Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Так не можна, це не за правилами. Я задаю питання, ти – відповідаєш.

– Як ти сказав, називається ця гра? – пирхає Ярка. – «Допит в гестапо»?

Хлопець гнівно супиться.

– Ну добре, добре! – махає руками Ярка. – Я не буду. То що там далі?

Михайло зиркає несхвально, проте видно, що продовжити йому хочеться більше, ніж ображатись.

– Слухай, що тобі кажуть! Добре. Наступне питання… Яка твоя найбільша таємниця?

Дівчина ніяково напинає на себе плед. Погана гра, вирішує вона. Таке, наче він збирає на неї досьє. Начебто, дурненький, не знає, що вона готова зробити для нього все на світі – без усяких там погроз чи шантажу.

– Ти, – посміхнувшись, відповідає Ярка.

– Що? – губиться інтерв’юер.

– Ти – моя найбільша таємниця. Ніхто не знає, як сильно я тебе люблю.

Погляд Михайлів теплішає, глибшає подих. Якусь хвильку він вагається, продовжувати гру, чи ні.

– Якого свого вчинку ти найбільше соромишся? – усе ж таки запитує він.

Ярка підбирається ближче, запускає долоню йому за пояс.

– Ось цього… цього вчинку… – шепоче вона.

Він поривно зітхає, і Ярка чує, як починає калатати його серце.

– Про що… ти мрієш? – ледь чутно запитує він.

– Про… тебе… просто зараз…

Інтерв’ю, очевидячки, не може продовжуватись, оскільки жоден із задіяних не може вимовити ні слова. Їхній поцілунок довгий, гарячий, спраглий, її руки зариваються в його м’яке волосся, ковзають під комір, розщіпають гудзики.

– Ні… – відірвавшись на мить, говорить він, тоді бере її за плечі і штовхає на подушки перед собою. – Не ворушися.

Ярка уривисто зітхає. Їй відома ця гра. Йому потрібен цілковитий послух, тільки тоді його жага найбільша. Він повільно роздягне її, буде притискати її руки до подушки, дивитися зверху вниз, і закрилки його носа тріпотітимуть, наче у звіра на полюванні. Він зробить усе, як слід, і вона швидко забуде свою початкову досаду. Вона знає – варто їй наполягти на іншій ролі, як Михайло втрачає значну міру свого запалу. Нині ж у її крові шумують феєрверки щастя, і вона готова – заради нього! – грати визначену для неї партію.

Хоч і неправдою було би сказати, що це не дратуватиме її пізніше і не підштовхне, нехай несвідомо, шукати альтернатив.

Того вечора, коли вже вимкнено світло і стихає шум машин за вікном, вона не витримує і задає йому, півсонному, останнє запитання.

– А ти? Про що ти мрієш?

Розніжений і вдоволений, він дозволяє собі відповісти.

– Мрію всього досягти сам і ні від кого не приймати наказів.

Ярка гмукає. Гарна мрія, чого ж. А от вона… вона мріє про багато різних речей – зрозуміти своє призначення, приміром. Навчитись мотивувати, а не наказувати. Допомагати тим, хто не може знайти своє місце… Вона хоче поділитися, порадитися з ним. Але Михайло вже спить, і тихо б’ється блакитна жилка на його спітнілій скроні. І все це неважливо, зрештою. Поки він буде поряд.

* * *

«Схоже, завтра погода зміниться», – мляво розмірковує Ярка, спостерігаючи, як вітер розгойдує оливи та очерет, та ще й так буйно, що можна було уявити – узбережні хащі форсує невидимий, але брутальний десант. Ознаки змін проступали й на небокраї: сьогодні сонце сідало у попелясту млу, а хмари наливалися червоними та бузковими плямами, мовби щойно по славній лупці. Змінюється вітер, а отже… далі Ярці бракувало природничих знань, проте ясно було й без барометра – щось воно буде, і то невдовзі.

От лише те, на що Ярка насправді чекає, чомусь не квапиться статись, і це вже починає неабияк непокоїти. Так буває завжди, як розплануєш якусь оборудку, врахуєш усі обставини, роздаси усі настанови, і гордо сідаєш дожидати, коли ж усе полетить шкереберть. А воно ж, як правило, так і відбувається: люди, вони завжди знайдуть, чим звеселити. Якось був у неї випадок: експерт, чия роль була ключовою на перемовинах, не з’явився на зустріч. Шеф тоді сварився, підозрював зраду і диверсію, а виявилося – нещасний отруївся двома літрами божоле, і весь день пролежав у готельному номері в позі дохлої медузи. З того часу Ярка планувала щонайменше одного запасного експерта про всяк випадок, але у Вістовому з тим було негусто. До того ж, ключовими були всі задіяні, і жодного гравця не можна було замінити запасним.

Ярка тяжко зітхає. Спину їй і далі гріє дерево старого елінгу, але пісочок у затінку вже починає віддавати тепло. До сутінок іще є трохи часу, проте тіні довшають щохвилини, потроху зменшуючи імовірність вдалого розвитку подій. Що ж могло статися? – супиться вона, малюючи на піску нервові хрестики. Та попросту що завгодно, – відказує так само дратівливо.

От, скажімо, Саня. Найскладнішим було заманити його на берег. Власне, можна було влаштувати зустріч і деінде, однак останнім часом хлопець майже з хати не витикався, а вриватися до нього в дім, вдаючи дозвільну прогулянку околицями, якось не випадало. Саню можна було зрозуміти – повернувшись із відвідин, дівчини в сусідньому селі, він дізнається одразу дві страхітні новини: про смерть свого брата та про гостини «миколаївських». Ярка мала підстави вважати, що справжньою новиною для нього була тільки друга обставина, проте її було цілком досить для полохливого ступору. І справді, замість поїхати до Станіслава та залагодити там справи щодо поховання та оформлення спадку, Саня сидів, тремтячи, над вістівчанським термоядерним відповідником божоле. Зрушити його з місця можна було тільки більшим страхом, або більшою силою. Ярка вирішила задіяти обидва аргументи.

Власне, її участь обмежувалася тривалою консультацією з Юхимом та Ганичкою, і тоді якраз вона запропонувала залучити до справи Миколу. Юхим, певна річ, одразу ж почав лайливо бубоніти, апелюючи до того, що Микола – хлопець негодящий, бо ловить рибу дрібною сіттю. Ярку, проте, підтримала Ганичка. Вона прекрасно знала, як ставиться «негодящий» до сімейства Приймаків, і мала сподівання на його допомогу. Справді, Микола одразу ж заусміхався, зловтішно стискаючи кулаки, і лише на прохання старшої жінки згодився вдатися до того вагомого доводу, тільки як не лишиться інших варіантів.

Справа була в тому, що Микола мав новенького моторного човна. На такому легко можна було переплисти лиман і пристати в будь-якому місці, надто ж у тихому й безлюдному, подалі від Вістового. Якби раптом нагодилися «миколаївські», втеча водою була би для Сані єдиним порятунком. Отож, задача Миколи полягала в тому, щоби переконливо набрехати хлопцеві про наближення страшної кари і запропонувати допомогу. Причім, зробити це слід було у строго визначений час. Зараз. Плюс-мінус іще трохи.

Очевидячки, щось там не склалося – чи то Микола не стримав люті, чи то Саня напився вже до зелених чортів і надумав дати геройську відсіч бандитам. Ярці так і муляло підскочити та метнутися «розрулювати питання» чи принаймні брутально вилаяти когось по мобільному. По тому завжди ставало легше, проте ниньки її роль обмежувалася дозвільним спочинком в тіньочку. Та повільним чуманінням. А це ж іще не тільки Саня може забаритися! Нестор, який дістав завдання прогуляти заїжджу газетярку бережком та розказати їй всю історію від греків до варягів, теж запропав невідомо-де. Одна надія на Галю та її виховний талант!

Ярка смикає якусь травинку та нервово стискає її зубами – травичка несподівано гірка і солона, наче коктейль «Маргарита». Замислившись про стороннє, дівчина мало не пропускає вихід на сцену першої дійової особи: на пагорку з’являється чоловіча постать – Ярка впізнає Саніну мавпячу ходу, нині іще хиткішу внаслідок пиятики чи, може, лякливого поспіху. Звісно, він іде найкоротшим шляхом – через цвинтар, тобто школу. Там є стежина, що веде просто на берег, проте звідти слід пройти іще трохи, удовж затону та через піщану косу. Отже, у них є щось із п’ять хвилин.

Підвівшись, Ярка грюкає кулаком по стінці елінгу, чи то інакше – сараю, де Юхим тримає своє рибальське причандалля. Почувши «зараз» у відповідь, вона обходить халабуду і припускає на пошуки Нестора. Він повинен би бути десь тут, у полі зору, проте перед Яркою – чистісінький берег та шумливі оливи. Оливи! Лайнувшись, Ярка біжить далі, але невдовзі рвучко гальмує, побачивши досить несподівану сцену в оточенні сріблястих віт. Очевидячки, Нестор на свій осібний манер сприйняв пропозицію порозважати гостю… Ну, хочеться сподіватися, вона в цей момент і справді розважається! Але ж як драматично виглядатиме вся та кармінна помада, розмазана по інтелігентному лиці краєзнавця! Ну і Нестор, хто б міг подумати!

Не знаючи, як би це делікатно привернути увагу романтичної пари, Ярка вертається на кілька кроків і лементує вже звідти. Закохані рвучко розривають обійми, і дівчина зважується підійти.

– Несторе! Вас Галя кличе! – захекано мовить вона. – Там Ніка щось таке дивне каже – а ви ж просили, раптом що…

– А, да-да! – згадує краєзнавець.

– Пророцтво? – пожвавлюється отаманша. – Прямо щас?!

Ярка знизує плечима – я, мовляв, у тому не тямлю. Газетярка квапиться вперед, і Ярка дістає нагоду натякнути Несторові на те, що він став нині схожий на вождя індіанців – принаймні нижньою частиною обличчя, і краєзнавець, страшно зашарівшись, береться хапливо витиратись.

Коли вони дістаються піщаного майданчика між човнами та рибальськими халупками, мізансцена уже майже готова. Якраз неподалік Миколиного човна сидить на пісочку Ніка і бавиться у пасочки. Її мама – поряд, проте не впритул, стоїть, прихилившись до сусіднього, дерев’яного човника. За кілька кроків від них тупцяє Саня. Микола іще не підійшов, тож хлопець роззирається, не знаючи, либонь, де йому подітися. В руках у Сані – велика спортивна сумка.

Нестор та газетярка спиняються осторонь, коло елінгів, аби не заважати розгортанню подій. Отаманша позирає хижо, замало не вистрибуючи зі своїх «кроксів» від цікавості, і Саня відступає на крок, явно сполоханий такою кількістю свідків.

І тут Ніка дістає просто з піску металеве кружальце, дивиться на нього якусь хвильку, а тоді смикає за язичок, від чого над узбережжям підноситься примарне дзеленчання «музики вітру». Зараз, межи хвиль та бузкових тіней, це тихе калатання звучить настільки невлад, що Нестор здригається і починає гарячково шепотіти щось у вухо своїй супутниці. Саня ж направду лякається, випускаючи навіть сумку з рук.

– Де взяла?! – ошелешено питає він, ступивши до дівчинки.

– Дядя Ігор дав, – відказує вона, усміхаючись настільки широко, що усміх виглядає на гримасу готичної химери.

Саня нечутно ворушить губами, чи то лаючись, чи то молячись. Галя присідає коло дочки, обнімає її.

– Дядя Ігор, каже – ти свиня, – провадить далі Ніка. – Кинув його там, де темно.

Приймак-молодший тонко зойкає і розвертається, аби бігти. Проте якраз тепер до вистави долучається Микола. Він стає руки-в-боки, заступаючи хлопцеві шлях назад. Саня смикається вбік, проте з-за елінгу виходить Юхим, тримаючи в руках весло.

– Свиня забрала траву, – облизнувши губи, повідомляє Ніка. – Рила-рила і вирила. Ви-ла-ла! – сміється вона, а тоді зненацька насупившись, додає. – Він знає. Верни.

Ледь не задихнувшись з жаху, Саня ще раз оцінює шляхи до відступу. Юхим, очевидячки, здається йому слабшим супротивником, тож хлопець зривається бігти повз нього. Юхим дає йому зробити кілька кроків, а тоді, люто вищирившись, розмахується веслом, та так, що втікач, якому полірована дровеняка приходиться просто поперек спини, без зайвого звуку падає долілиць.

– Ан-ну, куда собрався?! – злостиво виголошує старий рибалка. – Нікуда ти, падлюка, не пойдеш! Пока не заговориш! Пока мені, гнида, не заплачеш!

І тільки тоді Ярка дозволяє собі видихнути. Вона вважала Юхима старим дурисвітом? Е ні, тепер вона знає – він прекрасний та грізний, наче архангел з вогненним мечем.

* * *

Прикметно, що на сторінках Писання янголи з’являються вперше не в якості вісників, але власне, як символ вигнання та покарання. Бог Старого Заповіту на загал частенько карає, виганяє та нищить свої творіння, не довіряючи тої важливої функції людям. Аякже ж, пише Книга, серце людське унаслідок своєї юності схилялося до зла, а отже не здатне було судити свої дії самотужки. А відтак потребувало суворого батьківського батога.

Цікаво, а що сказав би Господь, поглянувши ниньки у наші серця та оцінивши їх на предмет тої шкодливої «юності»? Чи не завважив би дивного омолодження наших сердець за останні років двадцять? В часи зміни орієнтирів суспільство втрачає контроль над своїми членами, не в силі більше нав’язувати їм свої норми та закони, а отже єдиним мірилом добра і зла стають особисті судження – сумнівні, хоч як крути.

Отож, в такі часи як оце нині, «серце» стає певною мірою автономним явищем. І через те саме тепер найцікавіше розібратися, що ж там коїться в його потаємних глибинах. У кожного з нас є свої демони – темні, стидкі переконання, що примушують нас чинити різноманітні капості. Хтось вірить, приміром, у всесвітню змову, хтось – ненавидить калік, інший – вважає лайном усіх, крім себе самого.

Підкорити такого демона – чимала звитяга. Однак передусім необхідно визнати те, чого насправді соромишся, стати лицем до лиця зі своєю облудною тінню.

Лячно, серце моє, чи не так?

* * *

Сяє сонце, співають пташки, пишно квітнуть райські яблуні… А Ярка несе додому сатану. Власне, люципер намальований, але який же розкішний! Торс у стилі Вальєхо, рога поліровані, а писок хитрий-хитрий! Краса, та й годі! Плакат великий та глянсовий, а що має в куточку логотип якоїсь біди – чи то спортклубу, чи то оковитої, не так і суттєво. Головне – сатаною якраз можна заклеїти підпалину на шпалерах, що утворилася внаслідок останньої вечері при свічках. Світло студентам вирубали регулярно, що неабияк пожвавлювало особисте життя, а от пожежній безпеці не сприяло. Танці, здається, на кухні були, чи ще яке стихійне лихо, а зранку – зирк! – а вже чорна пляма на півстіни. Пляму слід було негайно приховати від адміністрації, тож Ярка навідалась на найближчу рекламну виставку та потягла звідти свіжої поліграфії, увінчавши грабунок звабливим рогатим парубком. І сподівалася відтак на заслужені лаври.

Проте лаври, схоже, відкладалися. Підійшовши до дверей своєї кімнати, Ярка почула звідти таке тоскне квиління, мовби згаданий сатана уже заходився мучити чиюсь пропащу душу. Душа, здається, належала Катрусі, і це було направду дивно, адже ж Ярчина сусідка – остання, ким би міг спокуситися Лукавий. Такої доброї та щирої – іще пошукати, і то краще деінде. Навіть занадто щирої, як на власний інтерес, картала її часом Ярка. Але та її не слухала, ділилася добром і пробачала кривди. Ніц хорошого, звісно, вийти з того не могло.

Прочинивши двері, Ярка бачить приблизно те, на що чекала: зарюману дівчину в обнімку з подушкою. Втім, було тут і геть несподіване – відкрите віко валізи та розкидані по кімнаті бебехи.

– Куди це ти зібралася? – приголомшено питається Ярка. – Заміж до Еміратів?

Арабські краї, слід відзначити, були на той час питанням актуальним, бо до гуртожитку якраз протоптали стежину комерсанти з найближчого ринку. І кожен із них, ясно – шейх. З обручкою напоготові.

Втім, Катруся, схоже, близькосхідними проблемами не переймається.

– Не до Еміратів – до Макіївки… – схлипнувши, скрушно повідомляє вона. – І не заміж – а на заслання. За плагіат.

Ярка ледь не сідає попри ліжко.

– Ти?! Та ну!

Звісно, в це неможливо було повірити: Катруся ж-бо ніколи не списувала. Вона була справжнісінькою відмінницею, і лише от-от почала вилюднювати, дозволяючи собі вряди-годи проспати чи там піддивитися до конспекту. От лишень в інших списувати Катря гидувала – «з чужої тарілки не наїсися» цитувала вона мудру бабцю, бридливо кривлячи кирпатого носика. І тепер – отаке! Фантастика!

Та, правда, не схоже було, щоб сусідка жартувала. Нещодавно нове начальство надумало показати норов, і «плагіат» було внесено до переліку смертних гріхів, за які виключали з інституту. Отож, справа була серйозною, далі нема куди.

– Але як же це? Катря? – дивується Ярка і тут-таки завмирає, несподівано усвідомивши, як саме вчинилася ця фатальна приключка. І спалахує, зрозумівши, що й сама почасти винна у тому, що сталося.

Справа була проста, як двері, і лише дві дурепи, одна – закохана, друга – якась просто, збіса, свята, могли пропустити усе те повз увагу. Кілька днів тому завітала до них така собі Віра Кажан, Катрусина одногрупниця. Вона завела довгу та нудну літанію про те, як же їй тяжко ведеться, як же вона, біднесенька, нічого не встигає, а по тому, коли вже Катря з Яркою почали позіхати, попросила в колеги її реферат з філософії, аби переписати звідти літературу.

Катря нічогісінько лихого в тому не угледіла, Ярка ж просто не звернула уваги, бо якраз поринула в тяжку задуму, яку ж із двох наявних кофтинок (біла і біла!) вдягти на грядуще побачення. Отож, Віра наклала хижу лапку на Катрусин реферат і, схоже, зробила копію та здала його під власним іменем. До того ж, здала першою, свідомо чи ні, прирікши справжню авторку на присуд, для якого, як і в старі добрі часи іспанської інквізиції, достатньо було однієї лише підозри.

– Але ж і самка собаки… – шепоче Ярка, тоді підкидається, люто примружившись. – Катря! Ану хто у вас читає?

– Ропу-уха… – витираючи очі куточком подушки, каже Катруся.

Ага! Ропуха – огрядна, бундючна дама, відома Ярці ще з приймальної комісії. На прізвище, здається, Рябуха, Антоніна Рябуха, про що, за наявності такого доречного назвиська, згадати ставало дедалі важче. Утім, наразі те поетичне наймення ролі не грало. Насправді, важило дещо інше…

Ярка поволі всміхається, і Катруся припиняє плакати, спостерігши той лиховісний усміх.

А за кілька днів Ропуха, бридливо підібгавши морквяні вуста, пропонує Катрі та Вірі перездати роботи, знявши таким чином з Ярчиної сусідки фатальне звинувачення.

– Як це тобі вдалося?! – питається Катруся, зустрівши Ярку щойно по тій оказії.

– Мені?! – дивується та і блимає так безневинно, що і янгол би застидався, побачивши.

Катруся, втім, зробила висновки зі своєї пригоди, і вже так просто віри не йме.

– Пити будеш? – хитро пропонує вона. – Джин-тонік? Бо мені треба – після всього…

Треба їй, чмихає Ярка. Ти ж непитуща, подруго, то чого б це раптом? А втім, усе буває вперше. І бажання споїти людину, аби вивідати таємницю-другу, також.

– Ну, якщо треба… – погоджується потенційна жертва. Її не може не цікавити цей наглий прогрес у Катрусиній моралі. І не може не тішити, коли вже на те.

Утім, гарненько посидіти на громадській кухні їм не вдається: шейхи принесли на своє сватання величезний кальян, ураз перетворивши кухню на жерло вулкана, отож Ярка, підхопивши пару казенних ковдр, проводить сусідку на гуртожицький дах. Погода якраз уже достатньо тепла, аби цілуватися там під зірками (саме так туди Ярка і потрапила вперше), проте намолене місце виявляється цілком придатним і для дружньої пиятики. До того ж, розлога панорама сповитих сутінками спальних районів природним чином налаштовує на соціально-філософський лад.

– Людські покидьки, – хильнувши хмільної закалатанки, несподівано вирікає Катруся, а тоді додає: – Їхні справи найкраще видно з високої вежі.

Ярка ледь не похлинається гіркуватим питвом.

– Реферат, – усміхнувшись, пояснює сусідка. – Я писала по Сковороді.

– Ага-аа… – відкашлявшись, погоджується Ярка. – Мав рацію. Покидьки, певна річ. Куди не кинь.

– Але не всі, – хитнувши пляшкою в Ярчиному керунку, мовить Катруся. – Ось ти, приміром…

– Та я – також покидьок, – сміється Ярка.

– Ну ні, не цілком, – суворо уточнює Катря. – В людини є два серця – добре і зле. І вони змагаються між собою.

– Е? Реферат? Чи довідник з патанатомії?

– Реферат, – зітхає сусідка. – Ну то зізнавайся! Що ти зробила нашій Ропусі? Підстерегла в підворітті і – ножа до горла? Якраз мій хлібний пропав… Твоя робота?

– Ти точно знаєш, що моя? – дивується Ярка.

– Точно, – киває Катря.

– Ну… – Ярка смикає плечима. – Я з нею не бачилась насправді. Так що ніж – то не я. Але я коротенько поговорила з Васютою… Ти ж знаєш, він подається на той самий грант, що і Ропуха… От він і наскаржився завкафедрі: Антоніна Іванівна, мовляв, висуває безпідставні звинувачення, аби звільнити місце для своїх протеже, ну і таке інше… А завкафедри того не терпить, бо має, у свою чергу, власних протеже… Так що та мусила переглянути свою поведінку. Бачиш? Усе просто. Обійшлося без ножа.

Катруся ніяково кахикає.

– Просто… – з чудернацькою інтонацією вимовляє вона.

На якусь мить западає тиша.

– То яке в мене серце – добре чи зле? – питається Ярка, не так з цікавості, як із бажання перервати незатишну мовчанку.

Сусідка дивиться на неї розгублено.

– Кажу ж тобі, обидва.

– Шизофренія, – скрушно зітхає Ярка. – Я так і знала.

Вона довго дивиться на свічки новобудов та сяйні ріки магістралей між ними.

– У дитинстві я розказувала усім знайомим, що маю старшу сестру, – невідь-чому зізнається вона.

– Вигадані друзі, так-так, – з розумінням киває Катруся.

– Ну, не зовсім вигадані, – смикає плечима Ярка. – Вона була ніби частина мене – та «я», котра завжди знала, як правильно поводитись. На відміну від тої «я», котра могла чинити, як заманеться. Ну бо знати не знала про жодні правила. Я для неї навіть назвисько підібрала – із тих самих букв, що складали моє повне ім’я. Отак і було: Лapa свариться, а Ярка знай собі бешкетує.

– Внутрішній голос? – гмукає Катря. – Ну то ти собі лестиш. Він у кожного є. Ось мій мені каже: «не пий».

І, тихо сміючись, вона прикладається до пляшки.

– Може бути, – всміхається Ярка. – Але він в мене не один.

– Ого! – позірно жахається сусідка. – А другий що робить?

– Я не знаю, – супиться Ярка. – Тобто… не можу пояснити.

– Чому? Ой, лишенько! Він в тебе що – чоловік?

– Ні, – пирхає Ярка. – Він… Тобто, вона – взагалі не людина.

Катря вражено цикає.

– Пра-ально… – здається, вона таки трохи захмеліла. – Від людей хорошого не жди! Кажаниха – оце ж стерво!

– А, так, – супиться Ярка. – Було би їй хвоста накрутити!

Сусідка пирхає несподівано люто.

– Та не треба. Вона краде настільки тупо, що колись однозначно на тому попалиться. Ось ти – інша справа.

– А? Та не брала я твого ножа!

– Ні… От знаєш, як я дізналася, що то твоя робота була? З Ропухою?

– Ну?

– А ти усміхаєшся… Так… Ну так, як той чортик, котрого ти на пляму – тойво… Хитрюща, як сатана!

Ярка сміється – п’яненька свята насправді тішить око.

– Але я тобі вдячна, сатана, – нарешті вимовляє Катря. – Сподіваюся, зможу колись відплатити!

– Сподіваюся, до того не дійде, – серйозно відказує Ярка. – Бо якщо вже я попалюся… тобі варто бути деінде.

Зітхнувши, вона щільніше запинає тоненьку ковдру: холодний вітерець зісподу здається їй відрухом великого крила. Бентега, однак, наспіє й відлетить, адже ж чого хвилюватись? У неї є все, що потрібно для щастя: друзі, любов і безмежне майбутнє, сповнене дивовиж.

* * *

Ярка вимикає нетбук і, керуючись раптовою огидою, кладе його на підлогу та відпихає подалі, під сколіозний вигин панцирного ліжка. Звісно, техніка ні в чому не винна, однак не винні були, нібито, і ті вістові, котрих страчували колись по отриманні поганих новин. А що останні новини поганими не були, ніяк не зменшувало Ярчину гидливість.

Рвучко підвівшись, дівчина простує до вікна. У відповідь немовби на її порух, рама гойдається досередини та дмухає в лице степовицею із доброю жменею пороху. Погода і правда змінилася: вітер посилився ледь не до буревію, нагнавши з-за обрію дикі зграї попелястих хмар. Дощу, проте, і далі не нахопилося, а дахи, дерева і навіть дворові пси зробилися сиві від дрібного, наче мливо, білого піску.

Ярка причиняє вікно та вдивляється у сутінки, мимовільно чекаючи на блимання вогню поза горбовинами. Утім, жодних вогнів там віднині бути не повинно, хіба і справді покладатися у тому на потуги місцевих примар; це ж якраз сьогодні побувала у Вістівчанських пагорбах ціла делегація серйозних, сизооких хлопців, які гарненько розгребли тамтешній потайник. Правда, прибульці мусили звідати справжніх пригод, належних кожному шукачеві скарбів, ну бо сердешний Саня, наляканий до правдивої гикавки, замало не заблукав у тих піщаних лабіринтах. Ярка могла би направити делегацію, куди слід – її червоний бантик все іще майорів на верболозі, проте власну участь у справі вона афішувати не намірялася і, замість допомогти звитяжцям у пошуках, вона потайки знищила дороговказ. Ну та врешті хованка знайшлася, скарби були вилучені, а їхній цілком уже отетерілий власник – всадовлений на м’яке крісло службової машини без жодних, утім, службових ознак.

Усе, киває до себе Ярка, усе, що можна було зробити, вона вже зробила. Лишається дещиця. І власне ця остання справа видається чомусь найважчою.

Гірко зітхнувши, Ярка кидає погляд на той порохнявий кут, куди було запроторено безневинний комп’ютер. Можна би скасувати домовленість, пошукати інших шляхів… А втім запізно, бо от-от уже…

Внизу у вітальні бамкають двері, і Ярка скрушно хитає головою.

– Лара! – гукає від сходів, і дівчина пхикає скептично, озираючись. Нема її тут, тої Лари – завіялась, як білий дим.

– Я нагорі! – відказує попри те. – Піднімайся!

За хвильку у проймі мансарди виникає Галя, тримаючи в руках велику тарелю з чимось таким округлим під білим рядном.

– Іродіада, – захоплено мимрить Ярка. – Прощайся з головою…

Галя блимає розгублено, тоді сміється.

– Тьху на тебе, – вона ставить тарелю на ліжко і відсмикує рядно. – Пиріг! Я хотіла, власне е-ее… ну, на прощання…

Ярка уважно озирає рум’яний коровай з лискучими скибочками фруктів, що складаються у велику квітку. Попри присмерки під похилим дахом пиріг виглядає на маленьке сонечко, котре от-от займеться власним, затишним сяйвом.

– Ти їдеш? – питається Ярка.

Галя ніяково усміхається і смикає плечима. Вона помолодшала за останні кілька днів: і барви на щоки вернулись, і очі засяяли лукавим блиском. Де й поділася та колишня зацькована молодичка!

– Ну, не просто тепер. Але скоро! Мушу малу зібрати, домовитись про те, інше… Ти вибач – все не мала нагоди до тебе зазирнути…

Ярка киває. Звісно, під хатою у пророчиці кілька днів людно було, як на прощі. Хто частунка ніс, хто – забавку; хто – за порадою, а хто – просто на оглядини: бо ж диво, не абищо!

– Із Максимом їдеш?

– Ну! – гордо мовить Галя. – Він якраз погодився з Нікою посидіти, оце я і вирвалась! Так що… не знаю, коли ще нагода випаде, то гарно би…

– Чаю? – підхоплює Ярка.

Гостя всміхається.

– Ну, так…

– І всю правду? Поки не захолола?

Галя сміється, розводячи руками.

– Все ти знаєш!

Ярка гмукає і відвертається, прагнучи стерти тоскну гримасу. Все! Коли б іще все – і вчасно! Попросивши Галю почекати, вона швиденько біжить вниз і приносить пару чашок, кружку і кип’ятильник. Їй не хочеться чомусь сидіти у тьмяній вітальні, а тим паче – у дворі, де навіть цикади змовкли у передчутті бурі; отож чайна церемонія відбувається зовсім уже по-партизанськи: просто на ліжку, ушляхетнена, правда, пирогом, що утвердився на ослінчику, наче князь – на світлому престолі.

Відрізавши шматочок того сонячного дива, Ярка мружиться від гурманської втіхи – пиріг начинений не просто фруктами, але айвою, підсмаженою в меду. В’язка гіркота зникла, поступившись свіжій, духмяній терпкості.

– Чарівниця! – хвалить Ярка.

– Та де! – шаріється та.

– Мій шеф казав: чародій – то фахівець у неймовірному… А це – неймовірно, повір мені!

Галя кумедно схиляє голову набік, уважно придивляючись.

– А де, ти казала, працюєш?

Ярка гмукає.

– Уже не працюю.

– Так? – далі уважно дивиться Галя. – А я гадала, звідти так просто не йдуть!

– Це ж звідки? – дивується дівчина.

Галя ніяково мружиться.

– Ну… як-то зветься? Спеціальні служби?

Ярка завмирає на мить, а тоді, обережно відставивши щербате блюдце з пирогом, згинається від реготу. Сміх душить її, наче злодій, що наскочив з темного кутка; вона не годна спинитися, аж накочуються сльози і починається гикавка. І, певна річ, у тому немає нічого смішного.

– Ну ти даєш… – зрештою, схлипнувши, мовить Ярка. – Звідки такі ідеї?

Галя дещо губиться від такої бурхливої реакції.

– Та Юхим сказав…

– О, боже, – стогне Ярка. – Ну, люди! Як даєш кому телефон служби безпеки, так уже, значить, там і працюєш?! Це ж кожен може, в довідці…

– Ну, не кожен! – обурюється Галя. – Це ж розумітися треба! І взагалі, чому не міліція?

Ярка зітхає.

– Все пропустила, еге ж? За сімейними справами?

Галя блимає скорботно. А тоді показує язичка. Отак мені соромно, мовляв.

– Розкажеш?

Ярка пирхає.

– Звісно. Це ж ти, можна сказати, усе те почала! – Галя пхає її ліктем, і та швидко виправляється. – Ну гаразд, не ти. Приймаки – старший здебільшого, і молодший, згодом. Це Саня розповів, як Юхим його веслом перейняв, пригадуєш? Ну, тобто, як очуняв, так і розповів. Ти ж, мабуть, знаєш – Приймаки возили зілля для миколаївських. І тамтешня міліція їх прикривала. Отож, до міліції звертатися, Галю, у тих справах – те саме, що скаржитися грабіжникам на поганий клієнт-сервіс.

Галя пирхає у велику чашку із бджілкою. Тоді відпиває гіркущого Вістівчанського чаю і піднімає погляд.

– А чому Саня не пішов до своїх злодійських шефів?

– Та я ж тобі казала! – дратливо супиться Ярка. – Він же їхнє злодійське майно трохи, як би це… освоїв. Коли брат його передчасно зник з горизонтів.

– І, він, значить, знав про його смерть?

– Ну звісно! Не любив його, видно, чи не дбав… А вирішив – ось непоганий шанс підзаробити. Поки всі гадатимуть, що Ігор утік, забравши майно, заховати травичку тихцем та й продати на сторону. Ровера Саня позбувся, аби думали, – на ньому Ігор і здимів, хіба дзвоника лишив – дзвоник йому, вар’яту завжди подобався… З Толіком він також домовився, навіть грошей відсипав, щоб той не надумав зненацька покаятись.

– Ага… – киває Галя. – Ясно. Ти і правда пояснювала про траву – це вже мені трохи вивітрилось. Ти ніби казала, Приймаки і Вадима підставили? А як саме – говорила?

Ярка позирає на вікно: здалося чи ні? Мовби повіяло прохолодою?

– Ні, Галю, оцього я тобі не казала. Я і сама не знала, доки Юхим не взяв Саню за петельки. Тому вже байдужки було – усе готовий був розказати, аби лишень не віддавали його обкраденим шефам… І от, виявляється, звитяжні міліціянти не лише сприяли вільній торгівлі, але й мусили перед керівництвом звітувати – на предмет розкриття відповідних злочинів. Своїх підопічних вони, звісно, не чіпали, вимагаючи натомість інших переконливих жертв. Отож, аби далеко не ходити, Приймаки і підкинули Вадимові до машини брикетик-другий, та й задзвонили, кому слід. Є там один такий майор із відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків – знаний звитяжець тої борні, то він якраз усім і керував… Тим-то внутрішня безпека так і забігала, разом зі згаданими, не проти ночі кажучи, службами.