею. Звідти добре прозирає знайома хвіртка, а при ній – мотоцикл із коляскою. Авжеж не хазяйський коник? Навряд чи на дорозі б його покинули, якби так; та й навряд чи гості тут надовго – з тої ж таки причини.

Справді, за кілька хвилин з’являється і вершник, своїм несподіваним видом змусивши Ярку відступити в бур’яни. Її тут-таки шпигає кропива, а у штанці неситими вовкулаками впинаються реп’яхи. Вона терпить, бо мусить; хвацький вершник в блакитній сорочці напинає кашкета і, блимнувши погоном, від’їжджає.

Помисливим оком проводжає Ярка деркотливого лошака та його наїзника. Чого б це міліція сюди занадилась? Чи не по її, бува, душу? Утім, якби гонець підоспів по втікачку, то, либонь, не їхав би ниньки геть – адже ж Ганичка точно знає, де її знайти. Хіба, може, дізнавшись про те, вершник просто спішить кому слід доповісти?

Та годі, смикає себе за гривку дівчина, припини, бо то вже занадто. Це ж не кіно про шпигунські звитяги, далебі; а втім… пересвідчитись не буде зайвим. Вибравшись із пишних бур’янів та віддираючи від шортів реп’яхи, Ярка поволі прямує до хати. Тихо довкіл, аж бринить у вухах, та й на дворі нікого не видно.

– Ганичко! – гукає Ярка. – Ви вдома?

Анітелень; лише вітер смикає та колише сорочки на довгих мотузках між яблунь. Незатишно стає дівчині, начеб у порожнім храмі, однак саме порожнеча і вабить; смикнувши плечима, вона прочиняє хвіртку, перетинає двір і ступає до передпокою. Уже там вона розуміє, що господиня вдома-таки – зі світлиці чути притишений плач.

Було би їй розвернутися й піти: чуже горе – чужа власність; а однак, не може. Щось лихе, добре вивчене, а чи й завжди присутнє, говорить до неї – мовляв, коли хочеш дізнатися, то нині – саме час.

– Ганичко? – Ярка тихо стукає по одвірку. – У вас все гаразд?

Певно, що ні, вона і сама те бачить: Ганичка сидить при письмовому столику, поклавши сиву свою голову на схрещені руки. Коло ліктя – аркуші листа, писаного, напрочуд, від руки; літня жінка схлипує тихо і тоскно, судомно здригаються плечі.

– Ганичко…

Та врешті чує, що до неї звертаються; схлипнувши востаннє, жінка підводить заплакане лице.

– Лара? – дивується вона.

Ганичка дивиться так, мовби поява гості тут не має жодного сенсу, тож Ярка впевнюється – гонець у кашкеті не має до неї стосунку. Однак, коли їй тут лишатися, то не завадить знати – до чого, як не до неї.

– Я гукала, – пояснює Ярка. – А як не відповів ніхто – а двері відкриті, то, дай, думаю, дізнаюся, чи все гаразд. Маєте… якісь проблеми?

Господиня озирається, поволі приходячи до тями.

– Та це, Ларочка, Василь мені письмо од сина привіз… – зітхає вона, несамохіть розгладжуючи аркуші.

– Погані новини? – сторожко питається Ярка.

– Нє… Та нє… – силувано всміхається Ганичка. – Тільки давно не виділися з ним. І не скоро ще…

Не втримавшись, вона схлипує знову.

– В тюрмі він, Ларочка…

Ганичка закриває лице долонями і беззвучно плаче. Ярка зітхає, тоді підходить ближче, кладе руку жінці на плече.

– Це ви для нього варення варите?

Жінка зводить до неї погляд, всміхається крізь мокву.

– Яблочне. Його любиме…

Ярка сідає поруч, мовчки чекаючи, поки Ганичка витре хустинкою очі.

– Вадим – хороший хлопець, – мовби перепрошуючи, каже та. – Не повезло йому просто… так получилося – не знав, з ким дружити…

Гостя киває.

– Та це скрізь таке зараз. В мене в дворі сусід був, позичив гроші в бандюків, а тоді не мав, чим вернути. Мусив із ними на грабіж іти…

Ярка уриває оповідь – бо не варто жінці знати, чим то все для красунчика Руслана скінчилося.

– Да… – гірко зітхає Ганичка. – Зла яка-то тепер молодьож. Ні за шо, тільки за гроші думає…

Тоді, зиркнувши на гостю, розуміє, що сказала невлад.

– А ти, Ларочка, може, хотіла шо?

Ярка зітхає.

– Та дурне. Не хочу вас турбувати – справи, певно, маєте…

– Кажи уже, – кволо всміхається та.

Гостя роззирається ніяково.

– Та я думала, може ви мені городини якої продасте. Бо на ринок пізно вже…

– І не хочеться, да? – глузливо блимає Ганичка.

Ярка опускає очі.

– Та понімаю я, чого ж, – зітхає господиня, підводячись. – П’яниці, як єсть, півсела – з самого утра очі заливають…

– Ви знаєте? – показано дивується Ярка.

– Чого ж не знати, Ларочка… – мовить та. – Ну та жизнь тепер така… А зелені тобі нарву, дай боже, пока не повсихала.

Махнувши гості рукою, Ганичка виходить до кухні й вертається з великою, щербленою скраєчку, емальованою мискою.

– Пішли, сама вибереш, – пропонує вона.

Вдвох жінки виходять на город, що зразу за будинком. Латка невеличка, однак добре доглянута – чубаті зелені шереги шикуються рівно, як на параді. Від землі віє свіжо і пряно, і якось так солодко, як пахне лише живе.

– Осьо вгірки, – мовить літня жінка, – помідори там дальше, сині, кабачки… Поможеш?

Ярка схиляється поряд із господинею, намацуючи стиглі плоди.

– А Нестора ти, може і порятувала, – раптом каже Ганичка. – Толік би його покалічив. Дурне воно, як вип’є.

– Чого ж тоді Нестор до п’яних зачіпляється? – дивується на те Ярка.

Ганичка припиняє зривати зілля, випростовується та дивиться кудись у далечінь.

– Та бо сам, як єсть, дурнуватий.

– А, ну тоді ясно, – сміється Ярка. – Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?

Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді – ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.

– Нема ніяких «подій», Ларочка, – тихо каже вона. – Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.

Гмукає Ярка. Цікаво.

– А Нестор той, – додає Ганичка, – як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…

– До чужих жінок, тобто? – сміється гостя.

– До жінок, – киває господиня. – Ото ж бо й воно.

Набравши свіжої городини та насилу умовивши Ганичку взяти якісь бодай гроші, Ярка вирушає до хати. Позирає на мовчазні околиці, сама собі дивуючись. Чи й справді Нестору тому говіркому повірила? Що саме – і нащо, питається! – хотіла довідатись? Певно, що завіявся який сельчанин, до міста поїхав, абощо… А проте, погляд той Ганиччин усе з гадки не йде…

За спиною у Ярки зненацька дивний звук – нетутешнє якесь, мелодійне теленькання. Аж сахається вона з несподіванки – чи на ровері хто? А ще й близько так, от-от наскочить!

Обернувшись, проте, мандрівниця нікого не бачить. Здалося? Перехрестя – немов розхристана біла сорочка, високо а небі – тоскне кигикання чайки… Порожньо, а таке, наче дивиться хто, мовчазно, затамувавши подих.

Здригається Ярка. До чого довела себе, справді – от уже й верзеться казна-що. А втім воно завжди так, як втрачаєш певність. Слід опанувати себе – інакше буде гірше, чимдалі гірше; глибоко вдихнувши палючого вітру, вона змушує себе рушити з місця.

Чомусь найпростіше заповнити порожнечу примарами – ти це знаєш, ти це звідала, а чи й сама відчиняла привиддям двері. Воно й не дивно, адже найшвидше та найкраще заповнює ємність те, що не має власної форми – таке, як повітря, таке, як вигадка.

Це закладено в нас природою: не знаючи, що діється, ми шукаємо, а часом і вигадуємо пояснення, бо ж пошук правди може бути надто довгим, а порожнеча – надто нестерпною. Одні приходять таким чином до віри, інші – до безумства. Ти й була такою навіженою, коли втратила свою любов – те, що ти робила тоді, ті, з ким шукала рятунку… краще того не згадувати, надто – проти ночі.

Ти, як і кожен, боялася пустоти, а згодом ще й навчилася користатися тою сліпою боязню; а от чи спадало тобі на гадку, що й порожнеча має свої переваги? Кажуть, лиш звільнивши свою свідомість, пророки віщували божу волю; але хай із ними – навіть звичайна людина краще чує, коли припиняє врешті базікати. Хіба не помічала? Найкращі злети твоєї інтуїції припадали саме на ті часи, коли певність поступалась ваганню.

На жаль, постійно жити так, мов танцівник на канаті, неможливо – хіба ти й справді безумець; однак, перш ніж пустити в своє життя чергові примари, прислухайся – ану як почуєш яке заваляще пророцтво, якусь коротку, але правдиву звістку.

Правди й не мусить бути багато – хіба дрібка чи дві, аби було, до чого припнути канат базарного танцюриста.

* * *

Того дня їй вставалося особливо тяжко – так, мабуть, приходить до тями в’язень, що знепритомнів був од болю, а тепер знову розліплює повіки назустріч батогам та жаровням. Майже півроку таких тортур уже. А ще й дощить до того ж.

– Я не піду, – бурмоче вона, чуючи, як поряд починає метушитися Катруся.

Та зітхає, тлумлячи дратливий стогін, тоді в одному лиш панчішку сідає на сусідчине ліжко.

– Десять баксів! – промовляє заклично, мовби школячи пса.

Ярка відвертається до вікна – сіра-сіра полотнина, помережана дрібним дощем.

– Мене нудить, – мовить вона.

Катруся штовхає її в поперек.

– Скільки ти вчора випила?

Ярка супиться – випила? Вчора? А так… надвечір вона перестріла була одну пелехату аспірантку, і вони просиділи кілька годин на темному кафедральному підвіконні. За пляшкою, і переважно – мовчки. Втім, не у питві справа; тепер її нудить кожен ранок майже – від того лишень, що мусить вставати і жити далі.

– Іди в душ, – каже Катруся.

– Води гарячої нема, – бурмоче Ярка, зариваючись під подушки.

– Ну то, – лютиться сусідка, – іди і повішайся! На тобі панчішка на зашморг!

Від такої кривди сон нарешті відступає. Ярка, розпачливо схлипнувши, б’є сусідку подушкою. Та спокійно ухиляється.

– Хочеш битися – вставай, – пропонує вона.

Ярка сідає на ліжку, похмура і розпатлана.

– Я тебе ненавиджу.

Катруся радісно киває, напинаючи другий панчішок. Як лишень вона її терпить – то дивина. Останні кілька місяців Ярку направду лихоманило – вона плакала, пиячила, пропадала ночами, але сусідка була поряд, незмінно добра й поблажлива. Вона приносила страдниці книжки та конспекти, не даючи остаточно схибнутися, а тепер оце й підробіток знайшла – і то на цілих десять баксів за день!

Правду кажучи, робота була дурнувата – стояти при вітрині в торговому центрі, зазиваючи перехожих на дегустацію якоїсь біди; люди переважно сахалися від них, як од біснуватих, а від нещирого усміху за годину-дві вже судомило щелепи. Невдячна справа, так, але ж – десять баксів! Від мами з її церковними справами давно вже немає підмоги, хіба від бабці – провізія; а людині ж і вдяганка яка, бува, потрібна, про інше вже не кажучи. На їхньому курсі всі так чи сяк підробляли: хто сортувальником на фабриці, хто – в офісі охоронцем; бува й перекладацька робота перепадала, та все ж, найбільший попит був на чорноробів. Отож, підробити на рекламній акції було чи не за щастя.