Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Галя роздумує якусь мить.

– То Вадима відпустять?

– Оце вже не знаю, – зітхає Ярка. – Але в Юхима з Ганичкою є надія. Якщо подадуть апеляцію, звісно, якщо не відступляться…

– Вони не відступляться! – затято мовить гостя. – То такі люди! Все закладуть, а сина виручать!

– Ну, дай-то боже… – стомлено мовить Ярка.

А все ж таки віє холодом! Підвівшись, вона підходить до вікна, аби засвідчити – нарешті! Блимає вдалині – і не примарними вогнями, але справжніми зірницями!

– Це ж треба… – стиха мовить Галя якимось мовби придушеним голосом. – І злочин розкрити, і дати старим надію… І я… І мені… А ти кажеш…

Ярка рвучко обертається, і справді: Галя мружиться, стримуючи розчулені сльози.

– Ти знаєш, – опанувавши себе, промовляє вона, – ми з Максимом домовились: місяць тут, місяць – в місті. Я буду фіалки вирощувати. Колекційні, на продаж…

– Молодець, – лагідно каже Ярка, присідаючи поруч. – А що Ніка?

– Він… він трохи побув з нею, і каже – розумна! – гордо, попри глянець сліз усміхається Галя. – Ти ж знала, правда? Знала, що так і буде?

– Та де вже, – мимрить Ярка, опускаючи очі. – Може, мала надію…

Серце її зненацька починає калатати в грудях. І пекучий жар, червінь сорому заливає щоки. От-от, лише трохи…

– Я вдячна тобі, – врешті тихо каже Галя. – Сподіваюся, зможу колись відплатити…

Ярка підкидається, наче попечена. Підхоплюється на ноги. Тоді сідає знову. Так не можна, так не можна, так не можна, господи…

– 3-зможеш… – затинаючись, мовить вона.

Відвернувшись, вона опановує подих.

– Але перше, я хотіла би, – безживно каже вона, – я хотіла би, щоб ти знала правду.

– Правду? – дивується Галя. – Про що, Ларо?

Ярка сміється – коротко і гірко.

– Про мене, Галю. Я – не Лара. Не цілком – Лара. Мене звати Ярослава Немирович.

Галя позирає здивовано – звичайно, звідки їй знати, пощо заброда мусила перебрехати власне ім’я… І тоді Ярка розказує їй усе – усе відтоді, як її шлях перетнувся з Володимиром Франком, а Франкова хода по тому – з останньою доріжкою Артура Потебні. Розказує про правду і кривду, про любов і про владу, і врешті – про криваву пляму на вичовганому хіднику… Розказує про власний страх і про рішення, прийняті відтоді… про плани і сподівання, про те, чого хотіла би досягти… А коли врешті закінчує свою розповідь – за вікном уже щодуху ллє омріяна злива, а проте ані Ярка, ані гостя, здається, не відзначили її початку.

І очі Галі не сяють більше ані гордістю, ані добротою.

– Значить, он воно що… Значить, ти від самого початку нас дурила?

– Ну, я… так, можна сказати, що і так…

– Використовувала, еге ж? Мене, Ніку… нас усіх?

Ярка не відказує. Та і справді, що вже тут скажеш…

– Не знаю, Ярослава, – її ім’я – немов плювок. – Не знаю, як ти можеш після цього сподіватися…

Ярка зводить очі.

– Сподіватися на нашу допомогу.

Галя підводиться, відсуває ослінчик.

– Мені треба йти.

– Але дощ!

– Нічого.

Галя відвертається, горда, немов цариця. Не обернувшись, рушає до дверей і лише на сходах затинається на мить, одразу ж, утім, вирівнюючи ходу.

Ярка ошелешено блимає, притискає руки до обличчя.

І зненацька її розбирає сміх.

Але, серденько, ти й начудила! Не знаю, чи чуєш мене, чи вже цілком оглухла? Не знаю, чим керувалася, сказавши – совістю? Підступом? Навіть і я вже не відаю – дідько тебе розбере! Але якщо раптом совістю – о, диво дивнеє! – не знаю, бігме, не знаю, наскільки це диво на часі!

* * *

Так, я не знаю багато чого, і не варто цьому дивуватись. Ти, певно, звикла, що я маю відповідь на кожне питання, але буває так, що ані питання, ані відповідь не мають жодного сенсу. Я – всього лише твій етичний барометр, а у згаданих випадках етики недосить.

Бо що таке етика? Штучна перепона між стимулом та реакцією, коротка мить на роздуми, що дозволяє іноді зневажити покликом природної потреби. У цьому наша сила, сестро, у цьому – наша слабкість. Каюся, може і я невільно підказала тобі кілька хибних рішень… Часто думаю, а чи не варто було мені змовчати, давши тобі можливість прислухатись до того, що було раніше від мене?

Відомо: не виживе ані хижак, обтяжений співчуттям до жертви, ані здобич, що прагне побрататися з хижим звіром. У них немає вибору: тваринне знання про друга і ворога не підлягає оскарженню. Ти скажеш: любов, ми подолали ворожнечу любов’ю… Так, нас напучували: люби ближнього, і байдуже, хто він – суперник, друг чи ворог. Любити, безумовно – гідна справа, однак такий гуртовий підхід розмиває знання про іншого, отож, бува, зневажаємо друзів, ображаємо рідних, а любимо чомусь ворогів.

Я не претендую на безпомильність і не буду відраджувати тебе любити. Це неможливо, та і зрештою, любов не має до мене жодного стосунку. Я можу дати лише одну коротку мить. Тож скористайся нею, як належить.

* * *

Вона не просила нічого. Цілісінький божий день. Вона знала – мама цього не любить. Мама пообіцяла: як даси мені спокій, то почитаю тобі ввечері. Так-так, із тої книжки, червоної, з відірваним корінцем. А як будеш скиглити, то, значить, не почитаю. Отож Ярка і не просила. Цілий подвиг для дитини чотирьох з половиною літ.

Але як же хотілося попросити, поскиглити! О, Ярка відмалечку чудово вміла циганити і канючити, здіймати гіркий плач або дикий вереск – усе задля того, аби дістати своє. Переважно батьки не витримували психічної атаки і давали бажане, але іноді – от як тепер – щось їм перемикало, і тоді вони сукупно влаштовували донечці Виховний Момент.

Слід визнати, час було вибрано досить розумно. Літня відпустка, омріяний відпочинок на турбазі коло озера: це ж скільки можливостей для розваг! Можна, приміром, принести батькам до ліжка паршиве кошеня – як тоді мама зраділа, страшне! Можна також покататись на підводі, залізти, поки ніхто не бачить, і – вйо, коники! Тато довго біг тоді вдовж дороги, із таким, значить, кумедним підстрибом, кричав, не знати чого… Ну та нічого, тато бігати любить! Але озеро! Озеро – ото найбільша втіха. Можна ритися в пісочку, можна поливати сусідську тьотю мулом, можна залізти у воду і булькати, наче жаба. Краса! От лише мама лютиться і у воду не пускає. А просити – зась! І кавунчика взяти – зась! І маминого крислатого капелюха – теж не проси! І що то, питається, за пляжний відпочинок?!

Ярка страждала, але терпіла наругу. Вона мала підстави – аякже ж! Книжка! Ну так, трохи погризена, але така принадна! Цілісінька скриня дивовиж: принци, принцеси, страхітні чудовиська і чарівні феї! Була там, скажімо, історія про принца (про кого ж іще, справді?), який осідлав крилатого коника, аби дістатися принцеси, замкненої у найвищій вежі королівства. Гарна історія, зітхала Ярка. От тільки пощо, питається, принцеса, коли є крилатий кінь? Це ж – вйо! – і лети, куди хочеш! От би їй такого… От вона б тоді! Або іще інша казочка – але то страшна насправді. Про собаку, який – чиркнеш кресалом – і він несе тобі золото і купу всілякого добра. Тобто, золото – то таке, але собака! Собака з очима, наче блюдця! Наче тарелі! Наче вежі! Це ж – ух, який собака! Страх!

І треба ж таке – і страх, і краса, і польоти на конях! Цілий світ у тій потріпаній книжці… А заради цілого світу, нехай хоч і тяжко, а можна трохи потерпіти. Вечір – от-от, уже скоро! Адже ж давали вже кефір і тістечка… Значить, скоро і до книжки черга дійде!

Справді, мама підсуває вже стільця до світла – але там, коло лампи, метелики, з веранди залетіли! Мама кричить, махає руками, підбігає тато з журналом – бац! тарабац! – метелики розлітаються, мама сміється, тато цілує її у вушко. Граються… Коли ж читати? А вже от-от, мама киває Ярці, всідайся зручненько, мовляв, аж тут… Тітка Валя, чергова – заходить, не стукаючи. Губи тремтять – і чого б то? Плакала? Хтось її образив? Тітка Валя починає говорити, тоді дивиться на Ярку і затинається. Ходімте! – кличе маму. – Там вас до телефону.

Тато сполохано зиркає на неї, мама розгублено поводить плечима, стільчика відставляє і йде. Ярка невдоволена, звісно: знов читання відкладається! Можна би тата попросити, але він читає не так, та і не допросишся тепер – сидить, дивиться на двері, наче причарований. Знову чекати! Ну але що ж… Ярка супиться, сідає на ліжку, обійнявши колінця. Почекаємо.

Мама не вертається довго-довго. Ярка вже куняє, але тут нарешті відкриваються двері. Мама заходить бліда і дуже змучена, аж хитається від утоми. Чого так, питається? Чого, отак раптом? Тато встає до неї, підтримує, помагає сісти. Мама щось говорить до нього, тихо-тихо, а тоді починає плакати. Тато зітхає, сідає поряд, обнімає за плечі. Усі про Ярку забули – таке, наче її взагалі тут нема!

«Мама! – гукає мала. – Коли ти мені почитаєш?». Мама позирає заскочено, тоді відказує, Ярка, мовляв, не зараз… Розумієш, дитино, тата більше немає…

Ярка заклякає розгублено – он же тато, поряд, за руку маму тримає. Що ж це вона таке каже? Невже обманює? Ярка зіскакує з ліжка, підходить ближче, роздивляється. «Ти обіцяла! – нагадує мала. – Я нічого в тебе не просила! Цілий день!». Аж пхинькає від образи – ну бо як же таке можна?! Хіба можна – обманювати?

І тоді мама… мама робить таке, чого не робила ніколи. Дивиться люто, схлипує і відважує доньці лункого ляпаса.

Коли б її просто висварили, або поставили в куток, або – ну таке теж бувало! – якби надавали по дупці, то Ярка би тут-таки і заголосила. І то – бридко, немов сирена. Нехай би знали всі сусіди, яка тут діється наруга! Але тепер… мама глянула на неї так… Так, наче бажала їй пропасти зі світу! Як… як чужа! Такого не бувало досі, і Ярка лякається. Лякається мало не до гикавки. І сама вирішує пропасти.

Скориставшись черговим нападом маминих ридань, Ярка вислизає на веранду і роззирається. Будиночки на турбазі маленькі, одноповерхові. Лише зійди по східцях – і ти надворі, а там уже і весь широкий світ. А у світі ж є стільки усього! Будинки, буйні кущі, гойдалки на ланцюжках, посилані пісочком широкі стежини! І от, напевне, коли піти однією з них, то скоро і вийдеш до кращих людей – там, де чарівні принцеси і крилаті коні. Там, там уже точно знайдеться Ярці інша мама – та, що читатиме, як попросиш, і кавунчика даватиме, і цукерку, та і бити не буде невідомо за що.

Настрашена, ображена, чимчикує Ярка стежиною. Йде собі і йде. Давно вже запали сутінки, і зайнялись ліхтарі над турбазою, нечасті та тьмяні, слід сказати, ліхтарі. Стежина минає столовий корпус, минає спортивний майданчик, минає розібраний паркан і несподівано пірнає межи високі дерева. Навіть і добре, гадає собі Ярка, навіть і правильно. Це ж якби кращі люди жили просто тут, на турбазі, то вона б їх раніше зобачила. А значить далі живуть, отам, за лісочком. Темно, так, але ж тут зовсім недалеко. Вони із мамою… із тою, старою мамою, ходили тут раніше. Дерева, дерева, а тоді – бережок… Трохи пройти, і вже там!

Зазнавши такого прикрого переляку вдома, нині Ярка зовсім чомусь не боїться. Ну дерева, скажімо, шумлять – і що такого? Видно не надто, але ж місяць світить, і он стежина біліє – не заблукаєш! Навіть і цікаво. Це ж в лісочку всякий звір живе і птаха, і феї чарівні і таке інше. Може, якраз фею зустріти випаде? Оце було би гарно! Оце мама… нова мама, здивується! Фею – так! Або їжачка!

Почувши шум десь неподалік, Ярка вирішує – точно, фея! Ну і як же таке пропустити! Знайшовши невеликий просвіт, вона сходить зі стежки, виглядаючи веселих танцівниць. Точно ж тут були! Вона чула!

Пробираючись межи чагарів, старезних пнів та сушняку, Ярка не припиняє роззиратися, і раптом, перечепившись через якусь непомітну в темряві гілку, падає навколішки, боляче забивши собі коліно. І, звісно, починає плакати. І тільки тепер розуміє, що навколо немає нікого, хто б розрадив, поцілував, узяв на ручки… Вона сама-самісінька, і немає тут, здається, ніяких фей.

Тоді Ярка вирішує повернутись. Якась, видно, погана стежина. Треба шукати іншу. І вона її неодмінно знайде, от тільки завтра – попросить тата, і вони підуть шукати разом… Проте, роззирнувшись, мала більше не бачить ані хорошої стежини, ані поганої. І тоді їй стає направду страшно.

Підірвавшись на ноги та не зважаючи більше на розбите коліно, Ярка береться продиратися крізь хащі – мало розуміючи, куди, власне, вона йде. Вона квапиться, настрашена тінями, і шурхотом, і блиском – що то? – невже чиїхось очей? Невчасно пригадується їй собацюра зі страшної казки, отой, з очима-блюдцями, і Ярка заходиться ридати від жаху, боячись – то він, іде за нею, підбирається, аби покусати!

І от, як уже дівчинці бракне сил і відваги, аж готова упасти і кричати, Ярка нарешті видирається на галявину. Світла тут значно більше, надто ж проти вітровалу; від несподіванки Ярка аж припиняє ридати. Галявина достатньо широка, сяйво місячне так і ллється, висвітлюючи пишну траву. Усе тут дихає спокоєм, але не сонним, ні – таким ніби зосередженим, як буває в художника, що завмер над своїм полотном. Ярка спиняється, причарована дивним відчуттям: таке, наче мусила сюди дійти, наче сюди і квапилась… Невже отут і мешкають шукані феї?

Зненацька Ярка чує дивовижний звук – таке, наче хтось неквапно плескає в долоні. Позаду від неї, зверху, праворуч, попереду… Ярчиної щоки торкається ледь-чутний дотик вітру, сполоханого мовби тим химерним звуком. Що ж це таке? Простеживши за рухом та напруживши зір, Ярка врешті бачить: попереду, на вигнутій гілці сидить величезний птах. У пів-Ярки птах! Що ж це? Хіба такі бувають? Заворожена, Ярка підходить ближче.

І тоді темна тінь спалахує вогнями! Величезні – наче блюдця, наче тарелі, наче вежі! – два великих жовтих ока! Світять, немов ліхтарі! Дівчинка завмирає, зустрівши той погляд, напрочуд спокійний, байдужий погляд… такий, що може належати тільки тому, хто звідав усе на світі. Хто знає усе, крім сумніву.

Лише одна довжелезна мить і птах, розправивши величезні крила, важко здіймається у повітря. Але Ярка і далі стоїть нерухомо, несучи у собі відсвіт тих дивовижних нелюдських очей.

А просто за розлогою гілкою блимає раптом блакитний ліхтар. Хтось гукає до неї, кличе… Тато! Сам, наче казковий велетень із блакитною зіркою в долоні! Він вибігає на галявину, кидається до малої, витирає сльози з очей… Проте Ярка уже не плаче. Вона хоче розказати татові про птаха, про те, що відбулося… але не може, не знає як – їй просто бракує потрібних слів.

Цікаво, що вся та пригода невдовзі зітреться з Ярчиної пам’яті. Майже уся. Окрім, може, нічної пітьми та вітру у верховітті.

* * *

Вона зібрала речі ще звечора – не любила робити цього вранці. Неодмінно забудеш те чи інше спросоння, та і ранкова метушня справляє на загал неприємне враження: адже зранку поспішає лише той, хто мусить, чи то радше, змушений це робити. Утім, Ярка дурила себе, і вже вкотре – вибору в неї не було жодного. Тож лишалося хіба тримати фасон і не метушитись.

Невідомо як саме, але скоро усі в селі дізнались про те, що вона розказала Галі. Певно, що з купюрами – мама пророчиці навряд чи була зацікавлена у наглій погибелі такої корисної, як не крути, легенди. Однак, про обставини Ярчиного приїзду, схоже вістівчани таки довідались; і не те, щоби зразу ж нагодилися з вилами, а все ж погляди кидали навскісні, такі, мовби, зверхні – знаємо, мовляв! Не надуриш! І вітатися перестали, всі як один. Ярка і не прагнула спілкування – однаково нічого б тим тепер не досягла. «Не давай нікому влади над собою, – застерігав колись її шеф, – бо влада потребує втілення». І на загал Ярка була із тим згодна. Вона могла б хіба додати: «не давай – всього і надовго», ну та на довго лишатись вона й не наміряється.

Вона уже відчуває себе деінде, мовби мандрівець, який щойно придбав омріяний квиток. От лише на відміну від нього, Ярка й гадки не має, де опиниться невдовзі, і від того почувається привидом – тим, кого насправді немає ніде. А все ж, деякі ритуали іще тримають її порогу – зранку належить випити кави; на денці бляшанки якраз лишається іще на повну кружку.

Накалатавши терпкого каламутного напою, Ярка сідає якраз на приступці, коло зібраного наплічника. Так дивно… вона вже так звикла до цього подвір’я, що й не помічає його порохнявих принад: брукованої доріжки, рядку чорнобривців коло кухні, падалиць у щербатій мисочці… Всього три тижні, а вже почувається тут, як вдома!

Утім подвір’я не таке і порохняве, як було ще, скажімо, позавчора. Нічна злива змила усю ту передчасну сивину, ненадовго втамувавши спрагу рудих бескидів. Уже зараз чутно – спека невдовзі повернеться, але віє іще легенький вітерець, раз-у-раз куйовдячи волосся блаженною остудою.

Гарно було сидіти так, з гарячою кавою в долонях, підставляючи боки прохолодному вітру. Однак, жодна втіха не триває подовгу, і Ярчине кавування перерване тихим, відчайдушним деркотінням мотору – о цій порі звуки летять далеко, і Ярка вже знає: хтось нетутешній невдало розвернувся на Вірній, втрапивши якраз у знаменитий вибій біля колишньої сільради. Ярка гмукає, проте кави не відставляє: відомо ж – останні ковтки найсмачніші.

Аж раптом значно ближче, на Тупиковій лунає інший звук. Підвівши очі, Ярка бачить: дріботить вулицею Білянка, за нею – баба Федора з патичком; і враження таке, що квапляться обоє. Відчувши немовби її погляд, Федора спиняється і пильно зиркає на Ярку. Дивний такий погляд, примружений, неспокійний.

– Ет-те-те-те… – дорікаючи, немовби, промовляє стара, розвертається тут-таки та блискавично ховається за власною хвірткою.

Ярка усміхається мимоволі. Молочко з грушки, певна річ… А де в нас грушки нічийні ростуть – окрім як у шкільному садочку? Того, що поряд із сільрадою?

Далі чекати, втім, уже немає сенсу. Лишивши чашку і наплічник на приступці, Ярка зводиться і прямує на вулицю. Гарно би востаннє глянути на вежу і лиман… Слід обирати прекрасне – надто ж, як ідеться про останній спогад.

За кілька хвилин вона виходить до урвища коло вежі; внизу тихо шумить верболіз, куйовдяться короткі каламутні хвилі. Далі, ген-ген, де глибше, танцює на синій хвилі біла зграя вітрильних човнів: вітер сьогодні, бодай і уривчастий, але цілком сприяє перегонам. Татко любив човни; Ярка пригадує, розказував: під вітрилом можна іти проти вітру, майже проти вітру, значно гірше, як вітер спить… Тоді це здавалося Ярці дивним, тепер же вона знає – цілковита правда, дарма, що зроду не тримала в руках стерна.

Відгукнувшись мовби на те мовчазне замовляння, вітер дмухає їй в лице, майже одночасно з тим позаду лунає шум мотора. Сюди на машині не проїдеш, хіба на ровері, розмірковує Ярка; муситиме підніматись. І певно ж, тутешні сказали йому куди йти. Вона умовляє себе не показувати виду, однак за хвилю-другу не витримує і таки обертається.

Високий, владний, неприязний – дарма, що не в чорнім костюмі, а у простій полотняній сорочці, а так само виглядає на упиря. На вельможного упиря, примхливо розлюченого потребою вийти на лови о денній порі. Ярка глибоко зітхає, втамовуючи нервовий дрож. Ненависний, звичайно, і все ж таки – незрівнянний.

– Ти не прийшла, коли звали.

– Боялася.

– Правильно.

Спиняється поряд, ліниво позирає на водну гладінь.

– Думала, не знайду?

– Ромко збрехав?

– Аякже.

– Він хоч листа мамі відвіз?

– Відвіз. Усе гаразд.

Ярка дивиться на нього незмигно. Невже – посміхається? Тішиться розмовою?

– Ви не мусили приїздити особисто.

– Тобто?

– Прислали б когось.

Він коротко сміється, обертається до неї, кладе руки на плечі.

– Якби хотів звільнити – то так, не їхав би сам.

Ярка затримує подих. Не звільнити – а що?

– Я сам відправив тебе у відпустку, хіба ні? Час вертатися. Робота стоїть.

Шеф усміхається і віднімає руки. Якимось підлим, зрадливим нервом Ярка шкодує про це, мріючи про новий пекучий доторк.

– Я неправильно зрозуміла?

– Буває.

Господи… жахається вона, боже, невже це правда?

– І ваша вечеря з колишньою дружиною… – її голос зраджує, безпорадно затихаючи. Шеф, однак, позирає здивовано. – Була не для того потрібна, – трохи впевненіше додає Ярка, – аби забезпечити собі алібі?

Франк не відповідає, і Ярка тоне в цьому мовчанні, не здатна навіть вдихнути.

– Я дав тобі шанс, Немирович.

Ярка киває. Вона вдихає, нарешті, але горло її тут-таки стискає нервовий спазм. Іще слово, розуміє вона, і я розридаюся.

– Пістолет… – насилу вичавлює вона, – і далі у вас у бардачку?

Шеф зневажливо чмихає.

– Це зайве.

Він підходить ближче, позираючи Ярці через плече.

– Ти помітила? Тут урвище – а ти просто на крайці. Тобі завжди бракувало обачності.

Ярка нарешті зводить погляд і позирає йому в очі – блакитні, прозорі… в таких безслідно тонуть крижинки. Холодні-холодні прозорі крижинки. Не можна сказати, що цей погляд байдужий, зовсім ні. У ньому якраз плескає втіха… Така втіха, на яку неспроможний навіть хижий звір.

Вона розуміє, що таки плаче. Плаче беззвучно, лише боляче судомить горло і струменіють щоками сльози. Вона справді його любила, цього… цього вбивцю. Цілих п’ять літ… і схоже, любить його і досі.

– Ну годі… – промовляє він. Очевидячки, Ярчина істерика йому неприємна. Вона знає – навряд чи вона зможе втекти. Бо ноги їй, схоже, віднялися. Як віднялася, власне, і воля. І, схоже, він знає про це також.

На щастя, цієї миті з-поза дерев трохи далі, ближче до бескидів, лунає чийсь завзятий голос. І мовець той підходить усе ближче до вежі.

«Як відомо, – гарно, як по писаному, промовляє голос, – на цій території, за свідченням Геродота, було розташовано храм Деметри, чий вогонь було видно навіть з Ольвії… Є також відомості, що саме сюди під час готських війн було перенесено оракул Апполона… Отож, історія пророкування у нашій місцині має дуже глибокі корені…».

Ярка всміхається крізь сльози – якби Нестор подався в археологи, то вже завтра заново відшукав би Трою, а післязавтра, ймовірно, Атлантиду.

«В наших водах, – далі провадить учений-самоук, – можна навіть побачити дельфінів! А вони ж, як відомо, – Апполонові вісники! Прошу, проходьте, може й ми зараз зможемо…».

І от, врешті, Нестор та його супутники підходять до вежі. Нестор виглядає, як і належить, на справжнього божевільного вченого, хіба сорочка випрана та причесані сиві вихри. Чи не тій завдячувати красуні з газети «Юг», що он-он, дріботить якраз у кільватері? Та і нагода є для параду, правду кажучи… Поряд з Нестором, що нервово бгає в руках шпаргалку, – маленька чорночуба журналістка з мікрофоном, а позаду – дебелий чолов’яга з потужною, мов гармата, телекамерою.

Володимир Франк позирає на з’яву, насупившись. Долоні, напружені мовби для захвату, він стискує в кулаки та ховає за спиною. Він, схоже, готовий чекати, поки ця божевільна кавалькада вирушить далі. Нестор же оглядає Ярку та її гостя лукавим, гордовитим поглядом, явно красуючись перед зайдами.

– Ви знаєте, – довірчо говорить він журналістці, – щойно розійшлася новина, як до нас почали приїжджати з усіх усюд, сподіваючись почути правду. Лap… Ярославо, – обертається він до дівчини, – ваш гість – він також по пророцтво?

– Не знаю, – витираючи сльози, тихо відказує та. – Але думаю, правда йому б не завадила.

Франк позирає з цікавістю.

– Твій балаган, Немирович?

Ярка шморгає носом.

– Ні, не мій. Він – сам по собі.

– От і чудово! – радіє Нестор. – Ми можемо спробувати! Вам було би цікаво?

– Аякже ж! – хихикнувши, погоджується журналістка. – Гарно було би зафіксувати вашу метафізику на плівку.

Слово «плівка», схоже, Франка непокоїть, тож люто вищирившись, він намагається пройти повз журналістів, туди, де стоїть його машина. Проте це йому не вдається, бо єдиною стежиною йому назустріч піднімаються люди, невелика, але юрба: Галя з Нікою, її чоловік, очевидячки, Ганичка, Юхим, Микола, навіть і баба Федора десь там поміж ними. Прийшли, все ж таки…

– Дайте пройти! – велить Франк, але його мовби й не чують. Він рушає в обхід, але тут-таки його рух перервано: скерована легким маминим поштовхом наперед, йому навперейми виходить Ніка.

І Франк зупиняється, нажаханий: дітей він не любить, а вже таких дітей… Ярка знала: не тому її шеф розлучився зі своєю дружиною, що та йому зраджувала, а тому, що не міг більше терпіти це горласте створіннячко поряд. Утім, дружина його, схоже, не дуже й побивалася.

Зараз же Франк насилу стримує бажання сахнутись від моторошного усміху пророчиці. Утім, опановує себе, кривиться бридливо.

– Котик! – раптом дзвінко вигукує Ніка. – Чорний ко-тик!

Заклякають усі присутні. Лише журналістка штовхає колегу ліктем: фокус, мовляв!

– Чорний котик! – наполягає Ніка. – Загриз чоловічка! Раз – і нема!

Юрба шепотить, хвилюється.

– Що це ще за маячня?! – обурюється генеральний. – Та дайте ж нарешті пройти!

Ярка дивиться на Ніку, а та раптом сміється, показуючи рожеві ясна. Її очі, утім, лишаються серйозними. Такими… такими, що бачили усе на світі. А відтак, не мають чому дивуватись. Ярка відчуває дотик такого всеосяжного страху, якого не відчувала давно, уже дуже давно… І той дивовижно знайомий, цілющий страх несподівано розтискає її зведене риданнями горло.

– Це не маячня, – на повний голос промовляє вона. – Це пророцтво.

Юрба, рівно ж як і камера, обертаються до неї.

– Навіть і дельфійські піфії потребували тлумачень, так же ж, Нестор?

Той киває, трохи заскочений.

– Так от, Ніка сказала чисту правду. Цей чоловік, на ймення Володимир Франк, справді вчинив убивство. Він збив журналіста, Артура Потебню, на своєму автомобілі. Чорній машині марки «ягуар». Такий собі чорний котик, так же, Ніка?

– Раз – і нема! – підтверджує пророчиця.

Зачувши таке, генеральний починає реготати вголос.

– Оце таке твоє звинувачення? Невже ти серйозно?

– Серйозно, – киває Ярка. – Адже ж я не мала доказів, окрім розбитої фари. Яку ви, напевне, того ж вечора замінили. Ну і окрім іще одного.

– Якого? – усе ще підсміюючись, цікавиться Франк.

– Свідчення вашої дружини.

– Тобто?

– Ви просили її підтвердити за потреби, що вечеряли з нею з восьмої до десятої. Вона зізналася в цьому, рівно ж як і в тому, що насправді ви вийшли з ресторану «Липський особняк» рівно о пів на восьму.

Франкове обличчя стає абсолютно непроникним, непорушним наче алебастрова маска.

– Розумію… – з показним співчуттям промовляє Ярка, – розумію, як вам мусить бути прикро. Дружина була вашою спільницею у тій давній справі, коли ви фактично відібрали «Делекту» у її компаньйонки. Вона непогано заробила на тому, чи не так? Ви і зараз їй непогано відсипали… Вона повинна би бути вдячною! А тут таке! Побігти за більшим гаманцем, наче проста перекупка!

– Чиїм гаманцем? – ледь чутно питається він.

– Запитайте в неї самі, – пирхає Ярка.

– Ану говори! – люто наказує він, підходячи. – Зараз же!

– Або що? – смикає плечима Ярка. – Уб’єте? Як Артура? Просто тепер, на камеру?

Згадка про камеру вмить його протвережує. Обертається до принишклого натовпу, зневажливо вигинає губи.

– Гадаєш, цього запису досить для звинувачення? – несподівано спокійно мовить Франк. – Та його ніхто ніде й не покаже. Варто мені подзвонити, кому слід.

– Покаже, – зітхає Ярка. – В офісі ОДТРК уже сидять відповідні люди. Справа в тому, що у цієї плівки вже є покупець.

Якусь хвилю Володимир Франк мовчить, роздумуючи. Тоді його брови підскакують.

– Бауман?

Ярка насилу витримує його погляд. Хоча тим поглядом вільно можна було б забивати цвяхи. Витримує – мовчки, хоч і хочеться кричати криком від напруги.

Нарешті Франк усміхається і зітхає.

– Молодець, – поволі мовить він. – Та не гадай, що це так тобі минеться.

Цього разу люди розступаються, коли він рушає до машини. Ярка, приголомшена, наче вціліла у бомбуванні, споглядає його низхідну ходу.

Раптом чиясь тепла долонька хапає її за схололі пальці.

– Не плач, – довірчо каже мала. – В мами є яблучко.

Ярка присідає поряд, обнімаючи Ніку за плечі, ховає обличчя в її волоссі, тоненькому, наче пух.

– Усе буде добре? – питається Галя, підходячи ближче.

Ярка підводить до неї заплакані очі.

– Це залежить він нас, правда?

Галя усміхається, упевнено і трохи люто. Пирхає, проводжаючи поглядом чужинську машину.

– Звичайно. Лише від нас.