Текст книги "Серце гарпії"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Того вечора мати зазирнула до Ярки. Дочка стояла коло темного вікна і говорила – сама до себе, очевидячки.

– Ти візьмеш мене із собою в похід? – питалася Принцеса Фей.

– Звичайно, Яшка, – відказував Білий Лицар.

* * *

Никанор, поважний господар дачі, таки вшанував курортницю своєю появою. На дві години пізніше, правда, від зазначеного часу, та ще й у такий спосіб, що про високий візит знала вся вулиця, коли й не все Вістове. Його біла таратайка хвацько виринула з вулиці Пролетарської, гецаючи на вибоях та горлаючи щось розпачливе про дощ, який крапав на дуло нагана; від панської «дев’ятки» сахалися пси та розбігалися кури.

The landlord’s walk,[1]1
  Хода землевласника (англ.)


[Закрыть] квасно щириться Ярка, ставлячи на поріг спакований наплічник. Але може то і на краще.

Лишивши машину ледь не поперек дороги, Никанор владно штовхає хвіртку і заходить до двору.

– О, – кидає Ярка, піднімаючи поклажу на плече. – Нарешті ви об’явилися. Бо думала негарно йти, не попрощавшись.

Никанор завмирає з розтуленим писком. Він високий, крижастий, має пильне око, сорочка, втім, стовбурчиться на круглястім череві, а дихання – відчутно уривчасте.

– Так ти ж вродє віддихать приїхала… – супиться господар.

Ярка озирається і знизує плечима, мовлячи зверхньо:

– Тут?!

Вона добре знає, як виглядає ця бундючна міна – мовби здохло щось поблизу, та вже і повіває. Її мудрий вчитель кликав цю позитуру «наочним виявом внутрішнього аристократизму».

– Тут жити неможливо, – проголошує Ярка. – Не кажучи вже про «віддихать». В ліжку – пісок, в душі – болото. Ані чашки, ані ложки, ані тобі стільця, який би від одного доторку не розпадався! Я вже хотіла була заплатити за місяць вперед – місце у вас хороше! – але, бачу, з тим же комфортом можу заночувати під найближчим кущем!

– Місяць?.. – метикує Никанор.

Діставши немалу, як на ці місця, купюру, Ярка простягає її зверху вниз, між двом пальцями, мовби сигаретку.

– Ось вам за два дні постою.

Господар зграбно, не глядячи, перехоплює гроші та цикає на гостю.

– Та підожди! Шо вже зразу бурю гониш? Нє, ну шо… Ну як дуже нада, то уберем!

Ярка позирає скоса.

– Воно би здалося. З вашим здоров’ям – і жити в такому багні!

Никанор хекає коротко, круглячи очі. Ярка киває, мовби у відповідь.

– Гроші вам, бачу, пригодяться, – значуще мовить вона. – Ну, дивіться.

Зітхає, мовби до тяжких мук приречена, ставить наплічник назад на долівку, витягає пляжну сумочку і рушник.

– Я іду купатись. Вернуся ввечері. Може, щось тут направите. Тоді й домовимось.

Не давши йому і слова сказати, Ярка стрімко виходить з двору, пружно чимчикує Тупіковою. Гальмує, лише вийшовши за межі сусідського виднокола, а там спиняється і притуляється до паркану. Її трусить. Та ще й трохи млоїть… Але ж і лихо із тим…

Притримуючись долонею за шерехате дерево штахетника, вона змушує себе рухатись далі. Зараз все мине – ну бо завжди минає.

Їй доводиться просидіти під вежею до самого вечора. На щастя, а й чи господарському запізненню дякуючи, сонце вже хилилось до обрію, тож на приступку падав милосердий затінок. Ярка лишилась там стежити за ластівчиними перегонами, уявляючи собі стомленого сторожу, що, може, мешкав коли в цій круглій башті, визираючи ворогів. Панівна висота, так, здається, тато казав, пояснюючи, чому власне її, складена з помаранчевих кубиків, вежа мусить стояти не на підлозі, а на книжковій шафі. Ворогів виглядати, авжеж. Бо ж хтозна, з якого боку посунуть, звідки нагодяться – а таке, наче, звідусіль. Кожен, кожен – ворог, а як ні, то був або буде, і все, що ти можеш насправді – боронити свою висоту… Дивно, а вже не пригадує Ярка, хто сказав їй таке – батько чи той, інший. Котрий, власне, ворог теж.

Нарешті, западають сутінки, і Ярка збирається назад до хати. «Дев’ятки» при хвіртці немає, зате з літньої кухні чути голос і принадний дух печені. Від того духу в Ярки одразу ж зрадливо муркає в животі, але голос – от що насправді її приголомшує, змусивши завмерти замало не на манір «морської фігури». То був дівочий спів, а пісня – не така й хитромудра: про те, як саме слід садовити капусту. Хіба от, чомусь, французькою. Гостя мимохіть торкає хвіртку, і спів уривається.

Заходити чи ні, гадає Ярка. Хто це тут? Пощо в цій хаті? Невже її так швидко знайшли? Утім, якби так, навряд чи зустрічали би хлібом-сіллю, та ще й піснею про капусту… Ковтнувши холодну слину, Ярка наважується увійти.

З літньої кухні одразу ж визирає дівчина – ні, молода жінка в джинсах і фартушку. Ярці вона була цілком незнайома, та і лякливий погляд, непевна манера виказували не погонця, а вже радше гнаного.

– Хто ви? – холодно мовить Ярка.

Незнайомка всміхається, водночас жалібно зводячи брови. Вибачається, мовби.

– Галя… – тихо каже вона. – Никанора невістка. Я у вас тут прибрала трохи… Ну а що ми вас так негарно зустріли… то я подумала, хай хоч вечерю зготую…

Чого це вона так говорить? – чудується Ярка. Ну а втім, після тої пісеньки – чого уже дивуватися…

– Гостюєте в нього?

– Н-ні… – затинаючись, відказує Галя. – Я – ні… Це він якраз – в місті… А я тут живу.

Хе, думає Ярка, але у Вістовому вже, далебі, дві брехухи!

– Гаразд… – усміхається вона. – Але свекор ваш, я бачу, не в тім’я битий! Швидко знайшов, кого до роботи приставити! Гроші, до речі, вам передати?

Галя киває, нині усміх її вже не такий жалібний.

– Ага… Він сказав, мусить до міста їхати. І то бігом… бо ніби до лікаря. І чого б то так раптом?..

Погляди їхні перетинаються на мить; Ярка пхекає байдуже, смикнувши плечима.

– Гляну до вечері, – покірливо каже Галя.

Ярка йде за нею та притуляється на ослінчику, стежачи за роботою. Галя – поворотка, чорнокоса, гарненька – лише от темні тіні має довкіл очей, та і стан похилений від утоми… Цікаво, яке ж то лихо загнало її до цієї богоспасенної місцини? Та, мовби відгукуючись на Ярчині роздуми, обертається від плити.

– Ви ж… рибу з картоплею будете?

– Та давай вже на «ти», – мовить Ярка. – Я ж, певно, молодша.

Галя зиркає нерішуче.

– А… Добре.

За хвильку виставляє на стіл тарілку зі смаженою рибою та молодою картоплею. Ярка підступає ближче.

– Мм… Пахне смачно, – хвалить вона. – Обожнюю рибу! Мама казала, я від неї гарна виросту, то я й наминала.

– І як? – мимохіть усміхається Галя.

– Та де… – сміється Ярка. – Потім з’ясувалося – не гарна, а всього лиш розумна… Ото вже я плакала!

Галя пирхає.

– Ти ж теж повечеряєш? – пропонує ГОСТЯ.

Молода жінка знагла сумнішає, посмішка її гасне, опускаються плечі.

– Не можу… треба йти… справді треба.

Тоді, озирнувшись непевно, тікає до хвіртки.

Ярка здивовано визирає за нею. Галя спиняється майже при виході. Зиркає розпачливо.

– Я іще зайду?.. Посуд, рушники занесу?..

Ярка киває, і Никанорова невістка, осміхнувшись утішено, квапиться геть.

І що б це мусило значити? – дивується Ярка, повертаючись до гарячого наїдка. Тоді, повагавшись, виносить ослінчик і тарілку надвір. Повітря тут відчутно свіжіше, між яблунь віє нічний уже вітерець, зачинають своє музикування цикади.

По всьому видно, Галя ця пильнує власну якусь висоту. Так само уважно озирає околиці, чекаючи на ворога… Невже і я оце, гадає Ярка, виглядаю аж так жалюгідно?

* * *

Тобі завжди потрібне було дзеркало, аби збагнути на яку власне поторочу ти обертаєшся. Що ж, і це – незле, ти хоч би завдавала собі клопіт глянути; дехто й на те не спромігся, день за днем укорінюючи зміни.

Ти намагалась, авжеж, але тобі так і не вдалося звільнитися від тої владної потреби – зводити довкола стіни як не мрій, то брехні, боронячи себе від підступного світу. Ти не одна така, певна річ. Неймовірно, скільки сил ми витрачаємо на одну лиш оборону! Боїмося невідомого? Нарікаємо невідоме злом. Боїмося невдачі? Визнаємо негідним сам предмет поривань. Боїмося обману? О, завбачливо дуримо самі. І так донесхочу, до примарного, штучного спокою… Чому ми такі лякливі? Чому, збіса, такі безпорадні?

Прикро, що, вклавши стільки зусиль у створення мушлі, ми не лишаємо нічого для зрощення перлини – того духовного осердя, яке і дало би нам певність у собі. Мрії – в них немає нічого лихого, а тільки те, що відбирають снагу, лишаючи спраглим справжнього та уже і нездатним заповнити порожнечу.

А хоча хтозна… Коли вчасно розібрати, що діється, додивитися викажчики недуги – може й можна іще внести правки? Те дзеркало – перше справжнє твоє відображення… пригадуєш, що ти тоді в ньому побачила?

* * *

Ярчин дідусь Юрій був військовим, на службі його нишком величали Юлієм – за крутий норов та владну манеру; Ярка його майже не пам’ятала – помер він рано, від інсульту, ймовірно, спричиненого власною ж запальною вдачею. А от Ярчина мама, Неля, добре свого тата знала і неабияк за ним побивалася – аякже ж, попри громи на службі, вдома Юлій являв своє можновладне призволення, пестячи єдину свою донечку та зрощуючи з неї делікатну та манірну панну. В межах, звичайно, можливого на ті часи. Неля малювала, грала на фортепіано, зналася на класичній хореографії, а вже як виглядала у сукні та капелюшку… здалеку було видно – оце юна цезарівна.

Ярчин тато, Дмитро, кликав її феєю, а вона така і була – мовби заворожена, витончена та безпорадна. Дмитро робив усе, що книжка пише, задля завоювання заворожених панн – він вклонявся її вроді і боронив від негараздів, тою ж таки вродою скликаних; у ньому, відтак, Неля знайшла собі ідеальну пару. Уже і пізніше, скільки років по шлюбі, а манера батькова не змінилася; Ярка бачила, як він ніс дружину на руках від самої зупинки (зламаний підбор – не абищиця!), а мама хихотіла йому в плече, раз по раз гордовито позираючи на закляклих сусідів.

Мама Ярчина була обдарована багатьма талантами; як лишень вона танцювала – спідниця пурхала, мов метелик! Вона і Ярку намагалася вчити, однак донечка вродилася у тому сенсі малим ведмежатком, і танго в її виконанні найчастіше завершувалося екстреним гальмуванням в канапу. Мама утім не сварилася – вона була тоді щаслива, і її радості якраз вистачало, аби бачити кумедний бік дрібних пригод. Мама ще й напрочуд добре малювала; вона за власним бажанням подалася вчитися на художника-декоратора, а по тому і роботу знайшла при будинку культури; коли приспівало свято, мама приходила додому, вимащена фарбами, клеєм, присипана блищиками – і як тоді було не повірити, що вона – істота неземна, оповита чарівними таємницями!

Ярка маму обожнювала, однак підібрала за татом трохи поблажливе до неї ставлення: Неля була ляклива, мов дитя. Вона, здається, навіть грози боялася, неабияк забавляючи цим чоловіка. Він оберігав її як міг, він жодного разу не дорікнув їй, коли втратила роботу за скрутних часів; він дорікав натомість собі, і той ні з ким не розділений тягар його, ймовірно, і занапастив.

По смерті чоловіка Неля опинилася мовби у невагомості, без жодної земної опори. Була, на щастя, жива іще баба Віка, цезарева вдова, що могла іще пособити двом легковагим феям – малій та дорослій. Невдовзі, тій же бабі Віці дякуючи, Неля знайшла роботу продавчинею на ринку; поволі по тому натхненна і таємнича панна Ярчиного дитинства почала обертатися на бляклу жінку, обтяжену картатими клунками. Вона часто хворіла, раз по раз підхоплюючи на ринку застуду; танці віднині поринули в забуття, а фарби та блищики – до сміттєвого бака.

Сягнувши уже підліткового віку, Ярка помагала матері на ринку; вона навчилася спритно рахувати та позбулася соромливості, що заважала успішному спродажу китайських майтків. Попри ці ринкові звершення, утім, мати й дочка не ставали ближчими; здавалося, рештки родинного тепла розпорошував протяг межи торгових наметів.

Одного разу, озброєна своїм скромним фінансовим досвідом, Неля наважилася на далекосяжну, на її погляд, оборудку. Саме тоді держава робила перші кроки назустріч загадковому та принадному капіталізму, і громадяни дістали нагоду й собі взяти участь у роздержавленні економіки, обмінявши свою мізерну частку на акції. На епічному тлі тогочасного шахрайства ця подія, звісно ж, не вартувала і згадки, однак Ярці відвідини фонду запали-таки у пам’ять, бо то була нагода зазирнути у новий, незнаний доти світ.

Офіс фонду був обладнаний на новітній манер – гладенькі білі стіни, ролети, ковролін, була навіть пальма у вазонку. Сяяли модерні меблі, блимала невідома техніка, викликаючи у прихожих забобонний страх. А що вже самі співробітники фонду! Блискучі мешти, стильний одяг, прикраси, парфуми! Узрівши всі ці пишноти, Ярка виразно усвідомила убогість власного вбрання та дикість манер; материна нахабність, обізнана ніби позитура, лише підкреслила сміховинність її потуг. Жінка-менеджер натомість виглядала, наче королева.

– Довіртеся нам, – упевнено мовила вона. – Ми подбаємо про ваше майбутнє.

Глузливий блищик сяйнув тоді у менеджерськім оці, однак мигнув і згас; панна переклала папери і переконливо, захоплено повідала про перспективи та дивіденди. Таке, мовби і сама, хоч-не-хоч, а заздрила грядущому багатству вкладників.

– А вони нас не надурять? – засмучена чужими пишнотами, вагалася Ярка.

Неля мовила серйозно:

– Вони у фінансах тямлять краще за нас. Я їм вірю.

І їх, звісно ж, надурили.

Доти Ярка не надто переймалася проблемами віри. Вона була занадто малою, аби захопитися ідеалами комунізму; нові ж ідеали, хоча й викликали симпатію, були занадто розмитими унаслідок численних викривлень та зловживань. У Ярки були її мрії, вона вірила мамі і татові; потребу у вірі глобальній, екзистенційній, вона розвинути просто не встигла. Того, проте, не можна було сказати про старших сучасників.

Щойно впали твердині матеріалізму, нові та старі віровчення палахнули, як пожежа на сірниковій фабриці. Іще свіжими були спогади про апокаліптичне буйство Білого Братства, раптову переконаність та паніку людей дорослих, зрощених на раціональних, нібито, ідеях. Навіть у Ярчиній школі велися розмови, аж керівництво змушене було кликати правоохоронців для духовної профілактики. Потреба у вірі набувала чудернацьких втілень – множились та репали, мов порхавки, всілякі трастові фонди, на сеанси гіпнозу самовільно збиралися стадіони, а дівчатка вирушали за незнайомцями, що обіцяли їм закордон.

Мама Ярчина, на щастя, не пристала до пастви Марії Деві, не спокусили її і велемовні Свідки Єгови; потреба у вірі, проте, таки змусила її шукати розради в храмі. Товаришки-продавчині якось покликали її до церкви, і там нарешті пропаща фея знайшла те, чого бажала найбільше – захист, чи то, бодай, віру у нього. Бог став її оборонцем, її чоловіком та лицарем, і вже ж такого не спіткає ані зажура, ані бистра автівка.

Ярка чесно намагалася зрозуміти нове материне захоплення. Вона читала Біблію, ходила до церкви, однак старі тексти полишали її байдужою, а у храмі їй швидко робилося зле через кадильний дим та задуху. Мама, проте, стала щасливішою, і те одне уже тішило дочку, хоча прагнення їхні розбігались чимдалі більше.

Одного дня Ярка застала маму за молитвою. Вона завмерла на порозі, споглядаючи світле видиво: Неля стояла навколішки коло ікони, її погляд був, як колись, піднесений, усміхнені вуста безшумно ворушилися, а лицем танцювали сонячні блиски. Ярці перехопило подих від суперечних чуттів: їй втішно було бачити матір щасливою, однак те, як вона говорила до ікони, сяйво сонця на обличчі – усе це мимохіть нагадало її власні бесіди з уявними принцами. Вона тоді швидко відступила з порогу, а по тому чкурнула надвір; незатишно, навіть страшно зробилося вдома.

Того вечора Ярка на дрібні клаптики порізала свій альбом для малювання. А відтоді, наче вчарована, ревно взялася до науки. Їй раптом забаглося опинитись деінде, а хоч би навіть у тому світі із білими стінами та штучними пальмами; адже там, десь, уявне могло стати дійсним, а тут, вдома – уже, очевидячки, ні.

* * *

Дарма, що білизна була свіжою, а кімната вперше вільною від порохні – Ярка довго не могла заснути, вовтузячись та раз по раз визираючи у віконечко, повне рясних, наче спіла шовковиця, південних зір. Вже починало сіріти, коли її зборов урешті сон, але з тим, що їй наснилося, краще було би й далі милуватися зоряним небом.

Марилося, їде вона зі своїм вихователем на його розкішному чорному авто, нічне місто зазирає до вікон, зрідка блимаючи тьмяними вогнями реклам. Вона знає, що у бардачку – зброя, а у багажнику – мрець. Дивно, але довкіл уже не столиця – її маленьке містечко, яким воно було п’ятнадцять літ тому; ось і гастроном «Україна» на розі і овочевий ринок неподалік… «Він би тобою пишався», – каже водій. Машина спиняється у темному підворітті за гастрономом. «А тепер позбудься тіла». Ярка виходить з машини, відчуваючи, як її охоплює паніка. Але вона мусить бути сильною – завжди, інакше не можна, інакше він зрозуміє! Вона змушує себе іти; багажник, тихо теленькнувши, прочиняється. Торкнувшись холодного металу, вона уже знає, що побачить усередині – чиє мертве лице, загорнуте в прозорий пластик… Попри власний жах, вона піднімає покрівець, і звісно, бачить те, що… І лише тут насилу прокидається.

Серце калатає, як дурне, страшно, аж хочеться скавуліти, – а минуло, схоже, всього кілька хвилин: небо за час її марень не стало відчутно світлішим. Ярка перевертається на другий бік – так можна, казав колись тато, позбутися лихого сну… Згадка про нього, втім, не тішить, але скликає сльози. Ярка ридає ридма, як уже давненько не бувало, проте плач її виснажує, занурюючи врешті в глибокий сон без сновидінь.

Зранку вона прокидається розбитою та спустошеною, наче перекинутий глек. Ця її втеча, намагання сховатися – усе нині здається даремним, таким безглуздим, що аж смішним. Вставати немає ані снаги, ані бажання, і коли б не Галя з рушниками, може б Ярка так і лишилася нидіти в розколошканім ліжку.

– Я вас розбудила? – чудується Галя.

– Тебе, – похмуро виправляє Ярка.

– А… Ага.

Молода жінка виглядає нині свіжішою, проте нервова її непевність, мовби хтось недобрий безугавно чатує за рогом, ніде не пропала. Насилу фокусуючи погляд, Ярка бере з її рук пару запраних, проте чистих рушників.

– А як тут на предмет кави? Можна десь роздобути?

Галя роззирається.

– Ну, я не п’ю. Але… магазин, може там.

Ярка уважніше роздивляється свою гостю. На ній довга полотняна спідниця і симпатична маєчка з кицькою; лише от видніють на світлій тканині свіжі червонясті плями. Уся Галя зібрана, охайна, і дуже вже недоречні ті цятки; помітивши Ярчин погляд, жіночка знічено спалахує.

– Та це… бризнуло… – зайво пояснює вона.

Ярка щільно замружується, відганяючи сновидчі спогади. Їй потрібно, їй конче необхідно відволіктися, поговорити хоч би з ким. Головне – не лишатися зараз на самоті.

– Проведеш мене? До магазину? Бо не хочу никати селом, лякаючи малих дітей та полошачи кіз.

– Кіз?! – пирхає Галя.

– А он у Федори, – киває Ярка. – Іще доїтися перестане – негарно вийде, ні?

Молода жінка ніяково сміється.

– Ну ходім. Тут всього – крок дороги.

Удвох вони виходять на вулицю, і Галя веде гостю вздовж Пролетарської, котра за кілька подвір’їв припинається до тутешнього «бродвею» – вулиці Вірної. Тут уже можна бачити безпомильні ознаки цивілізації: цілий подекуди асфальт та бетонні паркани, мальовані на рожеве. Невдовзі двоє жінок минають будову офіційного вигляду – вона більша за довколишні хати, і містить навіть певні ознаки архітектурного стилю; от, правда, вікна її надійно забиті дошками. На невеличкому майданчику навпроти – фарбований срібним пам’ятник, занадто метафоричний, утім, аби зрозуміти, що саме він уособлює. Сонце, бодай і вранішнє, припікає уже не на жарт, і Ярка шкодує, що не накинула щось на плечі; довкіл не видно ні душі, лише пливе над селом радійне бубоніння та шугають чайки.

За кілька хат Вірна зустрічається з вулицею Крайньою, аби утворити розлоге перехрестя. Тут, очевидячки, і є справдешній центр: бовваніє автобусна буда-почекальня, на стінах хатин видніються вивіски «Продукти», «Кафе» та «Телефон». Неподалік кафе – кілька торгових яток, нині вживаних, як літня тераса: попри ранковий час тут уже скніє кілька похмурих пик. Ярка рішуче прямує до крамниці, лише краєм ока помічаючи, як Галя сахається від ранкових п’яниць.

У крамниці темно й задушно, однак на полицях – справжня скарбівня, тут є все – від розсипного цукру до шурупів. Вибір, правда, не надмірний, кава – лише та, що в ностальгійній бляшанці з індійськими візерунками; Ярка, утім, перебирати харчами не наміряється, мимоволі прийнявши тутешні правила гри.

Навантажена клунками, Ярка виходить на перехрестя, мріючи хіба про кухлик розчинного індійського щастя. Галя, проте, і далі настрахано стежить за генделиком – і то нині не дурно, бо звідти вже долинає відгомін якоїсь неприязної полеміки.

– Іще хоть раз до неї подойдеш – уб’ю нахрін! – вибухає акурат за дверима кафе, а у відповідь на протестне бурмотіння двері прочиняються навідмах і надвір вилітає чиєсь інертне тіло.

Ярка спиняється мимохіть; ця сцена, нехай і потворна, містить якусь розважальну складову – телевізора в хаті не передбачено, і таки цікаво, чим то все завершиться. Тіло, між тим, пролітає коротку відстань від дверей до яток і з розгону вганяється у котрогось завсідника, вибиваючи з рук у того пляшку з пивом. Тіло падає коло лавки, пиво пирскає водограєм, і було би те навіть кумедно, якби пияк, позбавлений питва не зреагував аж так злостиво: підхопившись, він починає бити поваленого ногами, люто примовляючи «сука-сука-сука!». Присутні вражено завмирають; череватий здоровань із неголеним писком, що викинув був опонента з дверей, отетеріло споглядає події, не знаючи певно чи втрутитись, чи приєднатись.

Галя полотніє, скрушно шепочучи «Нестор!», поривається на поміч, але Ярка хапає її за руку.

Тоді, відпустивши, швидко кидає клунки і заходиться вереском.

Верещати, слід зауважити, Ярка вміє. У школі іще, коли зчинялися бійки через безумовно смертельні в тому віці образи, їй випадало часом запобігти каліцтвам та збиткам, вчасно привернувши увагу класної керівнички. Нині ж, збагачена літами та ще й свіжим сновиддям, утікачка вкладає у своє верещання такий справдешній жах, що аж лякається сама. Полохаються і решта присутніх, мимоволі обертаючись до джерела неприємного звуку. Нападник припиняє гамселити жертву та люто витріщається на Ярку.

– Па… вук, – схлипнувши, пояснює та. – Он, он він!

Жертва тим часом користається нагодою і спритно відповзає подалі від лав. За кілька кроків побитий підводиться, і можна уже бачити, що то – худорлявий дядечко з короткою борідкою. Він шкутильгає, зігнувшись, однак погляд його затятий і чути що він стиха лається, не наважуючись, імовірно, висловити накипіле вголос. Галя підхоплюється до нього, підтримує за руку.

– Сс-скотина, – бурмоче він, обертаючись.

– Нестор! – смикає молода жінка. – Ходімо додому.

Той зітхає і дозволяє відвести себе геть із поля бою. Коло Ярки він зупиняється, позирає скоса.

– Ну ти… артистка… – бурмоче він.

Ярка смикає губами, удаючи посміх. Нині їй зовсім не весело.

* * *

Ти будеш пізніше пояснювати свої вчинки численними кризами, збоями суспільної системи, що вимагали: адаптуйся чи пропади. Твоєму поколінню пощастило – ви були молоді, вам було легше, ніж іншим, сприйняти нове. На вас, проте, чигала інакша небезпека – ви звикли бігти баговинням, ви не знали, що таке твердий ґрунт. Ви не вірили вже, що він існує, а відтак відкидали усі варіанти опори – не було таких ідеалів, до яких ви могли би пристати.

Це правда, серце, вам було важко; а тільки кожен сам відповідає за власний вибір. Ти з радістю відгукнулася на вимоги часу; пристосування – воно було викликом, веселою грою, а ти завжди любила всілякі забави. Як не любити, справді, з твоїм до того особливим хистом, з твоєю живою уявою?

А головне – яка у грі відповідальність? Це забавка, не більше; твоя роль не має значення, бо ж нині козак, завтра – розбійник, позавтра – знову козак… Роль не накладає жодних зобов’язань, вона не знає ані моралі, ані етики – лишень будь переконливим, як виходиш на сцену.

Адаптуватися – не значить брехати, так, здається, ти тоді вважала; потрібно лише трохи скоригувати правду, аби відповідати сподіванням аудиторії. І ти дійсно вірила, що в цьому немає нічого лихого.

* * *

Абітурієнтка була подібна до кошеняти-виростка: цибата, пружна, а ще й довгий хвіст за вітром майорить; ходить туди-сюди межи каштанів, то сяде на лавку, то підхопиться, прикусивши губу – аякже ж, бентежна пора. Бува, поглядає на вікна другого поверху – там якраз триває співбесіда – і тоді видно, що має світло-карі очі, округлі, мовби пташині; стрімка, запальна, Михайлові такі до душі.

Підходить отож, дозвільно сідає на лавку.

– Не метушись, – радить. – Комісії до душі упевнені в собі. Такі, знаєш, пикаті.

– Що? – дивується дівчина, мимохіть гальмуючи біганину. Її дивацькі очі спиняються на Михайлові, і погляд одразу теплішає. Звісно ж, він – хлопець показний, засмаглий по літі, з білявим баламутним чубом.

– Ти ж на педагога подаєшся, так же ж? – пояснює він. – А це означає, ха, моральний авторитет… Аби було, чим душити вихованців.

Абітурієнтка сміється. Гарна усмішка у неї, відзначає дорадник.

– Он значить, у чім фішка, – мовить вона. – Ну, коли знання предмету – справа десята, то, може, я і пройду. А ти – здав уже на пикатість?

Михайло пирхає поблажливо.

– Торік іще. А ти дивись, не страть. Нам потрібні гарні першокурсниці.

Дівчина улещено блимає.

– Михайло, – представляється залицяльник.

– Ярослава, – смикає плечима. – Тобто, Ярка.

Вона сідає поруч, нашорошена, але готова до гри. Липень видався прохолодним, і то на щастя – якби спека, чекання на іспити обернулось би пекельними муками. А так – лише бентежна, бадьора свіжість чистилища; тепер же, маючи товариство до балачки, можна і геть забути про муки – а ще й таке симпатичне товариство! От тільки звати його так само, як і того, малого… На щастя? На лихо? Чи так, на згадку?

– А чого саме сюди подаєшся? – цікавиться хлопець. – Справді хочеш бути вчителькою?

Ярка зиркає уважно – глузує, аякже. Такий як він, точно не на «вчительку» готується.

– Якщо не пощастить… – відказує вона.

Михайло регоче.

– Оце правильно. Ні, а чого, країні потрібні вчителі і космонавти. Тільки не в моїй особі. Зараз, маючи столичну освіту, можна де-будь влаштуватись. Надто ж, знаючи мови. Ти як, англійську добре здала?

– Damned well![2]2
  Збіса добре (англ.).


[Закрыть] – гордовито звітує абітурієнтка.

Михайло кумедно викочує очі.

– Січеш тему! – тішиться він.

Нараз весела бесіда уривається: з бічних дверей навчального корпусу вихоплюється «висповіданий» уже абітурієнт.

– Немирович! – виголошує врочисто, немов конферансьє.

Ярка підхоплюється бігти. Вона вже майже не чує, які напучення гукає Михайло – а схоже, щось про зухвалість і щастя. Оце й перевіримо, думає вона.

У коридорах інституту темно і прохолодно; кроки Ярчині відлунюють вздовж і впоперек. Мов у якім зачарованім замку, всміхається до себе абітурієнтка – а так, дитячі вигаданки зринають, бува, як не чекаєш; однак острах із тим розточується, ну бо справді, чого лихого чекати в такому звичному, здавна знаному місці?

Ось і двері «сповідальні» – високі, у два Ярчиних зрости; вона упевнено стукає, і, відізвавшись на гмук, смикає на себе. Входить до аудиторії.

Комісія суворо позирає на претендентку з-поза довгого, мов прилавок, стола. Їх четверо: троє жінок і старший дядечко. Жінки істотно різняться між собою: струнка, зірката молодичка, зичлива на вид старенька, а також – бундючна дама, мальована яскраво і невлад. Дядько сидить трішки осібно, позирає знуджено; коло нього найменше паперів, найбільше – коло пишної дами.

Ярка підходить ближче, минаючи картаті світлотіні вікон. Дядечко кахикає в кулак.

– Немиро-ович… – зітхнувши, сповіщає він. – Що ж… сідайте. Подивимось на вас.

Абітурієнтка знаходить місце за першою партою. Молодичка заглядає до паперів, тоді, озирнувшись на даму, починає допит.

– Ваше вступне есе викликає кілька запитань, – підібгавши губи, мовить вона. – Ви пишете, що захоплюєтесь іноземними мовами і плануєте поглибити свої знання в університеті. Втім, можна бачити, що в школі ви брали участь в олімпіадах не з мов, а з… географії. Чи не суперечить це вашому твердженню?

Яка вона старанна, зітхає собі Ярка, он аж вперед нахилилася спересердя.

– Маєте рацію, – відказує вона. – В дитинстві важко зрозуміти, до чого тягне найбільше. Але, ймовірно, саме інтерес до інших земель врешті викликав зацікавлення іноземними мовами.

Молодичка зводить брову, коротко гмукає.

– В дитинстві… – усміхається старенька. – А ви більше не вважаєте себе дитиною?

Ой-ой, бентежиться Ярка. Ось і перевірка на «пикатість». Вона точно знає, коли саме завершилось її дитинство, але як то пояснити стороннім людям – та і чи варто пояснювати?

Ярка сліпуче усміхається у відповідь.

– Сподіваюся бути дитиною завжди – в тому, що стосується потягу до нового.

Старенька киває поблажливо.

– Ваші успіхи в математиці – теж нове надбання? – цікавиться дядечко. – Чи відомо вам, що ваші бали з мови менші, аніж з математики?

– Правда? – муркає абітурієнтка. Їй здавалося, з мовами було все гаразд.

– Рахувати любите, авжеж? – не вщухає дядько. – Може, скажете, то власне копіткий підрахунок індексу інфляції викликав у вас інтерес до інших земель?

О, то він – жартівник, тішиться Ярка. Бундючна дама, що досі не сказала ні слова, дратівливо кривиться. Ага.

– Може… – киває абітурієнтка. – Але, коли я й рахувала, то швидше здачу покупцям на ринку. Допомагала матері, коли вона втратила роботу.

Дядькове лице трохи довшає.

– То вам би тоді в торговий інститут – не в педагогічний…

Ярка виструнчується.

– Ні. Продавців і без мене достатньо. Я бачила, як художники… як викладачі ідуть торгувати. Я бачила, як через те руйнуються сім’ї. А діти не мають на кого покластися… Так не повинно бути Хіба ні? Я знаю… часом вчитель – єдиний місточок до майбутнього. І я хочу бути вчителем. Я хочу бути… таким місточком.

Краєм ока Ярка бачить, як зітхає схвильовано бундючна дама. Ярка не додивляється – опускає очі, мовби й сама страх як зворушена. Лише бачить за хвильку, як дама киває до колег.

– Гаразд. Можете йти, – стиха мовить молодичка.

Ярка швидкує на двір і бачить із радістю, що Михайло і далі там – такий легкий і світлий опісля того похмурого замку.

– Мордували? – питається спочутливо.

– Ой-ой, мордували… – удавано схлипує абітурієнтка. – Але я так і не зізналася, де зарито кулемет!

Михайло сміється.

– Оце молодець, він тобі знадобиться! Знаєш, які тут сесії!

Ярка і собі радіє. Довкіл них зненацька якось гуртуються інші претенденти, і розмова стає загальною, поширюючи нервові веселощі серед змучених потерпаннями вступників. Михайло, втім, лишається поряд, і від того Ярка почувається замало не осердям світу.