Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Тетяна-Ярка слізно дякує рятівникові, зичить йому щастя і любові – аякже ж, такий добрий та щирий чоловік, безперечно, заслуговує на віддану любов! – знесилено кладе слухавку, і лише тоді дозволяє собі невеселий нервовий сміх. Їй все ж таки шкода Завадського, сухорлявого, уважного чоловічка, який так чемно відсував дамам крісла.

Франк, немовби почувши її стидкий роздум, підходить ближче, нахиляється, зазираючи в очі, і зненацька легко смикає її за вухо.

– Молодець, мала… – каже генеральний.

Ярці перехоплює подих від цього раптового доторку. Від старшого чоловіка віє гіркувато й солодко, і її з головою накриває гаряча хвиля ніяковіння. Франк єхидно мружиться і вертає на місце.

– Біжи… – уже й не дивиться на неї. – Скажи, аби Міла видзвонила мені Шумакова.

Уривисто зітхнувши, Ярка іде геть.

Того вечора Франк зустрінеться зі Шмаком, пожаліється на нечемні дії «Лелітки» – аякже, тим-то вони й виграють весь час, бо пхають комісіям хабарі! Шмак обуриться, певна річ, спитає, звідки інформація, на що генеральний розповість про випадково підслухану Ромком розмову Завадського. Наступного дня директор «Вівчарика» завітає до комісії та, з властивою йому делікатністю, звинуватить Завадського у хабарництві та, до слова, запропонує хабара Бурчакові. Бурчак, котрому чесний колега зізнається, що справді мав розмову з «Леліткою» та іще й розповів про результати, влаштує скандал, внаслідок якого умови тендеру будуть переглянуті. «Делекта» подасть нову пропозицію та врешті виграє свій контракт.

Завадський, ображений ставленням колеги, звільниться.

А ще за кілька місяців звільниться Ольга, залишивши інформаційний відділ «Делекти» єдино на Ярчиних плечах.

* * *

Вона спромоглася вийти на люди лише надвечір, коли Вістове із мерехтливого курища перекидалось на предметну дійсність, опоряджену вже тінню і перегуком голосів. Втім люди, до яких зібралася була Ярка, не подбали чомусь оприявнитись із пообіднього марева – ані Галі з холодним чаєм, ані Ганички зі знаменитим її компотом вдома не знайшлося. «Пішла до води», – сповістила сусідка, мовлячи так поважно, мовби «вода» вичерпувала всі можливі спонуки, тож Ярка не надумала ліпшого, аніж і собі податися у тому ж керунку.

Коло вежі – тихо і порожньо; вістівчани мовби уникали того місця, а може й не помічали вже, звичне, наче берег і плесо – однаково, не було тут нічого ані живого, ані придатного до вжитку, окрім, звісно, краєвиду. Ярка роззирається і вирішує піти цього разу на південь, повз бачену завдяки Нестору піщану косу. Дуже доречно знаходиться тут і стежина межи чагарів та самітних маслинних дерев, інакше довелось би мандрівниці або пірнати в лиман, або дертися через густі очерети. Втім, коло самої коси пришерхлий верболіз відступає до пагорбів, відкриваючи округлий затон, охоплений комірцем рудого піску. Коса виступає метрів на півста, ледь-ледь прикрита водою; нині її поверхня поцяткована чорним та білим – свою осібну сієсту тут, очевидячки, правлять чорноголові мартини. Варто Ярці підійти ближче, як всенька зграя зривається з місця і розсіюється в небі, наче жменя білого зерна.

Досі – анікогісінько; чи то варто було йти на північ? Та і що ж це таке можна робити так довго коло води? Ярка готова уже повернути назад, коли погляд її падає на якісь дерев’яні патички якраз поза косою. Перейшовши притоплений перешийок замалим не вбрід, вона виходить нарешті на більш обжите місце: виступають з верболозу дерев’яні халупки, а трохи далі – припнуті до берега бокасті човни. Вітер тут-таки послужливо повіває рибою і застарілим згаром. Ну звісно! Що ж іще робити мешканцям села, що мало ноги в лимані не полоще, окрім як рибалити! Уже ж тут риби не бракує, коли он навіть дельфіни запливають!

Втім, коли глянути ближче, на всьому тому рибному хазяйстві помітна печать занепаду: халупки ледь не розсипаються, човни облущені й висохлі, швартови обтріпані настільки, що здаються пелехом, яким довго бавились коти. І – знов таки – тиша й порожнеча, лише коло найдальшої халупки раптом блимає біла ряднина.

Ось і Ганичка, радіє мандрівниця, втім, підійшовши ближче, здивовано пригальмовує – біля дощатого куреня сидить не повновида жінка, але худий стариган, Ганиччин чоловік. Юхим, здається, пригадує Ярка, той, що кликав її циганкою та все питався, чого їй у «городі» не сиділося… Не найпривітніше, словом, товариство, супиться «циганка», не знаючи, іти чи лишатися. Тим часом Юхим, зачувши її кроки, зводить голову від роботи.

– Шо тобі? – питається невдоволено.

Ну звісно, хитає головою Ярка, але ж і характер!

– Я за Ганичкою шукала, – пояснює.

– І нашо?

А і дійсно, метикує Ярка, навіщо? Не сказати ж Юхиму, мовляв, ось, хотіла взнати, а чи не ви, бува, Приймака прикандичили.

– Та я… гм… Нестор казав, у вашого роду славне минуле. Мені цікаво – може, статтю напишу… Ви ж – Юхим Куниця, так?

– Ну? – ґречно відказує «славний нащадок», виймаючи врешті руки з високого емальованого тазика та спираючись на ослінчик. Ярка з жахом дивиться на Юхимові руки – вони майже по лікоть в крові.

Юхим похмуро стежить за її реакцією, а тоді раптом криво всміхається.

– Щас оп’ять упадеш?

Ярка незатишно смикає плечима.

– Р-риба?

Юхим не відповідає, натомість перекладаючи випотрошену тушку до меншого тазика. Ковтнувши гірку слину, Ярка зважується на героїчних жест.

– Може… може, вам допомогти?

Старий позирає скоса.

– Нє… Не женське це діло, рибу чистити. Женське діло – компота носити.

Отут не сперечатимусь, вирішує Ярка.

– А… а можна я подивлюся? – питається вона, киваючи на Юхимову халупку, з чийого затінку прозирає різне цікаве начиння.

– Тіки нічо там не трогай! – суворо застерігає старий.

Ярка радо киває, заходить до халупки і причаровано там зупиняється, опинившись у чомусь середньому межи рибозаводом і музеєм. У маленькім дощатім будиночку зберігається купа різноманітного приладдя – вудки, сіті, рогатки, коробки з поплавками та приманками; в куточку туляться кілька пар старих весел і щогла зі снастями, а понад усім тим – старезна, тьмяна ікона. З іншого боку халупки обладнано сушарку для риби – ряди дерев’яних планочок, між якими на мотузках рівненько, наче солдати на плацу, шикуються окуні, лящі, краснопірки і навіть кілька зубастих офіцерів – щук.

Вдихнувши пряно-солоний дух, Ярка мружиться, пригадуючи. Її тато колись, відпочиваючи на турбазі, теж сушив виловлену власноруч рибу. Виходило в нього не дуже вправно – риба робилася суха, як цурка, проте запах цей відтоді викликав у Ярки ностальгійну втіху.

– А мій тато рибу не потрошив, – невідь-чого зізнається вона. – Казав, увесь жир із черева витече.

Юхим гмукає зневажливо.

– Там же літом в потрохах – повно навозу! Як жара – всьо погниє!

– Ага… – зітхає Ярка. – А схоже, тут у вас серйозне хазяйство!

Старий відкладає чергову рибину з несподіваним ляском.

– Було. Було хазяйство. А щас… Кому воно нада?! Одні старики остались…

О, розуміє раптом Ярка, ось воно… Лише не питатись напрямки!

– А що ж молоді? В місті за рибку гарно платять, за одного такого лящика гривень тридцять дають. Чого ж не торгувати?

Тяжко зітхнувши, Юхим опускає руки.

– Торгували… Син в город возив – у нього машина… І все б нічо, пока…

– Друзі підвели? – підказує Ярка.

– Та шо – підвели?! То «підставили» – називається! Шоб свою сраку прикрити! Друг іще, к чортам… І брат його, бісове плем’я…

Юхим замовкає, люто суплячись. Тоді знов береться патрати рибу.

Ярка присідає поряд, зітхає співчутливо.

– Он у вас ікона в сарайчику. Може, коли вірити… Може, яке диво і станеться.

Старий міряє її важким, похмурим поглядом, а все ж сиві брови от-от уже ладні звестися дашком, мовби у благанні. Ярці зненацька стає до сліз його шкода, цього впертого, дратливого і нещасного діда. Вона шморгає, опустивши очі, аби часом того посмику душевного не видати. І чого це я, дивується дівчина… наче ж не по те нині вийшла, та й давно уже так не переймалася…

То все – рибний дух, вирішує вона, від нього і сльози.

Попросивши припасти для неї пару лящиків, дівчина прощається і вертає додому. З Ганичкою вона, очевидячки, розминулася, але може то і на краще. Якби Ярка й надалі мучила стару жінку розпитами, то, може б і сполохала передчасно. А так… ясно, що зниклий мав злочинні якісь оборудки, тож Юхимові й Ганичці навряд чи придалось би зникнення злодія – радше вже навпаки. Про хитрі ті справи може знати брат Приймака – Саня, казав нібито Нестор – але як той дійсно помагав братові, то навряд чи схоче говорити.

От же холера, лається Ярка, хлюпаючи узбережжям босоніж та шмагаючи очерет сандалями, – думала буде просто? Отак сходу розплутати те, що за рік вже й бадиллям поросло? А ще і дивна якась забаганка виникла, не питаючись – помогти, коли змога, цим нещасним старим – ну бо просто сил нема на те горе дивитись. Помогти… звісно, зітхає до себе глузливо, – мені би хто пособив! Може, привиди на пустищі – хоч вони зарадять?

Перш ніж вкластися спати тієї ночі, Ярка довго стоїть коло вікна, що дивиться на узбережні горби. І замало не зойкає, коли бачить зненацька, як і обіцяно – далекий примарний вогник.

* * *

Навряд чи ти помітила, але тобі давно уже легше змусити іншого зробити щось для тебе, аніж просто попросити про допомогу. Чому так, не знаєш?

Певно, що таке прохання свідчить про неспроможність впоратися самотужки, а ти ж, либонь, переконалася – не можна покладатися на добру волю оточення. Бо немає в того оточення ані волі, ані доброти. Кожен заклопотаний своїми потребами настільки, що вже і не сприймає нічого іншого, мовби занурений у месмеричний транс. Отож, звісно, простіше смикнути такого мрійника за відповідні важелі, аніж намагатися достукатись до його – як же воно зветься? Співчуття?

Зрідка лишень розсіюються чари відчуження, і бачимо раптом живе чиєсь почуття поряд – горе чи надію, чи любов – не важить насправді, що саме. І прозріння це вражає так яро і так негадано, що, бува, спішимо відкараскатись, заплющити очі й забути, те, що приверзлося. Назвати – «базова потреба», і потягнути чарівний важіль.

Й однак ти знаєш – є і справжнє, поза тим контрольним пунктом, є живе і щире – поза звичною тобі грою. От тільки сила його непідвладна гравцеві – це ти, мабуть, відчула також, тим-то і квапишся придушити найменший його паросток.

* * *

Це здавалося неймовірним, але віднедавна Ярка полюбила ранки. Не всі, щоправда, а лише четвергові; та й була в тій любові, по всьому, щедра жменя мазохізму – бо ж як іще пояснити її страдницькі пробудження о п’ятій ранку, на які, проте, ревно чекала цілий тиждень?

Справа була в тому, що генеральний зволив завести нову практику – найстаранніших своїх співробітників кликати на ранкову каву в «Космополіті». Ярці випав четвер.

Ці зустрічі стали для неї мірилом радості: пригощаючи кавою, Франк був незмінно привітний та уважний, хвалив, як було за що, а як ні – то учив своєї осібної філософії, котра нехай почасти і лякала, але вабила попри те.

«Співчуття – це твоя сила, – казав якось Франк. – Завдяки йому ти дізнаєшся, чим живе людина. Та не применшуй значення байдужості. Завдяки їй ти можеш скористатися отриманим знанням». Ярці аж крижаки бігли спиною від подібних слів. Проте заперечити вона не могла, чи то пак не могла насмілитись. До того ж, ця приватність, інтимність розмови – майже побачення! – хвилювала її, змушуючи червоніти та затинатися. Вона уже не цілком тямила чого, власне, прагне – дістати професійне схвалення чи опинитися в його ліжку. Франк, очевидячки, чудово це розумів.

Невідомо, скільки так могло тривати, проте одного ранку він подзвонив і сказав, що кавування відміняється, і голос його, чужий та холодний, нічого доброго не віщував.

До кабінету генерального Ярка ішла на ватяних ногах, і добре, що не взула модельних своїх черевиків за півзарплати, бо на тамтих високих підборах точно би навернулася щойно на порозі. Було пів на дев’яту, проте шеф уже завзято працював, занурившись у свої керівничі клопоти.

– А, ти, – недбало ронить він, побачивши Ярку.

Ярка несміливо підходить ближче.

– Щось трапилося?

Франк відриває погляд від монітора, примружує свої безбарвні очі, мовби придивляючись до якої гидотної дивовижі.

– Ось.

На стіл перед нею лягає вчорашня газета, відкрита на другій сторінці. «Доба», здається, чи щось таке. Ярка бере газету до рук. «Феї також брешуть» – пише там крупним кеглем, а нижче проглядає підзаголовок – «обережно: сурогат». Далі в статті йдеться про те, що у продукції «одного відомого виробника» замість обіцяних фруктових соків знайдено лише розчин кукурудзяного сиропу та смакові добавки. Автор статті патетично закликає покарати підступних торгашів, що наживаються на здоров’ї «наших немовлят». Ані імен зловмисників, ані назви виробника так і не прозвучало; «феї», утім, безпомильно натякали на один з найуспішніших брендів «Делекти».

Прочитавши статтю, Ярка завмирає на мить: їй так шумить у вухах, що здається – вона втратила слух. Це був чистий, первинний жах, і то не заподіяна репутації шкода лякала дівчину, але його реакція, його зневага та осуд. Адже, напевне, її він і винуватив у тому, що сталося. Інакше би не відкликав ранкову зустріч.

– Мм… може, подати в суд за наклеп? – мимрить вона.

Генеральний різко відкидається в кріслі.

– Це ти зранку дурна? Чи на загал? На підставі чого подавати? Нашого імені тут не згадано. Але, курва, молодці!

Ярка ковтає слину. Дивиться пильніше на сторінку: рядки стрибають у неї перед очима.

– Автор статті – Андрій Паладін… – шепотить вона. – Цікаво, хто це… В кого… в кого є причини настільки нас не любити? «Лелітка»?

Франк пирхає зневажливо.

– Занадто грубо для Михайлівни. Ми теж знаємо дещо про її продукцію – вона не ризикне починати війну на знищення.

– Паладін… – не полишає Ярка своїх спроб. – Журналісти, особливо, якщо ідейні… вони псевдо обирають зі значенням. Паладін… Це ж паладин ніби. Лицар короля Артура… Артура! О!

Генеральний позирає зацікавлено – вперше за цей ранок.

– Артур Потебня, – виголошує Ярка. – Той, що до Насті клеївся, пам’ятаєте?

Франк поволі киває.

– Ми його тоді добре притисли, так… Надумав віддячити?

– Схоже на те.

– Ну то що ж, – бридливо кривиться директор. – Треба заткнути йому пельку.

– Навряд чи це йому сподобається, – сторожко мовить Ярка. – Як… як далеко ми можемо з цим зайти?

– Якнайдалі, – злостиво відказує Франк.

До свого відділу Ярка вертається уже жвавішою – він дав їй шанс, аякже… Вона поняття не має, що робити з тим дурнуватим паладином, однак мусить, неодмінно мусить придумати! Інакше… Вона й припускати не хотіла, як вчинить шеф, якщо вона не впорається. Звільнення вона не боялася: він мав моральну владу зробити значно більше, ніж це.

Зайшовши до невеличкої своєї кімнати, Ярка зупиняється. Гарненьке видиво, хоч як глянь… Її колишній колега, нині – підлеглий, Ромко, підкотився разом із кріслом до її асистентки, Лілі, і, підпихаючи шоколадку, щось там довірчо їй шепоче. Отакої!

Ромко на загал викликав у Ярки мимовільне якесь роздратування. Він був на рік чи два молодший від неї, однак працювати почав раніше – прийшов на практику, та так і лишився у відділі. Княгиня його любила, на відміну від Ярки, спокійно зносила його байдикування, а бува, від надміру почуттів, куйовдила його біляве волосся. Роботою він не те щоби нехтував, але зовсім якось не переймався, отож нікого не здивувало, що саме Ярка дістала підвищення по тому як Ольга пішла. Реакція ж самого Ромка на ці зміни добряче Ярку приголомшила – він приніс їй квіти і закликав на побачення. Навчена уже бачити за всяким вчинком тонкий розрахунок, нова керівничка відділу одразу ж зметикувала: ставши його дівчиною, вона припинить бути керівничкою, бодай морально. Може, якраз того він і прагнув? Аякже, так довго бути під орудою жінки – як не одної, то іншої… Навіть чудно, що він так довго витримав.

Нині ж Ромко, схоже, змінив стратегію. Невідь чому Ярці стало від того прикро.

– Ану припинити петтінг на робочому місці! – гримає вона. – Не знаєте хіба – від цього тупіють!

Ромко та Ліля підкидаються, мовби двійко злодюжок над розпатраним сейфом. Ліля заливається червнем аж по самі вуха і мимохіть відсувається від колеги.

– Процес, очевидячки, зайшов уже далеко, – далі гнівиться керівничка. – Бо як іще мені пояснити оце?!

Вона кидає на стіл перед провинними газету з ганебною статтею.

– Газета – вчорашня! Вас тут двоє, аби переглядати пресу! То чому я дізнаюся про статтю від шефа?!

Ромко, як старший і взагалі – мужчина, першим зважується взяти «бомбу» до рук. За мить він полотніє так же різко, як і сама Ярка – в кабінеті генерального. Хлопцеві також відомо, що стається з тими, хто викликав невдоволення Франка.

– І… що будемо робити?

– Сказано: «заткнути пельку», – сповіщає Ярка з огидою; затинається, втім, побачивши, якими переляканими очима позирає на неї Ліля. – Видзвони мені редактора.

Невдовзі про зустріч домовлено, і Ярка збирається в дорогу. Перед виходом зазирає до вбиральні, притуляється чолом до холодних кахлів. Її трохи млоїть – від страху? Та ні, напевне від браку снідання; так, але як же то не на часі! Ярка змушує себе збадьоритись – смикає за вуха, а тоді заціджує собі лункого ляпаса. Тоді, глибоко вдихнувши, озирає себе у великому люстрі зі сріблястою рамою – ще й нічого, на загал! Збираючись на каву з генеральним, вона вбралася досить елегантно: обтислий чорний сарафан з керсеткою, сорочка червоного атласу, панчішки зі швами, лаковані черевики. Обличчя, колись усмішливе й дитинне, дивилося нині відверто хижо в облямівці короткої рудої фризури. Саме те, що треба – принаймні, сьогодні.

– Сніжана Криштальська, – повідомляє вона, подаючи руку редакторові «Доби». – Молодший партнер адвокатської контори «Сихів і брати».

Редактор, огрядний дядечко в грубих окулярах, блимає дещо ошелешено. Він погодився зустрітися відразу, варто було їй повідомити, що йдеться про судовий позов на його газету. Нині ж він, схоже, чимдуж намагається допетрати, за що саме будуть позиватися.

– Стаття «Феї також брешуть», – врешті інформує гостя. – Скільки вам за неї заплатили?

Газетний чільник аж здригається з несподіванки. Не платили, отже… Добре! Втім, редактор, далеко не новак у своїй справі, швидко метикує, про що йдеться.

– Ваша контора представляєте інтереси того самого «виробника»? – єхидно щириться він.

– Аж ніяк, – відказує Ярка. – Ми представляємо інтереси конкурента «того самого». Справа в тому, що Артур Потебня, відомий також як Андрій Паладін, вже не вперше фігурує у взаєминах цих двох компаній. Минулого разу за його допомоги компанія «Делекта», погрожуючи судовим позовом, домоглася в «Контрактів» значної компенсації.

– За його, кажете, допомоги? – чудується редактор.

– Саме так! Артур часто надає такі послуги різним компаніям. Спершу подає до газети чи журналу облудну інформацію про фірму, а після того, як статтю буде опубліковано, ображена фірма позивається до суду і отримує велику компенсацію або ж, погрожуючи судом, дістає від видання безкоштовну рекламу.

Редактор стиха присвистує. Він не наляканий, ні, в його практиці, очевидячки, такі оборудки нікого не дивують.

– То що ви пропонуєте? – питається він.

– Наш клієнт зацікавлений в тому, щоби притиснути «Делекту». Невдовзі вони подзвонять до вас зі своїми погрозами – ми хочемо, щоби ви не піддалися і погодились винести справу на суд.

– Суд можна і програти, – супиться газетяр.

– Наш клієнт компенсує витрати, – обіцяє Ярка, спокусливо нахиляючись до редактора. – Нам потрібен розголос! Справжній скандал!

– А мені він потрібен?! – обурюється редактор. – Ви про мене подумали? Що скажуть мої рекламодавці?

– А ви думали про них, коли ставили цей матеріал? – знизує плечима Ярка. – Гаразд. Дуже прошу, поміркуйте над нашою пропозицією. Ось моя візитка.

Візитка, до речі, була справжня. Належала вона справжній Сніжані Криштальській, от тільки та пихата мегера у Сихова віднедавна не працює. Ярка ретельно перебрала візитницю, перш ніж спинилася саме на ній.

– І, до речі… – всміхається вона наостанок. – Другий раз добре подумайте, перш ніж брати матеріал від цього «паладина».

Редактор неуважно киває, прощаючись, і не встигає ще Ярка вийти за двері, як він підносить слухавку та вимагає до себе менеджера з персоналу.

Ромко чекає на свою керівничку в машині неподалік від редакції. Ярка попросила його кермувати, не бажаючи їхати з вічно похмурим та невдоволеним службовим водієм. Все ж таки Ромко був свій, кревно зацікавлений в перемозі. Яка-не-яка, а все ж моральна підтримка. Ярка тішиться своїй завбачливості, вертаючись; у неї зненацька починають труситися руки.

– Ну як?! – стурбовано підкидається Ромко.

Наполохане хлопцеве обличчя викликає раптом бажання легковажно скуйовдити його білявий чуб. Усміхнувшись, Ярка сідає в машину.

– Зачекаємо трохи.

Ромко знаходить якусь веселу радіостанцію, і вони сидять щось із чверть години, слухаючи диско та безтурботне белькотіння ведучих.

– Добре, – врешті говорить Ярка. – Ось номер. Подзвони, спитай Потебню.

Хлопець бере мобільний і запитально дивиться на керівничку, але не дочекавшись відповіді, набирає номер.

– Артур Потебня тут більше не працює, – відказує похмурий голос у слухавці.

Ромко вимикає телефон і захоплено сміється.

– Але ж ти і… профі! – говорить до неї, заводячи машину.

Ярка лишень гмукає і відвертається. Проте всю дорогу до офісу, незряче споглядаючи людей, машини та квітучі липи, вона замалим не співає від щастя.

* * *

Сонце хилилося вже до обрію, а Галя все не йшла. Затримати її могло будь-що – сусідка, скажімо, не квапилася пособити, чи Ніка вчудила щось видатне. Та і на загал вчинки молодих матерів керувалися своєю осібною логікою, в якій Ярка навіть не пробувала розібратися (авжеж, три години поспіль колисати полотняного Зайчика, в якого відвалилося вушко – то було іще зразком доцільності), отож і не надто тим переймалася. Час, утім, збігає помалу, і знуджена уже спогляданням води та далекого грозового хмаровиння, Ярка вирішує спуститися до піску і виламати патичок, аби накреслити там кілька карлючок. За тим інтелектуальним заняттям зрештою її і застає Никанорова невістка.

– Це що таке? – сторожко цікавиться Галя.

– Чорна тека, – неуважно відказує креслярка.

Галя, звісно, з концепцією незнайома, тож Ярці доводиться пояснювати свою любов до власноруч надряпаних логічних зв’язків.

– Інфографіка, – поважно киває Галя, тоді, зваживши на Ярчин подив, пояснює. – В мене брат був дизайнер. Тобто, і зараз є. Десь там.

Молода жінка тяжко зітхає, задивившись удалину.

– І що ж це за схема? – врешті обсмикує себе і удає цікавість.

Ярка вагається. Сказати? А, власне, чом би й ні? Скоро Галя так чи сяк дізнається – або від Нестора, або іще від кого.

– Та ось, – вона тицяє патичком у найбільший хрестик, – хочу з’ясувати, що вчинилося тут із вашим Приймаком.

– Навіщо?

– Та таке, – знизує плечима Ярка. – Однаково немає більше розваг. А як намалюється що цікаве, може, статтю напишу. Для «Інтересної газети».

Галя позирає помисливо. Тоді опускає очі на піщані ієрогліфи.

– Так? І що в тебе намалювалося?

– Є кілька версій, – завзято мовить Ярка. – Перша: Приймака убив Микола у пориві ревнощів. Друга – Приймака убив Нестор в аналогічному пориві. Та я знаю, що він у вас такий трохи хирлявий! Але ж в нього в музеї – неслабі каменюки! Тюк по голові – і маєш!

Отут уже Галя не витримує.

– Нестор… – аж схлипує вона від сміху. – Тюк по голові! Ну ти й вигадала! А труп де закопав?

– Труп? Справді, як же це я забула… – Ярка спиняється на мить, але тут-таки знаходить пояснення. – А на цвинтарі. В нього від «офісу» – крок дороги. Класно я придумала: труп – на цвинтарі?

– Ага! – сміється Галя. – Ідеальний злочин. А це що таке? – вона вказує ногою на якісь невиразно гуманоїдні фігури, оздоблені зате «крутою розпальцовкою».

– А це – бандюки, – пояснює Ярка. – Тільки вони більш для антуражу. Раз уже приїздили і шукали – то навряд чи самі його й пришили.

– Логічно, – киває жінка. – А це?

Обіймаючи схему кривобоким колом, біжить пунктирна лінія, поряд з якою – літери ТЗ.

– А! – радіє Ярка. – Ця версія подобається мені найбільше. «Тотальна змова».

– Тобто?

– Тобто Приймака убили всі – ну, власне, убив хтось один, але всі домовилися між собою цей факт приховати. Він же багатьох тут, схоже, дійняв. Отож усі змовилися, заманили і…

– Тюк по голові? – уточнює Галя.

– Ага!

Молода жінка ошелешено хитає головою, але врешті визнає:

– Клас!

– Ну ось, – підсумовує Ярка. – Тепер ти знаєш всю правду. По пиву?

Справді вряди-годи розважена Галя радісно киває, і креслярка веде її до води, де у прохолоді прикопано кілька пляшок, а в очереті тулиться пакет із Юхимовим в’яленим лящем. Від тої рибини якраз і виникла ідея закликати Галю на імпровізовану гулянку. Слід було поговорити з мамою Ніки – адже ж без неї не відбудеться нічого, геть нічого із того, що надумала Ярка.

Втім, посиденьки з рибкою містили і власну принадність. Дівчата вибираються вище, притулившись там на теплому камінні, що за невідь-яких часів попадало з вартової вежі; пообідня спека вже трохи вгамувалася, і охолоджене в лимані пиво лишень підкреслює блаженну попусту.

Відщипнувши маленький шматочок риби, Галя завмирає, споглядаючи, як вдалині повільно суне великий вантажний корабель, а тоді зітхає так тужливо, мовби на тій іржавій посудині відпливає на віки вічні щонайменше кохання її життя. Ярка і сама проводжає корабель пильним поглядом – адже ж то було чи не єдине за останні дні свідчення існування людства десь поза Вістовим.

Далеко за кораблем, десь над західним берегом, клубочаться грозові хмари; раз у раз на темному тлі блимає тонесенька, мов павутинка, блискавиця.

– Цікаво, чи дійде до нас? – роздумує Ярка. – Гарно би…

– До нас… рідко що добре доходить… – неуважно відказує Галя.

– Окрім пива – до крамниці, – зауважує руда гостя.

Галя пирхає.

– І газети «Хуторянин».

– Знаєш, – мовить Ярка, потягуючись, – а тут таки непогано. Жодних тобі ознак цивілізації – високої політики, бомжів і маніяків… Може б і варто переїхати сюди надовго – як ти…

Галя позирає зі скорбною мудрістю старої ікони.

– То так лише здається.

– Сумуєш за містом?

Молода жінка опускає плечі.

– В мене була своя крамничка квітів. І в мене були друзі, з якими можна було говорити – хоч би навіть про ту високу політику. А тут… ні, я не кажу, що тут люди погані, навпаки, просто, ну…

– Просто – прості, – підказує Ярка.

Галя киває.

– Прості, так. Я того і хотіла, звичайно. Щоби Ніка межи них за людину була… Тільки от мені самій… Та що скажеш! Немає з ким перемовитись… Думала хоч квітами зайнятись – так іще за Приймака мені всю шкілку потоптали…

– А чоловік твій що? Не надумав іще назад покликати?

– Максим? Та дякувати богові, хоч гроші дає, – гірко відказує Галя. – А покликати – це навряд. Не те, щоби злий був – але забобонний страшне! Наче ж і у виші вчився, а не помогло: сіль розсиплеш – крик, впаде хлібина – плач… А ще й, виявляється, є в них таке між крамарями повір’я, чи що… Коли діти хворі – зла удача, значить, на тобі боже прокляття. А в торгівлі нині без удачі – ніяк. Наче якісь, боже збав, карибські корсари.

Отут уже Ярка підкидається. Цікаво…

– А якщо би довести йому, що це не прокляття, а…

– А – що? Благословення? – єхидно мовить Галя. – Та припини…

Ярка обурено пирхає. Удача, ти ж бач. Іще би найняли шамана у бубни бити над своїми китайськими кросівками!

– Ет, Галю, вибач, – зітхає вона. – Не хотіла про сумне споминати, а он що вийшло. Я, власне, що хотіла спитати – я чула, ти пісню співала… Ну, як ти до мене приходила – здається, про капусту…

– А! – веселішає молода жінка. – «Savez vous planter le chou?»[3]3
  Чи вмієте ви садовити капусту? (фр.)


[Закрыть] Ти вчила французьку?

– Лише рік брала в універі, – зізнається Ярка. – Але цю пісню запам’ятала. Надто вже дурна.

– А я – на курси ходила. Усе мріяла колись до Франції поїхати.

– Слухай, а…

– Що?

– А давай…

– Але люди…

– А гадаєш, хтось зрозуміє?

І от уже над лиманом попід бескидами лине хвацька пісня степових корсарів на два підпитих жіночих голоси: «Як капусту садити? На манер, на манер! Як капусту садити? Та й на нашинський манер!».

Лише, звісно, задля конспірації – у французькому оригіналі.

* * *

Можеш, звичайно, сміятися над забобонами, проте безглуздо заперечувати те, що вони містять у собі неабияку силу. Так само, як і релігія, вони створюють ілюзорну систему контролю – мовбито, знаючи та виконуючи певні правила, можна вберегтися від горя, а чи й надбати добра. Зрозуміло, що будь-яка ілюзія контролю заміщає справжній контроль у тих випадках, коли він відсутній або й просто неможливий. Насправді ми досить часто керуємося тими ж примарними правилами, хоч, може, забобонами їх не звемо.

От, скажімо, дивна ідея про те, що життя – справедливе. Мовбито поводячись чемно, ми заслужимо нагороду, а злодій, натомість, буде покараний. Справді в те вірите? Озирніться, люди добрі, почитайте новини і не верзіть дурниць! Звісно, віра у всесвітню справедливість дарує моральний комфорт – проте чи надовго? Адже контроль лише ілюзорний, і жоден добрий вчинок сьогодні не гарантує удачі завтра.

Здається, ми всі це розуміємо, проте раз у раз покладаємо надії на зовнішні сили, які розраховуємо чарівним чином приворожити. Чи не простіше покладатися на ті реальні ресурси, які належать особисто нам? Не чекати на грім з ясного неба, а посадити хоча би квіти при порозі?

На жаль, щось у нас не працює як слід – зламалося, чи так і прийшло з виробничим браком. Ти і сама колись вірила в правду, а потім так само щиро повірила в брехню, забуваючи, що і те, й інше – лише слова.

* * *

Ярка мала всі підстави пишатися собою – те, у що ніхто не вірив, таки сталося. Барвисті плакати з їхньою рекламою прикрашала осяйна усмішка співачки Лади Ер – тої, що привселюдно присягалася в рекламі ніколи нізащо не зніматися. Сьогодні ж вона виступить патронесою нової лінії соків «Дивосвіт».

Хтозна чому шеф хотів бачити на своїх прапорах саме її – не найпопулярніша, не найгарніша. Хіба на диво розумна, з такими текстами, які можна навіть слухати, не пориваючись заглушити співачку ніяковим ла-ла-ла. «Вихід на нову аудиторію», – твердив генеральний, і оскільки вже таке йому зайшло, то хоч плач, хоч скач, а мусиш дістати йому Ладу Ер.

Власне, плакала Настя. Адже саме їй було доручено заручитися згодою гонористої співачки, і та щойно дала корпоративній делегації розкішного одкоша. «Знайдіть собі кого дешевшого на ринку в Стамбулі!» – регочучи, порадила співачка, виставляючи Настю за поріг. Після такого вже й не вернешся з новою пропозицією; і на бідну дівчину аж гикавка напала від жаху, щойно вона уявила, що скаже на те шеф.